Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Ганна Воронич — ПРО КРИТЕРІЇ ДИСТРИБУЦІЇ Й НАПОВНЕННЯ ІМЕННИКОВОЇ ПАРАДИГМИ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ АБО ЯК НА ДОГОДУ ІВАНОВУ ЗАМОРДУВАЛИ ВОЛОШИНА

Визначаючи дистрибутивні відношення, а тим більше наповнення іменникової парадигми, варто брати
до уваги, крім формальних, особливо функціонально-семантичні аспекти її складників. Незле було б
враховувати й ретроспективний розвиток словоформи, пропонуючи їй місце в словозмінній чи словотвірній
моделі. Ретроспектива правописної нормалізації української словозмінної парадигми позначена помітними
чужомовними впливами, ваганнями у вживанні тієї чи іншої форми. Ускладнену таким станом проблему їхньої
кодифікації в сучасній українській мові можна б розв’язати, зважаючи на кореляцію рис діалектної й
літературної мов на різних рівнях і належну її кваліфікацію.
Ключові слова: граматика, словозміна, парадигма, норма, говірка.

Загальноузгодженою в українській граматиці є теза про багатознаковість морфологічних категорій
іменника, експлікована, зокрема, кількісно репрезентативною синонімічною вервечкою термінів на їхнє
позначення з неокресленими, фактично дуже розмитими межами в їхніх дефініціях, чітко віддзеркалена в
реєстрі словозмінних категорій: наприклад, терміни відміна; тип (підтип) відмінювання (грамеми); словозмінна
(відмінкова) парадигма (грамема, клас, підклас) іменників; набір словоформ; словозмінний зразок (розряд, тип,
підтип) і т. ін. часто вживають як цілком синонімічні. Таке терміно-граматичне безвладдя в їхньому тлумаченні
призводить у наслідку до непереконливого, іноді й необґрунтованого наповнення цих самих словозмінних типів
чи парадигм, а то й заводить в оману при з’ясуванні їхньої дистрибуції.
У сучасній українській мові чинні два типи відмінювання – іменниковий і прикметниковий, які
реперезентують її граматичну підсистему [Вихованець, Городенська 2004: 104]. Українські ж прізвища
чоловіків (тільки – !) на -ів (Михайлів) та -ин (Волошин) у теоретичній граматиці української мови
запропоновано вважати іменнико-прикметниками, змушуючи їх обирати в одних відмінкових формах
словозмінної парадигми іменникові закінчення, а в інших – прикметникові [Вихованець, Городенська 2004:
108]. Саме така звукова будова суфікса -ин – з голосним [и] – доводить, що він є фонетично закономірним
континуантом давньої його форми –*in: давнє *i на українському мовному ґрунті рефлексувалося як [и], без
пом’якшення попереднього приголосного: Щербин, Шолобабин, Павлишин, Шулепин та ін., на відміну від
російської мови, де маємо суфікс -ін: Сталін, Ленін, Пушкін, Дьомін (згідно з правописом суфікс в таких
прізвищах не українізуємо, але і в граматиці української мови не визначаємо для них окреме місце: з одного
боку, вони начебто є, а з іншого – їх ніби нема, як і прізвищ на -іна, –ина, –ов(а), -ев(а).
© Воронич Г.В., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

