Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Наталя Гут — ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ АВТОРСЬКИХ СЛІВ НА ПОЗНАЧЕННЯ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПЕРСОНАЖІВ У ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ ТА ГРИГОРА ТЮТЮННИКІВ

У статті охарактеризовано слова автора на позначення мовленнєвої діяльності персонажів. Зроблено
спробу порівняти функціонування таких утворень у творчості Григорія та Григора Тютюнників.
Ключові слова: слова автора, ідіолект, мовленнєва діяльність, стилістична функція.

Задовольняючи естетичні потреби суспільства, втілюючи в художні образи типові явища багатогранного
життя і діяльності людей, їх взаємин, почуттів, боротьби ідей і характерів, художня література користується
всім арсеналом стилістичних засобів мови. Авторська мова може відігравати експресивну роль, служити досить
виразним засобом у загальній конструкції, яка об’єднує слова автора і чуже висловлювання [Розенталь 1965:
© Гут Н.В., 2008 Розділ IV. Функціональна семантика лексичних і фразеологічних одиниць

135
340]. Різноманітні завдання письменника – інформувати, описувати, розказувати, показувати, оцінювати –
знаходять відображення в авторських ремарках.
Мета цієї статті − описати лексико-стилістичні особливості авторських слів на позначення мовленнєвої
діяльності персонажів, порівняти випадки їх вживання у прозових творах Григорія та Григора Тютюнників.
У художньо обробленому мовленні, крім своєї описово-констатаційної функції – вказувати на факт чужої
мови з вказівкою її приналежності тому, хто говорить [Кучеренко, 2003, 153], слова автора набувають
багатозначності [Коваль 1978: 326], адже посилюється момент оцінки того, про що йдеться у прямій мові,
виникає потреба зафіксувати супровідні моменти (настрій, жести, міміку мовця), опис навколишнього
середовища тощо.
В ідіостилях Григорія та Григора Тютюнників специфічне поєднання авторського мовлення і мовних
партій персонажів створює так званий «ефект присутності» [Аврахов 1992: 47], який нівелює невидиму грань
між писаним і реальністю, спонукає зримо осягнути сутнє.
У досліджуваній прозі подибуємо випадки, коли автор не розписує, а констатує факт вимови репліки,
щоб тут же продовжити основну думку далі. Однак будь-яка авторська думка, навіть заявлена у формі
однослівної ремарки, перегукується з головною ідеєю, «працює» на неї.
Звуження слів автора до однослівної будови з вживанням присудків на позначення говоріння
пояснюється прагненням письменника посилити значимість репліки прямої мови: – От чудно, – каже Соня,
зітхаючи, – кругом садки цвітуть, а там – сніг… [Тютюнник 1981: 13]; – Ану, – кажуть, – давай поїдемо до
нього в гості та витуримо його в шияку [Тютюнник 1970: 378].
Такі структури можуть вживатися і тоді, коли персонажі перебирають на себе функції автора з метою
лише повідомити про факт здійснення діалогу без додаткової його характеристики: – Це мій гріх, – зітхнув
Марко. – Як полягали ми вчора спати, чую, щось мацає за плечі. «Це ти, Марку?» – питає. «Я», – відповідаю.
«Ходімо надвір, я тобі щось скажу», – просить Герасько. Вийшов я. Він відвів мене в сосни і каже: «Хочеш
Троянівку побачити, то я тебе навчу, як це зробити». Я насторожився, думаю: «Тут формено діло не чисте»
<…> [Тютюнник 1990: 323]; – <…>А тут молоковоз під’їжджає, одкликав Петра за лавку, чую, каже: «Ти ж
мені обіцяв, а оддаєш Аксьонові!» А він йому: «Цсс, їх не одне, а двоє. Буде тобі». Ну, я – в підсобку. А цих
нікельованих там десятків зо два стоїть… Кажу: «Ти ж казав, що одне, що тільки мені» [Тютюнник 1985:
228].
