Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Любов Пац — ТЕКСТОТВІРНИЙ СИНТАКСИЧНИЙ ЗВ’ЯЗОК: ФОРМАЛЬНІ ЗАСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ

У роботі аналізуються текстові синтаксичні зв’язки: ланцюговий, паралельний, кумулятивно-
інтегративний, імпліцитно-коаліційний – та формальні засоби організації компонентів тексту в складне
синтаксичне ціле.
Ключові слова: текст; внутрішньотекстовий синтаксичний зв’язок; ланцюговий, паралельний,
кумулятивно-інтегративний та імпліцитно-коаліційний зв’язки; лексичний повтор; зовнішні засоби організації
тексту.

Класичне визначення І.Р. Гальперіним тексту як витвору мовленнєвого процесу, що відзначається
завершеністю, об’єктивований у вигляді писемного документа, літературно опрацьований відповідно до
різновиду документа, витвору, що складається з надфразних єдностей, об’єднаних різними типами лексичного,
граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість і прагматичну визначеність
[Гальперин, 1981: 18] уможливлює повноцінне окреслення тексту як синтаксичної одиниці, що посідає
вершинну позицію з-поміж інших синтаксичних одиниць відповідного мовного рівня. Являючи собою лінійну
послідовність висловлень, пов’язаних між собою смисловою перспективою, текст водночас є сукупністю
© Пац Л.І., 2009 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

182
складних синтаксичних цілих із специфічними формально-граматичними зв’язками, що не збігаються із
внутрішньореченнєвими, виявляючи при цьому певну співмірність із зовнішньореченнєвими, які визначають
характер організації надфразних єдностей.
Із посиленням інтересу до тексту в лінгвістичному вимірі актуальною постає проблема з’ясування й
опису типології внутрішньотекстових синтаксичних зв’язків, сутність яких визначається функціонально-
смисловим різновидом текстового утворення, його стилістичною й жанровою приналежністю, набором
формальних засобів зв’язку окремих речень у ССЦ й почасти структурою цих речень у межах надфразної
єдності.
Говорячи про специфіку внутрішньотекстового зв’язку між компонентами надфразної єдності, варто
чітко диференціювати внутрішні й зовнішні засоби, що свого часу було започатковано ще М.С. Поспєловим,
який зазначив, що “основним засобом встановлення внутрішнього зв’язку між самостійними реченнями є
вираження того чи іншого часового співвідношення між присудками об’єднуваних речень”, а “як зовнішній,
додатковий засіб вираження синтаксичного зв’язку між самостійними реченнями вживаються анафоричні
компоненти” [Поспелов, 1998: 48-56]. Поділяючи цю думку, А.П. Загнітко зауважує: “Співвідношення видо-
часових форм дієслів-присудків реченнєвих утворень є ґрунтом, на якому формується смислове ціле тексту”
[Загнітко, 1999: 99]. Розвиваючи твердження відомих учених, зауважимо, що жоден текст, у тому числі й
художній, не існує без такої співвіднесеності: На широчезній рівнині, скільки сягає зір, яскраво золотяться
соняшники. Стоять до самого обрію, пишноголові, стрункі й незліченні і всі як один обернені до свого
небесного взірця – до сонця. Здається, вони й самі випромінюють світло своїми жовтогарячими коронами…
[Олесь Гончар]. Модально-часова співвіднесеність дієслівних форм (теперішній час, недоконаний вид, дійсний
спосіб) засвідчує значущість граматичного значення, реалізація якого, незалежно від типу текстотвірного
зв’язку, забезпечує розгортання змістово-фактуальної інформації. Що ж до зовнішніх засобів організації речень
у єдине текстове утворення, то кожен різновид внутрішньотекстового зв’язку характеризується власним
набором таких засобів, більшою чи меншою їх репрезентативністю.
Зазвичай у межах кожного окремого складного синтаксичного цілого домінує один з типів
текстотвірного зв’язку, що загалом не суперечить комбінуванню їх, особливо тоді, коли йдеться про ємні ССЦ,
наддовгі речення, речення-тексти в межах надфразних єдностей. Питання типології текстових зв’язків та
особливостей їхньої реалізації в текстах художнього стилю спорадично висвітлені в текстовій лінгвістиці (див.
