Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Олена Колісник — ОСОБЛИВОСТІ СИНТАКСИЧНОГО ЗВ’ЯЗКУ В СКЛАДНИХ СПОЛУЧНИКОВИХ РЕЧЕННЯХ ІЗ ПОЯСНЮВАЛЬНИМИ ВІДНОШЕННЯМИ

У статті висвітлено типологію поліпредикативних сполучникових одиниць, встановлено критерії їхньої
диференціації та проаналізовано співвіднесеність складних утворень, компоненти яких поєднані за допомогою
пояснювальних кон’юнктивів, із синтаксичними структурами сурядності та підрядності.
Ключові слова: синтаксичний зв’язок, пояснення, синкретизм.

Існуючий у сучасному мовознавстві поділ поліпредикативних одиниць на сурядні та підрядні утворення
в найзагальніших рисах відбиває особливості їхньої структури та значення. Дефініція паратаксису та
гіпотаксису в царині поліпредикативної побудови відбувається з урахуванням формально-граматичної і
семантичної природи синтаксичних структур. Саме виокремлення типів зв’язку між компонентами
поліпредикативних речень віддзеркалює специфіку таких утворень. Одним із відкритих, дискусійних питань у
синтаксичних студіях на сьогодні залишається місце складних конструкцій з пояснювальними сполучниками
тобто, цебто (себто), як-от, а саме у системі граматичних зв’язків української мови.
Метою пропонованої розвідки є встановлення співвіднесеності поліпредикативних сполучникових
пояснювальних одиниць з граматичними побудовами паратаксису і гіпотаксису. Завдання – описати
визначальні риси цих типів сполучникового зв’язку та унаслідок аналізу особливостей розглядуваних речень
дослідити специфіку вияву синтаксичного зв’язку на рівні даних утворень.
У мовознавчій науці склалася традиція визначати сурядний тип граматичного зв’язку як такий, що
пов’язує рівноправні в синтаксичному плані предикативні частини складного цілого за допомогою сурядних
сполучників [Вихованець 1993, с. 296; УМ 2004, с. 604; Грищенко 1969, с. 20-21]. Цей тип зв’язку функціонує
на кількох рівнях: простого та складного речення, однак, за твердженням І. Вихованця, саме поліпредикативна
конструкція виступає базовою для паратаксису [Вихованець 1993, с. 296], оскільки за таких умов найбільш
повно виявляються його формальні та змістові особливості. Головними критеріями для розмежування
сурядності та підрядності виступають семантичний та формальний.
© Колісник О.П., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

108
Змістова сутність паратаксису полягає в тому, що встановлюється цей тип синтаксичних відношень між
частинами складного речення на основі логічної координації змістів предикативних компонентів, яка полягає у
співвіднесеності й водночас незалежному існуванні зображених предметів, ознак, ситуацій. На найбільш
абстрактному рівні може бути експлікована аналогійність двох ситуацій, їхнє співіснування, але в жодному разі
не може бути встановлена залежність між ними. Визначальною, на наш погляд, для розуміння сурядності є
думка І. Попової: «Сурядність – це завжди поєднання висловлень, що відображає поєднання
думок» [Попова 1950, с. 392], за якого кожне з них зберігає значення самостійного твердження, яке існує
насамперед для самого себе, хоча і виступає у зіставленні чи поєднанні з іншими. Паратаксис виражає ієрархію
власне явищ, а не субординацію думок [Попова 1950, с. 395]. Російський лінгвіст І. Кручиніна так коментує
різницю між типами синтаксичного зв’язку: «Відкриття С. О. Карцевським властивостей сурядного зв’язку
гарно пояснює його здатність створювати особливий вид синтаксичного руху; це – рух синтаксичних рядів, що
перебувають на одній площині, з яких жоден не виділяється як панівний над іншими. На відміну від підрядного
зв’язку, який створює перспективу в самому змісті фрази, по-різному висвітлюючи її частини і надаючи їм
різної змістової ваги, сурядний зв’язок служить для створення перспективи суто синтаксичної,
композиційної» [Кручинина 1988, с. 18].
