Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

АСПЕКТИ СЛОВА: ОНОМАСІОЛОГІЯ І СЕМАСІОЛОГІЯ

Теркулов В.И. Слово и номинатема: опыт комплексного описания основной
номинативной единицы языка. – Горловка: ГГПИИЯ, 2007. – 240 с.

Рецензована монографія концептуально розвиває вчення про базову одиницю мови, якому присвячено
низку праць як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Праця має таку структуру: вступ (с. 5-14), чотири
розділи (с. 15-211), висновки (с. 212-216), список літератури (с. 217-239). У вступі автор розкриває
найпосутніші для заявленої концепції поняття, зокрема зупиняється на диференційних ознаках понять слово-
синтагма та слово-ономатема, що покваліфіковані як супряжно-корелятивні величини з поняттями мови і
мовлення, оскільки “слово-синтагма (глоса) – це явище мовлення, конкретна мовленнєва одиниця з
конкретизованою системою значень та спів значень і відповідною для них формою вираження, а слово-
ономатема – це мовна сутність, що репрезентує сукупність таких глос, об’єднаних за певними ознаками… (тут і
далі переклад наш – А.З., М.М.)” (с. 7). Тому для автора теза А.С.Бровко про те, що “взяте само по собі, як
одиниця словника, поза зв’язком з іншими словами, слово реальної синтаксичної одиниці не складає. Щоб
стати нею, воно повинно вступити в семантико-синтаксичні відношення з іншими словами, тобто ввійти у
зв’язне мовлення на правах члена речення, поставши словоформою. Звідси випливає, що слово і словоформа (а
в нашому разі – слово-ономатема і слово–синтагма – співвідносяться так само, як мова і мовлення, тільки в
різних лінгвістичних масштабах” [Бровко А.С. О синтаксическом статусе слова как единицы языка //
http://www.rsu.ua/herald/articles/1932.pdf] (цит. за: Теркулов 2007, с. 8). Усе це засвідчує, що В.І.Теркулов,
певною мірою, розширив усталені обрії традиційного погляду на слово як основну номінативну одиницю,
запропонувавши власне бачення цієї проблеми. Не заперечуючи існування слова, В.І. Теркулов надає йому
іншого статусу в мові. Наголошується на тому, що позначення базової номінативної одиниці терміном, який
указує на її моновербальний характер, тобто терміном “слово”, “лексема”, не зовсім коректне і викінчене. За
базову одиницю мови приймається номінатема. Номінатему визначено як сукупність мовних одиниць-глос, що
реалізуються в слові, словосполученні і сполученні слів, об’єднаних семантичною тотожністю і формальним
взаємозв’язком. Водночас у вступі визначено мету дослідження, окреслено завдання, обґрунтовано актуальність
роботи, а також подано цілу низку вихідних положень дослідження.
Структура роботи визначувана позиціями, окресленими у вступі. Кожен із чотирьох розділів присвячено
вивченню окремих параметрів існування основної одиниці мови. Виділення підрозділів у межах кожного
розділу дозволяє наголосити на певних аспектах вирішуваної проблеми.
Перший розділ монографії “Слово-синтагма та глоса: параметри виокремлюваності мовленнєвої
номінативної одиниці” (c. 15-46), що охоплює два підрозділи (“Проблема цілісності і виділюваності
мовленнєвої номінативної одиниці” (с. 15-36), ”Несловоцентричні концепції мовленнєвої номінації: поняття
глоси” (с. 36-46)) загалом присвячений аналізу проблеми цільності одиниці мови та визначенню поняття глоси.
Детально висвітлено питання розрізнення явищ, що вичленовуються з мовленнєвого потоку, проблему статусу
службових слів у поєднанні з повнозначними лексемами. Дослідник аналізує значну кількість наукових праць;
розглядаючи різні концепції виділення слова-синтагми, він узагальнює їх до трьох основних теорій: теорія
непроникності, теорія ціліснооформленості та теорія відтворюваності.
Очевидно, що на сьогодні немає єдиного розуміння поняття слова, незважаючи на значне зацікавлення
науковців цією одиницею мови. Звернувши увагу на певні протиріччя, наявні в різних визначеннях слова,
В.І. Теркулов стверджує, що слово як комплексна одиниця не існує, слово як мовна одиниця не існує, слово не
має єдиного трактування не лише в суміжних науках, а й у різних напрямах однієї науки. Такі висновки
дозволяють говорити про те, що слово в теорії – “невловима” одиниця, визначення якої загалом неможливе.
Дослідник цілком слушно зауважує, що без чітко окресленого і статусно визначеного критерію виділення
основної одиниці мови розмова про неї буде безпідставною. На думку автора монографії, основна одиниця
мови акумулює в собі її основну функцію, а саме функцію номінації. Цим і зумовлене звернення до семантики
одиниць як концентрованого відображення сутності номінації. В.І. Теркулову вдалося детально проаналізувати
“несловоцентричні” теорії та напрацювати власний погляд на проблему базової мовної одиниці. Виділено три
типи мовних одиниць, що перебувають у “проміжку” між морфемою і реченням, вони названі
узагальнювальним терміном “глоси”. Цей термін пропонується науковцем як інтегрований для позначення
одиниць мовленнєвої номінації. Щоправда, чим заімпонував саме цей термін (англ. gloss, фр. glose, ісп. glosa)
автору, так і залишилось невідомим. У цього терміна досить стала традиція використання і його здебільшого
витлумачують як: “1. Те саме, що слово” [Ахманова 2007, с. 108], поряд з цим подають такі дефініції:
“2. Незвичні, невживані слова і вирази, що зустрічаються в певному тексті, а також пояснення (або переклади)
до них; 3. Будь-яка реалізація слова в мовленні як така, що репрезентує певне слово в тому чи іншому його
варіанті і в одній певній граматичній формі. Рос. глоса белого в У нас нет белого хлеба, глоса белые в белые
сугробы; троп, що полягає в заміні будь вживаного слова менш вживаним. Рос. Филомела замість соловей”
[Ахманова 2007, с. 108]. Очевидно, саме розуміння глоси як будь-якої реалізації слова у мовленні (див.
© Загнітко А.П., Михальченко М.М., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 16