54
В українському живому мовленні в іменах – назвах осіб чоловічого роду з морфологічно вираженою
посесивністю зафіксована іменникова парадигма, наприклад: Бехів – (з) Бехівом, Щербин – Щербином,
Шолобабин — Шолобабином, Сенів – Сенівом, Гриньків – Гриньківом Павлишин – Павлишином, Федорів –
Федорівом, Шулепин – Шулепином, ба навіть із Сталіном, Леніном, Хрущовом, Кіровом, Молотовом.
Причому в прізвищах на -ів не відбувається чергування і // о, як ми очікуємо відповідно до закону про
відкритий/закритий склад (порівняймо також: Канів – Канева, каневець, але Канівець). Можливо, в
аналізованих іменниках-прізвищах, зафіксованих у говірках (і не тільки: «…імені Івана Федоріва» – з
повідомлення Одеського обласного радіо; «вивчення творчості Василя Короліва-Старого», – [Укр. м. та
літ. 2003: 10]; «Теліга О. Вибрані твори/Упорядник О. Зінкевич; Передмова Р. Сенківа; Вступ. ст.
Є. Сверстюка» – запис на форзаці книжки [Теліга 2008]), відбувся перерозклад твірної основи, й формант –ів
(як і -ин частини прізвищ прикметникового походження) уже не сприймається як прикметниковий суфікс
присвійності, подібно, як у словах Київ, Львів, Малин і под.
Непрямим доказом на користь подібного твердженням є спосіб творення у живому мовленні присвійних
прикметників у формі татовий, батьковий, ковалевий, Івановий. маминий, свекрушиний, сестриний, Галіний
(від Галя), ластівчиний і т. ін. (які структурно нагадують прикметники бордовий, малиновий або ж чорновий,
тополиний). Відхід від закономірних у мові чергувань, ймовірно, підтримується також аналогією до структури
словозмінної парадигми іменників на –ів: гнів, сумнів, спів, сів, хлів, нагрів та ін., у яких і < h. До речі, з
тридцятьох подібних за звуковою будовою слів, зафіксованих Інверсійним словником української мови
[Інверс. слов.1985], у парадигмі лише трьох із них є такі чергування: рів – рову, острів – острова, у яких і < *о,
а також крів (у живому мовленні – частіше й закономірніше кров, форми непрямих відмінків впливають на
форму називного) – крову.
Лексеми аналогічної структури в історії мови кваліфікуються як „іменні прикметники”, яким була
властива іменна (іменникова) парадигма. (Звична нам, прикметникова, є пізнішою, властивою так званим
повним (членним) прикметниковим формам.) В орудному відмінкові, наприклад, для них засвідчено форми съ
страшивъмь о обрани, qчинитс# wзgро(м) огнgно(м). Варто наголосити, що уже в пам’ятках української
мови форми непрямих відмінків іменних прикметників (а саме з ними пов’язана їхня атрибутивна функція),
трапляються дуже спорадично, що є експлікованою тенденцією до функціональної спеціалізації двох різновидів
прикметникової парадигми – повних і коротких прикметників. Короткі прикметники в українській мові були
цілком витіснені повними формами, які стали (за незначними реліктами в говірках: іменні прикметники як живі
морфологічні явища засвідчено тільки в називному відмінку однини чоловічого, зрідка середнього родів)
фактично одноосібними виконавцями атрибутивної функції. Зрідка вживані, вони є стилістично маркованими в
мові. [Історія 1978:186]. (Підкреслення моє. – Г.В.) Отже, корені іменникової (іменної) парадигми для
аналізованих лексем у живій українській мові сягають її історії: саме іменникова парадигма для них є питомою,
давньою, успадкованою, очевидно, „збереженою”.
Коли треба оборонити права фонеми /и/ в позиції початку слова (инак, инший) чи відреставрувати
поруйновану пристосовництвом до російської мови словозмінну парадигму іменників жіночого роду давньої
основи на –*ĭ- (вість – вісти), то ми, цілком слушно, вивчаємо й спираємось на практику їхнього
функціонування в живому мовленні. Чим согрішив Волошин (з компанією) ще й перед українською мовою, що
саме його позбавлено не тільки права стояти твердо на ногах у словозмінній парадигмі й не хилитатися між
частинами мови, вростаючи корінням у мовні глибини, а ще й на закономірний історичний спадок?
Аналогічної структури флективні форманти для подібних лексем засвідчені не тільки в старожитньому
західноукраїнському (саме для нього такі прізвища є питомими й активно функціонують), але спорадично
навіть і в центрально-українському ареалах. Прізвища на -ин чи -ів поза межами західноукраїнського регіону,
зазвичай, є назвами зайшлих людей у цю місцевість, так само як і на –ов(а), -ев(а), -ина, -ін (-іна). Останні
форманти вказують на питомо російські чи зросійщені прізвища (Повідомлення Л. Рябець про прізвища людей
у селі Ксаверівка Київської області).
Виключно іменниковий словозмінний зразок притаманний таким назвам, як Волошин – Волошином
(Н. мн. Волошини, Р. мн. Волошинів, Д. мн. Волошинам, Зн. мн. Волошинів, Ор. мн. Волошинами, М. мн. на
Волошинах, Кл. мн. Волошини), Русин — Русином, Литвин – Литвином, Турчин – Турчином та ін. Правопис,
пропонуючи для подібних словоформ загалом іменникову парадигму, вводить чомусь для орудного відмінка (й
кількох інших: Н. Волошин – Ор. Волошиним, Р. мн. Волошиних, Д. мн. Волошиним, Зн. мн. Волошиних, Ор. мн.
Волошиними, М. мн. на Волошиних) іменника, навіть за походженням, в чоловічому роді прикметникове (!)
закінчення і вимагає форми Волошиним, але дозволяє форму Симовичем – для іменника, структура якого також
сигналізує про прикметникове походження: його посесивність посвідчують суфікси -ов-ич (-ев-ич).
Репрезентація цих словоформ у розділі саме іменникової парадигми нуліфікувала б потребу створювати
особливу словозмінну резервацію для іменників жіночого роду однотипної структури: ці лексеми, позначаючи
особу жіночої статі, мають невідмінювану іменникову парадигму, отже, і в орудному відмінку буде з Волошин
(Марією), так само як і з Симович, Данило, Ткаченко (Марією). Таким чином, бодай у граматиці відновлюємо
споконвічний український матріархат, у якому жінка – іменник, а чоловік – бодай інколи, таки прикметник?!
Відчуваючи логічні неузгодження у викладі, у граматиках оперативно додатково (!) розробляють для них
ще одну парадигму й уводять термін „різновідмінювані”. Регламентуючи таке написання, виправдовуються, Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

