Ніна Бараннік, Ганна Бєлих — МІСЦЕ ПАРЕМІЙ У МОВНІЙ СИСТЕМІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЇХНІЙ ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ СТАТУС

SELECTORNEWS - покупка, обмін і продаж трафіку

Статтю присвячено аналізу стану вивчення клішованих мовних форм сучасної української мови.
Зроблено спробу з’ясувати функціональний статус паремій української мови на основі сучасних досліджень у
різних сферах науки.
Ключові слова: паремійна одиниця, клішована мовна форма, паремійний склад української мови.

Останнім часом спостерігається зростання інтересу до паремійних мовних форм. До таких форм
зараховують фразеологізми, розмовні штампи, шаблони, фольклорні утворення тощо. Це зумовлено загальними
тенденціями в розвитку не тільки філології, а й цілої низки інших фундаментальних дисциплін.
«Культурологи й філософи прагнуть побачити в паремійних формах відбиття глибинних міфологем і
архетипів людської свідомості, які можуть виявлятись як у давніх фольклорних утвореннях, так і в сучасних
штампах масової свідомості, що використовуються в рекламі або в ідеологічних текстах тощо» [10, с.3].
Семіологи й етнографи намагаються за допомогою пареміологічного матеріалу показати особливу
специфіку світосприйняття того чи іншого етносу, той самий «народний дух», який, як правило, не можуть
визначити послідовники В.Гумбольдта або Л.Уорфа, коли вони мають справу із звичайними мовними засобами.
Інші дослідники [5, 7 та ін.], звертаючись до паремійного фонду різних мов, намагаються вирішити прямо
протилежне завдання: довести сутнісну єдність вияву різними народами особливо значущих смислових фігур,
які зафіксовані у паремійних висловах.
Таку увагу до клішованих мовних форм можна пояснити тим, що вони одночасно належать і мові, і
мовленню. Причому різні їх типи тяжіють до того чи іншого полюсу. Прислів’я та приказки, виявляючи
мінімальний ступінь комунікативної автономії, можуть являти собою тексти (наближуючись до мовлення),
проте їх відтворюваний характер і невідривність від контексту (через малоінформативність прислів’їв і
приказок) наближає паремії до одиниць мови.
Така двоїста природа паремій дозволяє розглядати їх як поетичні твори [6]; відтворюваність у мовленні
наближає паремії до слів [8]; стислість та цілісна оформленість паремій створюють зручні умови для
експериментальної перевірки їхнього функціонального призначення [4] тощо.
Звернення до вивчення паремій видається співзвучним останнім віянням у філософії науки, що
формується в руслі так званого постмодернізму. Для постмодерністської парадигми характерною є недовіра до
системно-структурних презентацій наукового об’єкта й акцентування уваги на його несистемних,
нерегулярних, спонтанних характеристиках. У лінгвістиці подібні тенденції виявились у спробах
деонтологізації мовної системи і, зокрема, в запереченні того, що вироблення й сприйняття мовних продуктів
відбувається на базі якоїсь «ґенеративної моделі», як це собі уявляли послідовники Н.Хомського, Ч.Філлмора,
У.Чейфа. Прихильники альтернативної позиції стверджують, що мова і її використання мають не генеративну, а
мнемонічну природу, тобто вислови будуються на основі тих залежностей, що зберігаються в пам’яті людини,
асоціацій між лексичними одиницями та іншими мовними елементами. Ми приєднуємось до думки
Г.Д.Сидоркової, яка вважає, що «істина, очевидно, знаходиться десь посередині: в одних своїх реалізаціях мова
виявляє властивості ґенеративної моделі (наприклад, у ситуаціях навчання іноземної мови), в інших реалізаціях
має швидше за все мнемонічну природу. Крайнім полюсом виявлення цієї другої якості постає вживання мови у
вигляді цитування, розказування казок, віршів, виконання пісень тощо» [10, с.7]. У цьому смислі звернення до
паремій типу прислів’їв і приказок є одним з підходів до вивчення мовного функціонування в його
мнемонічному аспекті. Загалом нечленний характер багатьох мовних форм не заперечує принципів побудови
мовлення та особливостей мислення. Сама логіка створення й сприйняття тексту базується на русі від цілого до
його частин. Цю думку відстоював в своїх працях М.М.Бахтін [1, с.260].
