Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Людмила Шитик — БЕЗСПОЛУЧНИКОВО-СУРЯДНІ СКЛАДНІ РЕЧЕННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Стаття продовжує цикл публікацій автора, присвячених дослідженню явищ перехідності в системі
складного речення. Визначено, зокрема, обсяг синтаксичних конструкцій безсполучниково-сурядного типу,
з’ясовано їхні структурно-семантичні особливості.
Ключові слова: перехідність, синкретизм, безсполучниково-сурядні складні речення, сполучники-частки,
аналоги сполучників.

Українській мові як одній зі слов’янських притаманна певна складність мовних структур, унаслідок чого
унеможливлюється чітка систематизація парадигм. З огляду на це слушним є зауваження В. В. Виноградова про
те, що в мові „немає ідеальної системи з одноманітними різкими й глибокими гранями між різними типами
слів. Граматичні факти рухаються й переходять з однієї категорії в іншу, нерідко різними сторонами своїми
дотикаються до різних категорій” [Виноградов 1986, с. 46].
Такі зони синкретизму порушують чіткість класифікації, однак ігнорувати перехідні явища не можна,
оскільки існування їх та необмежений потенціал утворення є одним із найважливіших джерел збагачення
структурно-семантичних ресурсів мови й мовлення [Бабайцева 2000, с. 5].
Сфера типових (однозначних, монофункціональних) одиниць, безперечно, існує, вона репрезентована
чітко вираженими й логічно інтерпретованими мовними одиницями та категоріями, на периферії яких співіснує
сфера перехідних утворень, що характеризується синтезом диференційних ознак різних мовних явищ. Як
зауважує В. І. Кодухов, „наявність перехідних явищ у системі, її категоріях та одиницях належить до суттєвих
властивостей мови” [Кодухов 1977, с. 16], а тому дослідження аспектів перехідності з другорядного мовного
питання перетворилося нині в актуальну загальнолінгвістичну проблему.
Серед основних напрямів студіювання можна виділити такі: 1) аналіз опозиційних „крайніх” випадків
(А і Б) процесу перехідності; 2) погляд на перехідність як один зі способів словотвору; 3) дослідження
функціонально-семантичних полів; 4) вивчення перехідних явищ зони синкретизму (Аб, АБ, аБ) та ін.
Розглядаючи перехідність у широкому сенсі, В. В. Бабайцева пропонує розрізняти діахронні (історичні
перетворення) та синхронні (синкретичні утворення) [Бабайцева 2000, с. 61].
В аспекті дослідження комунікативних процесів перехідності синхронного характеру показовим є
синтаксис складного речення. Перехідні утворення, позначені синтезом диференційних ознак різних типів
складного речення, як зауважує В. В. Бабайцева, або взагалі не враховуються у класифікаціях, або мають різне
трактування (одні вчені кваліфікують їх як складносурядні речення, інші – як складнопідрядні), або
виділяються в особливу групу складних речень як „перехідні між сурядністю й підрядністю” [Бабайцева 1979,
с. 46]. Мовознавець акцентує увагу й на інших перехідних випадках, що репрезентують опозиції:
„складносурядне речення / безсполучникове”, „складнопідрядне / безсполучникове”, „сполучникове складне
речення / безсполучникове” [Бабайцева 2000, с. 449 – 516].
Історія вивчення таких перехідних утворень окреслює різні підходи до розуміння сутності явища та
кваліфікації нетипових синтаксичних одиниць. Дослідження порушеної проблеми має нечисленну
бібліографію, а тому питання є відкритим і потребує спеціальних розвідок.
Найповніше системні зв’язки між складними реченнями з урахуванням зони перехідності описано в
монографії В. В. Бабайцевої „Явление переходности в грамматическом строе русского языка”, де взаємодію
складносурядних, складнопідрядних та безсполучникових речень подано у вигляді кругів (полів), що
накладаються один на одного й утворюють чотири перехідні ланки: 1) перехідні явища між складносурядними і
складнопідрядними; 2) м іж складнопідрядними і безсполучниковими; 3) між складносурядними й
безсполучниковими; 4) перехідні утворення, що поєднують ознаки складносурядних, складнопідрядних і
безсполучникових [Бабайцева 2000, с. 503].