55
буцімто орудний відмінок (й кілька інших) для цих слів „зберігає” прикметникове закінчення. Щоб щось
зберігати, треба напередодні його мати.
По-перше, іменники грузин, лезгин, сербин, литвин, мордвин, волошин, турчин, угрин, русин, Сербин,
Литвин, Волошин, Турчин, Угрин, Русин та ін. в українській мові є і до того були (з часу вербалізації в ній цього
поняття – одиничності, ‘один із багатьох ідентичних’, подібно, як зернина) іменниками зі звичайною, а не
побитою міллю у певних місцях парадигмою. У мові перелік аналогічних дериватів широкий і продуктивний:
наприклад, довжанин – довжанином, реметянин – реметянином, полтавчанин – полтавчанином, харків’янин –
харків’янином та ін. У назвах осіб слов’янські мови здавна використовували суфікс –in-ъ, нерідко ускладнений
ще суфіксальним елементом –ан- (-ан-ин, -ян-ин, ст.-сл. – hн-ин-ъ); первинною функцією цього суфікса була
функція одиничності, яка зберігається й досі у слов’янських назвах осіб за територіальною чи національною
ознакою. На основі суфікса -in- розвинувся суфікс -in-a для творення назв одиничних предметів, найбільш
властивий з усіх слов’янських мов східнослов’янським, зокрема українській: людина, дитина [Історія 1978: 67].
(Підкреслення моє. – Г. В.) Тобто подібні морфологічні структури є питомою особливістю саме української
мови, тому не варто її втрачати, затираючи в словозміні.
По-друге, втративши, навіть якби колись і мав, про права власності на втрачене можна б заявляти, хіба
сподіваючись на реституцію. У граматиці такий закон не є чинним: через те у власних назвах тотожної
структури маємо словозмінні форми Київ – Києвом, Грушів – Грушевом, Малин – Малином і т. д.
Знаєте, яке трепетне питання обов’язково ставить сучасний український школений мовознавець,
злякавшись народно-розмовних (але ж українських!) форм? Вгадали, навіть не сумніваюсь: „Як будемо писати:
з Пушкіном чи чого доброго з Нечаєвом?” Тобто, сердешний, пожуриться насамперед комфортом для слів із
сусідньої мови. Далі йде супер-модерний і дуже „лінгвістичний” аргумент: „Незвично!” Кому? Недовчений
(якщо дивитися на нього звисока з кабінету, а отже, зверхньо) народ безстрашно так і каже, а дуже довго
вчений, засвоївши власне прикметникову парадигму, живу в російській мові (на зразок царев – царева – цареву
– царев(а) – царевым – (о) цареве), затято втискує її у словозмінний лад іменників української мови. (Це нагадує
спроби змусити рязанця носити в чересі гуцульську бартку. А що – після того на „парня” уже треба казати
“леґінь”?) Відтак сушить голову, як навчити рідну мову кваліфікувати такі інвазії і дбати про зайд, навіть
коштом руйнації власної словозмінної структури.
Про вагання у витворенні нової парадигми для таких іменників сигналізує також той факт, що для одних
у Д. – М. запропоновано закінчення –ові, а для інших ні. Гадаємо, що прикметниковій парадигмі російських
прізвищ в українській мові (якщо не буде зазіхань на їхній правопис, як це вчинили в Прибалтиці) можна
толерантно, по-українськи надати право такою й залишатись: Н. Іванов, Гришин – Іванова, Гришина; Р. Іванова,
Гришина – Іванової, Гришиної; Д. Іванову, Гришину (-ові) – Івановій, Гришиній і т. д. До речі, російська мовна
практика українських Іваненків, які пручаються й не творять у російській мові словозмінних форм, активно
робить Іваненковими, а для тих зайд, які таки не піддалися зросійщенню, має окремий словозмінний зразок –
невідмінювані, цілком ігноруючи їхню „домашню поведінку”. А ми, виходить, на догоду парадигмі Іванов
замордували словозмінний взірець Волошин. Що то є щира українська гостинність!
І чи то російський словозмінний зразок такий магічний вплив справляє на мовців, чи то догідлива
українська ґречність позначається, але в мовній практиці уже будь-яке -ов у чоловічому прізвищі (безвідносно
до його походження) кваліфікується як сигнал про його прикметниковість з відповідною словозміною. Так,
наприклад, в авторефераті кандидатської дисертації послідовно занотовано прикметникові словоформи
угорських прізвищ на –ов, які аніякогісінького стосунку до прикметників не мають, насправді є
справжнісінькими іменниками, а буквосполученням ов в українській транслітерації передаємо угорський звук
[у] (о довге): «Аналіз змісту підручників з літератури, укладених М. Драгомановим…, К. Сабовим і
А Волошином…» [Маляр 2004:.21, 28 і т.д.]. Остання словоформа тішить, але що впхнуло Сабова до
прикметників? Це прізвище походить від апелятива szabу — ‛кравець’. У різному фонетичному оформленні ця
лексема (й структурно подібні: аршэв (аршяв) < бrsу – ‛лопата’, ‛заступ’ [Сабадош 2008: 18], ббґов < bagу –
‛залишки перепаленого тютюну для жування’, ‛тютюн для жування’, бнмбов, бнмбув (бнмбувка) < bimbу –
‛розбишака’, ‛нерозсудлива людина’ [Сабадош 2008: 25] і т. ін.) побутує в контактних з угорською мовою
українських говірках сабфв, сабэв, сабяв [Сабадош 2008: 325] і має в них стандартну іменникову словозмінну
парадигму. Подібна притичина також, наприклад, із прізвищем Вакаров1, що за походженням є також
іменником (встановлюючи його етимологію, вчені розходяться хіба щодо джерела його походження –
румунська чи угорська мови, проте в обох – це іменник), отже, й цілком логічно мусило б мати іменникову
словозмінну парадигму2. Але де!
До речі, прізвища на зразок Унгурян (< Унгуряну), Тураній (< Турані) за походженням теж є
запозиченими прикметниками (перше – з румунської, друге – з угорської мов), але ми не запобігаємо перед

