Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Марина Михальченко — ОЦІНКА У ФІЛОСОФСЬКО-ЛОГІЧНОМУ ТА ПСИХОЛОГІЧНОМУ АСПЕКТАХ

Статтю присвячено вивченню філософських, логічних і психологічних основ оцінки. Оцінку розглянуто
як універсальну мовну категорію, обґрунтовано доцільність синергетичного підходу до її вивчення. Зіставлено
погляди філософів на оцінку, виділено її особливості. Окреслено соціальну детермінованість оцінки, з’ясовано її
роль в етиці й естетиці. Проаналізовано вчення про цінності в акмеології, зв’язок оцінки з поняттям «акме».
Схарактеризовано статус оцінки у психології, її зв’язок з процесом відображення.
Ключові слова: оцінка, цінність, пізнання, аксіологія, логіка оцінок.

Універсальна категорія оцінки пов’язана з усіма процесами людської діяльності. Ми користуємося
оцінками щодня: як громадяни і члени суспільства, як представники своєї нації, як носії певної культури й
учасники історичної епохи, як професіонали у своїй справі. Оцінка всепроникна, її вияви знаходимо у
морально-етичних принципах, у національно-специфічних асоціаціях і в особистому житті кожної людини.
Сьогодні навіть існують професії, повністю засновані на оцінці: оцінка вартості майна, нерухомості тощо,
оцінювання програм або політики, оцінка ефективності заходів, оцінка рівня знань, розробка стандартів для
різних галузей. Цей перелік можна продовжувати досить довго, оскільки «універсальним для сприйняття
людини є феномен порівняння і зіставлення» [Серебренников 1988: 89]. Оцінка репрезентує людський вимір
мови і мовлення. Важко уявити людину, яка б не пізнавала і не осмислювала світ, не втілювала б своїх думок у
мові.
Значну увагу вивченню оцінки приділено в багатьох дисциплінах: філософія, аксіологія, логіка,
психологія, етика, естетика, педагогіка, економіка та ін. «Людиновимірність і гуманізація сучасної науки
зумовлюють особливу увагу до центру складних систем – до людини» [Семенець 2004: 308], а тому під час
опрацювання категорії оцінки необхідно враховувати як лінгвістичні (лексичне значення мовних одиниць,
контекст), так і екстралінгвістичні чинники (соціальні, історичні, культурні, національно-специфічні). Сьогодні
надзвичайно актуальним є синергетичний підхід до вивчення явищ, який дозволяє охопити всі аспекти об’єкта
дослідженя. Мета статті – дослідити філософсько-логічні та психологічні основи оцінки. Мета передбачає
виконання таких завдань:
— дослідити мовну оцінку з позицій філософії;
— проаналізувати статус оцінки в аксіології;
— розкрити основні положення логіки оцінок;
— з’ясувати особливості етичних і естетичних оцінок;
— роглянути вчення про цінності в акмеології;
— схарактеризувати статус оцінки у психології.
Підґрунтя для вивчення оцінки як мовної категорії закладено у філософських і логічних теоріях. У
філософії оцінка розглядалася передусім як категорія мислення, думка про цінність [Бачинин 2005], [Введение
2004].
Геракліт виявив багатоаспектність пізнання та істини. Філософ розмежував раціональну й емоційну
оцінки, зазначивши, що істина досягається розумом по той бік почуттів. Піфагорейці проголосили найвищою
цінністю істину, пошук якої є сенсом життя. Ксенофан запропонував свою ієрархію цінностей, у якій цінності
розуму та мудрості мали значну перевагу над цінностями вітальними. Парменід висунув принцип істини, згідно
з яким буття є чистою позитивністю, небуття – чистою негативністю. За Парменідом, усе відносно: немає
абсолютної істини, абсолютних цінностей, абсолютного блага. Поняття добра і зла філософ співвідносить з
користю та шкодою. Протагор заперечив існування абсолютних критеріїв істинності, наголосивши на
суб’єктивності сприйняття: людина є мірилом усіх речей. Протагор вважав, що про кожну річ можна
стверджувати прямо протилежне, і водночас не бути певним навіть у цьому.
