Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Надія Андрейчук — АНТРОПОЦЕНТРИЧНА ПАРАДИГМА СУЧАСНОЇ ЛІНГВІСТИКИ: ІДЕОЛОГІЯ І ПРОГРАМИ ДОСЛІДЖЕНЬ

Стаття є спробою окреслити потенціал сучасних лінгвістичних досліджень через аналіз найбільш
репрезентативних напрямів і доказати, що, образно кажучи, відбулося перенесення інтересу мовознавців з
нитки Аріадни на саму Аріадну і основним об’єктом вивчення є сьогодні Homo Lingualis. Таким чином, наукова
парадигма лінгвістики ХХІ століття набула антропоцентричної спрямованості і мова досліджується як
репрезентативна форма людської свідомості, засіб пізнання та інтелектуального конструювання світу,
продукт творчості мовної особистості.
Ключові слова: антропоцентрична парадигма, Homo Lingualis, мовна свідомість, мовна когніція, мовна
особистість, мовна творчість.

Люди не знають уповні ні своїх багатств, ні своїх сил
(Ф.Бекон)

Серед усього розмаїття вчень про людину мовознавство займає своє почесне місце. Сьогодні ми вже
наблизились до усвідомлення необхідності об’єднати зусилля представників різних наук про людину (в тому
числі спеціалістів у області семіотики, нейрології, психології, лінгвістики, психолінгвістики, соціології,
культурології тощо) для розробки інтегративної теорії мови як надбання людини. Зосередженість дослідників
на вивченні «людського фактора в мові» (Е.Бенвеніст) визначає чітку антропологічну орієнтацію сучасного
лінгвістичного знання і дає підстави стверджувати, що панівною парадигмою досліджень стала
антропоцентрична, котра «повернула людині статус, проголошений засновником школи античної софістики
Протагором із Абдер: «Мірилом всіх речей є людина, тобто якими речі являються мені, такі вони і суть для
мене, а якими [вони являються] тобі, такі вони для тебе» [Убальдо 2006].
Метою дослідження, представленого у даній статті, є 1) встановити основні параметри того
визначального напряму розмірковувань у сучасній лінгвістиці, котрий іменується антропоцентричною
парадигмою; 2) показати як ця парадигма визначає шляхи формування і упорядкування знань про мову;
3) окреслити основні програми досліджень.
У зв’язку з неузгодженістю вживання термінів “парадигма” та “антропоцентрична парадигма” у
наукових публікаціях в цілому та лінгвістичних зокрема, conditio sine qua non є уточнити їхні визначення, які
беруться за основу розв’язку інших завдань, поставлених у цій статті. Детальний аналіз смислової структури та
історичного розвитку терміна “парадигма” [Андрейчук 2008] дозволив запропонувати наступну словникову
статтю з елементами тезаурусного опису:
ПАРАДИГМА:
1) ідея, що служить основою для створення світу буття (в античні філософії): ідеальний зразок, ідеал,
прообраз, прототип, архетип, оригінал; 2) стандартний або типовий приклад: епітома, прототип, образ,
подоба, схема, стандарт, норма, зразок, типовий зразок, модель, концентрат, імаго (у психоаналізі
ідеалізований образ когось, наприклад, сформований у дитинстві образ батька чи матері); 3) групування
одиниць однієї мовної системи чи підсистеми в класи на основі їхніх різних опозицій: система словоформ, тип
словозміни; 4) поєднання мовних одиниць у певні класи, де кожна з них може бути замінена у мовленні іншою
мовною одиницею цього класу: категорія, клас; 5) особливий формат наукових досліджень, котрий
а) відображає ідеологію досліджень, б) визначає шляхи формування та упорядкування знань і програми
досліджень, в) встановлює критерії оцінювання та інтерпретацію результатів досліджень: епістема, модель
мислення, узагальнений зразок концептуалізації або теоретичного підходу; 6) теорія (або модель постановки
проблем), що прийнята як зразок розв’язку дослідницької задачі: концепція, підхід, точка зору, позиція.
