Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Олена Кашталян — МОРФОЛОГІЧНА ПАРАДИГМАТИКА ПРІЗВИЩ ПРИКМЕТНИКОВОГО ТИПУ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

У статті досліджено статус прізвищ прикметникового типу в системі словозміни сучасної української
літературної мови.
Ключові слова: морфологічна парадигматика, словозміна, флексія, прикметниковий тип,
субстантивація.

Вивчення іменникової словозміни було в центрі уваги на всіх етапах розвитку українського
мовознавства. Проблеми відмінювання субстантива досліджували Й. Андерш, С. Бевзенко, Л. Булаховський,
І. Вихованець, М. Жовтобрюх, А. Загнітко, М. Затовканюк, С. Ковтюх, І. Кучеренко, І. Матвіяс, М. Плющ,
С. Самійленко, Є. Тимченко, В. Юносова та інші. Зокрема відмінювання власних назв вивчали С. Головащук,
В. Горпинич, Н. Дзятківська, І. Ковалик, Ю. Редько, Л. Скрипник тощо.
Серед іменників значну групу становлять слова прикметникового типу, що постали внаслідок
субстантивації.
Словотворення, як відомо, є одним із шляхів поповнення лексичного складу української мови. Здавна
відомим у слов’янських мовах неморфологічним словотворчим способом іменника є субстантивація, що
виявляється в переході інших частин мови в іменники. Субстантивовані прикметники, які можуть виражати
назви істот різної статі, уживаються у відповідних родових формах.
С. Бевзенко наголошує, що „субстантивація протягом всієї історії була живим явищем нашої мови.
Використання її як словотворчого засобу з часом поступово розширювалось, збагачувалась кількість самих
утворень шляхом субстантивації” [Бевзенко 1960, с. 138]. У тому числі це стосується й антропонімів.
О. Земська вважає, що „цей спосіб посідає проміжне місце між способами неафіксальними (при яких афікси не
відіграють ролі словотворчих засобів) та афіксальними (при яких діють спеціальні дериваційні афікси)”
[Земская 1989, с. 317–318].
Сучасні українські прізвища поділяються на дві групи: прізвища іменникового типу і прізвища
прикметникового типу. За своїм значенням і перші, і другі як родові назви людей є іменниками й
підпорядковуються загальним граматичним закономірностям розвитку й функціонування цієї частини мови.
Прізвища ад’єктивного типу відмінюються за прикметниковим зразком, мають форму тільки чоловічого
або жіночого роду, а також словоформи множини. Набувши здатності називати особу, прикметник утрачає
властивості носія ознаки.
Іменники прикметникового походження, зберігають ті самі флексії, що й у прикметників. Вони
посідають окреме місце, перебувають поза системою основних іменникових відмін. І. Вихованець пише: „У
зв’язку з переходом прикметників у іменники вихідні морфологічні прикметникові категорії відмінка, числа й
роду, синтаксично несамостійні й зумовлені опорними іменниками, перетворюються на синтаксично незалежні,
самостійні морфологічні іменникові категорії” [Вихованець 2004, с. 107].
Мета статті – розглянути морфологічну парадигматику прізвищ прикметникового типу в сучасній
українській літературній мові.
Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань: 1) визначити групи прізвищ прикметникового
типу в системі словозміни іменника сучасної української мови; 2) виокремити групи прізвищ прикметникового
типу; 3) з’ясувати чинники, що впливають на структуру морфологічних парадигм прізвищ прикметникового
типу.
Ю. Редько зазначає, що прізвища, „утворені з присвійних прикметників, виникли як назви сина по
батькові або по матері за допомогою суфіксів -ів, -ов, -ев, -ин, -їн” [Редько 1966, с. 90]. Ці форманти є носіями
одного значення, хоч різні за походженням, як далі зазначає вчений.
Морфологічними показниками патронімічності в давньоукраїнській мові є суфікси ад’єктивної групи -jь,
-ов/-ев, -ин. Л. Кравченко пише: „Патронімно-посесивний суфікс -ин/-ін утворився шляхом наростання -no на
ĭ-основи” [Кравченко 2004, с. 88]. Таким чином виникали апелятиви, зокрема присвійні прикметники від
іменників I відміни: сестра – сестрин, тітка – тітчин і прізвища. Формант -ин, як правило, додавався до імен
та прізвиськ з флексією -а(-я). Антропоніми на -ин за походженням є посесивними прикметниками.
Суфікси -ів (< -ов) також належать до посесивних формантів. Суфікс -ів (присвійний) походить з давніх
-овъ, -евъ, що походять від давніх -u-основ. Формант -ів має дуже давнє походження. В. Никонов наголошує:
„Він існував за багато століть до перших прізвищ, слугуючи засобом вираження присвійності, і з цією
функцією увійшов в імена по батькові, а з них – у прізвища” [Никонов 1988, с. 184].