праці Г.Я. Солганика, А.П.Загнітка, О.О. Селіванової та ін.).
Найпоширенішим способом зв’язку окремих речень у єдине структурно-семантичне ціле є так званий
ланцюговий зв’язок, “суть якого полягає у лінійній послідовності поєднуваних компонентів, внаслідок чого
створюється кумулятивна семантика єдності” [Загнітко, 1999: 100]. Такий тип текстотвірного зв’язку чи не
найбільш відбиває об’єктивну реальність, у якій зміна ситуацій логічно умотивована, відбувається послідовно,
коли на зміну одній події приходить інша: розгортання лінеарної структури речення відбувається в напрямі
розмивання реченнєвих меж і створення своєрідного смислового ланцюжка. В основі такого типу зв’язку
компонентів тексту між собою, окрім змістової послідовності, лежать зовнішні засоби текстової організації,
з-поміж яких одним із визначальних є наявність у постопорних реченнях заміщувально-вказівних лексем.
Анафоричні повтори в художніх текстах виявляють себе в таких різновидах:
1) іменниково-займенниковий повтор, коли власні імена чи апелятиви з метою уникнення тавтології
замінюються особовими займенниками: Русалка знову нахилилась до води і обхлюпувала собі тіло. Вона робила
це, мовби виконуючи якийсь ритуал, і, здається, щось шепотіла (О. Жовна); Тим часом ешелон доходив своєї
мети. Він уже мчав по інших широтах, круто повернувши на південь і прогримівши над широченним Амуром.
Він ішов туди, де кінчається земля (І. Багряний);
2) займенниково-займенниковий повтор, що найчастіше виявляється у заміні номінатива особового
займенника формою будь-якого непрямого відмінка: Він готувався бути свідком у них на весіллі. Дома його
застати було важко – малий бізнес вимагав постійної біганини (А. Кокотюха); “Воля! Воля!” Широко
роздимаючи ніздрі, він захлинався нею на бігу, розривав грудьми зелену стіну. Всі двадцять п’ять літ в ньому
зажили враз, запульсували, напружуючи кожний м’язок, мобілізуючи кожний нерв, кожний суглоб
(І. Багряний);
3) ситуативний повтор: Він згадав про себе і скривився від внутрішнього болю, забуте на цей час
верталося назад, але дивно – вже якось менше, тупіше, менш болюче. Це вже можна було терпіти, з цим
можна було жити, а точніше, виживати (Ю. Покальчук); Така людина бездумно втрачає свій головний,
природній, базовий інстинкт самозахисту, самозбереження. І тоді падає на дно провалля, не помітивши серед
кущів краю прірви (Ю. Покальчук). У таких випадках анафоричні займенники й прислівники не стільки
виконують заміщувально-вказівну функцію, скільки є засобами текстового зв’язку, налаштованими на
обов’язковий препозитивний контекст, що дозволяє припуститися думки про їхню лівобічно спрямовану
валентність;
4) референтна прислівникова заміна, що, за нашими спостереженнями, пасивніше виявляє себе в
художніх текстах: Горицвіт відростає, коли його акуратно зрізувати, та й то не кожного року. А якщо
зривати, то виривається трава разом з верхом кореневища. Там саме містяться бруньки, з яких
відновлюється рослина (Є.Шморгун). Розділ VI. Проблеми лінгвістики тексту, дискурсології, дискурс-аналізу

183
Як бачимо, засобами повторної номінації в ССЦ із ланцюговим внутрішньотекстовим зв’язком є
прономінативні субстантиви, ад’єктиви та адвербіативи, що характеризуються здебільшого постпозицією, хоча
не виключена можливість препозиційного чи інтерпозиційного їхнього розташування. Функціональне
призначення заміщувально-вказівних компонентів як текстового засобу зв’язку залежить не лише від жанрово-
стилістичної приналежності тексту, а й від форм викладу, з-поміж яких зазвичай виділяють опис, розповідь і
роздум.