424
відповідне тлумачення цього поняття О.С.Ахмановою) постало концептуальним для В.І.Теркулова і в такому
значенні подалі використовується.
Мета другого розділу “Проблема тотожності номінатеми: параметри мовної номінації” (c. 47-95), що
охоплює підрозділи “Поняття «тип модифікування» номінатеми” (с. 47-56) та “Семантична тотожність як
основа тотожності номінатеми” (с. 57-95), – вирішити питання тотожності номінатеми, а саме: з’ясувати, які
глоси і чому являють собою реалізацію однієї номінативної сутності; встановити параметри мовного інваріанта,
налаштовані на об’єднання різних мовленнєвих одиниць-глос. Ґрунтовне опрацювання наукових праць,
присвячених проблемі варіативності, дозволило В.І.Теркулову аргументовано відстоювати заявлені
концептуальні положення. Зрозуміло, що для виділення видів модифікування необхідний параметр, що
уможливив би процедуру ототожнення різних глос у межах однієї мовної одиниці. Цю проблему дослідник
успішно вирішує, встановлюючи структуру семантичної тотожності. Підрозділ “Семантична тотожність як
основа тотожності номінатеми” містить три підрозділи, в кожному з яких: 1) крізь призму семасіологічного
підходу до проблеми тотожності номінатеми розглядається структурна значущість семантики номінатеми, що
особливо знаковим є в аспекті семантичної деривації (с. 57-63); 2) з’ясовується особливість ономасіологічного
підходу до проблеми тотожності номінатеми (с. 63-81); 3) розкривається статус вільних словосполучень (с. 81-
95).
Цікавим постає розгляд словосполучень. Стверджуючи, що основу тотожності номінатеми складає
інваріантне, концептуальне, сигніфікативне значення, В.І. Теркулов пропонує по-новому визначити статус
словосполучень. Так, вільне словосполучення він розуміє як аналітичний лексико-семантичний варіант
номінатеми зі словесною домінантою, що існує в межах тотожності останньої. Послідовно й аргументовано
доводиться думка про те, що номінатема не може бути ототожнена зі словом. Тому, на погляд дослідника,
лексична семантика “автономних повнозначних слів-синтагм і повнозначних слів-синтагм у поєднанні зі
службовими одиницями абсолютно ідентичні. І лес і в лес позначають “множинність дерев, що ростуть на
великому просторі зі зімкнутими кронами”. Різниця торкається тільки граматичної семантики: лес вказує на
суб’єкт або об’єкт дії (лес быстро разрастается і мы любим лес), а в лес – на напрям руху (мы идём в лес). Але
якщо морфологічне варіювання автономних глосс, за усталеною думкою, “не порушує тотожності слова як
лексеми”, то і граматичне варіювання, реалізоване у сполуках повнозначних слів зі службовими “словоїдами”,
що має таку саму природу, повинно бути визначеним як варіювання, що не порушує тотожності номінатеми”
(с. 84).
Розділ “Форми модифікування номінатеми” (c. 96-128), що охоплює п’ять підрозділів (1. Про
співвідношення плану змісту і плану вираження глоси (с. 96-98); 2. Фонетична структура глоси і фонетичне
модифікування (с. 98-107); 3. Граматична структура глоси і граматичне модифікування (с. 107-119); 4. Поняття