Аксіологічна проблематика наявна й у вченні Платона про ідеї. Розмежовуючи ідеї та конкретні, чуттєві
речі, Платон створив ієрархію ідей. Так, ідеї блага, істини, прекрасного, справедливого належали до першого
ряду, до другого – ідеї, що виражають фізичні явища і процеси, до третього – окремі розряди істот. У теорії
пізнання Платон чітко розрізняв знання, що стосується ідей, та думку, пов’язану з чуттєвим світом. Знання веде
до абсолютної істини, на відміну від думки, що пов’язана лише із зовнішнім аспектом речей.
Однією з провідних ідей філософії Сократа є ідея блага, що постає як реалізована цінність – корисність.
Уявлення Сократа про позитивне і негативне пов’язані зі знанням: знання – добре, незнання – погане. Пізнання
блага Сократ вважав запорукою моральності людини.
© Михальченко М.М., 2009 Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

9
Проблема доброго, добра детально висвітлена у працях Аристотеля, який виділив три складники
концепту «добра» («благо», «щастя», «блаженство»). Однак філософ заперечував існування загального блага,
об’єднаного однією ідеєю.
Сенека як цінність розглядав щастя, мислитель створив систему морально-етичних правил поведінки
людини для досягнення щасливого життя. Сенека наголошував на суб’єктивному характері цінностей і
ставлення до речей.
Гедоністична концепція доброго і поганого втілена в роботах філософів XVII ст. – Т. Гоббса, Дж. Локка і
Б. Спінози.
Т. Гоббс розглядає добро як «об’єкт будь-якого людського потягу або бажання» [Гоббс 1991: 39], а зло,
відповідно, як об’єкт «ненависті або відрази». Він виділяє три види добра: добро в обіцянці, добро в дії як
бажану ціль (приємне), добро як засіб (корисне, вигідне); і, відповідно, три види зла: зло в обіцянці, зло в дії й у
результаті (неприємне) і зло як засіб (невигідне, шкідливе). В уявленні філософа задоволення втілює добро, а
страждання, невдоволення – зло. Оцінка являє собою результат осмислення завдяки передбаченню добрих і
поганих наслідків і результатів осмислюваного. Т. Гоббс також наголосив на бінарності оцінки: якщо наслідки
добра перевищують наслідки зла, об’єкт можна оцінити як «явне або видиме добро», в іншому разі – як «явне
або видиме зло» [Гоббс 1991: 47].
Дж. Локк аналізує добро і зло в аспекті задоволення і страждання. Філософ актуалізує питання про
норму, що формує уявлення соціуму про добро і зло. Він виокремлює три роди законів, з якими люди
співвідносять об’єкти оцінки [Локк 1985: 406]: божествений закон («міра гріха та виконання обов’язку»),
громадянський закон («мірило злочину та невинності») і філософський закон, закон суспільної думки, або
доброго імені («мірило чесноти і пороку»). Дж. Локк звернув увагу на градуальний характер оцінки,
зауваживши, що добре може бути більшим або меншим.
Б. Спіноза вивчав людину та її ставлення до соціуму і всесвіту. Філософ наголошував, що визначення
чогось як доброго чи поганого залежить від суб’єкта, тобто оцінка зумовлена людською природою. Мислитель
також звернув увагу на поняття норми: оскільки під час оцінювання ми спираємося саме на норму, то від зміни
норми залежить і зміна оцінки. Б. Спіноза здійснив переоцінку традиційних моральних цінностей, поклавши в
основу філософії життя радість і спокій.
І. Кант також пов’язує добро з благом, приємністю, задоволенням, а зло – з нещастям, неприємністю,
стражданням. Він звертає увагу на неоднозначність трактування цих понять: «Той, хто зважується на хірургічну
операцію, без сумніву, відчуває її як зло, але розумом він і кожен інший визнає її чимось добрим» [Кант 1965:
384]. Отже, І. Кант розмежовує емоційну і раціональну оцінку. Поняття доброго і поганого визначається
моральним законом: «Тільки моральний закон сам по собі є мотивом у судженні розуму, той, хто робить його
своєю максимою, морально добрий» [Кант 1965а: 25].
