Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Лілія Баран — МОВНО-ПРАВОПИСНІ ПИТАННЯ В ЛИСТУВАННІ І. ФРАНКА З М. ДРАГОМАНОВИМ

Проаналізовано мовно-правописні питання, які порушували у своїх листах І. Франко та М. Драгоманов.
З’ясовано, що головну увагу в листуванні обидва діячі зосереджували на актуальній на той час правописній
проблемі.
Ключові слова: мовно-правописні дискусії, етимологічний правопис, фонетичний правопис, єдина
правописна система української мови.

Епістолярна спадщина І. Франка, зокрема листування з М. Драгомановим, становить цінне джерело для
дослідження культурного й громадського життя галичан та наддніпрянських українців наприкінці ХІХ
сторіччя.
Об’єктом нашого дослідження стала повна збірка листів І. Франка та М. Драгоманова (видана єдиний раз
у 1928 р. та перевидана в 2006 р.), оскільки до того вона ще не була об’єктом окремого лінгвістичного аналізу.
У передмові до другого видання, без сумніву, слушно зауважено, що “листування між Іваном Франком і
Михайлом Драгомановим виходить далеко за рамки особистих стосунків двох великих особистостей. Без
аналізу цих документів епохи неможливо досліджувати ні розвиток літературного процесу в Україні останньої
чверті ХІХ ст., ні національний рух того періоду в цілому” [Листування 2006, с. 6].
Мета статті – проаналізувати мовно-правописні питання, які порушували й обговорювали у своїх листах
І. Франко та М. Драгоманов.
Дев’ятнадцяте сторіччя в житті галичан – це сторіччя різних суперечностей та дилем, які формували
плин української історії протягом не одного десятиріччя. Отож, Іван Франко розпочав свою творчу діяльність
саме тоді, коли в Галичині відбувалися складні та суперечливі культурно-історичні й політичні процеси, що,
своєю чергою, впливали на розвиток української літературної мови. У той час все ще продовжували точитися
дискусії різного ґатунку між двома ворожими таборами: москвофілами і народовцями. Відомо, що
москвофільська течія виникла у 40-х роках ХІХ ст. у Галичині спочатку як мовно-літературний, а згодом як
суспільно-політичний напрямок. Москвофільство зародилось у середовищі української інтелігенції під впливом
ідей російського панславізму. Проте вже в 60-х роках проти москвофільства виступили народовці.
Прихильники цих обох таборів сперечалися про те, чи українці в Галичині окремий народ, чи частина
російського; а звідси, чи виробляти їм власну літературну мову, чи прийняти вже вироблену літературну мову
Москви. До цієї полеміки долучилися ще й суперечки про письмо (латинське чи гражданське або кириличне),
про правопис (етимологічний чи фонетичний) тощо. На думку Зиновії Франко, “це були й ті дискусії, з якими
довелося зіткнутись Франкові. За цими дискусіями, здавалося б, з часткових питань приховувалася боротьба за
існування української мови як мови національно свідомої етнічної індивідуальности, боротьба проти спроб
перетворення її в діялектний компонент мови панівної нації (а з нею і самої нації в етнографічний її
матеріял)…” [Франко З. 1989, с. 80].
Закінчивши 1875 року Дрогобицьку гімназію, І. Франко переїжджає до Львова. Тут він вступає до
Львівського університету, де стає членом студентського москвофільського гуртка “Академический кружок”, що
видавав журнал “Друг”, в якому вже раніше друкували деякі гімназійні Франкові твори. Редакція названого
журналу переробляла поетову народну мову на “язичіє” та фонетичний правопис на етимологічний. У цьому
гуртку постійно велися дискусії навколо мовно-правописних питань, які для молодого Франка спочатку були не
зрозумілі, про що він пише М. Драгоманову в листі від 26.04.1890 р.: “Прийшовши до Львова до Акад. Кружка,
я опинився раптом серед спорів язикових і національних, котрі для мене були доси майже зовсім чужі і
незрозумілі, то й, очевидно, не міг у них найти ладу і хитався довго то на сей, то на той бік ” [Листування 2006,
с. 349].
