Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Ніна Гуйванюк — МОДИФІКАЦІЙНІ СПІВВІДНОШЕННЯ У СФЕРІ ПРЕДИКАТНИХ СИНТАКСЕМ

Стаття продовжує публікації автора з проблем формально-семантичних співвідношень в системі
синтаксичних одиниць сучасної української мови. У ній розглянуто питання про модифікаційні співвідношення
у сфері предикатних синтаксем, систематизовано засоби і способи модифікаційних видозмін предиката в
реченні.
Ключові слова: речення, синтаксема, предикатна синтаксема, модифікація, модифікатор, формально-
семантичні співвідношення.

Мова являє собою віртуальну систему, яка актуалізується у мовленні. Актуалізація поєднує номінацію і
предикацію. Актуалізувати поняття, за визначенням Ш.Баллі, означає ототожнити його з реальним уявленням
мовця [Баллі 1955: 87 ]. Актуалізація речення у мовленнєвій діяльності і формування висловлення передбачає
врахування двох аспектів: віртуального як відображення класу ситуацій у вигляді концептуальних моделей
(логіко-семантичних структур, або семантичних предикатів) і семантико-синтаксичних структур та
актуального, що відображає відношення речення до конкретної ситуації мовлення, враховує умови комунікації
й комунікативні наміри мовця [Загнітко 1996: 310].
У результаті актуалізації речень з’являються варіанти реченнєвих структур як видозміни потенційних
мовних знаків номінації того самого референта дійсності. Отже, в основі формально-семантичних
співвідношень в системі синтаксичних одиниць лежить їх кореферентність. Кореферентні співвідношення
формує спільність номінативної (ономатологічної) функції синтаксичних одиниць, яка зумовлюється
функціонально-комунікативними потребами мовця. При встановленні кореферентності синтаксичних
конструкцій слід враховувати такі критерії: 1) спільність референтного значення чи референційного смислу
(для співвідносних висловлень); 2) близькість ономасіологічних характеристик співвідносних компонентів
структури висловлення; 3) різноструктурність оформлення при лексичній тотожності наповнення складових
компонентів; 4) ізофункціональність зіставлюваних одиниць (слова і словоформи, словоформи і звороту,
звороту і предикативної одиниці); 5) відмінність інтерпретаційних смислів співвідносних конструкцій,
наявність семантичних і стилістичних відтінків, пов’язаних з відмінностями формального вираження тощо.
Кореферентні співвідношення поділяються на декілька різновидів, а саме: модифікаційні, транспозиційні,
інтерверсивні, метатаксичні та комунікативно-актуалізаційні [Гуйванюк 1999].
Модифікаційна співвіднесеність передбачає взаємозаміщення однієї синтаксеми іншою. Варіантні
модифікації предикативних і непредикативних синтаксем відбуваються при збереженні загального
граматичного значення синтаксеми, без зміни семантичної структури речення [Гуйванюк 1999: 336]. Метою
нашого дослідження є системний опис модифікаційних кореферентних співвідношень в системі предикативних
синтаксем.
Модифікаційні співвідношення на рівні предикативних (предикованої і предикуючої) синтаксем
безпосередньо пов’язані з категорією об’єктивної модальності, тобто із співвідношенням значення
реальності/ірреальності, що найчастіше виражається формою індикатива, рідше – іншими формами.
Серед предикованих синтаксем виявляють модифікації в реченні такі співвідносні засоби суб’єктів-
підметів: 1) із значенням співвідносності кількісного вияву та збірності поняття: Три брати (// Троє братів)
поселилися в одному селі; 2) із значенням співвідносності кількості та розподільності як ознак суб’єкта ( Біля
кожних воріт два сторожі (// по два сторожі) сидять); 3) із значенням співвідносності точності і
приблизності вияву кількісної ознаки щодо суб’єкта: Десяток зайців (// 3 десяток зайців) плив (пливли) по
річці; 4) із значенням кількості та вибірковості як характеристик суб’єкта: П’ятеро студентів (// п’ятеро із
студентів) взяло участь у страйку
У модифікаційних кореферентних співвідношеннях досить часто перебувають предикатні синтаксеми.