1 Прізвище відомого поета Дмитра Вакарова, який був замордований фашистами в сумнозвісній Моабітській тюрмі.
2 Порівн. сучасні живомовні свідчення: вакарэв (род.одн – вакарува) — ‛сіль у вигляді круглої хлібини, виварена з
ропи’: Вака׀ровы ва׀рили з ро׀пы в ׀горшках та прода׀вали в Ма׀д’аршчин’і за ׀зерно. Пор. угор. vakarу — ‛колобок із
залишків тіста’ [Cабадош 2008: 34]. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

56
ними так, як перед російськими словозмінними структурами, а холоднокровно адаптуємо їх до вимог природи
своєї мови й, ігноруючи їхню історичну пам’ять, відмінюємо за іменниковим зразком.
Нема потреби насаджувати мові норми і приписи зверху, не треба її повчати, як поводитися: і коли сама
вдома, і коли в гостях, і коли гості до тебе прийшли (прохані чи непрохані), – а варто довіряти їй і вивчати
можливості й тенденції, притаманні її природі, що й допоможе доконечно з’ясувати чинники, які спричиняють,
у нашому випадку, її граматичний лад. Там, я переконана, є – і їх можна, за наполегливого бажання, завжди
знайти – відповіді на всі найзакрученіші модерні питання, у тому числі як теоретичні, правописні, так і щодо
слововжитку. Установлені таким чином дефініції й норми будуть виструнченішими й стабільнішими, бо
базуватимуться на природному, реально, а не тільки в голові вченого існуючому фундаменті, а головне, відпаде
безглузда потреба нормувати українську мову за принципом чи то „тільки щоб не як у них”, чи то „щоб і ми,
хоч здалеку, як вони, щоб їм було нас зрозуміло”. У першому випадку це часто веде до відмови від скарбу
багатющої історичної спадщини, а в другому – призводить до творення калічі всупереч мовній природі.
Тому, вірогідно, визначаючи дистрибутивні відношення, а тим більше наповнення іменникової
парадигми, варто брати до уваги, крім формальних, особливо функціонально-семантичні аспекти її складників.
Незле було б враховувати й ретроспективний розвиток словоформи, пропонуючи їй місце в моделі:
словозмінній чи словотвірній. Наприклад, кваліфікуючи морфемну структуру іменника стаття в
род. відм. мн.(тобто статей) як словоформу з нульовим закінченням, цілком правомірно враховуємо його
історичний розвиток. Встановлюючи ж наповнення словотвірної прикметникової категорії присвійності,
попередньо зазначивши, що „ця категорія пов’язана з відіменниковим суфіксальним словотворенням” і що
„значення посесивності виражають суфікси” [Вихованець, Городенська 2004: 138], прикметникам типу
ведмежий відмовляємо в розкоші мати такий суфікс, визнаючи його нульовим. А що ж схилить твірний
іменник до посесивної предикатності? Додане прикметникове закінчення саме по собі такої функції не
передбачає. По правді, це похідний прикметник, утворений за допомогою суфікса –*ijь (–*jь(а), –*jь(е),
твірним для якого є іменник ведмідь. „В українській, які в інших слов’янських мовах, виділяється група
прикметників з основами на м’які приголосні, причому повної відповідності між літературною мовою, з
одного боку, і окремими діалектними ареалами – з другого, у поділі прикметникових основ відповідно до
твердості або м’якості їх кінцевих приголосних немає (виділення моє – Г. В.). У пам’ятках української мови від