У Григора Тютюнника такі утворення нерідко образніші, персонаж разом з реплікою передає своє
ставлення до подій: – <…> Опівночі, коли тільки в хатині поснуть, підхопиться як тороплений і ні з того
ні з сього – хвать за горло: «Кажи, любиш?». Плачу обіймаю його, присягаюся. «Брешеш! – сичить. – Якби
любила, то не сміялася б!» Заїкнусь розказувати, як те сталося, слухати не хоче. Вчепиться п’ятірнею в
губи: «Цить, не троюдь! Шкура! Доброволка! Німецький покидьок!» [Тютюнник 1981: 338].
Отже, відсутність емоційного забарвлення звучання передається автором через констатацію лише акту
промовляння (сказав, промовив). Винятком може бути хіба конкретизована прислівниками лексема ректи, яка
надає висловлюванню відтінок незвичайності, святковості [Милих 1958: 43]: – Клопотатиму перед німецьким
командуванням, щоб його нагородили хрестом, – святобожно прорік Тадик Шамрай, дивлячись Джмеликові
вслід [Тютюнник 1990: 508]; – Як умієш жити, то все харашо й буде, багатозначно вирік Дзякун [Тютюнник
1981: 119].
Об’єктом говоріння може виступати будь-яка реальність чи ірреальність [Антонова 2003: 147].
Спілкуючись, персонажі твору передають свої судження, думки, ідеї, висловлюють наміри, бажання та
волевиявлення. Слова автора не лише констатують той чи інший етап у ході розмови, але й влучно передають
внутрішню його суть. З цією метою авторами використовується цілий арсенал дієслів на позначення змісту
мовлення.
Чотири лексеми на позначення запитання, наприклад (загальною частотністю вживання 196 разів у
Григорія та 181 – у Григора), вживаються у прозі цих авторів з метою спонукати співрозмовника дати якісь
відомості, знайти вихід із становища, підкреслити невідомі моменти у мові співрозмовника тощо: Побачивши
мене, питає: – Коней доглядати вмієш? [Тютюнник 1970: 366]; «Що власне сталося? – знову запитував себе
Сергій, ступаючи в темряві. – І куди я йду?.. » [Тютюнник 1970: 126]; І спиталася у завскладом: – А як тут у
вас, чоловіче, годують? Тричі? [Тютюнник 1981: 447]; – Хто це – фарисей? – спитав я, бо чув таке слово
вперше [Тютюнник 1981: 351].
Запитання можуть вводитися і за допомогою дієслів інших лексико-семантичних класів для більш
виразної передачі змістових відтінків ситуації мовлення: – А що, Йонько, дали землі? – закричав Павло
Гречаний, пробігаючи повз нього з кілком у руках [Тютюнник 1990: 388]; – Парле ву франсез? – здивувався
комендант і загнав під козирок білі брови [Тютюнник 1990: 385]; – Чому? – насторожився Стецюк
[Тютюнник 1970: 75]; – Де би стільки? – недовірливо моргає очима кум [Тютюнник 1970: 138]; Василь одчиняє
двері, оступається в темні сіни з двома курками на драбині і висапує очманілим від щоденного недосипання
голосом: – Хіба вже пора? Ну тільки ж наче заснув! Ще й не снилося нічого… [Тютюнник 1981: 486]; Потім
гаряче зашепотів на вухо: – Хочеш, я тобі італійський кинджал на дорогу дам? Хочеш? [Тютюнник 1985: 100].
Залежно від конкретної мети говоріння автори обирають лексему, яка відповідає цілям комунікації. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

136
Григорій Тютюнник використовує ширший спектр дієслів на позначення незгоди із співрозмовником: – А
яке твоє собаче діло? – огризався він [Тютюнник 1990: 387]; – І зовсім не татари, а запорожці, – заперечив
Улас Хомутенко [Тютюнник 1990: 275]; – Оце вже, тату, даремно, – сперечався із Йонькою Гаврило
[Тютюнник 1990: 213].
