Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Світлана Терещенко — ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ СЛІВ ШИРОКОЇ СЕМАНТИКИ

Стаття присвячена вивченню явища еврисемії в українській мові, зокрема розкриттю функціонального
потенціалу широкозначних іменників та займенників у художніх текстах (на матеріалі творів
П. Загребельного та О. Гончара).
Ключові слова: широкозначність, широке значення, еврисемант, семантична структура слова,
структура значення слова.

Сучасна епоха – епоха семантики, час підвищеного інтересу до вивчення значень слів, адже мова є
засобом кодування та декодування певної інформації. Традиційним в українському мовознавстві є розподіл
лексем на однозначні та багатозначні. Однак багатьма вченими визнається існування в мові іншої групи назв –
слів із широкою семантикою, чи еврисемантів. Термін “широкозначне слово” не є загальноприйнятим в
україністиці, проте він активно вживається в сучасній романістиці, германістиці та русистиці (Н. Амосова,
І. Арнольд, Л. Барсук, І. Бойкова, І. Василюк, К. Горшкова, Л. Гросул, Г. Гурська, Г. Давидова, Б. Джоломанова,
С. Дімова, А. Єгорова, Т. Жукова, Л. Івченко, Л. Кістанова, В. Колобаєв, В. Конецька, С. Красногірева,
Л. Лебєдєва, А. Ленца, І. Лотова, В. Луговий, Г. Нікітіна, Р. Ніколаєвська, В. Плоткін, В. Соколова,
А. Степанова, В. Умборг та ін.)
Широкозначність, чи еврисемія (від давньогрецького ευρεία, ευρύς – широкий), – це лінгвальне явище
лексико-семантичного рівня, яке характеризується розширенням семантичного обсягу слова для позначення
різноманітного кола денотатів. Під широким значенням розуміємо цілісне значення з максимальним ступенем
узагальненості, яке існує в мові (тобто в умовах ізоляції слова від конкретного контексту), проте звужується і
конкретизується в мовленні. В основі семантики таких слів лежить надзвичайно узагальнена та абстрагована
ознака, завдяки якій стає можливим позначення безлічі предметів і явищ навколишньої дійсності.
Мета нашої статті полягає в дослідженні функціонального потенціалу лексем широкої семантики,
зокрема іменникових і займенникових слів. Еврисеманти аналізуються на матеріалі художніх творів О. Гончара
та П. Загребельного.
Питання про функції широкозначних слів розв’язується в лінгвістиці неоднозначно. Більшість
дослідників (Г. Давидова, Л. Кістанова, В. Колобаєв, Н. Кудрявцева, Р. Ніколаєвська, О. Огоновська, Т. Раздіна,
А. Степанова та ін.), виходячи з розуміння еврисемантів у мові як слів із надзвичайно узагальненим значенням,
виділяють такі їх функції: номінативну (повторного називання), вказівну, уточнюючу, заміщення фрагментів
тексту, оформлення мовленнєвої характеристики персонажів та авторського слова тощо.
У творах О. Гончара й П. Загребельного широкозначні слова виконують усі зазначені функції, але
найбільш характерна для них функція називна, або номінативна. Її перевага зумовлена потребою виразити
найтонші семантичні, стильові та стилістичні відтінки різних понять.
© Терещенко С.С., 2009 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

124
Номінативну функцію, услід за О. Тараненком, розуміємо „як знакову репрезентацію позамовних
об’єктів” [Українська мова: Енциклопедія, с. 385]. Узяті поза контекстом, широкозначні слова передають
настільки широке поняття, що їх не можна ототожнити з жодним конкретним предметом чи явищем дійсності.
У значенні цих слів лежить одна загальна ознака. На думку В. Колобаєва, мінімум три ознаки дозволяють чітко
співвіднести поняття з предметом [Колобаев 1982, с. 47]. У конкретному мовленнєвому акті еврисеманти
позначають уже не будь-який предмет, а чітко визначений за його формою, розміром, кольором, місцем
знаходження тощо, як правило, відомий читачеві з попереднього тексту.