Ще одним формальним засобом організації художнього тексту із ланцюговим зв’язком є лексичні
повтори. Як зазначає Г.Я. Солганик, лексичний повтор має значення не сам по собі; він лише вказує на
внутрішню, глибинну структурну співвіднесеність речень, тобто синтаксичний зв’язок, реалізований за
певними синтаксичними моделями. Лексичний повтор виражає цей зв’язок, робить його відчутним, реальним
[Солганик, 2006: 117]. Так, тотожні повтори виявляють себе на рівні слова, словосполучення чи речення,
причому два останні легко переростають у повтор із синтаксичним поширенням, що забезпечує послідовність
розгортання сюжетної лінії: На дереві сидів великий птах. То був хижий птах, бо мав гострі, цупкі кігті та
загнутий донизу міцний дзьоб (В. Трубай); Білі метелики літають у сонячному сяйві і сідають на вороний
полиск грязюки, що, як смола, вкриває дно висохлої величезної калюжі посеред вулиці. Білі метелики на чорній
емалі. Склавши крильця, вони сідають рядочками й купками, багато їх (І. Багряний); Все ж таки хтось
відшукає шлях назад, до початку, по замулених своїх слідах, до того часу, коли очі були чисті, і тіло світле, і
душа наївна і Божа. Хтось відшукає (Ю. Покальчук). Функція зв’язку, властива тотожному повтору, в
наведених поєднаннях речень увиразнюється, оскільки повторне уживання мовної одиниці не спричиняє
значимих семантичних нарощень, а лише сприяє послідовному викладу думки, разом з тим постаючи засобом
смислової актуалізації. Частіше ж у художньому тексті має місце повтор, що зазнає синтаксичного поширення,
змальовуючи подальший перебіг подій, опис ситуацій, що послідовно змінюють одна одну, щось деталізуючи:
Вона рівно говорила з усіма. Чи то з багатолюдним натовпом просто на вулиці, чи з численними учнями у
своєму будинку. З усіма, хто хотів осягнути невідоме, довідатися більше, вона щедро ділилася знаннями
(О. Романчук).
Ланцюговий зв’язок між компонентами тексту реалізується також через включення у структуру речень
різноманітних парадигматичних угрупувань, як-от:
− синонімічні ряди, витворені як загальномовними, так контекстуальними синонімами: Кругом хати
снують бджоли, бо кругом хати квіти. Всюди квіти, на землі і вгорі. І всюди є діло для робочих, золотих
працівничок, для цих сонячних комах (І. Багряний); Прилетіла з лугу зозуля, носила із срібної криниці срібну
воду й розхлюпувала її на хати, на сади, на городи. Та нікому було пити земну джерелицю (К. Мотрич);
− антонімічні пари: Всі спали, у всіх, мабуть, була якась солодка думка, з якою можна вкластися будь-де
і спокійно заснути. У мене ж є гірка й колюча думка (В. Назаренко);
− родо-видові поняття: Черешня росла не так далеко від його лікарні, але яке це мало значення тепер.
Чоловік сів під деревом, втомлено зітхнув і щось пробурмотів (К. Москалець);
− слова, об’єднані спільною семою: Влада заклякла перед книжковим стелажем, вмонтованим у стіну.
Здавалося, що вона вибирає собі книгу – їх тут було кілька сотень. Збирати бібліотеку почав батько ще в ті
часи, коли в книгарнях не було нічого, крім томів класиків марксизму, а за справжньою літературою треба
було їхати в найдальшу лісосмугу, пробиратися таємною стежкою до галявини, на якій юрмилися книголюби
та спекулянти (І. Роздобудько);
− тематичні групи: А ось – ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки, онуки й правнуки, – чоловік з
сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з родинним станом, розташувались обабіч і ззаду.
Діти рядочками стояли обабіч діда й баби, у парадних кашкетиках і чобітках… (І. Багряний).
Звичайно, заміщувально-вказівні лексеми та повтори – не єдиний засіб ланцюгового зв’язку, що нарівні з
паралельним є найрепрезентативнішим способом організації речень у надфразну єдність, але найбільш
визначальний.
Основним способом зв’язку між самостійними реченнями є їхня структурна співвіднесеність, що є
обов’язковою ознакою паралельного внутрішньотекстового синтаксичного зв’язку, коли “відбувається не
зчеплення одного речення з іншим, а зіставлення їх” [Солганик, 2006: 110]. Останнім часом міжреченнєвий
паралельний зв’язок розмежовують на сильний і слабкий [Сучасна, 1997: 373-382; Загнітко, 1999: 103-104].
