Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Анна Пікалова — СПЕЦИФІКА ВЕРБАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПТУ ПАМ’ЯТІ У ПОЕЗІЇ М. СТЕЛЬМАХА

У статті простежуються особливості репрезентації концепту пам’ять у поетичному доробку
М.Стельмаха як одного з найбільш важливих концептів українського концептуального простору в проекції на
гіпер-гіпонімічний ряд концептів-образів предки – прадід, дід, батько. М.Стельмах точно передає
ментальність українців, типові риси українського народу.
Ключові слова: архитиповий образ, вербалізація, концепт, концептосфера, менталітет, образ-концепт,
пам’ять.

М.Стельмах – один з яскравих носіїв і виразників українського менталітету. У своїй поетичній творчості
письменник вдало репрезентував образ-концепт наших предків, духовний зв’язок між поколіннями: онуком,
сином, батьком, дідом та прадідами. У радянські часи з ідеологічних причин не прийнято було пам’ятати,
згадувати і наслідувати своїх предків. Зв’язок між поколіннями був утрачений, тому й не схвалювалося
оспівування героїчного минулого України, козацького роду, людей, що боролися за свою незалежність, волю.
М.Стельмах наперекір тогочасним канонам відобразив у своїй поетичній творчості образи-концепти наших
© Пікалова А.О., 2008 Розділ IV. Функціональна семантика лексичних і фразеологічних одиниць