Незважаючи на значну увагу до заявленої проблеми, паремійний склад української мови залишається
недостатньо дослідженим. Нез’ясованим постає питання про прагматико-функціональну природу паремій; не
визначено місце цих одиниць у системі сучасної української мови; не існує вичерпних класифікацій прислів’їв і
приказок; не з’ясовано когнітивно-функціональні аспекти типологізації прислів’їв і приказок української мови
тощо. Саме цим зумовлена актуальність проблеми.
© Бараннік Н.В., Бєлих Г.В., 2008 Розділ IV. Функціональна семантика лексичних і фразеологічних одиниць

155
Метою є визначення стану вивчення клішованих мовних форм сучасної української мови. Зроблено
спробу з’ясувати функціональний статус паремій української мови на основі сучасних досліджень у різних
сферах науки.
До виходу в світ другого видання (уточненого і доповненого) книги А.Тейлора «The Proverb» [15] у
традиційній пареміології не існувало чіткого визначення поняття прислів’я. У наукових розвідках вважали, що
цим терміном може бути позначено велику кількість найрізноманітніших (як мовних, так і фольклорних) явищ.
Тільки після дослідження А.Тайлора й на його основі з’явились і набули певного поширення визначення
прислів’я, що були побудовані на перерахуванні його окремих характерних ознак.
На сьогодні існують два основні погляди на систематику прислів’їв і приказок. Тривалий час панував
погляд, згідно з яким в основу класифікацій паремій будь-якої мови треба було класти структуру виразів. У
дослідженнях останніх років панує інший підхід до вивчення пареміологічного фонду мови: пареміологи
значну увагу стали приділяти питанням функціонування прислів’їв, приказок, крилатих виразів тощо, як і теорії
комунікації взагалі. Найбільш яскравим представником такого підходу є Г.Л.Пермяков [5].
У другій половині ХХ століття у зв’язку з більш детальним вивченням паремій зріс інтерес до жанрових
особливостей виразів у межах окремих культур. Вивчення та систематизація пареміологічного матеріалу в
межах окремих культур є важливим напрямком дослідження одиниць такого типу, проте більш важливими
постають питання загальної теорії паремій.
Створення міжнародної класифікації паремій перетворилось на загальне завдання всієї сучасної
пареміології, хоча до цих пір не розроблено принципів такого типу класифікації.
Останнім часом наукові роботи, присвячені класифікації паремій, набули міжнародного характеру. До
пареміології, яка до другої половини ХХ століття була переважно західноєвропейською галуззю знань,
Г.Л.Пермяковим [5] були введені матеріали азійського, а Матті Куусі [14] – африканського та угро-фінського
походження. Проте праці цих вчених заслуговують на увагу не тільки через це, а головним чином тому, що
вони запропонували нові способи систематизації прислів’їв. Під час класифікації свого матеріалу Г.Л.Пермяков
основну увагу приділяє не окремим словам, а загальному смислу висловлень. Цей смисл не збігається зі
смислом елементів прислів’я, зокрема з його граматичною формою, та являє абстрактну схему, що відповідає
логічним відношенням між зображуваними в певному прислів’ї речами та/або їхніми властивостями. Переваги
такого підходу полягають у тому, що за своєю природою він належить до більш високого рівня, ніж мовний
рівень, тобто знаходиться над окремими мовами й навіть над мовними сім’ями, а тому може стати основою
міжнародної класифікації паремій. Проте дослідження Г.Л.Пермякова та Матті Куусі не є завершеними й
позбавленими недоліків, а, отже, не вирішують всіх проблем у галузі пареміології.