Слабкий паралельний зв’язок у художньому тексті реалізується лише завдяки паралелізму синтаксичної
структури поєднуваних речень та темпорально-видовій і модальній співвіднесеності дієслів-присудків. Речення,
поєднані слабким паралельним зв’язком, мають тотожну структуру (односкладність/двоскладність,
повнота/неповнота тощо), однаковий порядок слів, спільні видо-часові форми, однакову модальність і т.д.: Ось
вона – шістдесятирічна отаманка місцевих контрабандистів, ще здатна зваблювати: широкий шкіряний
корсет, високі чоботи, коротко підстрижене, ще не сиве волосся, підфарбоване хною. Ось – сорокарічна
жінка, що втікає – завжди втікає! – від армії хижих святенників, ось – красна молода авантюристка,
найкраща танцівниця при дворі: блакитна сукня, золота хвиля довгого волосся, що завжди вибивається з-під
оксамитового берега. Ось – юнка, весела вдова старого маршала, коханка короля, чорний фатум кардинала, ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

184
до якого злітаються найрозумніші люди сторіччя. А ось уже – ніщо (І. Роздобудько) – речення мають прямий
порядок слів, складений іменний присудок, стверджувальну модальність. Однакове формальне вираження
функціонально співвіднесених членів речення увиразнює паралельний зв’язок компонентів тексту, робить
диференціацію цього зв’язку чіткою й прозорою.
До сильного паралельного зв’язку, на думку А.П. Загнітка, належить такий, при якому взаємодія
функціонально-співвіднесених членів поєднуваних речень посилюється повтором акцентованих компонентів
останніх [Загнітко, 1999: 103]. Йдеться про такий повтор, що, виконуючи функцію актуалізації, є засобом
зв’язку окремих речень, що репрезентують собою дію чи процес, які відбуваються паралельно й водночас, на
відміну від лексичного повтору при ланцюговому зв’язку, коли йдеться про розгортання реченнєвого змісту у
вигляді послідовних дій, що змінюють одна одну в прогресивному напрямі. Пор.: Андрієве серце стискалось.
Не за блиском, а за тим, що життя йшло й клекотіло десь стороною, поза цим містом, але його коштом. Десь
росли колосальні споруди, десь повставали цілі міста й селища, модерною технікою озброєні. Десь там, де
пішли його і всі інші брати й сестри, понісши в офіру свої м’язи й мізок (І. Багряний) – паралельне поєднання
речень тексту відбувається за допомогою акцентованого компонента десь, що кожного разу в новому
контекстуальному оточенні репрезентує нову ситуацію, що ніяким чином не випливає з попередньої: десь ішло
життя, десь росли споруди, десь пішли брати й сестри; Горицвіт досить тендітна рослина, так що він не
тільки не обживає нових ділянок, а й зі старих зникає. Особливо швидко зникає горицвіт у тих місцях, де
випасають худобу (Є.Шморгун) – лексичний повтор виконує функцію формального засобу текстотвірного
ланцюгового зв’язку.
До засобів паралельного зв’язку долучають також вставні конструкції перелічувальної семантики,
щоправда, таку думку поділяють не всі мовознавці. Так, Г.Я. Солганик зауважує, що вставні слова
підкреслюють, посилюють структурні зв’язки між реченнями, поєднаними послідовно, а якщо усунути вставні
компоненти, то чітко виявляє себе паралельний текстотвірний зв’язок [Солганик, 2006: 87]. Нам видається
можливим уживання таких одиниць в обох типах текстів. Наприклад, у складному синтаксичному цілому Мама
вже ні копійки не давала. По-перше, що вже стільки надавала, що й чіплятися сором було. А друге, що тато
міг от-от без роботи бути, бо завод хотів розщот давати багатьом робітникам (В. Винниченко) вставні
слова забезпечують логічність і послідовність викладу думок, посилюючи паралелізм, а не ланцюговий зв’язок
між реченнями, коли “витворюється своєрідна спадкоємність смислового тла” [Загнітко, 1999: 101].
