Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Кудрейко Ірина — СОЦІОЛІНГВІСТИЧНІ ТИПИ ВНУТРІШНЬОМІСТЕЧКОВОГО МОВЛЕННЯ: КІЛЬКІСНИЙ, ЯКІСНИЙ АСПЕКТИ

У статті розглянуто особливості містечкового мовлення, перелічено основні його лінгвістичні риси,
визначено методи і прийоми дослідження мовлення мешканців малих міст Донеччини.
Ключові слова: містечкове мовлення, двомовність.

Розгляд містечкового мовлення малих міст Донеччини є досить складною проблемою. Труднощі
насамперед визначаються тим, що на досліджуваній території широко використовується дві мови: українська і
російська, що зумовлено історичними, генетичними та структурно-типологічними чинниками. У цьому плані
аналіз мовної ситуації на Сході України, а саме, в невеликих містечках, передбачає розгляд процесу
формування національно-мовних стосунків між представниками різних етнічних, соціальних, вікових груп.
Cтаття безпосередньо пов’язана з дослідженнями українських і російських лінгвістів, що присвячені
проблемам українсько-російської, російсько-української двомовності, мовленню міста, і продовжує студії,
пов’язані з особливостями мовної ситуації на Сході України та міжособистісними стосунками між українцями
як носіями певної мови.
© Кудрейко І.О., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

304
Метою статті виступає соціолінгвістичний аналіз містечкового мовлення та вияв соціальних, вікових і
корпоративних особливостей білінгвізму на території малих міст Донеччини.
У зв’язку з цим завданнями є: 1) визначення специфіки містечкового мовлення та його статусу; 2) опис
мовної ситуації на території малих міст Донеччини; 3) загальна соціолінгвістична характеристика
функціонування українсько-російської, російсько-української двомовності на сучасному етапі.
Містечкове мовлення – це сукупність виявів мови: літературної, соціальних і територіальних діалектів,
суржику, говіркових елементів та наявність українсько-російської, російсько-української двомовності у межах
певного містечка.
До чинники, які впливають на особливості містечкового мовлення, належать: 1) географічний аспект
(див: [Загнітко 1997]); 2) історія заселення; 3) багатонаціональність; 4) соціальний статус: робітники,
службовці, селяни; 5) співіснування різних колективних і вікових груп; 6) корпоративні інтереси, сфера
контактів крупного, середнього, мілкого бізнесу; 7) співвідношення ценру і периферії, мовленнєві пріоритети
мешканців; 8) мова освіти в містечку; 9) освітній рівень: наявність училищ, технікумів, внзів, їхніх філій; 10)
відстань від великих міст; 11) інформаційне мовне тло: газети, журнали, радіо, телебачення; 12) розвиток
містечка; 13) наявність / відсутність поповнення складу населення сезонними робітниками; 14) наявність /
відсутність білінгвізму.
Характеризувати містечкове мовлення можна лише тоді, коли безпосередньо буде вивчено лінгвістичне
середовище, в якому співіснують літературна мова і всі різновиди мовлення містечкового колективу. Будь-яка
соціальна група поєднується спільністю мови і мовлення, наявністю, крім індивідуально різних, однієї спільної
мови, без якої неможливим є існування певної соціальної групи. У містечку існує багато різних соціальних
груп, кожна з яких відрізняється від іншої „своїми” мовленням і мовою. І на цьому етапі мова виступає як
чинник соціальної диференціації. Саме мова є засобом відокремлення суспільних груп та їхнього використання
з певного соціально-територіального тла.
Різноманітність містечкового мовлення полягає: по-перше, у співіснуванні різних мовних груп; по-друге,
в нерівнорядності мовленнєвих уподобань, притаманних кожній мовній групі.
Складниками містечкового мовлення, крім літературної мови, є: міський фольклор, розмовна мова різних
суспільних груп містечкового населення, які безпосередньо впливають на нормалізовану літературну мову.