про внутрішню форму. Семантичне модифікування (с. 119-126); 5. Система міжглосових відношень у межах
тотожності номінатеми (с. 126-128)) написаний досить вдало і в ньому окреслено як форми мовленнєвого
модифікування плану змісту глоси, так і форми модифікування, співвіднесені з планом вираження. Очевидно,
варто було б приділити більше уваги відношенням між глосами в реальному мовленні. Описуючи модель
актуальної тотожності, В.І. Теркулов стверджує, що “цілком можлива розробка таких моделей для всіх
номінатем будь-якої мови” (с. 128). Якщо це гіпотеза, то досить обґрунтована, але чомусь у монографії не
наведено жодного прикладу на підтвердження цієї думки щодо інших мов (чомусь автор не використовує навіть
цілком очевидні факти української, білоруської, словацької, польської та інших слов’янських мов).
У четвертому розділі “Універбалізація та суміжні явища” (с. 129-211) на значному фактичному матеріалі
простежено процес розпаду тотожності номінатеми. Аналіз універсалізації та суміжних явищ розміщено у
трьох основних підрозділах: 1) проблема розпаду тотожності номінатеми; номінатема з домінантою
словосполучення (с. 129-147); 2) лексична універсалізація (с. 148-178); 3) типологія універбалізаційних
композитів (с. 178-211). Викінченим постає аналіз розпаду тотожності номінатеми із зосередженням уваги на
самому понятті лексикалізації (с. 137-141), окресленні номінатем з домінантою словосполученням та з’ясуванні
їхніх кваліфікаційних ознак (с. 137-141) та встановленні типів перетворень колокації в слово як
закономірностей семантичної деривації (с.141-148). Обґрунтованим і значущим виступає тлумачення
лексикалізації та виділення трьох способів лексикалізації глоси (семантична лексикалізація, граматична,
синтаксична), а також виокремлення двох характерних ознак лексикалізації (виникнення на базі однієї
номінативної одиниці двох і більше одиниць, семантичний саморозвиток мовленнєвих реалізацій вихідної
номінативної одиниці. Цікавою є запропонована В.І.Теркуловим модель розрізнення модифікування та
лексикалізації на основі їхнього зіставлення. Викінчено дослідник описує поняття універбалізації, звертаючись
до історії самого терміна та до різних його тлумачень. Цей підрозділ охоплює розгляд загальних зауваг щодо
лексичної універбалізації (с. 148-158); простеження дериваційної композитопобудови із визначенням
дериваційних квазікомпозитів (с. 158-165); вияв закономірностей універбалізаційної композитопобудови і
з’ясування універбалізаційних квазікомпозитів (с. 165-175); вивчення закономірностей та розкриття комплексу
чинників, що зумовлюють запозичення композитів (с. 175-178), де автор намагається простежити
співвідношення квазікомпозитів та псевдокомпозитів (с. 176-177 і далі). Аналіз побудови композитів
здійснений на основі широкого спектру спостережень, у чому суттєву роль відіграла низка попередніх наукових
пошуків автора, в тому числі і його кандидатська дисертація (свого часу одним з авторів рецензії Розділ ХІ. Рецензії та анотації