Коли йде мова про парадигму наукових досліджень, то термін уживається у п’ятому або шостому з
вищевказаних смислів терміна. В окремих випадках ця термінологічна одиниця може «працювати» у декількох
смислах навіть у рамках одного наукового тексту. Наприклад, В.Васютинський характеризує діяльнісну
парадигму психології з використанням синонімів підхід, методологія (смисл п’ятий), а при описі точок зору
окремих психологів парадигма вживається у шостому смислі: теорія вчинку В.Роменця, суб’єктна парадигма
В.Татенка, концепція життєвого світу особистості Т.Титаренко [Васютинський 2005]. Т.П.Третьякова називає
парадигмою методологію дослідження, наукові позиції дослідників (смисл п’ятий) і “таку сукупність
© Андрейчук Н.І., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

274
лінгвістичних класів, котра має спільну ознаку, здатну викликати подібні асоціації” (смисл четвертий)
[Третьякова 2004, с.305].
Розуміння парадигми як особливого формату наукових досліджень стало панівним у філософії науки
після опублікування у 1962 році «знакової» книги Томаса Куна (1922-1996) «Структура наукових революцій»,
де він визначає наукову парадигму як вказівку на те, «що деякі узвичаєні приклади фактичної практики
наукових досліджень – приклади, що включають закон, теорію, їхнє практичне застосування і необхідне
обладнання, в сукупності дають нам моделі, з яких виникають конкретні традиції наукового дослідження…
Учені, в основі наукової діяльності яких однакові парадигми, спираються на одні й ті ж самі правила і
стандарти наукової практики. Ця спільність настанов і видима узгодженість, яку вони забезпечують, являють
собою передумови для нормальної науки, тобто для генези і наступності в традиції того чи того напрямку
дослідження» [Кун 2001, с. 24-25].
У згаданій вище праці Т.Кун також говорить про можливість виділення епістемічного та соціального
аспектів парадигми. В епістемічному плані парадигма є сукупність фундаментальних знань, цінностей,
переконань та технічних прийомів, що слугують зразком для наукової діяльності. В соціальному – парадигма
представлена конкретним науковим співтовариством, цілісність та межі котрого вона визначає. Існування
парадигми, на думку Т.Куна, пов’язане з періодами нормальної науки, в рамках якої вона виконує проективно-
програмувальну та селективно-заборонну функції. Зміна парадигми здійснюється шляхом наукових революцій,
а «послідовний перехід від однієї парадигми до іншої через революцію — звичайна модель розвитку зрілої
науки» [Кун 2001, с.6] і може розглядатися як своєрідне гештальт-перемикання наукового співтовариства на
нову систему світобачення і цінностей. Таке «перемикання» спричинив у сучасній лінгвістиці інтерес науковців
до «людиномірних» властивостей мови, який став домінуючим, і філософським осердям якого є
антропоцентризм – уявлення про людину як центр Всесвіту й кінцеву мету світобудови.
Зміна парадигм у будь-якій науці робить особливо актуальною розробку загальних та часткових проблем
епістемології [Фрумкина 1997, с.55], тобто потребує рефлексії над загальнометодологічними основами
наукових побудов, над суттю використовуваних понять та методів [Фрумкина 1997, с.57].
Для опису антропоцентричної парадигми сучасної лінгвістики спробуємо визначити ідеологію
досліджень, тобто сукупність переконань, доктрин, догматів, канонів, принципів, постулатів, які служать
підґрунтям для опису «образу мови», і визначають відповіді на такі два основні питання: під яким кутом зору
слід вивчати мовні явища і які питання розглядати стосовно об’єкта вивчення.
Історія мовознавчих пошуків засвідчує, що часові межі панування тих чи інших ідеологій
співвідносяться із внутрішнім масштабом як самої лінгвістики, так і філософії. С.Кримський вказує, що в історії
різні філософські школи надавали фундаментального значення рангам реального або у вигляді матерії як causа
sui або у вигляді реальності за принципом cogito ergo sum (мислю – отже існую), а сьогодні «на перший план
виходить дискурс онтології людини, актуалізується проблема «проміжних» форм реальності, тобто буття, що
його засвідчує цивілізація, подаючи його як олюднену дійсність. Це буття локалізоване між двома безоднями –
нескінченністю космосу та бездонністю людської психіки – утворює особливий «серединний» світ людини»
[Кримський 2008 , с.12].
