Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Христина Гайдис — МОВНІ ЗЛОЧИНИ ЯК ПРЕДМЕТ СУДОВО-ЛІНГВІСТИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

Простежено методику проведення судово-лінгвістичного аналізу мовних доказів під час попереднього
розгляду справи; розкрито ступінь сучасного опрацювання лінгвістичних матеріалів у судах та
охарактеризовано методи аналізу таких матеріалів у судовій практиці.
Ключові слова: судова лінгвістика, лінгвістична експертиза, мовний злочин, лінгвістичний доказ.

Що саме називати судовою лінгвістикою і досі є предметом дискусій. Одні вчені вважають судовою
лінгвістикою вже просто застосування мови в суді, інші – аналіз під час судово-лінгвістичної експертизи. У
перших працях в цій галузі частіше фігурує власне термін „прикладна лінгвістика”, а не „судова”. Але це не
міняє суті самого лінгвістичного аналізу в суді.
Метою статті є простежити методику проведення судово-лінгвістичного аналізу мовних доказів під час
попереднього розгляду справи.
Зародженням галузі „судової лінгвістики” вважається публікація Яна Свартіка „Справа для судової
лінгвістики”, що була опублікована у 1968, але, звісно, сам лінгвістичний аналіз свідчень та спроби того, що ми
зараз називаємо „судово-лінгвістичною експертизою”, були ще задовго до того дня. Проте лише з
виокремленням судової лінгвістики у самостійну галузь прикладної лінгвістики почалося швидке формування і
розвиток методів. Науковці намагалися підкріпити свої теоретичні гіпотези та припущеннями реальними
фактами та прикладами. Почали з’являтись публікації та системи комп’ютерної підтримки таких експертиз.
Лінгвістичні свідчення спираються на фонетичний, синтаксичний, лексичний аналіз, аналіз почерку, дискурс та
соціолінгвістичний аналіз. Кожен з них сприяє зниженню ступеня суб’єктивності свідчень експерта в суді.
Таким експертом можна вважати прикладного лінгвіста, котрий дає свої свідчення в суді. Звісно, такий експерт
не обов’язково має встановити винен підсудний чи ні, але на основі проведеного аналізу і зібраних даних він
висловлює припущення, що спирається на його теоретичні знання та досвід експерта, і має на меті показати
суду і присяжним ті лінгвістичні прогалини, які є невидимими для ока пересічної людини – не лінгвіста.
Чим саме цікавий такий аналіз? Поруч із іншими матеріалами до справи, такими як аналіз ДНК, медична
експертиза, хімічна експертиза, та ін., він може пролити світло на потаємні і до того невидимі докази і справі,
він може наштовхнути на подальший пошук чи принаймні показати напрям цього пошуку. Не можна
стверджувати, що такий судово-лінгвістичний аналіз, як і будь-який інший, обов’язково дасть бажані
результати чи результати взагалі. Але це зовсім не означає, що його не слід проводити. Ми дуже часто нехтуємо
сказаним або перекручуємо сказані фрази чи слова, а лінгвістичний аналіз допомагає притримуватись
об’єктивності та максимально приблизитись до зниження суб’єктивного фактора при аналізі свідчень, що і є
головною метою суду.
Поки що на теренах України ще розвивається сама галузь прикладної лінгвістики, але створені багато
кафедр у провідних університетах нашої держави, де стрімко розвивають цю науку. В Україні вже є свої вчені у
цій галузі, здобутками якої ми можемо пишатись. Судову лінгвістику можна вважати підгалуззю прикладної
лінгвістики, адже вона практично застосовує набуте і зібране у прикладній лінгвістиці до судової практики, що
не може не приносити користі. Судді в один голос кричать про необхідність такого аналізу, а юристи
намагаються вже залучати свідчення таких експертів до своїх справ, але тільки у тих випадках, коли це їм на
користь. Якщо після такої експертизи стороні захисту, яка і звернулась по таку експертизу, не підходять її
результати, через те що вони не підтримують невинності клієнта, то вони просто не будуть включати таких
свідчень у справу.
До дискурс-аналізу в юридичній сфері належать виправлення стенограм. З лінгвістичної точки зору,
жодну із існуючих стенограм не можна назвати «точною». Тому їх розбивають на розмовні елементи,
виявляючи, наприклад, сумнівні чи таємно записані мовні злочини. Більша частина аналізу взаємозв’язків
зафіксованих у таких стенограмах включає соціолінгвістичний розгляд соціального контексту розмови,
розуміння учасниками одне одного, що походить від вибору ними теми, відповідей на запитання, коментарі та
репліки, які можна вважати «лінгвістичними підказками». За словами M. Култарда [Coulthard 1996, 171], часто
проводять дискурс-аналіз або поліцейських рапортів, або свідчень підсудних, що передбачає застосування
таких методів, як порівняння текстів сумнівного і безсумнівного авторства, показує стислість свідчень, які
© Гайдис Х.М., 2008 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