425
простудійовано ґрунтовно в силу того, що планувалося бути опонентом. Уже тоді В.І.Теркулов заявив про себе
як умілий фахівець простеження різних етимологій та розкриття еволюційних шляхів слова – А.З.). Не обійдено
при цьому і запозичення композитів. Вдалим видається розгляд параметрів класифікації структурних типів
універбалізаційних композитів (с. 178-183), виділення моделей універбалізації (моделей на базі конструкції
Adj1 + N1 (с. 183-192), моделей на базі конструкції N1 + N2 (с. 192-200), моделей на базі конструкції N1 + N3,
N1 + N5, N1 + N1 (с. 200-202), моделей універбалізації атрибутивного (партитивного) типу (с. 202-207),
моделей універбалізації нумеративного типу (с. 207-211)).
Переконливим постає визначення номінатеми як мовної номінативної сутності, що: 1) поєднує мовні
одиниці; 2) складається не лише з одиниць, що збігаються зі словом, а й з аналітичних лексико-семантичних
словосполучень; 3) може реалізовуватися як у простому слові, так і в комбінації номінатем.
Відзначаючи належний теоретичний і концептуальний рівень рецензованої монографії, необхідно
зупинитись на окремих міркуваннях, що тією чи іншою мірою торкаються її проблемних позицій. Так, не
зовсім прозорим видається твердження про “синкретичне вживання терміна «номінація»” (с. 8), оскільки далі
автор не розгортає своїх міркувань.
Варто подати теоретичне обґрунтування твердження про номінативну фукцію мови як основну, тому що
в лінгвістичній науці ця теза не постає загальноприйнятою, а тим більше – загальноусталеною.
На жаль, у монографії наявні деякі комп’ютерно-друкарські помилки, пор.: “другими словам …” (с. 29),
“такой образное отождествление…” (с. 72) та ін., зустрічаються також і стилістичні огріхи: “как покажет
дальнейшее повествование…” (с. 11), “у нас здесь нет ни места, ни необходимости давать развернутый анализ
теорий концепта в языкознании” (с. 67), “приводящими к усугублению неразберихи” (с. 150) і под., хоча
останні, очевидно, є прагненням автора до розкутості стилю, зняття будь-яких теоретико-схоластичних
уподобань. У такому разі варто все-таки зважити на те, що виконана праця не може бути віднесена до науково-
популярних видань, тому такі речі постають особливо разючо помітними. В.І.Теркулов опрацьовує слово як
проблему з багатьма і багатьма питаннями. Торкаючись у чомусь подібної проблеми багатомірності значення,
дуже влучно схарактеризував її М.Алефіренко, простежуючи особливості лексичної, граматичної, синтаксичної
і текстової семантики слова [Алефиренко 2005]. Шкода, що автор не використав цю працю М.Алефіренка, в
якій досить цікаво вияскравлено статсу слова на різних ярусах мовної системи і його вияви у мовленні.
Рецензована монографія є цілісною і змістово викінченою. Робота написана творчо, цікаво, легко
читається. Аналізована праця актуальна не тільки висвітленням важливих питань ономасіології, а й ступенем
обґрунтування нових, почасти новітніх підходів і запропонованих визначень, моделей і класифікацій.
Простежуючи різні підходи до певної проблеми, В.І. Теркулов пропонує власне тлумачення того чи іншого
мовного явища і подає при цьому доволі переконливі аргументи. Висновки подані не лише в кінці монографії, а
й у розділах, що поглиблює їхню інформативність і дозволяє сформувати цілісне уявлення про здійснене
дослідження. Позитивним є окреслення перспектив подальших досліджень аспектів існування номінатеми,
подане у висновках. Висловлені міркування аж ніяк не впливають на загальне позитивне враження від
рецензованої монографії, яка, без сумніву, зацікавить науковців, викладачів-філологів і студентів.

Література
Алефиренко Н. Спорные проблемы семантики. – М.: Гнозис, 2005. – 326 с.
Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – Изд. 4-е, стереотип. – М.: КомКнига, 2007. – 576 с.

Анатолій Загнітко, Марина Михальченко

Надійшла до редакції 1 жовтня 2007 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.