„А тут ішла мова про машину, яку кожен від самого народження впускав у свій світ так само, як
корову, сонце, траву і хмари. Із тою відміною, що трактор належав до речей рукотворних, і тому виникала
непереборна спокуса спробувати й своїх зусиль в цій таємничій справі” (Загребельний 1978, с. 71).
Широкозначні слова називають фрагменти дійсності не вперше, а повторно. За класифікацією В. Гака,
повторна номінація – один із різновидів синтагматичної номінації. Її сутність полягає в тому, що один і той же
предмет у мовленні може позначатися різними словами, які співіснують у мові й мають свої лексичні значення
[Гак 1971]. Відсутність повного збігу між значенням слова і позначуваним поняттям створює умови для
існування такого типу називання.
1) „ – Дід Гнат?
– Ну, наш вічний чередник. Сімдесят років чередникував. Стаж у чоловіка…” (Загребельний 1978, с. 32);
2) „Віталій приїхав, примчав мотоциклом уже надвечір, при заході сонця, і, заставши все чабанство ще
за роботою, пішов просто до Тоні, всміхаючись їй. Його нітрохи не здивувала її чабанська роба, а рогачик,
яким Тоня вправно орудувала, навіть зацікавив хлопця, він попросив у Тоні той рогачик” (Гончар 1979 (2),
с. 258).
У всіх проаналізованих текстах ХХ століття головні чи другорядні герої романів, повістей, оповідань
повторно називаються узагальненими лексемами людина, чоловік, жінка, хлопець, істота і под. Зокрема,
широкозначні іменники „чоловік” і „хлопець” не вносять ніякої нової інформації у висловлення, а лише
повторно називають осіб.
Широкозначні іменники як номінативний засіб зустрічаються в структурі творів як Павла Загребельного,
так і Олеся Гончара, проте, уживаючись авторами в різних конструкціях, вони створюють неоднаковий
стилістичний ефект.
Для стильової манери П. Загребельного характерні конструкції, у яких функції повторного називання
виконують відразу декілька широкозначних слів, причому в тексті вони виступають контекстуальними
синонімами. Найбільш узагальнена назва (переважно назви людей) пояснюється декількома конкретнішими за
семантикою словами, наприклад:
„Народ ще якось може перенести найтяжчій кошмар, але окрема людина, надто коли це промисловий
магнат, червоний директор Ягнич, зрозпачено чіпляється за все, що вже ніколи не вернеться” (Загребельний
2003 (1), с. 46).
Лексема „людина” має широке значення „особа”, слово „магнат” – дещо його звужує – „особа, яка має
великий промисловий і фінансовий капітал”, „директор” – указує на посаду та одноосібне володіння
капіталом. Ім’я головного героя роману „Брухт” Ягнича остаточно індивідуалізує особу.
„Огрядний телекамероносець в камізельці, що нагадувала бронежилет доблесного українського ОМОНу;
меткий носій світла з своїм високовольтним приладдям, яке повинне не так тебе освітлювати, як збивати з
пантелику; всесвітньо-вічний редактор (у американців він делікатно зветься „едітор”) і головна дійова особа
всіх телебрехень земної кулі – людина з мікрофоном. Тут нею була Ліда” (Загребельний 2003 (1), с. 21).
Сполучення двох синонімічних слів „особа”, „людина” з ім’ям „Ліда” підкреслює виразність кожного з
них. У творі відбувається ніби „накладання” значень цих іменників – висловлюється експресивність думки.
Письменник начебто відчуває недостатність сказаного „головна дійова особа всіх телебрехень земної кулі”,
одразу ж уточнює „людина з мікрофоном” та індивідуалізує „Ліда”, тим самим ніби створює ефект градації.
„…Все змішалося в просторих холах „Етапу”, і на самому дні того майже вавилонського
стовпотворіння, вмістившись у глибоких розлогих кріслах, спокійно дивилися на цей чужий світ дві жінки,
доросла й маленька, мати й дочка, та сама білява струнка жінка, якій Юлія на мосту казала про
склеротичного турка з кальяном, і дитя, на яке Шульга тоді не звернув уваги, а тепер мало не закричав,
глянувши уважно, мало не вмер від несподіванки: мала Юля була викапана Юлія велика, так ніби відлиті обидві
з тої самої небесної форми, з того самого тигля з золотим литвом!” (Загребельний 2003 (2), с. 329).
