Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Марта Петришин — СТРУКТУРА І ПОЕТИЧНІ ФУНКЦІЇ АТРИБУТИВНИХ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ (на матеріалі параметричних прикметників гомерівського епосу)

У статті нa матеріалі гомерівського епосу розглядаються структура і поетичні функції атрибутивних
конструкцій, які є найпоширенішим типом лексичних сполук у старогрецькій мові. Поетичне мовлення
актуалізує найрізноманітніші типи словопорядку прикметниково-іменникових сполук. Поетична свідомість
приводить до переосмислення компонентів атрибутивних словосполучень. В означальних відношеннях
найяскравіше виявляється роль параметричних прикметників як художнього тропу – епітета.
Ключові слова: атрибутивне словосполучення, параметричний прикметник, епітет, поетичні функції.

Одним з актуальних напрямів сучасного мовознавства є функціонально-системний підхід до вивчення
мовних елементів. У зв’язку з цим заслуговує на увагу розгляд функціонування одного з видів синтаксичного
поєднання слів – атрибутивних словосполучень, оскільки вони, за словами I. Р. Вихованця, втілюють
найтиповіші відношення, закріплені в мовній системі [Вихованець 1993, с. 193]. Атрибутивна конструкція
практично завжди є головною поетичною фігурою, за допомогою якої формуються образи художнього твору.
Будучи найбільш поширеним типом словосполучень у структурі тексту, атрибутивні сполуки
використовуються для точного опису різних об’єктів і явищ дійсності, а також при необхідності для надання їм
соціальної оцінки або художнього змалювання. Саме прикметник з його могутніми асоціативними зв’язками та
функціональною полісемією надає атрибутивній конструкції особливого звучання як понятійно-змістовного,
так і образно-естетичного плану. Ад’єктив як елемент поетичного контексту, входячи у відповідне
словосполучення, не тільки максимально виявляє свою семантику і експресивність, а й впливає на формування
нової картини світу, характерної саме для цього поета, сприяє виявленню глибинної сутності створюваних ним
образів. Завдяки прикметникові словосполучення набуває назви атрибутивного. Уживаючись при іменникові і
творячи атрибутивне словосполучення, прикметник, хоч і має статус залежного слова, відіграє важливу
смислову і стилістичну роль: він звужує значення іменника виділенням однієї властивості предмета,
утворюючи нове значення, і разом з тим реалізує художній задум автора. Не є винятком у цьому відношенні і
атрибутивні конструкції з прикметниками розміру, які віддавна широко використовувалися майстрами
художнього слова. У творах письменника будь-якої епохи параметричні прикметники виступають одним із
елементів його стилю та світосприймання. Поряд із зоровою інформацією ці лексеми можуть створювати в
контексті художнього твору яскраві глибокозмістовні образи, вказувати не тільки на фізичні властивості
об`єкта, але у тексті поем набувати низки конотативних значень, оскільки володіють великим потенціалом
різноманітних контекстуальних реалізацій при збереженні загального сигніфікативного значення. Прикметники
розміру стають засобами вираження емоційної ознаки, тобто суб’єктивно забарвленими індивідуальними
образами предметів, явищ, думок, почуттів.
