Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Любов Савельєва — ОПОЗИЦІЯ “СВІЙ-ЧУЖИЙ” ЯК ЕТНОКУЛЬТУРНИЙ КОМПОНЕНТ СЕМАНТИКИ НОМІНАЦІЙ ОСОБИ

У статті досліджено відображення опозиції “свій-чужий” у семантичній структурі номінативних
одиниць, зокрема номінацій особи за місцем проживання. Дослідження здійснено на основі етноцентричного
підходу до виявлення способів та засобів мовної категоризації світу за допомогою ідеографічної
параметризації лексики.
Ключові слова: мовна категоризація світу, номінація, ідеографічна параметризація лексики,
етноцентричний підхід, етноконотація.

Проблема опозиції свого й чужого як важливий компонент етносвідомості, моделювання національно
мовної “картини світу” активно вивчається в мовознавчих студіях в Україні й за кордоном [5; 9; 10], проте вона
ще далека від остаточного розв’язання. Важливим внеском у вирішення цієї проблеми в україністиці було
встановлення на матеріалі фразем, прислів’їв і приказок концептуальної моделі опозиції “свій – чужий”, яке
здійснила О.О. Селіванова [10: 26]. Специфіка нашого підходу в рамах цієї проблеми полягає у з’ясуванні того,
як опозиція “свій – чужий” відображена в структурі лексичного значення слова. Така робота передбачала
виявлення етнокультурних компонентів номінацій (або етноконотацій) за допомогою процедури ідеографічної
параметризації лексики. Доцільність такого підходу доведена в працях М.Г. Комлева, який наголошував на
тому, що пошук культурної конотації необхідно здійснювати шляхом вивчення структурно-семантичного
розвитку мови [4: 117]. Як зауважує О.І. Бикова, етноконотація перебуває на перетині актуалізованих у мовній
свідомості комуніканта знань мовного, енциклопедичного та інтеракційного характеру і вимагає від дослідника
інтегрованого лінгвокультурологічного підходу [1: 29]. Таке вивчення етнокультурно маркованих номінацій у
межах системи мови передбачало, крім аналізу дефініцій відповідних номінацій в словниках тлумачного типу,
передусім в у 11-томному тлумачному „Словнику української мови” (К., 1970-1980; далі – СУМ), долучення
відомостей з аспектних лінгвістичних словників (словників синонімів, антонімів), а також зі спеціальних
етнолінгвістичних і лінгвокультурологічних словників.
© Савельєва Л.С., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