Містечкове мовлення – це мовне явище, якому притаманні такі характерні риси: а) у своїй цілісності не
збігається ні з літературною мовою, ні з діалектами; б) своєрідність своєї соціальної основи і лінгвістичних
ознак; в) вивчення потребує особових наукових методів. Отже, характерною рисою містечкового мовлення є
взаємозумовленість двох і більше мовних систем, якими користується кожна соціальна група (відповідно
індивід), який (індивід) водночас належить до декількох різних колективів.
А.Вебер зазначає, що „місто є суспільним спектроскопом, воно аналізує і фільтрує населення, виділяючи
і класифікуючи різні його елементи. Весь прогрес цивілізації являє собою процес диференціації, і місто є
найважливішим диференціатором” (цит за: [Ларин 1977: 179]). Тому кожен новий мешканець містечка попадає
в ту чи іншу корпоративну групу, відповідно диференціюється його статус, коло спілкування і над ним
починають тяжіти мовно-мовленнєві пріоритети. Останнє інколи постає визначальним такою мірою, що
людина ігнорує колишні мовно-мовленнєві уподобання. Граничним виявом таких видозмін може поставати
повна зміна репрезентативно-мовного статусу особистості.
Аналізуючи містечкове мовлення Сходу України, зазначимо, що основною лінгвістичною рисою є
наявність українсько-російської двомовності.
Задля того, щоб класифікувати двомовність у соціолінгвістичному аспекті, необхідно визначити
відповідні критерії: 1) наявність двох або більше націй на певній території, у певному колективі; 2) наявність
двох мов, які є засобом спілкування людей; 3) наявність різних демографічних і соціальних груп; 4) засіб
оволодіння другою мовою індивідом, колективом, групою людей, народом; 5) напрямок дії контактувальних
мов у будь-якій спільноті людей; 6) ступінь володіння представниками одного народу тим чи іншим типом
двомовності; 7) ареал розповсюдження двомовності; 8) ступінь активного вияву інтерференції на різних рівнях
мови в місті і сільській місцевості.
Слід відзначити, що методи дослідження процесів формування, розвитку суспільних функцій мови, їхній
вплив на рівні мови і рівневі одиниці внутрішньої структури є достатньо розробленими у вітчизняній і
зарубіжній соціолінгвістиці (див. праці Л.Т.Масенко, Л.О.Ставицької, М.В.Панова, Л.П.Крисіна та ін.).
Аналіз лінгвістичної літератури переконує нас у тому, що вивчення двомовності може здійснюватися
різними методами. Поняття „метод соціолінгвістичного дослідження” у мовознавстві тлумачиться по-різному
(див: [Дешерієв 1977, 1983] та ін.). У соціолінгвістиці розрізняють терміни „науково-дослідницький метод” і
„науково-дослідницький прийом”. Різниця полягає в тому, що за допомогою обраного методу ми можемо
досягти повного розв’язання будь-якої лінгвістичної проблеми, а інструментом для вирішення проблеми є
система науково-дослідницьких прийомів. Саме тому анкетування і опитування ми відносимо в нашому
дослідженні до науково-дослідницьких прийомів, а не методів, бо метод – це „певний підхід до вивчення
певного явища, певний комплекс положень, наукових і чисто технічних прийомів, використання яких дає
можливість вивчити певне явище. Тому метод завжди є системою”, а „прийом завжди припускає певну дію, Розділ VIІ. Особливості говорів української мови та проблеми соціолінгвістики

305
оперування з мовним матеріалом”, – зазначають В.О.Ядов, В.Ю.Михальченко та інші (цит. за: [Багироков 2005:
15]).
Серед численних прийомів дослідження такого явища, яким є двомовність, необхідним є виділення
методу конкретно-соціологічного дослідження двомовності, який ми визначаємо як систему науково-
дослідницьких прийомів, які використовуємо для вивчення співіснування, функціонування двох мов на
території малих міст Донеччини. До складу цього методу входять такі науково-дослідницькі прийоми і
методики: методика спостереження і опису, прийом анкетування, опитування, методика ідентифікації і
диференціації, методика статистичного аналізу, методика співвідношення, методика усного мовленнєвого
експерименту, методика письмового мовленнєвого експерименту тощо. Дослідник не має можливості
проанкетувати все населення досліджуваної території, у цьому немає потреби, бо „досвід конкретних
соціологічних досліджень показує, що кількість опитуваних не головне. Вирішальним є правильна організація
методики вибірки”, – зазначає С.І.Трескова (цит. за: [Багироков 2005: 16]).