288
вважались дослівними, та „звернення до ймовірності” [Coulthard 1992, 252] – під ймовірністю тут мається на
увазі логічні висновки із опрацьованого матеріалу (наприклад, малоосвічений підозрюваний скоріш за все не
може сказати синтаксично складного речення, яке фігурує у рапортах поліції).
Один із прикладів застосування дискурс-аналізу містить насмішку з максими кількості, одна із таких
максим – максима Грайса, описана ним у статті 1975 року, „Логіка і розмова” (процитована в Култарті)
[Coulthard 1993]. Згідно з цією максимою, будь-яка спільна розмова не повинна включати більше інформації,
ніж потрібно. Наприклад, у сумнівному свідченні Вільяма Повера, один із свідків захисту у відомій справі
„Бірмінгемської Шістки” у Великій Британії, сказав: „Я бачив як Хагі дав Вокеру свою сумку,” у той час як у
поліцейському рапорті було зазначено: ”Хагі дав Джоні Вокеру його білу пластикову сумку” (прим. авт. –
plastic bag (англ) – пакет (укр.), з метою дотримання контексту та ілюстрації прикладу застосовано
дослівний переклад). У контексті своїх свідчень Вокер міг припустити, що поліція знає ім’я Вокера. А тим
більше, під час допиту, прикметники білий і пластиковий виникали б поступово (якщо взагалі). Неприродна
повторюваність таких деталей у поліцейській версії є явною ознакою „надмірної чіткості”, що є типовою для
„надуманих”, неприродніх текстів. Виявилось, що Повер видав набагато більше інформації, ніж хто-небудь це
зробив би за нормальних умов.
Крім надмірної чіткості, дискурс-аналіз виявив, що оці суперечні рапорти поліції не містили запитань,
що зазвичай виникли б при звичайній розмові. Звиклі допити вміщають „пов’язані з темою послідовні обміни”,
в яких тема згадується у відповідності до питання, після чого задаються подальші питання для уточнення
заданої теми. Таким чином утворюється певна логічна послідовність [Coulthard 1996, 166].
Окрім аналізу M.Култгарда, існує аналіз Роджера Шая, який, у свою чергу, зосередив увагу на дискурс-
аналізі текстів, що належали підозрюваним на мовні злочини (хабар, погроза, лжесвідчення та й інші) [Shuy
1981]. За словами Р.Шая: „Роль лінгвіста полягає в роз’ясненні журі структур і компонентів такої усної
взаємодії, ілюструючи їм неприродні для звичної послідовності компоненти з лінгвістичної точки зору, що
можуть бути наявні у цих записах” [Shuy 1998, 27]. До методів досягнення такої задачі належать аналіз
предмету обговорення, аналіз відповідей, аналіз плавності переходу тем. Аналіз предмета обговорення включає
список тем, спровокованих кожним із співрозмовників, визначає наміри кожного мовця, оскільки зазвичай
учасники розмови провокують саме ті теми, в яких вони зацікавлені. Якщо підсудний, обвинувачуваний у
мовному злочині, не спровокував жодної із „незалежних тем”, що могли б свідчити про його вину, то аналіз
його відповідей повинен надати подальші зачіпки про його наміри. Відповіді кодуються за дев’ятьма різними
категоріями, такими як „повна відповідь на відкриті питання та спеціальні питання”, „часткова відповідь на
відкриті питання та спеціальні питання”, „позитивна відповідь на питання так/ні та розчленовані запитання”,
„відхилення від теми”. Перші два типи аналізу зводяться до таблиць для впорядкування даних [Shuy 1990].
Аналіз переходу створює схеми для представлення переходу тем розмов більш графічно. Такий аналіз
визначає моделі взаємозв’язку, наприклад, котрий із мовців має більший контроль над темою, які теми мовець
наполегливо ініціює, і які є більш-менш спільними для обох. Р.Шай стверджує [Shuy 1990, 89], що такий аналіз
забезпечує „дорожні карти” для присяжних\судді, щоб вони могли сприймати невловимі аспекти розмови та
розмовні стратегії її учасників, і дозволяє отримати додаткові докази злочину взагалі. Крім цього, журі може
висунути обґрунтовані припущення про те, чи слова на записі належать підсудному, підтверджуючи „принцип
засмічення розмови”.
Кілька прикладів застосування дискурс-аналізу в судових справах описані в книзі Р.Шая „Мовні
злочини: використання та зловживання мовними свідченнями в суді” (1993). Одна із дуже відомих справ –
обвинувачення Сенатора Гарсона А. Вільямса-молодшого у скандалі „Абскам”. У 1978 році ФБР запідозрило
Вільямса в хабарництві і місяці намагалось підловити його на гарячому під час отримування хабарів від
фіктивних працівників неіснуючої компанії „Абдул Ентерпрайз”, власником якої був фіктивний шейх з ОАЕ.
Р.Шай констатує двозначність кількох слів і фраз у розмові, які Сенатор Вільямс зрозумів би зовсім не так, як
агенти. Таке дослідження двозначності тверджень і їхнє відмінне значення у різних мовців є звичним для
дискурс-аналізу.
Р.Шай також зазначає, що, відмовляючись від хабара шейха, сенатор зовсім не обурився. Цей факт
обвинувачення використало як сумнів та потрактувало як небажання відмовлятись від хабара. Насправді,
скоріш за все це була ввічливість сенатора і боязнь образити знатного іноземця. Крім цього, прослухавши
„десятки записів фактів хабарництва” Р.Шай визначив 4 етапи факту хабарництва [Shuy 1984, 221]:
(а) змалювання „проблеми” тим, хто дає хабар, і реакція на неї тим, хто його отримує;
(б) „пропозиція” подана тим, хто дає хабар, і розглянута тим, хто приймає;
(в) „завершення” акту дачі хабара, коли домовленість і умови підтверджено;
(г) „розширення”, де обома сторонами висловлюються плани на майбутнє про подальшу співпрацю.
На касетах із записами розмови, що проходили у справі „Абскам”, були присутні не всі із цих фаз, з чого
напрошується висновок, що насправді акт хабарництва не відбувся. Вільямс не прийняв пропозиції, і не було
жодного «завершення» чи «розширення».
У іншому випадку Сенатору Вільямсу таємний агент дав акціонерні сертифікати, на що Сенатор
відповів, вживаючи „лексичні знаки” (позитивні відповіді, що не обов’язково означають згоду), такі як „угу”.
Навіть після того, як свідчення ФБР про те, що воно не отримало жодних доказів вини сенатора, прозвучали в Розділ ІХ. Прикладна лінгвістика: напрями й аспекти дослідження