У той час як Григір Тютюнник репліки прямої мови вводить переважно за допомогою антонімічної пари
погоджуватися – заперечувати: – Ну да, – заперечив йому другий [Тютюнник 1985: 85]; – Гаразд, – погодився
отець [Тютюнник 1981: 123].
У Тютюнника-молодшого лексема гукати може набувати відтінку спонукання, тоді як у Григорія вона
зустрічається рідко і означає переважно висоту голосу і лише зрідка вольові сполуки: Мене вже помітили,
гукають: – Егей, Ванько! Іди швидше, бо нікому хтору брать [Тютюнник 1981: 76]; І загукав на грядки до
дружини: – Наташо Пилипівно! А кидай лишень сапу та перевдягайся, Павлуша ось кличе нас у гості
[Тютюнник 1981: 130]; Мирон помітив їх і гукнув: – Що ховаєтесь, мов щури? Ходіть сюди і допоможіть
вантажити хліб… [Тютюнник 1970: 277];
Своєрідності мовотворчій манері Григора Тютюнника надають широко вживані інтенсифікатори
дієслівних значень. Часто слова автора містять характеризацію явища одразу з кількох сторін: Дарка
повернулася до нього на стільці і вистогнала так болісно-щиро, що Степана ніби струмом по душі ляснуло:
– Не було ж нічого такого, товаришу голова! <…> [Тютюнник 1981: 292]; Щонеділі ввечері дядько Лук’ян, що
досі спав, обнявши «Обломова», розгорнутого на тому місці, де Іллі Іллічу й уві сні хочеться спати, каже до
мене розніжено-хрипкувато спросоння: – Захаре, подай мені плаття, підемо, теє-то як його, до М’якого
[Тютюнник 1981: 241].
Цю ж тенденцію простежуємо, наприклад, і в сегменті оповідання «В сутінки», в якому стилістично-
нейтральні лексеми набувають різних смислових відтінків за рахунок конкретизаторів: А якось через півроку,
вночі, я почув крізь сон важку тяганину в сінях і якийсь дивний, скажено радісний і придушений материн
голос: «У, безсоромнику! Не встиг чоловік за поріг…» <…>
– Мамо! – закричав я і заплакав.
Вона відповіла спокійно і навіть з досадою:
– Чого тобі?
І далі: Мати перелякано схопилися з постелі.
– Ти куди, сину?
Я відповів нарошне байдуже і грубо:
– Чого схопилися? Надвір хочу, от і встав [Тютюнник 1981: 18].
Інтенсифікатори стоять переважно після дієслівних лексем власне перед реплікою. Таким чином автор
виділяє їх, підкреслюючи характеризуючий потенціал у створенні обставинно-предикативної зорової
образності [Чередниченко 1962: 311].
У прозових творах досліджуваних авторів кожний персонаж відрізняється від інших своїм мовленням.
Ця відмінність пояснюється тим, що розмовна мова послуговується великою кількістю різновидів соціально-
мовних стилів, характер яких залежить від неоднорідності самих носіїв мови [Ефимов 1954: 30]. Мовна
індивідуалізація надає колориту кожному герою і може зумовлюватись віком, статтю, характером чи статусом
персонажа. Велику роль у передачі таких елементів відіграє ремарка, бо основним виразником модальності
висловлення є інтонація, а вона в усій повноті свого звучання графічно не передається [Коваль 1978: 327]. З
цією метою з групи дієслівних синонімів говоріння добираються слова, які зі стилістично-функцонального
боку відповідали б змісту та інтонації прямої мови.
Так, невиразне мовлення Явдохи з «Виру» передано через дієслівну лексему бубоніти: – О, чуєте?