Ознаки дослідницьких парадигм у мовознавстві співвідносяться з характерною ознакою новітньої
гносеології, якою є «синтетизм знання, пошук критеріїв цілісного аналізу homo sapiens, виокремлення
інтелекту, його природи, складових, функціонування, еволюції і репрезентативних форм як центральної
пошукової проблеми, але вже не в диспозиціональній проекції логістичного-чуттєвого, а як єдиної, цілісної,
сутнісної характеристики людини» [Шевченко 2000].
Ф.С.Бацевич зазначає, що саме зміна філософських поглядів на природу лінгвальної реальності формує в
науці конкретні образи мови. При цьому у межах лінгвістичного осягнення сутності мови спостерігаються два
досить відмінні підходи: а) іманентно-семіологічний (мова розглядається «в самій собі й для себе»). Ця
установка найповніше втілилась у структуралізмі, сформувавши образи мови як структури і системи;
б) антропологічний (у його межах мова розглядається в контексті духовного світу людини) [Бацевич, с.27].
Власне другий підхід стає панівним у сучасних мовознавчих дослідженнях і нового значення у
філософському доведенні набуває мова як репрезентативна форма людської свідомості, пізнання,
інтелектуального конструювання світу. У системі феноменологічної гносеології на перший план був висунутий
аналіз інтерсуб’єктивної смислової значимості об’єктів «життєвого світу» [Гуссерль 1999], а потім – суще у
складі існуючого, котре здатне до рефлексії власного буття, тобто екзистенція [Гайдеґґер 2007]. Тим самим
гносеологія була орієнтована на розкриття смислових ресурсів життєвого світу, на функціонування
екзистенціалів, структур нашої прирученості до інтерсуб’єктивних горизонтів семантичного поля культури.
У рамках цього підходу сформувалася ідеологія антропоцентричної парадигми лінгвістики, для якої
початковою точкою відліку є Homo Lingualis та її діяльність по інтеріоризації дійсності, втіленій у формі
певним чином структурованих і систематизованих знань і уявлень.
З позицій даної парадигми людина пізнає світ «через усвідомлення себе, своєї теоретичної і предметної
діяльності у ньому» і, таким чином, витворює у своїй свідомості «антропоцентричний порядок речей», який, у
свою чергу, визначає її «духовну сутність, мотиви її вчинків, ієрархію цінностей ” [Маслова 2001, с.6-7]. Розділ ІХ. Прикладна лінгвістика: напрями й аспекти дослідження

275
У антропоцентричній парадигмі сучасної лінгвістики можна виділити ряд взаємопов’язаних шляхів
формування та упорядкування знань. Вони визначаються основним об’єктом дослідження Homo Lingualis.
Основні параметри цього об’єкта представлені на Рис.1

Рис 1. Параметри дослідження Homo Lingualis.

Основні програми досліджень відповідають параметрам визначеним на Рис. 1 і можуть бути узагальнені
наступним чином:
1) дослідження екзистенційної (властивої лише людині) «мовної свідомісті», що представлена творчою
активністю інтуїції, продуктивною уявою, символічними формами, здатністю наочно-гностичного та мовного
моделювання (як мова «живе» у людині);
2) встановлення ролі мови в конституюванні людського буття (ціннісно-смислового універсуму) в
певному ціннісно-адаптованому варіанті (як людина пізнає світ через мову);
3) вивчення мови як основного чинника буття людини в ракурсі потенцій і практичних реалізацій для
забезпечення діяльності соціуму (як людина ідентифікує себе через мову);
4) вивчення багатоманітності форм втілення мовної свідомості, що випливають з комунікативних
функцій, котрі визначають доцільність та необхідність цих форм (як людина «омовнює» дискурси).