289
суді, було надто пізно. Як зазначає Р.Шай, „схема вини”, чи аура беззаконності охопила вже всю справу, і
сенатора визнали винним [Shuy 1990].
У менш відомій справі про хабарництво лінгвістичний аналіз так само не переконав присяжних на
повторному слуханні справи, але Р.Шай знову спирається на схему вини, а не на докази у справі. Підсудні
Джон МакНовн та Джон Полі, фермери авокадо. Обидва чоловіки хотіли перевірити свою теорію про те, що
жінка, котра вимагала ліцензію, була пов’язана із мафією. Підґрунтям для цього послужило її осудження
пропоцизії отримання грошей за видання ліцензії. Вона повідомила про вимагання до ФБР, які оснастили її
підслуховуючим пристроєм та відправили назад з грошима. Після аналізу їхньої розмови Р.Шай виявив, що всі
14 згадувань про гроші в розмові були спровоковані Дженіс. А це свідчить про те, що Полі та МакНовн
насправді не були зацікавлені в тих грошах (оскільки вони згадали про них тільки раз у попередній розмові і
жодного у даній).
Стенограми розмови захисту та обвинувачення (уряду) відрізнялись, але найбільш критичною
відмінністю було наступне речення:
Стенограма Уряду: No, I would take a bribe, wouldn’t you?
Стенограма захисту: No, I wouldn’t take a bribe, would you?
Перед тим як запропонувати свою версію Р.Шай прослухав касету 50 разів і дійшов до версії, яка збіглася із
версією захисту. Однією з причин обґрунтування правильності фрази є розкладання її на склади до і після другої
коми (паузи). Хоча і загальна кількість складів у обох версіях була однаковою, Р.Шай почув наступний поділ на
склади :
„___________________, _______?”
Іншим фактором, що підтверджував цю гіпотезу, було граматичне правило про ймовірність виникнення
заперечного речення після частки „ні”. А речення запропоноване урядом є неприродним, без „граматичної
гармонії”.
Врешті-решт, аналізуючи відповіді МакНовна та Полі на всі 14 згадувань про гроші Дженіс, Р.Шай не
виявив позитивних відповідей на провокації, а лише переведення предмета розмови, відхід від теми та й інші
маркери, що свідчать про відсутність ентузіазму отримання хабара. У розмові не було виявлено жодних
лінгвістичних підказок, які б свідчили про прийняття пропозиції у $5000. Полі відмовився від хабара (судячи із
стенограми Р.Шая) і поспішив до дверей. Дженіс шпурнула $5000 на стіл зі словами: „Ось беріть!”, на що
МакНовн відповів ”Що ви маєте на увазі?”, тоді Дженіс теж направилась до дверей. Шай роздумував над
спантеличенням МакНовна і його дилемою в момент, коли він врешті-решт забрав гроші і зустрівся з Полі в
машині. Коли Полі вияснив, що МакНовн таки забрав гроші, він розвернувся і поїхав назад до ресторану – де їх
обох арештували за звинуваченням у хабарництві. Р.Шай зазначає, що в той час, як вони ненавмисне отримали
гроші, що хоча і було ”нерозумно”, вони фактично не прийняли їх, отож злочину скоєно не було. Свідчення
Р.Шая були прийняті під час попереднього слухання справи. Але присяжні не дійшли до спільного рішення. У
повторному слуханні справи свідчень вже не було прийнято до уваги. Отож обох підсудних було визнано
винними. Р.Шай додав, що інші нелінгвістичні свідчення могли внести свою лепту до вироку суду, а могли і не
внести. На жаль, Р.Шай не надає інформації зі справи, яка могла б задовольнити цікавість допитливого читача,
що ж саме могло переконати 12 присяжних у безперечній вині підсудних [Shuy 1984].
Чи лінгвістична експертиза свідчень є лише суб’єктивним методом і досі залишається темою для дебатів,
хоча за останні десятиліття вона отримала значну технологічну підтримку. Вже видається зовсім безсумнівним,
що лінгвісти задовольняють потреби судової ланки для підтвердження їхньої експертизи поза їхнім
нелінгвістичним розумінням мови, розмови та стенограм. Повне визнання судового лінгвіста вже видається
лише питанням часу. Належне обґрунтування можна було побачити із справ, проаналізованих Р.Шаєм,
виникнення категорій та класифікацій, таких як його систематизація акту хабарництва чи категоризація
відповідей.
Тому таким важливим є створення незалежного центру судово-лінгвістичної експертизи, який би давав
змогу бачити повну картину мовного портрета підсудного і порівнювати її із мовною картиною того, хто скоїв
злочин (у тих випадках, коли це можливо), знаходити додаткові зачіпки у справі, чи підтверджувати вже
існуючі припущення, як це вже зробили такі всесвітньо відомі організації, як Інтерпол та ФБР. У Великій
Британії вже створено цілий інститут судової лінгвістики, де готуються спеціалісти у цій галузі.