Зауваження щодо своєрідності окремих лексем, які функціонують у ролі сполучних засобів
(сполучників-часток, сполучникових часток, аналогів сполучників), подано в нормативних граматиках та
посібниках [Русская грамматика 1980, с. 616; Слинько 1994, с. 602, 604 – 605, 619; Курс СУЛМ 1951, с. 167 –
170], а також у статтях [Рогожникова 1983, с. 48 – 57; Стародумова 1984, с. 32 – 51; Чернышова 1983, с. 115 –
124; Чернышова 1988, с. 106 – 115 та ін.], що містять подекуди незначні коментарі стосовно специфіки самих
складних речень. У навчальному посібнику Г. Ф. Гаврилової „Переходные конструкции в синтаксисе сложного
предложения и их системные отношения” сфокусовано увагу на конструкціях, що перебувають на межі
складнопідрядних і безсполучникових, – перехідних утвореннях між безсполучниковістю й відносною
підрядністю з’ясувальних одиниць [Гаврилова 1985, с. 39 – 51].
© Шитик Л.В., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

150
На своєрідність таких речень звернув увагу ще О. М. Пєшковський, висловивши думку про те, що
конструкції зі сполучними словами належать до безсполучникових, де засобами зв’язку є інтонація та ритм, а
„відносні слова, по суті, не є сполучними елементами” [Пешковский 1956, с. 235]. С. Г. Ільєнко розглядає ці
речення на периферії сполучникових – як такі, що „посідають місце, значно ближче до сполучникової
підрядності, ніж до безсполучниковості” [Ильенко 1982, с. 14].
Аналіз літератури з окресленої проблеми дає підстави вважати, що феномен перехідності у сфері
складних речень (зокрема сполучниково-безсполучникового типу) є недостатньо потрактованим, що й
зумовлює актуальність наукового пошуку.
Пропоноване дослідження виконане в аспекті системного аналізу складних речень із метою виявлення
перехідних утворень безсполучниково-сполучникового типу та характеристики одного зі структурно-
семантичних різновидів – безсполучниково-сурядних конструкцій.
Наукова новизна полягає в спробі теоретично обґрунтувати доцільність виокремлення складних речень,
перехідних між безсполучниковістю й сурядністю, та системно описати їхні різновиди.
У синтаксисі умовою для модифікацій перехідних утворень, що входять до зони синкретизму, є
порушення співвідношень між формою та змістом, бажання підлаштувати стару форму для вираження нових
значень. Такі прийнятні обставини дозволяють актуалізувати в структурі й семантиці транспонованих мовних
явищ ті компоненти, що найбільш точно і яскраво виражають задум автора [Бабайцева 2000, с. 188].
Крім синтаксичних одиниць, що поєднують ознаки сурядності й підрядності, продуктивними є перехідні
утворення, позначені синтезом диференційних ознак безсполучникового та одного чи обох різновидів
сполучникових речень. Синкретизм таких конструкцій пояснюється тим, що в них відсутні формальні
показники синтаксичного зв’язку – сурядні або підрядні сполучники, а натомість функціонують так звані
синкретичні, або гібридні слова, лексико-граматичний статус яких визначають по-різному. На сьогодні
уточнено відомості про склад сполучних засобів, а тому найбільш адекватним, на нашу думку, є поділ їх на
власне сполучники (сурядні й підрядні), сполучникові поєднання, утворені комбінацією сполучника і так
званих граматикалізованих елементів, чи конкретизаторів (часток, прислівників, модальних слів, займенників
тощо), та аналоги сполучників (тобто конкретизатори, що функціонують самостійно, без сполучників).