Перша програма досліджень включає вивчення сукупності психічних механізмів породження та
розуміння мовлення і зберігання мови у свідомості, тобто тих психічних механізмів, що забезпечують процес
мовленнєвої діяльності людини. Тут можна виділити два різні підходи до об’єкта дослідження: 1) мовна
свідомість розглядається як компонент когнітивної свідомості, “завідувач” механізмами мовленнєвої діяльності
людини і досліджується через семантику мовних одиниць, що матеріалізують свідомість у процесі номінації
[Стернин 2002]; 2) акцент переноситься на отілесненість мислення [Varela, Thomson, Rosch 1991], а в
методологічному інструментарії задіяні організменний, клітинний, нейрофізіологічний, психологічний рівні.
Другий підхід до вивчення мовної свідомості передбачає дослідження психологічних ландшафтів особистості
на нейрофізіологічному та психологічному рівнях. При цьому дослідники відмовляються від трактування
розуму з позицій чисто інтелектуальних функцій та їх репрезентативізму в символьних структурах. Ведуться
дослідження генної детермінованості когнітивних програм і метапрограм, біологічного аспекту еволюції
когнітивних пізнавальних здатностей.
Представники другої програми досліджень зосереджуються на вивченні мовної картини світу як
продукту людини або етносу, беручи за основу твердження, що «феномен світу, пізнаного через мову, постає
для людини передусім таким, яким постає для неї мова», а «людина тут виступає узагальненим суб’єктом, бо
індивідуальні продукти пізнання дійсності через свідомість і мислення підтримуються колективними
зусиллями, перевіряються, зрештою, колективним досвідом» [Жайворонок 2007, с.9].
Досліджується роль мови у пізнавальних процесах, і її природа розглядається як когнітивний інструмент,
бо не що інше, як слово, є для свідомості найвиразнішим показником здійснення акту пізнання, тому водночас є
дійсним актом думки і точним свідченням ступеня її розвитку [Потебня 1985]. Прийнята в рамках цієї програми
аксіома про мову як «дійсну свідомість» створила необхідну методологічну передумову для власне
лінгвістичного моделювання механізмів багаторівневої репрезентації реального світу в мовній семантиці, що
співвідноситься як з логічним так і з чуттєвим його пізнанням.
Третя програма досліджень у антропоцентричній парадигмі сучасного лінгвістичного знання пов’язана з
дослідженням мовної особистості. Це поняття сформувалось на засадах філософських концепцій персоналізму і
теорії мовної особистості, яка отримала назву лінгвістичної персонології. Лінгвістична персонологія описується
як розділ науки про мову, що вивчає стан мови (індивідуації) «однолюдної» мовної особистості (ідіолектної) і
«багатолюдної» (полілектної) мовної особистості – народу [Нерознак, Халеева 2005, с.588]. Витоки основних ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

276
положень теорії мовної особистості знаходимо ще у Вільгельма фон Гумбольдта (1767-1835), теоретико-
методологічною основою концепції якого є антропологічний підхід до мови. Цей підхід Гумбольдт розуміє, в
першу чергу, як синтез натуралістичного і діяльнісного принципів вивчення мови і людини: мова визначається
ним як організм духу і як його самодіяльність. Народ (нація) – це така форма вияву людського духу, яка має
мовний статус. Мова і духовна сила народу розвиваютья не окремо одна від одної і не послідовно одна за
іншою, а становлять нерозривну дію інтелектуальної здатності людини [Бацевич 2008, с.36-48].
Як окрема програма сучасних лінгвістичних досліджень теорія мовної особистості почала розроблятися
після виходу у 1987 році монографії Ю.Караулова. Він вказує, що перший рівень вивчення мовної особистості
передбачає виявлення ієрархії смислів і цінностей в її картині світу, в її тезаурусі, а другий, вищий, — виявлення
і характеристику мотивів і цілей, що визначають її розвиток, поведінку, керують текстотворенням і в кінцевому
рахунку визначають ієрархію смислів і цінностей в її мовній картині світу [Караулов 1987, с.37].