Деякі вчені твердять, що предикат репрезентує всю пропозицію речення, а отже, ситуацію у згорненому
вигляді. Знаючи предикат і його валентність, можна дізнатися і про потенційних учасників ситуації [Касевич
1985: 61]. Предикат, як відомо, визначає структуру пропозиційного змісту речення. Він передає відношення між
предметами, виражає ознаку предметів, вказує на учасника ситуації (аргументів) і їх роль у висловленні.
Різновиди предикованих, напівпредикативних та непредикативних синтаксем у реченні залежать
насамперед від „породжуючої сили” предиката і від його лексичного наповнення.
Семантика дієслівного предиката формує два основні різновиди: предикати дії і стану. Предикати-
прикметники мають значення детермінації (Хлопець розумний) і стану (Дідусь хворий). Предикати-іменники
© Гуйванюк Н.В., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

92
виражають значення кваліфікації (Брат – учитель. Батько – слюсар) та ідентифікації (Письменник –
Довженко).
Актуалізаторами референтних значень, за якими корелюють предикатні синтаксеми, є особові закінчення
дієслів, частки, повтори в структурі присудкових форм. В іменному присудку – десемантизовані елементи
плеонастичних словосполучень, різні відмінкові закінчення іменної частини, тип зв’язки, зокрема й нульовий
показник (нульова зв’язка).
В основі кореферентних співвідношень звичайних (спеціалізованих) і менш типових (неспеціалізованих)
форм предикатних синтаксем лежать додаткові семантичні й модально-експресивні відтінки
(повноти/неповноти дії, тривалості, раптовості, інтенсивності, початку дії, повинності, несподіваності тощо),
які вносяться у загальне „речове” (референтне) значення присудка, не змінюючи основного лексичного
значення дієслова чи іменної форми (прикметника, іменника).
Відтінки функціональної семантики предикатної синтаксеми зумовлює, наприклад, видозміна типу
зв’язку, насамперед некоординованими з підметом формами присудків (інфінітивами, усіченими дієсловами,
дієсловами). Так, присудок, виражений інфінітивом, вжитий у значенні дійсного способу, співвідноситься з
дієвідмінюваною формою. Інфінітивна форма не повністю виражає його граматичне значення, не має
формального показника граматичної залежності від підмета, а значення часу виявляється при цьому тільки в
контексті. Особливістю інфінітивного присудка є і те, що він вживається лише у формі недоконаного виду,
пор.: Люди орати, а він спати (Нар. творчість); Як кинеться вона, вхопилась та тікати знову (Б.Грінченко); Я
їй розказувати, а вона сміятися та радіти (Марко Вовчок).
Особливо поширений тип модифіції предикатної синтаксеми – ускладнення різноманітними частками. У
попередній граматичній традиції частки мали статус службового слова, позбавленого лексичного значення. Хоч
були й інші міркування. Наприклад, І.Кисельов вважав, що частки мають послаблені лексичні значення
[Киселев 1974: 4]. І.Р.Вихованець вказує на нечастиномовний характер часток, які, на думку вченого,
позбавлені самостійного лексичного значення, не входять у систему частин мови, „а отже, їх семантичні
особливості треба розглядати не в лексичній, а в синтаксичній системі мови” [Вихованець 1988: 23-30].
Автори “Граматики української мови” (О.К.Безпояско, К.Г.Городенська, В.М.Русанівський) [Безпояско
1993: 309] так само наголошують на суто синтаксичному призначенні часток. Згідно з концепцією
функціонального синтаксису частки кваліфікуються як аналітичні синтаксичні морфеми, тому що вони, подібно
до синтетичних морфем, не мають лексичного значення, але, на відміну від них, функціонують не в структурі
морфологічного слова, а обслуговують здебільшого сферу синтаксичного слова [виділено нами – Н.Г.] та сферу
синтаксичної одиниці-конструкції — речення, виділяючи тему або рему за актуального членування чи
створюючи тип речення за комунікативною метою” [Вихованець 2004: 357].