Аналоги сполучників є синкретичними утвореннями, оскільки поєднують ознаки тієї частини мови, до
якої вони належать, та сполучника, адже є засобом зв’язку. У функціональному плані вони характеризуються
поліфункціональністю: виконують формально-синтаксичну роль (оформляють синтаксичний зв’язок,
поєднуючи предикативні частини) і семантико-синтаксичну (виражають семантико-синтаксичні відношення).
У науковій літературі таким сполучним засобам часто дають складну подвійну назву (сполучники-
частки, сполучникові частки) або їх називають гібридними чи синкретичними словами.
Кваліфікація складних речень з аналогами сполучників як перехідних утворень мотивується лексико-
граматичними особливостями граматикалізованих елементів та характером семантико-синтаксичних відношень
між предикативними частинами (допомагають точніше виразити їх саме конкретизатори).
Найчастіше аналогами сполучників є частки, хоч непоодинокі й випадки, коли на сполучники, що
виконують роль засобу зв’язку, нашаровуються семантичні відтінки часток. На думку О. М. Пєшковського,
відбувається функціональне та семантичне поєднання ознак сполучника й частки і в категоріях слів, що є
сполучниками, і в частках [Пешковский 1956, с. 167].
Як зауважує Р. П. Рогожнікова, можна виділити два структурні типи складних речень, предикативні
частини яких поєднані сполучниками-частками: 1) конструкції, у яких гібридне слово, зберігаючи формальні
ознаки частки, не заповнює позицію сполучника (стоїть не на початку речення), а тому складна конструкція за
структурою нагадує безсполучникове, хоч функціонально частка наближається до сполучника, виконуючи роль
засобу зв’язку; 2) конструкції, у яких частка більшою мірою має ознаки сполучника, оскільки стоїть на початку
речення, а тому формально нагадує сполучник, хоч зберігає і властивості частки. Таким чином, перший тип
речень за структурою наближається до безсполучникових, а другий – співвідноситься зі сполучниковим
складносурядним чи складнопідрядним реченням [Рогожникова 1983, с. 48 – 50].
На нашу думку, будь-яке речення зі сполучниками-частками є синкретичним утворенням, розташованим
на периферії безсполучниковості чи сполучниковості або в проміжній зоні. Визначення його місця у
класифікаційній схемі залежить від формальних показників: позиції аналога сполучника в структурі речення,
його лексико-граматичних особливостей тощо.
Оскільки обсяг статті не дозволяє детально зупинитися на з’ясуванні специфіки перехідних
безсполучниково-сполучникових конструкцій, обмежимося характеристикою лише одного з різновидів –
безсполучниково-сурядних складних речень.
Безсполучниково-сурядним вважаємо такий різновид складного речення, предикативні частини якого
поєднані сурядним зв’язком за допомогою сполучників-часток (аналогів сполучників), що дозволяє реалізувати
семантико-синтаксичні відношення, характерні для складносурядного речення.
Базовим аргументом на користь визнання безсполучниковості таких конструкцій слугує відсутність
типового показника сполучникового зв’язку – семантичного чи асемантичного сурядного сполучника. Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

151
В. В. Бабайцева виділяє чотири типи складних речень, що репрезентують опозицію „складносурядне
речення / безсполучникове речення”: 1) із частками-сполучниками только, лишь, даже та ін.; 2) із часткою-
сполучником ни – ни та сполучником-часткою и – и; 3) із частками-сполучниками же, тоже, также; 4) із
часткою-сполучником так [Бабайцева 2000, с. 508 – 510].
Р. П. Рогожнікова, відповідно до представленої вище класифікації, подає дві групи сполучникових
часток: 1) ж, и, ли; 2) ведь, разве, разве что, ан [Рогожникова 1983, с. 50]. О. Є. Вержбицький зауважує, що в
українській мові спостерігається тісний зв’язок між сполучниками й модальними словами та частками і звертає
увагу на специфіку функціонування в ролі сполучників-часток лексем тільки, лиш (лише), таки, слів
займенникового походження проте, зате, поєднань займенника із часткою все ж, все ж таки та ін. [Курс
СУЛМ 1951, с. 167 – 177].
