Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Ірина Бокатенко — ДО ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ СКЛАДНИХ РЕЧЕНЬ ІЗ ПІДРЯДНОЮ ПРЕДИКАТИВНОЮ ЧАСТИНОЮ УМОВИ

У статті розглянуто складні речення розчленованої структури з детермінантним (власне-
детермінантним) типом синтаксичного зв’язку з підрядною предикативною частиною умови, запропоновано
кваліфікацію цих структур.
Ключові слова: складнопідрядне речення, гіпотаксис, умовно-часові відношення, синтаксичні зв’язки,
модальність.

У граматичному ладі сучасної української літературної мови складнопідрядне речення належить до
одиниць синтаксису, здавалося б, найбільш ґрунтовно досліджених, проте й досі залишається не з’ясованим
статус і місце деяких різновидів підрядних конструкцій, потребує подальшого опрацювання й корекції
кваліфікація реченнєвих утворень нерозчленованої й розчленованої структури. Недостатньо вивченими у
вітчизняній лінгвістиці залишаються підрядні конструкції розчленованої структури з детермінантним (власне-
детермінантним) типом синтаксичного зв’язку умовного різновиду, тому об’єктом пропонованої статті є
складні утворення умови. Метою нашого дослідження є аналіз, узагальнення та систематизація умовних
складнопідрядних речень. Відповідно до мети наукової розвідки необхідно розв’язати такі завдання:
1) з’ясувати стан вивчення умовних конструкцій у сучасному мовознавстві; 2) простежити підходи щодо
кваліфікації таких одиниць; 3) уточнити деякі теоретичні обґрунтування цих конструкцій; 4) проаналізувати
сполучники та сполучні засоби складних одиниць із семантикою умовності.
Складнопідрядні речення української мови на зразок Та коли б умовою побачення він поставив, щоб вона,
принцеса Еліза, гола вийшла на палац і там стала дожидатись його свого мужа, невже вона не прийняла?
(В. Винниченко) відомі в традиційній класифікації як конструкції з підрядними умови. У теоретичному
обґрунтуванні такі утворення визначають як складнопідрядне речення розчленованої структури з
детермінантним (власне-детермінантним) типом синтаксичного зв’язку, предикативні частини якого є
нерівнозначними, виражають реальну умову й пояснюють дію головної частини як прямий наслідок певних
причин, констатуючи факт. Підрядна умовна частина виражає умову здійснення дії головної.
Структурно-семантична обґрунтованість таких речень у сучасному синтаксисі досить неоднозначна.
Проблема умовності не раз порушувалось у науковій літературі. Питання кваліфікації складних умовних
структур розглядалося у фундаментальних працях із мовознавства: у курсі «Сучасна українська літературна
мова» (за редакцією І.К. Білодіда), у працях О.С. Мельничука «Розвиток структури слов’янського речення»,
І.Р. Вихованця «Граматика української мови. Синтаксис», у монографії В.М. Брицина «Синтаксис и семантика
инфинитива», в «Русской грамматике» (1980), «Грамматике современного русского языка» (1970) та ін. Власне
проблемами умовності в структурі реченні займалися мовознавці Б.В. Лавров, М.Б. Кубик та ін. Зокрема,
Л.В. Борте, Г.Н. Смирнов, Б.В. Лавров, О.І. Леута, З.Н. Литвина, М.Л. Ремнєва у своїх працях аналізують
процес утворення й розвитку умовних конструкцій у давньоруській мові на різних етапах її розвитку.
Н.М. Чернушенко, Л.С. Дротвинас, Н.П. Руденко, Л.Д. Казбан, Є.П. Васильєва досліджують різні аспекти
будови та семантики безсполучникових речень з умовною модальністю. Мовознавці Н.Є. Лосєва,
А.М. Кирсанова, О.М. Лабарткова, І.Р. Мірзаєва розглядають структуру та семантико-синтаксичні особливості
простих речень з умовними детермінантами. При цьому найдетальніше лінгвістами досліджено різні аспекти
семантико-синтаксичної структури складнопідрядних речень з підрядними умовними частинами. У працях
Р.П. Рогожникової, В.І. Голоюха, Р.В. Дем’янової, Т.Н. Зінченко, С.П. Олейник, Г.М. Смирнова,
Т.В. Єлфимової, Л.К. Кузнецової, Р.М. Теремової, Т.А. Глущенко, М.С. Буніної було розглянуто питання
будови, семантики, синтаксичних зв’язків, способів вираження умовності у складнопідрядних реченнях з
підрядними умови.