183
предків, своєрідно репрезентуючи концепт пам’яті. Саме це підвищує цінність його поезії, яка має сьогодні
великий виховний заряд.
Предметом пошуків у сучасній когнітивній лінгвістиці є найбільш вагомі, суттєві концепти, що важливо
передусім для опису усієї концептуальної системи, що повинно стати основою для побудови концептуального
простору української мовної свідомості, правильного його членування. До таких вагомих концептів науковці
справедливо відносять і концепт пам’яті, частковий опис якого зумовлює актуальність цього дослідження.
Як справедливо зазначає В.Маслова, „першу розгорнуту концепцію пам’яті створив Аристотель у
трактаті „Про пам’ять і спогади”. Власне пам’ять властива і людині, і тварині, але спогади – лише людині”
[Маслова 2007, с. 196]. У новий час концепт пам’яті розробляли філософи (Гоббс, Локк), психологи, які
зокрема вважають, що „пам’ять – це матриця, форма психовідображення реальності, що здійснюється за
допомогою відтворення і поновлення раніше засвоєних егооперацій, егоритуалів і егозвичок” [Там само, с. 196].
Проте вербальна репрезентація концепту пам’яті може бути представлена й словами прадід, дід, батько.
Батько, дід, прадід, як відомо, є архетиповими образами української мовної картини світу, зокрема й
культури взагалі. За традиційними канонами загальнолюдської і народної моралі, батька й діда визначають такі
риси, як працьовитість, самостійність, відповідальність, твердість. Батько – голова сім’ї, господар у домі, дід,
прадід – старійшини роду, до слів яких обов’язково прислухалися [Дорошина 2007, с. 168]. Так зафіксована
символіка зазначених лексем у довідковій літературі [Супруненко 1993].
Мета наукової розвідки – простежити особливості репрезентації концепту пам’яті у поезії М.Стельмаха
на прикладі опису образів-концептів „прадід”, „дід”, „батько”.
Яскравим зразком подання образу-концепту предків є вірш М.Стельмаха „Дьогтярі”, у якому поет
оспівує минуле України – своїх „прапрадідів убогих”, „прадідів” („…вдивлявся прадід в хмурий ліс…”),
„батьків” („… і першим батько впав на корні..”), що боролися з гайдуками та панами. Як бачимо, М.Стельмах
прославляє людину, яка прагне бути вільною, бореться за волю України, при цьому поет наголошує, що його
предки за своїм характером мирні люди, землероби, але вони не хочуть коритися гнобителям-панам. Вимушено
вони стали дьогтярами („Втекли од пана в сиву млу. / В лісах, далеко від дороги, / Курили дьоготь і смолу. / На
травах спали, і звелися / Над ними хатою бори, / І забували у Поліссі / І плуг, і поле дьогтярі”), вимушено вони
стали на дорогу боротьби. Їх заповіт: „Життя не завше краще смерті. / Сини мої, сини. Отак // Рубайте добре
цю підлоту, / Щоб не сидів на шиї пан!..” [с. 11]. Оскільки українці за своєю ментальністю мирні люди, їм
властиве прагнення мати власну затишну оселю, виховувати дітей, порівн.: „… І недовірливо з синами /
Вдивлявся прадід в хмурий ліс. // Під дубом чахли немовлята. / На пень трухлявий важко сів: / „А що, сини,
збудуєм хату?! / Хай трясця дубить всіх панів! // У хащах цих, мабуть, псявіра / Не відшукає нас повік”. / І
дружно гупнули сокири, / Аж в очі бризнув теплий сік… // Приходить радість ледь вловима, / Від хати пахне,
мов од сот, / Старими хмурими очима / З кутка наїжився кіот. // Сім’я сідає коло столу, / Поділля згадує,
лани…” [с. 11]. Отже, українець – „працьовитий”, він працює „дружно”, „з задоволенням”, „з радістю”, йому
притаманне глибоке почуття „родинності”, „сімейного затишку”.
М.Стельмах, незважаючи на ідеологію радянського суспільства, заборону релігії, дозволив собі славити
хлібороба-християнина, висловив ненависть до „псявіри”, порівн.: „Берези плакали й хрестами / Живими косо
розп’ялись. / А дні сочилися за днями, / Й стогнало горе, наче ліс…” [с. 11].
У дьогтярів жилаві руки, тобто руки трударів, але коли потрібно, то ці руки беруть зброю: „не лічили
більше рани / Міцні похмурі дьогтярі. // Їх сорочки, смолисті, чорні, / Обвисли важко у крові…” [с. 11]. Прадід
першим „… схопив сокиру, довгий спис. / Плечем виламує він раму, / З вікна вивалюється в ліс. // Перехрестив
густі сувої / Туману шаблею гайдук / І впав, розрубаний надвоє, / На неживу підпору рук” [с. 11]. Прадід –
мужній, хоробрий воїн, готовий на самопожертву заради свого роду, сім’ї.
Як відомо, дьогтяр – це людина, що жене дьоготь – темну густу в’язку смолисту з неприємним запахом
рідину, що утворюється при сухій перегонці дерева, торфу, бурого та кам’яного вугілля [СУМ, т. II, с. 451].
Очевидно, не випадково М.Стельмах робить героїв вірша, наших предків дьогтярами. Це образ-символ, що
репрезентований такими концептами, як сумлінний, старанний, наполегливий, працьовитий.
Отже, М.Стельмах зображає наших предків як мирних людей, землеробів, які проте найбільше хочуть
волі, а щоб її здобути покидають рідні місця, знову будують хату і знову відстоюють свою незалежність і
свободу своїх дітей, заплативши за це життям. У цьому тексті концептуалізується образ українця як вільної
людини, християнина, доброго господаря, сім’янина, що боронить свою незалежність і віддає життя за краще
майбутнє своїх дітей, України.
З великою любов’ю змальовує М.Стельмах і образ свого „славного діда”, представляючи його у віршах
„Садівник”, „На пасіці”, „Пасіка” та інших. Його дід постає як людина, яка звикла до праці: він пасічник і
садівник, любить землю, насолоджується плодами свого саду, у нього „легка” рука, бо „… схилить гілку молоду,
прикопає – і не треба щепи..” Він прагне приносити людям добро і радість. За це його поважають,
односельчани бажають йому „сто літ жити”. Це проста людина зі скромними бажаннями, порівн.: „Я приїхав,
діду, знов до тебе / І твоє незмінне слухать рад: / „Що мені, вдівцю старому, треба – / Взимку піч, / А влітку –
сад. // Щоб навкруг росло, бджола дзвеніла, / Червоніло яблуко в листві, / За столом казали у артілі: / „Славний
дід”, / „Сто літ живи…”. // Та й піде росистими стежками, / З бороди виймаючи бджолу, / Стане під рясними
деревами, / Схилить / Гілку молоду, // Прикопає – і не треба щепи: / Піднімайся легко у блакить, / Слухай, як од ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