© Кашталян О.М., 2008 Розділ VIII. Проблеми ономастики

267
О. Неділько, вивчаючи шляхи утворення українських прізвищ, зазначає, що „найменування синів за
батьком у складі двочленних назв, як правило, не включало загального іменника, що показував ступінь
спорідненості: Демян Мартынов, Кондрат Павлов, Кондрат Шуляков. У цих випадках функція присвійних
прикметників трохи відмінна від функцій сучасних імен по батькові і схожа з функцією прізвищ, хоч ці форми і
не є ще прізвищами, бо вони змінюються від покоління до покоління. Розвиток їх веде до утворення прізвищ на
-ов, -ев, що властиві всім слов’янським мовам, а найширше вживаються в російській та болгарській” [Неділько
1967, с. 22].
В. Коломієць, О. Мельничук стверджують, що прізвища прикметникової форми з суфіксами -ов, -ев (-ів)
та -ин, -ін „утворені на російському мовному грунті. Але, поруч з цим, в українській мові здебільшого
зустрічаються такі ж прізвища українського походження, утворені на українському мовному матеріалі за
допомогою формальних елементів (суфіксів), спільних для російської і української мов. В окремих випадках є
підстави говорити про набуття цими прізвищами місцевих українських ознак в результаті асиміляції
російського прізвища українським мовним середовищем протягом тривалого часу” [Коломієць, Мельничук
1951, с. 75].
Н. Рульова пише: „Східнослов’янські прізвища на -ів (<-ов) виникали зі словосполучень, до складу яких
входили присвійні прикметники від власних імен, внаслідок чого відбулася антропонімізація цього форманта,
що спричинило явище субстантивації присвійних прикметників як специфічної словотвірної моделі творення
прізвищ” [Рульова 2004, с. 64].
У прізвищах на -ов і на -ев (-єв) збереглися етимологічні /о/, /е/ у формі називного відмінка. На думку
Ю. Редька, цей факт пояснюється тим, що „у дореволюційні часи метрики виписувалися російською мовою й
особові документи видавали, не звертаючи уваги на особливості української мови … Таким чином, усі
українські прізвища з суфіксами -ов, -ев, без уваги на те, як вони вимовлялися їх носіями, одержали єдину
офіційну форму, зливаючись з типовими для російської мови прізвищами на -ов, -ев” [Редько 1966, с. 92].
У академічній Граматиці 1953 р. [ГРЯ 1953] розділено „російські прізвища на -ин іншомовного
походження” та „іноземні прізвища”. По суті ж розмежовуються: носій прізвища, що живе в Росії, та іноземець,
тобто зіставляються категорії неморфологічні й навіть нелінгвістичні. В академічній Граматиці 1970 р. про це
морфологічне розходження не згадується зовсім (тільки про розходження Калининым – прізвище – та
Калинином – місто) [ГСРЯ 1970, с. 396]. В академічній Граматиці 1980 р. зазначено: „Форма оруд. відмінка
російських прізвищ на -ов,-ин має флексію -ым (с А.С. Пушкиным, С.М. Кировым). Флексію -ом мають …
іноземні прізвища на -ов,-ин (Дарвином, Вирховом, Ельмслевом). П р и м і т.: Розмежування іншомовних за
походженням прізвищ на -ов та -ин, що мають флексію оруд. відмінка -ом або -ын, визначається часто не
морфологічними причинами, а тим, чи є носій прізвища жителем Росії (або СРСР) або ж це іноземець; напр.,
с Брюлловым, але с Вирховом, с Фонвизиным, але с Чаплином, с Кронином” [РГ 1980, с. 505].
Л. Калакуцька вказує, що „екстралінгвальні показники категорії „запозичене – незапозичене”, або,
іншими словами, „споконвічне – іноземне”, репрезентовані багатьма перехідними щаблями, а при відмінюванні
вони мають тільки дві парадигми, що різняться. Природно, що в мові в цих випадках з’являються варіантні
форми відмінювання” [Калакуцкая 1984, с. 143].
О. Суперанська та А. Суслова наголошують: „Прізвища із суфиксом -ин мають в орудному відмінку
закінчення -ын: с Пушкиным, географічні назви й іншомовні прізвища на -ин мають в орудному відмінку
закінчення -ом: под городом Пушкином, з Дарвином” [Суперанская, Суслова 1981, с. 172], анологічно Ку́йбишев
(як прізвище) – в орудному відміноку Ку́йбишевим , Ку́йбишев (як назва міста) – в орудному відміноку
Ку́йбишевом.