На формальному рівні організації складного речення паратаксис оформлюється як такий вид зв’язку, за
якого жодна з предикативних частин не може займати будь-якої синтаксичної позиції у складі іншої [РГ 1979,
с. 902]. Розвиваючи цю думку, В. Бєлошапкова протиставляє сурядність підрядності за ознакою
наявності / відсутності детермінації – таких синтаксичних відношень, при яких за предикативними частинами
складної одиниці закріплюються ролі головного і залежного компонентів, «хазяїна» і
«слуги» [Белошапкова 1977, с. 23]. Якщо між складниками поліпредикативного утворення встановлюються
відношення сурядності, то вони виступають однофункціональними, тобто відіграють тотожну роль у
формуванні граматичної конструкції. Гомофункціональність компонентів не означає їхньої однооформленості,
але обов’язково передбачає семантичну одноплановість конституентів складного речення. Дослідниця
справедливо зауважує, що «ця одноплановість може бути направлена і не за тими лініями, згідно з якими
синтаксична традиція розрізняє члени речення. Сурядний зв’язок можливий і між такими словоформами, які
виступають різними членами речення. Однофункціональність у таких випадках формується на основі загальної
ролі компонентів, що поєднані сурядним зв’язком» [Белошапкова 1977, с. 23].
Розвиваючи напрямок дослідження синтаксичної науки, що полягає у виокремленні розмежувальних
критеріїв для типів граматичних зв’язків, Є. Ширяєв пропонує розрізняти їх на основі віднесеності двох
предикативних частин до третього компонента: сурядність маніфестує вираження однакової віднесеності, у
тому числі й потенційної, двох пов’язаних цим зв’язком компонентів до третього [Ширяев 1980, с. 50-51].
Такий прийом дістав назву синтагматичного розгортання, його сутність полягає в можливості накладання
сурядного зв’язку на підрядний і неможливості накладання сурядного зв’язку на сурядний, оскільки підрядні
компоненти можуть кількісно зростати, утворюючи паратаксичний ряд, а сурядні компоненти такої здатності
не мають, напр.: Сказати про Борисівку — значить ствердити, що він іде звідти, тобто втікав від тих, до
яких належить лейтенант (І. Багряний) – Пор.: Сказати про Борисівку — значить ствердити, що він іде
звідти, і тобто втікав від тих, до яких належить лейтенант.
Здавалося б, найбільш чітким критерієм розмежування паратаксичних і гіпотаксичних зв’язків виступає
граматична залежність / незалежність предикативних частин складного речення, проте синтаксична
рівнозначність складників не означає абсолютної рівноправності частин на формально-граматичному рівні.
Більшість мовознавців висловлюють думку про те, що в складносурядному реченні лише перша предикативна
частина будується вільно, структура ж наступної виступає значною мірою визначеною і зумовленою будовою
попередньої [Грищенко 1969, с. 21; Белошапкова 1977, с. 26]: змістова залежність предикативної частини
гостро виявляється за умов її синсемантичності, що знаходить вираження завдяки використанню лексичних
засобів зв’язку складників: займенникових компонентів, спільних для обох предикативних частин другорядних
членів, усіченню деяких слів у складі другого компонента та подібних. Таким чином, пропонуємо визначати
сурядний зв’язок на рівні складного речення як такий, в основі якого лежить логічне відношення координації,
яке на формальному рівні організації поліпредикативної структури виявляється у поєднанні щонайменше двох
компонентів за допомогою сполучника та інших засобів зв’язку.
Отже, паратаксис — це такий вид синтаксичного зв’язку, за якого компоненти поліпредикативного
речення співвідносяться як рівноправні в змістовому відношенні складники, один з яких може виступати
семантично неповноцінним і бути зумовленим структурою іншого.
Підрядний синтаксичний зв’язок поєднує нерівноправні в синтаксичному плані предикативні частини
складного речення за допомогою гіпотактичних сполучників та сполучних слів, виражаючи залежність
підпорядкованої частини від головної в цілому або від одного з її компонентів. Як і сурядний, підрядний
зв’язок знаходить вияв на кількох граматичних рівнях: словосполучення, простого речення та
поліпредикативної одиниці.
Якщо основою для формування паратаксису виступають відношення координації, то підрядність
формується на ґрунті логічної субординації, яку можна визначити як залежність, підпорядкованість змісту Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

109
одного компонента іншому: предмет і ознака, дія і об’єкт, на який вона спрямована, дві ситуації, одна з яких є
підпорядкованою, а друга — головною. Події об’єктивної дійсності, що знаходять відображення в предикативних
частинах складнопідрядного речення, виступають не просто такими, що співіснують, а перебувають у певних
стосунках, за яких одна є зумовленою іншою, тобто між ними встановлюються певні причинно-наслідкові
зв’язки. І. Попова так характеризує природу підрядності: «підрядність відображає… ієрархію думок, яка
встановлюється мовцем залежно від мети висловлювання, і цим самим являє наслідок поєднання
думок» [Попова 1950, с. 395].