Аналіз теоретичного матеріалу та дібрані лінгвофакти дозволяють констатувати, що в українській мові
перехідні конструкції безсполучниково-сурядного типу становлять численний пласт досліджуваного матеріалу.
Перш ніж представити структурно-семантичні різновиди цих речень доцільно окреслити обсяг сполучних
засобів, що функціонують як аналоги сполучників (О. А. Стародумова подає перелік уживаних термінолексем
для номінації сполучного засобу тільки: гібридне слово сполучникового типу, частка у сполучниковій функції,
сполучник-частка, гібридний сполучник [Стародумова 1984, с. 33], додамо ще й синкретичне слово).
Стосовно кваліфікації лексико-граматичного статусу окремих слів, що потенційно можуть
функціонувати в ролі сполучних засобів, маємо дискусійні моменти. Так, у підручниках із морфології та в
лексикографічних працях до протиставних сполучників зараховано проте, зате, однак, тільки [СУЛМ 1994;
Городенська 2007 та ін.], а тому складні речення із цими сполучними засобами логічно потрактовані як
складносурядні. Однак урахування сучасних підходів до поділу сполучних засобів на власне сполучники,
сполучникові поєднання та аналоги сполучників дозволяє внести певні корективи і стосовно кваліфікації
сполучних засобів. Нам імпонує думка авторів „Синтаксису сучасної української мови. Проблемні питання”
про те, що „ще один ряд парадигматичних форм протиставних речень створюють аналоги сполучників, тобто
прийменниково-займенникові, прислівникові утворення та модальні слова, що виступають у значенні
сполучників”, – це однак, одначе, проте, все ж, все-таки, між тим, зате, тільки, лише, навпаки, не те що
[Слинько 1994, с. 619]. Підставою для такого твердження є той факт, що всі названі лексеми можуть бути
конкретизаторами у сполучникових поєднаннях (напр.: але все ж, та проте, але однак тощо). Сполучники
сурядності не можуть комбінуватися (напр.: а але*), що і є головним аргументом для кваліфікації аналізованих
сполучних засобів як аналогів сполучників та зарахування складних конструкцій із ними до безсполучниково-
сурядного типу (виняток становить лише приєднувальний сполучник та й, який, однак, не являє собою
поєднання двох сполучників, а є самостійним засобом зв’язку).
Стосовно так погоджуємося із визначенням його функціонального статусу К. Г. Городенською:
сполучник сурядності, протиставний, виразник протиставних семантико-синтаксичних відношень із відтінком
протилежності чи невідповідності та з відтінком компенсації чогось, а також як сполучник сурядності-
підрядності, протиставно-допустовий, виразник протиставно-допустових семантико-синтаксичних відношень із
відтінком перешкоди [Городенська 2007, с. 219]. Доречним, з огляду на це, є зауваження О. Є. Вержбицького
про те, що так – варіант протиставного сполучника та і поширений він у фольклорі, рідше – у мові
письменників ХІХ ст. [Курс СУЛМ 1951, с. 166]. Інші лексеми, що можуть функціонувати в ролі засобів
зв’язку, але не є власне сурядними сполучниками, логічно зарахувати до аналогів сполучників. Така мотивація
убезпечить від потенційних труднощів у процесі визначення різновиду складних речень.
Дотримуючись головного принципу класифікації складносурядних речень за типом семантико-
синтаксичних відношень між предикативними частинами, логічно, на нашу думку, екстраполювати його й у
сферу перехідних одиниць. З огляду на це, доцільно виділяти серед безсполучниково-сурядних складних речень
кілька структурно-семантичних типів, специфіку яких ми і з’ясуємо нижче.