Унаслідок впливу російської мови на антропонімну систему на території України не тільки
поширювалися російські прізвища й піддавалися русифікації українські [Горпинич, Корнієнко 2006, с. 135].
Антропоніми є яскравим відображенням міжетнічних та міжмовних контактів. Одними з поширених в
Україні є прізвища російського походження. Зокрема, прізвища з формантом -ой, наприклад: Водяно́й [СП
2002, с. 78], Косо́й [СП 2002, с. 189], Рябо́й [СП 2002, с. 308]. В. Горпинич та І. Корнієнко пишуть, що
„Головним показником національної приналежності антропоніма є його суфікс (це стосується лише прізвищ,
утворених морфологічним способом). У разі творення прізвищ семантичним способом необхідно звертати
увагу на їх фономорфемну структуру та на географію побутування” [Горпинич, Корнієнко 2006, с. 132]. У
російській мові ці прізвища збігаються за формою з апелятивами, іменниками чоловічого роду, що змінюються
за ад’єктивним типом відмінювання. На думку деяких російських учених, зокрема О. Суперанської, жіночі
прізвища з формантом -ой не підлягають відмінювання, проте як в українській мові ці прізвища на позначення
жіночої статі є відмінюваними.
Прізвище має всі ознаки слова і з огляду на це є предметом мовознавства в різноаспектних дослідженнях.
Відповідно, воно належить до певної парадигми (від гр. παραδειγµα – приклад, взірець) граматичних форм, що
робить його предметом морфології.
Як родова назва особи прізвища належать до розряду іменників й підпорядковуються загальним
граматичним закономірностям розвитку й функціонування цієї частини мови. Проте, як зауважує Ю. Редько,
„за своїм походженням і будовою, а також за морфологічними ознаками українські прізвища треба поділити на ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

268
дві групи: прізвища прикметникового і прізвища іменникового типу” [Редько 1966, с. 81]. Отже, як одні, так і
другі є іменниками, які давно втратили свою первісну семантику і є спадковими родовими назвами осіб.
У сучасній українській літературній мові структура морфологічних парадигм, як указує С. Ковтюх,
визначається частиномовною належністю слів, „а також інвентарем граматичних категорій, властивих кожній
частині мові. Це категорії роду, числа, відмінка, істоти / неістоти іменників; співвідносні з іменниковими
категорії роду, числа та відмінка прикметників, дієприкметників …” [Авдєєва 2000, с. 7].
„Високий ступінь регулярності творення прикметникових похідних від порівняно обмеженої і виразної
щодо загально-семантичних ознак групи іменників – назв істот – за допомогою суфіксів -ів/-їв, -ин/-їн, а також
виразний характер відношення посесивності, що лежить в основі ад’єктивації іменників, неодноразово були
підставою для кваліфікації відповідних прикметникових похідних як специфічних форм у системі іменникової
парадигми” [МБСУМ 1975, с. 118].
Різні аспекти українських прізвищ прикметникового типу вивчали Ю. Редько, Н. Шанський, І. Желєзняк
– на –ист (-а,-ий), В. Коломієць та О. Мельничук – на -ов, -ев (-ів) та -ин, -ін, Г. Мельник – посесивні прізвища
на -ів в антропонімії Покуття, І. Сухомлин – українські прізвища з прикметниковими суфіксами, О. Шевчук –
відіменникові прикметники з суфіксами -ов, -ев (-ів) та інші.
Деякі пояснення щодо відмінювання прізвищ прикметникового типу подано в довідниках та словниках
прізвищ. У „Практичному словозмінно-орфографічному словнику прізвищ Центральной та Східної Донеччини”
Ю. Новикової [Новикова 2007, с. 7–9] зовсім відсутні будь-які рекомендації щодо відмінювання прізвищ
прикметникового типу, наведено лише зразки словозміни прізвищ даного типу. Короткі пояснення щодо
словозміни цього типу прізвищ подано в „Словнику прізвищ: практичному словозмінно-орфографічному (на
матеріалі Чернівеччини)” (2002) [СП 2002, с. 12–15], словнику-довіднику Л. Скрипник, Н. Дзятківської „Власні
імена людей” (1996) [ВІЛ 1996, с. 299–304], „Довіднику українських прізвищ” Ю. Редька [Редько 1969, с. 51–
57].
В „Українському правописі” (1994) подано лише короткі пояснення щодо відмінювання цієї групи
антропонімів: „Прізвища прикметникового типу на -ий, -ій відмінюються як відповідні прикметники чол. та
жін. родів (твердої чи м’якої групи)” [УП 1994, с. 105]. За прикметниковим типом, чинний правопис
рекомендує відмінювати й чоловічі прізвища на -ов, -ев (-єв), -ів (-їв), -ин, -ін (-їн). Словозміна прізвищ
прикметникового типу характеризується низкою специфічних особливостей.