Та в 70-их роках ХІХ ст., за словами Василя Сімовича, на “галицький ґрунт упало благодатне зерно
впливу Драгоманова”, який стежив за українським життям в Австро-Угорщині. Київський учений читав
студентський журнал “Друг”, і ні мова, ні зміст цього часопису йому не подобались. У 1875 і 1876 роках він
надіслав до “Друга” три листи, в яких закидав галицькій молоді, що вона провінційно обмежена, далеко відстає
від європейських думок, і що єдиний спосіб дати українцям європейську культуру – це розвинути народну мову
й користуватися нею в літературі. А відтак М. Драгоманов критикує москвофілів за те, що писали видуманим
“язичієм”, тобто штучною мішаниною з російських, українських, церковнослов’янських та народних слів.
Ці листи зробили величезне враження на багатьох тодішніх студентів, а з ними й на молодого Франка.
Власне, відтоді (1877) починається листування І. Франка з М. Драгомановим, що тягнеться аж до смерті
© Баран Л.О., 2008 Розділ IХ. Прикладна лінгвістика: напрями й аспекти дослідження

331
останнього (1895). І. Франко високо цінував вплив М. Драгоманова на галицьку молодь та називав його своїм
добрим учителем. І цей вплив, звісно ж, не міг не позначитися і на журналі “Друг”, і на творчості самого
І. Франка. Часопис відразу переходить на більш народну мову. Так, згодом в одному з листів до
М. Драгоманова І. Франко напише: “Я не буду тут розказувати історію тоі переміни, яка сталася з редакцією
“Друга” під впливом головно Ваших листів: і історія, й псіхологія тоі переміни для Вас яснійша, мабуть, ніж
для мене” [Листування 2006, с. 349].
Упродовж майже двадцяти років у своїх листах обидва діячі торкаються найрізноманітніших і дуже
важливих, на той час, питань: завдань інтелігенції, літератури, науки щодо рідного народу; відносин галичан та
наддніпрянських українців; значення рідної мови в житті людини, джерельної бази єдиної української
літературної мови, встановлення єдиної правописної системи української мови.
Однак І. Франко та М. Драгоманов не однаковою мірою порушують ті чи ті мовні питання. Головну
увагу в листуванні вони зосереджують на правописній проблемі.
Як відомо, починаючи від І. Котляревського виникла потреба в зміні традиційного письма. Письменники,
які писали живою українською мовою, мусили шукати надалі засобів передавати справжнє звучання слова.
Пошук цей був далеко неоднозначний, а тому від 1798 до 1905 року нараховується приблизно 50 різних (більш
або менш поширених – інколи й суто індивідуальних) правописних систем. Одним із творців такого правопису
(“драгоманівки” чи, як сам називає його автор, “женевки”) був і М. Драгоманов. Звісно, така низка
орфографічних систем, які відрізнялися між собою, була лише переконанням того, що необхідно виробити
єдиний правопис, який би повністю відповідав нормам української мови в усій Україні. Як бачимо, наприкінці
ХІХ ст. питання правопису було одним з актуальних, оскільки вже “не можна було найти і двох письменних
людей, щоб однаково писали, бо навіть оден і той сам чоловік не був в силі придержувати ся певних правил, бо
всі правописні правила були занадто штучно придумані” [Смаль-Стоцький 1914, с. 434].
Сучасники І. Франка та М. Драгоманова сперечалася з приводу того, на якому саме принципі має
ґрунтуватися єдина українська правописна система, оскільки з кінця ХVІІ ст. на основі народної мови
зіштовхуються між собою два принципи: 1) етимологічний (історичний), який мав перевагу там, де церковна
традиція в письменстві не переривалася (Галичина, Буковина, Закарпаття) та 2) фонетико-морфологічний, де
церковну традицію почала витісняти нова літературна російська мова. Коли у творах письменників ХVІІІ ст. (у
Г. Сковороди, в І. Котляревського) ті два принципи між собою ще борються, то вже на початку ХІХ ст. (у
Г. Квітки-Основ’яненка, в Є. Гребінки, в Т. Шевченка) перемагає фонетичний принцип. Зате спроба київського
вченого М. Максимовича (1827) унормалізувати український правопис на етимологічних засадах через тяглість
української церковної традиції прийнялася на західноукраїнських землях аж до 1893 року. Натомість перші ж
спроби фонетичного правопису діячів “Руської трійці” (1837) у Галичині не прижилися. На відміну від
М. Максимовича, у 1856 році П. Куліш уперше вжив свій правопис (“кулішівку”), що ґрунтувався на
фонетичному принципі, як найбільш відповідному звуковій системі української мови. У 60-их роках ХІХ ст.
