Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Наталія Ботвина — КУЛЬТУРНО-ЕТИЧНІ ТА ЗАКОНОДАВЧІ ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ДЕРЖАВНОЇ

У статті висвітлено сучасний стан питання про державну мову в Україні, окреслено провідні фактори,
що його визначають, і запропоновано шляхи його вирішення в контексті досвіду державної мовної політики
зарубіжних країн.
Ключові слова: національна мова, державна мова, офіційна мова.

Питання про функціонування української мови як державної залишається актуальним у наш час,
оскільки Україна є державою з парадоксальною історією – давньою і молодою водночас, державою з
тисячолітніми культурними традиціями і з майже вимерлими цілими функціональними стилями. Розгляду
питання державної мови в Україні вже присвячена значна кількість наукових праць таких мовознавців, як
А. Корж, М. Костицький, Н. Кушакова, М. Леоненко, М. Степаненко, О. Тараненко та ін. Однак, на нашу
думку, доцільно було б розглянути розвиток мовного питання додатково в контексті факторів культурології,
історії, психології української етнічної спільноти.
Ідеї національної держави у сфері мовних відносин відповідає принцип єдиної мови. Установлення
державної мови є центральним і найбільш значущим елементом правового регулювання мов, «торкається не
тільки норми використання мов у межах держави, але й права їх носіїв – як на рівні особистості, так і етнічної
спільноти» [Леоненко 2006, 26].
На земній кулі налічується понад 3000 мов. Але не всі вони – мови національні. Чимало серед них
племінних. Українською мовою розмовляє понад 40 мільйонів осіб, і звучить вона майже однаково по всій
Україні, а також за її межами, де є українці. За кількістю тих, хто користується нею, вона стоїть приблизно на
15-20 місці у світі.
© Ботвина Н.В., 2009 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

12
При поліетнічності населення країни і, відповідно, наявності в ній дво- чи багатомовності завжди
виникає проблема співіснування мов різних етносів не тільки і, власне, не стільки на побутовому, а насамперед
на офіційно-державному рівні. У мовному законодавстві держав світу відомі три основні підходи до
розв’язання цієї проблеми [Ботвина 2006].
У першому випадку як державний засіб спілкування виступає мова однієї, зазвичай найчисленнішої,
національності, що відіграла провідну роль в історичному формуванні держави. Таку функцію виконує
іспанська мова в Іспанії, англійська – у США і т. ін. Ця роль мови може бути закріплена Конституцією, як,
наприклад, в Іспанії, або не закріплена, як, наприклад, у США. У законодавстві різних країн назва цієї мови
може бути різною – офіційна, державна або національна, з чого можна зробити висновок, що поняття
«державна мова» та «офіційна мова» є тотожними.
Другий шлях вибору загальнодержавного засобу спілкування в умовах багатомовності – визначення як
офіційної, або державної, всіх основних мов країни. Це має місце переважно в тих країнах, де важко визначити
якусь одну корінну національність (наприклад, у Люксембурзі, де дві офіційні мови – французька і німецька),
або є території компактного проживанні двох і більше різномовних етносів. Наприклад, у Швейцарії є три
офіційні мови – німецька, французька та італійська, однак ця тримовність здійснюється тільки в центральних
органах влади (у роботі Федеральних зборів тощо). Фактично ж у країні має місце постійна одномовність: вона
розділена чітким кордоном на три частини, у кожній з яких використовується як офіційна тільки одна з трьох
мов. Подібна мовна ситуація в Бельгії. Тут також на рівні центральних установ визнано французьку,
нідерландську та німецьку мови. Країна розділена чітким лінгвістичним кордоном на три частини: фламандську
(з фламандською мовою), валлонську (з французькою) та двомовний округ столиці Брюсселя. Дві офіційні мови
співіснують у Фінляндії (фінська, шведська), у Канаді (англійська, французька). Така ситуація склалася в цих
країнах унаслідок компактного територіального поділу різномовних етнічних груп.