Серед прізвищ прикметникового типу Ю. Редько виділяє такі різновиди:
„а) нечленні форми якісних і відносних прикметників: Білоку́р, Буй, Глух, Куц, Мо́лод;
б) нечленні форми дієприкметників: Ру́бан, Обіща́н, Припха́н;
в) присвійні прикметники з суфіксами -ів, -ов, -ев (-єв), -ин, -ишин (-їшин): Миха́йлів, Іва́нців, Зе́ров,
Григо́р’єв, Оле́ксин, Го́їн, Павли́шин;
г) членні форми якісних і відносних прикметників: Голова́тий, Зелене́нький, Завгоро́дній, Коцюби́нський,
Стари́цький;
д) членні форми дієприкметників: Мальо́ваний, Погорі́лий, Неві́нчаний” [Редько 1968, с. 51].
Дві перші групи втратили граматичні ознаки прикметників і дієприкметників (вони є ними тільки
генетично) і відмінюються як відповідні іменники твердої, м’якої або мішаної групи II відміни.
Усі чоловічі прізвища з суфіксами -ів, -ов, -ев, -ин, що мають форми коротких присвійних прикметників,
відмінюються в однині як іменники II відміни твердої групи (за винятком орудного відмінка, що приймає
закінчення -им), а в множині вони зберігають прикметникові форми, за винятком називного і кличного відмінка
[Редько 1966, с. 95; Матвіяс 1969, с. 124].
Жіночі прізвища типу присвійних прикметників зберігають прикметникове відмінювання як в однині,
так і в множині, проте в частині з них, як зазначає Ю. Редько, „не відчувається вже прикметникове походження,
і вони стали незмінними: Марі́я Миха́йлів, Марі́ї Миха́йлів, Марі́ю Миха́йлів, Марі́єю Миха́йлів …” [Редько 1968,
с. 55]. У „Словнику прізвищ: практичному словозмінно-орфографічному (на матеріалі Чернівеччини)” (2002)
зафіксовано думку про те, що „у випадках, де субстантивована незмінна форма жіночого прізвища традиційна,
її можна залишити і не переробляти” [СП 2002, с. 13] й наведено приклади подібного відмінювання жіночих
прізвищ: від чол. Іва́нів; жін.: -ова, -ової, -овій, -овою або незм. [СП 2002, с. 158], від чол. Тата́рин; жін.: незм.
[СП 2002, с. 343].
У формах давального відмінка однини чоловічі прізвища на -ів, -ов, -ев (-єв) вживаються виключно з
флексією -у, наприклад: Васи́лів – Васи́леву [СП 2002, с. 67], Григо́р’єв – Григо́р’єву [СП 2002, с. 103], Попо́в –
Попо́ву [СП 2002, с. 285]. Відсутність варіантних флексій у цій відмінковій формі І. Матвіяс пояснює
причинами евфонії [Матвіяс 1974, с. 106]. І. Вихованець зазначає: „…давальний відмінок помітно втрачає
флексію -у в іменниках-назвах істот і неістот чоловічого роду однини і послуговується дедалі більше флексіями
-ові й -еві” [Вихованець 2004, с. 109]. Аналізуючи різновідмінювані іменники далі вчений для прізвищ
Михайлишин, Волошин наводить варіантні форми: Михайлишинові й Михайлишину, Волошинові й Волошину
[Вихованець 2004, с. 108]. Отже, як наголошує С. Ковтюх, „флексія -у характерна для давального відмінка
однини іменників чоловічого роду II відміни на -ів (-їв), -ов, -ев (-єв) – як загальних, так і власних назв. При
цьому мова не йде про суфікси, а про фіналі слів, оскільки таке вживання зумовлене правилами евфонії Розділ VIII. Проблеми ономастики

269
сучасної української літературної мови. Номінативи – назви істот – на -ин, -ін (-їн) мають варіантні закінчення
в зазначеному відмінку” [Ковтюх 2006, с. 52].
Місцевий відмінок української мови має чи не найбільш розгалужену систему флексій: -і /-у /-ові (з
їхніми фонетичними варіантами). Г. Воронич указує, що „незавершеність процесу витворення системи
закінчень місцевого відмінка однини іменників II відміни спричинилася до паралельного функціонування
кількох флексій. Паралелізм цих закінчень виразно стверджує динамічність мови, своєрідно підкреслює її
розвиток” [Воронич 1985, с. 18]. Н. Сологуб стверджує: „На вживання того чи іншого закінчення … впливають
різні чинники: наявність певного прийменника, морфологічна будова слова, акцентуаційні моменти, семантика
іменника, синтаксичні умови. Складність вибору правильного закінчення зумовлена тим, що названі чинники
нерідко переплітаються, взаємодіють і породжують непослідовність вживання” [Сологуб 2000, с. 20]. Для
прізвищ традиційно запропоновано тільки прийменник при, його, наприклад, використано у формі місцевого
відмінка для словозмінних парадигм прізвищ у словнику-довіднику Л. Скрипник, Н. Дзятківської „Власні імена
людей” (1996).