Дослідження структури мовної особистості, її місця в міжособистісній та міжкультурній комунікації,
типів та портретів мовних особистостей має виразну антропоцентричну спрямованість, адже у кінцевому
рахунку вони всі зводяться до вивчення тих сутнісних ознак людини (фізичних, психічних, соціальних), які
відображаються у її мовленні і забезпечують її ідентифікацію як особистості. Але при всій суб’єктивності,
індивідуальності сприйняття дійсності особистістю, це сприйняття, осмисленя несе відбиток менталітету
відповідного соціуму, етносу.
Ще одна програма досліджень пов’язана з вивченням комунікативного простору мови відображеного у
зв’язному тексті і обумовленого екстралінгвістичними факторами усного і письмового мовлення. Окремі
дослідники навіть звужують розуміння антропоцентричної лінгвістичної парадигми до певної моделі
організації мовних одиниць, пов’язаної з розглядом динаміки існування одиниці в комунікативному просторі
людської спільноти [Третьякова 2004, с.306]. Видається, що дослідження такої моделі є лише одним із аспектів
антропоцентрично орієнтованих підходів до аналізу мовленнєвої комунікації, яка з другої половини ХХ ст.
визнається основою свідомості, пізнання та суспільного буття людей у цілому [Ситниченко 1996, с.7]. Однією з
найважливіших тез антропоцентричної парадигми стає твердження, що людина не може існувати поза
комунікацією, а її сутність виявляється у спілкуванні з подібними собі. Межі дослідження розширюються від
внутрішньо системного аналізу до вивчення мови у зв’язку з її носіями, із середовищем її функціонування. Як
справедливо зазначає О.Селіванова, дослідження комунікативної взаємодії індивідів, зорієнтоване на їхнє
діалогічне порозуміння у співвідношенні з параметрами мови, середовища і культури, останніми роками
висунулося на провідні позиції в лінгвістиці [Селіванова, с.7]. Ф.С.Бацевич стверджує, що поряд із звичними
для лінгвістики ХХ ст. сосюрівськими виявами (модусами) мови – Мовою і Мовленням, – необхідно визнати
третій вияв (модус) – Комунікацію (виділено автором), і він повинен бути представленим у межах
комунікативної лінгвістики [Бацевич 2003, с.4-5].
Можна стверджувати, що четверта програма досліджень у рамках антропоцентричної парадигми
базується в основному на вивченні основних категорій комунікації як окремого модусу існування засобів
мовного коду. Описуючи чотири парадигми розуміння мови в історії філософської думки, С.Є.Ячин виділяє
„парадигму імені”, „парадигму слова”, „парадигму думки” і “парадигму спілкування» як таку, що зосереджує
увагу дослідників на вивченні мови як засобу спілкування [Ячин 2006, с.17-21].
Осмислення основних категорій комунікації відбулося в 60-70-х роках, у межах так званого
«прагматичного повороту», який привів до виформування функціонально-комунікативного підходу в
лінгвістиці, а найважливішими, на думку Ф.Бацевича, стали категорії дискурсу, мовленнєвого жанру і
мовленнєвого акту [Бацевич 2003, с.88]. В аналізі дискурсу, який розуміється як “зв’язний текст у сукупності з
екстралінгвальними – прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими чинниками”; текст,
узятий у подійному аспекті…; як мовлення, “занурене в життя” [Арутюнова 1990, с.136-137], уже фактично
наявна людина, суб’єкт мовлення, принаймі як носій соціальних ролей. Дискурс пов’язується з ідеологічними
чинниками, котрі впливають на його творця – людину, автора, мовця [Квадратура 1999].