Д. Юм вважав симпатію доволі могутнім принципом людської природи і простежив зв’язок оцінки з
емоціями: приємне викликає позитивні емоції (любов), неприємне – негативні (ненависть), він звернув увагу на
здатність емоції посилювати оцінку. В основу оцінки Д. Юм поклав порівняння, зазначивши, що «об’єкти
видаються більшими або меншими під час порівняння їх з іншими» [Юм 1995: 120]. Філософ виділив зону
безвідносного до оцінки, оскільки не кожне відчуття задоволення або страждання, викликане характерами або
вчинками, «має ту особливу властивість, яка змушує нас виражати схвалення або осуд» [Юм 1995: 232].
У ХІХ ст. сформувалась аксіологія (від грец. ахіа – цінність і logos – вчення) – «вчення про цінності
духовно-практичного життя індивідів і співтовариств» [Бачинин 2005: 18]. Саме в цей час у філософії поняття
блага поділяється на два компоненти: реальність і цінність. Цінності втілюють ідеальні уявлення про світ
індивіда і суспільство. У [Словарь 2005] цінності поділяються на три види: матеріальні, соціальні та духовні.
Усім цінностям властиві такі особливості:
1) бінарний характер, тобто наявність протилежних (позитивних і негативних) цінностей, що передбачає
можливість вибору (приємне – неприємне, прекрасне – потворне, добре – погане);
2) ієрархічність як позитивних, так і негативних цінностей, що залежить від культурно-історичного
контексту [Словарь 2005: 5].
Представники школи неокантіанства В. Віндельбанд і Г. Рікерт постулюють об’єктивне існування
цінностей, на яких ґрунтується суб’єктивний акт оцінки. В. Віндельбанд визначає філософію як науку про
загальнообов’язкові цінності, як нормативне вчення, засноване на пізнанні еталону. Для філософа цінності є
апріорними, обов’язковими для всіх. В. Віндельбанд розглядає як єдине ціле цінності істини, добра, краси. Він
наголошує на дуалізмі світу, у якому існують дійсність і цінності, називаючи цей дуалізм «священною
таємницею». Розвиваючи ідеї І. Канта, мислитель розмежовує судження про факти і судження про цінності, чим
започатковує розрізнення фактів і цінностей. Г. Рікерт звернув увагу на суб’єктивність цінностей. Він розглядає
оцінки як поєднання цінностей з дійсністю і розмежовує цінності та дійсні оцінки: «цінність може мати
значущість навіть і за відсутності акту оцінки, який виражає те чи інше до неї ставлення» [Риккерт 1998: 460].
За Г. Рікертом, сутність цінностей полягає не у фактичності, а в значущості: «Лише сукупність буття та
цінностей складає разом те, що заслуговує на ім’я світу» [Риккерт 1998: 458]. Філософ також обґрунтував
коґнітивний аспект оцінки: оскільки дійсне для судження дійсне і для пізнання, а судження споріднене з
бажанням і почуттями, то і теоретичне пізнання має відношення до цінності. Що-небудь стає ціннім для ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

10
суб’єкта, коли він визнає його значущість. Для цього необхідне осмислення, якому передує пізнання. Оцінки
«відображають не тільки інтереси та потреби суб’єкта, але і його самопізнання і пізнання об’єкта» [Введение
2004: 524]. Пізніше російський філософ П. Сорокін, розвиваючи думки Г. Рікерта, зближує цінності з
культурою, розглядає цінності як основу кожної культури. Ми можемо говорити про оцінку як феномен, що
забезпечує спадковість культури.
В. Дільтей висунув нову концепцію – ідею аксіологічного плюралізму, згідно з якою існує багато систем
цінностей, що визначаються культурно-історичним контекстом і пізнаються в межах пізнання таких контекстів.