Ряд широкозначних іменників на позначення осіб жіночої статі представлений у романі П. Загребельного
„Юлія, або Запрошення до самовбивства”: дві жінки – мати й дочка – та білява струнка жінка – і дитя.
Кожен наступний еврисемант уточнює значення слова „жінка” за віком, зовнішнім виглядом тощо. У
мікротексті індивідуалізується лише одна особа – „мала Юлія”, але з попередньої оповіді читачам відомо, що
інша жінка – її мати, Галина.
Функція повторного називання іменників використовується О. Гончаром у творах як засіб приховування
змісту. Наприклад, оповідання „Пороги” побудовано як сповідь головної героїні перед двома студентками.
Автор не розкриває справжнє її ім’я, називаючи то „жінкою”, то „колгоспницею”, то „матір’ю двох дітей”, то Розділ IV. Функціональна семантика лексичних і фразеологічних одиниць

125
„дамою”. Але читач цілковито уявляє собі цей жіночий образ завдяки влучним та змістовним прикметникам
(„висока, огрядна, дебела”, „привітна, спокійна”, „у новій зеленій тілогрійці”, „ у білосніжній хустці”),
дієсловам („підвелася”, „позіхнула”, „підійшла”, „стала”). Широкозначний іменник „жінка”, вступаючи в
численні синтагматичні зв’язки з іншими словам, кожного разу вносить додаткову семантику в розкриття
образу героїні:
„Жінка, повільно обсмикуючись та обтрушуючись, підвелася, випросталася на повний зріст: висока,
огрядна, дебела. Голосно, міцно позіхнула, дивлячись на рожевіючий схід. Потім, обережно переступаючи
через ноги своїх сонних супутниць, вибралася на вільне місце, підійшла ближче до дівчат. Стала, як мати серед
дочок: привітна, спокійна, в новій зеленій тілогрійці, застебнутій на всі ґудзики, у білосніжній хустці, що
красиво обрамляла її засмагле, обвітрене обличчя” (Гончар 1979 (2), с. 290 – 291).
Олесь Гончар – майстер на короткі, але точні характеристики героїв. Так, у наведених нижче
мікротекстах широкозначні субстантиви уточнюються іншими слова, зокрема прикметниками й іменниками –
„хлопець у комбінезоні”, „натура своєрідна, непересічна”, „морський капітан із шефів”:
1) „З’явився хлопець у комбінезоні, досить охайний, із виразом на обличчі незлобивим, трохи
насмішкуватим” (Гончар 1979 (3), с. 382);
2) „Хлопець справляє враження натури своєрідної, непересічної, як на мій погляд, інтелектуально навіть
обдарованої, але ж оце, що він несамовитіє від найменшого необережного доторку…” (Гончар 1979 (3), с. 57);
3) „Морський капітан із шефів розповість про джунглі В’єтнаму, про те, який ліс він бачив страшний,
мертвий та голий, бо там, де на ліси хмари хімікатів було випущено, ще й досі, через скільки ось уже літ, ніщо
не росте; ні пташок, ні комах, ні мурашки ніякої, навіть жаби погинули” (Гончар 1979 (3), с. 190).
Спосіб повторного називання, як зазначає В. Колобаєв, тісно пов’язаний із питанням про
синсемантичність та автосемантичність відрізків тексту [Колобаев 1983, с. 7]. Відомо, що засновником учення
про автосемантію та синсемантію був Аристотель. Пізніше воно було забуте і лише на початку ХХ століття
відродилося в Німеччині. Теорія автосемантії та синсемантії розроблювалася в працях Е. Гусерля, А. Марті,
Є. Куриловича, І. Ісаченко та ін.
Не заглиблюючись у проблему становлення понять „автосемантія” і „синсемантія”, за робоче приймаємо
визначення О. Гулиги: „автосемантія – це здатність мовної одиниці виражати значення (для слова) самостійно,
незалежно від інших лексичних одиниць, контексту (ситуації) або висловлення (для речення) – незалежно від
інших синтаксичних конструкцій” [Гулыга 1967, с. 63]. Під синсемантією розуміємо обернений процес, тобто
„здатність мовної одиниці виражати значення (для слова) або висловлення (для речення) лише в поєднанні з
іншими мовними одиницями, в контексті або ситуації” [Там само].