Чуєте? – знову забубоніла Явдоха, але Павло так ворухнув на неї очима, що вона зараз же замовкла і пішла в
хатину [Тютюнник 1990: 348]; – Радій, радій, – бубоніла Явдоха, гримаючи чавунами [Тютюнник 1990: 124]; а
протяжний низький голос Мирона з роману «Буг шумить» охарактеризовано так: – А чого з того оксамиту
кізяки падають? Ви таки почистіть, а тоді приймемо, – гудів Мирон [Тютюнник 1970: 120]; – Будемо час
одміряти. Нічого по сонцю, – забасив Мирон [Тютюнник 1970: 135]; – Воно-то так, – нехотя басив Мирон, –
тільки якби ти з нами пішов, швидше діло рухнулося би [Тютюнник 1970: 155].
Григорій Тютюнник в оповіданні «Азарт» неодноразово акцентує на манері мовлення Олекси Помазана,
вживаючи лексему «хрипіти» та влучно її інтенсифікуючи: – Вчений. Це тобі не шуточка, – прохрипів
Помазан [Тютюнник 1981: 283]; – Не має права. Ми – інваліди! – так гаряче і страшно прохрипів Помазан,
що в ближнім дворі загарчав пес [Тютюнник 1981: 280]; А в сторожці Помазан, притиснувши Сергуню
Чабана до стіни, хрипів йому в обличчя: – Постав на місце лівого коня!.. [Тютюнник 1981: 287].
Отже, характеристику сталих чи змінних просодичних ознак голосу героя автори здійснюють переважно
через відбір лексем, які означають особливий спосіб промовляння. Кількість таких одиниць в Григора лише
трохи більша ніж в Григорія – 383 та 351 відповідно. Письменники надають перевагу антонімічній парі
кричати – шепотіти: – Хомутенків студент бреше, – зашепотів Герасько [Тютюнник 1990: 38]; У сінях
Оксьонша подала Артемові новеньку троячку і зашепотіла: – Візьміть, дядечку, за те, що допомогли.
Візьміть [Тютюнник 1985: 229]; – Закривай двері, коров подушить, сатана, – злякано закричав Кузь Розділ IV. Функціональна семантика лексичних і фразеологічних одиниць

137
[Тютюнник 1990: 107]; І тільки-но він так подумав, як Оксьонша вибігла на ганок і закричала на весь куток:
– Ряту-уйте!!! [Тютюнник 1985: 225].
Григорій Тютюнник розширює дієслівний ряд на позначення високої звучності репліки синонімами
вигукувати, емоційними лаятися, волати тощо. Наприклад: – Слухай мою команду! – вигукнув Марко, уже
тут призвичаюючись до військового діла [Тютюнник 1990: 271]; – Йой, людоньки, а в чому ж ми будемо
ходити?! – волала баба Ковбасиха [Тютюнник 1970: 81]; – Таке діло ні к чорту не годиться! – лаявся він. –
Тут сорочку хоч викручуй, а на ньому ні росиночки. Ти що мене за дурника вважаєш? [Тютюнник 1990: 172].
Неоднаково у прозі обох авторів функціонують лексеми на позначення шепоту. Як правило, говорити
тихо героїв змушують певні обставини. Зазвичай шепіт викликаний нічним чи вечірнім часом доби: Ще було
зовсім темно, коли вони вибралися за Троянівку <…> – Це Денис, він погнав раніше мене, – шепотів Марко
<…> – Іч, на дичину взяв. Давай украдемо. Хай пошукає, – зашепотів Марко [Тютюнник 1990: 8]; Тільки за
Бугом, у лісах, шумів вітер та безкраїм проваллям хиталася темрява <…> – Де тут у вас защіпка? Ніяк не
знайду, – прошепотів вершник у баранячій шапці, нишпорячи біля дверей [Тютюнник 1970: 64]; Сутінки в хаті
були сумні <…> – Загине ж він, соколичок мій, некмітливий, нерозважливий, – шепотіла Кіндратівна
[Тютюнник 1981: 388]; Раптом руки, що тримали мене, зів’яли, й оката, ошкірена примара, застогнавши,
стала віддалятися, танучи в хатній темряві. Звідти долинув знущально-докірливий шепіт Коті: – Ах,
капітан, капітан… [Тютюнник 1981: 370].