Практикується також третій варіант – зі співвідношенням у законодавстві країни понять національна або
державна та офіційна мови. Така картина властива в основному постколоніальним країнам, у яких поряд з
місцевими («національними») мовами як офіційні функціонують мови колишніх метрополій – англійська,
французька, іспанська, португальська (наприклад, в Індії, Гані та ін.). Спроба запровадження понять «офіційна»
і «державна» мови була зроблена в СРСР перед його розпадом. Після того, як мови корінних народів кожної з
республік були проголошені державними, офіційною мовою в межах усього Радянського Союзу було
запропоновано вважати російську. Співіснування понять «державна» та «офіційна» мови закріплене в
законодавстві Республіки Крим: державними проголошено російську, українську і кримськотатарську мови, а
офіційною тільки першу з них. Якщо бути точнішими, то Конституційний Суд України вирішив, що поряд з
державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної
Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови
національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України [Див. Вісник 2000].
Виходячи з історичних та мовно-культурних особливостей формування етнічного складу населення
України, де кількісну перевагу на всій території, крім Криму, мають українці, роль державної і тим самим
офіційної мови в Україні має виконувати одна мова – українська. Крім того, це є виправданим, оскільки статус
державної забезпечує українській мові можливість поступово розширити сфери функціонування, а, як відомо,
історія літературної мови – це історія функціональних стилів [Ботвина 2001, 6]. Тому вважаємо, що українська
літературна мова доти повноцінно функціонує і розвивається, доки вона реалізується у всіх галузях суспільного
життя України.
У Законі “Про мови…” сказано, що в роботі державних та громадських органів, установ і організацій,
розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися
поряд з українською й інші національні мови. Цим положенням гарантуються мовні права всіх інших
національностей України. У такому розумінні за мовами цих національностей можна закріпити статус
офіційних – на відміну від загальнодержавної української.
Докладної історії української мови як державної (офіційної) немає.
У дописемний період розвитку східнослов’янських племен у перших державних утвореннях вироблялося
наддіалектне мовлення у законодавчій сфері та державному керівництві.
З об’єднанням цих племен в одну державу на основі києво-полянського діалекту та суміжних говорів
починає формуватися єдина літературна мова. Після прийняття християнства в Київській Русі в церковно-
релігійній сфері поширюється старослов’янська мова, яка з самого початку в нас зазнавала впливу живого
мовлення, увібрала в себе велику кількість східнослов’янських елементів, а в кінці ХІ ст. повністю набула
руського характеру. Проте вона не витіснила давньоруську писемну мову з законодавства, діловодства,
офіційного та приватного листування, літописання, красного письменства. Ця мова фактично була державною.
Після татаро-монгольської навали на території Галицько-Волинського князівства в ХІ-ХІІ столітті в
державному вжитку далі залишається давньоруськокиївська писемна мова. Ця спільна українсько-білоруська
мова з початку XIV ст. функціонувала в законодавстві, судочинстві, великокнязівській канцелярії, державному
листуванні.
Близький до державного статус у XIV – першій половині XVI ст. українська мова посідала в Галичині та
Західній Волині, що входили до складу Польщі. Вона вживалася в справочинстві та судовій галузі. Розділ І. СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ ТА ЇЇ ІНСТИТУЦІЯХ

13
Хронологія тотального духовного й фізичного нищення української мови починається з кінця XVI
століття. Після Люблінської унії українська шляхта продовжувала обстоювати рідну мову, домагалася, щоб
«руською мовою та письмом» велася юридична документація, але в юридично-ділову галузь усе активніше
входили польська та латинська мови. Сейм Польщі 1669 року прийняв ухвалу, згідно з якою все діловодство
мало вестися тільки польською й латинською мовами. Сейм 1696 року ще гостріше поставився до цього
питання. Наслідки полонізації дали себе знати: в адміністративних установах, упродовж тривалого часу,
українська мова не вживалася. Не мала вона статусу державної і на тих українських землях, які були загарбані
Австро-Угорщиною.
У зносинах із польськими королями українською мовою в XIV ст. часом користувалися татарські хани.
Протягом XIV – XVII ст. українська писемно-літературна мова була мовою державного діловодства в
Молдавському князівстві. У XVIII ст. українська мова тут майже цілковито зникла з офіційного вжитку.
На Лівобережній Україні в державних установах українська мова збереглася до початку 80-х років
XVIII ст., коли російський царат ліквідував залишки автономії України.
Найсумніші часи в ХІХ – поч. ХХ ст., бо не тільки в офіційному, а й у шкільному вжитку українська
мова була силоміць повністю витіснена російською.