Речення може бути граматично повним, але в цілому мати синсемантичний характер. Слова широкої
семантики, потрапляючи в контекст розповіді, роблять її незрозумілою. За словами О. Гулиги,
синсемантичність речень викликають переважно займенникові слова, а також наближені до них іменники
„річ”, „діло”, „людина” і под. [Гулыга 1967, с. 65–68]. Залежно від опорного слова, розрізняють
ретроспективну (пояснюється з попереднього контексту) та перспективну (пояснюється з наступного
контексту) синсемантію.
У художній творах паралельно вживаються як автосемантичні, так і синсемантичні речення, наприклад:
„По відношенню до кожного з двох цих пунктів Світлоярськ перебуває у своєрідних літературно-
лібраційних точках. (Термін із небесної механіки. Означає точку, в якій тіло малої маси може перебувати в
стані відносної рівноваги стосовно двох інших небесних тіл). Як бачимо, справа не прояснюється, а ще більше
заплутується. Але нічого не вдієш: у літературі відстані вимірюються не кілометрами, не довжиною
світлової хвилі якогось там елемента і не світловими роками, а симпатіями, прихильністю й зачаруванням”
(Загребельний 1978, с. 13).
Речення „Як бачимо, справа не прояснюється, а ще більше заплутується” без попереднього викладу
інформації абсолютно незрозуміле. Невідомо, про які справи йдеться. Попередній контекст дещо конкретизує:
дії роману „Левине серце” відбуваються в Світлоярську – селі на Дніпрі, автор характеризує місцевість, але не
за її місцезнаходженням в реальному світі, а за ставленням до неї інших – „за симпатіями, прихильністю,
зачаруванням”.
Із функцією повторного найменування тісно пов’язана функція заміщення, вона є мовби логічним
продовженням першої. Заміщення потрібне для урізноманітнення мовлення, для уникнення повторення слів.
Широкозначні слова заміщують окремі лексеми, словосполучення чи навіть фрагменти тексту. Заміщення слів
у межах одного речення зумовлено фонетичним урізноманітненням висловленого, його милозвучністю або
логічною послідовністю. При заміщенні широкозначними словами цілих фрагментів тексту створюється
своєрідний стилістичний контекст:
„Просив князь про пожертви, і тоді несли хто що міг, а ще залежно від того, хто який гріх чи провину
хотів спокутувати перед новим невідомим, але всемогутнім, як мовлено повсюдно, Богом: несли золото й
срібло, зброю, прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто десяток яєчок. Все
приймалося, тут-таки коло будованої церкви поставлено княжі продавниці й вимінниці, де можна було набути
щось із пожертв, даючи навзамін гроші чи коштовності, решта пожертв ішла відразу в діло: поросята
смажилися й з’їдалися робітниками, патралися кури, варилися каші, пеклися хліби” (Загребельний 2000, с. 502). ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

126
У наведеному фрагменті еврисемант „діло” називає спосіб спокутування гріхів перед Богом і заміщує
попередній („несли золото й срібло, зброю, прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто
десяток яєчок”) і наступний мікротекст („порося смажилися й з’їдалися робітниками, патралися кури,
варилися каші, пеклися хліби”).
Таким чином, широкозначні слова зв’язують складові частини тексту в одне ціле за змістом і цим самим
передають розвиток думки, її рух. Вони роблять мовлення інформативнішим, допомагають уникнути лексичних
повторів.
Еврисеманти-іменники, втрачаючи своє лексичне значення, часто вживаються як вставні слова, надаючи
мовленню емоційної наснаженості та експресії. Типові конструкції „ясна річ”, „марна річ”, „дивна річ”, „ясна
справа”, наприклад:
1) „Ясна річ, автор грав не так, як Касабланка, але Варфоломій Кнурець згадував, де, коли й хто робив
подібні ходи, так що партія в шахи нагадувала футбольне змагання по радіо, коли не бачиш ні футболістів, ні
гри, а чуєш тільки балачки коментатора” (Загребельний 1978, с. 141);
2) „Звичайна річ, птахи летять, а скільки музики в небі, – задерши голову, зупиняється серед колег
Берестецький” (Гончар 1979 (3), с. 63).