Про ускладнення частками семантико-синтаксичної структури речення йдеться, зокрема, в
дисертаційному дослідженні В.А.Чолкан [Чолкан 2001]. Дослідниця трактує частки як особливі суб’єктивно-
модальні форми в реченні, що є виразниками цілого спектру значень персуазивної модальності. До речі такої ж
думки дотримуються автори колективної праця „Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання”
І.І.Слинько, Н.В.Гуйванюк, М.Ф. Кобилянська [Слинько 1994].
Частки як ускладнювачі семантики синтаксем у реченні модифікують їх значення, ускладнюють
різноманітними додатковими відтінками, через що дослідники називають їх „модальними модифікаторами”
[Чолкан 2002: 177]. Найчастіше частки виступають модальними модифікаторами предикатних синтаксем.
Наприклад, означальні частки власне, саме, якраз, рівно, точно використовуються для уточнення семантики
присудкових компонентів у складі речення щодо часового вияву дії чи стану: Сонце саме заходило (Марко
Вовчок); Еней в сю путь якраз зібрався, шкапові чоботи набув, підтикався, підперезався і пояс цупко
підтягнув… (І.Котляревський); А дикий бал саме розгорівся (І.Нечуй-Левицький).
Кількісні частки майже, мало не, трохи не, чи не, ледве не щодо предиката виступають модифікаторами
якісно-кількісної характеристики вияву дії чи стану: Макар Іванович виправлявся, прохав, мало не плакав…
(М.Коцюбинський); Один дідок там /біля вогню/ ледь не розчахнувся (Л.Костенко); Пан директор приймив да-
рунок, утішився, засоромився та трохи не заплакав (Л.Мартович).
Значення обмеження у номінативних виявах категорії предикативності в реченні можуть передавати
обмежувально-видільні частки тільки, лише (лиш, лишень), як щодо суб’єктної (предикованої), так і щодо
предикатної синтаксем. Наприклад: 1) щодо суб’єкта дії: Печальний досвітку, журбо моя груднева, не тільки
колоски і не лишень дерева вмирають стоячи!.. (Д.Павличко); 2) щодо предиката дії чи стану: В своїм покою я
лише написала таткові карточку (І.Франко); Завідувачі не тільки керують відділами. Бери-но цвіту по
власній змозі, і хліба, й солі, і втіхи в хату, лиш не забудь заплатить в дорозі людській любові звичайну плату
(А.Малишко).
Більшість часток функціонують у реченні як модальні модифікатори предикатних синтаксем, виражаючи
різні відтінки семантики (тривалості дії чи стану, предикативної ознаки в часі, інтенсивності дії, стану, вияву
ознаки тощо).
Відтінок тривалості часового вияву предикативної ознаки, дії чи стану предиката у теперішньому часі
передають частки все, ще, іще: У горах осінь усе чудова (О.Кобилянська); Так все стоїш мені перед очима, як Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

93
змучена оранжерейна квітка (П.Карманський); І сплять іще гори в прозоро-голубім своїм тумані, ще ждуть
(Г.Хоткевич). Відтінку довготривалості надає частка так і: Піт з нього так і котиться. А Ярема – страшно
глянуть – по три, по чотири так і кладе (Т.Шевченко). У випадку заперечної дії ця частка може виражати
ненастання довгоочікуваної, сподіваної дії. Як-от: Сего вечора так і не зійшла бесіда на хрестини
(О.Маковей). Відтінок тривання дії чи стану в минулому передає частка ще: І ріка від піни білої іще синіла
(Д.Павличко); З вогнів купальських ще курився дим (Л.Костенко).
Підсилювальну функцію щодо інтенсивності предикативної ознаки дії, стану чи властивості виконує у
реченні частка аж, надаючи досить часто відтінку вищої міри вияву: Купчаки за образами та хрести з ласкавцю
були аж чорні від пилу (М.Коцюбинський); За якусь хвилину в світлиці аж гуло (Б.Лепкий); Від бур задимлених
і часу аж порудів сухий папір (А.Малишко).
