Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Ірина Місягіна — ДЕЯКІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ КОМУНІКАТИВНОЇ СТРАТЕГІЇ УХИЛЬНОСТІ ЗАСОБАМИ ЛІНГВІСТИКИ ТА ЛОГІКИ

У статті розглядається комунікативна стратегія ухильності у зв’язку з логічними категоріями
істинності, хибності, категоричності та некатегоричності судження. Визначаються характерні риси
стратегії ухильності. Робиться спроба класифікації ухильних висловлювань залежно від статусу їх
пропозицій.
Ключові слова: комунікативна стратегія, ухильність, істинність, хибність, категоричність,
некатегоричність.

Дослідження механізму реалізації комунікативних цілей у процесі мовленнєвого спілкування є одним із
основних завдань сучасної комунікативної лінгвістики. Вивчення когнітивного плану вербальної взаємодії
шляхом аналізу засобів скерування ментальних процесів слухача у потрібному для мовця напрямі призвело до
виокремлення у мовознавстві поняття комунікативної стратегії (далі КС). На даний час мовознавці не досягли
єдності поглядів стосовно визначення цього поняття та класифікації КС, що забезпечує актуальність вивчення
їхнього змісту, вираження та функціонування у дискурсах.
Об’єктом дослідження у даній статті обрано комунікативну стратегію ухильності (далі КСУ). Опис цього
об’єкта передбачає в першу чергу огляд існуючих точок зору на поняття КС, виявлення характерних ознак КСУ
та уточнення її визначення. Спеціальною метою даної роботи є встановити зв’язок лінгвістичного тлумачення
КСУ з логічними категоріями істинності, хибності, категоричності та некатегоричності судженння. Такий
ракурс дослідження відображає тенденцію сучасної комунікативної лінгвістики до застосування дослідницьких
підходів та здобутків таких суміжних з лінгвістикою наук як логіка, психологія, соціологія тощо і забезпечує
новизну даної роботи, оскільки відкриває нові аспекти поглибленого комплексного вивчення КС.
Термін ‘стратегія’ походить від грецького слова stratлgos, що складається із двох слів: stratos (армія) та
ago (той, що веде) [Wikipedia]. В українській мові термін ‘стратегія’ має два тлумачення. Перше тлумачення
передбачає використання даного терміна в початковому значенні, а саме ‘мистецтво ведення війни’. У
переносному значенні термін означає ‘мистецтво планування, керівництва, базоване на правильних
далекоглядних прогнозах’ [СТСУМ 2007: 573].
Стратегію як лінгвістичне поняття досліджували Т.А. ван Дейк [Дейк 1989], Г. Парре [Паррэ 1986],
М. Койт та Х. Ийм [Койт, Ыйм 1988], О.С. Іссерс [Иссерс 2003], Ф.С.Бацевич [Бацевич 2004], В.З. Дем’янков
[Демьянков 1982], Є.В. Клюєв [Клюев 2002], Т.Янко [Янко 1994, 1999], С.А. Сухих [Сухих 1986].
Т.А. ван Дейк вважає, що стратегія – це “характеристика когнітивного плану спілкування, яка контролює
оптимальний розв’язок системи задач гнучким і локально керованим способом в умовах нестачі інформації про
відповідні (чергові) дії інших учасників комунікації або про локальні контекстуальні обмеження власних
(чергових) дій” [Дейк 1989: 274].
На думку О.С. Іссерс, в основі мовленнєвої стратегії лежать прогнозування майбутньої вербальної
взаємодії та контроль за її здійсненням. Прогноз будується на основі уявлень про мовленнєвий акт,
комунікативну взаємодію мовця та слухача і ситуацію в цілому (норми, цінності, установки, умовності). В
результаті контролю перебігу мовленнєвої взаємодії мовець скеровує ментальні процеси слухача в необхідному
для нього напрямку [Иссерс 2003].
Гнучкість як характерну рису стратегій виділяють Т.А. ван Дейк [Дейк 1989], Ф.С.Бацевич [Бацевич
2004], О.С. Іссерс [Иссерс 2003]. Т.А. ван Дейк зазначає, що “при кожному локальному ході беруться до уваги
текстові та контекстні наслідки попередніх ходів або умови наступних ходів”, тобто у процесі діалогу КС
можуть корегуватись та видозмінюватись [Дейк 1989: 273].
М. Койт та Х. Ийм підкреслюють, що в процесі комунікації співрозмовники не лише визначають ціль, а й
стратегію для досягнення цієї цілі. Стратегію вони розуміють як “такі характеристики спілкування, які
визначають зміст ‘підходу’ до партнера, тобто ресурсів, які мовець застосовує для подолання перешкод, що
виникають під час спілкування, та способів використання цих ресурсів” [Койт, Ыйм 1988: 100]. Перешкодами
до спілкування науковці вважають ті аспекти когнітивної системи слухача (бажання, оцінки, роздуми) –
П-параметри, які не дають можливості прийняти певне рішення і повинні бути змінені. Для реалізації певної КС
застосовується деякий алгоритм операцій: обираються певні П-параметри, визначаються необхідні зміни в їх
значеннях і способи їх забезпечення [Койт, Ыйм 1988: 100-101].