Дискурс також визначається як тип комунікативної діяльності, інтерактивне (і трансактивне) явище, яке
має різні форми вияву (усну, писемну, внутрішню, паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу
спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників спілкування, являє собою складний синтез
когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються
конкретним колом “форм життя” (у розумінні М.Бахтіна – В.Волошинова), залежними, передусім, від тематики
спілкування, має своїм результатом формування різноманітних регістрів і мовленнєвих жанрів [Бацевич 2003,
с.97], Отже, у цьому другому розумінні дискурсу синтезовані, окрім соціальних, додаткові чинники, які
характеризують homo loquens і стають об’єктами досліджень при вивченні різних аспектів дискурсивних
практик.
Отже, четверта програма досліджень у антропоцентричній парадигмі лінгвістики представлена сьогодні
широким спектром робіт, що базуються на аналізі текстів як дискурсів і спрямовані на створення моделей на
основі реконструкцій, у яких презумпції інтерпретатора-лінгвіста дозволяють ретроспективно конструювати
смислові побудови автора тексту (адресанта) і адресата. Для таких моделей беруться дані соціолінгвістики,
антропології, семіології, інтегруються комунікативні та когнітивні аспекти опису тексту. Слід відзначити, що
антропоцентрична парадигма передбачає пошук тих системних властивостей, які характеризують мовленнєву Розділ ІХ. Прикладна лінгвістика: напрями й аспекти дослідження

277
поведінку людини. Багато дослідників сходяться на тому, що інтегральний підхід, при якому враховуються і
комунікативні, і когнітивні аспекти опису тексту, є визначальним для когнітивно-дискурсивної парадигми
лінгвістики, котра виступає як наукова парадигма знання, у якій “робиться спроба синтезувати різні точки зору
на один і той самий об’єкт або певним чином їх сумістити” [Кубрякова 2004, с. 520].
Доволі часто у мовознавчих студіях можна зустріти недиференційоване вживання термінів
антропоцентрична та когнітивно-дискурсивна на позначення парадигми досліджень. Наприклад, „під впливом
спеціальних досліджень принципово змінюється парадигма дослідження і політичний дискурс розглядається з
нових антропоцентричних і когнітивно-дискурсивних позицій” [Третьякова, с.304].
Хотілося б наголосити, що дослідження комунікації і звернення різних галузей знання до аналізу
мовлення, що набули особливого значення у кінці ХХ століття, відображають, в першу чергу, інтерес до прояву
«людського фактора» і анторопоцентричну орієнтованість питань зв’язку мовної свідомості, мовної
особистості, мовної “творчості”. Таким чином, а) ідеологія досліджень, б) шляхи формування та упорядкування
знань і програм досліджень, в) критерії оцінювання та інтерпретацію результатів досліджень сучасного
мовознавства визначаються інтересом до людини, яка «так збудована, що може судити про внутрішні свої
процеси не інакше, як тим або іншим способом виявивши ці процеси ззовні, поклавши їх перед собою»
[Потебня 1985, с.256].
Таким чином, за умов сучасних глобальних змін у всіх сферах людської діяльності відбувається зміна
наукового бачення багатьох явищ, що породжується спробами комплексного вивчення функціональних
динамічних властивостей систем, які постійно змінюються при взаємодії із середовищем. Задача
переосмислення існуючої парадигми всебічного дослідження мови теж набуває актуальності. Аналіз різних
програм лінгвістичних досліджень засвідчує формування нової парадигми науки про мову, котра передбачає
представлення всіх аспектів буття людини через призму «мовної системи координат». Ця парадигма є
домінуючою на даному етапі розвитку науки, відображає ідеологію досліджень, визначає шляхи формування і
упорядкування знань про людину та програми досліджень, встановлює критерії оцінювання та інтерпретацію
результатів досліджень.

Література
Андрейчук Н.І. Парадигма як термін // Вісник: Проблеми української термінології. – Львів:
Національний університет «Львівська політехніка», 2008. – № 620. – с. 254-257.
Арутюнова Н.Д. Дискурс // Лингвистческий энциклопедический словарь. – М.: “Советская
энциклопедия”, 1990.
Бацевич Ф.С. Нариси з комунікативної лінгвістики: Монографія. – Львів: Видавничий центр ЛНУ
ім. Івана Франка, 2003. – 281с.