За допомогою тихого голосу герої Григорія Тютюнника неодноразово прагнуть приховати інформацію
від сторонніх: – А за Польщі мені один добрий чоловік розповідав та потім того чоловіка, – Гуляка знизив
голос до шепоту і озирнувся по боках, – того чоловіка польська дефензива до арешту забрала [Тютюнник
1970: 92]; – <…> Частина наших там і зараз є, може, чув, про них у газетах пишуть і називають їх
«переміщеними»? – Сотник знизив голос до шепоту [Тютюнник 1970: 66].
Подибуємо навіть випадки, коли невисока інтенсивність звучання підсилюється інтенсифікатором з
такою ж семантикою: Стецюк обережно взяв Степана за лікоть, тихо шепнув: – Ти давай по суті справи, час
не жде [Тютюнник 1970: 78]; Сергій обійшов стрій, як до нього підійшов Стецюк і тихо шепнув: – Гуляка
Ярослав тут. Не бери його на операцію. Розмови в нього вовчі, не довіряю [Тютюнник 1970: 153];
Проза Григора Тютюнника насичена випадками, коли шепотом передається щирість у звертанні до Бога:
«Одверни, господи, й заступи…» – благала бабуся шепотом [Тютюнник 1981: 348]; І поринула в гарячу імлу,
шепочучи: «Хіба ж так можна, господи?..» [Тютюнник 1981: 264]; або, інтенсифікуючись, передає відтінок
інтимності, почуття мовця: Мотря теж раділа, тулилася до сина й шепотіла: «От любий. Завтра ми юшечки
на снідання зваримо…» [Тютюнник 1981: 203]; Дівчина враз немов опритомніла: вхопила шевця за руку, гладила
її тонкими пальчиками і шепотіла, шепотіла плачучи: – Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький… Отак
вони вас… через мене… Повіки не забуду… Спаси… [Тютюнник 1985: 111].
Використання авторами лексем на позначення особливого способу промовляння може зумовлюватись
потребою через голос передати почуття персонажа. Одні і ті ж дієслівні ремарки, інтенсифікуючись, можуть
вводити різні за змістовим навантаженням репліки.
Порівняймо: – Доки він у мене в печінках сидітиме?! – кричав Йонька, і по його писклявому, аж
повискуючому голосу було видно, що сварка йде вже давно і вона досягла вже тієї вершини, коли старий
був здатен на всяку підлість [Тютюнник 1990: 240]; А Павло, ляпаючи себе долонями по колінах, закричав,
захлинаючись від сміху: – А що, Гнате, получив гривеник здачі? [Тютюнник 1990: 111];– Я чула все, –
шепотіла вона, торкаючись гарячим лицем його колючої неголеної щоки [Тютюнник 1990: 100]; «Мені
вказувати? Мені заперечувати? Так не діждешся!» – шепотів він, підганяючи ще дужче коня, хоч той і так
біг добре [Тютюнник 1990: 110].
Передаючи мовлення героїв, автори по-різному використовують арсенал дієслівних лексем на
позначення темпу говоріння та забарвлення звучання.
Так, у Григора Тютюнника майже відсутні дієслівні ремарки швидкого темпу мовлення, переважають
слова автора із значенням фізіологічних виявів людини, в той час, як Григорій надає перевагу дієсловам-
звуконаслідуванням тварин. Такі компоненти конструкцій надають стилістично-зниженого забарвлення репліці
прямої мови: Тоді Андрій прожогом схоплювався з постелі, смалив цигарки, никав по хаті, натикаючись на
стільці і гуркаючи ними об підлогу, доки теща не починала стогнати з-за дверей: – Ради бога, дайте мені
спокій… [Тютюнник 1981: 28]; Підбіг Полуляк, присів навпочіпки помагати і тепло захекав у Їгоркове вухо: –
Нічого, Їгорію, нічого… [Тютюнник 1981: 223]; – Малий ти ще мені вказувати, хлопе. Підрости ще трохи, –
засичала баба [Тютюнник 1970: 123]; – Ну, а в яку ж іще? – визвірився він на Тимка [Тютюнник 1990: 453].