Предметом нашого дослідження є моделі атрибутивних сполучень (у результаті дослідження виявлено
1090 атрибутивних конструкцій з параметричними прикметниками). Генітивні та предикативні
словосполучення у нашій статті не розглядаються. Важливу роль у визначенні стилю відіграє врахування
питання розміщення компонентів субстантивно-ад’єктивного словосполучення. У результаті дослідження
виявлено такі типи прикметниково-іменникових сполук: синтаксичні групи типу A + S, варіанти S + A, A + S
+A, а також перервані конструкції. З 1090 випадків функціонування досліджуваних прикметників-атрибутів 534
рази вони вживаються як постпозитивний атрибут, а 556 – у препозиції до означуваного іменника. При цьому,
на нашу думку, не має об`єктивних критеріїв для визначення норми вживання прикметника у функції атрибута
іменника у старогрецькій мові. Досліджуючи проблему розташування прикметників розміру у субстантивно-
ад’єктивних словосполученнях на матеріалі гомерівського епосу ми виявили, що препозиція та постпозиція
трапляються майже з однаковою частотою. Наше дослідження підтвердило думку Бергсона, згідно з якою для
прикметників, які позначають кількісні ознаки, а саме – слів μšγας, μακρТς, μικρТς та інш., в цілому однаково
характерні обидві позиції [Bergson 1960, c. 160]. Разом з тим можна виокремити деякі особливості
параметричних прикметників у складі атрибутивних словосполучень. Так, у випадку високої частотності
вживання окремих прикметників з певними групами іменників, можна говорити про стабільну, стійку позицію
узгодженого означення у стосунку до означуваного іменника. Стійка препозиція спостерігається, наприклад, у
словосполученнях прикметника μšγας з абстрактними іменниками τХ εвχος, τХ κλšος, τХ κаδος (слава),
іменниками τХ œργον (справа), Р Фρκος (клятва), τХ πšνθος (сум), τХ θαаμα (диво), № ποθ» (смуток), № Ґτη (нещастя)
з іменниками ТГ “крик”, лексемою Р οЩρανТς (небо) та іменником τХ δоμα, що належить до ТГ “споруди,
будівлі”. Наприклад: „πεЪθετο γ¦ρ ΚЪπρονδε μšγα κλšος (Il. XI, 21) – велика слава дійшла аж на Кіпр”. Стійка
препозиція характерна у епосі для сполучень прикметника μακρТς з іменником Р ”Ολυμπος, прикметника α„πЪς з
іменником Р СλεθρТς (загибель), Р ”Ολυμπος, прикметника ШψηλТς з іменником τХ Фρος, прикметника εЩρЪς з
© Петришин М.Й., 2008 Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

129
іменниками Р кμος (ТГ частини тіла), Р χθоν (земля), Р πТντος (море), прикметника παχЪς з іменниками ТГ
“частини тіла”. Стійку препозицію таких словосполучень можна, на нашу думку, пояснити тим, що ці
прикметники виступають переважно єдиним означенням, яке швидко впадає у вічі, а також намаганням автора
підкреслити, виділити цей прикметник.
Поряд з препозитивним вживанням прикметника у стосунку до означуваного іменника виявлено
випадки стійкої постпозиції прикметників розміру в гомерівському епосі. Це, насамперед, стосується
словосполучень œγχος μšγα; μšνος μšγα; δТρυ μακρТς; δšνδρον μακρТν, στρατТς εЩρЪς; οЩρανТς εЩρЪς та сполучень
прикметника εЩρЪς з ТГ іменників “географічні назви”. Стійка постпозиція спостерігається і у сполученнях
πТλις α„πЪς; χε‹ρ παχЪς; τε‹χος ШψηλТς, δоμα ШψηλТν, δТμος ШψηλТς.
При цьому цікавим є те, що прикметник εЩρЪς, виступаючи означенням абстрактного іменника τХ κλšος,
трапляється у Гомера лише у постпозиції, тоді як у словосполученні μšγα κλšος він вживається лише у
препозиції. Отже, ми можемо стверджувати, що обидві позиції спостерігаються в однакових умовах, і позиція
узгодженого означення здебільшого не пов’язана з будь-якими розбіжностями у смисловому чи граматичному
планах. Значеннєву та граматичну рівнозначність обидвох позицій узгодженого означення (препозиції та
постпозиції) можна представити, порівнявши приклади, в яких один і той самий прикметник виступає у
словосполученні з тим самим іменником або близьким за значенням спочатку в пре-, а потім в постпозиції.