Щодо проаналізованих нами типів зв’язку, то вони є найчастотнішими в художніх текстах і найбільш
дослідженими в мовознавстві. До парадигми внутрішньотекстових синтаксичних зв’язків на сьогодні
включають й інші їхні різновиди, зокрема Г.Я. Солганик виділяє тексти з приєднувальними зв’язками
[Солганик, 2000: 169-171], А.П. Загнітко інтегративно-комулятивний зв’язок [Загнітко, 1999: 105-107]. Саме
остання позиція видається перспективною в плані подальшого викінченого опису типології текстових
синтаксичних зв’язків. Специфіка такого зв’язку полягає в тому, що “об’єднання речень у тексти може
поставати наслідком їх кумулятивної інтегрованості (кумулятивна інтегрованість – це складна назва, витворена
з двох компонентів, в якій кумулятивність означає постання структурної цілісності двох або більше одиниць,
внаслідок їх поєднання за допомогою певних синтаксичних засобів, а другий (інтегрованість) компонент
наголошує, що постпозитивне речення включене у зміст попереднього, тобто внаслідок інтегрування
створюється смислова єдність)” [Загнітко, 1999: 105]. При такому зв’язку об’єднувані частини не є
комунікативно достатніми одиницями й лише сукупно витворюють цілісний завершений зміст; при цьому
препозитивне речення обов’язково вимагає наступного, або, навпаки, постпозитивна конструкція не здатна до
самостійного ужитку. Формальними засобами витворення такого зв’язку є:
1) сурядні сполучники в ініціальній позиції, коли виявляється їхній текстотвірний потенціал – здатність
поєднувати самостійні речення в єдине ССЦ, та аналітичні словосполуки приєднувальної семантики,
налаштовані на попередній контекст: Ще рано, подумав тоді Одісей, він ще не готовий, ще прийде потім,
колись, ми прийдемо сюди ще раз, коли будемо обоє все знати, коли відчуємо, що можемо прийти сюди для
чогось, чомусь, тому, що треба. А зараз це просто чемність, повага до предків, знак увічливості. І все
(Ю. Покальчук) – сурядні сполучники семантично тяжіють до опорного речення, а конструкції з початковими а,
і характеризуються смисловою незавершеністю, через що не можуть уживатися самостійно.
Аналогічні словосполуки, що є засобом інтегративно-комулятивного зв’язку, зазвичай розпочинають
приєднувальні конструкції, що, будучи одиницями експресивного синтаксису постають засобом смислової
актуалізації. Окремі мовознавці при цьому виділяють такий текстовий зв’язок, як приєднувальний. Так, у
“Сучасній українській мові” за редакцією О.Д. Пономарева зазначається, що “його спостерігаємо в тих
випадках, коли друге речення, що зазнає дії компресії й тому є неповним, тісно приєднується до попереднього
завдяки пристосуванню до його складу, встановленню співвіднесеності форми елемента (елементів) другого
речення з елементами першого” [Сучасна, 1997: 378]. На нашу ж думку, покваліфікування приєднувань засобом
формального зв’язку компонентів тексту загалом не суперечить їхній природі й видається можливим через
відсутність самодостатнього змісту останніх: Кажуть, вона [молодиця] й тепер причинною блукає околицями і
ніяк не може втрафити в поселення. А ще нею лякають неслухняних онуків (Я. Лижник); Жодного разу не
попадався, між іншим. Хлопець надійний. І потім, ти тачками займаєшся, він – шматтям, в кожного свій
бізнес (Ю. Кокотюха). Розділ VI. Проблеми лінгвістики тексту, дискурсології, дискурс-аналізу

185
Інтегративно-комулятивний зв’язок має місце й за відсутності сурядних сполучників чи дорівнюваних до
них одиниць. Самостійно уживані конструкції мають додатковий приєднувальний зміст, що стає зрозумілим
лише за умови інтегрування їх до базового речення: Він за царя гороха будувався. Нема чого вже ремонтувати.
Згідно з планом реконструкції району, тут, на місці цього будинку, буде новий. Шістнадцятиповерховий.