Аж після революційних подій у 1917 році було знято в Росії обмеження українського друкованого слова,
але в державному шкільництві української мови не відновлено.
У кінці 1919 р. законом Директорії УНР українська мова проголошена державною із забезпеченням прав
національних меншин. У 1919 р. такий закон ухвалила Західноукраїнська Народна Республіка. Державність
української мови була закріплена в Карпатській Україні в Конституції 1939 року.
Ліквідація української державності у 20-х роках і 1939 р. (у Закарпатті) знову призвела до обмеження її
офіційної функції.
За словами М. Костецького, в Україні «примусова русифікація тривала не впродовж десятиліть, а
впродовж століть» [Костицький 2006, 7], починаючи від Собору Російської православної церкви 1690 року,
який осудив «кіевскія новыя книги» С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського,
Л. Барановича, А. Радивиловського та ін., наклавши на них «проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо,
но и многогубо», та від указу Петра І 1720 року, яким було заборонено в «Малоросії» друкувати будь-які книги,
крім церковних, які належало «для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами
справляти…, аби ніякої різниці й окремого наріччя в них не було», і до часів «перестройки» Михайла
Горбачова.
А про прагнення Росії ліквідувати культурні засади існування української нації свідчить такий факт. У
сусідній Австро-Угорській імперії після багаторічної боротьби українського населення Галичини, що входила
до її складу, за створення у Львові українського університету останній мав відкритися вже у 1913 р., але не
відкрився через те, що Росія чинила тиск на сусідню імперію. З приводу підготовки до відкриття українського
університету Росія надіслала до Відня ноту, в якій заявила, що такі дії Австро-Угорщини вона розцінюватиме
як привід для оголошення війни.
У період т. зв. перебудови радянського суспільства усе наполегливіше ставиться питання про статус
української державної мови. Відповідно 1989 р. прийнято Закон УРСР «Про мови в Українській РСР».
Після проголошення незалежності України починається другий етап бурхливого розвитку офіційно-
ділового стилю, шліфування його норм. Виходять друком нові словники, довідники, посібники. У передмові до
книги «Російсько-український словник. Сфера ділового спілкування» О. Тараненко характеризує 1992 рік як
«злам двох періодів в історії українського суспільства, коли почав окреслюватися процес перегляду лексико-
стилістичних норм української мови» [Тараненко 1992, 5]. Характеристику сучасного стану ділової мови можна
також запозичити з цього видання: «Поки робочою мовою виробництва, науки та діловодства в Україні
органічно не стане українська мова, українська термінологія лишатиметься в тому стані, в якому вона
перебуває тепер, – у стані більшого чи меншого наближення до норми та постійного відставання як від
термінології інших мов, так і потреб самого життя» [Тараненко 1992, 7].
І все ж розширення соціальних функцій української мови відбувається повільно, суперечливо. Так, певне
розширення діапазону функціонування української мови, що спостерігалося в середині 1990 р. у таких сферах
суспільного життя, як виробничо-економічна, наукова, правоохоронна і нотаріальна, спорту, армії, відбувалося
знов-таки в основному в писемній формі реалізації, реалізація ж її усної форми відбувалась у жанрах монологу
(лекція, спортивний коментар), у представницьких функціях (заміна вивісок, складання військової присяги
тощо). Мовою проектної та експлуатаційної, фінансової документації, юридично-нотаріальних документів
лишилася в основному російська. У загальногромадських паспортах нового зразку написи здійснюються, як і
раніше, двома мовами, однак українська тепер стоїть на першому місці. У написах назв населених пунктів та
об’єктів усередині їх, назв товарних виробів та інструкцій щодо їх використання українська мова стала
вживатися ширше. Посилюється тенденція до відтворення українських власних назв уже безпосередньо з
української мови (Lviv, Bila Tserkva і под.), а не через посередництво російської (Lvov, Belaya Tserkov і под.). У
галузях книговидавництва та преси спостерігалося, з одного боку, розширення тематичної і жанрової
різноманітності і, відповідно, збільшення кількості назв, з іншого, – зменшення тиражів. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

14
Найбільші успіхи в розширенні діапазону функціонування української мови виявилися у сферах
загальнодержавного управління й політичної діяльності, освіти та виховання, теле- і радіомовлення, а також у
створенні написів на печатках, штемпелях, офіційних бланках державних установ.