Обмежувальна частка все-таки надає предикатній синтаксемі здебільшого відтінку допустовості
(підкреслює істинність реалізації дії, можливо такої, яка відбувається всупереч чиїйсь волі). Пор.: Тиміш
Хмельницький все-таки одружився з коханою Розандою (М.Івасюк).
Відтінки неточності, приблизності вносять у семантику предиката порівняльні частки-модифікатори
ніби, мов, немов, неначе, неначеб, мовби, буцім, буцімто, діал. гейби, отік, подекуди виявляючи асоціативно-
подібні відношення (порівняльні) або ж узагалі видозмінюючи речове значення предиката до протилежного.
Порівняймо: 1) Гори ніби дрімають у вранішній тиші (О.Кобилянська); 2) Пісня ця пливла в спокійному
анданте, та й нічого надто сумного ніби й не було в ній… (О.Ільченко); Правда, їздив три рази до Львова
/Славко/ буцім здавати /іспити/ (Л.Мартович).
Частина часток надають предикатним синтаксемам відтінків щодо фазового вияву дії (передусім
початкового моменту дії чи стану). Подекуди це значення може набувати відтінку інтенсивного початку дії
(коли частки поєднуються з інфінітивами): А вони тим часом загарбали міські хутори, зігнали з них удів
міщанських – і ну хазяйнувати (З.Тулуб); І давай мене водити! (Г.Тютюнник). Модально-вольові частки ну,
давай, як бачимо, вносять відтінок „раптовості початку дії” та „інтенсивності дії”.
Відтінку сподіваного початку дії чи сподіваного результату надають предикатним синтаксемам частки
ну от, от і, ось-ось, як: Ось-ось і золоте засвітеніє море Долин зі шпиля гір… (В.Пачовський); От і сонечко
заходить (Г.Квітка-Основ’яненко); Старий дожидав – як дожидав! (Марко Вовчок).
Відтінок несподіваного початку дії передають при предикаті частки аж ось, аж ось і(й), так і, як: Аж
ось і обізвався один парубок, Денис Лискотун (Г.Квітка-Основ’яненко); Вона /панночка/ як кинеться до старої,
обіймає, цілує… (Марко Вовчок).
Частки дай, давай при формі першої особи множини чи подекуди однини творять наказовий спосіб,
надаючи відтінку зацікавленості майбутньою дією стосовно співрозмовника, пісилюючи спонукальну сумісну
дію, як-от: Давай попливемо у ніч коротку назад по ріці незворотнього часу! (Л.Костенко).
Частки дієслівного походження взяти (взяла, взяло, взяли) виступають у ролі ускладнюючого компонента
основного дієслова у формі минулого або майбутнього часу, а також у формах наказового та умовного способу,
приєднуючись сполучниками і, та, й, та й. Частка надає предикатній синтаксемі відтінку готовності виконати
дію чи сподіваності дії. Порівняймо: Щастя – не щастя, вагатись доволі, сам я сьогодні візьму й оженюсь
(В.Швець); Ну, звичайно заснути не можна мені, бо ти візьмеш і прийдеш до мене у сні (В.Підпалий).
Частка аж може надавати і відтінку спричиненості дії, як-от: Зрадів старий мов маленький, аж за кобзу
взявся… (Т.Шевченко).
Відтінок звичності, узвичаєності предикативної ознаки надає частка собі: А сотник був собі багатий,
то в його, знаєте, росло на божій харчі за дитину чиєсь байстря (Т.Шевченко); Не збиті в заметіль, не схилені
добою, вони /дерева/ собі стоять, немов солдати з бою, лише поранені (А.Малишко).