184
моря і до степу / Яблунями / Край шумить. // І незчується, як сонце сяде, / У саду, як гай, густім, / Та й засне
під грушею у саді, / Не вертаючись / У дім” („Садівник” [с. 16-17]).
Юнаком М.Стельмах спостерігав, як працює його дід, сприймав його життєві принципи, порівн.:
„Колгоспну пасіку в долині / Густих садів покрила тінь. / Буханку хліба і вощину / Несу опівдні у курінь. // Іду
рожевими гречками, / Що закипають на вітрах, / Мій дід важку янтарну раму / Кругом оглядує в руках. //
Живим клубком гарячі бджоли / Повзли, і мед промінням грав. / У сотах пахне дивне поле, / І щедрість лісу, й
сила трав. // Мій дід, всі вулики огляне, / Трутнівку зріжу я ножем, / Навкруг бджола в гречки духмяні /
Барвистим падає дощем. // Вдягаю сітку і збираю / У решето з дерев рої… / Отут в розділлі, біля гаю, / Хороші
дні пливуть мої. // З обземків я довбав дублянки, / Садив із дідом ці сади. / Із ним якогось дня чи ранку / Медами
сповню кадуби. // А їздові, міцні, завзяті, / На добрих конях вороних / Мед повезуть у кожну хату, / З доріг
з’їжджаючи лісних. // Діжу підносячи кленову, / Колгоспник щиро спом’яне / Старого діда; чорноброва – / Не
так старого, як мене” („На пасіці” [с. 17]).
Наслідуючи діда, юнак розуміє, що його будуть поважати, згадувати так само, як і його діда, за щиру,
натхненну працю на благо людей, рідної Батьківщини. Дні, які юнак провів з рідним дідом, він оцінює дуже
високо, називаючи хорошими. Минуле набуває у Стельмаха позитивної оцінки.
У роки війни М.Стельмах тепло і ніжно згадує свого діда, у нього виникає ностальгія за минулим, за
мирним часом, він відчуває палку любов до рідного краю, рідної природи, але й збільшується почуття ненависті
до ворога, бажання його перемогти, порівн.: „Червоні вуглики з подвір’я / Пливуть гречками у блакить, / Співає
липа на узгір’ї / І щирим золотом кипить. // Медами пахне день в долині, / Вівсом подзвонює з гори. / З
губчастим трутом із хатини / Іде на пасіку старий… // Це все давним-давно пропало / На вкритій попелом
землі. / Бджола окрадена, здичала / Шука притулку у дуплі…”. Його дід також, як може, боронить Вітчизну,
мріє про мирний час, але тримає твердо у своїх старечих руках гвинтівку. Він шкодує, що лише одного ворога
вбив, порівн.: „… Та часто пасіку, домівку / На самоті згадає дід / І прикладе к плесу гвинтівку, / Як трісне
гілка, плесне брід…”
Дід перебуває у партизанів, яких він дуже поважає, схиляється перед ними („… І шапку заячу в пошані /
Скидає сивий вартовий..”). Проте не даремно діда названо вартовим. Концепт-образ вартовий символізує діда
як старійшину роду, що оберігає рідні місця, зберігає рідне тепло, оселю, куди партизани приходять, щоб
дібрати наснаги і сили, куди подумки прагне і М.Стельмах. Партизани поважають старого, жартують з ним,
роблять спробу його розважити, підбадьорити, вселити віру у перемогу: „Ідуть з походу партизани: / „Хороші
в нас діла, старий!”… Розмови йдуть про бій гарячий. / Як супостат кістьми поліг. / І він зітхне: йому невдача
– / Лише одного підстеріг. // „Хоча б до пари…” – Надвечір’я / Пожовклим листям шелестить… / І знову
вулики з подвір’я / Пливуть гречками у блакить” („Пасічник” [с. 26-27]). Діду, як бачимо, властивий гумор –
типова риса українця.
У вірші „Ми заросли і помарніли…” [с. 67] постає узагальнений образ прабатьків, які, як могли,
підтримували бійців, порівн.: „Ми заросли і помарніли. / Зважніла юная хода, / Дощі в’ялили наше тіло / І
роз’їдали болота. / З осінніх рік ми випливали / Й набої серцем огрівали. // Напитись доброї води / Вночі
відходили до хати. / Нам хліб виносили діди… І ми у ночі горобині / Повзли, поранені, в імлі, / Бо ждали нас
нові походи, / Вітчизна ждала нас, народи!”
Мати в українській сім’ї завжди наказує дітям шанувати свого батька, навіть коли батька поряд немає, бо
він боронить рідну землю від ворога. Ця думка постійно присутня у поезії М.Стельмаха. Образ батька в
українській сім’ї постає як зразок високої моралі, еталон духовної краси й мудрості, вершина людяності, ідеал
справжньої, простої, доброї людини-трудівника.
Образ-концепт прабатьків – це узагальнення, синтез національного народного характеру, М.Стельмах
утілює такі найкращі риси, як працьовитість, доброта, лагідність, щедрість, волелюбність, тактовність,
шанобливість, любов до сім’ї, здатність прийти на допомогу, вірність Батьківщині, хоробрість, мужність.
Важким було життя батьків, але не цим визначається їх моральний світ. М.Стельмах передав внутрішню
гідність, філософський склад розуму, гумор, делікатність, глибоку духовність та інтелектуальність наших
предків при їх зовнішній простоті. Наслідують своїх дідів й батьків онуки і сини. Вони мужніють у боях,
прагнуть до роботи на рідній землі, прагнуть виховувати своїх синів так, як колись їх виховували батьки,
порівн.: „Як гадалось, як снилось, як ждалось в поході, / Так виходить воно, мов ріка з берегів: / Грає промінь
шляхами у чистому броді, / І приходять сини на веселки остів. // І приходять сини, як дуби, на подвір’я, /
Густо січені зморшками трудних доріг. / І їм щастям вклоняються рідні сузір’я, / І хліб-сіллю вклоняється
новий поріг. // До чадної шинелі притуляться діти. / „Татко приїхав!” – вчепиться в чуба маля…/ А у полі
бійця виглядає похилене літо, / Вранці з сонцем до вікон підходить земля… / І приходять сини на веселки
мостів” („Свято” [с. 89-90]).
Дружина вірно чекає на свого чоловіка-воїна, виховує у дітей любов та повагу до нього, про що йдеться
зокрема й у віршах „Не шуміть, явори…”, „Лужок, дві яблуні та хатка…” та інших, порівн.: „… Не шуміть,
явори, / За вікном у дворі, / Не будіть мого сина. / Я сама при вікні / буду ждати з війни / Твого батька,
дитино. // Що у лузі цвіти, / А над лугом мости / Ловлять з хмар блискавиці. / І на ноги встає / Щастя кревне
моє, / Протирає очиці. // Із далеких шляхів, / Із притихлих огнів / Лине пісня крилата… / Ой шуміть, явори, / За Розділ IV. Функціональна семантика лексичних і фразеологічних одиниць

