Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Анатолій Загнітко, Ірина Кудрейко — СУЧАСНІ ТЕОРІЇ БІЛІНГВІЗМУ: ТИПОЛОГІЯ ПІДХОДІВ І ЗАКОНОМІРНОСТІ ВИЯВУ

У статті розглянуто явище білінгвізму в соціолінгвістичному аспекті, охарактеризовано основні його
різновиди, запропоновано авторську дефініцію білінгвізму.
Ключові слова: білінгвізм, різновиди білінгвізму.

Науковий, технічний, культурний прогрес сприяє залученню до міжнародного життя представників
різних народів світу, що, у свою чергу, вимагає від суспільства знайти шляхи, які б допомогли досягти
взаємного порозуміння між представниками різних народів. Найкращий вихід з цієї ситуації – вивчення другої
мови, яка б могла задовольнити соціальні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. За цих умов
особливо актуальною стала проблема білінгвізму (двомовності), тобто володіння своєю рідною мовою і однією
з найбільш поширеними.
Проблема білінгвізму є багатоаспектною. У її дослідженні перехрещуються різні підходи –
філософський, психологічний, лінгвістичний, соціальний тощо. У роботі досліджується білінгвізм у
соціолінгвістичному аспекті, білінгвізм розглядається як «продукт функціонування мови в певних соціальних
умовах» [Дешериев 1972: 6], враховуються його форми, типи, закономірності розвитку щодо різних мов.
Висвітленню проблеми білінгвізму присвячені праці низки мовознавців: В.Авроріна, Х.Багірокова,
І.Білодіда, Ю.Дешерієва, Ю.Жлуктенка, Г.Іжакевич, І.Курдюмової, Л.Масенко, Л.Нікольського, В.Панфілова,
Н.Пашковської, Л.Ставицької, О.Ткаченка, В.Труба, Ф.Філіна, К.Ханазарова, О.Швейцера, Н.Шумарової,
В.Ярцевої та ін.
Метою роботи є дослідження явища білінгвізму, його різновидів у системі вжитку.
Мета зумовлює розв’язання таких завдань: 1) простежити еволюцію поглядів на явище білінгвізму;
2) встановити диференційні ознаки білінгвізму; 3) охарактеризувати основні різновиди білінгвізму.
Білінгвізм – поширене мовне явище, яке спостерігалося в різні часи в різних народів світу. Білінгвізм
виникає там, де наявні тісні соціально-економічні зв’язки і співіснують представники різних етнічних груп, які
говорять різними мовами. Явище білінгвізму притаманне багатонаціональним країнам.
Дослідження проблеми білінгвізму вимагає дефініції самого поняття «білінгвізм» («двомовність»),
встановлення його диференційних ознак, оскільки без належного визначення білінгвізму важко досліджувати ті
процеси, які впливають на його виникнення, розвиток.
Слід зазначити, що в науці існують різні тлумачення білінгвізму, з-поміж яких є усталені.
Так, В.Аврорін зауважує, що «двомовність має місце тоді, коли колектив, крім рідної мови, володіє ще
будь-якою, здатною виконувати ті ж функції, що і рідна… Найчастіше ці функції розподіляються між мовами,
але важливим є те, що за рівнем володіння ними вони обидві здатні виконувати в певному колективі ті самі
функції, а це є можливим за умов відсутності значної різниці у ступені володіння й активності користування
обома мовами. Тож, двомовність починається тоді, коли ступінь володіння другою мовою максимально
наближений до ступеня володіння першою» [Аврорин 1972: 51].
Досліджуючи проблему білінгвізму В.Іцкович, Б.Шварцкопф зазначають, що двомовність – це «зазвичай
активне володіння двома мовними системами. Проте в сучасному суспільстві, за масового прагнення до
оволодіння другою мовою (або другими мовами), за умов активного поширення іншомовної літератури,
виникає ситуація, коли друга мова, за двомовності, виступає не в усіх своїх функціях» [Ицкович, Шварцкопф
1972: 127].
Ю.Дешерієв і К.Ханазаров під двомовністю розуміють виконання суспільних функцій двома
контактувальними мовами. При цьому жодній з мов не властива сума суспільних функцій, оскільки обидві
виконують суспільні функції разом (Цит. за: [ Холмогорок 1972: 163]).
У.Вайнрайх пропонує розуміти під білінгвізмом «практику альтернативного використання двох мов»
(Цит. за: [Швейцeр 1976: 115]).
