Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Олена Кульбабська — ВТОРИННІ ПРЕДИКАТИ: ЛІНГВАЛЬНИЙ СТАТУС, КЛАСИФІКАЦІЯ І РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

У статті узагальнено погляди мовознавців щодо лінгвального статусу вторинних предикатів,
запропоновано авторську класифікацію вторинних предикатних синтаксем, з’ясовано їх морфологічні та
семантичні варіанти.
Ключові слова: вторинна предикація, валентність предиката, вторинна предикатна синтаксема,
експліцитність / імпліцитність, непредикативна пропозиція.

У сучасному українському мовознавстві особливої ваги набуває послідовний розгляд текстотвірного
потенціалу категорійних форм. Граматичне явище у таких дослідженнях, – підкреслює А.Загнітко, –
репрезентовано в усіх своїх вимірах, простежено функціональну специфіку граматичних одиниць у системі
мови й мовлення. Це уможливлює аналіз первинних і вторинних функцій, їх поширення і трансформацію
[Загнітко 2001: 8]. Перспективні напрямки вивчення функціональної природи синтаксичних явищ визначив
І.Вихованець у праці “Нариси з функціонального синтаксису української мови” [Вихованець 1992],
© Кульбабська О.В., 2009 Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

71
встановивши такі головні завдання: 1) обґрунтувати теоретичні засади функціонального синтаксису (розгляд
типології функціональних підходів до вивчення синтаксису, аналіз типів функціональних синтаксичних
одиниць, дослідження формально-синтаксичної та семантико-синтаксичної структури речення); 2) простежити
ієрархію предикатних / непредикатних синтаксем елементарного речення; 3) визначити семантичні процеси
ускладнення синтаксем. Саме з таких позицій учені намагаються впорядкувати галузь синтаксису, що її
традиційно називаємо “ускладненням простого речення”.
Істотною відмінністю нового семантико-синтаксичного підходу до вивчення структури простого
ускладненого (неелементарного) речення є те, що він ґрунтується на семантико-синтаксичній категорії
валентності предиката та понятті синтаксеми як мінімальної, неподільної, нечленованої на синтаксичні
одиниці нижчого рівня семантико-синтаксичної одиниці. Синтаксема виділяється на ґрунті семантико-
синтаксичних відношень, які організовує предикат як центральний компонент речення. Отже, сферою
виявлення термінів “синтаксема” і “предикат” є речення як основна одиниця-конструкція.
Реалізація синтаксем залежить від граматичних форм вираження слів та їх лексичного наповнення. У
цьому аспекті слушним є зауваження А.Мухіна про те, що синтаксема як найменша номінативна одиниця –
складник (компонент) висловлення – відзначається тим, що досить часто представлена низкою співвідносних
словоформ, які можуть бути схарактеризовані як її “лексико-комбінаторні” та “синтаксико-комбінаторні
варіанти” [Мухин 1961: 52]. У цьому аспекті семантично неелементарні речення – це синтаксичні одиниці, у
яких виділяємо основну (базову) структуру одного з вихідних елементарних речень і модифіковану структуру
іншого елементарного речення [Вихованець 1993: 14; 129; Шульжук 2004: 190; Городенська 1991: 13]. Такі
речення утворено внаслідок семантико-синтаксичних та формально-синтаксичних трансформацій складних
речень [Вихованець 1993: 264; Мірченко 2004: 35; Загнітко 2007: 126 – 130]. Напр.: Після розлучення ходила з
сином до театру (Є.Кононенко); При місяці блищали очі-ґудзики (С.Кохмат); На відміну від Андрія-великого
син був лагідний (Н.Зборовська); Ми пішли з Андрієм по пиво (Н.Зборовська); Мій дід занімів від інсульту
(О.Луцишина); Треба жити наперекір нещастям (Н.Зборовська: 204); Я боюся дитячого плачу (І.Карпа);
Художник пообіцяв їй [Дзвінці] зустріч у тому самому барі (Н.Зборовська); Тож вона [Рита] посміхнулася,
мокрими руками допомогла Славі стягти з себе одяг і посадовила малого у ванну (О.Луцишина); У реальності
зачаїлися гострі пазурі постійного душевного болю (О.Луцишина); Люди ішли з-за муру з важкими ношами в
руках (І.Карпа); За вікном політали дрібні сніжинки (Є.Кононенко); А потім з’явилася Світлана, нинішня
невістка (Є.Кононенко); Десь там, на материку, залишилося маленьке сільце (С.Майданська); Виявляється,
можна існувати одночасно у трьох місцях (і в той же час не існувати у жодному) (О.Луцишина) тощо.