«Матеріальну етику цінностей» запропонував М. Шелер, який вважав моральні цінності незмінними
сутностями. Він намагався встановити «матеріальні» структури ціннісних переживань у вигляді ієрархії
бінарних модальностей (приємне – неприємне, симпатія – антипатія). Найвищою цінністю для М. Шелера є
цінність релігійна. Сутність людини філософ вбачав у любові як акті бачення вищої цінності об’єкта. Ідеї
М. Шелера в етиці щодо незмінних цінностей розвинув М. Гартман. Стрижневою в його теорії є проблема
співвідношення цінностей і свободи волі індивіда: з одного боку, цінності є орієнтиром для волі, а з іншого –
воля реалізує цінності.
На думку М. Вебера, у формуванні цінностей домінують не суб’єктивні вподобання людини, а історична
епоха і культура. Спіпвідносячи пізнання та цінності, М. Вебер пропонує поняття «пізнавального інтересу», що
детермінує вибір і спосіб вивчення об’єкта, а також поняття «ціннісної ідеї», визначуваної певним баченням
світу в межах культурного контексту. Цінність філософ вважає нормою, яка існує завдяки своїй значущості для
суб’єкта і зумовлює соціальні дії.
На відміну від гедоністів, Дж. Мур стверджує, що добро (благо) і задоволення не можна ототожнювати.
Філософ вважав, що добро існує об’єктивно і не може бути визначене. Мислитель заперечув існування
дескриптивного компонента оцінних слів, зазначаючи, що поняття «добре» просте і неподільне, залежить лише
від природних властивостей речі. Однак Дж. Мур не врахував впливу на оцінку стандартів і стереотипів.
Релігійно-філософську аксіологію опрацьовували російські філософи В. Соловйов і М. Лосський, які
пояснювали абсолютний характер цінностей (Добра, Краси, Істини) наявністю досконалого божественого
начала.
У філософії українського бароко аксіологічну проблематику вивчав Г. Сковорода, який зосереджувався
на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Мудрість людини, згідно з переконаннями філософа,
полягає в пізнанні істини та житті відповідно до неї. Акцентуючи на ролі серця як основі душевного життя
людини, Г. Сковорода вважав серце рушійною силою самопізнання людини, пізнання добра і зла, що веде до
самовдосконалення. Антитетичне розуміння буття покладено в основу ідеї про дві натури світу, згідно з якою
все у світі складається з двох взаємопов’язаних протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і
внутрішньої, тілесної і духовної, обману й істини. Окрему увагу Г. Сковорода приділяв проблемі щастя.
Філософ вважав, що щастя не залежить від зовнішніх чинників, а щасливою може бути кожна людина. Для
цього варто лише опанувати науку про щастя, усвідомити своє щастя.
Проблема цінностей є настільки широкою, що виходить далеко за межі філософії. Цінності існують у
кожному суспільстві, створюються та змінюються, функціонують і поза аксіологією.
У логіці під оцінкою розуміють висловлення про цінність. Цінністю вважається «будь-який предмет
будь-якого інтересу, бажання, прагнення тощо» [Ивин 1970: 12]. Оцінювання постає як встановлення певного
ставлення суб’єкта оцінки до її предмета. Логіку оцінок О. Івін визначає як «розділ логіки, що займається
аналізом висновків, посилками або умовиводами яких є оцінки» [Ивин 1970: 4]. У логіці оцінок виокремлюють
логіку абсолютних оцінок, які формулюються за допомогою понять «добре»/«погано» та «індиферентно щодо
оцінки», та логіку порівняльних оцінок (або логіку переваг), у яких використовуються поняття «краще»,
«гірше» та «рівноцінно». Особливістю логіки абсолютних оцінок є те, що позитивно ціннісне (добре) та
негативно ціннісне (погане) визначають одне одного: «об’єкт добрий, коли його відсутність негативно цінна;
об’єкт поганий, коли його відсутність позитивно цінна» [Горский 1991: 140]. Те, що не є ні добрим, ні поганим,
визначається як індиферентне щодо оцінки. У такому разі суб’єкт виключає предмет зі сфери своїх інтересів і
приписує йому нульову цінність. Як абсолютні, так і порівняльні оцінні поняття утворюють триплети: добре –
все одно – погано; краще – рівноцінно – гірше [Ивин 1970: 182]. При цьому логіка абсолютних оцінок і логіка
порівняльних оцінок являють собою окремі розділи логіки оцінок. Їх не можна об’єднувати, оскільки «краще»
не можна визначити через «добре», а порівнювати можна як добре з добрим (або погане з поганим), так добре з
поганим.
