Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Уляна Штанденко — ОСОБЛИВОСТІ СЛОВОТВІРНИХ ВІДНОШЕНЬ У ВІДІМЕННІЙ ДЕРИВАЦІЇ ДІЄСЛІВ

У статті розглянуто проблемні питання дериваційних відношень між суфіксальними дієсловами та
іменними частинами мови, подано різні концепції та погляди вчених на напрямки мотивації міжкатегорійних
утворень, зокрема критерії виділення відіменних дієслів та принципи розмежування похідних і непохідних
дериватів, а також запропоновано власне розуміння цих явищ, яке в загальному базується на вченні про
словотвірну співвіднесеність, оскільки в окремих словотвірних парах дієслово – непохідний (безсуфіксний)
іменник можливі взаємно однозначні відношення.
Тут також висвітлено основні теоретичні питання дериваційних відношень та проаналізовано деякі
аспекти, що викликають труднощі при дослідженні відіменного дієслівного словотвору.
Ключові слова: суфіксальний дієслівний словотвір, відіменні деривати.
© Штанденко У.М., 2009 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

152

Словотвір – розділ мовознавства (традиційно – розділ граматики), що вивчає будову і творення похідних
слів. В українському мовознавстві в самостійну галузь оформився в 60-х рр. XX ст. Фундатором української
дериватологічної школи є І.І. Ковалик (у його працях розбудовано теоретичний апарат словотвору, визначено
одиниці словотвірної системи мови, способи словотворення, основні тенденції його розвитку тощо)
[Ковалик 1961]. Зв’язки між словотвірними одиницями визначають відношення похідності, насамперед у межах
пари слів, одне з яких є твірним, друге похідним. Це відношення ґрунтується на формальному і семантичному
виведенні властивостей похідного з ознак твірного.
Словотворення існує як процес творення слів і як наслідок цього процесу, тому його поділяють на
діахронне та синхронне. Дослідження словотворення в першому аспекті встановлює послідовність формування
похідних слів у мові та його закономірності, час виникнення слова, його первинність чи вторинність тощо. У
другому аспекті вивчають особливості, характер словотвірних морфем та словотвірної структури слів на
певному етапі розвитку мови. Тому слід мати на увазі, що результати аналізу слова з діахронного (історичного)
та синхронного поглядів не збігаються. Діахронний словотвір вивчає процеси перетворення одних одиниць в
інші, синхронний – відношення між співіснуючими одиницями. Різниця між цими аналізами не тільки в об’єкті
їхнього дослідження і завданнях, але також у методах дослідження. Діахронний аналіз слова в основному
спирається на порівняльно-історичний метод, тоді як синхронний аналіз має здебільшого описовий характер
[Ковалик 1961: 40].
Словотвірна будова мови має, безсумнівно, системний характер. До системи словотворчих ресурсів
дієслова, поряд із кореневими та префіксальними морфемами, належать також суфікси, що приєднуються
здебільшого до кореня і є носіями словотвірних (дериваційних) значень [ССУЛМ 1979: 19]. Розрізняють
словотворчі та словотвірні одиниці словотвірної системи. До перших належать ті, що беруть безпосередньо
участь у творенні слів, тобто словотворчі засоби мови (префікси, суфікси тощо), а також сукупність похідних
одного твірного, що називається його словотворчим потенціалом. Решта одиниць визначаємо як “словотвірні”.
Зазначимо, що словотвірна структура слова – це формально-семантичне взаємовідношення між твірною
частиною слова і його словотворчим формантом. У словотвірній структурі слова відбите семантичне
відношення похідного та твірного, що виражається за допомогою словотворчих засобів і повторюється в інших
парах слів. Наприклад, дієслово зимувати є двочленною структурою з іменникової основи та суфікса -ува-, що
має значення “перебувати чи проживати протягом певного проміжку часу, названого мотивуючим іменником,
що лежить в основі дієслова”, порівняймо деривати літувати, ночувати тощо.
У процесі аналізу словотвірної структури слова центральним завданням є виявлення, від якої твірної
основи (за В.О. Горпиничем, це – твірна база [Горпинич 1998: 88]) утворено похідне слово. У зв’язку з цим
необхідно з’ясувати поняття словотвірної похідності. Поняття похідності (мотивації) є головним для
словотворення, бо, власне, співвідношення твірних і похідних слів становить сутність словотвірного процесу і
словотвірного механізму, основним у якому є семантика. Твірне і похідне слова перебувають одне з одним у
відношенні матеріальної і семантичної вивідності, утворюючи словотвірну (дериваційну) пару. Зв’язок між
ними закріплено у структурі похідного слова, утвореного морфологічним способом, де твірне слово
представлено матеріально (у вигляді твірної основи) і семантично (у вигляді елементів похідного слова)
[Циганенко 1983: 8]. Тому похідне дієслово завжди містить у словотвірній структурі мотивуючу, твірну основу
і дериватор. Наприклад: веселий + и → веселити, сила + ува → силувати, голод + а → голодати, сивий + і →
сивіти.
Дериватологічний аналіз завжди спирається на принципи послідовного зіставлення похідних і твірних
основ з увагою на афіксальні словотворчі компоненти.
Суфіксальним називають такий спосіб деривації, при якому похідне слово утворюється за допомогою
форманта, основним компонентом якого є суфікс. Зазначимо, що суфіксація є поширеним способом відіменної
дієслівної деривації як в українській (на всіх етапах історичного розвитку), так і в інших слов’янських мовах.
Великого поширення набула запропонована Є. Куриловичем нова тенденція в розмежуванні двох
дериваційних аспектів – синтаксичного та лексичного. Синтаксичну деривацію визначено як утворення
деривата з новою синтаксичною функцією в межах того самого лексичного значення. Тоді як лексична
деривація передбачає зміну лексичного значення похідного слова щодо твірного за незмінності їхньої
первинної синтаксичної функції [Курилович 1962: 60 – 61]. О.А. Земська розрізняє синтаксичну і лексичну
деривацію. Синтаксична деривація – це перехід слів з однієї частини мови в іншу без змін в їхньому
лексичному значенні (бажати – бажання, ходити – ходьба, простий – простота). У межах лексичної
деривації вона виділяє транспозиційні та нетранспозиційні типи (більшість авторів сучасних граматик
російської мови, наслідуючи класифікацію О.А. Земської, замінюють ці терміни на мутаційні та модифікаційні
типи [СРЯ 1999: 363]). Транспозиційний (мутаційний) тип включає перехід слів однієї частини мови в іншу, що
супроводжується і змінами в їхньому значенні (літо – літній, рибак – рибачити, старий – старіти, білий –
білити). Нетранспозиційний (модифікаційний) тип залишає похідне слово в межах тієї частини мови, що й
твірне, але при цьому змінює його лексичне значення (вовк – вовчище, худий – худенький, відкрити –
привідкрити) [Земська 1973: 192]. Ми погоджуємося з цими авторами і, згідно з названою класифікацією, Розділ V. Словотвір: напрями, аспекти дослідження