Отже, наявність хоча б одного ускладнювального компонента засвідчує семантичну неелементарність простого
речення, яке має таку модель: Основне (немодифіковане, базове) семантично елементарне речення + Вторинна
синтаксема (синтаксеми) з вихідного елементарного речення.
Просте неелементарне з семантичного погляду речення має такі релевантні ознаки: 1) виражає складний
об’єктивно-семантичний зміст [Вихованець 1993: 123]; 2) вказує на дві або більше ситуацій, тобто виражає
значення, яке найвиразніше передають складні речення [Вихованець 1993: 58]; 3) є поліпропозитивною
одиницею, оскільки репрезентує як мінімум дві пропозиції: одну – оформлену реченням, іншу – вторинним
способом, тобто непредикативною конструкцією, що не становить собою окремого речення, а стає частиною
ускладненого речення [Вихованець 1993: 122 – 123]; 4) репрезентує два ряди членів речення, виділених на
ґрунті: а) синтаксичних зв’язків; б) семантико-синтаксичних відношень [Шульжук 2004: 190 – 193]; 5) містить
базову предикатну синтаксему і зумовлені її семантико-синтаксичною валентністю іменникові синтаксеми, а
також синтаксеми невалентного характеру, утворені внаслідок різноманітних перетворень вихідних речень
[Вихованець 1993: 135]; 6) структуровано валентністю предикатів вихідних речень; 7) містить вторинні
синтаксеми – предикатні й іменникові (субстанціальні) [Вихованець 1993: 139 – 141]; 8) зумовлено семантико-
синтаксичною спеціалізацією ускладнювальних компонентів [Вихованець 1993: 130]; 9) виражає не тільки
типові для простих елементарних речень субстанціальні семантико-синтаксичні відношення, а й вторинні, що
ґрунтуються на тотожних або суміжних відношеннях між частинами складного речення: адвербіальні,
атрибутивні, модальні, єднальні, протиставні, зіставні й розділові [Вихованець 1993: 46 – 47; 246; Сучасна 1997:
273; Мірченко 2004: 38]; 10) презентує синтаксичну похідність від складних речень [Городенська 1991: 16 – 60];
11) має неоднаковий ступінь близькості до складного речення, тобто існують градації глибини перетворень
вихідних конструкцій [Вихованець 1993: 128]; 12) перебуває у формально-семантичних співвідношеннях з
іншими типами речень – простих і складних [Гуйванюк 1999: 223 – 227]; 13) вирізняється асиметричністю
семантико-синтаксичної та формально-синтаксичної структур [Вихованець 1993: 58]. “За формально-
синтаксичними ознаками (найголовнішою з них є монопредикативність) вони входять до складу простих
речень, за семантико-синтаксичними ознаками (семантична неелементарність, поліпредикатність) – до
складних конструкцій” [Вихованець 1993: 246].
Отже, центральну групу синтаксем, що ускладнюють просте речення, становлять вторинні предикати
[Вихованець 1993: 269], або згорнені [Городенська 1991: 20], додаткові [Золотова 1995: 101], латентні
[Кубрякова 1981: 128], імпліцитні [Сильницкий 2006 ІІ: 105], включені [Богданов 1977: 77], секундарні
[Мустайоки 2006: 78], кванторні слова [Падучева 1974: 79], предикати різного ступеня віддалення від центра ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

72
речення [Загнітко 2007: 126], знакові відповідники предиката [Селіванова 2006: 487], предикати другого
порядку [Жинкин 1955: 72], предикатні актанти [Семантика 1981], вторинні присудки [Олійник 1994: 132]
тощо. Наведені термінологічні номінації свідчать про відсутність усталеної концепції вторинної предикації,
засоби якої економно, називаючи тільки найтиповіший компонент змісту, репрезентують позалінгвістичний
зміст. Мета пропонованої роботи – узагальнити погляди синтаксистів щодо лінгвального статусу вторинних
предикатів, запропонувати їх класифікацію та виокремити головні засоби вираження.