У [Горский 1991] подані такі основні положення законів логіки оцінок:
— ніщо не може бути одночасно добрим і індиферентним щодо оцінки, індиферентним до оцінки і
поганим;
— якщо що-небудь є індиферентним щодо оцінки, то й протилежне так само («Якщо все одно, що сніг
білий, то було б все одно, якби він не був білим»);
— добре перше, добре і друге, тільки якщо добре разом перше і друге («Добре бути здоровим і добре бути
багатим, тільки якщо добре бути здоровим і багатим»).
У логіці оцінок загальноприйнятими є два принципи, що не є універсальними. Принцип аксіологічної
повноти (будь-який об’єкт є або добрим/кращим, або індиферентним/рівноцінним щодо оцінки, або Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

11
поганим/гіршим) справедливий лише за умови, що множинність речей, про цінність яких є певне уявлення,
збігається з множинністю всіх речей. Це не завжди так, оскільки існують об’єкти, що перебувають поза сферою
оцінки (наприклад, те, що у кішки чотири лапи, не можна розглядати як добре, погане або байдуже). Принцип
аксіологічного непротиріччя полягає в тому, що «стани, які суперечать один одному, не можуть бути разом
добрими (поганими)» [Горский 1991: 140]. Однак цей принцип дещо ідеалізований, у реальності не всі оцінки
послідовні.
На думку О. Івіна, усі оцінки можна поділити на дві групи: абсолютні оцінки (виражаються за
допомогою понять «добре», «погано», «добро», «зло», «байдуже») та порівняльні (виражаються поняттями
«краще», «гірше», «рівноцінно»). Поняття «байдуже» видається не зовсім коректним для лінгвістичного
визначення нейтральної оцінки, зважаючи на негативну семантику прикметника «байдужий» (байдужий до
чужих проблем). Видається доцільним виділення зони нейтрального для оцінки, що має значення «ні добре, ні
погано». Варто зазначити, що така зона нейтрального для оцінки не є тотожною нормі, розташованій у зоні
позитивного. У лінгвістиці теж поширений такий поділ оцінок. О. Вольф зазначає, що порівняння наявне в обох
типах оцінок: імпліцитно в абсолютних (Ви багатий чоловік, – сказав странній, розглядаючись (В. Шевчук.
Мор)) і експліцитно в порівняльних (А твоя, Галочко, мама бігала найкраще на всю школу (Г. Пагутяк. Пан у
чорному костюмі з блискучими ґудзиками)).
Логічну структуру оцінки складають об’єкт оцінки, предмет і підстава для оцінки. Оскільки процеси
мислення і мовлення не тотожні, то не всі складові структури оцінки знаходять вербальне вираження. А тому в
лінгвістиці постає доцільним поділ компонентів оцінної структури на експліцитні та імпліцитні, а також
вивчення імпліцитної оцінки.
Як скорочену форму оцінного висловлення у логіці розглядають нормативні висловлення, що становлять
окремий випадок оцінок – групові оцінки: «Обов’язково А» рівносильно «А позитивно цінно, і добре, що
ухилення від А призводить до покарання».
Істотним є вплив логіки оцінок на формування моральних норм, що дозволяє простежити зв’язок оцінки
з деонтичною логікою та з етикою.
Порівнюючи доентичні теорії в етиці й у логіці норм з аксіологічними концепціями та логікою оцінок,
Н. Арутюнова [Арутюнова 1988] зазначає, що в перших за основу береться концепт нормативності,
обов’язковості, з якого виводиться поняття цінності, а в других первинним вважається концепт цінності,
добра, а поняття обов’язковості виводиться з нього. Якщо аксіологічні поняття утворюють ціннісні судження,
то деонтичні – нормативні судження. Відмінність між нормою і цінністю полягає в тому, що цінність завжди є
бажаною для самої особистості, тоді як дотримання норм засноване на переконанні. Нормативні стандарти
поведінки, закріплюючись «як у масовій і індивідуальній психіці, звичках і свідомості людей, так і в їх
взаємних відношеннях, способах спілкування та взаємодії», здійснюють функцію «соціального контролю»
[Дробницкий 1974: 260]. Механізм дії цих норм настільки узвичаєний, що ми його не помічаємо, не
виокремлюємо в повсякденній діяльності. Властивості цінностей і норм поєднують у собі ціннісні орієнтації як
«суб’єктивні аутодетермінанти, що підпорядковують собі мотиваційну структуру індивідуальної свідомості і
змушують її прагнути до значущих цілей» [Бачинин 2005: 260].