Наприклад: „йς τε μšγα κаμα θαλЈσσης εЩρυπТροιο (Il. XV, 381) – неначе велика хвиля широкопросторого моря” і
„προτˆ δ΄αЩτ¦ς κаμα μšγα ροχθε‹ κυανиπιδος ‘Αμφιτρ…της (Od. XII, 60) – хвиля велика реве синьоокої так
Амфітріти”;
Поряд з контактним розташуванням означення та означуваного в гомерівському епосі часто трапляється
дистантна позиція компонентів атрибутивного словосполучення. Як правило, контактне та дистантне
розміщення компонентів використовується без різниці в смисловому та стилістичному планах. Наприклад:
„πρХς δоμα ΔιХς μεγЈλοιο νšοντο (Il. V, 907) – повернулись до дому великого Зевса” – контактна постпозиція і
„εЩχομšνη δ΄єρ©το ΔιХς κοЪρV μεγЈλοιο (Il. VI, 304) – так говорила, благаючи доньку великого Зевса” – дистантна
постпозиція. Відсутність різниці у функціонально-семантичному плані між різними типами розміщення
компонентів субстантивно-ад’єктивного словосполучення може бути проілюстрована і такими прикладами:
1) „καˆ γ¦ρ σοˆ ποταμХς γε πЈρa μšγας (Il. XXI, 192) – і перед тобою велика ріка” – дистантна постпозиція
означення;
2) „μšγας ποταμХς βαθυδ…νης (Il. XX, 73) – велика, глибоководна ріка” – контактна препозиція означення.
Отже, розглянувши параметричні прикметники у складі атрибутивних словосполучень, ми можемо
стверджувати, що у старогрецькій мові спостерігається варіантність в плані розташування компонентів
субстантивного словосполучення порівняно з сучасними європейськими літературними мовами, що можна
пояснити бажанням автора уникнути одноманітності та монотонності викладу, прагненням до синтаксичного
варіювання. Складовою частиною гомерівських атрибутивних сполучень виступають: 1) іменники конкретної
семантики, в числі яких найменування предметів побуту, зброї, часових і просторових понять, об’єктів
навколишнього середовища, ботанічні і зоологічні назви; 2) іменники з абстрактним значенням, серед яких:
іменники на означення почуттів, переживань, іменники-назви понять внутрішнього світу людини, психічного й
фізичного стану істот. Природно, що кількісне вираження груп іменників у кожному мікрополі параметричних
прикметників різне. Широкий діапазон сполучуваності спостерігаємо з конкретно-предметними іменниками,
які позначають предмети, що займають у просторі певне місце, мають протяжність та обсяг. Так, наприклад, всі
прикметники на позначення розміру, за винятком мікрополя малого загального розміру та товщини,
поєднуються з ТГ іменників „споруди, будівлі”. Більшість розмірних прикметників виступає означенням
іменників, що належать до ТГ „рослини”, „географічні об’єкти”, „водойми”, тобто іменників, що позначають
предмети з просторовою характеристикою. Досить високу валентність проявляють параметричні прикметники
до імен зі значенням „зброя”. У таких синтагмах аналізовані лексеми зберігають здебільшого пряме
номінативне значення. Іншу картину спостерігаємо у випадку сполучення з іменниками, які не мають
просторової характеристики, як наприклад, з іменниками на позначення звукових понять, атмосферних явищ,
часових параметрів, збірних понять, а також з лексемами абстрактної семантики. Сполучуваність прикметників
розміру з такими групами іменників веде до втрати значення розміру, до суттєвих змін в значенні – розвитку
вторинних значень.