Притаманне ідіостилям обох письменників дієслово фізичної дії кидати (як дієслово говоріння вказує на
швидкість темпу) надає експресивності та яскравої образності у характеристиці способу мовлення персонажів:
– Встигнеш, – кидає він і підносить лампу до посинілої, як кора, ноги [Тютюнник 1970: 146]; – Паняй, – кинув
недбало, ніби Павло був його власним шофером [Тютюнник 1981: 130].
У прозових творах досліджуваних авторів мова героя може впливати на мову автора [Вронская 1963:
191]. Створюються індивідуально-авторські ремарки, які ще більше і образніше підсилюють сказане в репліці: –
Або купить самокатку, – мляво докинув третій наш Василь, Кібкало [Тютюнник 1981: 462];– А я у вікно
виглянув, – заторочив назустріч Макар, – дивлюся, чоловік на дощі гибіє… [Тютюнник 1981: 24]; А той, що ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

138
питав, ще й присолить по паузі: «Я, на твоєму місці бувши, Юхиме, оті райки вже давно б обтрусив, бо гілля
поламає к лихій годині…» [Тютюнник 1981: 98];– І стида вам немає, і сорому! – батькувала вона, розмахуючи
прутом [Тютюнник 1990: 122].
Нерідко індикація у словах автора мовленнєвої дії сприяє компресії діалогічної репліки. Наприклад: –
Роздягайтесь, – попросив його Сергій, але той глянув на годинник, відмовився [Тютюнник 1970: 93]. У прозі
Григора Тютюнника такий ефект досягається бездієслівними ремарками: Пхаюся у двері обережно, бочком і
вже з порога смирненько так:
– Ма, може, його соломки внести та витопити у грубці?
А вони:
– Ану ступай сюди, шибенику! [Тютюнник 1981: 16];
– Ей, Олесю! – кличуть з гурту. –Гайда з нами подушки гнуть!
– Навіщо лід псуєте? – у відповідь Олесь [Тютюнник 1981: 191].
Оскільки взаємообмін репліками в діалозі – не безперервний у часовому плані процес, то у діалозі
присутній такий феномен, як паузація [Butterworth 1980: 157], або мовчання, яке трактується дослідниками як
повноцінний мовленнєвий акт з нульовою локутивною формою [Меликян 2000: 4].
У прозі досліджуваних письменників такі авторські ремарки, як правило, вказують або на цілковите
завершення розмови: – Вбили його під Перекопом. Відважний був козак і загинув за революцію, як герой, –
Михайло Іванович замовк і більше не починав розмови, він також узяв лопату і пішов до діда Олекси
допомагати йому копати канаву [Тютюнник 1970: 368]; – Ну, от бачите… – почав був і замовк, так і не
довівши до кінця [Тютюнник 1981: 30]; або на її ініціацію: – Так що зарікатися нічого, – порушив мовчанку
Охрім і помішав ложкою куліш [Тютюнник 1990: 14]; Потім довгенько мовчить, стежачи за тим, як хмарина
підкрадається до сонця, займаючись одним краєм, і вже згодом додає: – Раз я кажу, то видно ж, знаю…
[Тютюнник 1981:46].