Великий спектр семантико-синтаксичних відношень репрезентовано в єднальних конструкціях, оскільки
„єднальні сполучники виражають найбільш широке й абстрактне значення при сурядному зв’язку” [Слинько
1994, с. 602]. Перехідні безсполучниково-сурядні одиниці, попри відсутність формантів сурядного зв’язку,
передають той же обсяг відтінків невласне-єднального значення, адже і в складносурядних реченнях маркерами
семантико-синтаксичних відношень найчастіше є ці ж конкретизатори, які, поєднуючись із сурядним
сполучником, утворюють сполучникові поєднання. Нам імпонує позиція авторів „Русской грамматики” 1980
року, які запропонували розрізняти власне-єднальне (одночасності) та невласне-єднальне значення, ускладнене
різними відтінками – різночасності, зіставлення, приєднання, зумовленості тощо [Русская грамматика 1980, с.
616].
Вважаємо за доцільне виокремити кілька різновидів безсполучниково-сурядних речень із невласне-
єднальним значенням.
1. Обмеження (аналогами сполучників є лише, лишень, тільки, хіба , хіба що), напр.: Всі інші погрішності
суперечать гідності, лише гордість дотична до неї (Ф. Бекон). І не було вже на паркані … нікого, лишень
щасливо гавкав у дворі, почувши й пізнавши мене, пес (В. Шевчук). Щось у цьому раю вже нічого не родить,
вже нічого не родить, тільки родять запретні плоди (Л. Костенко). …та й собаки не випадали заїло із дворів, а ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

152
снили в розмлоєних ранкових дрімках, хіба якийсь півень вискочить на плота, червоний, мов вогонь, і загорлає в
небо щасливо… (В. Шевчук) … а жіночки позавмирали за своїм столом, трохи злякані й присмирілі, хіба що
наймолодша з-поміж них ще дужче зарум’янилася… (В. Шевчук)
О. А. Стародумова заперечує можливість кваліфікації лексеми тільки як гібридного слова, вважаючи, що
переважно вона залишається часткою, адже зберігає всі властивості обмежувальної частки: прикріпленість до
певного компонента, значення. Якщо ж такого прикріплення немає, можна говорити про перетворення її у
сполучник (підтвердженням цього є неможливість самостійного вживання предикативної частини із тільки:
поза сполучниковою функцією таке тільки не може існувати) [Стародумова 1984, с. 50 – 51]. К. Г. Городенська
кваліфікує тільки2 як сурядний протиставний, а тільки1 як підрядний часовий та умовний сполучники
[Городенська 2007, с. 227 – 228].
Не порушуючи концептуальних засад виокремлення аналогів сполучників, вважаємо за доцільне всі
транспозиції тільки кваліфікувати як синкретичні, але з різною мірою вияву синтезованих ознак: периферія
частки, якщо зберігається обмежувальне значення, і периферія сполучника за наявності протиставних
відношень.
Підкреслюється домінування показників частки й за умови вживання лексеми тільки (аналогічно і лише)
не на початку предикативної частини, напр.: Це – сонячне сяйво; прочини тільки двері у свою душу
(Г. Сковорода). Для нас, письменників, критика нічого не значить, ми живемо для того, щоб про нас кричали;
одне лише мовчання губить нас (Б. Джонсон).
2. Доповнення, або поширення – формантом такого типу відношень є частка-сполучник навіть (див.
інше тлумачення семантико-синтаксичних відношень у реченнях із навіть – як значення несподіваності
[Слинько 1994, с. 609]), напр.: З усіх втрат утрата часу найтяжча; навіть одна мить цих ангельських днів
така цінна, що перевищує все, що ми маємо (Г. Сковорода). Інтрига – сила слабких, навіть у дурня вистачить
розуму, щоб нашкодити (В. Шекспір).