“кулішівка” перейшла й до Галичини – і тут відразу почалася боротьба за правопис. Галицька громада, як вже
зазначалося, поділилася на два ворожі табори: на прихильників етимологічного правопису та – фонетичного.
Така боротьба на західноукраїнських землях, очевидно, набула яскравого політичного забарвлення.
Фонетичний правопис, як слушно зауважує В. Сімович, “був зв’язаний із національно-політичним світоглядом
людей, що боролися за чи проти нього”. І далі продовжує: “Правопис цей давав відразу писаному чи
друкованому слову ознаку чогось окремого від російської мови, чогось самостійного – і москвофільська
частина українського громадянства на західних землях, та частина, що стояла за одну літературну мову з
Росією, що не признавала потреби самостійної української літератури, не вірила в її розвиток, бачила, не без
причини, в заведенні Кулішевого правопису в школі упадок свого впливу серед народу, а то і гріб для своїх
ідей” [Сімович 2005, с. 218]. Відтак І. Франко та М. Драгоманов у своїх листах обговорювали актуальні на той
час правописні проблеми.
Питаннями правопису І. Франко зацікавився ще задовго до того, як почав листуватися з
М. Драгомановим, а саме, в Дрогобицькій гімназії. “Перша книжка, друкована фонетикою, що попалась мені в
руки, – як пише він в одному з листів до М. Драгоманова, – то було львівське виданє “Переяславської ночи”
Костомарова, але я не зрозумів ані язика, ані річи. Так само не розумів я Русалки Дністровоі, котру міні визичив
був Верхр[атський]. За то Шевченка (львівське) виданє, також визиченого від Верхр[атського], я вивчив майже
всего на пам’ять” [Листування 2006, с. 348]. Так завдяки своєму вчителеві І. Верхратському молодий гімназист
ознайомлюється з творами Т. Шевченка та інших авторів із Наддніпрянщини і стає на бік їхнього фонетичного
правопису. Про це згадує І. Франко далі в листі до М. Драгоманова, що він писав фонетикою і “провадив за неі
горячі спори з учителем історіі і старущини, д-ром Антоневичем (послом)”. І після гімназії, переїхавши до
Львова, І. Франко не відступав від фонетичного правопису. “…Хоч у “Друзі” мусів зразу друкувати “язичієм”, –
зауважує письменник, – то все таки у себе писав фонетикою і народнім язиком” [Листування 2006, с. 349].
Проте наприкінці 70-их років журнали, друковані фонетичним правописом, мали надзвичайно мало
передплатників. Відтак, задумавши видавати низку перекладів європейських авторів українською мовою,
І. Франко радиться з М. Драгомановим, яким правописом йому друкувати свої переклади. У листі від
13.02.1877 р. він пише: “Друге питанє, котре для Вас буде видаватися певно ще сьмішнійше та пустійше, а у нас
може статися каменем преткновенія, се язик і правопись. Що до язика, то, думаю, згодитесь и самі, що будем ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

332
передовсім старатися переводити галицким народним язиком, котрий, и в Україні нікому не зробить великих
трудностей при читаню. Но головне діло: правопись! Писати какографією “Слова” й самим не хочеся, а напиши
фонетикою, ніхто не читатиме” [Листування 2006, с. 12]. Відповіді М. Драгоманова на цей лист немає.
Незважаючи на дуже малу кількість передплатників, вже в 1878 р. у виданнях “Громадський друг”,
“Молот”, “Дзвін” І. Франко і М. Павлик запроваджують фонетичний правопис, так звану “драгоманівку”. В
“Дрібній бібліотеці”, що видавалась у ці роки, І. Франко вимагав, щоб переклади теж друкувалися фонетичним
правописом. Про це він говорить М. Драгоманову в листі від 21.08.1878 р. “Що до “Дрібної библіотеки” і
Іванова Ви дармо гніваєтесь, хоть і маєте подекуди рехт. Діло в тім, що Іванов був переведений і надрукований
ще торік і мав піти до “Друга”…, – за друк заплатил “Кружок”… Друге то, що на Іванова і Ерк[мана]
Шатр[іана] складають гроші студенти, – значит, мусіли ми лишити їм у всьому повну волю, і самі вони рішили
с початку друкувати дещо етимольогічнов правоп., щоб могли йти на провінцію, де ще богато людей диких,
котрі боятся нашої фонетики. Однако ми застерегли собі, що ми дамо до тої бібліотеки, – аби була наша
правопись” [Листування 2006, с. 23].