Років через п’ять (Ю. Кокотюха);
2) спеціальні речення, що містять філософсько-сентенційні чи життєві узагальнення: Спогади… (Ах, хто
ж то так прекрасно грає?)… По огорожі ходить шепіт і млость у темряві весняної Великодньої ночі помежи
столітніми дубами й липами… І та ніч Великодня, той спогад далекого дитинства ось нашаровується на
дійсність, напливає на неї і творить двоїсту візію з реального й давноминулого (І. Багряний) – початковий
компонент ССЦ запрограмований на подальше розгортання змістової лінії й лише з наступними реченнями
вимальовує цілісну картину спогадів;
3) питальні речення, що потребують відповіді: – Чому так багато важить для нас дитинство? –
вголос роздумує Заболотний, не відводячи очей від траси. – Чи справді, як дехто вважає, туга за
дитинством – це туга за тим раннім гармонійним світом, де все бере початки і все постає чистим,
доцільним, може, навіть близьким до ідеалу? В кожному разі, не випадково з’являється час від часу потреба
воскресити те, що було, бодай трохи наблизити світанкове оте сприйняття життя (О. Гончар) – лише разом
питання й відповідь витворюють цілісний фрагмент повідомлення, а кожне окреме речення не дає повноти
уявлення про думки автора;
4) парцельовані частини, що постали наслідком розчленування на інтонаційно-смислові відрізки,
внаслідок інтегрування яких створюється смислова єдність: Коли воно прокинулось і глянуло на мене з чарівною
усмішкою, мені заболіло серце і стало страшно. Бо я пізнав цей погляд, і знав, що він означає, і мені вже
досить було тієї помічі на дорогах, коли я врешті лишався сам несподівано, неочікувано (Ю. Покальчук) –
парцелят при цьому виявляє ознаки лівобічної валентності, а позиція базової частини постає обов’язковою.
Погоджуючись із твердженням, що явище парцеляції “полягає у розчленуванні єдиного смислового і
структурного утворення на кілька комунікативно значущих висловлень, статус яких запізнаваний тільки в
умовах мовленнєвої і не мовленнєвої комунікації” і що “завданням такого членування є виокремлення певної
інформації і надання їй комунікативної ваги” [Загнітко, 1999: 105], все ж зауважимо, що парцеляція,
характеризуючи характер структурування речення, водночас є способом організації текстових величин і
специфічним засобом поєднання окремих речень інтегративно-кумулятивним зв’язком.
До переліку внутрішньотекстових синтаксичних зв’язків включають і інші його різновиди, зокрема
тематичний [Сучасна, 1997: 380] чи імпліцитно-коаліційний [Загнітко, 1999: 107-109], що через низьку
частотність вияву в художніх текстах ще не дістав належного висвітлення в мовознавчій літературі. Так,
дослідження імпліцитно-коаліційного зв’язку видається нам перспективним у текстах, що містять асоціативні
образи, які з’являються у свідомості суб’єкта чи адресата мовлення завдяки фоновим знанням. Йдеться про
зв’язок, що виявляє себе в надфразній єдності через розвиток певної теми. Саме це ми спостерігаємо у
наведеному уривку: Десь у вишині світить над нами це слово, повільно й рідко опускаючись на землю,
зігріваючи своїм теплом, осяваючи своїм світлом, прекрасне і страшне, спроможне відродити до життя,
спопелити полум’ям пристрасті, за ним вирушали в далекі дороги мандрівні лицарі, вмирали, не віднайшовши
його, ромео і джульєти, у відчайдушній спробі сягнути його і в усвідомленні власної неспроможності
народжувались сумніви гамлетів, а й воно далі світить нам інколи північним сяйвом, інколи пекучим південним
сонцем, але світить всім і кожному, тим, що вірять і що не вірять, цинікам, егоїстам, романтикам й
ідеалістам, воно на дні людини, в її зародку, в її початках, в сутності її, в глибинах її глибин, і воно ж високо
над людиною, в позасвітніх, космічних висотах, десь воно там, і воно поруч, простягни лишень руку, ось воно
дивиться на тебе, в усмішці, в сяянні очей, ось воно, але доки земля не здригнеться від звуків, що його
складають, доки не загримить грім, що пронизує нас наскрізь, від усвідомлення знайденого, ми все шукаємо –
хтось втрачає, хтось знаходить, але ми шукаєм, ось воно, і знаходимо його несподівано, навіть забувши вже й
думати, не сподіваючись, відмовившись, боячись довіритись новим пошукам, хоч десь усередині маленький
вогник тліє завжди, очікуючи, як другого пришестя, як спокути гріхів, як манни небесної, як сенсу життя –
хто знає воістину, в чому він, – як повітря, без якого не можна дихати, як вибуху, як блискавки, що несе
одужання, вилікування, початок, як відчуття власної причетності до цього світу, цінності, що виходять за
рамки особистості, а наповнює іншу особистість, як свята, що завжди буде з нами, як подих Бога, що оживив
Адама… Я також чекаю на це слово, щоб народитись знову, наповнений тобою (Ю. Покальчук) – імплікована
лексема “любов” розкривається у змісті наддовгого речення через художні образи світової літератури, що
набули певної конотації й тому викликають в уяві читача відповідні асоціації, та через систему авторських
художніх тропів, зміст і виразність яких підводять адресата тексту до розуміння смислу імплікованої одиниці.