186
Ідеографічна параметризація значення є ефективним засобом вивчення семантичної структури слова. Ми
цілком поділяємо думку О.В. Падучевої про те, що семантична деривація – це зміна значення того чи іншого
параметра. При такому підході парадигма лексем слова є подібною до граматичної парадигми, структура якої
визначена набором граматичних параметрів, складників граматичної семантики слова. Щодо семантичної
парадигми, то її структуру визначають параметри лексичного значення слова (наприклад, категорія, тематичний
клас, діатеза, таксономічний клас учасника) [7: 150]. У досліджуваних номінаціях виявлено такі параметри
лексичного значення слова як локативні, темпоральні та оцінні. Відомо, що крім власне параметрів, для
семантичної деривації важливу роль відіграють компоненти семантики, що повторюються у певної кількості
слів, тобто інтегральні, об’єднувальні семи. Як слушно зауважує О.В. Падучева, моделі деривації можуть бути
двох видів – одні змінюють значення параметра, а інші зорієнтовані на зміну компонентів значення [Там само].
У пропонованому дослідженні ми акцентували увагу на етнокультурних компонентах семантики українських
іменників на позначення особи за місцем її проживання. Вивчення їхньої семантичної структури дає змогу
виявити культурно марковані семантичні компоненти, які унаочнюють уявлення носіїв української мови про
поняття, важливі для етномовної категоризації світу.
Розв’язання цієї актуальної для сучасного мовознавства проблеми здійснюємо на основі етноцентричного
підходу до виявлення способів та засобів мовної категоризації світу, обґрунтованого в дослідженнях
А. Вежбицької, В. фон Гумбольдта, Ф. Боаса, Е. Сепіра, Б.Л. Уорфа, О. Єсперсена та інших учених. В
україністиці є напрацювання в цьому напрямі, зокрема в працях П. Гриценка, Т. Лукінової, В. Кононенка,
В. Жайворонка, Г. Гозачук, Г. Аркушина, В. Конобродської, Н. Хобзей та ін. Як відомо, в основу
етноцентричного підходу покладено тезу про те, що мова є національно-специфічним феноменом, при цьому у
мові відображено не тільки особливості природно-культурних умов “буття” мови, але й своєрідність
національного характеру, яка зумовлює структуру мовних моделей концептуалізації світу [13: 158].
Етноцентричний підхід уможливлює з’ясування мотивів номінації, яка часто пов’язана з міфологічними
уявленнями і зумовлена актуалізацією певної змістової, ціннісної ознаки в семантичному полі, яка виявилася
домінантною при створенні назви особи.
Застосування в даному дослідженні етноцентричного підходу до виявлення способів та засобів мовної
категоризації світу зумовило використання термінів, до складу яких входить основа етно-: етнокультурний,
етномовний, етнономінація, етноконотація та інших, що спричинило потребу в уточненні самого базового
терміна етнос. Оскільки не існує ні єдиного визначення даного поняття, ні загально визнаного розуміння
природи етносу, наведемо ті міркування науковців, що виявилися близькими до концепції нашого дослідження.
Для психолога, та етнопсихолога етнос – це стійка у своєму існуванні група людей, що усвідомлює себе її
членами на основі будь-яких ознак, сприйманих як етнорозрізнювальні [11: 29]. На думку Л.М. Гумільова,
етносом є колектив людей (динамічна система), який протиставляє себе іншим динамічним системам як
“ми” і “вони” та має свою внутрішню структуру й оригінальний стереотип поведінки. Особливо підкреслимо,
що для Л.М. Гумільова етнос – явище скоріше географічне, природне, ніж соціальне [2]. Цю думку можна
підтвердити таким прикладом: слово “українці” як давня назва жителів Наддніпрянщини, яка мала визначальну
роль у розвитку українського народу і його мови, має у своєму значенні сему “свій”, що випливає із тлумачення
терміна Україна – “внутрішня країна”, “внутрішня земля”, “земля, населена своїм народом” (пор. англ.
протиставлення inland “територія всередині країни” та outland “інша, чужа земля”, а також нім. Ausland
“закордон”) [12: 717]. Звертає увагу на себе той факт, що тут починає працювати принцип розмежування “свій-
чужий”. Ця головна опозиція в конкретних умовах реалізується в серії часткових опозицій, наприклад,
“корінний – переселенець”. Членування простору на світ “своїх” і світ “чужих” пов’язане з локативними
параметрами, що входять до семантичної структури номінативних одиниць на позначення особи за місцем
проживання.
Наявність локативних параметрів у семантиці назв осіб за місцем проживання випливає зі змісту
інтегральної семи. Найбільш узагальнено зміст інтегральної (єдиної для досліджуваної лексико-семантичної
категорії слів) семи “назва особи за місцем проживання” виражає слово жителі, що включає узагальнені
категорійні семи “істота” – реалізатор у дефініціях “той, хто” (тобто будь-яка істота) і “місце” – реалізатор
“десь живе” (тобто в будь-якому місці, будь-де у просторі). Номінації особи за місцем проживання показують
де (в якому просторі) знаходиться і яку позицію (локус) займає особа. Під позицією і локусом ми розуміємо ту
ділянку простору, яку безпосередньо заселяє особа. Сам простір, який стає місцепроживанням особи, може
бути при цьому визначений через поняття відстані. Оскільки до семантики досліджених номінацій входить
сема, яка несе інформацію про те, на якій відстані, у якому місці знаходження (місці проживання), на якій
дистанції знаходяться суб’єкти комунікації, можна стверджувати що для більшості з розглянутих номінацій
реалізація в семантиці опозиції “свій – чужий” залежить від того, який простір охоплений поняттям “свій” і на
якій відстані (дистанції) починається “чужий”. Зауважимо, що передавана словом інформація будується не як
відповідь на питання, “на якій відстані перебуває своя чи чужа особа”, а як повідомлення про те, в якому
місці така особа знаходиться. Як показало дослідження, світ “своїх” у першу чергу пов’язаний із рідною
землею, за межами цього світу починається світ “чужих”. Щодо світу “чужих”, то останнім часом у зв’язку з
великою популярністю фантастичних фільмів “Чужий”, “Чужий-2” тощо, які демонструвались у кінотеатрах Розділ IV. Функціональна семантика лексичних і фразеологічних одиниць