В історії вивчення вторинних предикатів можна виділити кілька підходів: 1. Логіко-граматичний. За
норму та зразок учені брали ідеальний „повний” тип речення, найбільш наближений за своєю структурою до
схеми судження (суб’єкт, зв’язка, предикат); натомість усі „відхилення” від цього типу пояснювали
„скорочуваннями” (М.Греч, Ф.Буслаєв, М.Осадца, П.Залозний, В.Сімович, В.Мурський, С.Смаль-Стоцький,
Ф.Ґартнер та ін.). За спостереженнями дослідників, унаслідок скорочення утворюються форми зі значенням
підмета, означення, додатка чи обставини. Це можуть бути окремі слова (іменники, дієприкметники,
дієприслівники, інфінітиви) та цілі звороти [Буслаев 1959: 281 – 282]. 2. Психолого-граматичний. Проти теорії
скорочених речень виступив О.Потебня: „Розуміючи мову як діяльність, не можна розглядати граматичні
категорії, якими є дієслово, іменник, прикметник, прислівник, як дещо незмінне, раз і назавжди виокремлене з
постійних властивостей людської думки. Навпаки, навіть у відносно нетривалі періоди ці категорії істотно
змінюються. І взагалі в мові, не тільки говорячи a priori („все тече”), не може бути, а й a posteriori немає жодної
нерухливої граматичної категорії. Проте зі зміною граматичних категорій неминуче змінюється і те ціле, у
якому вони виникають і видозмінюються, тобто речення” [Потебня 1958, І/ІІ: 82]. Видатний опонент логістів
окреслив своєрідну предикативну ієрархію частин мови та запровадив поняття „другорядний залежний
присудок”, засобом вираження якого завжди є інфінітив. О. Шахматов услід за О.Потебнею називав
дієприслівники то другорядними, то підрядними присудками, а придієслівні імена на зразок Ходжу сумний –
додатковими присудками [Шахматов 1941: 45, 229, 471]. 3. Формально-граматичний. О.Пєшковський,
намагаючись розв’язати проблему скорочених підрядних речень, зважаючи на їх ритмомелодійні особливості,
розвинув учення про відокремлені другорядні члени, які уподібнилися „щодо мелодії та ритму і – паралельно –
щодо зв’язків своїх із навколишніми членами окремому підрядному реченню” [Пешковский 1933: 378]. Учення
О.Пєшковського набуло значного поширення і в українському мовознавстві (О.Синявський, І.Огієнко,
Л.Булаховський, Б.Кулик, Н.Іваницька, А.Медушевський, О.Волох та ін.). Оскільки предикативні відношення
відокремлених членів не зовсім такі, як між присудком і підметом, їх почали називати напівпредикативними,
запозичивши цей термін в О.Пєшковського, який так визначив зв’язок особливого орудного відмінка, близького
до предикативного [Пешковский 1933: 244]. Поняття про напівпредикативність настільки поширилося, що її
почали вбачати у зв’язках не тільки відокремлених членів, а й придієслівних атрибутивних форм, віддієслівних
іменників, слів і словосполучень із обставинним чи модальним значенням тощо з огляду на їх додаткову
(потенційну) предикативність і здатність розгортатися в окреме речення (О.Каминіна, А.Прияткіна,
О.Сиротиніна). 4. Структурно-семантичний. Прибічники цього напряму визначають предикатність як
надкатегорію, яка посідає центральне місце в семантико-синтаксичних моделях речення (І.Вихованець,
К.Городенська, А.Загнітко, Н.Гуйванюк, М.Мірченко та ін.). Її утворюють дві категорії – категорія первинної
предикатності (прості елементарні речення) і категорія вторинної предикатності (складні речення, прості
неелементарні речення). Семантику вторинної предикатності (ознаковості) найвиразніше передають специфічні
синтаксичні елементи – синтаксичні слова – морфеми (сполучники, прийменники та ін.), які, об’єднуючи
елементарні прості речення в складні речення або ускладнені прості речення, виконують роль предиката
предикатів [Вихованець 2002: 257]. Ці синтаксичні елементи, як ілюструють наведені приклади, є показниками