3. Приєднання (аналоги сполучників також, теж, точніше, ще, до того, крім того, на додаток,
причому, притому, причім, притім, при тому, при цьому, принаймні), напр.: Бути батьком для нього означало
інколи виводити дитину на прогулянку, причому донька в його уяві ходила вже з першого тижня, а з другого
починала розмовляти (О. Компанієць). Ось про це й хочу розповісти, притому міг би зовсім не згадувати свого
премудрого і дивачного дядька, коли б він не став дійовцем і цього пережиття (В. Шевчук). Відтак знову
загомоніла громада, бо це й справді диво-дивезне, оцей чудний чоловік, принаймні такого ще в своєму містечку
не бачили (В. Шевчук). Крізь великі щілини сумно квилив і забивав снігом вітер, при тому під поривами вітру
Храм рипів і хитався, загрожуючи щохвилини завалитися (В. Шевчук).
Інші відтінки невласне-єднального значення передають аналоги сполучників, що співвідносяться за
походженням із прислівниками, займенниками, а тому такі речення характеризуються синтезом
безсполучниковості, сурядності та підрядності.
Різноманітністю засобів вираження і багатством семантики характеризується протиставне значення.
Формальними показниками протиставних відношень є аналоги сполучників проте, зате, однак, все ж, все ж
таки, все-таки, між тим, так, таки, же, ж, тільки, лише, навпаки, не те що, які виражають різні відтінки:
обмежувальний, компенсаційний, протиставності тощо. Напр.: На гору доступитися нелегко, зате з гори
зручніше боронитись (Леся Українка). Жінка пробачає все, однак часто нагадує, що пробачила (С. де Бовуар).
Воля й сила Божа і є творінням таких початків, подальший же рух – це вже не воля Божа, а того, хто живе і
з початків Божих творить щось (В. Шевчук). Перша жінка виказала свою науку й замовкла, підтисши
почервонілі вуста бантиком, очі ж її продовжували все так само горіти (В. Шевчук). Діана відчувала, що
Павло понад усе любить свою родину, тільки з певних причин приховує це почуття (О. Компанієць).
Домінування ознак частки у ж, же зумовлює і їхню інтерпозицію в реченні, що, як зауважує
В. В. Бабайцева [Бабайцева 2000, с. 509], є свідченням вторинності сполучникової функції.
До перехідних безсполучниково-сурядних речень варто зарахувати й розділові конструкції зі
зазначенням чергування, засобами зв’язку у яких є аналоги сполучників може… може, можливо… можливо,
іноді… а іноді, напр.: Може, ця торговельна марка завоює ринок, може, українці і сприймуть такі новації (Із
газети).
Як було зазначено раніше, здебільшого роль сполучного засобу виконують частки, рідше – модальні
слова, прислівники, займенники. Однак трапляються випадки, коли сполучники набувають ознак частки. Це має
місце тоді, коли сполучник є повторюваним або вживається не на початку предикативної частини.
Проілюструвати сформульоване твердження можна реченнями зі сполучником-часткою і – і та одиничним і,
напр.: І ніч глуха, і поле перекопане, і в порожнечу поціляє спис (Л. Костенко). І вицвітали писані тарелі, і
плакав батько, і пливли роки… (Л. Костенко) Виникає лихе – це і є засторога чи вимір її [людини] добродіяння…
(В. Шевчук) Лілея не знає фарб – вона і без них красна (Г. Сковорода).
Поєднання функції сполучника й частки у слова і можливе тоді, коли воно вживається для вираження
ототожнювально-єднальних відношень [Рогожникова 1983, с. 48 – 49]. У реченні зі сполучниковою часткою
йдеться про те, що одночасно з явищем першої частини існує подібне до нього або тотожне йому в другій
частині. Сполучник-частка і стоїть перед тим словом, що виділяється, або ототожнюється зі словом попередньої Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

153
частини, на якому закцентовано увагу, напр.: Але від мого наміру не відмовляв, так само й Сурта, який вийшов
мене провести (В. Шевчук).