© Місягіна І.М., 2008 Розділ IХ. Прикладна лінгвістика: напрями й аспекти дослідження

379
Т. Янко дотримується думки, що КС полягає у “виборі комунікативних намірів і розподіленні квантів
інформації за комунікативними складниками” [Янко 1999: 34]. Комунікативна складова є носієм
комунікативного значення. Прикладами комунікативних складових є тема, рема, питальні і не-питальні
компоненти висловлювання.
Т. Янко виділяє такі компоненти стратегії як вибір глобального мовленнєвого наміру; відбір тих
компонентів семантики речення й екстралінгвістичної конситуації, які відповідають модифікуючим
комунікативним значенням; визначення об’єму інформації, що припадає на одну тему, рему; співвіднесення
квантів інформації про ситуацію зі станами свідомості співбесідників і фактором емпатії; визначення порядку
розташування комунікативних складових; налаштування комунікативної структури на певний комунікативний
режим, стиль і жанр [Янко 1999: 34].
В основі даного дослідження лежить визначення Ф.С. Бацевича, який під стратегією мовленнєвого
спілкування, або комунікативною стратегією, розуміє “оптимальну реалізацію інтенцій мовця щодо досягнення
конкретної мети спілкування, тобто контроль і вибір дієвих ходів спілкування і гнучкої їх видозміни в
конкретній ситуації’ [Бацевич 2004: 118].
Для породження висловлювання суттєвими є також комунікативна інтенція, ціль (мета), компетенція,
перспектива та комунікативні конвенції [Клюев 2002, Бацевич 2004]. Інтенцією Ф.С. Бацевич називає
“осмислений чи інтуїтивний намір адресанта, який визначає внутрішню програму мовлення та спосіб її
втілення’ [Бацевич 2004: 116]. Конвенції – це “правила поведінки в регламентованих суспільством мовленнєвих
ситуаціях’ [Клюев 2002: 18]. Ціль розглядається як “стратегічний результат, на який направлений
комунікативний акт’, а перспектива – як “можливість викликати бажані наслідки в реальності’ [Клюев 2002:
18]. Робочий набір КС, властивих індивіду чи групі індивідів, забезпечує компетенція [Клюев 2002: 19].
Отже, весь механізм запуску КС в дію функціонує наступним чином: використовуючи комунікативну
компетенцію, мовець ставить перед собою певну комунікативну ціль (при цьому визначаючи або не
визначаючи комунікативну перспективу) і під впливом певної комунікативної інтенції реалізує КС [Клюев
2002: 20].
На даний час немає загальноприйнятої типології стратегій. Науковці розробляють окремі типології
стратегій, в основу класифікації яких вони кладуть певну ознаку, властивість стратегій.
Т.А. ван Дейк та В. Кінч, залежно від позиції суб’єкта в процесі комунікації (розуміння чи породження),
виділяють стратегії розуміння та продукційні стратегії. Перші – це “знання про процеси розуміння і схожі на
“ефективні робочі гіпотези відносно правильної структури та значення фрагменту тексту”. Другі є стратегіями
породження тексту. Мовець, використовуючи стратегії продукування тексту, будує семантичний план тексту,
що складається з модулів загального знання й елементів ситуаційної моделі (когнітивного представлення подій,
ситуацій та осіб)” [Дейк, Кинч 1988: 164].
За типологією Т.А. ван Дейка та В. Кінча КС діляться на стилістичні, риторичні, невербальні,
конверсаційні тощо. Стилістичні стратегії дають можливість мовцю виразити одне й те саме значення різними
способами. Риторичні стратегії використовуються для підвищення ефективності комунікації. Невербальна
інформація також є важливою для розуміння та продукування тексту. У стратегіях розмови або конверсаційних
стратегіях реалізуються соціальні та комунікативні функції дискурсивних одиниць.
У даній статті ухильність досліджується як КС (услід за К. Хайландом [Hyland 1995], А.В. Ярхо [Ярхо
2004], О.В. Пономаренко [Пономаренко 2004], О.М. Ільченком [Ільченко 2000б]), зокрема, О.М. Ільченко
вважає, що “хеджінг може і повинен розглядатись як важлива комунікативна макростратегія” (виділено
мною) [Ільченко 2000б: 148].
Щодо термінів ухильность та хеджінг, то їх можна роглядати як альтернативні. Дж.Лакофф вперше
застосував ‘хедж’ (hedge) для позначення слів, завдання яких полягає робити речі більш або менш чіткими
(words or phrases whose job it is to make things fuzzier or less fuzzy) [Lakoff 1972: 195]. У дієслівній формі ‘hedge’
вживається у значенні ‛відмовлятися говорити прямо’ (to refuse to answer directly) [LDELC 1998: 616], що
відповідає українському ‛ухилятися’ – ‛не давати відповіді на запитання або говорити про щось інше’ [СТСУМ
2007: 625].