Тому для адекватного встановлення особливостей містечково-мовленнєвого середовища було продумано
модель анкетування, для чого визначили ступінь репрезентативності різних соціальних, вікових груп.
Анкетування й опитування проводилося серед учнів шкіл і членів трудових колективів мешканців
досліджуваних міст.
Анкетування – прийом отримання масового матеріалу у вигляді відповідей на питання спеціально
створеної програми. Зміст анкет, формулювання питань, порядок їхнього розташування, характер і докладність
відповідей залежать від конкретних завдань дослідження.
Задля визначення статусу української мови на території малих міст Донеччини: Амвросіївки,
Докучаєвська, Єнакієвого, Сніжного, Тореза, Шахтарська було складено, роздруковано і розповсюджено
анкети, до яких входили питання про ступінь поширення і використання рідної мови мешканцями України.
Кожному опитуваному пропонувалося заповнити лист анкети, до складу якого входили 24
альтернативним способом побудовані питання про рівень володіння українською мовою і „паспортички” –
питання про національність, освітній ценз і характер трудової діяльності. Кількість мешканців, що дали
відповіді на питання, 7137 осіб.
Віковий склад опитуваних становить: 10 – 19 років – 987 осіб; 20 – 29 років – 1686 осіб; 30 – 39 років –
1968 осіб; 40 – 49 років – 1606 осіб; 50 – 59 років – 915 осіб; 60 – 69 років – 297 осіб; 70 – 79 років – 81 особа.
Щодо соціального статусу, то службовців – 3090 осіб, робітників – 2379 осіб, селян – 132 особи. Інші 1593
особи – учні.
Особливу увагу приділяємо національному складу, соціальному статусу, освіті мешканців досліджуваних
міст.
Соціальний статус населення є основною ознакою, за якою ми відрізняємо місто від села: у місті
численними соціальними групами будуть службовці і робітники, а в селі – селяни. Завдяки анкетуванню ми
визначили, що в досліджуваних містах службовців – 3090 осіб, робітників – 2379 осіб, селян – 132 особи. З цих
даних бачимо, що основними соціальними групами в місті є службовці і робітники, і чим більше місто, тим
значнішою є кількість цих соціальних груп. Усі інші групи відносно дуже малі.
Зрозуміло, що показаний склад населення відрізняє місто від села. І другою ознакою міста, навіть
невеликого, є наявність представників інших етнічних груп (у досліджуваних містах до них належать: росіяни,
білоруси, вірмени, греки, цигани, поляки, німці тощо) – і відповідно – багатомовність міста.
Є.Д.Поліванов зазначає, що „один індивідуум може бути членом декількох мовних колективів, кожний з
яких обслуговується своєю мовою” (цит. за: [Туманян 1981: 74]).
Наприклад, вірмени оселилися в досліджуваних містах, працюють на шахті і водночас є членами будь-
якої політичної партії. Ця трояка соціальна приналежність відображається і в трискладності їхніх мовних
навичок: вірменською вони можуть спілкуватися між своїми рідними, професійний жаргон використовувати на
роботі, літературною мовою країни, в якій вони мешкають,– на політичних зборах.
Ці дані свідчать про те, що населення міста за національним складом і за соціальним статусом
розподіляється на нечисленні групи, кожній з яких притаманна одна мова (якщо група соціальна) або декілька
мов (якщо група національна). Як соціальні, так і національні, крім різних мов, мають спільну мову.
За допомогою отриманих відповідей ми здобули можливість визначити (частково) кількісне й відсоткове
співвідношення населення досліджуваних містечок за національним складом і рідною мовою, з’ясувати, якій
мові надають перевагу мовляни в різних сферах соціального життя, під час навчання.