Розгляд функцій параметричних прикметників у складі атрибутивних словосполучень підтверджує
висловлену С. Єрмоленко думку про те, що означення прикметникового походження відкривають широкі
можливості для переносного, метафоричного вживання ознак, для формування тропеїчних виразів [Єрмоленко
1965, с. 25]. В означальних відношеннях найяскравіше виявляється роль прикметників як художнього тропу –
епітета. Гомер за допомогою параметричних прикметників прагне створити конкретні, емоційні епітети. Для
цього він кладе в основу епітета просту і наочну паралель. У результаті ознаки розміру стають не стільки
носіями реальної прикмети, скільки засобами вираження емоційної ознаки, тобто суб’єктивно забарвленими
індивідуальними образами предметів, явищ, думок, почуттів. За функціональною ознакою атрибутивні
словосполучення поділяються на уточнюючі (характеризуючі), тавтологічні та гіперболічні епітети. Оскільки ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

130
сприймання навколишнього світу в епоху створення гомерівських поем відбувалося здебільшого через зовнішні
відчуття, образи створювалися з метою правдивого відображення конкретних подій життя, то закономірно, що
параметричні прикметники виступають в атрибутивних словосполученнях здебільшого як характеризуючі
(уточнюючі) художні означення. Таке означення, на думку Л. У. Рожило, „будується переважно на простих
наочних аналогіях, в яких втілилась і наївність, і своєрідна мудрість народного сприймання дійсності” [Рожило,
1962, с. 62]. Уточнюючий поетичний атрибут орієнтується найчастіше на пряме або на найближче переносне
значення прикметника. Для відображення об`єктивної реальності, стислості та наочності зображення Гомер
використовує здебільшого слова у їх прямих значеннях. З кількісної сторони – це найвагоміший пласт епітетів у
гомерівському епосі серед параметричних прикметників. Їх мета – не тільки уточнити якості предметів і дати
логічне визначення, а водночас апелювати до нашої уяви. Прикметники розміру, виступаючи в ролі
уточнюючих художніх означень, охоплюють велику різноманітність ознак речей, портрету, явищ, яким
властиві простота, об`єктивна правильність та життєва повнота зображення.
У результаті дослідження гомерівського епосу виявлено високу продуктивність та частотність
прикметника μšγας як характеризуючого ад’єктивного атрибута в образній системі поем. Поетичне означення
μšγας вказує на домінантні лексеми, які виражають основні художні ідеї Гомера, випливають із загального тону
поем. Гомерівський епос, а зокрема „Іліада”, багато уваги приділяє опису зброї. Різні види оборонної та
наступальної зброї супроводжуються означальним словом-епітетом μšγας. Саме великим, інколи навіть
непосильним для звичайної людини, зображений у епосі щит (Il. XVIII, 478; XVI, 136; XI, 572 etc.), спис
(Il. XIX, 388; XVI, 141; V, 746; VIII, 389; XVII, 296; XVI, 802), меч (Il. V,146; III, 272; I, 194, 220; XV, 712; XX,
459). Наприклад, гине Патрокл, щит якого „πληγε‹σ œγχεΐ τε μεγЈλу (Il. XVII, 296) – був вдарений довгим списом”.
Художнім означенням „великий” наділені і різні тварини, а зокрема, свині (Od. IV, 457), бики (Il. XVII, 389;
XVIII, 582; Od. XVIII, 372) та коні (Il. II, 839; XII, 97): „τл μќν ўναρρ»ξαντε βοХς μεγЈλοιο βοε…ην œγκατα καˆ μšλαν
αŒμα λαφЪσσετον… (Il. XVIII, 582) – стягнувши з великого бика шкуру, нутрощі і темну кров його ковтали”.
Великими видаються нам і предмети побуту та одягу: плащ (Il. VI, 90, 272; Od. XVIII, 292), тканина (Od. V, 230;
VII, 83-84; X, 543; XV, 61), триніг (Il. XVIII, 344; XXII, 443; XXIII, 40, 702; Od. X, 359; 361; VIII, 434; XIIІ, 13),
ковадло (Il. XVIII, 476). Крім того, міста (Il. ХХII, 21; II, 332; VI, 392 et cet.) та будинки (Il. V, 213; XIХ, 334, Od.