Стратегія ухильності, або хеджінгу, досліджувалась переважно зарубіжними науковцями. Вітчизняні
лінгвісти здебільшого розглядають споріднені з ухильністю явища – некатегоричність (Т.П. Сонич [Cонич
1985], Н.С. Щукарева [Щукарева 1980]), апроксимацію (С.А. Швачко [Швачко 1981], Н.В. Вязьмітіна
[Вязьмітіна 1992], І.Л. Шкот [Шкот 1990], Л.Г.Акуленко [Акуленко 1984], Г.Г. Морєва [Морева 2000],
О.М. Старикова [Старикова 2001], О.М. Ільченко [Ільченко 2000а]), мітигацію (Т.Н. Пудровская [Пудровская
2000], А.Г.Поспелова [Поспелова 1985]), хезитацію (О.В. Семенова [Семенова 2002], Г.І. Бубнова [Бубнова
1988]), девіацію (Ф.С. Бацевич [Бацевич 2000], О.І. Морозова [Морозова 2001]), приблизну номінацію
(С.Л. Сахно [Сахно 1983]), категорію визначеності-невизначеності (О.Г. Ревзіна [Ревзина 1979]),
багатозначність (В. Дребет [Дребет 2001]) тощо.
Не опрацьованими залишаються статус КСУ, типологія її засобів та особливості функціонування в
дискурсі. Поміж вітчизняних науковців перші кроки у дослідженні цієї стратегії зробили О.В. Пономаренко
[Пономаренко 2004] та А.В. Ярхо [Ярхо 2004]. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

380
А.В. Ярхо, розглядаючи невпевненість у сучасному англомовному дискурсі, характеризує її як КС, що
“вербалізується через мовні сигнали-хеджі”, направлена на модифікацію ілокутивної сили чи
пропозиціонального змісту висловлювання і поділяється на глобальну, локальну та мовленнєву [Ярхо 2004: 5]).
Невпевненість як глобальна стратегія може бути референційною та афективною. Перша модифікує пропозицію,
а друга – ілокутивну силу висловлювання. Невпевненість як локальна стратегія має ряд субстратегій:
стратегічна хезитація, некатегоричність, некомпетентність, ухильність, песимізм, недомовленість,
гіпотетичність тощо. Невпевненість як КС реалізується у вигляді лексичних, лексико-граматичних,
синтаксичних та фонетичних засобів вираження невпевненості.
На нашу думку, ухильність доцільно розглядати не як субстратегію глобальної стратегії невпевненості
(за А.В. Ярхо), а як ‘повноправну’ КС, що має свій план змісту, вираження та функцію.
О.В. Пономаренко, досліджуючи ухильність в італійському політичному дискурсі, визначає дане поняття
як “ємне комунікативне явище, яке охоплює різноманітні випадки переважно свідомого неоднозначного,
невідвертого висловлення думки та переконань; нечіткого, неточного іменування особи, предмета обговорення
заради досягнення певної ілокутивної мети, здійснення впливу на реципієнта” [Пономаренко 2004: 44-45]. На
думку дослідниці, ухильність може включати ухилення, відхід від чіткості, додаткові приховані значення,
випадки неоднозначності, неконкретність, неточність, неозначеність, приховування, апроксимацію, риторичні
засоби, непряму номінацію тощо. Мовлення є ухильним, якщо адресант розкриває предмет чи тему розмови
наближено/неточно; через тонкий натяк; приховуючи власну думку; нечітко; залишаючи сумніви щодо
вірогідності сприйняття інформації, неправдиво [Пономаренко 2004: 58-59].
У межах вивчення явища ухильності КСУ в італійському дискурсі визначається О.В.Пономаренко як
“загальна лінія вмотивованої мовленнєвої поведінки політиків, особливістю якої є здебільшого навмисне
використання ними сукупності однойменних комунікативних тактик, націлених на неточний виклад думки,
відхід від чіткої номінації та захист іміджу (свого чи реципієнта)” [Пономаренко 2004: 150-151].
Дж. Юль визначає засоби хеджінгу як “вирази, які ми використовуємо для того, щоб вказати, що те, що
ми говоримо, може бути не повністю точним” і розглядає функціонування даного явища в рамках принципу
кооперації та максим Г.П. Грайса [Yule 1996: 38].
К. Хайланд зазначає, що хеджінг “репрезентує відсутність упевненості і використовується для опису
будь-якої лінгвістичної одиниці або стратегії, що вживається для а) вираження відсутності відповідальності за
правдивість супровідної пропозиції або б) вираження цієї відповідальності некатегорично” [Hyland 1995: 34].
Важливим для дослідження мовленнєвих стратегій є аналіз їх усвідомлення чи неусвідомлення мовцем.
А.В. Ярхо виділяє три основних підходи до досліджень стратегічності комунікації: а) стратегічність
комунікації усвідомлюється мовцем: вибір певної стратегії здійснюється цілеспрямовано та свідомо;
б) стратегічність комунікації не усвідомлюється мовцем: вибір тієї чи іншої стратегії здійснюється інтуїтивно,
автоматично; в) комунікація може бути як стратегічною, так і не стратегічною [Ярхо 2004: 55-56].
Р.М. Балкар зазначає, що “соціальний вплив визначається за його результатами чи наслідками, незалежно
від того, був результат попередньо планованим чи ні” (підкреслено мною) [Блакар 1987: 92]. Таким чином,
усвідомлення мовцем стратегічності комунікації є неактуальним, оскільки ефективність мовленнєвих стратегій
не залежить від того, усвідомлювались вони мовцем чи ні.