Отже, національний склад опитуваних 7137 осіб досить різноманітний: одержані дані свідчать, що на
території міст Амвросіївки, Докучаєвська, Єнакієвого, Сніжного, Тореза, Шахтарська мешкають представники
таких етнічних груп: українці – 4647 (65% від загальної кількості опитуваних), росіяни – 2289 (32%), білоруси –
48 (0,6%), греки – 42 (0,58%), вірмени – 39 (0,54%), євреї – 15 (0,21%), болгари – 15 (0,21%), татари – 15
(0,21%), молдовани – 12 (0,16%), німці – 12 (0,16%), казахи – 9 (0,12%), азербайджанці – 9 (0,12%), аварці – 6
(0,08%), литовці – 6 (0,08%), поляки – 6 (0,08%), лезгини – 6 (0,08%), цигани – 3 ( 0,04%), корейці – 3 (0,04%). ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

306
В Амвросіївці загальна кількість опитуваних дорівнює 1299 особам, серед них: українців – 1083, росіян –
213, греків – 3. Рідною вважають українську мову 672 особи (українці), що становить 62% від опитуваних
українців і 51,7% від загальної кількості опитуваних. Інші 627 осіб рідною назвали російську мову.
У Докучаєвську відповіді на питання анкети надали 969 осіб, серед яких: українців – 729, росіян – 186,
греків – 27, молдован – 12, вірмен – 6, білорусів – 3, азербайджанців – 3, корейців – 3. Українську мову назвали
рідною 396 українців (це 54% від опитуваних українців і 40,8% від загальної кількості анкетованих), інші
опитувані, 573 особи, рідною назвали російську мову.
У Єнакієвому опитуваних було 1236 осіб. Українців – 648 осіб, росіян – 552 особи, євреїв – 15, білорусів
– 9, азербайджанців – 6, греків – 6. Рідною назвали українську мову 174 українці (тобто 26,8% від опитуваних
українців і 14% від загальної кількості осіб, які надали відповіді в анкетах), представники інших етнічних груп і
більша частина українців рідною назвали російську мову.
У Сніжному, серед 1287 опитуваних, українців – 825, росіян – 429, білорусів – 9, болгарів – 6, німців – 6,
вірмен – 3, греків – 3, литовців – 3, татар – 3. З загальної кількості опитуваних українців рідною вважають мову
своєї нації 366 українців (44% від кількості опитуваних українців і 28% від загальної кількості опитуваних),
інша група опитуваних, а саме 927 осіб, рідною мовою вважають російську.
У Торезі відповіді на анкети надали 1383 особи, серед яких українців – 789, росіян – 540, білорусів – 15,
вірмен – 12, татар – 12, аварців – 6, лезгинів – 6, німців – 3. Українську мову вважають рідною 591 осіб (74,9%
від загальної кількості опитуваних українців і 42,7% від загальної кількості опитуваних), російську – 792.
У Шахтарську, де проанкетовано 1287 осіб, українців – 873 особи, росіян – 378 осіб, вірмен – 9, білорусів
– 6, болгарів – 6, поляків – 6, циган – 3, греків – 3, німців – 3. Українську мову вважають рідною 552 мешканці
(63% від загальної кількості опитуваних українців, 42,8% від загальної кількості опитуваних), російську мову
назвали рідною 735 осіб.
Аналізуючи одержані дані, бачимо, що найбільший відсоток українців, які вважають рідною мовою мову
своєї нації, у Торезі (63%) і в Амвросіївці (62%), а найменший – у Єнакієвому (26,8%). Якщо порівнювати
кількість мовлян, які вважають рідною мовою українську, із загальною кількістю опитуваних мешканців, то в
Амвросіївці 51,7% мешканців від загальної кількості опитуваних вважають рідною українську мову, а в
Єнакієвому лише 14% від загальної кількості опитуваних назвали рідною мовою українську.
В усіх перелічених містах 100% росіян назвали рідною мовою російську, щодо представників інших
етнічних груп, то з одержаних даних видно, що всі вони, крім певного відсотка українців, надають перевагу
російській мові як рідній.