VII, 225; XIX, 526; IV, 15 et cet.), вежі та стіни (Il. XII, 12; 257; VII,463; XIII, 87; 50) є у епосі постійно
великими. Виступаючи в ролі характеризуючого поетичного атрибута, прикметник μšγας має яскраво виражену
описову функцію, оскільки називає суттєву ознаку і допомагає чітко уявити описуване.
Гомерівський епос багато уваги приділяє описові сили героїв та їх мужності. Епічна сила, що в поемах
позначена лексемами μšνος (Il. XIII, 424; XV, 232, 262), σθενТς (Il. XII, 224; XI, 12; XXI, 195, 304) та κρЈτος (Il. XI,
753; XV, 216; XVII, 206, 613) часто супроводжується характеризуючим художнім означенням μšγας, що поєднує
в собі оцінну та характеристичну функції. Він не тільки відтворює суспільно закріплене ставлення до об’єкта
носіїв мови, але й здатний передавати суб’єктивну думку, авторські переживання, викликаючи аналогічні
враження у читача. Епічний подвиг, що позначається словами œργον (Il. X, 282; XIХ, 150; XVI, 208; XI, 734; VII,
444; V, 303; Od. III, 275; XVI, 346) та Ґεθλον (Il. XХІII, 551; 640; ХXІI, 163), також видається великим.
Невід’ємною складовою частиною подвигу є велика слава, яка в лексиці гомерівських поем позначається
словами κаδος (Il. XI, 502; X, 555; 87; XXІI, 217), κλšος (Il. VI, 446; XI, 21; XVII, 131), εвχος (Il. V, 285; XI, 288)
та супроводжується означальним словом-епітетом μšγας, що набуває емоційно-експресивної функції.
Відповідно до епічного ідеалу „μεγЈλV ўρετН (Od. XXIV, 193) – великим достоїнством” наділена і Пенелопа. За
допомогою художнього означення μšγας створюється і низка образів героїв часів Троянської війни.
Група атрибутивних словосполучень, що належать до мікрополя малого загального розміру, є
рідковживаною і позбавленою емоційно-оцінних відтінків. Такі поетичні означення не набули у гомерівському
епосі сили, гнучкості та виразності з тієї причини, що це героїчний епос, у якому життя та події, герої та боги
зображаються величними та грандіозними.
Художнє означення βαθЪς виступає здебільшого в ролі характеризуючого і найчастіше вживається у
просторовому значенні. Так, наприклад, глибокими, густими та непрохідними є ліс (Od. XVII, 316; Il. XV, 606;
XX, 491) та хащі (Il. XI, 415; XXI, 573). Естетичний відтінок значущості отримує βαθЪς у сполученні з
іменником море, вир, а особливо – Тартар. Проте, у вищезгаданих контекстах це поетичне означення
розглядаємо як тавтологічний атрибут. І лише один раз прикметник βαθЪς позначає глибину у переносному
значенні: „пς φЈτο, τХν δ΄ Ґχος СξЪ κατ¦ φρšνα τЪψε βαθε‹αν (Il. XIX, 125) – так сказала і гострий біль вдарив в
глибоке серце”.
У мовній картині світу Гомера особливої художньої значущості в атрибутивних конструкціях набуває
прикметник εЩρЪς. Так, невіддільною складовою частиною епосу є „ στρατХς εЩρЪς”(Il. I, 384; I, 484; II, 439) –
„широке військо”. У цих атрибутивних словосполученнях відчувається не просто вказівка на розмір та
величини, але й естетичний момент піднесеного, що викликає повагу та подив. Важко уявити у епосі і подвиг
без слави, яка може бути не тільки „великою”, але й „широкою”. Такою „широкою” є слава Одіссея (Od.
IV, 726, 816). Часто ми читаємо про „широкі плечі” Менелая (Il. IIІ, 210), Аякса (Il. III, 227) та Одіссея (Od. VI,
225; XVIII, 69), оскільки епічний ідеал зовнішності та краси обов’язково передбачав широкі та великі плечі Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

131
героя. Поетичне означення εЩρЪς може вживатися і як постійний епітет, сполучаючись з іменником Р οЩρανТς
(небо).