Ми дотримуємося думки, що стратегічність комунікації є усвідомлюваною: мовець осмислено та
цілеспрямовано будує свою комунікацію таким чином, щоб досягти певної мети. О.С. Іссерс зазначає, що
“усвідомлювані мовленнєві стратегії – це «зброя», яка дозволяє прогнозувати мовленнєві дії – свої і партнера –
на декілька кроків вперед” [Иссерс 2003: 61]. Разом з тим “рівень їх усвідомлення може бути різним і в
кінцевому підсумку залежить від рівня розвитку і психологічної культури індивіда” [Иссерс 2003: 61]. З
твердженням про усвідомлення мовцем стратегічності комунікації погоджується Є.В. Клюєв, який під поняттям
КС розуміє “сукупність попередньо запланованих мовцем і реалізованих в ході комунікативного акту
теоретичних ходів, направлених на досягнення комунікативної цілі” (виділено мною) [Клюев 2002: 18].
О.Я. Гойхман та Г.М. Надеїна зазначають, що стратегія – це “усвідомлення ситуації в цілому, визначення
напрямку розвитку й організація впливу в інтересах досягнення цілі спілкування” (виділено мною) [Гойхман,
Надеина 2001: 208].
Поділяючи думку про те, що стратегічність комунікації є вираженням усвідомлюваних процесів,
віднесемо стратегію ухильності до усвідомлених КС, оскільки мовець для досягнення певної комунікативної
мети свідомо та навмисно ухиляється від надання повної інформації.
Таким чином, ухильність можна визначити як усвідомлювану КС, яка використовується мовцем для того,
щоб повністю або частково уникнути передачі комунікативно значимої інформації, зняти з себе
відповідальність за її достовірність чи передати імпліцитно. Оскільки ця інформація, яку ’приховує’ мовець,
може відповідати або не відповідати об’єктивній дійсності, доцільно розглянути ухильність в логічному аспекті
та обґрунтувати її функціонування за допомогою категорій істинності та хибності.
О.М. Ільченко вважає, що хеджінг – це “етикетна некатегоричність висловлювання, власне зменшення
автором упевненості в істинності пропозиції, що зокрема пов’язане й з особливістю формування наукової
картини світу, поняттям про відносний характер істини” [Ільченко 2000б: 147]. Розділ IХ. Прикладна лінгвістика: напрями й аспекти дослідження

381
Істина та хибність – важливі категорії логіки. Логічний словник визначає істину як “відображення у
свідомості людини предметів, явищ і закономірностей об’єктивної дійсності такими, якими вони існують зовні і
незалежно від суб’єкта пізнання; відповідність змісту думок (суджень та понять) об’єкту, що перевіряється
суспільною практикою”, “об’єктивно правильне ідеальне відтворення дійсності в свідомості людини”
[Кондаков 1971: 188]. Слова не можуть бути істинними або хибними, істинність чи хибність притаманні лише
судженням.
Хибність – “неправда, викривлення дійсного стану речей, що має на меті ввести когось в оману” і
“хибністю може бути як вимисел того, чого не було, так і свідоме приховування того, що було” [Кондаков 1971:
279].
Істинність та хибність логічно оцінюють судження: істинне, якщо воно адекватно відображає дійсність,
та хибне, якщо неадекватно.
Судження має два тлумачення: 1) те саме, що і висловлювання, 2) розумовий акт, що виражає відношення
мовця до змісту висловлюваної думки через ствердження модальності сказаного і сполучається зазвичай з
психологічними станами сумніву, знання, впевненості або віри. Судження в цьому розумінні, на відміну від
висловлювання, завжди модальне і носить оцінний характер [ФЕС 1989: 635].
Звуковою матеріальною оболонкою судження, на думку Н.І. Кондакова, є речення (висловлювання), хоча
“всяке судження виражається в реченні, проте не всяке речення виражає судження” [Кондаков 1967: 366].
Судження поділяються на категоричні та некатегоричні. Категоричним є судження, в якому “виражається
знання про притаманність чи непритаманність ознаки предметові, незалежно від обставин” [Кондаков 1971:
210]. Відповідно, некатегоричним є судження, в якому стверджується притаманність ознаки предметові з
урахуванням певних обставин.
У деяких ситуаціях спілкування категоричне судження може образити співрозмовника, викликати в нього
негативну реакцію на повідомлення чи взагалі призвести до комунікативної невдачі. Коли мовець не хоче або
не може (через різні обставини) подати інформацію у повному обсязі, він може обрати КСУ, за допомогою якої
він ‘ухиляється’ від категоричних суджень.
Крім того, коли мовець стверджує щось у категоричній формі, він дає свою власну гарантію істинності
даної інформації. Якщо мовець помиляється чи не може довести її істинність, категоричність судження може
змінити відношення до нього, бо слухачі не обов’язково повинні поділяти впевненість/невпевненість мовця у
стверджуваному. Проте, якщо вони сприймають висловлювання мовця на віру, то відповідальність за істинність
цього судження лягає на них. У випадку категоричного судження мовець сам несе відповідальність за
істинність свого висловлювання.