Засобом вираження високого ступеня інтенсивності дії предикатної синтаксеми є тавтологія, тобто
вирази з повторенням лексем чи граматичних форм, що використовуються як своєрідні стійкі формули
переважно в усному мовленні. До ускладнених форм присудків цього типу належать:
— присудки з повторенням тієї самої форми, як-от: Шукали-шукали, бідкались-бідкались, та й знов до
Паценка; Їздив, їздив, таки добув два вози сіна; А Харитя широко очі розкрила та дивиться на неї, дивиться;
І вона знову рубала й рубала… (З творів Б.Грінченка);
— з повторенням при особовій формі форми інфінітива (типу: пити п’є, говорити говорить, співати
співає, мовчати мовчить). О.Курило, аналізуючи подібні вирази, зазначає, що цей інфінітив є залишком
колишніх конструкцій типу „а що до того, щоб…, то…” і „висовує ту чинність, що має на собі психічний
наголос і що повторюється в особовому дієслові” [Курило 1925: 51]. Тавтологічними зворотами з підсиленням
інтенсивності дієслівної ознаки є звороти типу „криком кричати”, „сном не снити” і под.
Відтінку повторюваності дії надає і повтор частки або присудкової форми з часткою : Вона /Ольга/ ще і
ще повторювала в думках розмову з Завадкою… (Ірина Вільде); Стає над ним /над Геварою/ убивця, як
примара, впритул стріляє ще, і ще, і ще… (Д.Павличко); Пив /Антін/, а пив, а пив (В.Стефаник).
Деякі дослідники вважають, що в синтаксисі є такі утворення, які порівняно з іншими одиницями є
нетиповими, „виступають як аномальні” [Єрмоленко 1979: 29]. Зокрема, це дієслівно-вигукові форми типу бац,
хлоп, зирк тощо. Вони утворюються від обмеженої кількості безпрефіксних дієслів доконаного виду з суфіксом ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

94
-ну-, що служать для позначення короткої одноразової дії. Некоординовані скорочені форми предикуючих
синтаксем, що творяться від дієслів доконаного виду, мають відтінок „значення раптовості дії, не зумовленої
прямо іншими діями”. В.М.Русанівський зазначає, що далеко не всі скорочені дієслова мають значення
звуконаслідування. Якщо „дієслівними вигуками” і можна умовно назвати деякі дієслова типу бац, клац, хлоп,
то ця назва не має нічого спільного з дієсловами типу скік, хап, зирк і т.д. [Сучасна 1969: 39]. Про дієслівний їх
характер свідчить передусім те, що цим формам притаманна номінативна (денотативна, референтна функція.
Крім того, вони співвідносні з відповідними афіксованими кореферентними формами (пор.: грюк – грюкнути,
смик – смикнути, зирк – зиркнути, тьох – тьохнути, хлоп – хлопнути, хлюп – хлюпнути, шубовсть –
шубовснути, трісь – тріснути тощо. Кореферентність цих груп дієслів полягає у збігу позначення семи
короткочасної (миттєвої) одноразової дії, яка в афіксованій формі передається за допомогою суфікса -ну-.
Порівняймо їх паралельне функціонування з повними формами: Я, бачся, каганець усе ховав під свитку, та
якось теє… Зирк – горить (Л.Глібов) // Прислухався – не чуть, мерщій за тин зоп’явся, Зиркнув – та й охолов
(Л.Глібов).
Сема „раптової минулої дії” об’єднує такі співвідносні форми: 1) усічені дієслова; 2) дієслова доконаного
виду минулого часу із значенням раптового виконання дії (з суфіксом -ну-); 3) дієслова минулого або
семантично транспонованого майбутнього (синтаксичного минулого), ускладненого часткою як: гряк – грякнув
– як грякне.
У сфері засобів вираження іменної частини складеного присудка виділяються такі основні типи
модифікаційних співвідношень:1) взаємозамінні форми орудного – називного; 2) називного – орудного –
знахідного з прийменником за; 3) називного – орудного – місцевого множини з прийменником в (у);
4) взаємозамінні форми орудного – називного – порівняльного звороту.
Учені розрізняють значення називного й орудного відмінків у позиції присудка. вирішальним фактором
використання співвідносних називного й орудного відмінків є, звичайно, семантика імені та його лексико-
морфологічний тип. Однак певну роль відіграє і семантика дієслова-зв’язки, а також комунікативно-
актуалізаційні фактори, як, наприклад, відсутність зв’язки. Вибір тієї чи іншої форми зумовлюється такими
факторами: 1) наявністю чи відсутністю зв’язки; 2) її часовою формою; 3) лексичним значенням дієслова;
4) семантикою призв’язкового члена [Кислякова 1980].