Власне-єднальне значення одночасності репрезентують і перехідні конструкції із часткою-сполучником
ні – ні, що може мати варіанти ані – ані, ні – ані, не… – ані, напр.: Ні листя не шелестить, ні пташки не
щебечуть (Марко Вовчок). …але не Юстина нею [тінню] є, ані я – хтось третій (В. Шевчук).
Отже, прокоментований мовний матеріал засвідчив існування перехідності безсполучниково-
сполучникового типу. Визначальним фактором, що зумовлює такий статус складних речень, є синкретизм,
гібридність сполучного засобу, що функціонує як аналог сполучника.
У пропонованій студії феномен перехідності безсполучниково-сурядних конструкцій окреслено загалом
з акцентом на дібрані лінгвофакти, однак конкретний мовний матеріал дозволяє розширити спектр дослідження
з метою виявлення інших модифікацій, що й уможливлює перспективу подальших наукових пошуків.

Література
Бабайцева 2000: Бабайцева В. В. Явление переходности в грамматике русского языка. – М.: Издательский
дом „Дроффа”, 2000. – 638 с.
Бабайцева 1976: Бабайцева В. В. Русский язык. Синтаксис и пунктуация. – М.: Просвещение, 1979. –
269 с.
Виноградов 1986: Виноградов В. В. Русский язык: Грамматическое учение о слове: 3-е изд., испр. – М.:
Высшая школа, 1986. – 640 с.
Гаврилова 1985: Гаврилова Г. Ф. Переходные конструкции в синтаксисе сложного предложения и их
системные отношения: учебное пособие по спецкурсу. – Ростов н/Д, 1985. – 84 с.
Городенська 2007: Городенська К. Граматичний словник української мови: Сполучники. – Херсон:
Видавництво ХДУ, 2007. – 340 с.
Ильенко 1982: Ильенко С. Г. К вопросу об общей типологии сложного предложения // Переходность в
системе сложного предложения современного русского языка. – Казань, 1982. – С. 13 – 20.
Кодухов 1977: Кодухов В. И. Семантическая переходность как лингвистическое понятие // Семантика
переходности: Сб. научн. трудов. – Л.: ЛГПИ, 1977. – С. 5 – 16.
Курс СУЛМ 1951: Курс сучасної української літературної мови. Синтаксис / За ред. Л. А. Булаховського.
– Т. 2. – К. : Рад. шк., 1951. – 407 с.
Пешковский 1956: Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении. – М., 1956. – 511 с.
Рогожникова 1983: Рогожникова Р. П. Сложные предложения с союзными частицами // Синтаксис
предложения. – Калинин, 1983. – С. 48 – 57.
Русская грамматика 1980: Русская грамматика: в 2-х тт. / Под ред. Н. Ю. Шведовой. – Т. 2: Синтаксис. –
М.: Наука, 1980. – 710 с.
Слинько 1994: Слинько І. І., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної української мови.
Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 630 с.
Стародумова 1984: Стародумова Е. А. Функции ограничительного слова „только” в современном русском
языке // Синтаксические связи в русском языке. – Владивосток, 1984. – С. 32 – 54.
СУЛМ 1994: Сучасна українська літературна мова / За ред. М. Я. Плющ. – К.: Вища шк., 1994. – 414 с.
Чернышова 1983: Чернышова А. Ю. Частица так в бессоюзных сложных предложениях с
распространительным значением // Семантика и функционирование синтаксических единиц. – Казань, 1983. –
С. 115 – 124.
Чернышова 1988: Чернышова А. Ю. Типы употребления „заключительной частицы” „так” //
Синтаксические структуры русского языка. Строение, содержание и функции. – Иркутск, 1988. – С. 106 – 115.

The article continues the cycle of publications of author, phenomena of transitionalness devoted research in the
system of difficult suggestion. Certainly, in particular, volume of syntactic constructions of asyndetic-coordinating type,
their structurally semantic features are found out.
Keywords: transitionalness, syncretism, asyndetic-difficult suggestions, unions-particles.
Надійшла до редакції 30 серпня 2007 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.