„Мова є рідною не стільки через її вживаність, скільки через відчуття, усвідомлення її своєю рідною
мовою. Застосовуючи це, думається, загальне правило, що може бути віднесено до будь-якого народу й будь-
якої мови, слід констатувати: рівень української свідомості тих українців, що як рідну подають російську мову,
є нульовим, якщо не негативним (і скоріше за все, найправильніше останнє), а це, звичайно, свідчить і про
негативний (нижчий від нуля) рівень їхньої національної свідомості; більше того, про явний брак у їхній
національній ментальності переважної більшості конструктивних моментів, зокрема й такого важливого, як
позитивне ставлення до національної мови” [Ткаченко 2006: 200].
Ці дані не є остаточними, тому що в кожному місті проанкетовано лише частину мешканців. При
розгляді цих даних бачимо, що найчисленішими на території досліджуваних міст є українці (65%) і росіяни
(32%), тож і основними формами мови, з яких складається містечкове мовлення є: українська мова, російська
мова, суржик.
Двомовність у соціолінгвістичному аспекті припускає використання індивідом або колективом людей
двох мов як засобу спілкування для досягнення взаєморозуміння у двомовному середовищі, тобто білінгви
використовують обидві мови в основній функції – комунікативній.
На території малих міст Донеччини сформувалося два типи двомовності: українсько-російська і
російсько-українська. Представники народу, які володіють першим типом білінгвізму – українсько-російським,
– це україномовні українці, котрі в різних сферах соціального життя користуються українською мовою і лише
за потребою використовують російську. Відсоток таких білінгвів незначний (до україно-російських білінгвів
належать (у більшості випадків) учителі, викладачі, науковці, зрідка переселенці з Західної України, мова яких
не засмічена запозиченнями з польської, угорської мов). Представники другого типу білінгвізму –
російськомовні українці, які українською мовою користуються тільки за великої потреби. Розуміючи
українську мову і володіючи нею, зросійщені українці не використовують її у повсякденному житті. Відсоток
таких мовлян, які володіють українською мовою досконало, але не користуються нею, теж незначний, це ми
бачимо з результатів анкетування.
Мешканцям досліджуваних міст пропонувалося оцінити їхній рівень володіння українською мовою і
зазначити сфери соціального життя, в яких вони користуються українською мовою: вдома, на роботі, у колі
друзів, спонтанно відповідають на вулиці. З 7137 опитуваних вільно володіють українською мовою – 4404
особи (61,7% від загальної кількості опитуваних), розуміють, але не розмовляють – 2424 особи (33,96%,
відсоток скрізь подається від загальної кількості опитуваних), мають ускладнення в розумінні – 633 особи
(8,86%). Українською мовою розмовляють вдома – 674 особи (9, 58 %), на роботі – 657 осіб (13,4%), у колі Розділ VIІ. Особливості говорів української мови та проблеми соціолінгвістики

307
друзів – 498 осіб (6,97%), спонтанно відповідають на вулиці – 444 особи (6,2%). Відповідно російською мовою
розмовляють вдома – 6372 особи (89,28%) , на роботі – 6453 особи (90,4%), у колі друзів – 6633 особи (92,9%),
спонтанно відповідають на вулиці російською – 6693 особи (93,77%). Мовою своєї нації (від загальної кількості
опитуваних) розмовляють вдома: татари – 6 осіб (0,08%), вірмени – 6 осіб (0,08%), азербайджанці – 3 особи
(0,04%), німці – 3 особи (0,04%); у колі друзів: вірмени – 3 особи (0,04%), німці – 3 особи (0,04%). Отже, з 4404
мовлян, які вільно володіють українською мовою, тільки 684 особи (15,5% від загальної кількості мовлян, які
вільно володіють українською мовою) розмовляють нею вдома, 957 (21,73%) – на роботі, 498 (11,3%) – у колі
друзів, 444 (10,08%) – спонтанно відповідають на вулиці. З одержаних даних бачимо, що найчастіше українська
мова виступає як мова службова: нею користуються лише на роботі, вдома українською спілкуються лише дві
третини від тих, хто розмовляє нею на роботі, і 498 осіб (майже половина) – у колі друзів.