153
досліджуваний процес утворення дієслів від іменних частин мови слід характеризувати як транспозиційний
(мутаційний) тип лексичної деривації, оскільки іменні основи переходять до дієслівних, змінюючи при цьому
своє лексичне значення: баба – бабити, зима – зимувати, німий – німіти та ін.
Щодо такого поділу дериваційних процесів, то у відіменному дієслівному словотворі відбувається повна
(морфологічна) транспозиція. Тут варто відзначити, що модель відіменної деривації дієслів має три словотвірні
елементи: по-перше, це власне вихідна форма, що підлягає транспозиції (транспонований іменник, прикметник,
рідше займенник чи числівник), по-друге, засіб транспозиції (транспозитори -и-, -а-, -ува-/-ствува-, -і-, які є
знаками зв’язку між вихідною та похідною одиницями) і, по-третє, результат, тобто сам транспозит (дієслово).
Розгляд дієслівного словотвору ускладнюється не лише тим, що від кожного дієслова ми маємо не одну,
як в інших словах, а дві основи (інфінітивну чи основу минулого часу та основу теперішнього часу), а й тим, що
в системі дієслова тісно переплітаються словотворення зі словозміною. У дієсловах за допомогою суфіксів
творяться не лише слова з відмінним значенням, а й часові дієслівні форми, форми умовного способу, дієслівні
форми виду, стану тощо.
З огляду на те, що окремі дієслова у різні історичні періоди розвитку української мови виявлено лише в
лексикографічних працях, це вносить певні труднощі під час їхнього структурно-семантичного поділу. Якщо,
наприклад, дієслово зафіксоване в словнику, то для нас це часто дозволяє лише встановити факт його існування
в мові, рідше – семантичну специфіку. Тому в таких випадках віднесення деривата до того чи іншого
структурно-семантичного підтипу має умовний характер. Наприклад: старіти “робитися старим” чи “ставати
ще старішим”, м’якшати “робитися м’яким” чи “ставати ще м’якшим”, біліти “ставати білим” чи “виділятися
білизною”.
При дослідженні словотвірної похідності відіменних дієслів іноді стикаємося з випадками, коли важко
встановити мотивуючі лексеми, від яких утворено дієслово, оскільки можливе подвійне співвіднесення
відповідного деривата: як відсубстантивного і як відад’єктивного. Наприклад:
золото волога
> золотити, > воложити,
золотий вологий

