Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Галина Кутня — ДО ПИТАННЯ КЛАСИФІКАЦІЙНИХ КРИТЕРІЇВ ПРЕДИКАТІВ У МОВОЗНАВЧІЙ ЛІТЕРАТУРІ

У статті розглянуто різні концепції аналізу предикатів у зарубіжному та вітчизняному мовознавстві.
Схарактеризовано класифікаційні критерії цих одиниць: виділено власне семантичний та функціональний підходи
до оцінювання предикатних слів і проаналізовано часові та субстанційні ознаки.
Ключові слова: предикат, класифікація, дія, стан, процес, часові та субстанційні ознаки.

Розмежування предикатів має давню традицію. Установлюючи критерії для тієї чи іншої групи ознакових
слів, мовознавці покликаються ще на Арістотелеву класифікацію. Давньогрецький філософ виділив три основні
категорії, що охоплюють зв’язки реального світу: сутності, стани та відношення, – їх в логіко-лінгвістичній
інтерпретації дослідники ототожнюють із предикатними знаками. Логічна сфера “становища речей” універсальна
для всіх мов, але наповнюється реальним змістом лише в окремій мовній обкладинці. Предикатні значення
засвідчують тісний зв’язок мовних функцій і поняттєвих категорій і знаходять своє вираження в лексичній,
морфологічній і синтаксичній системах.
Класифікації предикатів присвячено цілу низку робіт як у зарубіжному (З. Вендлер, В. Богданов,
Т. Булигіна, Л. Васильєв, Ф. Данеш, С. Дік, А. Залізняк, Т. Кільдібекова, Дж. Лайонз, Т. Ломтєв, Є. Падучева,
Г. Селіверстова та ін.), так і у вітчизняному мовознавстві (І. Вихованець, М. Вінтонів, А. Загнітко, О. Леута,
Т. Масицька, М. Мірченко, І. Пасічник, Г. Пірус, Г. Ситар, В. Тимкова та ін.). Мета таких досліджень – виділити
спільні та відмінні риси ознакових слів, що дало б можливість систематизувати типологію значень і функцій
реченнєвих структур, установити взаємозв’язок семантико-синтаксичного і формально-синтаксичного, а також
комунікативного рівнів речення. У лінгвістичній практиці існує чимало підходів до оцінювання предикатів, у
© Кутня Г.В., 2009 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

76
результаті чого засвідчуємо і різну кількість виділених значень таких одиниць (від трьох до восьми) і розбіжності
в їхній характеристиці. Тому видається доцільним прокоментувати і узагальнити відомі предикатні концепції.
Виділені в структурі знака субстанційні та несубстанційні семи є підґрунтям для аналізу будь-якого
предиката. На основі їхнього синтезу і встановлюють синтаксично релевантні ознаки предикатних слів. У
створених типологіях здебільшого однаковою мірою враховано обидва види сем, хоча існують класифікації,
зорієнтовані на оцінку лише одного виду. Неоднозначні погляди на аналіз предиката зумовлені складністю цієї
семантико-синтаксичної одиниці: різні принципи оцінювання пов’язані з рівневим характером його структури.
Тому його оцінка залежить від урахованого спектра дослідження – власне семантичного, семантико-
синтаксичного чи власне синтаксичного. Власне семантичний підхід до природи предиката здебільшого
передбачає аналіз несубстанційних компонентів у структурі знака. Дослідження ж предикатної синтаксеми з
позиції “макета” речення апелює до таких структурних елементів одиниці, які містять у змістовому плані
потенційну синтагму, тобто до субстанційних сем.
Несубстанційні семи у структурі предикатного знака представлені морфологічними та лексичними
особливостями одиниць, пов’язаними з часом. Такі атрибути фізичного часу, як лінійність, протяжність,
векторність, сегментованість тощо відображені в ознаках, об’єднаних категоріями темпоральності та
аспектуальності. Якщо в першій із них зосереджені “зовнішні” характеристики загального часу, то в другій –
“внутрішні” часові особливості дії. Варто відзначити, що класифікації, зорієнтовані на аналіз таких властивостей
предиката, часто відзначаються морфологізованим підходом – аналіз ознакового слова зводиться до оцінювання
дієслова в цій функції, що засвідчує тісну взаємодію сфер лексики, морфології та синтаксису. Відтак у роботах
окремих синтаксистів класи дієслів ототожнено з класами предикатів, а ті – з типами ситуацій, відтворених
семантичними моделями речення [Mourelatos 1981], [Булыгина 1982], [Арват 1984].