В етиці цінності мають імперативно-регулятивну функцію. Найважливішим етичним поняттям є добро,
уявлення про яке у людини формується під час виховання і закріплюється в моральних настановах і нормах. В
етичному аспекті оцінка впливає на вчинки людей, програмує поведінку.
Оцінка соціально детермінована. Соціальна зумовленість оцінки «виражається в тому, що людська
діяльність не мислиться без суспільства, в якому суб’єкт існує, і, зрештою, оцінка зумовлюється соціальними
факторами» [Бєссонова 2002: 4]. Оскільки оцінка спирається на досвід суспільства, вона є культурно значущою.
Оцінка зумовлює існування культури як створення й опанування цінностей і вироблення ставлення до них.
Культура передбачає певну ієрархію цінностей, з розвитком суспільства, матерільної та духовної культури ця
ієрархія теж змінюється. Отже, виникають нові критерії оцінки і нові оцінки (наприклад, у ХХ ст. еталоном
жіночої краси вважалася надмірна худорлявість, сьогодні це оціннють негативно, забороняють занадто
худорлявим моделям з’являтися на подіумі).
Цінності, пов’язані з художнім, творчим освоєнням дійсності, сконцентровані в естетиці. Головною
естетичною цінністю проголошено прекрасне як «показник духовності і гуманності, досконалості і свободи»
[Сморж 2005: 86]. Прагнення до прекрасного є однією з особливостей людини. Естетична оцінка являє собою
встановленя естетичної цінності об’єкта, що сприймається, і передбачає «свідоме або неусвідомлене
зіставлення тих чи інших явищ з ідеалом естетичним» [Эстетика 1989: 97].
У лінгвістичній класифікації оцінок, за Н. Арутюновою, теж виокремлюють етичні (Але ж негарно –
видавати товариша, бути зрадником (З. Легкий. Кентавр)) й естетичні (Була така гарна й молода під тим
сонцем! (В. Шевчук. Дім на горі)) оцінки.
Вчення про цінності знаходить розвиток у сучасних науках, зокрема в акмеології (від грец. akme – вищий
ступінь чого-небудь) – науці про вершини розвитку окремої людини та спільноти людей і умови їх діяльності.
Однією з умов досягнення «акме» (піку розвитку) вважається «потужний розвиток у людини загальних
здібностей і перетворення загальнолюдських цінностей на її власні цінності, що означає морально-етичну ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

12
вихованість її особистості» [Акмеология 2004: 57]. Акмеологія проголошує найвищою цінністю особистість і
ґрунтується на формуванні оптимальних ціннісних орієнтирів (здоров’я, працездатність, оптимізм).
У психології оцінку вивчають у зв’язку з процесом відображення: людина не лише відображає дійсність,
а й відображає своє ставлення до неї. Тобто відображення дійсності можна розглядати як єдність пізнання й
оцінювання. Процеси сприйняття та мислення пов’язані: пізнаючи щось, ми це осмислюємо, формуємо власне
ставлення. Оцінка становить невід’ємну частину людської діяльності (як повсякденної, так і професійної),
необхідну індивіду для організації взаємодії з навколишнім світом, з іншими людьми, з суспільством.
В оцінці знаходить вияв людська свідомість, що аналізує навколишню дійсність, є її відображенням. Ми
пізнаємо світ, кваліфікуємо його, здійснюємо оцінку. Втілення цих процесів у мові дозволяє розглядати оцінку
як універсальну мовну категорію.