порівняймо також давньоукраїнське болhзнь
> болhзновати тощо.
болhзный
У таких випадках, на нашу думку, слід говорити про подвійну мотивацію, оскільки наведені дієслова
можуть одночасно мотивуватися як іменниками, так і прикметниками. Проте, коли торкнутися семантичних
відношень кожної дериваційної пари, то спостерігаємо цікаву закономірність: співвіднесенню з іменником
сприяє тільки формальна подібність основ, а співвіднесенню з прикметником – існування значеннєвих
відношень і велика семантична близькість цього деривата до прикметника, ніж до іменника. Так, дієслово
воложити природньо розтлумачити як “робити щось вологим, зволожувати”, болhзновати – “бути “болhзним”
(хворим)”. Власне таким принципом слід керуватися, коли встановлюємо дериваційну похідність подібних
дієслів.
Окрім цього, на велику увагу заслуговує також проблема визначення критеріїв напрямку словотвірної
мотивації. Двосторонній процес творення дієслів від імен та імен від дієслів затемнює генезу цілого ряду
дієслів. У лінгвістичній літературі немає єдиної думки щодо напрямків мотивації деяких словотвірних рядів.
Тривалий час залишалося спірним питання про первинність форм у таких парах, як дієслово –
непохідний (безсуфіксний) іменник. Так, наприклад, у співвідносних парах типу рух – рухати, село – селити та
інших з синхронного погляду важко визначити, яка з форм є первинною. Т.М. Возний вважав, що первинними в
багатьох випадках є іменні форми [Возний 1962: 35]. Висловлювалися й інші міркування про співвідношення
таких дієслів та іменників. Деякі дослідники роблять висновок про вторинність будь-якого іменника з
процесуальним значенням стосовно дієслова і в парах ім’я дії – дієслово категорично відкинули мотивацію ім’я
дії → дієслово (атакувати – атака, працювати – праця) [Блумфільд 1968: 263; Dokulil 1962: 108].
На думку Ю.С. Степанова, у російській мові в парах блеск – блестеть, дрожь – дрожать, крик –
кричать, шум – шуметь і т. д. з історичного погляду первинним потрібно вважати саме іменник, оскільки всі
дієслова тут – вторинні утворення з суфіксами стану -ē- чи -jā (кричати від *krikēti і/або від *krikjāti) [Степанов
198: 192].
Слушність цієї думки підтверджують і деякі морфонологічні процеси праслов’янської доби.
Погоджуємося, що відіменній дієслівній деривації сприяють також альтернація фонем на морфемному шві та
зміна наголосу. Так, у похідних дієсловах найчастіше спостерігаємо чергування задньоязикових приголосних
/г/, /к/, /х/ із шиплячими /ж/, /ч/, /ш/ у позиції перед суфіксальними голосними переднього ряду -и-, -і-, пор.:
верх – вершити, глухий – глушити, крик – кричати, слуга – служити, убогий – убожіти, а також такі
чергування, як блиск – блищати, зараза – заражати, союз – союжати тощо. Для великої групи дієслів
іменникового походження з суфіксом -а-, -и- характерним є збереження наголосу на тому складі, на який він ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