187
усього світу, слово “чужий” найчастіше асоціюється з жителями інших планет Всесвіту, прибульцями. Таким
чином, простежується динаміка змісту поняття “чужий”, залежно від суб’єктивних уявлень мовців, а також
загальної ситуації. Як зауважує О.О. Селіванова, протиставлення “своїх” як землян, а “чужих” як прибульців,
можливо, відтвориться в майбутніх прислів’ях і приказках різних народів [10: 33].
У виборі номінації і способі творення оцінних етнокультурних конотацій, крім суб’єктивних уявлень
мовців, важливою може бути також позиція (точка зору) мовця. Наприклад, тільки жителі Полісся називали
жителів Волині булочниками (поліщуки переважно пекли житній хліб, у той час як жителі Волині – пшеничний,
зокрема булки). Також можна навести приклади з інших мов: давні греки усіх чужих звали варварами;
французи відрізняли Париж та Провінцію і т.д. Таким чином, фігура мовця організує простір висловлювання,
вона є тим орієнтиром, щодо якого в акті комунікації ведеться відлік часу та простору, стосовно себе мовець і
визначає світ “своїх” і “чужих”. При цьому істотною є не тільки вказівка на зіставлювані суб’єкти комунікації,
але й на простори і локуси, в яких вони проживають. Вказана відмінність у семантиці зумовлює специфіку
вживання цих слів.
Отже, номінація “своїх” і “чужих” відбувається з огляду на походження суб’єктів номінації чи їхню
локалізацію в межах певного місця проживання. У чистому вигляді компонент “свій” присутній у значеннях
таких слів як земляк, кровник, кровний, чистокровний; компонент “чужий” характерний для семантики таких
слів як чужий, чужинець, чужоземець, чужоселець, чужосторонець, чужак, зайда, приходько, прибиш,
приходець, прибулець, захожий, захіський, зайшлий та ін. Якщо домінування здійснюється з огляду на
походження особи, важливою є опозиція “корінний житель (мешканець) – переселенець”. Корінний житель
країни або місцевості – абориген, тубілець, туземець, автохтон, місцевий. Переселенців класифікуємо залежно
від причин, що сприяли переселенню: переселенець за власним бажанням – іммігрант; примусово переселений
(наприклад, за політичні переконання) – виселенець, вигнанець; змушений переселитись, тікаючи від стихійного
лиха, надзвичайних подій тощо – біженець. Для опозиції “корінний житель – переселенець” важливою є
позиція мовця. Можливі два варіанти розгортання комунікативної ситуації: 1) мовець заявляє про себе і своє
місце (я “свій” чи я “чужий”), тоді номінація відбувається на основі опозиції “наш: не-наш”: наш – наський; не-
наш – ненаський; 2) мовець відіграє роль спостерігача, при цьому не підкреслює, “своїм” чи “чужим” він є. У
такому разі номінація здійснюється за допомогою опозиції “тут –там”: тут, у даній місцевості – тутешній; там
– тамтешній.
В інших випадках номінування відбувається за локалізацією особи в певній частині простору. Тут до
комунікативної ситуації вводиться фігура спостерігача, яка дозволяє диференціювати різні аспекти
просторових відношень: суб’єктні (орієнтація щодо мовця та слухача) чи об’єктні (орієнтація щодо предметів
об’єктивної дійсності). Номінація особи за локалізацією в певній частині простору можлива: а) за просторовими
відношеннями відстані (поряд – сусід; в одному місці з кимсь – односелець, одностаничник, співмешканець,
співквартирант, співжилець, співвітчизник; б) за просторовими відношеннями напряму, де можливі опозиції
“вище – нижче” (вище – вишняни; нижче – низини) та номінація за напрямом щодо сторін світу (північани,
південці, западенці, східняки). Назви особи за місцем проживання, що утворюються від назв сторін світу,
містять у своїй семантиці оцінний компонент, у якому відбивається сприйняття мовцем „сходу” чи „заходу”: у
той час як „південці” і „північани” – нейтральні назви, „східняк” і „западенець” часто мають оцінні конотації.
Це ще одне свідчення того, що мова зберегла міфічне світосприйняття наших предків, за повір’ями яких захід
як сторона світу був символом недоброго місця, місця вічної темряви, пекла, тому коли сонце заходило, його
проводжали з сумом і страхом, чи воно зійде знову [3: 239]. На противагу заходу, схід – сторона, звідки сходить
сонце (бог-сонце), – вважалося місцем започаткування життя, блаженною стороною, де вічна весна, вічне світло
й тепло, рай тощо [3: 588].
Зауважимо, що локалізація особи через її віддаленість від інших використовується відносно обмежено, а
вказівка на простір місцезнаходження сприймається як головний спосіб локалізації.
Вибір та використання номінативних одиниць у процесі спілкування, як відомо, залежить від упереджень
та стереотипних настанов, від національних культурних традицій, національної психології [5]. Важливою є
думка О.О. Селіванової про те, що аксіологічність “свого” і “чужого” не є жорстко бінарною і завжди
позитивною для “свого” і негативною для “чужого”, а залежить від різновиду посесивних відношень й етичних
настанов українського народу [10: 34]. Оцінка іншої особи і надання їй того чи іншого статусу відбуваються
через комунікативну поведінку, в якій особистість заявляє про себе і своє місце: я хочу бути “своїм“ чи я
маніфестую, що я “чужий”. Підтвердження таких міркувань знаходимо, наприклад, у працях російської
дослідниці в галузі етнопсихолінгвістики В.В. Красних [5: 36].
Зрозуміло, що комунікативна поведінка: прояв “стереотипів мислення і поведінки”, дотримання певних
”норм і правил” (за термінологією І.А. Стерніна), звички, система вмінь і навичок і т.д. – все це не завжди
піддається саморефлексії. Разом з тим афектація (підкреслювання ”я свій” чи ”я чужий ”) – це завжди
усвідомлений процес. Особливу роль у всьому цьому – і при ”неусвідомленому прояві”, і при афектації відіграє
мовна поведінка особи. Порівняйте це наше твердження із прикладом Е. Сепіра: ”Він говорить, як ми, значить,
він наш” [8: 232]. В одній із книг Нового Завіту є такі слова: “Скільки, наприклад, різних слів у світі, а жодного
з них немає без значення. Але якщо я не розумію значення слів, то для того, хто говорить, буду іноземець; і той,
хто говорить, іноземець для мене” [6: 423]. У замкнених групах (жебраки, злодії і т. ін.) за допомогою жаргону ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