Приблизно у 70-х роках ХХ століття відомого поширення набуває так звана «теорія рівнів», згідно з
якою будь-яку паремію треба розглядати за трьома аспектами: а) основний смисл; б) будова; й в) конструктивне
ядро. Прислів’я з тотожним смислом кваліфікувались як синонімічні, а з тотожним конструктивним ядром –
одноядерними. Такий підхід можна вважати певним кроком вперед, бо в прислів’ї вперше було вичленувано
різні структурні рівні. На жаль, розробку нової ідеї на цьому рівні було припинено. Подальшим більш
поглибленим вивченням структурних рівнів прислів’їв займались тільки угорський вчений В.Фойт [12]. У
результаті проведених досліджень було встановлено, що прислів’я складається з трьох основних компонентів:
тексту, значення й уживання. Текст, у свою чергу, містить три різних рівні: мовний, конструктивний і
формальний. Значення мають два рівні: власне значення і смисл. Однією з переваг цієї моделі є виділення
вживання як самостійної пареміологічної категорії. Угорські дослідники довели, що на всіх рівнях
спостерігаються подібні явища, хоча вони й не залежать одне від одного. В.Фойт здійснив спробу розвинути ці
ідеї з погляду семіотики, проте такий підхід надалі не набув свого розвитку, а ідеї семіотичного підходу до
теорії рівнів до сьогодні ще не були підкріплені дослідженнями конкретного пареміологічного матеріалу.
Питання про практичне використання фольклорних текстів (у тому числі й прислів’їв) у тією чи іншою
мірою порушувались у багатьох названих роботах. Проте це питання має й самостійне значення, бо становить
собою основу так званої «теорії використання», яка, до речі, безпосередньо стосується й сучасної пареміології.
Відправним пунктом таких поглядів є уявлення про прислів’я як про мовленнєвий жанр або про «конверсійні»
одиниці. Найбільш суттєвим висновком робіт цього напрямку є висновок про те, що значення прислів’я в його
конкретному вживанні залежить від розуміння людиною, яка це прислів’я вживає, певного соціального
контексту (певної ситуації). Отже, головним предметом вивчення має стати уявлення про це прислів’я, а не
саме прислів’я. Такий висновок виправдовує себе. Проте ним ні в якому разі не можна обмежуватись, бо, крім
вузьких питань щодо використання прислів’їв, необхідно мати на увазі й загальні закономірності їхнього
вживання.
Більшість аналізованих робіт тією чи іншою мірою стосувались проблеми значення паремій. Ця
проблема й насправді є занадто важливою, проте тривалий час не існувало теорії, яка дозволила б виокремити й
систематично розглянути певне коло питань. Таку можливість пареміологія здобула завдяки породжувальній
граматиці, теорії моделювальних систем, структурній семантиці, а останнім часом – й семіотиці.
На думку представників цього напрямку, в аналізі прислів’їв і приказок необхідно використовувати три
підходи – суто семантичний, синтактико-семантичний і прагматико-семантичний, залежно від того, що саме в
цей момент розглядається: значення, конструкція чи вживання. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

156
На сьогодні створення повної моделі будь-якої паремії може бути можливим на основі теорії комунікації
[13]. У створенні загальної моделі прислів’їв у пригоді може стати й сучасна теорія тексту, якою було
враховано досягнення теорії комунікації й структурної семантики.
Отже, можна сказати, що за останнє десятиліття дослідження прислів’їв і приказок розвивалося
прискореними темпами. У всіх розглянутих сферах відбувся помітний рух вперед. При цьому розвиток
пареміології характеризувався двома основними рисами. По-перше, значно збільшилась кількість теоретичних
робіт і, по суті, вперше було створено узагальнену теорію, спираючись на яку можна більш плідно вести
конкретні пареміологічні дослідження. По-друге, праці різних вчених, що побачили світ у різний час,
доповнюють одна одну, сприяючи загальному прогресу пареміологічної науки.