Подібно до прийменників, сполучників і часток, зв’язка послаблює чи частково втрачає своє лексичне
значення. Формально ж зберігаючи ознаки дієслова, вона виражає граматичні категорії особи, виду і способу.
За ступенем збереження лексичного значення зв’язки поділяють на абстрактні (бути, являти собою,
становити), напівповнозначні (виявлення, перетворення, називання) і повнозначні (деякі дієслова руху і стану
в ролі зв’язок).
Г.О.Золотова відзначає, що „допоміжні слова в варіативних моделях не вносять нічого в значення
речення, вони залишаються допоміжними засобами для виявлення того ж смислового відношення між
семантичними центрами, які в основній моделі виражаються без їх допомоги, поєднанням певних синтаксичних
форм” [Золотова 1973: 7]. Щодо їх лексичного значення, то вони „неповнозначні” без слів, які доповнюють їх
смисл, тобто без іменних лексем, що разом із зв’язками виражають предикативну ознаку. Це підтверджується
такими кореферентними співвідношеннями: „Хлопець називається Іван” і „Хлопець – Іван”, „Хлопець виявився
здоровим” і „Хлопець – здоровий”.
У сучасній українській мові орудний відмінок в ролі іменної частини присудка вживається при всіх
дієсловах-зв’язках. Однією з причин значного „прогресу” у вживанні орудного відмінка є те, що вжиті поряд
два називних відмінки створювали певні труднощі у сприйманні висловленої думки, пор.: „Золотий час був
юнацькі літа”, „Золотий час були юнацькі літа” і „Золотим часом були юнацькі літа” [Курс 1951: 43].
Особливістю семантики співвідносних орудного й називного відмінків є те, що орудний відмінок
утворюється переважно від іменників, що означають осіб за родом діяльності, професією, тимчасовим станом, в
той час як називний відмінок означає постійну предикативну ознаку. Правда, у давній українській мові
опозиція називного /орудного простежувалася чіткіше, ніж у сучасній українській мові. Пор.: Був він вельми
розумний і знаючий писар; Це ще як Лойко писарем був, то цю розписку писано (З творів Б.Грінченка); Її
чоловік був пияк і марнотратець; Сава ж був його дитина; Григорій був заробітником (З творів
О.Кобилянської).
Щодо зв’язки бути, то, як зазначав В.В.Виноградов, – це не дієслово, хоч і має дієслівні форми. Значення
дії їй не властиве. Вона мислиться поза категорією виду і числа [Виноградов 1947 : 475]. Загальне ж значення
буття, екзистенційності, яке вона має, може виражатися і синтаксично, так званим „нульовим показником”. При
„нульовій” зв’язці в іменних реченнях здійснюється пряма номінація „постійної” ознаки, яка приписується
суб’єкту-підмету в момент мовлення, пор.: Санька – маленька дівчинка (Б.Грінченко); Уся молодь – фанатики
справедливості і рівності (М.Пирогов); Творчість – це любов, найперше любов (О.Гончар). Як реліктове явище
фіксуємо подекуди в розмовному мовленні і в стилі художньої літератури вживання при „нульовій” зв’язці
орудного відмінка, як-от: Чоловік гадає, що він собі паном. Їй (матері) без тебе день – ніччю (з творів
О.Кобилянської); Він у штабі дивізії зв’язківцем (О.Гончар). Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

95
Н.О.Кислякова дотримується думки, що конструкції з називним відмінком „мають забарвлення
застарілості, архаїчності і є фактом історії мови, а не синхронного стану її” [Кислякова 1975: 18]. Та, очевидно,
правильніше вважати їх паралельними засобами вираження предикативної ознаки (найчастіше із значенням
кваліфікації й ідентифікації суб’єкта-підмета), зважаючи на умови вживання тієї чи іншої співвідносної форми,
що мають певну специфіку і в семантичному, і стилістичному плані.