Увагу привертає визначення білінгвізму, запропоноване В.Ярцевою, де під двомовністю розуміється
«здатність окремого індивідуума, або цілого народу, чи його частини спілкуватися (досягати взаємного
розуміння) двома мовами» [Ярцева 1979: 5].
© Загнітко А.П., Кудрейко І.О., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

244
За словами Н.Імеладзе, «білінгвом може бути названа та людина, яка володіє (на певному рівні) двома
мовами, тобто індивід, який використовує дві мовні системи для спілкування для комунікації, коли його
свідомість спрямована на смисл висловлювання, а форма являє собою засіб вияву цього смислу» [Имеладзе
1978: 32].
Ф.Філін пропонує розрізняти двомовність у вузькому і широкому розумінні. Двомовність у вузькому
сенсі «означає більш або менш вільне володіння двома мовами: рідною і нерідною; двомовність у широкому
розумінні – це відносне володіння другою мовою, уміння в тому чи іншому обсязі користуватися обома мовами
в певних сферах спілкування» [Филин 1976: 3-12].
На думку Х.Багірокова, «білінгвізм – це результат міжцивілізованого взаємовпливу різних культур
народів, одна з форм адаптації зовсім іншої або спорідненої мовної культури» [Багироков 2004: 15].
Очевидно, білінгвізм – це практика альтернативного використання двох мов, що постало наслідком
цивілізованого або волюнтаристсько спрямованого (детермінованого) взаємовпливу чи спрямованого впливу
мов (ширше культур). Умови білінгвізму завжди виступають детермінантами мовленнєво-мисленнєвої
активності мовців.
В.Аврорін під справжнім білінгвізмом розуміє «майже однакове вільне активне володіння двома і більше
мовами. Починається справжня двомовність тоді, коли ступінь володіння другою мовою наближується до
ступеня володіння першою» [Аврорин 1975: 140].
Проте ступінь володіння другою мовою може бути різним. За ступенем володіння другою мовою, за
класифікацією Т.Бертагаєва, білінгвізм поділяється на такі різновиди: 1) нормований; 2) однобічний
нормований; 3) ненормований.
Нормований білінгвізм, за словами автора, це такий білінгвізм, який характеризується дотримуванням
норм (граматичних, лексико-семантичних, фонетичних) обох мов.
До однобічного нормованого білінгвізму належить такий, за якого мовець дотримується норми лише
однієї з двох мов, а здебільшого рідної.
Ненормований білінгвізм – це користування другою мовою з порушенням її норми частково або
повністю [Бертагаев 1972: 84].
Ю.Дешерієв розглядає різні типи двомовності і зазначає, що типи двомовності можна розподілити на дві
групи: 1) контактна двомовність, яка є результатом спільного проживання двох народів або їхніх частин
(контактний тип двомовності притаманний країнам, розташованим на колишньому пострадянському просторі);
2) неконтактна двомовність, коли між двома народами контакт відсутній. Оволодіння мовою відбувається
завдяки спілкуванню з представниками цього народу, які мешкають на території іншої країни, або шляхом
вивчення чужої мови в школі, вишах тощо.
Крім контактного і неконтактного білінгвізму Ю.Дешерієв виділяє однобічний і двобічний білінгвізм
[Дешериев 1966: 331].
Т.Бертагаєв зазначає, що білінгвізм – це активне або пасивне володіння другою мовою, і подає
визначення активного і пасивного білінгвізму, вважаючи активним білінгвізмом такий білінгвізм, за якого
мовець вільно володіє другою мовою в усіх формах її вияву.
Пасивним білінгвізмом виступає такий білінгвізм, за якого мовець володіє другою мовою частково:
розуміє, але не говорить [Бертагаев 1972: 83].
В.Іцкович і Б.Шварцкопф подають ширше визначення пасивного білінгвізму. На думку науковців, під
пасивним білінгвізмом «розуміється такий тип білінгвізму, за якого носій мови вільно (більшою або меншою
мірою) читає другою мовою, але не розмовляє нею, іноді навіть погано сприймає іншомовне усне мовлення»
[Ицкович, Шварцкопф 1972: 127].
В.Аврорін констатує, що двомовність від одномовності відмежована ступенем володіння першою мовою
і другою мовою. На його думку, «наївно було б шукати математично точну межу, вважати, що двомовною стає
людина, яка засвоїла певну кількість слів і граматичних правил другої мови. Проте межа існує, навряд чи
можна вважати двомовною людину, яка засвоїла лише декілька слів або стандартних іншомовних фраз…
Ступінь володіння другою мовою може бути як високим, так і низьким, коли засвоєно обмежену кількість слів
та основних правил їхнього сполучення, коли очевидною є здатність висловити уривчасті думки побутового
змісту. Про більш низький рівень володіння другою мовою говорити немає смислу» [Аврорин 1975: 139].