© Бокатенко І.А., 2008 Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

87
В українському мовознавстві дослідженням проблем умовної модальності займалися В.І. Голоюх,
Л.М. Гуц, Н.П. Руденко, Н.М. Чернушенко, Д.Д. Герасименко, Л.М. Коць, Н.Я. Дніпровська, М.І. Вихристюк,
В.В. Козловський.
Категорія умовності належить до центральних категорій мислення. Її пов’язують із поняттям умовного
судження, у якому віддзеркалюється залежність того чи іншого явища від певних умов і в якому підстава та
наслідок з’єднуються за допомогою логічного сполучника якщо…то [10, c. 558]. З погляду філософії, умову
розуміють як сукупність об’єктів (речей, процесів, відношень тощо) необхідних для виникнення, існування чи
зміни певного (зумовленого) об’єкта [25, c. 286]. У логіці умова – це та частина умовного судження, у якій
виражається знання про те, що робить можливим існування чого-небудь іншого. Відношення між умовою і
зумовленим записується формулою: якщо А є B, то С є D. Загальні властивості відношення між умовою і
зумовленим виражаються аксіомою: якщо два явища пов’язані як умова і зумовлене, то завжди, коли є умова, є
і зумовлене, за відсутності зумовленого відсутня й умова [11, с. 556].
У граматиці поняття умовності розглядалося багатьма мовознавцями. Так, О.С. Мельничук умовність
аналізував як прояв того, що здійснення зображуваного в змісті речення стану речей мислиться суб’єктом як
можливе, але зумовлене певними обставинами, які позначаються спеціальними підрядними реченнями умови,
обставинами умови чи іншими членами простого речення, але можуть залишитись і зовсім не позначеними у
даному реченні [15, c.49]. Деякі вчені зводять розуміння семантики умовного речення до надання основному
змістові речення додаткового граматично оформлюваного значення та можливості відповідного явища за якоїсь
умови, названої в самому реченні або в контексті неоднозначно [24, с.127]. О.О. Шахматов визначав умовність
як зв’язок між суб’єктом і предикатом, який мовець уявляє як передбачуваний, можливий (здійснюваний) чи
неможливий (нездійснюваний) [26, с.484]. У працях Н.С. Валгіної умовність визначається як вказівка на умову,
за якої могло чи може мати місце те, про що повідомляється в реченні [4, с.330]. На думку Б.В. Лаврова,
умовний період, тобто два речення, зв’язаних інтонацією чи особливим сполучником, виражає ту думку, що
деяке явище А викликає чи викличе, за уявленням мовця, як наслідок інше явище В [14, с.5].
У більшості визначень умовність є частиною ширшого класу відношень, що об’єднуються в категорію
зумовленості (каузальності). У лінгвістиці категорія зумовленості має подвійне значення: у вузькому розумінні
– це умова, в широкому – причина якої-небудь дії. У реченнях зі значенням зумовленості, тобто причинності в
широкому розумінні, співвіднесені дві ситуації, одна з яких поставлена в залежність від іншої [16, с.663].
Словник української мови дає таке визначення цьому поняттю: Зумовленість. Залежність від певних причин.
Зумовлювати. 1. Бути причиною чого-небудь, викликати щось; спричиняти. 2. Будучи умовою існування або
формування чого-небудь, визначити його якість, характер, специфіку [23, с. 729-730]. Виокремлюють
зумовленість пряму, яка носить об’єктивний характер, та зворотну, «що пов’язана з перерозподілом функцій
між зумовленою та зумовлюючою частинами» [16, с. 578]. У деяких працях є спроби виділити і «периферійну
(передбачувану) зумовленість», що виражає зіставні, видільні, вставні відношення [9, с. 12].
Щодо семантико-синтаксичних особливостей складнопідрядних речень із підрядними умови, то
натрапляємо на низку кваліфікаційних аспектів. У російському мовознавстві такі конструкції вперше
розглянуто В.О. Богородицьким, котрий, заперечуючи принцип зіставлення підрядних речень з членами
простого речення, вважав за доцільне кваліфікувати підрядні утворення «на підставі змістових відмінностей».
Зважаючи на такий розгляд синтаксичних аспектів: до чого відноситься підрядна частина; які формальні слова
застосовуються; які змістові відтінки в кожному випадку належать самим підрядним утворенням, було
виокремлено такі типи підрядних: визначально-описовий, подібно-порівняльний, часовий, пояснювальний,
умовний, допустовий, причини та наслідку, мети [2, с.230].