Закінчення -у, що є спадщиною місцевого відмінка колишніх ŭ-основ, слід уживати у формах місцевого
відмінка від прізвищ на -ів, -ов, -ев (-єв), наприклад: Ле́сів – при Ле́севу, Зе́ров – при Зе́рову, а місцевий
відмінок у прізвищах на -ин (-їн), -ишин (-їшин) має флексію -ові, -у (іноді використовується флексія -і, яка
переважає в усному мовленні): Бради́нин – при Бради́нину, Бради́нинові [СП 2002, с. 55]; Іванчи́шин – при
Іванчи́шинові, Іванчи́шину [СП 2002, с. 159].
С. Ковтюх наголошує на важливості в морфологічних парадигмах прізвищ української мови у формі
місцевого відмінка подавати чотири прийменники – в (у), на, по, при [Ковтюх 2005: с. 61]. Таку фіксацію
засвідчено і в академічній граматиці „Теоретична морфологія української мови” (2004) наприклад: „(у, на, по,
при) Михайли́шин-і і Михайли́шин-у, Михайли́шин-ові” [Вихованець 2004, с. 108].
Іменники, які „поєднують в одній парадигмі різні типи або підтипи відмінювання”, І. Вихованець
визначає як різновідмінювані іменники [Вихованець 2004, с. 108]. Зокрема, як далі пише вчений, „чоловічі
прізвища прикметникової структури на -ів/-їв та -ин, співвідносні в називному відмінку однини з присвійними
прикметниками чоловічого роду з нульовим закінченням, в однині відмінюються за зразком іменників другої
відміни твердої групи, за винятком орудного відмінка, який зберігає прикметникове закінчення -им: Волошин,
Волошина, Волошинові (Волошину), Волошина, Волошиним, (у, на, по, при) Волошині (Волошинові, Волошину),
Волошине. У множині з другою відміною цих іменників пов’язані лише форми називного і кличного відмінків,
тоді як інші відмінки мають флексії прикметникового типу: Волошини, Волошиних, Волошиним, Волошиних,
Волошиними, (у, на, по, при) Волошиних, Волошини” [Вихованець 2004, с. 108].
Дискусійним залишається питання про словоформи кличного відмінка (у деяких працях форми вокатива
не подано зовсім). Як правило, в антропонімічних словниках (наприклад, Ю. Редько „Довідник українських
прізвищ” (1968), Л. Скрипник, Н. Дзятківська „Власні імена людей” (1986; 1996; 2005), І. Трійняк „Словник
українських імен” (2005), В. Горпинич „Прізвища степової України” (2000), В. Горпинич „Прізвища
Дніпровського Припоріжжя” (2003), „Словник прізвищ: практичний словозмінно-орфографічний (на матеріалі
Чернівеччини)” К. Лук’янчук (головний редактор), Н. Бабич (укладач) (2002) тощо) не зафіксовані форми
кличного відмінка. Тільки в електронному виданні „Словники України” (2001–2004) зафіксовано прізвища
прикметникового типу з повними морфологічними парадигмами, у тому числі з формами вокатива. Крім того,
спорадично форми кличного відмінка для прізвищ прикметникового типу засвідчені в теоретичних працях.
„Український правопис” (1994) рекомендує у звертаннях, що складаються з апелятива та прізвища, спеціальну
форму кличного відмінка використовувати тільки для загальної назви, а прізвище завжди має вживатися у
формі називного відмінка: това́ришу Гонча́р [УП 1994, с. 74]. Це правило зафіксоване і в інших підручниках,
довідниках, словниках тощо. Мабуть, тут позначився вплив радянської доби, коли частина правил української
граматики підпорядковувалася російській мові. Кличний відмінок, як відомо, був вилучений і замінений ніби
необов’язковою кличною формою. У працях останнього десятиріччя, зокрема в найновішій редакції
українського правопису (1999), запропоновано послідовно вживати спеціальні форми кличного відмінка в
іменниках чоловічого та жіночого роду однини й ніколи тієї форми, що збігається з називним відмінком однини
[УППНР 1999, с. 298]. З огляду на вищезазначене для прізвищ краще подавати не дублетні форми вокатива (у
тому числі форму, омонімічну називному відмінку однини), а тільки словоформу із спеціальним закінченням
кличного відмінка.