У цьому разі доцільно обґрунтувати власне тлумачення активного і пасивного білінгвізму.
Активний білінгвізм – це різновид білінгвізму, за якого мовець вільно володіє другою мовою і
користується нею у повсякденному житті. За активного білінгвізму відбувається розподіл комунікативних
функцій між мовами, але, залежно від мовного оточення, розподіл комунікативних функцій між мовами не є
остаточним: кожна з мов може виконувати комунікативні функції іншої.
Пасивний білінгвізм – такий різновид білінгвізму, за якого мовець вільно володіє другою мовою, але не
користується нею через відсутність другомовного оточення. Визначення, в яких під пасивним білінгвізмом
розуміється вміння читати другою мовою, не є актуальним, тому що білінгвізм – це таке володіння другою
мовою, за якого між мовцями може відбуватися процес спілкування. Розділ VIІ. Особливості говорів української мови та проблеми соціолінгвістики

245
За ступенем екстенсивності білінгвізм має такі різновиди: загальнонародний, територіальний, білінгвізм
певного прошарку суспільства (класифікація Ю.Дешерієва) (Цит. за: [Аврорин 1975: 133]); індивідуальний,
груповий, масовий (класифікація Т.Бертагаєва) [Бертагаев 1972: 86]. Кожну з наведених класифікацій вимагає
ґрунтовного розгляду.
Загальнонародний білінгвізм, за визначенням Ю.Дешерієва, білінгвізм, який стосується народу загалом.
Щодо двох останніх рубрик, то вони можуть протистояти першій лише разом, оскільки одна та друга
стосуються не всього народу, а лише тієї чи іншої його частини: перша – територіальної, друга – соціальної.
Щодо класифікації Т.Бертогаєва, то індивідуальний білінгвізм є надбанням окремих носіїв мови, він
зустрічається у всіх народів світу.
Груповий білінгвізм охоплює компактну групу населення: він може бути віковим (білінгвізм молоді),
соціально-груповим (білінгвізм інтелігенції) тощо.
До масового належить білінгвізм основної групи носіїв мови (за винятком окремих груп дорослого
населення і дітей до певного віку) населення певної країни [Бертагаев 1972: 86].
Аналіз наявних класифікацій уможливлює встановлення двох класифікаційних різновидів білінгвізму за
ступенем екстенсивності: обмежений білінгвізм і поширений.
Обмежений білінгвізм – різновид білінгвізму, коли двома мовами володіють певні прошарки суспільства,
окремі носії мови.
Поширений білінгвізм – різновид білінгвізму, коли за певних історичних, соціально-економічних,
політичних умов, двома мовами володіє більша частина населення певних країн (приклад, колишні республіки
СРСР, коли російська мова була постійним складником білінгвізму різних його виявів).
У свою чергу обмежений білінгвізм членується на культовий, професійний, віковий, індивідуальний, а
поширений передбачає масовість, що стосується носіїв мови певної країни.
М.Губогло пропонує розрізняти потенційну і реальну двомовність. Потенційна двомовність – знання
людиною тією чи іншою мірою другої мови, але за певних умов користування лише однією. Реальна
двомовність – це використання другої мови в різних комунікативних ситуаціях [Губогло 1980: 103].
За характером зв’язку між співнаявними мовами Л.Щерба розрізняв чистий і мішаний білінгвізм. Чистим
білінгвізмом учений вважав той випадок, коли у свідомості мовця дві мови існують ізольовано одна від одної,
без будь-яких порівнянь і паралелей. Підтвердженням цього є російські аристократи, які вільно спілкувалися
російською і французькою мовами, але переклад з однієї мови іншою викликав труднощі. Такий білінгвізм
виникає в результаті оволодіння мовами так званим «натуральним» шляхом, коли другу мову вивчають
ізольовано від першої. Мішаний білінгвізм припускає паралельний зв’язок еквівалентних засобів двох мов з
відповідними для них поняттями, а через них і між самими мовами. Такий вияв Л.Щерба визнавав, як «мова з
двома термінами». На його думку, нормальним слід вважати мішаний білінгвізм, тому що чистий виникає лише
за особливих умов (Цит. за: [Аврорин 1972: 50]).
Становлення білінгвізму – тривалий процес, тому що оволодіння другою мовою відбувається поступово.