Відношення логічної нерівноправності, що становлять змістову основу підрядного зв’язку, виявляються і
на рівні структурної організації складного речення, оформлюючи його складники як граматично нерівнозначні,
один з яких виступає головним, підпорядковувальним, а інший – залежним, підпорядкованим [УМ 2004, с. 489;
Вихованець 1993, с. 297]. Така ознака дістала назву граматичної різнофункціональності компонентів
[Белошапкова 1977, с. 33; Вихованець 1993, с. 297]. Відношення формальної залежності в гіпотаксичних
поліпредикативних одиницях встановлюється насамперед завдяки функціонуванню підрядного сполучного
засобу. В. Щеулін з цього приводу зазначав: «Підрядність завжди матеріалізована, тобто не має і не може мати
місця поза комплексом слів, що організовують її специфічним чином. У цьому комплексі особлива роль
належить позитивним знакам (сигналам) зв’язку – сполучникам і сполучним словам, які і виступають засобом
експлікації підрядності» [Щеулин 1971, с. 161].
Найбільш ґрунтовними дослідженнями про природу підрядності в українській мові є праці І.Вихованця.
Він наголошує на таких диференційних ознаках гіпотаксису:
1. Односпрямованість, однобічна залежність, яка є визначальною характеристикою підрядного зв’язку.
Ця властивість віддзеркалює нерівнозначність відображених у висловленні ситуацій і реалізується в
синтаксичній залежності підрядного компонента від головного.
2. Прислівний / детермінантний характер зв’язку. Зумовлюється особливостями формально-синтаксичної
організації складного речення та семантикою його головного й залежного компонентів.
3. Передбачуваність / непередбачуваність підрядного зв’язку. За умови передбачуваності підрядного
зв’язку опорний компонент визначає форму залежного компонента. Передбачуваний зв’язок функціонує у
складнопідрядних реченнях з прислівним зв’язком, а непередбачуваний – у конструкціях з підрядними
детермінантними частинами.
4. Обов’язковість / необов’язковість підрядного зв’язку. Виражається в необхідності заміщення
відповідної синтаксичної позиції, що зумовлено незаповненою семантичною валентністю компонента.
Обов’язковим буває підрядний синтаксичний зв’язок у низці складнопідрядних речень з підрядною
з’ясувальною частиною, у групі конструкцій з підрядним присубстантивно-атрибутивним компонентом.
Необов’язковий гіпотаксичний зв’язок властивий складнопідрядним реченням з підрядними детермінантними
частинами та деяким реченням з підрядним прислівним зв’язком.
5. Сила підрядного зв’язку. Пов’язана з диференційними ознаками передбачуваності /
непередбачуваності, обов’язковості/ необов’язковості і виявляється в тому, що найбільш сильним є зв’язок
передбачуваний і обов’язковий (наприклад, у складнопідрядних реченнях з підрядною з’ясувальною частиною);
слабким є передбачуваний, але необов’язковий зв’язок (наприклад, у присубстантивно-атрибутивних
реченнях); найбільш слабким є детермінантний зв’язок, який переважно є непередбачуваним і необов’язковим.
6. Закритість підрядного зв’язку. Реалізується у здатності поєднуватися цим зв’язком за одноразового
використання лише двох компонентів [Вихованець 1993, с. 280-286].
Таким чином, гіпотаксичний синтаксичний зв’язок у межах складного речення виявляється у поєднанні
за допомогою сполучних засобів підрядності щонайменше двох синтаксично нерівноправних предикативних
частин, одна з яких виступає головною, а інша — залежною від неї.
З’ясовуючи місце складних сполучникових конструкцій з пояснювальними відношеннями між
компонентами у системі граматичних одиниць української мови, доцільно, на нашу думку, керуватися
підходом, засади якого окреслив мовознавець В. Виноградов: «… при дослідженні складних речень не варто
захоплюватись механічним розподілом різних їхніх видів за рубриками сурядності й підрядності, а варто
намагатися повно і зусібіч описати структурні особливості всіх основних типів складних речень» [Виноградов].
Від себе додамо, що на підвищену увагу заслуговують і чинники, які формують семантичне наповнення
структури речення.