Журнал “Світ” (1880–1881), відповідальним редактором якого був І. Белей, а фактично сам І. Франко,
видавався фонетичним правописом. У 1884 р. І. Франка запрошено до редакції часопису “Діла” (засновником
якого був В. Барвінський) й на співробітника журналу “Зоря” (тодішнім редактором якого був О. Партицький).
“Зоря” ніколи не друкувалася кулішівкою й далі виходила правописом М. Максимовича. Почавши працювати в
цьому журналі, І. Франко пише М. Драгоманову, що потрібно шукати компромісів щодо правопису:
“Приступаю затим до тих нещасних “компромісів”, котрі таким каменем лягли між Галичиною і Женевою…
Отже, поперед всего – правопись. Я не знаю, що Ви скажете на те, коли я скажу з гори, що правопись нової
“Зорі” мусить бути етимологічна? Се я кажу не від себе самого, а по порозуміню з многими Галичанами і з
Українцями… Головно за для правописі упав “Сьвіт”… Що Ви зробите, коли публика у нас така дика під тим
зглядом? Скажете, може, що з боку поступовців і радікалів не ладно, не морально навіть зачинати своє виданє
такою уступкою… А я скажу: що ж діяти, коли в іншій формі Ви не підійдете до неї? Альтернатива ту
представляєсь така: або зачати видавати фонетику і з гори… засудити ціле діло на невдачу, – або зробити
формальну уступку що до правописі і старатись свічувати людей в ділах далеко важнійших від правописі…”
[Листування 2006, с. 103].
Зважаючи на те, що “Зоря” завжди друкувалася етимологічним правописом, М. Драгоманов міг частково
із цим фактом змиритися, пишучи, що в принципі, він зовсім не проти компромісів, а надто формальних. Проте
далі в листі він дає поради І. Франкові, як перейти на фонетичний правопис: “Починайте, або ліпше
продовжуйте – максимовичкою, та тільки не бороніть її теоретично й навіть ідіть до того, щоб звести її на
раціональну фонетику. А для того трохи з годом підніміть в Зорі питаньня про педагогичну вартість фонетики й
максимовички, – запросіть напр. Вчителів, щоб прислали Вам свої замітки про те, як в них йде діло навчіньня
дітей азбуці й т. и.” [Листування 2006, с. 106].
Працюючи в “Зорі”, І. Франко завдяки порадам М. Драгоманова мав намір поступово перевести її на
фонетичний правопис, про що говорить в одному з листів: “Що до правописі, то й ту, принимаючи етімологію,
ми зовсім не з тим принимаємо її, щоб самі дорожити нею. Я гадаю навіть, що треба буде зараз в першім році
давати деякі дрібнички й фонетикою – зразу вірші, відтак статі, прислані з України, поки публика не привикне
гаразд” [Листування 2006, с. 110].
Загалом М. Драгоманов розумів такі “формальні компроміси”, як зміна правопису, коли на це були
вагомі причини. Однак він вважав, що етнографічні матеріали не можна видавати ні максимовичівкою, ні
іншими правописами. На його думку, записи з народних уст треба було неодмінно друкувати фонетичним
правописом, який би “не маскував” звуків народної мови. У листі від 7.12.1885 р. до І. Франка він пише:
“…Вже етнографичний матер’ял не можна печатати Вашею “етимологією”. В загалі скажу, що Парт[ицький] й
потім В. Барв[інський] зробили велику дурницю своїм поворотом до етимології, тоді як… народ любісінько
читає нашу українську фонетику… і колись прийдеться ж вертатись і од цієї дурости на покинуту розумну
дорогу. От початком повороту, може, печатаньня хоч етногр. матер’ялу фонетикою, тільки вже радікальною,
“громадською”… Так я б радив такою фонетикою напечатати кобзарські матер’яли” [Листування 2006, с. 150–
151]. Погодившись із думкою М. Драгоманова, І. Франко відповідає йому, що має надію, що інші члени
комітету погодяться надрукувати текст фонетикою.