Зоровий зв’язок між комунікантами теж відіграє важливу роль у спілкуванні. Нерідко мовці
висловлюються, інформують, запитують чи спонукають мовчки, лише певним жестом або мімічним рухом
[Дудик 2005: 338]. У творчості письменників подибуємо випадки, коли в діалог вступає лише погляд
персонажа: Очі її говорили: «Так оце я бачу на власні очі істинний дух європейського рицарства?» [Тютюнник
1990: 420]; Той черкнув запальничкою, збентежено сказав очима: «Що ж робити?» «Не дрейф!» – відповіли
очі Стецюка [Тютюнник 1970: 85]. «Пробач, що я трохи змінив програму, але так буде краще», – казали мені
Степанові очі. «Нічого, – відповів я йому поглядом, – начальницька роль мені знайома» [Тютюнник 1985: 205];
«Що, виганяють з кімнати і ти пронюхав, що ні з ким я про тебе не говорив?» – питалися його очі. – «Ні, ще
не виганяють, але виженуть, бо весна, – одказували мої <…>» [Тютюнник 1985: 208].
Слова автора у прозових творах досліджуваних письменників функціонують і з метою пояснення
окремих слів чи всього висловлювання у репліці прямої мови. – Так, але … – вона не сказала, що мусило
означати оте «але», та Сергій і сам зрозумів добре: совєт він, через те і сваритиме татуньо [Тютюнник
1970: 99]; Якийсь час він мовчки розглядав корівник з таким виглядом, ніби потрапив у якусь незнайому для
нього пустелю, потім сказав: – Гр-ас-ти! – що означало: здрастуйте [Тютюнник 1990: 109].
У прозі Григорія Тютюнника такі тлумачення стосуються переважно манери промовляння: «В нас це
просто», – запевняли вони енергійно, особливо підкреслюючи оте «в нас», бо вважали себе, звичайно, не
тутешніми [Тютюнник 1981: 48]; – Которая хорошая, пойдет с нами аль нет? Кохать, жалеть всем взводом
будем. А? – допитувався білявий боєць з окаючою говіркою [Тютюнник 1990: 289].
Оповідання і повісті Тютюнника-молодшого насичені ремарками, в яких глибше розкриваються мотиви
тих чи інших дій, а також причини звучання прямої мови: – Малча-ать! – гукаю щосили, бо знаю від старших,
що гайвороння кряче не перед добром, а ще тому, що слово це замашне [Тютюнник 1981: 319]; – У нас немає
родичів, – кажу сердито, бо до цього поштаря мені ще ніхто ні за що акафіста не читав, а тільки жаліли
[Тютюнник 1981: 328]; – А ти, Харитоне, побігай кругом саней та погрійся, – сказав мені Калюжний,
усміхаючись так, що я аж здригнувся: в його усмішці було щось дуже знайоме, рідне мені, але забуте, так
ніби снилося колись давно-давно… [Тютюнник 1981:383].
Авторська мова Григора Тютюнника поряд з констатацією факту вимови нерідко містить
багатопланові описи. Деталізація, розшифровка змісту репліки викликає необхідність вживання складного
речення: «Підсісти б та скинути пару грудочок пудів на півтора», – подумав Іван і усміхнувся: в дитинстві це
була його робота і розвага – підчепитися на вагон, скинути ногами кілька грудок антрациту супроти
барака, в якому вони жили з матір’ю та ще з десятком сімей, а тоді пробігтися поруч за паровозом,
горланячи машиністам: «Дядьку, пустіть пари! Дядьку, що вам – жалко?!» [Тютюнник 1981: 137]; Поруч
зі мною з обох боків лежали якісь люди, біліли бинти, блимав каганець – ранок то був чи вечір, хто зна –
гостро пахли ліки, а біля лави, уткнувшись лобом у забинтовані груди солдата, стояла навколішки жінка
в картатій наминачці й плакала, приказуючи шепотом: – Дмитрику, рибочко моя золота… Не мовчи… Хоч
словечком озвися, чуєш?.. [Тютюнник 1981: 393].