Так, прізвища, що походять від повних прикметників і дієприкметників, які в початковій формі мають
закінчення -ий або -ій і змінюються за зразком прикметників твердої групи, у формі кличного відмінка мають
флексію -ий, наприклад: Баси́стий, Го́жий, Деліка́тний, Біли́нський, Біле́цький, Бурдю́зький, жіночі прізвища –
у формі кличного відмінка мають закінчення -а: Баси́ста, Го́жа, Деліка́тна, Біли́нська, Біле́цька, Бурдю́зька;
чоловічі прізвища, що змінюються за зразком прикметників м’якої групи, набувають – -ій: Безве́рхній, Да́вній,
Задоро́жній, жіночі – відповідно -я: Безве́рхня, Да́вня, Задоро́жня.
Чоловічі прізвища, що походять від нечленних (коротких) форм прикметників та дієприкметників і
відмінюються за зразками твердої групи іменників II відміни, в кличному відмінку мають закінчення -е: ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

270
Білогу́бе, Жда́не, Ски́дане, Солом’я́не, Серпокри́ле, Ру́бане; прізвища, що змінюються за зразком прикметників
мішаної групи, приймають флексію -у: Глу́ху, Мни́шу; м’якої групи – -ю: Бу́ю.
Група антропонімів із суфіксами -ів (-їв), -ов, -ев (-єв), -ин (-їн) у формі кличного відмінка чоловічих
прізвищ мають закінчення -е: Андрі́йцеве, Васи́леве, Попо́ве, Аля́б’єве, Григо́р’єве, Вдови́чине, Малю́тине,
Васили́шине, Ковали́шине, відповідні жіноче прізвища – флексію -а: Андрі́йцева, Васи́лева, Попо́ва, Аля́б’єва,
Григо́р’єва, Вдови́чина, Малю́тина, Васили́шина, Ковали́шина.
У сучасній українській літературній мові, як зазначає С. Ковтюх, „морфонологічні чергування голосних
фонем є одним із чинників, що визначає морфологічні парадигми змінних лексико-граматичних класів, зокрема
іменників” [Ковтюх 2003, с. 73].
Українській мові властиве чергування давніх голосних /о/, /е/ у відкритому складі з голосною /і/ – у
закритому. У прізвищах на -ів (-їв) у формах непрямих відмінків у суфіксах уживаються фонеми /о/ або /е/
(орфографічно може бути є).
У групі прізвищ з формантом -ів відбувається чергування: /і/ з /о/ в прізвищах, утворених від власних
імен з твердою нешиплячою приголосною у фіналі основи, наприклад: Степа́нів – Степа́нова [Редько 1968,
с. 209], Миха́йлів – Миха́йлова [Редько 1968, с. 159], Андрі́йків – Андрі́йкова [СП 2002, с. 25], Васи́льків –
Васи́лькова [Редько 1968, с. 82], Дани́лів – Дани́лова [Редько 1968, с. 100], Па́влів – Па́влова [СП 2002, с. 262], та
/і/ з /е/ в прізвищах, утворених від власних імен з м’якою чи шиплячою приголосною в кінцевому сегменті
твірної основи: Іва́нців – Іва́нцева [СП 2002, с. 158], Фі́дів – Фе́дева [СП 2002, с. 360], Гри́ців – Гри́цева [Редько
1968, с. 98], Тка́чів – Тка́чева [Редько 1968, с. 217].
Ю. Редько наголошує: „Деякі носії прізвищ на -ів безпідставно вимагають зберігати звук і в непрямих
відмінках їхніх прізвищ” наприклад: Миха́йлова, Па́влова, що свідчить про незнання законів української мови
[Редько 1968, с. 53]. В „Українському правописі” (1994) серед прізвищ цього типу у відкритому складі
непрямих відмінків поряд з нормативними наводяться незакономірні словоформи з /і/, наприклад: Прокопіва,
Коваліва і Прокопова, Ковалева, як закономірні [УП 1994, с. 106]. У словнику Л. Скрипник, Н. Дзятківської
„Власні імена людей” (1996) зазначається: „Слід підкреслити, що останнім часом у правило про відмінювання
прізвищ на -ів, -їв внесено зміну. Ще донедавна відмінювання за типом Фе́дорів – Фе́доріва – Фе́доріву, Ле́сів –
Ле́сіва – Ле́сіву та ін. вважалося ненормативним. Але у зв’язку з тим, що правило про чергування і з о, е в
непрямих відмінках таких прізвищ не знайшло одностайної підтримки в сучасній мовній практиці, найновіші
правописні джерела рекомендують вважати нормативними обидва варіанти відмінювання – з чергуванням і без
нього” [ВІЛ 1996, с. 303].