Проблеми з класифікацією паремійного фонду української (як і будь-якої іншої) мови на сьогодні
залишаються невирішеними ще й тому, що до цих пір немає чіткого визначення паремії, а такий стан речей
пояснюється особливим статусом паремій у мові. Дослідження проблем, пов’язаних з функціями паремій,
належить до компетенції фольклористики, а вивчення семантики і структури висловів – до галузі мовознавства.
Серед різноманітних мовних кліше, тобто сталих словесних утворень, важливе місце посідають паремії,
або народні вислови, що мають форму речення (наприклад, прислів’я, приказки, прикмети), а також форму
коротких ланцюжків речень, які становлять собою елементарну сценку або найпростіший діалог (наприклад,
«одномоментні» анекдоти, загадки).
У «Короткому тлумачному словнику лінгвістичних термінів» подано таке визначення паремій – це
«прислів’я, приказки, приповідки, афористичні вислови» [11, с. 121]. Таким чином паремії розподілено за
класифікаційними типами: прислів’я, приказки, приповідки, афористичні вислови.
Порівнюючи слова, фразеологічні звороти й паремії за суттєвими ознаками, можна дійти висновку, що
всі вони значною мірою є ізоморфними одне одному. Всі названі одиниці мови являють собою кліше й
використовуються як знаки. І слова, і фразеологічні звороти, і паремії можуть мати (або не мати) мотивацію
свого загального значення, причому таке мотивування може бути як прямим, так і образним. У межах
окреслених типів кліше існують як синтетичні, так і аналітичні форми. Слова, фразеологічні звороти й паремії
однаковою мірою можуть мати омоніми, синоніми й антоніми. Всі окреслені типи кліше є функціонально
подібними й можуть виконувати в мовленні однакову або подібну роль. Усі три типи кліше включені до
системи синтагматико-парадигматичних відношень мови, тобто вони можуть не тільки посідати те чи інше
місце в лінійному мовленнєвому ряді, але й мають ту чи іншу парадигму, або визначений набір споріднених
форм. Зокрема для паремій, як і для більшості незамкнених кліше, властивою є зміна за часами, особами й
числами, а крім того, для них є характерною логіко-семіотична парадигматика (система логічної трансформації)
й парадигматика реалій. Визначені риси народних висловів дають повне право зараховувати їх до мовних явищ.
З іншого боку паремії слід віднести й до фольклору, бо подібно до байок, легенд, казок й на відміну від
слів та фразеологічних зворотів, паремії, навіть найменші й найпростіші (наприклад, прислів’я та приказки),
являють собою тексти, тобто словесні утворення, що мають самодостатнє значення й можуть вживатись
самостійно. Що ж до слів та фразеологічних зворотів, то всі вони (і навіть найскладніші з них), як правило
постають лише елементами текстів. Як і всі фольклорні тексти, паремії мають ту чи іншу тему (іноді навіть
декілька тем), тобто про щось говорять, у той час як слова й фразеологізми принципово не мають власної теми
й можуть вживатись з найрізноманітніших приводів. Подібно до байок, анекдотів і казок та на противагу
словам і фразеологічним зворотам усі без виключення паремії є ситуативними, тобто не тільки вживаються в
тій чи іншій ситуації, але й самі цю ситуацію моделюють або позначають. До того ж, як і всі фольклорні тексти,
паремії мають три чітко окреслених і певною мірою автономних структурних плани – план лінгвістичної (і
композиційної) структури, план логічної (і семіотичної) структури й план реалій. Отже, є всі підстави
розглядати паремії і як мовні одиниці, і як фольклорні тексти.
Вказана двоїстість паремій добре виявляється у прислів’ях та приказках, які становлять основну масу
(майже три чверті) всього паремійного фонду.