Бацевич Ф.С. Філософія мови: Історія лінгвофілософських учень: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2008.
– 240с.
Васютинський В. Міжособова взаємодія в концепціях сучасних українських психологів. –
Соціогуманітарні проблеми людини. – 2005. – № 1.
Гайдеґґер М. Дорогою до мови / Переклав з нім. Володимир Кам’янець. – Львів: Літипис, 2007. – 232 с.
Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической философии / Пер. с нем.
А.В.Михайлова. – М.: Дом интеллектуал. кн.: CEU Press, 1999.
Жайворонок В.В. Українська етнолінгвістика: Нариси: Навч.посіб.для студ. вищ. навч. закл. – К.: Довіра,
2007. – 262 с.
Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность. – М., 1987.
Квадратура смысла: Французская школа анализа дискурса: Пер. с фр. и португ. / Общ. ред. и вступ. ст.
П.Серио; предисл. Ю.С.Степанова. – М.: ОАО ИГ «Прогресс», 1999. – 416 с.
Кримський С.Б. Під сигнатурою Софії. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 367 с.
Кубрякова Е.С. Язык и знание. – М., 2004.
Кун Т. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001.
Маслова В.А. Лингвокультурология: Учеб. пособие для студ. высш.учеб. заведений. – М.: Издательский
центр Академія, 2001. – 208 с.
Нерознак В.П., Халеева И.И. Языковая личность // Эффективная коммуникация: история, теория,
практика: Словарь-справочник / Отв. редактор М.И.Панов; сост. М.И.Панов, Л.Е.Тумина. – М.:
ООО «Агентство «КРПА Олимп», 2005. – 960 с.
Третьякова Т.П. Опыт лингвистического анализа аргументации в политическом диалоге // Коммуникация
и образование. Сборник статей. — Под ред. С.И. Дудника. — СПб.: Санкт-Петербургское философское
общество, 2004. — С.299-320.
Убальдо 2006, Убальдо Н. Иллюстрированный философский словарь / Пер. с ит. – М.: БММ АО, 2006. –
584с.
Потебня О.О. Естетика і поетика слова: Збірник. Пер. з рос. / Упоряд., вступ. ст., приміт. І.В.Іваньо,
А.І.Колодної. – К.: Мистецтво, 1985. – 302 с.
Селиванова Е.А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации. – К., 2002. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

278
Ситниченко Л. Першоджерела комунікативної філософії. – К., 1996.
Стернин И. А. Коммуникативное и когнитивное сознание. С любовью к языку. – Москва-Воронеж, 2002.
— С. 44-51.
Третьякова Т.П. Коммуникация и образование. Сборник статей. – Под ред. С.И.Дудника. – СПб.: Санкт-
Петербургское философское общество, 2004. – С.299-320.
Фрумкина Р.М. Теории среднего уровня” в современной лингвистике //Вопросы языкознания. – 1997. –
№4. – С. 55-67.
Шевченко Л.І. Теоретичні проблеми сучасного мовознавства: пошук дослідницьких парадигм //
Слов’янські мови і сучасний світ. – К.: Київський університет, 2000. – С.5-14.
Ячин С.Е. Слово и феномен. – М.: Смысл, 2006. – 138 с.
Varela F.J., Thomson E., Rosch E. The Embodied Mind: Cognitive Science and Human Experience. –
Cambridge, 1991.

The article presents an attempt to define the potential of modern linguistic research through the analysis of its
representative directions and to demonstratee the transference of linguists interest from , figuratively speaking, Ariadna
thread to Ariadna herself. Homo Lingualis is argued to have become the principal object of research. Consequently the
scientific paradigm of the XXI century linguistics has acquired anthropocentric drift and language is studied as the
representative form of human consciousness, means of cognition and intellectual consruction of the world; creative
product of lingual personality.
Keywords: anthropocentric paradigme, Homo Lingualis, lingual consciouness, lingual cognition, lingual
personality, lingual creativity.
Надійшла до редакції 8 вересня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.