Ніна Бараннік, Ганна Бєлих — МІСЦЕ ПАРЕМІЙ У МОВНІЙ СИСТЕМІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЇХНІЙ ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ СТАТУС

Статтю присвячено аналізу стану вивчення клішованих мовних форм сучасної української мови.
Зроблено спробу з’ясувати функціональний статус паремій української мови на основі сучасних досліджень у
різних сферах науки.
Ключові слова: паремійна одиниця, клішована мовна форма, паремійний склад української мови.

Останнім часом спостерігається зростання інтересу до паремійних мовних форм. До таких форм
зараховують фразеологізми, розмовні штампи, шаблони, фольклорні утворення тощо. Це зумовлено загальними
тенденціями в розвитку не тільки філології, а й цілої низки інших фундаментальних дисциплін.
«Культурологи й філософи прагнуть побачити в паремійних формах відбиття глибинних міфологем і
архетипів людської свідомості, які можуть виявлятись як у давніх фольклорних утвореннях, так і в сучасних
штампах масової свідомості, що використовуються в рекламі або в ідеологічних текстах тощо» [10, с.3].
Семіологи й етнографи намагаються за допомогою пареміологічного матеріалу показати особливу
специфіку світосприйняття того чи іншого етносу, той самий «народний дух», який, як правило, не можуть
визначити послідовники В.Гумбольдта або Л.Уорфа, коли вони мають справу із звичайними мовними засобами.
Інші дослідники [5, 7 та ін.], звертаючись до паремійного фонду різних мов, намагаються вирішити прямо
протилежне завдання: довести сутнісну єдність вияву різними народами особливо значущих смислових фігур,
які зафіксовані у паремійних висловах.
Таку увагу до клішованих мовних форм можна пояснити тим, що вони одночасно належать і мові, і
мовленню. Причому різні їх типи тяжіють до того чи іншого полюсу. Прислів’я та приказки, виявляючи
мінімальний ступінь комунікативної автономії, можуть являти собою тексти (наближуючись до мовлення),
проте їх відтворюваний характер і невідривність від контексту (через малоінформативність прислів’їв і
приказок) наближає паремії до одиниць мови.
Така двоїста природа паремій дозволяє розглядати їх як поетичні твори [6]; відтворюваність у мовленні
наближає паремії до слів [8]; стислість та цілісна оформленість паремій створюють зручні умови для
експериментальної перевірки їхнього функціонального призначення [4] тощо.
Звернення до вивчення паремій видається співзвучним останнім віянням у філософії науки, що
формується в руслі так званого постмодернізму. Для постмодерністської парадигми характерною є недовіра до
системно-структурних презентацій наукового об’єкта й акцентування уваги на його несистемних,
нерегулярних, спонтанних характеристиках. У лінгвістиці подібні тенденції виявились у спробах
деонтологізації мовної системи і, зокрема, в запереченні того, що вироблення й сприйняття мовних продуктів
відбувається на базі якоїсь «ґенеративної моделі», як це собі уявляли послідовники Н.Хомського, Ч.Філлмора,
У.Чейфа. Прихильники альтернативної позиції стверджують, що мова і її використання мають не генеративну, а