Некатегорична форма вираження думки може бути одним із засобів вираження КСУ, проте не основним,
оскільки ухильність може реалізуватись не лише через некатегоричні, але й через категоричні судження,
наприклад:
1. Він шукає роботу.
2. Можливо, він шукає роботу.
3. Книгу знайдено.
Судження (1) є категоричним та неухильним, оскільки істинність/хибність даного судження можна
встановити. У випадку хибності цього судження мовець несе відповідальність за неправдивість інформації.
Судження (2) є некатегоричним та ухильним. Оскільки істинність/хибність цього судження довести неможливо,
мовець таким чином ‘ухиляється’ від відповідальності за сказане. Судження (3) є категоричним, проте
ухильним: хоча категорично стверджується факт знахідки книги, невідомо, хто її знайшов та за яких обставин
відбулась ця знахідка (а у певній ситуації ця інформація може бути комунікативно значимою), таким чином
мовець ухиляється від надання повної інформації.
Стратегія ухильності є контекстнозалежною, оскільки реалізація її функції відбувається залежно від
ситуації та контексту: в одній ситуації висловлювання можна вважати ухильним, в іншій – ні:
1. Книгу вже знайшли? – Так, книгу знайдено. Вона лежала на столі. (передача необхідної інформації
відбулася, суб’єкт виконання дії (знахідки книги) не є у фокусі інтересу, комунікативно значимим є лише сам
факт знахідки).
2. Хто знайшов книгу? – Знайшлася, лежала на столі. (передача необхідної інформації не відбулася,
комунікативно значимим був не сам факт знахідки, а суб’єкт виконання дії (знахідки книги).
Отже, ухильним можна назвати висловлювання, у якому відсутні певні елементи смислу суттєві для даної
комунікативної ситуації. Ю.І. Левін [Левин 1998], В.І. Свінцов [Свинцов 1982] називають висловлювання, у
яких відсутня певна інформація, ‘напівправдивими’.
Ю.І. Левін вважає, що процес викривлення істини відбувається тоді, коли “потрібно приховати існуючу
дійсність і коли потрібно побудувати “нову” [Левин 1998: 595]. У першому випадку мова йде про замовчування
інформації, текст, що виникає в результаті цього процесу є ‘напівправдою’, яка не є прямою неправдою, але й
“не містить усієї правди про ситуацію” [Левин 1998: 596].
Поняття ‘напівправди’ цікавить також В.І. Свінцова, який визначає напівправду як “повідомлення або
групи повідомлень, у яких відсутні деякі елементи необхідної інформації, внаслідок чого у слухача може
виникнути помилкове, хибне уявлення про предмет відображення” [Свинцов 1990: 54]. Стосовно ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

382
співвідношення понять ‘хибності’, ‘дезінформації’ та ‘помилки’, то термін ‘хибність’ вчений розглядає в
дихотомії ‘істина – хибність’, яка “характеризує знання тільки зі сторони його відповідності (невідповідності)
об’єкту” [Свинцов 1982: 78]. Помилку (заблуждение) (ЗБ), можна визначити як невідповідність (НС)
об’єктивної характеристики істинності знання (А1) та суб’єктивної оцінки цього знання мовцем (А2): ЗБ=НС
(А1, А2). Дезінформаційна інтенція (ДІ) – це невідповідність суб’єктивної оцінки істинності знання мовцем
(А2) та характеристики істинності знання під час передачі повідомлення (А3): ДІ = НС (А2, А3).
Дезінформацією (Д) вчений називає невідповідність операторів А1 та А3: Д = НС (А1, А3).
Частково застосовуючи схему В.І.Свінцова, можна визначити співвідношення характеристик істинності
знання під час реалізації мовцем стратегії ухильності наступним чином:
Істинність судження Хибність судження
Ухильність
висловлювання
Тип А+
Мовець лише частково передає
комунікативно значиму інформацію, яка
відповідає об’єктивній дійсності, оскільки не
володіє повною інформацією
Тип А*
Мовець свідомо передає
комунікативно значиму інформацію,
яка повністю/частково не відповідає
об’єктивній дійсності, хоча володіє
достовірною інформацією
Неухильність
висловлювання
Тип Б +
Мовець повністю передає комунікативно
значиму інформацію, яка відповідає
об’єктивній дійсності
Тип Б*
Мовець передає комунікативно
значиму інформацію, яка
повністю/частково не відповідає
об’єктивній дійсності, оскільки не
володіє достовірною інформацією
Таким чином і ухильні, і неухильні висловлювання можуть бути істинними та хибними. У
висловлюваннях типу А* об’єктивна характеристика істинності знання та суб’єктивна оцінка цього знання
мовцем збігаються (має місце відповідність (В) двох типів знань): В (А1, А2). Суб’єктивна оцінка знання та
характеристика істинності знання мовцем під час передачі повідомлення не співпадають: НС (А2, А3). Таким
чином ухильність цього типу (УХ) буде виражатися: УХ = В (А1, А2) Λ НС (А2, А3).