як синтаксичних зв’язків, так і семантико-синтаксичних відношень. У цьому аспекті вторинні предикатні
синтаксеми – це мінімальні функціональні синтаксичні одиниці, що є репрезентантами синтаксем невалентного
характеру, які утворено внаслідок різноманітних перетворень вихідних семантично елементарних речень
[Вихованець 1993: 140; Масицька 2004: 153], точніше, за К. Городенською, “внаслідок згортання предиката
підрядної частини, що спричиняється до появи відпредикатного іменника. Підрядні сполучники, що вказують
на семантико-синтаксичні відношення підрядної частини до головної, замінюються прийменниками”
[Городенська 1991: 132 – 133]. “Разом з відпредикатним іменником такі прийменники утворюють єдину
синтаксему з детермінантною функцією, яка конденсує семантику згорненої підрядної частини і вказує на
певний тип семантико-синтаксичних відношень між підрядною і головною частинами складнопідрядного
речення” [Вихованець, Городенська, Русанівський 1983: 86]. Наведені теоретичні положення дають підстави
виокремити з огляду на специфіку первинних (основних) предикатів головні ознаки вторинних предикатних
синтаксем.
Первинний предикат як центральний елемент простого семантично елементарного / неелементарного
речення – синтаксема, яка своєю семантико-синтаксичною валентністю зумовлює кількісно-якісний склад
субстанціальних синтаксем (що передають значення реальної предметності) і окреслює семантичну структуру
простих елементарних речень, в т. ч. і в складі неелементарних конструкцій” [Вихованець 1993: 250; 124;
Шульжук 2004: 193]. Таку синтаксему вчені кваліфікують як “основний предикат” [Золотова 1995: 101;
Шинкарук 2002: 166], або “базовий предикат” [Вихованець 1993: 140; Шульжук 2004: 200], “первинний Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

73
неоднорідний предикат”, чи “предикатор” [Сильницкий 2006 ІІ: 106], “примарний предикат” [Мустайоки 2006:
84; 186 – 187], ”синтаксичну домінанту” [Кобченко 2007: 267] тощо.
У простому елементарному реченні функціонує тільки одна предикатна синтаксема, що моделює одну
типову ситуацію та своєю семантико-синтаксичною валентністю зумовлює кількісно-якісний склад
субстанціальних синтаксем (що передають значення реальної предметності), визначаючи їх функції, напр.:
1) Дівчинка (суб’єкт) писала пером (інструмент) букви (об’єкт) (К.Малицька). Ці синтаксеми, справедливо
зауважує І.Вихованець [1993: 249], мають стосуватися елементарного значення і ґрунтуватися на первинному
для них лексичному наповненні, пор.: 2) Удар топора оживив цілий ліс (О.Кобилянська) // Ліс ожив, бо вдарив
топор.
Семантична природа предиката і зумовлені ним кількість і ролі актантів покладено в основу класифікації
пропозицій [Вихованець 1993: 122], напр.: у першому реченні пропозиція репрезентована первинним способом
її вираження – предикативною одиницею (реченням) – Дівчинка писала, а в другому прикладі – вторинним
способом – непредикативною конструкцією – удар топора.
Класифікують предикатні синтаксеми або за їхньою семантикою (предикати дії, стану, процесу, якості,
локативні, кількості), або за частиномовною належністю (дієслова, прикметники, прислівники, числівники,
іменники) [Шульжук 2004: 193; Вихованець 1993: 137 – 138], або валентним потенціалом (шести –
одновалентні [Вихованець 1993: 248]; семи – одновалентні [Загнітко 2001: 285; Шинкарук 2002: 131]), або
характером валентності (активні / статальні предикати) [Загнітко 2001: 286 – 287]). Відзначимо, що сутність
предикатного слова з-поміж усіх частин мови найяскравіше відбивають дієслова як головні носії валентності в
реченні [Вихованець 1993: 123].
Усі різновиди предикатних синтаксем формують предикатну парадигму речення [Вихованець 1993: 164].