Значно рідше іменна частина присудка при дієсловах-зв’язках бути, стати, рідше служити виражається
у формі знахідного відмінка з прийменником за. „За+знахідний” у функції іменної частини вживається тоді,
коли ознака, виражена присудковим іменем (переважно назвою істоти), розглядається як тимчасова, нестала,
непостійна, нехарактерна [Сучасна 1969: 163] і має відтінок заступництва. Порівняймо: Черевень йому став
тепер за батька, а Череваниха за матір (П.Куліш); В корчмі служила за наймичку стара баба (І.Нечуй-
Левицький). Іноді „за+знахідний” фіксується і при нульовій зв’язці, як-от: Чубенко там за старшого
(Ю.Яновський).
Незначне місце в системі іменних форм займає при зв’язці буття „в(у)+місцевий”, що означає рід
діяльності (Батько був у саперах // Батько був сапер (сапером); Хлопець був у солдатах // Хлопець був солдат
(солдатом); Дід був у партизанах // Дід був партизан (партизаном) тощо) або внутрішній зміст предмета,
як-от: Та головне, звичайно, не в харчах, а в духовній поживі… (О.Гончар). Окремі з таких форм перебувають у
транспозиційних співвідношеннях з дієсловами (як-от: Брат був у партизанах // Брат партизанив) чи
прикметниками (Небо було в зорях // Небо було зоряне).
Іменна предикатна синтаксема може мати як форму називного, так і (значно рідше) – орудного відмінка
(до складу іменної частини присудка входить частка сполучникового походження): Докія… стала на лиці наче
земля (О.Кобилянська); Обличчя стало мов білий камінь (О.Гончар); Спомин був як блискавка (М.Рильський);
Дід Горобець мовби кремінь (М.Чабанівський). Співвідносяться порівняльні звороти з формами орудного й
називного відмінків без порівняльних сполучників, напр.: Тернини – очі. Волосся – житній сніп (М.Подолян).
Модифікаціями іменної частини присудка можна вважати і співвідношення деяких плеонастичних
словосполучень з прикметниками та іменниками, що виступають другою (апозитивною) назвою суб’єкта-
підмета. Це словосполучення з іменниками типу людина, чоловік, хлопець, дівчина, жінка, птиця та ін.
Лексичне значення цих іменників у позиційно стійких словосполученнях з прикметником ослаблене і зводиться
до ролі вказівних слів. У цих випадках основний зміст предикатива передає прикметник чи інший поширювач
означального типу. Пор.: Мій розум хоче згадувати. Але я хитрую з ним, я – стара людина (Ю.Яновський); А
сам він хлопець славний, сумирний, з нахилом до музики (О.Гончар); Ну, от, Романе, уже й жонатий ти
чоловік, можна сказать (А.Головко); Дід був людина проста й малописьменна (О.Довженко). Тому ці
конструкції кореферентні з висловленнями, в яких у ролі іменної присудкової частини виступає лише
прикметник (як-от: „Мій розум хоче згадувати. Але я хитрую з ним. Я – старий” і под.). Сюди можна
зарахувати і висловлення, в яких у ролі іменної частини присудка вживається так званий родовий
квалітативний, напр.: Хустина зеленого кольору // Хустина – зелена. Син був високого зросту //Син був високий
тощо.
Чимало подібних словосполучень, однак, не співвідносяться з прикметниковими формами, як-от: Шеф
був трохи дивак, але людина широкої вдачі… (М.Зарудний); І це була дівчина неповторної вроди (Ю.Смолич).
Окрему групу співвідношень становлять іменні присудки з тавтологічною контамінацією предикуючої
синтаксеми. Редуплікація форм типу „сухар-сухарем”, „красуня красунею”, „герой героєм”, „молодець
молодцем”, „теля телям”, „корова коровою”, „ягня ягням”, „дурень дурнем”, „осел ослом”, „баран бараном” і
под. є одним із засобів вираження високого ступеня інтенсивності ознаки. З формою тавтологічного орудного
поєднуються слова, які здатні за своєю семантикою позитивно або негативно характеризувати особу чи
предмет, причому за допомогою орудного така ознака набуває відтінку гіперболічного порівняння [Плющ 1986:
45]. Ці форми близькі до іменної частини присудка, вираженої порівняльним зворотом. Однак не всі вони
співвідносні і взаємозамінні, як, наприклад, тавтологічні сполучення типу „пан паном”, „хлоп хлопом”,
„злидень злиднем”, „голяк голяком”, „звір звіром”, „тон тоном”.