Традиційно предикати поділяють на два узагальнені класи – “дії” та “стану” [Вихованець, Городенська
1983: 85], або “процесу” і “стану” [Lyons 1979: 485]: співати, бігти, вчитися / зеленіти, сумувати, кипіти тощо.
Така класифікація відображає онтологію динамічних та статичних явищ і, опираючись на компонентний аналіз
одиниць – виділення лексичних дієслівних сем різного ступеня узагальнення, може слугувати за підґрунтя для
аналізу семантичної будови речення. Поділ предикатів на два класи, як відомо, пов’язаний і з розмежуванням
дієслівної лексики: “У граматиках скрізь робиться спроба показати відмінність значень дієслів, що виражають
“дію”, від тих, що означають “стан” (механічного руху й стану, в якому може перебувати особа чи предмет)”
[Кучеренко 2003: 322]. Дихотомічне розмежування дієслів також проводять, ураховуючи не лише лексичну, а й
граматичну семантику. Виділені на таких засадах одиниці – “акціональні” та “неакціональні” [Васильев 1990: 114]
– майже співвідносні з класами “дій” і “станів”.
У межах узагальнених двох груп проводять подальше розмежування. Динамічні явища, відповідно до
ознаки часової тривалості, поділяють на “процеси” та “події” [Булыгина 1982: 84]. Процес відзначається
протяжністю в часі, а подія її позбавлена: вона може бути описана як перехід від початкової ситуації до кінцевої.
“Подія – це соціальний радикал процесу в широкому значенні”, – зауважує Н. Арутюнова [Арутюнова 1988: 176].
Цей поділ частково корелює з видовим протиставленням дієслів: форма недоконаного виду відповідає процесу
(навчатися, зеленіти), доконаного – події (навчитися, позеленіти). Таке тлумачення процесу засвідчує істотність
значення виду для синтаксичної площини (корелятивність категорій морфологічного і синтаксичного планів).
Ряд дослідників уважає “стан” (як статичне явище), “процес” і “подію” (як динамічні) онтологічною
трихотомією, здатною розпадатися на окремі типи лише при реальному мовному наповненні. Вирішальну роль у
такому разі відведено контексту – він виступає необхідним чинником розмежування вказаних значень [Mourelatos
1981: 200], [Bach 1986: 6], порівн.: Червоніє мак у житі / Андрій з кожним словом жінки дужче червоніє; Падає
ціна / Падає дощ / Падає від несподіваного удару парубок; Горять очі / Горять хліба від спеки [приклади наші].
Характеризуючи предикати за аспектуальною ознакою “часової протяжності”, лінгвісти часто апелюють до
класифікації дієслів З. Вендлера [Vendler 1967]. Для угрупування предикатних значень цей мовознавець залучив
основні ознаки дієслів у цій функції. Він оцінював одиниці на підставі таких критеріїв: їхньої можливості
вживатись у тривалій формі (недоконаному виді) та здатності поєднуватися з обставинами часу (на зразок через
дві години). Ці показники загалом відповідають аспектуальним характеристикам дієслів: подільності на фази (− +),
скерованості до внутрішнього порогу (− +), тривалості (− +). Відповідно до зазначених ознак, динамічні ситуації
(за термінологією З. Вендлера – процеси) поділено на “діяльність” (з ознакою націленості на межу: бігти, пливти)
та “виконання” (з ознакою наявності межі: намалювати, прочитати). Статичні (“непроцеси”) розмежовано на
“стан” (тривала часова ознака: любити, хотіти) і “досягнення” (миттєва ознака: померти, народитися) [Vendler
1967:102].
Уважаємо, що недосконалість цієї класифікації для предикатної типології полягає насамперед у відсутності
оцінки з боку дієслівних учасників дії. Для аналізу залучено лише предикати, суб’єктами яких виступає клас
антропонімів. Окрім того, морфологізація предиката – зведення його до рангу дієслова – лишає поза увагою його
інше формально-граматичне вираження. Зроблене розмежування дієслівної лексики є вагомим радше для
дослідження явищ аспектуальності в різних мовах.