Вторинні предикати становлять центральну групу синтаксем, що ускладнюють просте речення
[Шульжук 2004: 200]. Таким чином, у семантичній структурі простого неелементарного речення представлено
два і більше предикатних знаки [Загнітко 2001: 287], один із яких є базовим. Учені переконливо довели:
вторинний предикат існує тільки тому, що є первинний предикат [Богданов 1977: 77], а його вторинність
зумовлена тим, що така синтаксема не функціонує в семантично елементарному простому реченні [Шульжук
2004: 200]. Співвідношення первинного й вторинного предикатів моделюють у семантико-синтаксичній
структурі речення макроситуації, напр.: І дівчина аж стрибала з радощів (Б.Грінченко) // Дівчина стрибала +
Дівчина була весела.
Вторинні предикати переважно не зумовлені валентністю первинного предиката (пор.: Зінько бачив її
давніше маленькою дівчинкою (Б.Грінченко) // Зінько бачив її + Вона була дівчинкою + Дівчинка була маленька
+ Це було давно; Для мого прощання ладять поїзди (В.Вознюк) // Я буду прощатися + Хтось ладить поїзди),
попри те можуть повністю чи частково зберігати свою валентність або зазнавати редукції та інших видозмін
[Вихованець 1993: 125; Шульжук 2004: 200], як-от: Незабаром перед Зіньком розіслалася прогайльовина, вся
осяяна сонячним промінням (Б.Грінченко); Дощ, напевне, самотній (В.Вознюк); День од бузку захмелів
(В.Вознюк); Вітер сам став такий гарячий, мов з печі (Б.Грінченко). Як носії валентності (напр., прийменники,
прислівники та іменники) набувають валентних властивостей у зв’язку з дієсловом, тобто внаслідок їх
переміщення у первинну для дієслова предикативну позицію [Вихованець 1993: 123], напр.: А ви прийшли без
дозволу і прав (В.Вознюк); Наші сліди безвідмовно у безвість підуть (В.Вознюк); Дощ нагадав каблучків твоїх
цокіт (В.Вознюк).
Релевантними ознаками вторинних предикатів є також наступні: 1. У їх семантиці домінує семантика
відношень, супроводжувана первинною для предикатів семантикою дії, процесу, якості і под. [Вихованець
1993: 269]; 2. Вони утворені внаслідок трансформацій вихідних семантично елементарних простих речень
[Вихованець 1993: 265; Шульжук 2004: 200] і переважно зберігають тип семантико-синтаксичних відношень
між елементарними простими реченнями – об’єктні, обставинні, апозитивні, атрибутивні, кількісні, модальні
тощо; 3. Вони є похідним від підрядних частин складних речень [Городенська 1991: 132; Вихованець 1993:
265], з якими співвідносяться у плані формально-семантичних співвідношень [Гуйванюк 1999: 225], напр.:
Зінько й досі бачить перед себе ту першу зустріч із нею // Зінько й досі бачить перед себе, як вперше зустрів
її (Б.Грінченко); Тільки хвиля од марних трудів росить берег сльозою (В.Вознюк) // Тільки хвиля росить берег
сльозою, бо її труди є марними; А ось летить проміння золоте (В.Вознюк) // А ось летить проміння, яке є
золоте; Дорош, Гаїнчин дід, беріг пасіку (Б.Грінченко) // Дорош, що він – Гаїнчин дід, беріг пасіку; Четверо
дітей лагодилось уже лягати спати на полу (Б.Грінченко) // Дітей – четверо, і вони лагодились уже лягати
спати на полу; Напевне, на світі із нами щасливі усі (В.Вознюк) // Я припускаю, що на світі із нами щасливі
усі.