На словозміну прізвищ прикметникового типу впливають такі чинники:
1) частиномовна віднесеність (прикметниковий тип, оскільки субстантивовані прикметники та
дієприкметники зберігають первісну систему словозміни; прикметники на -ів (-їв), -ов, -ев (-єв), -ин (-їн), крім
іншомовних, варто зараховувати до змішаного типу відмінювання);
2) граматичне значення морфологічних категорій (семичленна відмінкова система в однині та множині,
оскільки прізвища характеризуються повною парадигмою, залежно від статі маркування досліджуваних
антропонімів грамемами чоловічого або жіночого роду; на відміну від прикметників та дієприкметників
категорія роду є класифікаційною, а не словозмінною);
3) віднесеність до твердої або м’якої групи відмінювання (у системі прикметника виокремлена ще й
група на -лиций, серед зібраного фактичного матеріалу прізвищ такої групи не виявлено);
4) спільність флективних рядів;
5) наявність дублетних форм (оскільки прізвища належать до лексико-граматичної категорії назв
істот-осіб, то варто в знахідному відмінку множини подавати дублетні форми, тотожні родовому відмінку
множини (бачити Пото́цьких), а також – називному відмінку множини, характерні тільки для спеціальних
контекстів (пнутися в Пото́цькі) [Детальніше див.: Ковтюх 2005: с. 61–62]; для груп різновідмінюваних
прізвищ, очевидно, на даному етапі варто подавати і форми із закономірними фонетичними чергуваннями /о/,
/е/ з /і/, і форми з незакономірною /і/ у відкритому складі з метою максимального збереження первісного
вигляду антропоніма в непрямих відмінках: пор.: рос. прізвища Федоров та укр. Федорів; крім того в указаній
групі дублетними флексіями характеризуються давальний та місцевий відмінки однини);
6) однакова схема наголосу;
7) наявність нульових парадигм (прізвища жіночого роду на -ов, -ев (-єв) можуть мати нульову
парадигму, тобто бути незмінними, або відмінюватися як повні нестягнені прикметники жіночого роду твердої
групи, наприклад: Ковалі́в Максим – Ковалі́в Марії або Ковале́вій Марії);
8) відхилення від прогнозованих форм (стосується тільки прізвищ на -ів, що можуть мати форми з
незакономірною фонемою /і/ у відкритому складі в непрямих відмінках);
9) морфонологічні чергування голосних і приголосних фонем (чергування /о/, /е/ з /і/ та альтернація
твердих і м’яких приголосних фонем).
Таким чином, морфологічна парадигматика прізвищ прикметникового типу в сучасній українській мові
потребує ще більш детального вивчення з метою виокремлення елементарних парадигматичних класів. За
прикметниковим типом відмінюються прізвища, утворені від повних нестягнених форм прикметників, а також Розділ VIII. Проблеми ономастики

271
дієприкметників. Слов’янські прізвища чоловічого роду на -ов, -ев (-єв), -ин (-їн) належать до
різновідмінюваних іменників (у чоловічому роді орудного відмінка однини закінчення -им прикметникове),
жіночі прізвища із вказаними суфіксами мають нульову парадигму або відмінюються як повні стягнені
прикметники жіночого роду, форми множини мають прикметниковий тип словозміни.

Література
Авдєєва С. – Див.: Ковтюх С.
Бевзенко 1960: Бевзенко С.П. Історична морфологія української мови (Нариси із словозміни і
словотвору). – Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1960. – 416 с.
Вихованець 2004: Вихованець І.Р. Іменник // Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія
української мови: Академічна граматика української мови / За ред. І.Р.Вихованця. – К.: Пульсари, 2004. – С. 44–
120.
ВІЛ 1996: Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей: Словник-довідник. – К.: Наукова думка,
1996. – 335 с.
Воронич 1985: Воронич Г.В. Паралелізм флексій -і/-у/-ові в місцевому відмінку однини іменників
II відміни в середньонаддніпрянському говорі XVII ст. // Структура і семантика мовних одиниць. Зб. наук.
праць. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 18–22.
Горпинич, Корнієнко 2006: Горпинич В.О., Корнієнко І.А. Антропонімія Дніпровського Припоріжжя і
суміжних регіонів України: Монографія / За ред. доктора філологічних наук, проф. В.О. Горпинича //
Ономастика і апелятиви. Дніпропетровськ – Миколаїв: Вид-во „Іліон”, 2006. – Вип. 25. – 237 с.
ГРЯ 1953: Грамматика русского языка: В 2 т. / АН СССР. – М., 1953. – Т.1: Фонетика и морфология. –
720 с.
ГСРЯ 1970: Грамматика современного русского языка / Отв. ред. Н.Ю.Шведова. – М.: Наука, 1970. –
767 с.