Функціонально-семантична класифікація дієслів З. Вендлера зазнала інтерпретації в багатьох
дослідників. Використовуючи її як базову, мовознавці наблизилися до пізнання категорійно-лексичної Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

77
семантики дієслів, що стало істотним кроком для досліджень як лексичного, так і синтаксичного рівнів
[Булыгина 1982, Селиверстова 1982, Timberlake 1985, Bach 1986]. Вагомими в класифікаціях цього напряму є
такі особливості дії, як статичність / динамічність, тривалість / миттєвість, часова перспектива (перспективність
для процесів, підготовленість попереднім процесом – для подій). У них також ураховано ознаки наявності /
відсутності часової зв’язаності [Булыгина 1982: 84] та фазовості [Селиверстова 1982: 93].
Окрім класифікацій, зорієнтованих на часові (аспектуальні) особливості предиката, існують і такі, в яких
перевагу надають валентним параметрам знака. Аргументи при цьому нумерують або інтерпретують у термінах
семантичних ролей [Bierwisch 1970; Чейф 1975; Богданов 1977; Степанова, Хельбиг 1978; Вихованець,
Городенська 1983; Кацнельсон 1986; Вихованець 1990; Загнітко 1996]. Відповідно до відкритих місць
виділяють одно-, дво-, три-, чотири-, п’яти- та шестимісні предикатні одиниці.
Абстрагований характер валентності дозволяє поділити усю сукупність предикатів на абсолютні
(одномісні) та відносні (багатомісні) [Алисова 1971: 37]. Відповідно до такого бачення, речення виступає
організованою структурою, де кожна складова осмислюється на фоні й у взаємозв’язку з іншими компонентами.
Універсальність категорійних ознак “абсолютності / відносності” досягається “зворотним” аналізом предикатних
одиниць: від форми до змісту чи, інакше кажучи, від мовної семантики до концепту, наприклад: гарнішати →
лексема, засвідчена семою “ставати якимось у більшій мірі” → одновалентне дієслово → одномісний предикат →
абсолютивна ознака (Дівчина гарнішає). Такий поділ апелює до сфери субстанційних характеристик предиката,
отож стосується категорії валентності, а саме – її кількісного вияву. Проте валентність має морфологічні засади, її
можемо розцінювати і як поняття, детерміноване синтагматичним компонентом лексичного значення предиката.
Мовна ж форма логічного предиката не може бути обмежена якоюсь однією частиною мови. У контексті
категорійних ознак відносності / абсолютності предикат виступає елементом-зв’язкою, оскільки відображає лише
взаємовідношення елементів, що існують незалежно між собою. Його трактують як систему з відношенням, як
смислову структуру речення, або ж у термінах сучасної математичної логіки – як пропозиційну функцію речення,
чи як структурну схему речення. Така позиція співвіднесена з логіко-семантичним підходом до сутності
предиката.
Відповідно до “абсолютності” / “відносності” предикати можуть бути: 1) скеровані на суб’єкт (Небо
запалало; Діти підросли); 2) скеровані на функції інших синтаксем, (найчастіше на об’єкт: Студентка
повернула книжку; Батьки викопали картоплю). Предикати першої групи функціонально “самодостатні” –
вони наповнені словами абсолютивної семантики. Друга група предикатів, функцію яких виконують слова
релятивної семантики, відкриває обов’язкові правобічні позиції, що заповнюються словами-конкретизаторами.
Виділена опозиція співвідноситься з іншою відомою класифікацією – протиставленням предикатів
“інтранзитивних”, які відкривають лише одну позицію в реченні (одномісних), і “транзитивних”, які
відкривають щонайменше дві позиції (багатомісних) [Lyons 1979: 469]). За цими ознаками усі предикати
відображають два типи мовних ситуацій – “інтроверсивного” (замкненого) чи “екстраверсивного”
(розімкненого) характеру [Сильницкий 1966: 252]. Така семантична опозиція корелює також із формально-
граматичними категоріями – стану (актив / пасив) і перехідності / неперехідності.
Виділена дихотомія виступає універсальним смисловим кодом, який відображає позамовні ситуації-
денотати, тому її категорійні ознаки не відіграють особливої ролі в аналізі одиниці окремої мови. Водночас
диспозиційність категорійних ознак – це перша універсальна сходинка розмежування предикатів. У її
категорійних ознаках відображена реляційна природа предикатного знака – визначатися кількістю аргументів.
На основі якісних параметрів валентності предикати поділяють також на базові та небазові одиниці.