Прислів’я є знаками й одночасно моделями різних типових ситуацій або відношень між речами
(явищами) реального життя. Замість того, щоб витрачати багато часу на докладне пояснення ситуації, що
зустрічається занадто часто, ми використовуємо прислів’я, яке й відповідає повністю ситуації, що склалася.
Так, наприклад, замість процедури описування такої ситуації, як «Коли у нас немає будь-якої необхідної речі, її
може замінити інша, яка не має всіх властивостей першої», ми говоримо: «На безриб’ї й рак риба» або «У полі й
хрущ м’ясо». Саме через те, що будь-якому слухачеві є зрозумілим, що рак не має всіх властивостей риби, то,
навіть не знаючи цього прислів’я, він (слухач) зрозуміє його смисл. Обидва прислів’я не тільки постають
знаками описуваної ситуації, але й моделюють її за допомогою наочних і всім зрозумілих образів.
Зустрічаються однак випадки, коли прислів’я, залишаючись знаками тих чи інших життєвих (або таких, що
мисляться) ситуацій не моделюють. Такими є, наприклад, усі «нечленовані сентенції» й «нечленовані фрази»,
тобто прислів’я і приказки, що не мають мотивування загального значення, подібно до «А скринька просто
відкривалась» або «Залишилась з розбитим коритом». Ми розуміємо їх смисл, бо пам’ятаємо контекст, з якого
взято ці вирази (і який містить потрібну в цьому конкретному випадку модель). Можна знайти в мовленні й такі
вислови, які моделюють ту чи іншу ситуацію, проте не постають її знаком. Такими, наприклад, є рядки з вірша Розділ IV. Функціональна семантика лексичних і фразеологічних одиниць

157
В.Сосюри: Так ніхто не кохав. Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання або Білі акації будуть цвісти в
місячні ночі жагучі і ще багато інших поетичних та прозових рядків, що не стали прислів’ями чи приказками.
Знакова сутність і моделювальна спроможність висловів-прислів’їв чи приказок, хоча й щільно пов’язані між
собою, все-таки є різними й досить самостійними властивостями названих паремій. Крім того, кожна з цих
властивостей належить до різних проявів внутрішньої структури прислів’їв і приказок: як знаки названі
вислови належать до мови, а як моделі вони належать до фольклору й саме через це є близькими до
одномоментних анекдотів, байок, різнорідних казок або їх окремих частин.
До сьогоднішнього дня місце паремій у мовній системі не було визначено чітко. Мовознавці-лексикологи
кваліфікують паремії – принаймні прислів’я, приказки, прикмети, господарські та правові вислови, прокляття,
побажання та деякі інші одиниці – як елементи фразеологічного рівня мови. Проте через наявність істотних
відмінностей між фразеологічними зворотами та пареміями жодна класифікація фразеологічних зворотів із
зарахуванням паремій до фразеологічного рівня мови не виявилась остаточною, бо майже для кожного правила,
щодо фразеологічних зворотів, існують винятки, що стосуються паремій. Саме через такі відмінності між
пареміями й фразеологічними зворотами треба виокремити паремії в окремий самостійний клас мовних
одиниць.
Сучасна лінгвістична теорія рівнів дає змогу побудувати зручну схему ієрархічного членування мовних
текстів (як письмових, так і усних), яка є занадто необхідною для вирішення низки питань пареміології, й у
першу чергу проблеми варіантів.
В аспекті свого функціонування прислів’я і приказки принципово відрізняються від речень незважаючи
на те, що формально постають у вигляді речень. Г. Райл [8] вбачає відмінність слова від речення в тому, що
речення не є чітко визначеним за своїм уживанням. За своїм конструктивним статусом прислів’я і приказки
входять до того ж ряду, що й слова.
На думку О.О.Потебні [6], прислів’я і приказки слід розглядати як поетичні твори, як зведення
національних ментальних установок, як джерела відомостей про реалії побуту тощо.