Ад’єктив μακρТς часто виступає означенням іменників ТГ „зброя” та є постійним художнім означенням
Олімпу. Саме в цих контекстах спостерігається естетичний відтінок піднесеності. Важко уявити і улюблений
образ списа без означального слова-епітета δολιχТς (Od. XIX, 448; Il. XIII, 162; XV, 477; XVII, 607). Цей
поетичний атрибут „не лише прикрашає. Він оповиває Гомерове слово поетичною атмосферою. У ній воно
живе, озвучується, летить” [Содомора 1983, с. 17]. Тому і мертвим було б слово „спис” без художнього
означення δολιχТς. У мікрополі на позначення висоти, відзначаємо, що його конституенти часто
використовуються для змалювання особливостей рельєфу окремих географічних об’єктів, величі споруд та їх
частин.
Особливе емоційно-естетичне звучання отримує в атрибутивній конструкції прикметник λεπτТς. Так,
одяг (Il. XXII, 511), плащ (Od. V, 231; X, 544) та тканину (Od. II, 95; XXIV, 180) можна порівняти зі справжнім
витвором мистецтва.
Прикметники на позначення розміру можуть виконувати функцію тавтологічних поетичних означень,
тобто слів, що підкреслюють та повторюють ознаку, закладену в самому понятті, в означуваному слові. Такі
атрибутивні словосполучення, на перший погляд, не вносять нічого нового до означуваного слова. Однак саме
подвоєна атрибутивно-об’єктна характеристика дозволяє глибше виявити сутність реальних об’єктів.
Найчастіше у гомерівському епосі в ролі тавтологічних слів-епітетів виступають прикметники μšγας, ШψηλХς,
α„πЪς та εЩρЪς. В окремих випадках як тавтологічні означення можна розглядати поетичні атрибути μακρТς,
єλ…βατος та λεπτТς. Так, для греків гора Олімп є одним із найважливіших сакральних понять, символом
верховної влади богів-олімпійців. Тому закономірно, що поетичне означення α„πЪς та μακρТς в сполученні з
іменником Олімп ми розглядаємо як тавтологічний епітет (Od. XV, 43). Міфологічний Тартар асоціюється з
простором, що знаходиться в самій глибині космосу, великою безоднею, якої бояться навіть боги. Тому
прикметник βαθЭς у сполученні „βαθЭς δќ τε ΤЈρταρος ўμφ…ς (Il. VΙΙΙ, 481) – навколо глибокий Тартар” також
трактуємо як тавтологічний. Дослідження показало, що використання параметричних прикметників як
тавтологічних художніх означень залежить від семантики сполучуваного з ними іменника. Така атрибутивна
конструкція має на меті привернути увагу читача до найсуттєвішої, найхарактернішої риси певного предмета,
явища, дії.
Параметричні прикметники у складі атрибутивних словосполучень можуть виступати як гіперболічні
епітети, що ґрунтується на граматичних особливостях прикметника. Оскільки у гомерівському епосі категорія
найвищого ступеня параметричних прикметників є явищем нерегулярним, то прикметники на позначення
розміру як гіперболічні епітети трапляються досить рідко. Ці епітетарні конструкції інтенсифікують важливу у
цьому контексті ознаку предмета. Функції гіперболічного художнього означення набувають у епосі
прикметники μακρТς, λεπτТς, παχЪς, βαθЪς та μšγας. Часто присутні розповіді про найдовший спис: „χερσˆν δќ τ¦
μακρТτατ’ œγχε’ ￿λТντες, ‡ομεν (Il. XIV, 373) – вирушимо, тримаючи в руках найдовші списи”; найтоншу мідь: „О
λεπτТτατος θšε χαλκТς (Il. XX, 275) – яку вкривала найтонша мідь”; надзвичайно тонку шкіру (Il. XX, 276);
найтовщий м`яз (Il. XVI, 315) та найглибшу безодню: „Вχι βЈθιστον ШπХ χθονХς ™στι βšρεθρον (Il. VIII, 14) – де під
землею є найглибша безодня “. Крім того, прикметник μšγας виступає як гіперболічний поетичний атрибут
стосовно імені верховного бога – Зевса і може виконувати також цю функцію в сполученні з іменниками τХ
κρЈτος (Od. I, 70; V, 4) – сила; Р Фρκος (Il. XV, 37; Od. V, 185) – клятва; Р θυμТς (Il. XVII, 21) – душа; τХ Ґεθλον (Il.