Х.Багіроков, досліджуючи становлення адигейсько-російської двомовності, виділив такі різновиди білінгвізму
(двомовності):
перший ступінь – суперферентна двомовність – таке володіння другою мовою, що зумовлене наявністю
комунікативно-релевантної і регулярної інтерференції максимального типу на всіх рівнях іншомовного
(другомовного) мовлення;
другий ступінь – поліферентна двомовність – таке володіння другою мовою, що зумовлене наявністю
комунікативно-релевантної і регулярної інтерференції максимального типу на граматичному і лексико-
семантичному рівні і нерегулярної фонетичної інтерференції в іншомовному мовленні;
третій ступінь – деферентна двомовність – таке володіння другою мовою, що зумовлене наявністю
комунікативно-релевантної і регулярної інтерференції максимального типу тільки на лексико-семантичному
рівні та нерегулярною фонетичною і граматичною інтерференцією в іншомовному мовленні;
четвертий ступінь – метаферентна двомовність – це таке володіння другою мовою, що зумовлене
наявністю тільки комунікативно-незначливої і нерегулярної інтерференції мінімального типу на всіх рівнях
другомовного мовлення;
п’ятий ступінь – мезоферентна двомовність – таке володіння другою мовою, що зумовлене наявністю
комунікативно-нерелевантної і нерегулярної інтерференції мінімального типу на граматичному і лексико-
граматичному рівні іншомовного мовлення;
шостий ступінь – трансфертна двомовність – таке володіння другою мовою, що зумовлене наявністю
комунікативно-незначливої і нерегулярної інтерференції мінімального типу тільки на лексико-семантичному
рівні іншомовного мовлення;
сьомий ступінь – ендоферентна двомовність – це таке володіння другою мовою, що зумовлене наявністю
тільки стилістичної інтерференції і відсутністю будь-яких порушень системи другої мови;
восьмий ступінь – адептивна двомовність (або ідеальна двомовність), коли індивід повністю володіє
вищою формою національної мови – літературною усною і писемною мовою в усіх функціональних стилях, до
того ж не допускає будь-яких відхилень не тільки в рідній, але і в другій мовах [Багироков 2004: 85 – 100]. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

246
Крім класифікаційних різновидів білінгвізму за ступенем оволодіння, Х.Багіроков пропонує розрізняти
білінгвізм міста і сільської місцевості (за територією поширення).
Оскільки міський білінгвізм – це володіння другою мовою населенням міста і селищ міського типу, а
сільський білінгвізм – це володіння другою мовою мешканцями селищ, аулів тощо [Багироков 2004: 114].
За територією поширення В.Аврорін вирізняє регіональний. На його думку, регіональний білінгвізм – це
різновид білінгвізму, за якого дві і більше мов співіснують на обмеженій за адміністративно-державним або
географічним принципом території, що населена двома і більшою кількістю народів, кожний з яких має свою
мову і користується у повсякденному спілкуванні тільки або переважно нею [Аврорин 1975: 129]. Як приклад,
автор наводить країни: Канаду, Бельгію, Швейцарію, Індію, Китай, Індонезію, в яких дві і більше мов мають
статус офіційних (крім Китаю, де офіційною є китайська мова). Проте є регіони, де мовці користуються двома
мовами, за умов наявності однієї офіційної. Тому доцільно розрізняти регіональний білінгвізм і державний
білінгвізм.
О.Ткаченко наголошує, що в усіх державах з двома або кількома державними (офіційними) мовами
ставиться вимога, щоб якщо й не все населення у повному обсязі, то в усякому разі всі вищі посадові особи і
державні службовці вільно володіли державними мовами і цим надавали приклад для їхнього опанування решті
населення [Ткаченко 2004: 269].
Отже, державний білінгвізм – різновид білінгвізму, за якого населення певної країни володіє двома
мовами, які визнані в цій країні офіційними. Державний білінгвізм притаманний таким країнам, як Бельгія
(офіційні мови – французька, фламандська), Індія (офіційні мови – хінді, англійська), Індонезія (офіційні мови –
бахала, індонезійська), Камерун (офіційні мови – французька, англійська), Канада (Офіційні мови – англійська,
французька), Фінляндія (офіційні мови – фінська, шведська) та ін.
Щодо Швейцарії, де офіційними визнані німецька, французька (якою говорять 18% населення
Швейцарії), італійська ( не більше 10% населення), ретороманська мови (0,6% населення), то їй притаманний як
державний, так і регіональний білінгвізм.