188
відбувається відокремлення від іншої частини суспільства, він допомагає членам групи розпізнавати “своїх” і
“чужих”, а також виконує функцію конспірації, спеціальної потаємної мови.
Модель стереотипної комунікативної ситуації має такий вигляд: [АГЕНС] (той, хто діє, активний суб’єкт
комунікації), який за допомогою [ІНСТРУМЕНТА] (номінації) впливає на [ПАЦІЄНСА] (пасивного суб’єкта
комунікації, її об’єкта, у нашому дослідженні – особи, яка має інше місце проживання), з певним наміром
[МЕТА] (ідентифікація, оцінка), внаслідок чого відбувається ототожнення або відчуження мовця стосовно
особи з іншого місця проживання [РЕЗУЛЬТАТ].
Здійснене дослідження дало змогу зробити висновок, що номінації особи за місцем проживання
відображають складну ієрархію соціальних відношень, в яких опозиція “свій-чужий” має різне оцінне
навантаження і знаходить своє відображення в україномовній моделі світу як сукупність знань людини про
довкілля та стереотипне сприйняття осіб, що проживають у певному місці. Фрагментом цієї моделі є система
номінативних засобів на позначення “своїх”, що проживають в одному місці (чи родом із одного місця) з тим,
хто вживає певну номінацію, та “чужих”, що проживають в інших місцях стосовно мовця.
Урахування етнокультурної специфіки номінацій дає можливість чіткіше уявляти спільне й відмінне в
семантиці природних мов і встановлювати внутрішні закони формування мовних значень, що відкриває широкі
перспективи для вивчення закономірностей і особливостей етномовної категоризації світу.

Література
1. Быкова О.И. Лингвокультурологический подход к исследованию этноконнотации // Вестник ВГУ.
Серия лингвистика и межкультурная коммуникация, 2001. – № 2. – С.25-30.
2. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера земли. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1989. – 496 с.
3. Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. – К.: Довіра, 2006. – 703 с.
4. Комлев Н.Г. Компоненты содержательной структуры слова. – М.: Изд-во МГУ, 1969. – 192 с.
5. Красных В.В. “Свой” среди “чужих”: миф или реальность? – М.: ИТДГК “Гнозис”, 2003. – 375 с.
6. Новий Завіт: Послання Святого апостола Павла. Перше послання до коринф’ян. Глава 14 (10-11). – К.:
АТ “Книга”, Видавничий відділ Української Православної церкви Київського Патріархату, 2003. – 640 с.
7. Падучева Е.В. Динамические модели в семантике лексики. – М.: Языки славянской культуры, 2004. –
608 с.
8. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии. – М., 1993. – 655 с.
9. Святюк Ю.В. Семантика та функціонування етнономінацій у сучасній англійській мові / Автореф.
дис. … канд. філол. наук. – Донецьк, 2005. – 22 с.
10. Селіванова О.О. Опозиція свій-чужий в етносвідомості (на матеріалі українських паремій) //
Мовознавство. – 2005. – № 1. – С.26-34.
11. Стефаненко Т.Г. Этнопсихология. – М., 2003. – 368 с.
12. Українська мова. Енциклопедія. Видання друге, виправлене і доповнене. – К.: Вид-во “Українська
енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2004. – Стаття: Українська мова. – 824 с.
13. Штерн І.Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. Енциклопедичний словник. – К.: “Арт–
Ек”, 1998. – 336 с.

The article deals with reflection of opposition of the own (us) I foreign (them) in semantic structure of
nominative units, in particular nominations of the person according to the residence. Нhe research has been carried on
the basis of ethnocentral approach to revealing ways and means of linguistic categorization of the world with the help
of ideographic parametrization of lexicon.
Keywords: linguistic categorization of the world, nomination, ideographic parameterization lexicon,
ethnocentral the approach, ethnoconnotation.
Надійшла до редакції 16 квітня 2007 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.