Таким чином, неабияке емоційно-експресивне навантаження авторської мови сприяє використанню її як
стилістичного засобу, підпорядкованому єдиній меті – створити цілісні образи персонажів. Ідіостиль Григорія Розділ IV. Функціональна семантика лексичних і фразеологічних одиниць

139
Тютюнника насичений словами автора, в яких досить активно використовуються характеристичні
конкретизатори, у Григора Тютюнника, навпаки, переважає інтенсифікація лексем констатаційно-описової
семантики. У прозі обох досліджуваних письменників подибуємо індивідуально-авторські утворення, що
надзвичайно яскраво розкривають характер зображуваного персонажа, типовість його мовленнєвої поведінки.

Література
Аврахов 1992: Аврахов Т. Екзистенція в художньому слові Григора Тютюнника // Українська мова і
література в школі. – 1992. – №9-10. – С. 47-49.
Антонова 2003: Антонова С. М. Глаголы говорения – динамическая модель языковой картины мира:
опыт когнитивной интерпретации: Монография / С. М. Антонова. – Гродно: ГрГУ, 2003. – 519 с.
Вронская 1963: Вронская А.В. Авторская речь как средство характеристики героя // Вопросы
современного русского языка и методики преподавания его в школе. Материалы третьей научно-методической
конференции кафедр русского языка педвузов Уральской зоны. – Свердловск, 1963. – С. 187-196.
Дудик 2005: Дудик П. С. Комунікативно-стилістичні функції жестів, міміки // Стилістика української
мови: Навчальний посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2005. – С. 337-340.
Ефимов 1954: Ефимов А. И. О языке художественных произведений. – М.: Госуд. учебно-пед. изд.
Министерства просвещения РСФСР, 1954. – 288 с.
Коваль 1978: Коваль А. П. Стилістичні можливості окремих синтаксичних категорій у межах простого і
складного речення // Практична стилістика сучасної української мови. – К.Вища школа, 1978. – С. 251-345.
Кучеренко 2003: Кучеренко І. К. Зміст поняття «пряма мова» з погляду синтаксису // Актуальні
проблеми граматики / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка / Зеновій Терлак (упоряд.). – Л.: Світ,
2003.– С. 147-153.
Меликян 2000: Меликян С. В. Речевой акт молчания в структуре общения: Автореф. дис. … канд. филол.
наук: спец. 10.02.19 «Теория языка» / С. В. Меликян. – Воронеж, 2000. – 23 с.
Милых 1958: Милых М. К. Прямая речь в художественной прозе / Отв. ред. проф. д-р филол. наук
М. Я. Немировский. – Ростов н / Д.; Кн. Изд., 1958. – 240с.
Розенталь 1965: Розенталь Д. Е Стилистические особенности прямой и несобственно-прямой речи //
Практическая стилистика русского языка. – М.: Высшая школа, 1965. – С. 339-344.
Тютюнник 1970: Тютюнник Г. Твори в двох томах. Т. II. – К.: Дніпро, 1970. – 391 с.
Тютюнник 1981: Тютюнник Гр. М. Вибрані твори: Оповідання. Повісті / Передм. Б. Олійника. – К.:
Дніпро, 1981. – 607 с.
Тютюнник 1985: Тютюнник Гр. М. Твори. Книга 2: Повісті. – К.: Молодь, 1985. – 328 с.
Тютюнник 1990: Тютюнник Г. М. Вир: Роман. – К.: Радянська школа, 1990. – 512 с.
Чередниченко 1962: Чередниченко І. Г. Пряма мова та інші способи індивідуалізації мови в контексті //
Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. – К.: Радянська школа, 1962. – С. 392-407.
Butterworth 1980: Butterworth B. Evidence from Pauses in Speech // Language Production. Vol. 1. Speech and
Talk / Ed. by B. Butterworth. – London – New York –Toronto – Sydney – San Francisco: Academic Press, 1980. –
P. 155-176.

The article characterizes the author’s words for denoting heroes’ speaking. The attempt to compare functioning
of such units in Hryhoriy and Hryhir Tyutyunnyk’s works has been made.
Keуwords: idiolect, speaking activity, stylistic function.
Надійшла до редакції 18 вересня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.