Однією з етномовних рис українців є конформатизм, який, за словами Л.Т.Масенко, став „масовим
явищем: 82,2% опитаних українців на звернення українською мовою відповідають українською, 90,6% в разі
звернення до них російською переходять на російську мову спілкування. Тим часом росіян характерзує
стабільна одномовність. Вони відповідають російською і тоді, коли до них звертаються по-російськи (98,2%), і
тоді, коли звертаються по-українськи (95,3%). Асиметричний характер українсько-російської двомовності, бо
білінгвами є українці” [Масенко 2001: 8].
Питання про спонтанну відповідь на вулиці мало метою визначити кількість мовців, для яких українська
мова є дійсно рідною. Кількість українців, які не лише розмовляють, а й мислять українською, незначна: 6,2%
від загальної кількості опитуваних. Інші українці назвали російську мову мовою, якою вони спонтанно надають
відповідь на вулиці, назвали російську, щодо росіян і представників інших етнічних груп, то всі вони мовою
спонтанних відповідей на вулиці назвали російську.
Орест Ткаченко, характеризуючи двомовність мешканців Сходу України, зазначає: „… двомовними в
Східній Україні є лише україномовні українці, які володіють активно обома мовами (причому нерідко
російською краще, ніж українською, бо мовний репертуар української значно обмежений, – це видно, зокрема,
на прикладі володіння медичною термінологією)” [Ткаченко 2006: 194].
На тлі українсько-російської двомовності не слід забувати про суржик, який є реальним продуктом
мовної ситуації, що склалася в Україні, і основним або частковим засобом спілкування багатьох людей.
Під час мовленнєвої діяльності при двомовності два мовних ряди у багатьох елементах перетинаються:
термін або форма одного ряду не має еквівалента в іншому і вживається в обох мовленнєвих рядах як
нормальний спільний для обох. Такі заміни можуть відбуватися лише в малокультурному середовищі, де
відсутнє відчуття мовної норми. Як результат – гибридні неологізми (міроприємство, учбовий тощо), тобто такі
мовні утворення, які є ненормованими і не належать жодній мові. Мовлянин цього не усвідомлює, бо його
середовище сприймає ці неологізми. При повільному прагненні розмежувати два мовні ряди получається третя
мова, яка вже не є українською, бо перенасичена російською лексикою, і не є російською, тому що фонетично-
граматична система – української мови. Цю змішувану мову називають суржиком.
„Суржик – це некодифікована просторозмовна мова, яка виникла як наслідок тривалої контактної
українсько-російської двомовності в її диглосійній формі. Суржик постає в результаті системної інтерференції
на фонетичному, морфологічному, лексичному, синтаксичному рівнях; він репрезентований цільнооформлений
лексемами – суржикізмами, які накладаються на українську або російську мовну основу; виявляє себе на базі
регіональних різновидів української мови як мовний код в осіб з різним типом мовної компетенції, у
різнотипних соціально-корпоративних та комунікативних сферах” [Ставицька 2007: 77].
Серед опитуваних мовлян 3 особи визнали суржик мовою, якою вони спілкуються в колі друзів, але ж з
друзями ми розмовляємо майже так, як і вдома, і підтвердженням цього є слова Лесі Ставицької, яка констатує:
„Найбільш сприятливі умови для побутування суржику, звичайно ж, формуються у сімейній комунікації, яка є
природним диханням людини і протікає у зоні послабленого соціального контролю” [Ставицька 2007: 105].
Незважаючи на те, що кількість людей, які розмовляють українською мовою і вважають українську мову
рідною, значно менша від кількості тих, хто в різних сферах соціальної діяльності користується російською
мовою, громадяни України почали усвідомлювати, що рідну мову необхідно знати. Це видно з відповідей на
такі питання: „Якою мовою, на Вашу думку, повинно відбуватися навчання в школі?”, „Якою мовою бажаєте,
щоб навчалися в вишах?”
У досліджуваних містечках, серед опитуваних, кількість осіб, які бажають, щоб навчання в школах і
вишах відбувалося українською мовою складає: Амвросіївка – 780/729, Докучаєвськ – 456/390, Єнакієве –
216/224, Сніжне – 429/374, Торез – 138/138, Шахтарськ – 732/699. Вважають необхідним проводити навчання у
школах і вишах російською мовою в Амвросіївці – 819/870, Докучаєвську – 813/879, Єнакієвому – 1020/1014,
Сніжному – 858/903, Торезі – 1245/1245, Шахтарську – 552/588.