Протягом тривалого періоду протиставлення сурядність / підрядність вважалася досить чітким і ці дві
позиції мислилися єдино можливим способом вираження синтаксичного зв’язку між компонентами складного
речення. Між тим, ще професор В. Богородицький висловлював думку про те, що диференціація усіх
сполучникових складних одиниць на сурядні та підрядні хибує певною штучністю, яка не дозволяє простежити
«живу різноманітність мови» [Богородицкий 1935, с. 229]. З часом з’являються дослідження, автори яких
пропагують якісно нову для традиційного мовознавства теорію, сутність якої полягає в тому, що паратаксис і
гіпотаксис можуть мати спільну “зону” вираження, тобто види граматичних зв’язків за функціонування на рівні
одиниць вищого рангу мають схильність до дифузності. Така концепція, на наш погляд, є дуже цікавою й
видається цілком умотивованою, особливо за умов, коли синтаксистами не було представлено достатніх підстав ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

110
зараховувати поліпредикативні пояснювальні конструкції зі сполучниковим типом зв’язку до того чи того
граматичного класу. Її витоки знаходимо в працях Д.Ізаренкова [СРЛЯ 1988, с. 597], Л.Максимова [СРЯ 1969,
с. 32], Л.Кадомцевої [СУЛМ 1972, с. 26], Н.Валгіної [СРЯ 1987, с. 355], які, формально зараховуючи речення з
пояснювальними відношеннями до того чи того класу, визначали їхню “подвійну природу”, “перехідність”,
перебування “на межі” між складнопідрядними та складносурядними реченнями, зауважуючи, що за своїм
вираженням ці структури наближаються до гіпотактичних, але змістовий аспект дозволяє визначати їх як
конструкції паратаксису.
У світлі розглянутих підходів найбільш виваженою й логічною видається позиція І.Вихованця, котрий
пропонує подібні конструкції розглядати як синкретичні складні побудови, указуючи на неможливість їхньої
однозначної дефініції ні як паратактичних, ні як гіпотактичних утворень [Вихованець 1993, с. 345].
Мовознавець виокремлює низку характеристик, які уподібнюють поліпредикативні одиниці з пояснювальними
відношеннями до складнопідрядних речень: 1) закріплений (фіксований) порядок розташування частин;
2) наявність спеціалізованого сполучника для вираження пояснювальних відношень; 3) тяжіння кон’юнктива до
другої предикативної частини; 4) подібність першого складника до головного компонента і значеннєва
зумовленість другого, що наближає його до підрядного. Водночас ця граматична одиниця містить ознаки, які
кваліфікують як паратаксичні: 1) змістовий паралелізм предикативних частин; 2) їхня семантико-синтаксична
однотипність [Вихованець 1993, с. 345].
Як нам видається, аналіз семантики складних пояснювальних сполучникових утворень варто починати зі
здатності граматичних побудов передавати такі аспекти відношень: між предметами об’єктивного світу
(позамовні відношення) та компонентами синтаксичних одиниць (власне-мовні відношення). Екстралінгвальні
відношення виступають основою для формування власне-мовних, між ними існує певна кореляція: координація
оформлюється у сурядність, а субординація експлікує за допомогою підрядності. Визначаючи семантичну
природу пояснення, С. Глазова робить обґрунтований висновок про те, що логічною підставою для цього
значення слугує відношення тотожності, «яке встановлюється між різними позначеннями того самого явища
або факту» [Глазова 2005, с. 13] або між такими ситуаціями, що в контексті усвідомлюються як ідентичні.
Намагання звести такі відношення до координативних чи субординативних не матимуть жодних наслідків,
оскільки обидва компоненти поліпредикативної структури відображають ту саму ситуацію, а не аналогійність
двох окремих. Таким чином, не вдається встановити ні логічні відношення, що ґрунтуються на одночасному
існуванні чи його можливості двох або кількох предметів, ознак, ситуацій, ні такі, що передбачають залежність
змісту одного складника від іншого; хоча в контексті граматики маємо справу з так званими «і-відношеннями»,
що детермінують єднальність – різновид сурядності. За таких умов ознаку семантичного паралелізму
конституентів складних пояснювальних утворень варто було б назвати змістовим дублюванням, оскільки
йдеться не про подібну ситуацію, яка розгортається в іншій площині, а про повторне називання вже відомої, так
звану реномінацію.
Отже, важливим моментом для розуміння семантико-синтаксичної організації поліпредикативних
сполучникових одиниць, компоненти яких поєднані за допомогою сполучникового типу зв’язку, виступає їхня
логічна нетотожність з одиницями паратаксису й гіпотаксису.
Спостереження над особливостями формально-граматичної побудови досліджуваних утворень
виявляють подібність їхніх складників до предикативних компонентів складнопідрядного речення: так,
пояснювальна частина співвідноситься з залежною, а пояснювана – з головною. Проте ця підпорядкованість
носить відмінний від гіпотаксичного характер: друга частина зазвичай не виступає семантично чи формально
зумовленою, такий зв’язок має необов’язковий і непрогнозований характер.