До модифікаційних співвідношень належать також співвідношення на основі кореляції синтетизму
(аналітизму) номінативних (речових) і граматичних значень аналітичної предикатної синтаксеми. Наприклад,
співвідносно передається значення фазисності: Завод почав працювати // Завод запрацював; Починає світати //
Світає.
Таким чином, модифікаційні співвідношення предикативних синтаксем пов’язані, як бачимо, з
утворенням варіантних взаємозамінних форм без зміни їх синтаксичної позиції і частиномовного статусу.
Актуалізаторами кореферентності є особові закінчення дієслів, відмінкові закінчення іменних форм, частки,
зв’язки й допоміжні компоненти, десемантизоваі елементи, а також повтори й плеоназми в системі предикатних
синтаксем.

Література
Балли 1955: Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка.- М.: Изд-во иностр.лит., 1955.-
416 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

96
Безпояско 1993: Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. – К.:
Либідь, 1993. – 335 с.
Виноградов 1947: Виноградов В.В. Русский язык: Грамматическое учение о слове. – М.: Л., 1947. – 784 с.
Вихованець 2004: Вихованець І.Р. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр.мови
/ І.Вихованець, К.Городенська.- К.: Пульсари, 2004.- 400с.
Вихованець 1988: Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наук. думка,
1988. – 256 с.
Гуйванюк 1999: Гуйванюк Н.В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць.
– Чернівці: Рута, 1999. – 336 с.
Єрмоленко 1979: Єрмоленко С.С. Аномальні категорії дієслова // Українська мова і література в школі. –
1979. — № 4. – С. 29-32.
Загнітко 1996: Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Морфологія.- Донецьк: ДонДУ,
1996.- 437 с.
Золотова 1973: Золотова Г.А. Очерк функционального синтаксиса русского языка. – М.: Наука, 1973. –
351 с.
Касевич 1985: Касевич В.Б. Семантика. Синтаксис. Морфологія. – М., 1985. – 309 с.
Киселев 1976: Киселев И.А.Частицы в современных восточнославянских языках: Автореф. дис. … докт.
филол.наук.- Минск, 1976.- 41 с.
Кислякова 1980: Кислякова Н.О. Співвідносні форми присудка // Українська мова і література в школі. –
1980. — № 10. – С. 39-43.
Кислякова 1975: Кислякова Н.О. Синоніміка вираження присудка в українській мові: Методичні
рекомендації. – Одесса, 1975. – 34 с.
Курило 1925: Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. – 3-тє вид. – К., 1925. – 246 с.
Курс 1951: Курс сучасної української літературної мови. – Т. 2: Синтаксис / За ред. Л.А.Булаховського. –
К.: Рад. школа, 1951. – 406 с.
Плющ 1986: Плющ М.Я. Категорії суб’єкта і об’єкта в структурі простого речення. – К.: Вища школа,
1986. – 175 с.
Слинько 1994: Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної української мови:
Проблемні питання: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1994. – 670 с.
Сучасна 1969: Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук. думка,
1969. – 583 с.
Чолкан 2001: Чолкан В.А. Речення з суб’єктивно-модальними формами в сучасній українській мові:
Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Івано-Франківськ, 2001. – 19 с.
Чолкан 2002: Чолкан В.А. Частки – модальні модифікатори предикатів (на матеріалі буковинських
говорів) // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. праць. – Вип. 106. – Слов’янська філологія. –
Чернівці: Рута, 2002. – С.177-184.

This article continues the publications of author about problems of formal-semantic correlations in the system of
syntactic units of modern Ukrainian. The author examines the question about modification correlations in the field of
predicate sintaksems, systematizes facilities and methods of predicate’s modifications in the sentences.
Keywords: sentences, sintaksema, predicate sintaksems, modification, formal-semantic correlation.
Надійшла до редакції 16 вересня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.