XXIII, 646) – нагорода etc. Часто гіперболічне художнє означення одночасно може виступати і як тавтологічне,
оскільки не тільки перебільшує, але і підкреслює ознаку уже закладену в означуваному слові. Приклади
поєднання функцій гіперболічного та тавтологічного атрибута спостерігаємо у словосполученні „”™n μακροτЈτV
”ΙδV (Il. XIV, 288) – на найвищій Іді”, оскільки у самому понятті гора Іда вже закладено сему „висота”. Епітетне
означення μακροτЈτV повторює і одночасно гіперболізує цю ознаку. Це ж стосується і поетичного означення
βЈθισθος у словосполученні „βЈθισθον βšρεθρον (Il. VIII, 14) – найглибша безодня” та означення μšγιστος в
сполученнях з іменниками τХ πБμα (Il. XXII, 288) – найбільше лихо та Р Ζεаς (Il. II, 412; III, 276, 320; VII, 202;
XXIV, 308; III, 298). У такому поєднанні функцій ми спостерігаємо певну надмірність інформації.
Отже, атрибутивні словосполучення – це один з найбільш поширених типів лексичних сполук у
структурі гомерівського епосу. Поетичне мовлення актуалізує найрізноманітніші зразки словопорядку в
атрибутивних синтагмах, чим досягається стилістичний колорит індивідуального стилю автора. Поетична
свідомість приводить до переосмислення компонентів атрибутивних словосполучень. Прагнення до образного
осмислення дійсності яскраво виявилося у використанні атрибутивних словосполучень як одного з важливих
складових образно-естетичної системи старогрецької мови. Проведений лінгвістичний аналіз атрибутивних
словосполучень не претендує на вичерпну повноту, хоч викладені в ньому спостереження і висновки можуть
бути використані в подальшій розробці комплексного аналізу гомерівського епосу.
ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

132
Література
Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис. – Київ: Либідь, 1993. – 368 c.
Єрмоленко С. Я. Синтаксис віршованої мови. – К.: Наукова думка, 1965. – 94 c.
Рожило Л. У. Епітет в українській поезії: Дис. … канд. філол. наук. – Львів, 1962. – 218 с.
Содомора А. О. Жива античність. – К.: Молодь, 1983. – 228 с.
Bergson L. Zur Stellung des Adjektivs in der дlteren griechischen Prosa. – Stockholm – Gцteborg – Uppsala,
1960. – 173 р.
Homers. Ilias. Text. – Leipzig und Berlin: Druck und Verlag von B. G. Teubner, 1911. – 333 р.
Homers. Odyssee. Text. – Leipzig und Berlin: Druck und Verlag von B. G. Teubner, 1909. – 248 р.

The article deals with the structure and poetic functions of the Homeric epos attributive constructions as the
most prevalent type of lexical units of the Old Greek language. Poetic speech actualizes various types of the attributive-
substantive phrases. Poetic consciousness causes the reinterpretation of the components of the attributive word-
combinations. In the attributive relationships the role of parametric adjectives as the fiction trope – epithet – has the
brightest manifestation.
Keywords: attributive word-combination, parametric adjectiv, epithet, poetic functions.
Надійшла до редакції 26 вересня 2007 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.