Український учений І.Р. Вихованець запропонував синтаксичну класифікацію складнопідрядних речень
із використанням функціонального підходу, вперше виокремивши підрядні утворення з детермінантними
підрядними частинами, із прислівними, складнопідрядні речення займенниково-співвідносного типу та
складнопідрядні речення із супровідними частинами. Саме умовні конструкції було віднесено до
детермінантного класу поряд з часовими, причиновими, допустовими, наслідковими, цільовими, порівняльними
складнопідрядними реченнями.
Тривалий час вважали, що в таких реченнях може передаватися не тільки потенційна, а й реальна
зумовленість. Як доведено у наш час, уніфікація справжньої умовності полягає саме в тому, що вона може бути
тільки гіпотетичною, а не реальною [18, с. 563]. Оскільки підрядна актанта виражає головне значення речення –
умову, то модальність конструкції визначається підрядною частиною – як ірреальна для ірреально-умовних
речень і можлива – для потенційно-умовних. Складники умовних речень поєднуються сполучниками, у
більшості праць зазначають, що засобами зв’язку здебільшого виступають синтетичні кон’юктиви якщо, коли б,
як, якби, якже, аби, раз [3, с. 293; 13, с. 231; 24, с. 363], поряд з цим, як нерегулярні, функціонують аналітичні
за умови, якщо; за тієї умови, якщо; на випадок, якщо; на той випадок, якщо; у тому разі, якщо; за умови, що;
з умовою, що.
СПР з підрядною частиною умови належать до конструкцій, які об’єднані поняттям зумовленості, до
якого входить, окрім умовних, семантичні відтінки причини, допусту, а також структури, які передають
відношення мети та наслідку. Тому в переважній більшості теоретичних обґрунтувань учених йдеться про ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

88
змістову неоднозначність таких утворень. Зазвичай вони поєднують цілу низку семантичних відтінків, як
наприклад, причиново-допустових, умовно-причинових, умовно-допустових, умовно-часових тощо. Це
пояснюється тим, що перелічене вище коло відношень передбачає таку залежність ситуації, за якої одна
служить підставою для реалізації іншої. А підстава наслідку досить варіативна, оскільки в кожному з різновидів
умовності ситуація неоднозначна, у результаті цього поширюється їхня значеннєва варіантність.
Щодо позиційного аналізу таких конструкції зазначимо, що семантика зумовленості в умовних СПР
незалежно від одно- чи двосуб’єктності предикатів будується на основі зв’язку зумовлювальної і зумовленої
частини. Саме такими позиційними орієнтирами характеризується, як правило, розміщення частин: на першому
місці – зумовлювальна, на другому – зумовлена. Умова розташовується у препозиції, а наслідок – у постпозиції.
Таке розташування підрядних частин пояснює реальну послідовність зумовлювальної дії чи ситуації. Крім того,
це спричиняє вираження у відношенні форм вербальних часів та співвіднесення способових форм. Зауважимо,
що почерговість дій і фактів передають й інші форми дієслова – такі як інфінітив та іменні частини мови, адже
наявні лексико-семантичні кваліфіканти творять невидиму комунікативну лінію між контекстом і ситуацією
мовлення.
Зміна позиційності підрядних актант породжує побутування специфічних засобів вираження
семантичних відтінків – способових і часових. Найбільш увиразнювальною ознакою умовних конструкцій є
наявність в одній актанті події мовлення, що сприймається як умова, передбачувана для здійснення якогось
акту дії, а друга – пояснює значення діяльності, результат якої передбачено умовою, напр.: Жодне завдання не
може бути неможливе до перенесення, коли знаємо способи і засоби до того (П. Сагайдачний).
В українській лінгвістиці зауважено, що особливістю таких відношень є наявність умовності з власне
вибудуваною ознакою: зумовлювальна ситуація в них не відповідає дійсності, як і неможливим є результат дії.
Умова є бажаною, можливою, передбачуваною, тобто носить гіпотетичний характер. У таких утвореннях події
не можна сприймати як ті, що реально існують. Гіпотетичність – особлива риса умовних СПР, один із
визначних семантичних зв’язків. Вона залежить від граматичного оформлення присудків. Її дієвість
кваліфікується за різних обставин: є ситуації мовленнєві, виконання яких потенційно можливе, тому й дії
ірреальні, тобто надумані:
Коли брешеш, то хоч Бога не
згадуй, – у вуса посміхнувся
гетьман
Коли згадуєш Бога, то
не бреши (В. Чемерис)
У першому реченні передбачуваність ситуації – постійно можлива, а в другому тільки можлива. Звідси,
умовні речення поділяють на дві групи: потенційно-умовні та ірреально-умовні. Прикметно, що кваліфікація
таких типів відбувається з урахуванням часових та способових форм присудка та інфінітивних форм. Значну
роль тут відіграє зумовлена актанта на основі способу вираження, через яку встановлюється модальність усієї
складної конструкції.