Незважаючи на умовний поділ предикативних частин досліджуваних одиниць на опорний і залежний від
нього конституенти, не можна вести мову про їхню відповідність тим самим компонентам складнопідрядних
одиниць і через те, що попри семантичну нерівнозначність ці складники виступають однофункціональними. У
реченні на зразок Через те межі визначено пізнішими документами за часів Богдана Хмельницького (1), і самі
запорожці дотримувались їх, обстоюючи від сусідів та стверджуючи (2), що в тих межах козаки володіли
землею «споконвіку» (3), себто скільки старі люди пам’ятають (4) (А.Кащенко) остання частина, приєднана
сполучником себто, корелює з обставиною попередньої, розкриваючи її значення, і входить до складу головної
(другої) через посередництво залежного компонента що в тих межах козаки володіли землею «споконвіку»,
водночас фактично дублюючи синтаксичну функцію адвербіума.
Отже, аналіз семантико- та формально-граматичної організації поліпредикативних сполучникових
утворень з пояснювальним відношенням дозволяє зробити висновок про їхню окремішність на тлі
синтаксичних зв’язків української мови. Виявляючи ознаки подібності водночас до одиниць гіпотаксису та
паратаксису, досліджувані структури засвідчують свою незворотність до одного з них й утворюють окремий,
перехідний тип, визначальними рисами якого виступають логічне відношення єднальності, яке встановлюється
між двома називаннями того самого явища, фіксованість синтаксичної структури та однофункціональність
компонентів поряд з їхньою співвіднесеністю з головним та залежним від нього складником.
Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

111
Література
Белошапкова 1977: Белошапкова В.А. Современный русский язык: Синтаксис. – М.: Высш. шк., 1977. –
248 с.
Богородицкий 1935: Богородицкий В. А. Общий курс русской грамматики. – М.: ОГИЗ, 1935. – 426 с.
СРЯ 1987: Валгина Н. С., Розенталь Д.Э., Фомина М.И. Современный русский язык. – М.:
Высш. шк., 1987. – 480 с.
Виноградов: http://project.phil.pu.ru/lib/data/ru/vinogradov/syntax/html
Вихованець 1993: Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь,
1993. – 368 с.
Глазова 2005: Глазова С.М. Пояснювально-ототожнювальні конструкції в українській мові: семантика,
граматика, прагматика: Автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01/ Харків. націон. пед. ун-т ім.
Г.С. Сковороди. – Харків, 2005. – 20 с.
Грищенко 1969: Грищенко А.П. Складносурядне речення в сучасній українській літературній мові. – К.:
Наук. думка, 1969. – 154 с.
Кручинина 1988: Кручинина И. Н. Структура и функции сочинительной связи в русском языке. – М.:
Наука, 1988. – 212 с.
СРЯ 1969: Крючков С.Е., Максимов Л.Ю. Современный русский язык. Синтаксис сложного
предложения. – М.: Просвещение, 1969. – 192 с.
Попова 1950: Попова И. А. Сложносочиненное предложение в современном русском языке // Вопросы
синтаксиса современного русского языка / Под ред. В. В. Виноградова. – М.: Гос. уч.-пед. изд-во МП ССФСР,
1950. – С. 355-397.
РГ 1979: Русская грамматика: В 2 т. – Praha: Academia, 1979. – 1093 с.
СРЛЯ 1988: Современный русский литературный язык / Под ред. Н.М. Шанского. – Л.: Просвещение,
1988. – 671 с.
СУЛМ 1972: Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За заг. ред. І.К. Білодіда. – К.: Наук.
думка, 1972. – 511 с.
УМ 2004: Українська мова: Енциклопедія. – К.: Вид–во “Українська енциклопедія” ім. П.Б. Бажана, 2004.
– 824 с.
Ширяев 1980: Ширяев Е.Н. Дифференциация сочинительных и подчинительных союзов на
синтаксической основе // Филол. науки. – 1980. – №2. – С. 49 – 54.
Щеулин 1971: Щеулин В. В. Позитивные знаки подчинения и семантико-синтаксическая организация
сложноподчиненных предложений // Слово и предложение: Тезисы к научной лингвистической конференции. –
Тамбов, 1971. – С. 161-164.

This article is devoted to the classification of the poly-predicative conjunctive constructions. The criteria of their
distinguishing are described and position of the poly-predicative conjunctive constructions with the explanative
meaning in the Ukrainian grammatical system is determined.
Key-words: syntactic connection, explanation, syncretism.
Надійшла до редакції 9 жовтня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.