Різні науки вивчають явище оцінки в багатьох аспектах, проте всі вони роблять внесок у
загальнотеоретичну розробку проблеми оцінки. Синтезуючи уявлення про оцінку в різних дисциплінах, ми
зможемо осмислити всі її площини. Поєднання досліджень, присвячених оцінці, у галузі філософії, логіки,
психології, акмеології тощо постає плідним ґрунтом для подальших філософсько-лінгвістичних пошуків.

Література
Акмеология 2004: Акмеология: Учебник / Под общ. ред. А.А. Деркача. – М.: Изд-во РАГС, 2004. – 688 с.
Арутюнова 1988: Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт. – М.: Наука,
1988. – 341 с.
Бачинин 2005: Бачинин В.А. Философия. Энциклопедический словарь. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А.,
2005. – 288 с.
Бєссонова 2002: Бєссонова О.Л. Оцінний тезаурус англійської мови: когнітивно-гендерні аспекти. –
Донецьк: ДонНУ, 2002. – 362 с.
Введение 2004: Введение в философию: Учеб. пособие для вузов / Авт. колл.: Фролов И.Т. и др. – 3-е
изд., перераб. и доп. – М.: Республика, 2004. – 623 с.
Гоббс 1991: Гоббс Т. Сочинения: В 2 т. – Т. 2 / Сост., ред., авт. примеч. В.В. Соколов; Пер. с лат. и англ. –
М.: Мысль, 1991. – 731 с.
Горский 1991: Горский Д.П. и др. Краткий словарь по логике / Д.П. Горский, А.А. Ивин,
А.Л. Никифоров / Под ред. Д.П. Горского. – М.: Просвещение, 1991. – 208 с.
Ивин 1970: Ивин А.А. Основания логики оценок. – М., 1970. – 230 с.
Локк 1985: Локк Дж. Сочинения: В 3-х т. – Т. I / Ред.: И.С. Нарский, А.Л. Субботин; Ред. I т., авт.
вступит. статьи и примеч. И.С. Нарский; Пер. с англ. А.Н. Савина. – М.: Мысль, 1985. – 621 с.
Кант 1965: Кант И. Сочинения: В 6 т. / Под общ. ред. В.Ф. Асмуса, А.В. Гулыги, Т.И. Ойзермана. – Т. 4. –
Ч. І. – М.: Мысль, 1965. – 544 с.
Кант 1965а: Кант И. Сочинения: В 6 т. / Под общ. ред. В.Ф. Асмуса, А.В. Гулыги, Т.И. Ойзермана. – Т. 4.
– Ч. 2. – М.: Мысль, 1965. – 478 с.
Риккерт 1998: Риккерт Г. Философия жизни. – К.: Ника-Цент, 1998. – 512 с.
Семенець 2004: Семенець О.О. Синергетика поетичного слова. – Кіровоград: Імекс ЛТД, 2004. – 338 с.
Серебренников 1988: Серебренников Б.А. Роль человеческого фактора в языке: язык и мышление. – М.:
Наука, 1988. – 242 с.
Словарь 2005: Словарь философских терминов / Науч. редакция проф. В.Г. Кузнецова. – М.: ИНФРА-М,
2005. – XVI, 731 с.
Сморж 2005: Сморж Л.О. Естетика: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2005. – 334 с.
Эстетика 1989: Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А.А. Беляева и др. – М.: Политиздат, 1989. – 447 с.
Юм 1995: Юм. Д. Трактат о человеческой природе. Книга вторая. Об аффектах. Книга третья. О морали /
Пер. с англ. С.И. Церетели, примечания И.С. Нарского. – М.: Канон, 1995. – 416 с.

The article is devoted to the study of philosophical, logical and psychological bases of estimation. An estimation
is considered as an universal linguistic category, expedience of synergetic approach for its study is reasoned. The
opinions of philosophers about estimation are compared, its features are selected. Social determinancy of estimation is
outlined, its role in ethics and aesthetics is found out. The theory of values in acmeology and correlation of
the estimation with a notion acme are analyzed. The status of estimation in psychology and its relation with process of
reflection are characterized.
Keywords: estimation, cognition, value, axiology, logic of estimations.
Надійшла до редакції 20 жовтня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.