На нашу думку, прислів’я і приказки посідають особливе місце серед клішованих мовних форм, бо,
виявляючи мінімальний ступінь комунікативної автономії, постають вже як тексти. Слушною видається й
думка Дж.Серля [9], який вважає, що паремії характеризуються, як правило, опосередкованим і досить умовним
зв’язком між пропозиційним змістом і реалізовуваною в мовленні функцією. Отже, саме паремії відповідають
програмній постанові Дж.Серля, згідно з якою семантику мови можна розглядати як низку систем
конститутивних правил, а ілокутивні акти – як акти, що здійснюються згідно з цими правилами. Звідси
основною одиницею спілкування постає не символ, не слово і не речення або вислови, а мовленнєвий акт, який
розуміється як продукування конкретного речення в конкретних умовах.
Отже, через незначну інформативність прислів’я і приказки постають виразниками цілої низки
прагматичних постанов (функцій), причому характер останніх знаходиться в певній залежності від
семантичного змісту відповідних паремій. Паремійні вислови покликані перш за все впливати на поведінку
(через аргументування, апелювання до прецеденту, авторитету тощо).

Література
1. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет. – М.: Художественная
литература, 1975. – 502 с.
2. Крикманн А.А. Некоторые аспекты семантической неопределённости пословицы //
Паремиологический сборник: Пословица. Загадка. – М., 1978. – С. 82-104.
3. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров. Человек – текст – семиосфера – история. – М.: Языки русской
культуры, 1996. – 414 с.
4. Народ скаже – як зав’яже (українські народні прислів’я, приказки, загадки). – К.: Веселка, 1971. –
112 с.
5. Пермяков Г.Л. Избранные пословицы и поговорки народов Востока. – М., Наука, 1968. – 376 с.
6. Потебня А.А. Из лекций по теории словесности // Русская словесность (От теории словесности к
структуре текста. Антология). – М.: Akademia, 1997. – 317с.
7. Пропп В.Я. Исторические корни волшебной сказки. – Л.: Издательство Ленинградского Университета,
1986. – 368с.
8. Райл Г. Обыденный язык // Аналитическая философия: Становление и развитие (антология). – М.:
Иностранная литература, 1998. – С. 156-172.
9. Серль Дж.Р. Что такое речевой акт // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып.17. – Теория речевых
актов. – М.: Прогресс, 1986. – С.151-169.
10. Сидоркова Г.Д. Прагматика паремий: пословицы и поговорки как речевые действия. Автореф. дис…
д-ра филол.наук. – Краснодар, 1999. – 53 с.
11. Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова: Короткий тлумачний словник
лінгвістичних термінів / За ред. С.Я. Єрмоленко. – К.: Либідь, 2001. – 211 с.
12. Фойт В. Разработка общей теории пословиц// Лексико-семантические проблемы и антропология
лингвистики: Сб. науч. тр. – М.: Иностранная литература, 1998. – С. 194-211. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

158
13. Якобсон Р. Поэзия грамматики и грамматика поэзии // Семиотика. – М.: Радуга, 1983. – С. 462-482.
14. Kuusi M. Parцmiologische Betrachtungen. – Helsinki, 1957. – 231 р.
15. Taylor A. The Wisdom of many and the Wit of one // DE PROVERBIO: An Electronic Journal of
International Proverb Studies. – Tasmania: University of Tasmania, 1996. – Vol. 2. – No. 1. – 4 p.
(http://info.utas.edu.ua.flonta/).

The article is devoted to the analysis of the state of study of clishe linguistic forms of modern Ukrainian. An
attempt is done to find out functional status of paremiy of Ukrainian on the basis of modern researches in different
spheres of science.
Keywords: paremiyna unit, clishe linguistic form, paremiyniy composition of Ukrainian.
Надійшла до редакції 29 жовтня 2007 року.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.