У процесі дослідження досить часто послуговуємось поняттям модальність, відтак доцільно буде
окреслити його. На думку українського мовознавця О.О. Селіванової, модальність ( від лат. modus – міра,
спосіб) – категорія мови й мовлення, що виражає реальні / ірреальні відношення висловлення до дійсності або
суб’єктивну характеристику повідомлення мовцем [21, с. 383]. У русистиці категорія модальності детально
описана В.В. Виноградовим, який надав перший зразок функціонального аналізу мовної категорії.
Розрізнення потенційної ірреальної умовності ґрунтується на протиставленні предикатів підрядної
частини з часткою би (б) і без неї та інших сполучних засобів.
Умовна модальність має особливі показники вираження, тому в нашому дослідженні, окрім понять
сполучників, сполучних слів, апелюємо також до поняття частка на означення елемента би (б) в аналітичній
формі дієслів умовного способу. Як в русистиці, так і в україністиці, цей елемент морфології досить
дискусійний, оскільки не всі вчені відносять його до розряду часток. Так, В.В. Виноградов пропонує взагалі
вважати такий елемент часткою-морфемою, а І.Р. Вихованець зараховує його до морфем [6, с. 25]
Зазвичай мовознавці кваліфікують умовний спосіб дієслова як граматичне визначення з
морфологізованим елементом – часткою би (б). Власне, такий підхід доцільний за умови постійної
закріпленості цієї «морфеми» за дієслівною формою. Оскільки ж частка би (б) може бути контактною (тобто
посідати місце після дієслова) і дистантною (функціонувати на відстані), то її не варто зараховувати до складу
морфем. Підтвердженням цьому є і той факт, що за певних умов вона здатна приєднуватись до інфінітива, через
що спричиняється показник умовного способу:
Якби з ким сісти, хліба з’їсти (Т. Шевченко).
З огляду на це висновуємо, що би (б) – службове слово-частка, яке в поєднанні з дієсловом минулого часу
та з інфінітивом слугує для вибудовування форм умовного способу. Воно характеризується, як формальний
еквівалент гіпотетичності, конкретною ірреальністю. Саме так частка реалізує своє граматичне значення, яке
виконує незалежно від вживання тієї чи тієї форми дієслова дійсного способу чи форми інфінітива.
Словник О.С. Ахманової відзначає, що умовне значення є формою умовного способу, яке вказує на
процес, що насправді не здійснюється, але міг би здійснитись за певних умов, до того ж його ймовірність
зумовлена нереальністю цих умов [1, с. 250]. Досить вагомою у цьому визначенні є вказівка на те, що умовність Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

89
не мислиться без того процесу, для якого вона є умовою його нездійсненності. Такими конструкціями є СР, у
яких предикат однієї частини вказує на умову здійснення іншої, що розцінюється як наслідок попередньої
думки дії, такі, що й спричинили результат. У СПР умови відношення передає підрядна частина, приєднувана
сполучником якби чи варіантом коли б, і головна частина, у якій названо дію чи ситуацію, існування та
виконання яких можливі за названого в підрядній частині умови актанта, як-от: Якби не пани, то орандарів би
не було (І. Карпенко-Карий).
Семантико-синтаксичні відношення зумовленості, очевидно, не являють собою єдине нерозчленоване
явище, а є низкою пов’язаних спільною ознакою категорій. Про це свідчить хоча б те, що в працях мовознавців
при виокремленні типів відношень зумовленості до них відносять різні семантико-синтаксичні одиниці. В
основі поділу відношення зумовленості на групи лежить принцип взаємопов’язаності двох ситуацій: ситуація
перша породжує ситуацію другу і, за слушним зауваженням С.А. Шувалової, є достатньою підставою для її
реалізації [27, с. 66]. Варто зазначити, що в аналізованих конструкціях виражається внутрішній зв’язок між
двома ситуаціями-подіями: наявність чи відсутність якогось явища неодмінно вимагає наявності чи відсутності
іншого явища [13, с. 14].