Наведений уривок є яскравим зразком того, що більшість надфразних єдностей витворюється одним із
різновидів текстотвірного зв’язку як визначальним та засобами формальної організації тексту, що
репрезентують інші види міжреченневих зв’язків. Окрім не виявлюваної на зовнішньореченнєвому рівні
лексеми любов, змістові сегменти наддовгого речення та постопорного речення складного синтаксичного
цілого поєднуються за допомогою тотожного лексичного повтору це слово, анафоричного компонента воно, ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 18

186
уживаного в різних відмінках, вставленої конструкції хто знає воістину, в чому він, синонімічними повторами
в її зародку, в її початках; одужання, вилікування, антонімами втрачає, знаходить.
Проаналізувавши внутрішньотекстові синтаксичні зв’язки, представлені ланцюговим, паралельним,
кумулятивно-інтегративним та імпліцитно-коаліційним, ми дійшли висновку, що всі вони забезпечують зв’язок
компонентів тексту між собою, реалізуючи через формальні засоби текстової організації категорії зв’язності й
цілісності тексту. При цьому зв’язність і цілісність забезпечуються комплексом чинників: смисловою
співвіднесеністю та логікою викладу, особливою організацією різнорівневих мовних засобів з урахуванням
їхнього функціонально-стилістичного навантаження, комунікативною спрямованістю та структуруванням
тексту.

Література
Гальперин, 1981: Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Наука, 1981 –
139с.
Загнітко, 1999: Загнітко А. Актуальні проблеми текстової лінгвістики: закономірності внутрішньо-
текстової організації // Лінгвістичні студії. Зб. наук. праць. Випуск 5. – Донецьк: ДонДу, 1999. – С.95 – 111.
Пац, 2004: Пац Л.І. Засоби реалізації лексичної когезії в художньому тесті // Лінгвістичні студії:
Зб. наук. праць. Випуск 12. – Донецьк: ДонНУ, 2004 – С. 323 –318.
Пац, 2001: Пац Л.І. Лінгвістичний аналіз тесту на лексично-семантичному рівні // Лінгвістичні студії:
Зб. наук. праць. Випуск 7. – Донецьк: ДонНУ, 2001 – С.206 – 212.
Поспелов, 1998: Поспелов Н.С. Проблема сложного синтаксического целого в современном русском
языке. Кн. 2. – М., 1998 – 162с.
Солганик, 2000: Солганик Г.Я. Стилистика текста. – М.: Флинта: Наука, 2000 – 256с.
Солганик, 2006: Солганик Г.Я. Синтаксическая стилистика. – М.: КомКнига, 2006 – 232с.
Сучасна, 1997: Сучасна українська мова: Підручник/ О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.;
За ред. О.Д. Пономарева. – К.: Либідь, 1997 – 400 с.

In this paper we present the analysis of the textual syntactic connections: chain, parallel, cumulatively-integral,
implicitly-coalitional and formal means of organizing text components into the complex syntactical whole.
Keywords: text; inherent textual connections; chain, parallel, cumulatively-integral and implicitly-coalitional
connections, lexical repetition, external means of text organizing.
Надійшла до редакції 17 жовтня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.