Широкозначні іменники, окрім текстотворчих, виконують образотворчі функції: розкривають образ
автора й головних героїв. Через мовлення передаються індивідуальні характеристики людей – риси їх
характеру, темперамент, інтелектуальний рівень і навіть почуття гумору. Зокрема, через діалогічне мовлення, у
якому вживаються речення з еврисемантами, дізнаємося про швидкість реагування особи на висловлену думку,
уміння зорієнтуватися та відповісти, наприклад:
1) „ – Кажуть, отой, як його, – Байконур.
– Я туди металоконструкції. Мені – Героя. А йому дали?
– Кажуть, не дали.
– А мені?
– Дали.
– І я Герой?
– Герой.
– Герой, герой…, чи геморой” (Загребельний 2003 (1), с. 44);
2) „На обіді в мене завжди всі свої і гості. Сьогодні ти – теж.
– Гість?
– Ні, моя довірена особа.
– Я ще не дав на це згоди.
– Зате я тобі дала більше, ніж згоду” (Загребельний 2003 (1), с. 49).
З одного боку, еврисеманти легко відтворюються мовцем та заповнюють паузи при спонтанному
висловленні (у діалогічному мовленні): річ у тому, що…; справа в тому, що…; діло в тому, що… не позначаючи
фактично нічого. З іншого боку, легко схоплюються слухачем, співрозмовником:
1) „ – Річ не в золоті, товариші, а в тому, що на тім золоті накарбовано! Яка мистецька краса на ньому
відтворена та яка художня цінність…” (Гончар 1979 (3), с. 101);
2) „Річ навіть не в тім, справжнє чи імітоване, – шахтар поклав важкі свої руки на стерно й застиг у
задумі. – Головне, що є в людині щось дороге в душі. Ну, як то кажуть: заповітне…” (Гончар 1979 (3), с. 383).
Широкозначні слова немовби ділять висловлення на „тему” (старе, відоме) та „рему” (нове,
повідомлюване) [Українська мова: Енциклопедія, с. 14]. Тема – та частина речення, яка містить відому
інформацію, на ній ґрунтується наступне розгортання думки. Вона повинна бути невеликою і сприяти
збереженню уваги слухача для подальшого сприйняття інформації. Основний зміст висловлення міститься в
ремі. Еврисеманти-іменники сприймаються слухачами як „вихідна точка” повідомлення.
Основною функцією широкозначних займенникових слів у літературно-художніх текстах виступає
номінативно-вказівна. Як зазначає лінгвіст Ю. Воротников, „первинні займенники позначають глобальні
поняття буття”: хто (істота), що (предмет), який (ознака наявна або новоутворена внаслідок якогось процесу),
чий (приналежність), як (спосіб або образ дії), скільки (кількість), наскільки (міра), де (місце), куди (спрямоване
переміщення у просторі з одного місця в інше), коли (час), навіщо (призначення), чому (причина) [Воротніков
2001, с. 46]. Звичайно, за частотністю вживання у проаналізованих художніх творах займенникові слова
переважають над усіма іншими:
1) „Він знайшов содову й лід, зробив собі „дрінк” за смаком, вигідно всівся в кріслі, став гортати
„Магнат” (Загребельний 2003 (1), с. 83);
2) „Справді, навіщо нам гроші? – говорив далі Сагайда. – Що мені буде треба, я матиму й без грошей. А
їй пошлю, все-таки поміч. Юра писав їй про мене, яка в мене історія з рідними… Так вона в кожнім листі і мені
привіт передавала. Також називала… сином (Гончар 1979 (1), с. 161).
Якщо прономінативи в одному чи декількох реченнях повторюються, то, вони виконують, окрім
номінативно-вказівної, ще функцію уточнення: друга лексема конкретизує першу, третя – другу, четверта –
третю тощо, як наприклад: Розділ IV. Функціональна семантика лексичних і фразеологічних одиниць

127
„І сам, і з усіма, хто був із ним, хто вмів щось робити, хто … Та що я перед тобою сповідаюся? Що ви
там у вашій столиці взагалі робите? Що робить твоя так звана фундація?” (Загребельний 2003 (1), с. 61).