У працях російських мовознавців С.А. Шувалової, А.Ф. Прияткиної виокремлено відношення причини,
умови, мети. Українські синтаксисти І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, А.П. Грищенко пропонують до цих
відношень додавати ще відношення наслідку та відповідності. Показово, що відношення зумовленості-наслідку
поширюють пропозиційний предикат з погляду взаємопов’язаності двох ситуацій, коли одна ситуація виступає
достатньою основою для реалізації другої: причинно-наслідкові відношення; умовно-наслідкові відношення,
відношення відповідності-наслідку [8, с. 75]. Автори «Російської граматики», крім перерахованих відношень,
виокремлюють ще й відношення допустовості, за якого одна ситуація не є достатньою підставою для того, щоб
витіснити іншу ситуацію [18, с. 585].
Зважаючи на те, що умовність належить до ширшої категорії зумовленості, виділяємо основну
семантичну ознаку різноманітних умовних конструкцій: в умовних реченнях зображаються дві ситуації, одна з
яких залежить від іншої. Оскільки до поняття зумовленості належать й інші поняття, виникає необхідність
протиставлення умовності цим поняттям, особливо поняттю причини. У багатьох дослідженнях висловлюється
думка, що умовність виражає альтернативу об’єктивної дійсності, її модель, чим і відрізняється від
причинності.
Досить часто в джерелах української прози натрапляємо на складні синтаксичні утворення, модальність
яких передається складним сурядним реченням із показником умови в обох предикативних компонентах, напр.:
Прихилитися б у затінку до землі, і вона почала б жадібно вибирати з тіла всю вагу, зібрану за трудовий
тиждень жнив (М. Стельмах). Умовними можуть бути й безсполучникові СР: Затрималися б ми тут ще два-
три дні, довелося б нам кепсько на переправі (П. Вернигора).
У наведених прикладах синтаксичних структур спостерігаємо, що типовим для них є функціонування
форм умовного способу з умовною модальністю.
Таким чином, умовна модальність існує тільки в тих речення, де відтворюються дві дії або ситуації
завдяки наявності двох предикативних частин. Звідси модальне значення умовності являє собою вказівку на те,
що відсутня в момент мовлення відповідність основного змісту речення дійсності могла б мати місце за певної
умови, конкретно визначеної чи невизначеної.
Звісно, у кожному з типів речення є своя специфіка вираження і розміщення елементів відношення. Так,
відношення предикативних частин у сполучникових реченнях – ССР, СПР – визначають сполучники, які в СПР
допускають вільне розташування підрядних актант. Послідовне називання спершу умови тоді наслідку
прикметна для БСР, адже вони позбавлені показників чіткої виразності семантичного значення.
Показово, що форма умовного способу становить граматичне вираження двох модальностей: бажальності
й умовності, де перша втілена у форму умовного способу, тому є вторинною стосовно до прямої умовної
семантики. Вираження умови формою умовного способу передбачає варіювання прямого значення
співвідносного з категорійним значенням. Її оформлення опирається на аналітичну форму умовного способу, у
якій показником граматичного значення є частки би (б). Разом з цим така частка відігріє значну роль у творенні
форми умовного способу, називаючи таку дію чи процес, які передбачають іншу дію як процес.
У вітчизняних та зарубіжних лінгвістичних дослідженнях складнопідрядних речень із підрядною
умовності увиразнилася проблема їхньої структурно-граматичної та формально-граматичної організації.
Важливим аспектом вивчення та виокремлення таких складних структур є характеристика зони гіпотаксису,
тобто типу синтаксичного зв’язку залежності однієї актанти від іншої; поряд з цим навіть побіжний розгляд
категорії умовності показує розбіжності в її означенні. В основі структурно-позиційної організації таких речень
вагомою є характеристика сполучників умовності, тоді як на граматичному рівні переважно йдеться про роль
частки, що служить ще й показником модальності. Про неоднорідність семантичних груп, які входять у
загальне поняття умовності, свідчить і те, що семантичне поле, яке можуть виражати речення з підрядними,
сурядними умовними частинами, безсполучникові конструкції, складні конструкції, має різні синонімічні ряди.
Найбільш повно всі можливі різновиди умовності виражають складнопідрядні речення, які можна вважати
домінантою. Звичайно, у наведеній статті поданий матеріал лише в загальних рисах розкриває розуміння ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

90
поняття розглянутих гіпотетичних утворень, тоді як синтаксичні, значеннєві визначення їхніх суттєвих ознак є
підставою для подальшого наукового опрацювання.