Класифікують вторинні предикати за: 1) семантичними відношеннями на адвербіальні, модальні,
атрибутивні [Вихованець 1993: 140; Шульжук 2004: 192; Гандзюк 2004: 156]. Наприклад: По бурі приходить
красна погода (Народна творчість) // Коли буря минає, приходить красна погода; Скупа хазяйка дім соромить
(Народна творчість) // Хазяйка дім соромить, якщо вона скупа; Бач, і сонце не всі гори освітлює (Народна
творчість) // Ти подивись: і сонце не всі гори освітлює. Крім того, можемо виокремити ще два різновиди –
кількісні (напр.: Один кілок плота не держить (Народна творчість) // Кілок плота не держить, якщо він один) ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

74
та апозитивні (напр.: З вуст-пелюсток спливають слова (В.Вознюк) // З вуст, що як пелюстки, спливають
слова). Зазначені типи вторинних предикатних синтаксем мають широкий спектр семантичних відтінків і
допускають подальшу градацію; 2) за морфологічним виявом (відмінкові та прийменниково-відмінкові форми,
прикметники, інфінітив, девербативи, декад’єктиви, дієприслівники, дієприкметники, прислівники) [Шульжук
2004: 200; Вихованець 1993: 269 – 278], напр.; І плине час білим птахом (В.Вознюк); По обіді Гаїна побігла з
дому до матері (Б.Грінченко); Синові порядки Дорошу не подобались (Б.Грінченко); Гаїнка вибігла з хати
вхопити дровець (Б.Грінченко); Мовчанням уст ношу її ім’я (В.Вознюк); Але й річки глибінь никне бродом
(В.Вознюк); Вона, сховавшись у пальто, пробігла повз моє авто (В.Вознюк); І прагнуть мого поцілунку
сполохані Ваші вуста (В.Вознюк); І ми зачаєно мовчали (В.Вознюк).
Отже, семантико-синтаксичні параметри вторинного предиката виявляємо у зіставленні з базовим
(основним) предикатом. Серед них найбільш суттєвими є такі: 1) існування семантичних і морфологічих
варіантів (їх вияви обмежує система словоформ, словосполучень, предикативних одиниць, які є результатом
синтаксичної транспозиції і мають ідіоматичний характер); 2) факультативність вживання; 3) пропозитивний
потенціал; 5) необхідність мінімального / максимального за обсягом „вертикального” дискурсу для реалізації
семантики та вияву їх валентності; 6) метатекстовий характер (за Анною Вежбицькою); 7) збереження свого
статусу за будь-якого актуального членування висловлення. Функціональне призначення вторинних предикатів
полягає в тому, що вони: 1) актуалізують уміщену у висловленні інформацію; 2) підтверджують активізацію
тенденції до економії мовних засобів; 3) сприяють експресивізації дискурсу; 4) слугують засобом
інтелектуалізації мови, разом з тим, засвідчують посилення впливу розмовного синтаксису на писемне
мовлення.
Дослідження репертуару вторинних предикатних синтаксем у структурі простого неелементарного
речення є перспективним і сприятиме створенню типології простого речення у сучасній українській мові.

Література
Богданов 1977: Богданов В.В. Семантико-синтаксическая организация предложения. – Л.: Изд-во
Ленинград. ун-та, 1977. – 206 с.
Буслаев 1959: Буслаев Ф.И. Историческая грамматика русского языка. – М.:Учпедгиз, 1959. – 623 c.
Вихованець, Городенська, Русанівський 1983: Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М.
Семантико-синтаксична структура речення: Монографія. – К: Наук. думка, 1983. – 219 с.
Вихованець 1992: Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наук.
думка, 1992. – 224 с.
Вихованець 1993: Вихованець І. Р. Граматика української мови: Синтаксис (Підручник). – К.: Либідь,
1993. – 368 с.
Вихованець 2002: Вихованець І.P. Навколо проблем предикативності, предикації і предикатності //
Українська мова. – 2002. – №1. – С. 25–31.
Гандзюк 2004: Гандзюк О.М. Частиномовна репрезентація умовних синтаксем // Ucrainica I. Současnб
ukrajinistika: problйmy yazyka, literatury, a kultury (K 65. narozeninбm prof. Josefa Anderše): Sbornk članků. –
2. Olomouckй symposium ukrajinistů (26. – 28. Srpna 2004). Olomouc: Univerzina Palackйho, 2004. – P. 156 – 159.
Городенська 1991: Городенська К.Г. Деривація синтаксичних одиниць / Ін-т мовознавства; Відп. ред.
І.Р.Вихованець. – К.: Наук. думка, 1991. – 192 с.
Гуйванюк 1999: Гуйванюк Н.В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць.
– Чернівці: Рута, 1999. – 336 с.