Іноді письменники навмисне використовують повторення займенників як прийом приховування змісту
повідомлення або двозначного його сприйняття, примушуючи читача домислити несказане:
„ – Ашоте, хіба я про це?
– І про це, Шульга, і про це. Чоловік не може вибухати в самого себе. А тому ми підкладемо вибуховий
заряд під Хомухіна. Дай тільки мені зійти на берег! …” (Загребельний 2003 (2), с. 246).
Проведений аналіз особливостей вживання широкозначних іменників у художніх творах О. Гончара та
П. Загребельного показав, що еврисеманти, головним чином, виконують функцію повторного називання, тим
самим увиразнюють художнє мовлення. Найчастіше широкозначні лексеми не вносять ніякої нової інформації,
лише повторно називають осіб, предмети тощо. Спосіб повторного називання сприяє синсемантичності
відрізків тексту, оскільки еврисемант завдяки своїй максимально абстрагованій семантиці може робити речення
незрозумілим, залежним від попереднього чи наступного контекстів. Займенникові слова в основному
виконують функції вказування, уточнення та конкретизації. Письменники часто застосовують стилістичний
прийом навмисного приховування інформації, примушуючи читача домислювати невідоме, несказане.

Література
Воротников 2001: Воротников Ю. Л. Местоимения как „языковые категоризаторы” // Филологические
науки. – 2001. – № 5. – С. 42–49.
Гак 1971: Гак В. Г. К проблеме семантической синтагматики // Проблемы структурной лингвистики
1971. – М., 1972. – С. 367–395.
Гончар 1979 (1): Гончар О. Т. Твори в шести томах . – К.: Дніпро, 1979. – Т. 1. – 503 с.
Гончар 1979 (2): Гончар О. Т. Твори в шести томах. – К.: Дніпро, 1979. – Т. 5. – 519 с.
Гончар 1979 (3): Гончар О. Т. Твори в шести томах. – К.: Дніпро, 1979. – Т. 6. – 623 с.
Гулыга 1967: Гулыга Е. В. Автосемантия и синсемантия как признак смысловой структуры слова //
Филологические науки. – 1967. – № 2. – С. 62–72.
Загребельний 2003 (1): Загребельний П. А. Брухт: Роман. – Харків: Фоліо, 2003. – 253 с.
Загребельний 2000: Загребельний П. А. Диво: Роман. – К.: Махаон-Україна, 2000. – 576 с.
Загребельний 1978: Загребельний П. А. Левине серце: Роман. – К.: Рад. письменник, 1978. – 327 с.
Загребельний 2003 (2): Загребельний П. А. Юлія, або Запрошення до самовбивства: Роман. – Харків:
Фоліо, 2003. – 351 с.
Колобаев 1983: Колобаев В. К. Слова широкой семантики и способы их конкретизации в английской
научной литературе (на материале медицинских научных публикаций): автореф. дис. на соискание ученой
степени канд. филол. наук: спец. 10.02.04 „Германские языки”. – Л., 1983. – 14 с.
Колобаев 1982: Колобаев В. К. Функционирование слов широкой семантики в научной литературе //
Вопросы анализа специального текста: Межвузовский тематический научный сборник. – Уфа: Изд-во
Башкирского государственного университета, 1982. – С. 47–51.
Українська мова: Енциклопедія: Українська мова: Енциклопедія / Національна академія наук України,
Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, Інститут української мови НАН України; Редкол.:
В.М. Русанівський, О. О. Тараненко, М. П. Зяблюк та ін. – К.: Укр. енцикл., 2000. – 752с.: іл.

The article is devoted to the phenomenon of broad semantics of words in the Ukrainian language. The
peculiarities of functions of lexemes with broad meanings in the Ukrainian fiction are researched here.
Keywords: broad semantic (everysemy), broad meaning, lexeme with a broad meaning, semantic structure of a
word, structure of a meaning.
Надійшла до редакції 15 жовтня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.