Ю. Степанов тлумачить базовий предикат із позиції семантичних примітивів А. Вежбицької: “це завжди
“одноактантний”, одномісний предикат, що означає стан чи властивість” [Степанов 1980: 312]. О. Москальська
пропонує класифікацію на детермінантні та реляційні одиниці, у межах яких виокремлює і дрібніші значення
[Москальская 1973: 42]. У мовознавчій літературі відомий і поділ предикатів на первинні / вторинні
[Вихованець 1993: 269], чи матричні / нематричні [Богданов 1977: 59]. Усі вихідні класи можуть членуватися на
дрібніші за умови аналізу семантичних функцій субстанційних компонентів.
Класифікація предикатів, зорієнтована на ролі аргументів у семантико-синтаксичній структурі, досить
поширена в мовознавстві. При цьому одним із визначальних чинників розмежування предикатних значень
виступає характер суб’єкта – активний чи пасивний. Помітною серед досліджень цього напряму є класифікація
У. Чейфа, про яку часто згадують лінгвісти. Розподіл предикатів у ній проведено на підставі аналізу суб’єктів і з
урахуванням ознак динамічності / статичності. “Дію” мовознавець співвідносить із семантичною функцією
активності (агенсом), “стан” і “процес” – із пасивністю (пацієнсом). Предикатні слова, що вказують на
нерозчленований характер відображення буття (Світає. Морозить. Вечоріє), кваліфіковано “амбієнтними”.
Виділено і проміжний тип – “дію-процес” [Чейф 1975: 113-123].
Услід за У. Чейфом дослідники апелюють до “активності / пасивності” суб’єкта як до значущої ознаки
предиката. Дж. Лайонз зауважує, що динамічна ситуація може бути моментальною чи тривалою, з різними
темпоральними контурами, але найголовніше – з ознакою контролю (чи її відсутністю). Так, динамічну, протяжну
в часі ситуацію кваліфіковано “процесом” за умови, якщо вона позбавлена контролю суб’єкта; якщо ж має агенса
– “діяльністю”; моментальну без ознаки контролю – “випадком”, а з ознакою контролю – “вчинком” [Lyons 1979: ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

78
483]. Фр. Данеш, виділяючи “статичні ситуації”, “події” та “процеси”, поділяє останні на активні, неактивні та
неструктуровані [Daneš 1971: 202]. Схожими до таких класифікацій є предикатні типології, які запропонували
С. Дік, Т. Булигіна, Л. Львов, Є. Падучева та інші. Наприклад, С. Дік, залежно від поєднання параметрів
“контролю” та “динамічності”, виділяє чотири типи предикатних ситуацій: дію, процес, стан і випадок [Dik 1980:
7]. Інші мовознавці серед контрольованих ситуацій називають: 1) дію, діяльність, вчинок [Булыгина 1980: 21];
2) дію, діяльність [Львов 1985: 87]. “Неконтрольовані” ситуації представляють предикати: 1) процесу, якості,
властивості, відношення, стану, події [Булыгина 1980: 22]; 2) події та процесу [Львов 1985: 88].
Важливість таких диференційних компонентів, як динамічність / статичність і активність / пасивність,
відзначають усі відомі класифікації, щоправда, часом ототожнюючи їх. Наприклад, Н. Арват поділяє семантичні
предикати на “статальні” (=статичні) та активні, виділяючи у межах цих груп окремі підкласи [Арват 1984].
Г. Селіверстова долучає до зазначених властивостей “фазовий характер існування”, притаманний предикатам
“дії”, “процесу” і “стану”, на відміну від “якості” [Селиверстова 1990].
Українська граматика при виділенні предикатних типів стоїть на позиції залучення і часових, і
субстанційних характеристик, із опорою на останні. Такий підхід є переконливим, адже непредикатним словам
більш властиві парадигматичні семи, а предикатним – синтагматичні, як такі, що потенційно визначають валентну
модель речення і характеризують в якісному плані його валентних партнерів. Важливою при цьому, як уже
наголошувалося, виступає характеристика суб’єкта – центральної іменникової синтаксеми в семантико-
синтаксичній структурі. Як відомо, предикатна типологія, що запропонував І. Вихованець, включає 6 типів
предикатів – дію, процес, стан, якість, локатив та кількість [Вихованець 1990:250]. Згідно зі сполучувальним
потенціалом, одиниці семантико-синтаксичного рівня займають відповідні місця: дії виступають предикатами
першого рангу, процесу – другого, стану – третього, якості – четвертого тощо.