Отже, українській мові навчання у школах та вишах надають перевагу 2751/2562 мешканців
досліджуваних міст Донеччини, російській – 4737/4899 опитуваних.
Вивчення соціолінгвістичних проблем телебачення і радіо в аспекті співвідношення рідної мови та другої
мови належить до числа конкретних часткових приватних досліджень і допомагає визначити особливості
функціонування однієї чи декількох мов в умовах двомовної аудиторії. Користуючись матеріалами ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

308
дослідження, ми можемо так охарактеризувати двомовну аудиторію телебачення малих міст Донеччини: під
двомовною аудиторією ми розуміємо населення, представлене різними національностями, які компактно
проживають на території Амвросіївки, Докучаєвська, Єнакієвого, Сніжного, Тореза, Шахтарська. Це населення
обслуговується місцевими телепередачами, де робота регіональних ЗМІ здійснюється як державною мовою, так
і російською.
В анкеті досліджуваним мовлянам було запропоновано дати відповідь на таке питання: „Якій мові
надаєте перевагу під час перегляду телепередач?” Питання про вибір мови у засобах масової комунікації
розв’язується з урахуванням культурно-історичних, соціально-економічних умов і особливостей соціально-
демографічного і соціально-лінгвістичного складу аудиторії у кожному окремому випадку (див: [Дешериев
1983]).
Поняття „вибір мови у сфері масової комунікації” має два значення: по-перше, це реалізація певної
мовної і національної політики через засоби масової комунікації; по-друге, це рішення кожного окремого
слухача або аудиторії в цілому проте, якій мові надавати перевагу під час перегляду телепередач [Дешериев
1983: 238].
Українській мові надають перевагу під час перегляду телепередач в Амвросіївці – 267 осіб, Докучаєвську
– 138 осіб, Єнакієвому – 147 осіб, Сніжному – 234 особи, Торезі – 63 особи, Шахтарську– 246 осіб. Це лише
1095 осіб, що становить 15,3% від загальної кількості опитуваних: 7137 осіб.
Б.О.Ларін наголошує, що „трьома основними чинниками, які визначають долю мови є: культурна вага,
характер соціальної бази і вплив політичних сил”[Ларин 1977: 194]. Коли всі вони діють на користь однієї мови,
то вона швидко стає мовою повного територіального поширення.
„Мови повного територіального поширення – це ті мови, які поширені не тільки серед народу, їхнього
носія, але й серед представників усіх етносів та національних меншин, що населюють державу відповідного
народу. До мов повного територіального поширення належать, зокрема, такі мови, як польська, чеська,
словацька, угорська, румунська, болгарська, грецька (у Європі) або турецька, перська, корейська, японська (в
Азії)” [Ткаченко 2004: 96].
Якщо в цьому аспекті характеризувати міста, то російська літературна мова є мовою Москви, Санкт-
Петербурга, французька літературна мова є мовою Парижа і, донедавна, багатодіалектної і багатонаціональної
Франції. 25 серпня 1992 року французька була офіційно оголошена мовою Франції. Меншинні мови – мови
етнічних меншин і значних груп мігрантів (всього 25) розглядаються як національне надбання.
4 серпня 1994 року у Франції прийнято закон Тубона „Про застосування французької мови” (Закон № 94-
665). Згідно з цим законом французька мова є мовою Республіки. Вона є мовою освіти, праці, торгівлі та
публічних послуг. Французька мова є привілейованим засобом зв’язку між державами франкомовної спільноти.
7 травня 1999 року Франція підписала Хартію і таким чином визнала, що на території є „групи”,
визначені, так би мовити, їхньою власною мовою. Так наче б там йшлося про чужорідних один одному
індивідів, а не про рівноправних між собою громадян зі спільною культурою і політичною діяльністю.