154
падає в іменнику (моруз – морузити, обнд – обндати), за винятком дієслів, співвідносних з іменниками, які
мають наголос на першому складі (пупіл – попелъти, суром – сорумити, гулод – голодбти) [Городенська,
Кравченко 1981: 25].
І.С. Улуханов, використовуючи системно-словотвірні показники, напрямок мотивації в парах слів
дієслово – іменник дії встановлює на основі семантичних і формальних властивостей слів, пов’язаних
відношеннями мотивації. Так, наприклад, у парах блудить – блуд, бредить – бред, ловить – лов, платить –
плата, згідно з семантичним критерієм слід визнати похідним іменник, “оскільки значення дії категоріально
властиве не іменнику, а дієслову” [Улуханов 1997: 31]. Щодо дієслів на -а(ти) (менять, работать, играть,
лепетать та ін.), то, на думку І.С. Улуханова, словотвірний процес іде (і досить активно) тільки в одному
напрямку – від дієслова до іменника, тому такі дієслова він вважає непохідними [Улуханов 1997: 32].
Протилежну думку з цього приводу висловлює В.В. Виноградов: “Під впливом зближення з непохідними
дієсловами типу знать, гулять, лишать, решать та ін. багато відіменних дієслів, наприклад, работать,
грохотать, лепетать і т. д. почали усвідомлюватися як непохідні, а співвідносні з ними іменники (работа,
грохот, лепет), від яких були утворені ці дієслова, тепер самі вважаються віддієслівними утвореннями”
[Виноградов 1947: 433 – 434].
Бачимо, що жодна з цих концепцій не дає чіткої відповіді на питання про критерії виділення відіменних
дієслів та принципи розмежування похідних і непохідних утворень. Вважаємо, що оптимальним буде в таких
сумнівних випадках говорити не про словотвірну похідність, а про словотвірну співвіднесеність, оскільки,
погоджуючись з думкою А. Мейє, в окремих словотвірних парах можливі взаємно однозначні відношення.
А. Мейє з цього приводу зауважував, що “між іменниками на -а, які можуть утворювати відіменні дієслова на
-i(ti), і дієсловами на -i(ti), від яких можна утворювати віддієслівні імена на -а, відношення взаємно однозначні:
хвала є одночасно іменником, від якого утворюється дієслово хвалити, і віддієслівним іменником, утвореним
від хвалити” [Мейє 1951: 278]. За таким принципом до відіменних утворень можна віднести також дієслова
славити (< слава), владити (< влада), волити (< воля) та ін.
На думку більшості мовознавців, відіменне походження окремих дієслів можна встановити лише за
допомогою етимологічного аналізу. Так, наприклад, про відсубстантивне походження таких дієслів, як гнівити,
думати, путати, слухати та ін. свідчать насамперед колишні, нині змертвілі, іменні суфікси -в-, -г-, -д-, -к-, -л-,
-м-, -н-, -р-, -с-, -т-, -х-, які виявляємо при порівняльно-історичних зіставленнях у дієслівних формах і які дають
право вважати останні відіменними: гнів – гнівити, здоровий – здоровити, слуга – служити, город – городити,
звук – звучати, рана – ранити, голос – голосити, путо – путати, гріх – грішити та ін. [Городенська, Кравченко
1981: 24]. За таким принципом до відіменних можна віднести також дієслова, що утворені від абстрактних
іменників і можуть бути взаємно мотивованими: шум ↔ шуміти, дума ↔ думати тощо.

Література
Блумфільд 1968: Блумфильд Л. Язык. – М.: Прогресс, 1968. – 607с.
Виноградов 1947: Виноградов В.В. Русский язык. – М.; Л.: Учпедгиз, 1947. – 784с.
Возний 1962: Возний Т.М. Відіменні дієслівні утворення на -а(ти) у давньоруській і українській мовах //
Питання українського мовознавства, 1962. – Кн. 5. – С. 35 – 46.
Городенська, Кравченко 1981: Городенська К.Г., Кравченко М.В. Словотвірна структура слова (відіменні
деривати). – К.: Наук. думка, 1981. – 199с.
Горпинич 1998: Горпинич В.О. Українська словотвірна дериватологія: Навчальний посібник. –
Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1998. – 189с.
Земська 1969: Земская Е.А. О принципах выделения языковых уровней // Единицы разных уровней
граматического строя языка и их взаимодействие. – М.: Наука, 1969. – С. 279 – 281.
Ковалик 1961: Ковалик І.І. Вчення про словотвір. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1961. – Вип. 2. – 83с.
Кирилович 1962: Курилович Е. Деривация лексическая и деривация синтаксическая: К теории частей
речи // Курилович Е. Очерки по лингвистике. – М.: Изд-во иностр. лит., 1962. – С. 57 – 70.
Мейє 1951: Мейе А. Общеславянский язык. – М.: Изд-во иностр. лит., 1951. – 491с.
СРЯ 1999: Cовременный русский язык: Фонетика. Лексикология. Словообразование. Морфология.
Синтаксис. – 2-е изд., испр. и доп. / Под общ. ред. Л.А. Новикова. – СПб.: Изд-во “Лань”, 1999. – 864с.
ССУЛМ 1979: Словотвір сучасної української літературної мови. – К.: Наук. думка, 1979. – 406с.
Степанов 1981: Степанов Ю.С. Имена. Предикаты. Предложения. – М.: Наука, 1981. – 360с.
Улуханов 1997: Улуханов И.С. Словообразовательная семантика в русском языке и принципы ее
описания. – М.: Наука, 1997. – 255с.
Циганенко 1983: Циганенко Г.П. Словотвірне значення як категорія дериватології // Словотвірна
семантика східнослов’янських мов. – К.: Наук. думка, 1983. – С. 5 – 17.
Dokulil 1962: Dokulil M. Tvořenн slov v češtinĕ: Teorie odvozovбni slov. – Praha: Nakl-vн Čs. аkad. věd., 1962.
– 264s.
Розділ V. Словотвір: напрями, аспекти дослідження

155
The thesis is devoted to a complex of structural functional research of the denominative suffixal word-formative
verbs.
The guestions of the making of derivation means of denominative verbal word-formative by the way of
expression and by the way of the contents is investigated and described, the semantic and formal properties of units of
denominative suffixal word-formative verbs are revealed, the motivational base of attested verbal formations is
determined.
Keywords: the suffixal verbs word-formative, denominative creation.
Надійшла до редакції 1 вересня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.