“Дії” – центральний клас дієслівних предикатів. Їх характеризують як динамічні, з часовими ознаками –
локалізованістю, фазовістю. Прикметною особливістю цього типу є широкий сполучувальний потенціал,
зумовлений активним характером суб’єкта: Галя спинилась…(В. Шевчук). Галя прикрутила ґніт (В. Шевчук).
Галя витерла скло подолом того ж таки плаття…(В. Шевчук).
“Процесам” також притаманна ознака динамічності, яка, на відміну від дії, позбавлена контролю з боку
суб’єкта – носій цих предикатів пасивний. Така особливість відбивається в реченнєвих моделях: ознакові слова
найчастіше формують елементарні речення з однією іменниковою синтаксемою: Город глушіє, – Вже не прополю
(Л. Костенко). Люди закам’яніли (В. Винниченко). Ранок яснішав та виднішав (І. Нечуй-Левицький). Означення
предикатів процесу не суперечить філософському визначенню процесу як закономірної послідовної зміни явища,
його переходу в інше явище. Однак предикатне значення є значно вужчим від загального граматичного поняття
“процесу” як категорійної ознаки, якою наділені дієслова.1
Стан – статична ознака, морфологічне вираження якої стосується сфери дієслів, прислівників та
іменникових форм, які втратили зв’язок із парадигмою відмінювання: Пахне липою медово (В. Сосюра). Щось
сумно мені. Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі (Панас Мирний). Стани наділені ознаками часової
локалізованості (оскільки співвідносяться з часовим планом) і статичності. Потенціал таких одиниць невисокий:
як правило, вони поєднуються з однією суб’єктною синтаксемою, за характером пасивною; рідше відкривають дві
позиції – суб’єкта та об’єкта: Місто, місто, я тебе не знаю і за це ненавиджу й люблю (В. Сосюра).
Предикати якості суттєво відрізняються від попередніх типів. Вони позначають абсолютну ознаку
предмета, тому позбавлені часових характеристик. Морфологічна презентація цих семантико-синтаксичних
одиниць охоплює широкі лексико-семантичні групи прикметників, здатних формувати одно- чи двомісні
структури: Син високий. Син вищий за батька.
До периферійної площини предикатності належить локатив. У категорійній граматиці виділення цих
предикатів ґрунтується на особливих формально-синтаксичних і морфологічних ознаках – наявності в реченні
локативного компонента, вираженого прийменниково-іменниковим комплексом: А довкола падало осіннє листя з
дерев, отже, була осінь… (В. Шевчук). Над шляхом стояла курява.
Також зону периферії становлять предикати кількості, морфологічно оформлені числівниками та
кількісними прислівниками, при яких типовою формою суб’єкта виступає родовий відмінок: Хлопців було двоє.
Тут багато яблук.
Основні типи предикатів можуть субкатегоризуватися. Конкретизація значень відбувається на підставі
виділення в межах предиката окремих лексико-семантичних груп. Наприклад, предикат стану може розпадатися
на фізичний, психічний, емоційний, інтелектуальний, буттєвий тощо. Набір таких груп у дослідників по-різному
деталізований. Наприклад, ознака “чуття” об’єднує часткові ознаки відчуття, бажання, сприйняття, уваги, емоцій,
переживання [Васильев 1991: 16]. Зміст предиката при цьому розглядають як семантику дієслів, прикметників чи

1 Також цей термін варто відрізняти від значення недоконаного виду. Щоб усунути суперечливість у визначеннях,
уважаємо за доцільне використовувати такі терміни: “процесний” – стосується значення предиката процесу (сигніфікативний
аспект), “процесивний” – стосується функціональних виявів предиката процесу (денотивний аспект), “процесуальний” –
стосується грамеми недоконаного виду або всієї сукупності дієслів.
Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

79
інших частин мови в цій функції. Деталізація дієслівних предикатів може здійснюватись і шляхом виділення
“родів дії” [Русанівський 1971: 230], або “аспектів дії” [Загнітко 1996: 213], “способів дії” [Шелякин 1982: 21] –
понять, підпорядкованих категорії аспектуальності та пов’язаних із словотвірними типами одиниць.