Позаяк Хартія сприяє непередбачуваним наслідкам, можна подумати, що стосунки між французами, які
доти були відомі як члени однієї й неподільної нації та почувалися такими, можливо, будуть порушені.
Відмовитися від них посприяє необхідність прийняття рішення щодо мови та регіону, визначення своєї місцевої
строго обмеженої специфіки, і це насамперед покладе край свободі. Це те саме, що в силу обставин віднині слід
зайняти одну кімнату в будинку, де доти жилося просторо.
Підписання Францією Хартії призвело до того, що 18 жовтня 2000 року у міністерстві освіти було
підписано угоду про регіональну політику щодо живих мов в освітній системі Ельзасу. Саме там німецька мова
визнана й офіційно дістала статус „регіональної мови” Франції. Філіп Ріхтер підписав угоду від Генеральної
ради Нижнього Рейну, що це „національне визнання права говорити ельзаською” [Больман 2007: 17 -51].
На прикладі Франції ми бачимо, що перелічені нами чинники, які вирішують долю мови, діють один
проти одного, що робить мовну ситуацію у країні дуже складною. Майже така ситуація в містах:
спостерігається нестійка рівновага декількох мов, у нашому випадку, української та російської.
Отже, на території досліджуваних містечок Донеччини наявне водночас домінування російської мови у
містах активних громадських контактів. Водночас в адміністративно-управлінському апараті спостерігається
домінування української у писемному вияві. Більша репрезентативність російсько-української двомовності
мотивована тяглістю, певними усталеними моделями, зумовлена соціально-історичними чинниками
формування досліджуваного соціуму. Завдання лінгвістів полягає у розв’язанні проблеми розширення
українського мовного тла на Сході України, підвищенні мовленнєвої культури українців та підняття престижу
української мови в побуті.

Література
Багироков 2005: Багироков Х.З. Билингвизм: теоретические и прикладные аспекты (на материале
адыгейского и русского языков): Автореф. дис. … доктор філол. наук. – Краснодар, 2005.
Больман 2007: Больман І. Мовні війни в Европі. – К.: „К.І.С.”, 2007. – 275 с. Розділ VIІ. Особливості говорів української мови та проблеми соціолінгвістики

309
Дешериев 1977: Дешериев Ю.Д. Социальная лингвистика. К основам общей теории. – М.: Наука, 1977. –
382 с.
Дешериев 1983: Дешериев Ю.Д. Социолингвистические проблемы функционирования системы
массовой коммуникации в СССР // Язык в развитом социалистическом обществе. – М.: Наука, 1983. – 256 с.
Загнітко 1997: Загнітко А.П. Слово у душі – душа у слові. Розповіді за сторінками авторської програми
„Мово рідна, слово рідне…” (1989 – 1996 рр.): Науково-популярне видання. – Донецьк: Академія, 1997. – 434 с.
Ларин 1977: Ларин Б.А. История русского языка и общее языкознание. – М.: Просвещение, 1977. – 223 с.
Масенко 2001: Масенко Л.Т. Мовно-культурна ситуація в Україні. Соціопсихологічні чинники
формування // Дивослово. – 2001. – №10. – С.7-10.
Ставицька 2007: Ставицька Л.О. Суржик: міф, мова, комунікація // Українсько-російська двомовність.
Лінгвосоціокультурні аспекти. Збірник наукових праць. – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2007. – С. 31-121.
Ткаченко 2004: Ткаченко О.Б. Українська мова і мовне життя світу. – К.: Спалах, 2004. – 272 с.
Ткаченко 2006: Ткаченко О.Б. Мова і національна ментальність (Спроба сучасного синтезу). – К.:
Грамота, 2006. – 240 с.
Туманян 1981: Туманян Э.Г. Типология языкових ситуаций (комплексные модели оппозиций форм
существования языка) // Теоретические проблемы социальной лингвистики. – М.: Наука, 1981. – 365 с.

The peculiarities of municipal speech are examined in the article, are enumerated its general linguistic feature,
methods and stages of investigation of speech of inhabitants of towns of Donetchina are determined.
Keywords: municipal speech, billinguism.
Надійшла до редакції 2 жовтня 2007 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.