Література
1. Ахманова 1966: Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М.: Советская энциклопедия,
1966. – 230 с.
2. Богородицкий 1935: Богородицкий В.А. Общий курс русской грамматики (из университетских
чтений). – 5-е изд., перераб. – М.; Л.: Соцэкгиз, 1935. – 356 с. – (Труды по грамматике русского языка).
3. Булаховський 1951: Булаховський Л.А. Курс сучасної української літературної мови. – К., 1951. –
Т. 2. – 632 с.
4. Валгина 1973: Валгина Н.С. Синтаксис современного русского языка. – М.: Высшая шк., 1973. –
368 с.
5. Виноградов 1972: Виноградов В.В. Русский язык (грамматическое учение о слове). – М.: Высшая шк.,
1972. – 614 с.
6. Вихованець 1993: Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис – К.: Либідь, 1993. – 348 с.
7. Вихованець 1988: Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наук.
думка, 1988. – 254 с.
8. Вихованець 1983: Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична
структура речення. – К.: Наук. думка, 1983. – 219 с.
9. Галена 1990: Галена Н.П. Семантико-синтаксическая структура предложений гипотетической
модальности в современном украинском языке: Дис. … канд. філол. наук / Киев. гос. ун-т. – К., 1990. – 212 с.
10. Кадомцева 1992: Кадомцева Л.О. Ускладнення структури простого речення (синтаксис, семантика,
функції): Автореф. дис. … д-ра філол. наук / КДУ ім.Т. Шевченка. – К., 1992. – 37 с.
11. Кондаков 1971: Кондаков Н.И. Логический словарь – М.: Наука, 1971. – 789 с.
12. Кубик 1967: Кубик М.Б. Условные конструкции и система сложного предложения. – Прага, 1967. –
229 с.
13. Кулик 1965: Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. – Ч. II: Синтаксис. – К.:
Рад. шк., 1965. – 283 с.
14. Лавров 1941: Лавров Б.В. Условные и уступительные предложения в древнерусском языке. – М.; Л.:
Из-во АН СССР, 1941. – 143 с.
15. Мельничук 1966: Мельничук О.С. Розвиток структури слов’янського речення. – К.: Наук. думка,
1966. – 564 с.
16. Пешковский 1956: Пешковский А.М. Руссский ситаксис в научном освещении. – М.: Гос.учпедиз.
Мин. просв. РСФСР, 1956. – 564 с.
17. Прияткина 1983: Прияткина А.Ф. Осложнённое простое предложение. – Владивосток, 1983. – 96 с.
18. Русская грамматика 1980: Русская грамматика / Е.А. Брызгунова, К.В. Бабучан, В.А. Ицкович и др. –
Т. 2: Синтаксис. – М.: Наука, 1980. – 709 с.
19. Русский язык 1947: Русский язык: Грамматическое учение о слове. – М.; Л.: Учпедгиз, 1947, – 784 с.
20. Руссская грамматика 1980: Руссская грамматика. В 2 ч. Ч. 2: Синтаксис. – М.: Наука, 1980. – 709 с.
21. Селіванова 2006: Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава:
Довкілля, 2006. – 716 с.
22. Слинько 1994: Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної української мови:
Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с.
23. Словник української мови 1970, 1972, 1974: Словник української мови: В 11 т. – Т. 1 – К., 1970. –
832 с.; Т. 3. – К., 1972. – 744 с.; Т. 5, 1974. – 840 с.
24. СУЛМ 1972: Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За заг. ред. І.К. Білодіда. – К.: Наук.
думка, 1972. – 514 с.
25. Философская энциклопедия 1970: Философская энциклопедия – М.: Изд-во “Советская
энциклопедия”, 1970. – Т. 5. – 780 с.
26. Шахматов 1941: Шахматов А.А. Синтаксис русского языка. – Ленинград: Учпедгиз, 1941. – 620 с.
27. Шувалова 1990: Шувалова С.А. Смысловые отношения в сложном предложении и способы их
выражения. – М.: Из-во Моск. ун-та, 1990. – 160 с.

In clause the concept of complex compound sentences of the dismembered structure with determinant, actually-
determinant type of a syntactic link with contract conditions. Qualification gipoctasis these structures, namely presence
at them to structure connecting means is certain, is considered modal and kind-temporal attitudes on the basis of
different researches in modern language and own supervision.
Keywords: a compound sentence, gipoctasis, conditional-temporal attitudes, syntactic links, a modality.
Надійшла до редакції 10 жовтня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.