Якщо мовець не володіє інформацією або володіє лише її частиною: стан об’єктивної характеристики
істинності знання невідомий, відповідно мовець не в змозі здійснити суб’єктивну оцінку цього знання. Отже, у
висловлюваннях типу Б* неможливо оцінити співвідношення суб’єктивної оцінки істинності знання мовцем з
характеристикою істинності знання під час передачі повідомлення, тому вони є неухильними.
О.І. Морозова відносить до хибних такі висловлювання, коли мовець говорить неправду або випадково
помиляється. Якщо мовцю невідомо те, що його висловлювання не відповідає реальності, ми маємо справу з
незнанням (помилкою) ( висловлювання типу Б* згідно нашої класифікації).
Коли мовець свідомий того, що його висловлювання є неправдивим, можна вирізнити неправду і
непрямоту. Неправда передбачає присутність наміру ввести в оману, непрямота такого наміру не вимагає
[Морозова 2005].
Як було зазначено раніше, суть ухильності полягає в тому, що визначити ухильне висловлювання можна
лише у конкретній комунікативній ситуації шляхом встановлення відсутніх елементів смислу. Відсутньою
може бути інформація стосовно окремих смислових одиниць висловлювання або істинності усієї пропозиції.
Відповідно до статусу пропозиції ухильні висловлювання можна поділити на три групи:
І. До першої групи належать висловлювання, істинність чи хибність яких не можна встановити, тобто
некатегоричні висловлювання. В даній групі засобами реалізації стратегії ухильності є лексичні та частково
синтаксичні засоби:
1. Це схоже на пташку – лексичний засіб (схоже – модифікатор ілокутивної сили висловлювання).
2. Я думаю, це пташка – синтаксичний засіб (модусна конструкція є предикатом судження у
складнопідрядному реченні).
Обидва судження є некатегоричними. Замінюючи категоричне судження некатегоричним, мовець робить
своє висловлювання ухильним, статус пропозиції якого не визначається, а отже, мовець не несе
відповідальності за сказане.
ІІ. До другої групи належать висловлювання, істинність яких можна встановити, тобто категоричні. Їх
реалізація забезпечується синтаксичними та стилістичними засобами і їх можна поділити на дві підгрупи:
А) відсутній певний елемент (але не істинність усієї пропозиції):
Гроші знайдено – (Гроші знайдено ким?) – синтаксичний засіб (відсутній суб’єкт виконання дії).
Б) відсутніх елементів немає, а ухильність досягається шляхом пом’якшення різкості
висловлювання:
З твого боку говорити з ним таким тоном було не дуже ввічливо (= з твого боку говорити з ним
таким тоном було грубо) (заперечення + прислівник ‘ввічливо’, замість прислівника ‘грубо’).
У висловлюваннях другої групи ухильність досягається не шляхом заміни категоричного судження на
некатегоричне, а за допомогою приховування окремих елементів пропозиції, наприклад, джерела інформації, Розділ IХ. Прикладна лінгвістика: напрями й аспекти дослідження

383
суб’єкта виконання дії, або ‘пом’якшення’ подання інформації. Реалізація стратегії ухильності відбувається за
допомогою пасивних, безособових конструкцій, стилістичних засобів (евфемізмів, метафор тощо).
ІІІ. До третьої групи належать питальні конструкції, які не можуть класифікуватись як істинні чи хибні,
але можуть бути засобом реалізації КСУ, оскільки кожне запитання містить певну імпліцитну інформацію.
Н.Д. Арутюнова та О.В. Падучева у своїх дослідженнях питальних конструкцій називають її “початковою
пропозицією питання”, яку вони відносять до “особливого виду імпліцитного семантичного компоненту”
[Арутюнова, Падучева 1985: 33].
Ф.С. Бацевич також вводить таке поняття як “початкове передбачення запитання”, яке він відносить до
різновидів імпліцитної інформації [Бацевич 2004: 185]. Початкова пропозиція передається адресатові ще на
ментальному рівні, тому така інформація сприймається читачем апріорі. Отже, питальні речення допомагають
автору ‘нав’язати’ своє судження реципієнтові, разом з тим, ухиляючись від відповідальності за сказане:
Чому політики повинні працювати на себе, а не на державу?
У даному випадку питання, що полягає у виясненні мотивів праці політиків, передбачає початкову
пропозицію “політики працюють на себе, а не на державу”. Ця пропозиція передається адресатові ще на
ментальному рівні, адже автор зосереджує його увагу не на питанні достовірності існування такої праці, а на її
мотивах.
У даній статті було зроблено огляд основних точок зору на поняття комунікативної стратегії та
запропоновано її визначення як усвідомлюваної КС, яка використовується мовцем для того, щоб повністю або
частково уникнути передачі комунікативно значимої інформації, зняти з себе відповідальність за її
достовірність чи передати імпліцитно. Визначені характерні ознаки стратегії ухильності, а також здійснена
спроба класифікувати ухильні висловлювання у їх співвідношенні з логічними категоріями істинності,
хибності, категоричності та некатегоричності судження. Виділено два типи ухильних висловлювань у їх
співвідношенні з істинними та хибними судженнями: тип А+ (мовець лише частково передає комунікативно
значиму інформацію, яка відповідає об’єктивній дійсності, оскільки не володіє повною інформацією) та тип А*
(мовець свідомо передає комунікативно значиму інформацію, яка повністю/частково не відповідає об’єктивній
дійсності, хоча володіє достовірною інформацією). Відповідно до статусу пропозицій ухильних висловлювань
було зроблено спробу описати їх три основні групи.