У Швейцарії більшість населення говорить трьома основними мовами: німецькою, французькою,
італійською, а ретороманською, в якої є п’ять діалектів, говорять тільки в кантоні Ґраубюнден. Якщо три
основні мови поширені по всій Європі, ретороманська мова є мікромовою, якою користуються тільки жителі
одного регіону. Статус ретороманської мови підвищили 1996 р. З березня 1996 р. ретороманська мова визнана
офіційною у відносинах між федерацією та її романомовними громадянами [Больман 2007: 252, 254].
Регіональний білінгвізм – різновид білінгвізму, за якого двома мовами володіє населення певного
регіону. Так на Сході України поширений російсько-український, українсько-російський білінгвізм, на Заході –
українсько-польський, польсько-український, українсько-угорський, почасти українсько-румунський.
За часовим чинником розрізняємо тривалий білінгвізм і тимчасовий білінгвізм.
Тривалий білінгвізм – це такий різновид білінгвізму, за якого дві мови паралельно виконують
комунікативні функції в межах одного суспільства протягом декількох століть.
За тимчасового білінгвізму термін володіння двома мовами скорочується до одного покоління, потім
одна з паралельно наявних мов перестає використовуватися в жодній комунікативній сфері, і мовець, через
брак спілкування, втрачає навички володіння цією мовою.
Проблема білінгвізму є актуальною і знаково-значущою, оскільки сучасний етап розвитку людської
цивілізації неможливий без активного і пасивного контактування мов і культур, що зумовлює розширення
функційного і територіального тла низки мов (пор. відому соціолінгвістичну класифікацію мов О.Ткаченка).
Основні ж типи білінгвізму та закономірності його вияву вимагають глибокого теоретичного осмислення й
опрацювання викінчених класифікаційних підходів.

Література
Аврорин 1972: Аврорин В.А. Двуязычие и школа // Проблемы двуязычия и многоязычия. – М.: Наука,
1972. – С. 49 – 62.
Аврорин 1975: Аврорин В.А. Проблемы изучения функциональной стороны языка. – Л.: Наука, 1975. –
275 с.
Багироков 2004: Багироков Х.З. Билингвизм: теоретические и прикладные аспекты (на материале
адыгейского и русского языков): Монография. Майкоп: Изд-во АГУ, 2004. – 316 с.
Бертагаев 1972: Бертагаев Т.А. Билингвизм и его разновидности в системе употребления // Проблемы
двуязычия и многоязычия. – М.: Наука, 1972. – С. 82 – 88.
Больман 2007: Больман І. Мовні війни в Европі. – К.: «К.І.С.», 2007. – 275 с.
Губогло 1980: Губогло М.Н. Двуязычие и процессы культурной интеграции // Взаимоотношение
развития национальных языков и национальных культур. – М.: Наука, 1980. – С. 101 – 119.
Дешериев 1966: Дешериев Ю.Д. Закономерности развития и взаимодействия языков в советском
обществе. – М.: Наука, 1966. – 402 с.
Дешериев 1972: Дешериев Ю.Д. Предисловие к сб. Проблемы двуязычия и многоязычия. – М.: «Наука»,
1972. – С. 3 – 13.
Имеладзе 1978: Имеладзе Н.В. Некоторые вопросы типологии били нгвизма // Психологичесукие и
лингвистические аспекты проблемы языковых контактов. – Калинин: Калининский государственный
университет, 1978. – С. 31 – 41.
Ицкович, Шварцкопф 1972: Ицкович В.А., Шварцкопф Б.С. Пассивное двуязычие и культура родной
речи. – М.: Наука, 1972. – С. 127 – 130.
Ткаченко 2004: Ткаченко О.Б. Українська мова і мовне життя світу. – К.: Спалах, 2004. –272 с.
Филин 1976: Филин Ф.П. О свойствах и границах літературного язика // Вопросы языкознания. – 1976. –
№6. – С. 3-12.
Холмогорок 1972: Холмогорок А.И. Конкретно-социологические исследования двуязычия // Проблемы
двуязычия и многоязычия. – М.: Наука, 1972. – С. 160 – 176.
Швейцeр 1976: Швейцер А.Д. Современная социолингвистика: Теория. Проблемы. Методы. – М.: Наука,
1976. – 175 с.
Ярцева 1979: Ярцева В.М. Рец. на кн. Вайнрайх У. Языковые контакты: Состояние и перспективы
исследования. – К., 1979. – С. 5.

In the article it is studied the phenomena of bilinguizm is sociolinguistic aspect, characterized it main the
verities, suggested the authors definition of bilinguizm.
Keywords: bilinguizm, main the verities bilinguizm.
Надійшла до редакції 10 вересня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.