Говорячи про “радикальну”, “громадську” фонетику, М. Драгоманов мав на увазі “женевку”
(“драгоманівку”). Він був переконаний, що “женевка” краща від галицької кулішівки, і тому саме нею потрібно
друкувати етнографічні матеріали. У листі від 29.10.1893 р. М. Драгоманов дає пораду Франкові для журналу
“Житє і Слово”, який він хоче заснувати: “Два дні, як получив Ваш лист, і все думаю про Ваш журнал. Чи не
назвати єго Житьтя і Слово?… Явилось питаньня про правопись. Матер’ял фольклорний треба б давати
женевкою, бо инакше він не буде гідний для фонетичних студій. А тоді, чи не печатати і все так? Тепер же
розлючені на кулішівку москвофіли стануть милостивіщі до женевки” [Листування 2006, с. 459]. У наступному
листі І. Франко пише М. Драгоманову: “На Ваш лист я можу одповісти тілько щирою подякою на Ваші добрі
ради і Вашу готовність запомогти мойому виданю. Я приймаю титул “Житє і слово”… Що до правописі, то я
думаю ось як: матеріяли етнографічні, звісно, підуть женевкою, а решта нехай іде нашою правописю, котра міні Розділ IХ. Прикладна лінгвістика: напрями й аспекти дослідження

333
видаєся найбільш упрощеним варіантом кулішівки. Лишати кождому авторови до волі єго правопись не вважаю
потрібним, бо се моглоб довести виданє до хаосу” [Листування 2006, с. 460].
У листі від 12.11.1893 р. до І. Франка М. Драгоманов жаліється йому: “Дуже плачу, що доля судила мені
виступити батьком “женевки” і що я не можу сміло виступати, лишень єї адвокатом. Не розумію, як можуть
розумні люде, як Ви й П[авли]к, писати такою нелогічною правописьсю, як власне Ваша, – галицька кулішівка.
А до того, ще й Ви пишете на один лад, а Народ – на другий, і я бідний не знаю, як мені писати Вам навіть
слово руский – руський і т. д. Кого Ви боїтесь, кому Ви догоджаєте, одкидаючи женевку? Не розумію!”
[Листування 2006, с. 464]. На що І. Франко йому відповідає: “З правописом нашим Ви не мучтеся. Пишіть, як
Вам до вподоби, адже й так Ваші рукописі треба переписувати, бо наші наборщики не вміють їх читати і
роблять… массу помилок…” [Листування 2006, с. 466].
Неодноразово й у інших листах І. Франко пише М. Драгоманову про свій намір друкувати тексти
фонетичним правописом. Так у листі від 15.12.1886 р. він, наприклад, торкається питання, яким правописом
буде видавати часопис “Поступ”: “Бажаючи, щоб виданє могли читати і за границями Галичани, де наші
галицкі ніби етимологічні правописі збуджують тілько несмак і замішанє язикове, ми друкуємо “Поступ”
правописею фонетичною… ” [Листування 2006, с. 230]. Того ж року І. Франко заснував журнал “Наукова
бібліотека”, твори якої теж друкувались фонетичним правописом. У листі до М. Драгоманова від 25.02.1892 р.
він описує план видання збірника приповідок, в якому звертає увагу й на те, що текст приповідок хоче
друкувати “науковою фонетикою”.
Як бачимо, І. Франко та М. Драгоманов відстоювали у своїх листах фонетичний принцип українського
правопису; а отже, розуміли, що питання, на основі якого принципу має ґрунтуватися орфографічна система,
було не лише вузько філологічне, а й національно-політичне. Саме “фонетичний” правопис, на думку
В. Сімовича, перекинув міст через Збруч, з’єдинив український народ, роз’єднаний цією річкою…” [Сімович
2005, с. 218].
Крім правописних проблем, обидва діячі у своєму листуванні торкаються й інших актуальних для того
періоду мовних питань. Так, зокрема, протягом 1891–1893 років точилася мовна дискусія між галичанами й
наддніпрянцями щодо роздвоєння українського літературно-мовного процесу. Цю мовну суперечку розпочав
Б. Грінченко (Чайченко) статтею “Галицькі вірші”. Збоку наддніпрянців участь у дискусії взяли Б. Грінченко,
М. Школиченко, А. Кримський, а збоку галичан – І. Франко, І. Кокорудз, І. Верхратський, О. Маковей.