Субкатегоризовані групи в цьому разі розцінюють як об’єднання семантично споріднених і морфологічно
однотипних лексико-морфологічних розрядів дієслів. Роди дії можна вважати підгрупами аспектуальних класів
слів, оскільки вони вказують на особливості перебігу дії в часі. Ця внутрішня ознака дії тісно пов’язана зі
словотворчою активністю мовних одиниць – афікси моделюють їхній поняттєво-акціональний статус [Загнітко
1996: 213]. На цій підставі “родові” значення виступають похідними від первинних лексико-семантичних ознак
(так званих “Т-категорій” [Падучева 1996: 103]). Так, дієслівні словоформи зажовкнути, піджовкнути,
пожовкнути відображають різні аспекти дії (кількісно-якісні виміри) інваріанта жовкнути. У мовознавстві немає
одностайності поглядів щодо кількості дієслівних груп, виділених на підставі спільності лексичного,
граматичного і словотвірного значень. Виділяють термінативні (процвісти), комплективні (доцвісти), інхоативні
(веселіти), інгресивні (заблищати), фінітивні (відлітати), еволютативні (обідати), кумулятивні (назбирати) та
інші роди (аспекти, способи) дії [Русанівський 1971: 230; Шелякин 1982: 21; Загнітко 1996: 218]. Відсутність
уніфікованого терміна та нечіткість установлених критеріїв родів дії зумовлена “прихованим” і багаторівневим
характером цієї мовної категорії.
Субкатегоризація в межах предикатів, спрямована на деталізацію значення, відзначається вузьким
структурно-семантичним підходом до одиниць. Виділення окремих лексико-семантичних груп і родів дії має
парадигматичні підстави, тому такий поділ можна вважати “вертикальною” класифікацією. Виокремлення ж
загальних типів предиката (дії, процесу, стану, якості) охоплює універсальний (широкий) “предикатний простір”.
Акцент на вагомості зв’язку із субстанційними компонентами речення як наслідок синтагматичного підходу до
аналізу предиката дає підстави вважати таке розмежування “горизонтальною” класифікацією. Із позиції семної
структури предиката горизонтальна та вертикальна класифікації підпорядковані різним групам сем. Як відомо,
предикатні ситуації дії, процесу, стану та якості формують семи вищого рангу – категорійні, а окремі групи в
межах окреслених типів виділяють на підставі кваліфікаційних (диференційних) компонентів.
Намагаючись якнайточніше відобразити онтологічну сутність предикатного знака, мовознавці виділяють
різну кількість предикатних значень, залучаючи субстанційні та часові ознаки. У створених предикатних
класифікаціях переважає один із указаних аспектів – залежно від авторського підходу та від того, на матеріалі якої
мови проведено дослідження. Утілення в структурі предиката чималої кількості семантичних ознак, які
категоризуються, свідчить про багатогранність і складність природи цього мовного знака. Функціонально-
семантичне поле предиката – це макроструктура, яка формується граматичними елементами мови у зв’язку з
лексичними і словотвірними. Ознакове слово поєднує в собі універсальне та ідіоетнічне, і зміст його стосується
багатьох мовних рівнів. Це зумовлює певні труднощі при його характеристиці, унаслідок чого можна виділити
чимало одиниць синкретичного характеру. Виявлення і характеристика останніх становить перспективу
дослідження предикатної системи сучасної української мови.

Література
Алисова 1971: Алисова Т. Б. Очерки синтаксиса современного итальянского языка (Семантическая и
грамматическая структура простого предложения). – М.: Изд. Московского ун-та, 1971. – 293 с.
Арват 1984: Арват Н. М. Семантическая структура простого предложения в современном русском языке.
– К.: Вища школа, 1984. – 159 с.
Арутюнова 1988: Арутюнова Н. Д. Типы языковых значений (Оценка. Событие. Факт). – М.: Наука, 1988.
– 338 с.
Богданов 1977: Богданов В. В. Семантико-синтаксическая организация предложения – Ленинград:
Изд-во Ленинград. ун-та, 1977. – 204 с.
Булыгина 1982: Булыгина Т. В. К построению типологии предикатов в русском языке // Семантические
типы предикатов / отв. редактор О. Н. Селиверстова. – М.: Наука, 1982. – С. 7-85.
Васильев 1991: Васильев Л. М. Предикаты состояния в русском языке // Исследования по семантике
(Семантика языка и речи). – Уфа: БГУ, 1991. – С. 32-49.