185
вікном у дворі – / Повертається тато!” [с. 91]; „… Лужок, дві яблуні та хатка, / Вечірній промінь на вікні, / А
на воротях свого татка / Чекають діти із війни” [с. 91]).
Отже, для українців характерним є дотримання культу предків. Це почуття сягає своїм корінням у часи
язичництва. Саме ця властивість вербально концептуалізувалася не тільки у прозі, але й у поезії Михайла
Стельмаха. Творчість Стельмаха відтворює особливість української ментальності щодо вшанування предків,
поклоніння їм в цілому й окремим особам зокрема. Поет вербалізує такі складні концепти, як „зв’язок
поколінь”, „вшанування пам’яті предків”, „наслідування традицій”.
Проте пам’ять як стрижневий концепт української культури потребує докладного вивчення як на
матеріалі творчого доробку Михайла Стельмаха, так й інших українських письменників.

Література
1. Дорошина Л.Ф. Мовний образ батька в кіноповістях О. Довженка. // Ученые записки Таврического
национального университета им. В.И.Вернадского. – Т. 20 (59). – № 3: Филология. – Симферополь, 2007. –
С. 167-172.
2. Маслова В. Лики памяти в русской культуре и поэзии. // Ритми сучасної філології: до 50-річчя
професора Т.А.Космеди: Збірник наукових праць / Упоряд. Ф.С.Бацевич. – Львів: ПАІС, 2007. – С. 194-202.
3. Словник української мови: В 11-ти томах. – К.: наукова думка, 1979-1080. – Т. 2. – 550 с.
4. Стельмах М.П. Твори: В 7-и т. – К.: Дніпро, 1984. – Т. 7. – 647 с.
5. Супруненко В.П. Народини: Витоки нації: Символи, вірування, звичаї та побут українців. – Запоріжжя:
Критика, 1993. – 248 с.
6. Українські символи / М.Дмитренко, Л.Іванникова, Г.Лозко та ін. – К.: Наукова думка, 1944. – 186 с.

The article traces the peculiarities of the memory concept representation in M. Stelmakh’s poetic heritage as one
of the crucial concepts of the Ukrainian conceptual space in view on hyper-hyponimic range of concepts-characters of
ancestors – great grandfather, grandfather, and father. M. Stelmakh precisely conveys the Ukrainians’ mentality,
typical features of the Ukrainian people.
Keywords: archetypical character, verbalization, concept, conceptosphere, mentality, character-concept,
memory.
Надійшла до редакції 7 вересня 2007 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.