Опоненти ставили на перше місце свою місцеву говірку як основу для літературної мови. І. Франко ж відстоює
однакову цінність усіх говірок для творення літературної мови. Так, у листі від 15.09.1891 р. до М. Драгоманова
він безпосередньо пише про таку полеміку: “Чайченка повісти ще не вийшли, та за то в “Правді” розпочалася
єго громова статя про галицкі вірші, інтродукована денунціяторським покликом редакціі до властей шкільних в
Галичині (Поляків), щоби не допускали Русинам калічити своєі мови. …Я таки не видержав і вичесав троха і д.
Чайченка, і редакцію Правди… В своїй статейці стрібував я підійти троха до прояснення того питаня
(порушеного й Вами), чому се галицькі вірші не подобаються українцям і з погляду на мову, і з погляду на всю
техніку поетичну” [Листування 2006, с. 389].
В одному з листів до М. Драгоманова І. Франко торкається й питання значення рідної мови в житті
людини: “…Я вже разів з десяток трібував писати дописі до россійських газет, а в кінци й плюнув, не
добившися ні напечатаня, ні відповіді. А при тім же хіба міні мило кидати свою мову, а калічити чужу задля
того, щоб десь там сказати своє слово, котрого може там і слухати нікому не цікаво, між тим, коли у себе дома я
можу хоч і з помилками, а все таки сказати богато дечого такого, чого у нас в Галичині ніхто другий не скаже”
[Листування 2006, с. 85].
Підсумовуючи можна зробити висновок, що більшість мовно-правописних проблем, які порушували в
своєму листуванні І. Франко та М. Драгоманов, залишається актуальною й до сьогодні. І саме ці листи дають
нам змогу, а може, й зобов’язують засвоїти інтелектуальні уроки двох найвизначніших діячів України
наприкінці ХІХ сторіччя.

Література
Гузар 1997: Гузар О. Галицька правописна система 80-90-х років ХІХ ст. // Український правопис і
наукова термінологія: проблеми норми та сучасність. Матеріали засідань Мовознавчої комісії і Комісії
всесвітньої літератури НТШ у Львові 1996–1997 рр. – Львів, 1997. – С. 39–46.
Гузар 1998: Гузар О. Іван Франко і становлення єдиного українського правопису // Іван Франко –
письменник, мислитель, громадянин. – Львів: Світ, 1998. – С. 721–722.
Листування 2006: Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова / Редкол.: І. Вакарчук, Я. Ісаєвич
(співголови) та ін. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. – 560 с.
Огієнко 2004: Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. – К.: Наша
культура і наука, 2004. – С. 340–366.
Сімович 2005: Сімович В. Іван Франко (біоґрафічний нарис) / Франкіана Василя Сімовича. – Львів, 2005.
– С. 36–104.
Сімович 2005: Сімович В. Літери і політика (пятдесят років фонетичного правопису в Галичині і на
Буковині) / Сімович В. Праці у двох томах: Мовознавство. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – Т.1. – С. 216–222. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

334
Сімович 2005: Сімович В. Правописні системи М. Драгоманова (латиниця, драгоманівка) / Сімович В.
Праці у двох томах: Мовознавство. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – Т.1. – С.122–178.
Сімович 2005: Сімович В. Українська мова і правопис / Сімович В. Праці у двох томах: Мовознавство. –
Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – Т.1. – С. 181–196.
Смаль-Стоцький 1914: Смаль-Стоцький С. Правописні непорозуміння // Українська хата. – 1914. – № 6. –
С. 434.
Фаріон 2004: Фаріон І. Правопис – корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір. –
Львів: Свічадо, 2004. – 120 с.
Франко З. 1989: Франко З. Іван Франко в історії боротьби за українську мову // Сучасність. – Січень,
1989. – Ч.1 (333). – С.12–17.

Issues of linguistic-spelling which have been touched on in the letters of I. Franko and are analysed in the
article . It is found out that both figures above all concentrated the attention of their on the issue of spelling of the day.
Keywords: linguistic-spelling discussions, etymological spelling, phonetic spelling, unique system of spelling of
the ukrainian language.
Надійшла до редакції 20 вересня 2007 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.