Література
1. Coulthard, M. (1992). Forensic discourse analysis. In M. Coulthard (Ed.), Advances in spoken discourse analysis (pp.
242-258). New York: Routledge.
2. Coulthard, M. (1993). On beginning the study of forensic texts: Corpus concordance collocation. In M. Hoey (Ed.),
Data, description, discourse: Papers on the English language in honour of John McH. Sinclair (pp. 86-97). London: Harper
Collins.
3. Coulthard, M. (1996). The official version: Audience manipulation in police records of interviews with suspects. In
C. Caldas-Coulthard & M. Coulthard (Eds.), Texts and practices: Readings in critical discourse analysis (pp. 166-178). New
York: Routledge.
4. Miron, M. (1990). Psycholinguistics in the courtroom. In R. Rieber & W.Stewart (Eds.), The Language scientist as ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 17

290
expert in the legal setting: Issues in forensic linguistics (pp. 55-64). New York: The New York Academy of Sciences.
5. Shuy, R. (1981). Can linguistic evidence build on defense theory in a criminal case? Studia Linguistica, 35, 33-49.
6. Shuy, R. (1984). Entrapment and linguistic analysis of tapes. Studies in Language, 8, 215-234.
7. Shuy, R. (1990). Evidence of cooperation in conversation: Topic-type in a solicitation to murder case. In R. Rieber
& W. Stewart (Eds.), The Language scientist as expert in the legal setting: Issues in forensic linguistics (pp. 85-106). New
York: The New York Academy of Sciences.
8. Shuy, R. (1998). Language evidence in distinguishing pilot error from product liability. In D. Oaks (Ed.),
Linguistics at work: A reader of applications (pp. 15-29). San Diego, CA: Harcourt Brace College Publishers.

The present study concerns the problem of forensic linguistic analysis of language evidence during the pre-trial
investigation. Evidence commonly analyzed by linguists in criminal cases includes transcripts of police interviews and
language crimes (such as bribery) and anonymous or questioned texts. Forensic linguistic testimony is rarely admitted into
courts of law, though. A major reason for this is apparently impressionistic methods, which are examined for their
objectivity.
Keywords: forensic linguistics, linguistic expertise, language crime, language evidence.
Надійшла до редакції 3 жовтня 2008 року.

 

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.