Наступними кроками у дослідженні можуть бути обґрунтування стратегії ухильності в прагматичному,
когнітивному та етичному аспектах і детальна класифікація засобів реалізації КСУ у дискурсах.

Література
Акуленко 1984: Акуленко Л.Г. Выражение неопределенно большого и неопределенно малого количества
в немецком языке: Автореф. дис… канд.филолог. наук: 10.02.04. – К., 1984. – 25 с.
Арутюнова, Падучева 1985: Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики //
Новое в зарубежной лингвистике. – М.: Прогресс, 1985. – Вып. 16. – С.3-42.
Балкар 1987: Блакар Р.М. Язык как инструмент социальной власти // Язык и моделирование социального
взаимодействия. – М., 1987. – 462 с.
Бацевич 2000: Бацевич Ф.С. Основи комунікативної девіатології. – Львів: ЛНУ ім.І.Франка, 2000. – 236 с.
Бацевич 2004: Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. – К.: Академія, 2004. – 344 с.
Бубнова 1988: Бубнова Г.И. Речевая хезитация // Грамматические явления в ракурсе семантики и
прагматики (на материале французского языка).– М.: МГПИИЯ им.М.Тореза, 1988. – Вып.314. – С. 120-128.
Вязьмітіна 1992: Вязьмітіна Н.В. Апроксиматори як лексичні засоби зниження категоричності
висловлювання // Синтаксис, семантика і прагматика мовних одиниць. Зб.наук.пр. – К., 1992. – С. 28-33.
Гойхман, Надеина 2001: Гойхман О.Я., Надеина Г.М. Речевая коммуникация: Учебник для вузов. – М:
ИНФРА, 2001. – 272 с.
Дейк 1989: Т.А. ван Дейк. Язык. Познание. Коммуникация. – М.: Прогресс, 1989. – 310с.
Дейк, Кинч 1988: Т.А.ван Дейк., Кинч В. Стратегии понимания связного текста // Новое в зарубежной
лингвистике. – М.: Прогресс, 1988. – Вып. 23. – С. 153 -211.
Демьянков 1982: Демьянков В.З. Конвенции, правила и стратегии общения: (Интерпретирующий подход
к аргументации) // Изв. АН СССР. Сер. литературы и языка.– М., 1982. – Т.41. – № 4. – С. 327-337.
Дребет 2001: Дребет В. Багатозначність та морфологічний статус іменника // Науковий вісник
Чернівецького університету. Сер. Германська філологія. – Чернівці: Рута, 2001. – Вип.114. – С. 7-11.
Иссерс 2003: Иссерс О.С. Коммуникативные стратегии и тактики русской речи. – М.: Едиториал УРСС.,
2003. – 284 с.
Ільченко 2000а: Ільченко О.М. Етикетні функції апроксимації в англомовному науковому дискурсі //
Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Сер. Романо-германська філологія.– Х.,
2000. – №500. – С. 51-57.
Ільченко 2000б: Ільченко О.М. Хеджінг в аспекті етикетизації // Мовні і концептуальні картини світу. –
К., 2000. – С. 147-155.
Клюев 2002: Клюев Е В. Речевая коммуникация: Учеб. пособие для университетов и институтов. – М.,
2002. – 320 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

384
Койт, Ыйм 1988: Койт М., Ыйм Х. Понятие коммуникативной стратегии и модели общения // Уч. записки
Тартус. ун-та.– Турту, 1988. – Вып. 793. – С. 97-112.
Кондаков 1967: Кондаков Н.И. Введение в логику. – М., 1967. – 465 с.
Кондаков 1971: Кондаков Н.И. Логический словарь. – М.: Наука, 1971. – 656 с.
Левин 1998: Левин Ю.И. О семиотике искажения истины // Избранные труды. Поэтика. Семиотика. – М.,
1998. – С. 594-605.
Морєва 2000: Морєва Г.Г. Структурно-семантичний аналіз апроксиматорів сучасної французької мови (у
зіставленні з українською): Дис. … канд. філол. наук: 10.02.17 / Донецький держ. ун-т. – Донецьк, 2000. –
233 с.
Морозова 2001: Морозова Е.И. Мыслекоммуникативный подход к изучению девиантных сообщений //
Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. – Харків: Константа, 2001. – №537. – С. 17-
22.
Морозова 2005: Морозова Е.И. Ложь как дискурсивное образование: лингвокогнитивный аспект. – Х.,
2005. – 300 с.
Паррэ 1986: Паррэ Г. Регулярности, правила и стратегии // Язык. Наука. Философия (логико-
методологический и семиотический анализ): Сб.ст. / Ин-т философии, социол. и права АН Лит ССР / Отв. ред. и
сост. Р.И.Павиленис. – Вильнюс, 1986. – С. 55-87.