Земская 1989: Земская Е.А. Словообразование // Современный русский язык / В.А. Белошапкова,
Е.А. Брызгунова, Е.А. Земская и др.; Под ред. В.А. Белошапковой. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая школа,
1989. – С. 237–379.
Калакуцкая 1984: Калакуцкая Л.П. Склонение фамилий и личных имен в русском литературном языке. –
М.: Наука, 1984. – 197 с.
Ковтюх С. / Авдєєва 2000: Авдєєва С. Основні критерії визначення морфологічних парадигм сучасної
української літературної мови // Наукові записки. – Серія: Філологічні науки (мовознавство). – Кіровоград: РВВ
КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. – Випуск 22. Частина I. – С. 3–15.
Ковтюх 2003: Ковтюх С.Л. Чергування голосних фонем у системі словозміни іменника сучасної
української мови // Наукові записки. – Серія: Філологічні науки (мовознавство). – Кіровоград: РВВ КДПУ
ім. В.Винниченка, 2003. – Випуск 48. – С. 73–84.
Ковтюх 2005: Ковтюх С.Л. Роль синтагматичного чинника у визначенні репертуару відмінкових
парадигм іменників // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць / Укл.: Анатолій Загнітко (наук. ред.) та ін. – Донецьк:
ДонНУ, 2005. – Випуск 13. – С. 61–65.
Ковтюх 2006: Ковтюх С.Л. Особливості морфологічної парадигматики онімів сучасної української мови
// Λογος ỏνοµαστική. Науковий журнал. – 2006. – № 1(1). – С. 50–57.
Коломієць, Мельничук 1951: Коломієць В.Т., Мельничук О.С. Прізвища на -ов, -ев (-ів) та -ин, -ін в
українській мові // Українська мова в школі. – 1951. – № 3. – С. 75–78.
Кравченко 2004: Кравченко Л.О. Прізвища Лубенщини. – К.: „Факт”, 2004. – 198 с.
Матвіяс 1969: Матвіяс І.Г. Іменник // Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред.
І.К. Білодіда. – К.: Наукова думка, 1969. – С. 61–65.
Матвіяс 1974: Матвіяс І.Г. Іменник в українській мові. – К.: Рад. школа, 1974. – 184 с.
МБСУМ 1975: Морфологічна будова сучасної української мови. – К.: Наукова думка, 1975. – 208 с.
Неділько 1967: Неділько О.Д. Про утворення українських прізвищ // Українська мова і література в
школі. – 1967. – № 9. – С. 19–25.
Никонов 1988: Никонов В.А. География фамилий. – М.: Наука, 1988. – 189 с.
Новикова 2007: Новикова Ю.М. Практичний словозмінно-орфографічний словник прізвищ Центральной
та Східної Донеччини / Під ред. проф. Т.Ю. Ковалевської та проф. І.Є. Намакштанської. – Донецьк: Вебер
(Донецька філія), 2007. – 996 с.
Редько 1966: Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища. – К.: Наук. думка, 1966. – 214 с.
Редько 1968: Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ / За ред. І. Варченко – К.: Радянська школа,
1968. – 255 с.
РГ 1980: Русская грамматика: В 2 т. / Редкол.: Н.Ю.Шведова – М.: Наука, 1980. – Т.1: Морфология. –
784 с.
Рульова 2004: Рульова Н.І. Прізвища як один з антропонімних класів: Навчальний посібник. – Чернівці:
Рута, 2004. – 90 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

272
Сологуб 2000: Сологуб Н.М. Граматичні варіанти іменників у сучасній українській мові // Наукові
записки Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Збірник наукових
праць. Серія: Філологія / Відп. ред. Н.Л. Іваницька. – Вінниця: ВДПУ, 2000. – Випуск 2. – С. 19–21.
СП 2002: Словник прізвищ: практичний словозмінно-орфографічний (на матеріалі Чернівеччини) /
К.М. Лук’янчук (голов.ред), Н.Д. Бабич (уклад.). – Чернівці: Букрек, 2002. – 424 с.
Суперанская, Суслова 1981: Суперанская А.В., Суслова А.В. Современные русские фамилии. – М.:
Наука, 1981. – 176 с.
УП 1994: Український правопис. – 4-е вид., випр. й доп. – К.: Наукова думка, 1994. – 240 с.
УППНР 1999: Український правопис (проєкт найновішої редакції). – К.: Наукова думка, 1999. – 340 с.

The article presents the research of the status of the adjectival type surnames in the inflexion system in modern
Ukrainian.
Keywords: morphological paradigmatics, inflexion, flexion, adjectival type, substantivation.
Надійшла до редакції 13 жовтня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.