Жинкин 1955: Жинкин Н.И. Вопрос и вопросительное предложение // Вопросы языкознания. – 1955. –
№ 3. – С. 70-75.
Загнітко 2001: Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія. –
Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с. – Бібліогр.: 553 – 613 с.
Загнітко 2007: Загнітко А.П. Український інфінітив у структурі простого речення: типологія функцій і
семантика // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – Вип. 34. – Ч.І. – Львів: Вид-во ЛНУ імені
Івана Франка, 2007. – С. 3 – 9.
Золотова 1995: Золотова Г.А. Монопредикативность и полипредикативность в русском синтаксисе //
Вопросы языкознания. – 1995. – № 2. – С.99 – 109.
Кобченко 2007: Кобченко Н. Слабке керування й вільне поєднання у відмінковому вияві як реалізація
валентної й не валентної сполучуваності // Лінгвістичні студії: зб. наук. пр. / Укл.: Анатолій Загнітко (наук.
ред.) та ін. – Вип. 15. – Донецьк: Дон НУ, 2007. – С. 265 – 269.
Кубрякова 1981: Кубрякова Е.С. Типы языковых значений. Семантика производного слова. – М.: Наука,
1981. – 283 с.
Масицька 2004: Масицька Т.Є. Термінологічні поняття українського функціонального синтаксису //
Ucrainica I. Současnб ukrajinistika: problйmy yazyka, literatury, a kultury (K 65. narozeninбm prof. Josefa Anderše):
Sbornk članků. – 2. Olomouckй symposium ukrajinistů (26. – 28. Srpna 2004). Olomouc: Univerzina Palackйho, 2004.
– P. 152 – 155. Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

75
Мірченко 2004: Мірченко М.В. Структура синтаксичних категорій: Монографія. – Вид. 2-ге, переробл. –
Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2004. – 393 с.
Мустайоки 2006: Мустайоки А. Теория функционального синтаксиса: от семантических структур к
языковым средствам. – М.: Языки славянской культуры, 2006. – 512 с.
Мухин 1961: Мухин А.М. Синтаксема как функциональная синтаксическая единица // Научн. докл.
высшей шк.: Филол. науки. – 1961. – № 3. – С. 53 – 65.
Олійник 1994: Олійник З. Диференційні ознаки вторинного присудка // Лінгвістичні студії: Тематичний
зб. наук. пр. – Вип. І. – Донецьк: ДонДУ, 1994. – С. 129 – 133.
Падучева 1974: Падучева Е.В. О семантике синтаксиса. – М.: Наука, 1974.
Пешковский 1956: Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – М.: Учпедгиз, 1933. –
511 с.
Потебня 1958: Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. – М.: Учпедгиз, 1958. – Т. І-ІІ. – 536 с.
Селіванова 2006: Селіванова О. Сучасна лінгвістика: Термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля,
2006. – 716 с.
Семантика 1981: Семантика и синтаксис конструкций с предикатными актантами: матер. Всесоюзной
конф. – Л.: ЛО ИЯ АН СССР, 1981.
Сильницкий 2006: Сильницкий Г.Г. Семантика. Грамматика. Квантитативная и типологическая
лингвистика: в 2-х т. – Смоленск: ФГУ Смоленский ЦНТИ, 2006. – Т. І: 255 с.; Т. ІІ: 362с.
Сучасна 1997: Сучасна українська мова: підручник / О.Д.Пономарів, В.В.Різун, Л.Ю.Шевченко та ін.; За
ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь, 1997. – 400 с.
Шахматов 1941: Шахматов А.А. Синтаксис русского языка. – М.: Учпедгиз, 1941.
Шинкарук 2002: Шинкарук В. Категорії модусу і диктуму у структурі речення: Монографія. – Чернівці:
Рута, 2002. – 217 с.
Шульжук 2004: Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Академія, 2004. – 408 с.

In this article sights of scientists about the linguistic status of secondary predicates are generalised. The author
has offered the classification of secondary predicates syntaxems, has allocated their morphological and semantic
variants.
Keywords: secondary predication, valency of predicate, second predicative syntaxem, explicity / implicity,
nonspeech proposition.
Надійшла до редакції 15 жовтня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.