найдавнішого періоду фіксуються прикметникові похідні з м’якими основами, утворені за допомогою суфіксів
-*jь, -*іjь, ← -*ǐо, -*iǐо: по лисhй бродъ, кн#жии писарь, ды»волии слоуга, кожух соболии, кожух барании,
кузhй, баранhй, коровhй, eлgнhй, шлык соболhй, камg(н) орли(й), вg(л)блюжи(й), пgси(й), кози(й),
лви(й) [Історія 1978: 191].
Утворюючи похідні прикметники, кінцеві приголосні твірних основ, опиняючись безпосередньо перед
суфіксом –*іjь, який вимагав від контактного попереднього приголосного пом’якшення, розв’язували це
завдання по-різному: 1) пом’якшувалися: лисій (від лис), песій (від пес), козій (чи кузій) (від коз(а)); або ця
вимога пом’якшення спричинялася до чергування звуків (2) чи розвитку епентетичних приголосних (3), якщо
пом’якшення згідно з природою кінцевих приголосних основи було неприйнятне, а саме: бичий (від бик),
ведмежий (від ведмідь), верблюжий (від верблюд), вовчий (від вовк) чи коровлій (від корова) та ін. Отже,
прикметники зразка ведмежий репрезентують словотвірну прикметникову категорію присвійності цілком на
паритетних правах разом з іншими елементами її реєстру.
Пропонуючи загальномовні граматичні норми, руйнуючи при цьому усталені, потверджені живим
мовленням, очевидно, також не варто робити новим директивним зразком власні стандарти чи створені не
тільки на ареально, але й функціонально дуже обмеженому матеріалі, часом взагалі базовані тільки на одному
ідіолекті, хай навіть дуже відомої, яка здобулася на суспільне визнання сучасників, людини.

Література
1. Вихованець, Городенська 2004:: Іван Вихованець, Катерина Городенська. Теоретична морфологія
української мови. — К.: Пульсари. – 2004. — 400 с.
2. Історія 1978: Історія української мови. Морфологія. — К.: Наук. думка, 1978. – 539 с.
3. Інверс. слов.1985: Інверсійний словник української мови. — К.: Наук. думка, 1985р. – 812 с.
4. Маляр 2004: Маляр Л.В. Вивчення творчості класиків української і зарубіжної літератури у школах
Закарпаття (друга пол. XIX – перша пол. XX ст.). // АКД. — Івано-Франківськ. – 2004. — 48 с.
5. Cабадош 2008: Іван Сабадош. Словник закарпатської говірки села Сокирниця Хустського району.
Ужгород, Ліра. – 2008. – 480 с.
6. Теліга 2008: Теліга О. Вибрані твори. 2-е вид., доповнене. – К.: Смолоскип. — 2008. – 534 с.
7. Укр. м. та літ. 2003: Газ. «Українська мова та література», ч.35 (339), вересень 2003.

Utlining distributive attitude, and the more filling substantival paradigm it should take into consideration, but
formal, especially functional semantic aspects of its elements. Well, it would be taken into account and historical
development of the word, offering it a place in inflexion or word formation model. Retrospective orthographic
normalization of inflexion paradigm marked visible foreign influence, doubt the use of a form. Difficult as this problem Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

57
of codification in modern English would resolve, given the correlation features dialectal and literary languages at
different levels and its proper qualifications.
Keywords: grammar, inflexion, paradigm, standard, dialect.
Надійшла до редакції 8 вересня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.