Пономаренко 2004: Пономаренко О.В. Лінгвопрагматичні засоби вираження ухильності в сучасному
італійському політичному дискурсі: Дис. … канд. філол. наук: 10.02.05 / Київський національний ун-т ім. Тараса
Шевченка. – К., 2004. – 245 с.
Поспелова 1985: Поспелова А.Г. О средствах смягчения коммуникативного намерения в современном
английском языке // Вестник ЛГУ. Сер. История, язык и литература. – Л., 1985. – Вып.3. – №16. – С. 67-71.
Пудровская 2000: Пудровская Т.Н. Митигация как стратегия речевого поведения англоязычных
коммуникантов // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Сер. Романо-германська
філологія. – Харків: Константа, 2000. – №500. – С.104-108.
Ревзина 1979: Ревзина О.Г. Функциональный подход к языку и категория определенности–
неопределенности // Категория определенности-неопределенности в славянских и балканских языках / Отв. ред.
Т.М.Николаева. – М.: Наука, 1979. – С.64-89.
Сахно 1983: Сахно С.Л. Приблизительное именование в естественном языке // Вопросы языкознания.–
М., 1983. – №6. – С. 29-36.
Свинцов 1982: Свинцов В.И. Заблуждение, ложь, дезинформация (соотношение понятий и терминов) //
Философские науки.– М., 1982. – №1. – С. 76-84.
Свинцов 1990: Свинцов В.И. Полуправда // Вопросы философии.– М.: Правда, 1990. – №6. – С. 53-61.
Семенова 2002: Семенова О.В. Співвідношення часової структури проблемного франкомовного
репортажу та явищ хезитації // Вісник національного лінгвістичного університету. Сер. Філологія. – К., 2002. –
Т.5. – №2. – С. 81-87.
Сонич 1985: Сонич Т.П. Грамматические средства выражения некатегоричного высказывания в
современном немецком языке: Автореф. дис. … канд. филолог. наук: 10.02.04 / Моск. гос. пед. ин-т иностр. яз.
им. М.Тореза. – М., 1985. – 24 с.
Старикова, Ільченко 2001: Старикова О.М.Ільченко. Етикетні функції імпліцитної оцінки в англомовному
науковому дискурсі // Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Сер. Іноземна філологія.–
К., 2001. – №31. – С. 7-10.
СТСУМ 2007: Сучасний тлумачний словник української мови. – Харків,2007. – 672 с.
Сухих 1986: Сухих С. А. Речевые интеракции и стратегии // Языковое общение и его единицы. –
Калинин, 1986. – С. 71-77.
ФЕС 1989: Философский энциклопедический словарь. – М.: СЭ, 1989. – 816 с.
Швачко 1981: Швачко С.А. Языковые средства выражения количества в современном английском,
русском и украинском языках. – К., 1981. – 144 с.
Шкот 1990: Шкот И.Л. Апроксиматоры в современном английском языке: Автореф. дис. … канд. филол.
наук: 10.02.04/ Моск.гос.пед.ин-т иностр. яз. им. М.Тореза. – М., 1990. – 23 с.
Щукарева 1980: Щукарева Н.С. Способы выражения некатегоричности высказывания в английском
языке (на материале научной дискуссии) // Функциональный стиль научной прозы. – М.: Наука, 1980. – С. 198-
206.
Янко 1994: Янко Т. Когнитивные стратегии в речи: коммуникативная структура русских интродуктивных
предложений // Вопросы языкознания.– М., 1994. – №6. – С. 37-59.
Янко 1999: Янко Т. О понятиях коммуникативной структуры и коммуникативной стратегии (на
материале русского языка) // Вопросы языкознания.– М., 1999. – №4. – С. 28-55.
Ярхо 2004: Ярхо А.В. Коммуникативная стратегия неуверенности в современном англоязычном
диалогическом дискурсе: Дис. … канд. филол. наук: 10.02.04 / Харьковский национальный ун-т
им. В.Н.Каразина. – Х., 2004. – 249 с. Розділ IХ. Прикладна лінгвістика: напрями й аспекти дослідження

385
Hyland 1995: Hyland K. The author in the text: Hedging scientific writing // Hong Kong papers in linguistics and
language teaching.– 1995.– №18. – рр. 33-42.
Lakoff 1972: Lakoff, G. Hedges: a study in meaning criteria and the logic of fuzzy concepts // Chicago
Linguistic Society Papers. – Chicago, IL, Chicago Linguistic Society, 1972. – pp. 183-228.
LDELC 1998: Longman dictionary of English language anf culture. – Longman, 1998. – 1568 p.
Wikipedia: http://en.wikipedia.org/wiki/Strategy
Yule 1996: Yule G. Pragmatics. – Oxford University Press, 1996. – 138 p.

The article addresses hedging strategy from the perspective of logical categories of truth, falsehood, categoricity
and non-categoricity. Characteristic features of hedging strategy are defined. The attempt is made to classify hedging
expressions depending on their propositional status.
Keywords: communicative strategy, hedging, truth, falsehood, categoricity, non-categoricity.
Надійшла до редакції 25 вересня 2007 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.