Васильев 1990: Васильев Л. М. Современная лингвистическая семантика. – М.: Высшая школа, 1990. –
176 с.
Вихованець, Городенська 1983: Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Семантико-
синтаксична структура речення. – К.: Наукова думка, 1983. – 220 с.
Вихованець 1993: Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.
Загнітко 1996: Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. – Донецьк: Дон ДУ, 1996. – 437 с.
Кацнельсон 1986: Кацнельсон С. Д. Общее и типологическое языкознание. – Ленинград: Наука, 1986. –
297 с.
Кучеренко 2003: Кучеренко І. Дієслово // Кучеренко І. Теоретичні питання граматики української мови:
Морфологія. – Вид. 2. – Вінниця: Поділля-2000, 2003. – С. 303-330. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

80
Львов 1985: Львов Л. А. К определению основных типов глагольных предикатов // Семантика и
функционирование английского глагола. – Горький: Изд.ин-та им. М. Горького, 1985. – С. 81-93.
Москальская 1973: Москальская О. И. Проблемы семантических моделей в синтаксисе // Вопросы
языкознания. – 1973. – № 6. – С. 33-43.
Падучева 1996: Падучева Е. В. Семантические исследования: Семантика времени и вида в русском
языке. Семантика нарратива. – М.: Языки русской культуры, 1996. – С. 9-191.
Русанівський 1971: Русанівський В. М. Структура українського дієслова. – К.: Наукова думка, 1971. –
315 с.
Селиверстова 1982: Селиверстова О. Н. Второй вариант классификационной сетки и описание некоторых
предикативных типов русского язика // Семантические типы предикатов. – М.: Наука, 1982. – С. 86-157.
Сильницкий 1966: Сильницкий Г. Г. Семантические классы глаголов и их роль в типологической
семасиологии // Структурно-типологическое описание современных германских языков. – М.: Наука, 1966. –
С. 244-260.
Степанов 1980: Степанов Ю.С. К универсальной классификации предикатов // Известия АН СССР:
Серия л-ры и языка. – 1980. – Том 39. – № 4. – С. 311-323.
Степанова, Хельбиг 1978: Степанова М. Д., Хельбиг Г. Части речи и проблема валентности в
современном немецком языке. – М.: Высшая школа, 1978. – 258 с.
Чейф 1975: Чейф У. Значение и структура языка. – М.: Прогресс, 1975. – 482 с.
Шелякин 1982: Шелякин М. А. Об аспектуальном понимании способа, характера и типа глагольного
действия // Ученые записки Тартуского ун-та. – Вып. 625. – Тарту, 1982. – С. 21-31.
Bach 1986: Bach E. The Algebra of events // Linguistics and Philosophy. – Dordrecht, 1986. – Vol. 9. – P. 5-16.
Bierwisch 1970: Bierwisch M. On Classifying Semantic Features // Progress in Linguistics. – Mouton: The
Hague, Paris, 1970. – P. 27-49.
Daneš 1971: Daneš Fr. Pokus o strukturnн analyzu slovesnэch vэznamu // Slovo a slovesnost. – 1971. – №3. – R.
193-207.
Dik 1980: Dik S. C. Summary of Functional Grammar // Dik S.C. Studies in Functional Grammar. – London:
Academic press Inc.Ltd, 1980. – P. 3- 20.
Lyons 1979: Lyons J. Semantics and grammar // Semantics. – Cambridge: Cambridge university press. – Vol. 2.
– 1979. – P. 373-597.
Mourelatos 1981: Mourelatos A. P. D. Event, processes, and states // Syntax and Semantics. – New York, 1981.
– Vol. 14. – P. 191-212.
Timberlake 1985: Timberlake A. The Temporal schemata of Russian predicates // Issues in Russian
Morphosyntax. – Columbus, Ohio, 1985. – P. 35-57.
Vendler 1967: Vendler Z. Verbs and Times. Fact and events // Vendler Z. Linguistics in philosophy. – Ithaca,
New York, 1967. – P. 97-146.

The different principles of predicate analysis in the Ukrainian and foreign linguistics have been examined in the
article. The conceptions concerning classification of these units have been characterized. The semantic and functional
approaches to the evaluation of predicate words, temporal and substantial features of predicates have been described.
Keywords: predicate, classification, action, state, process, temporal and substantive features.
Надійшла до редакції 18 жовтня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.