Українською мовою оприлюднюються документи найвищих органів законодавчої та виконавчої влади,
вона є мовою міжнародних угод, контрактів, дипломатичного листування. Публічні виступи (за участю засобів
масової інформації) більшості керівництва країни ведуться переважно державною мовою. Показовий факт –
перехід на українську мову спілкування у зв’язку із зайняттям високих посад особами, для яких вона не була
рідною. Проте на нижчих поверхах державного управління, у регіонах публічне використання української мови
поки що не стало поширеним явищем.
Щодо впровадження української мови у сфері освіти й виховання, то найкраща ситуація склалася в
мережі дошкільного виховання.
Згідно з законом про мови (ст.18) та Цивільно-процесуальним кодексом України (ст. 9) судочинство в
країні має здійснюватися українською мовою або національною мовою більшості населення тієї чи іншої
місцевості, а Конституція України 1996 р. однією з обов’язкових вимог до кандидатури на посаду судді
передбачає володіння державною мовою (ст. 127).
У процес українізації включилася армія. На рівні представницьких функцій українська мова в армії
здебільшого витіснила російську: вона стала мовою написів на печатках і бланках, стендів наочної агітації,
назв, команд почесної варти під час виконання дипломатичного протоколу та урочистих оглядів, мовою
відкритих публічних виступів міністрів оборони, прес-конференцій Генерального штабу тощо. Однак мова
керівництва Збройними Силами України фактично не встановлена законами. У Законі України «Про оборону
України» від 6 грудня 1991 р. ані жодного слова про державну мову, а Закон України «Про Збройні Сили
України» (також від 6 грудня 1991 р.) встановлює, що у Збройних Силах України державна мова
використовується відповідно до чинного законодавства.
Окремо, гадаємо, доцільним є зупинитися на питаннях застосування державної мови у вищому
законодавчому органі держави – Верховній Раді України – народними депутатами України.
Відповідно до частини другої ст. 76 Конституції України «…народним депутатом України може бути
громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні
протягом останніх п’яти років». Отже, нею не встановлюється обов’язок народного депутата володіти
державною мовою. Відтак у вирішенні мовного питання у Верховній Раді України й досі чимало елементів
правової анархії. Статтею 1.0.3 її Регламенту встановлюється, що «…робота Верховної Ради України ведеться
державною мовою», а «…у разі, коли промовець не володіє державною мовою, він має право виступати іншою
мовою. Про свій намір виступати іншою мовою промовець завчасно повідомляє головуючого на засіданні у
заяві на виступ, якщо бажає, щоб було забезпечено переклад його виступу українською мовою. Секретаріат
Верховної Ради України забезпечує переклад його виступу українською мовою» [Цит. за: Костицький 2006, 12].
Отже, згідно з Регламентом Верховної Ради України є цілком нормальним, якщо народний депутат
України не володіє державною мовою і йому надається право виступати іншою мовою. Практика свідчить, що
окремі депутати, хоча і добре володіють державною українською мовою, свідомо не бажають нею виступати.
Стосовно мовної ситуації в Україні, то М. Степаненко наводить такі чинники її нестабільності: 1) статус
державної (української) мови; 2) нав’язування концепції двох державних мов або державної (української) й
офіційної (російської) мов, їх функціональний простір; 3) материкова українська й мова української діаспори;
4) соборність літературної мови; 5) уніфікована правописна система для всіх українців; 6) реформування
нормативної бази літературної мови» [Степаненко 1998, 72-73].
На думку Н. Кушакової, специфічність сучасної мовно-культурної ситуації в Україні полягає в тому, що
значна частина населення, переважно міська, крім західних регіонів України, «думає і розмовляє російською та
фактично живе в російськомовному інформаційному просторі» [Кушакова 2007, 19]. Суттєвим фактором для
визначення національної та мовної ідентичності є також належність до певної соціальної групи. Треба
зауважити, що сьогодні значно складніше визначити різні соціальні верстви, ніж за дорадянські та радянські
часи. Так, до 1917 року в Україні можна було виділити такі: аристократія, інтелігенція, службовці, селяни,
робітники, торговці та ін. Після 1917 р. суспільство офіційно поділялося на робітників, селян та службовців.
Чим вищим був статус соціальної групи людини, тим більше вона знала мов, використовуючи відповідну мову
у відповідному середовищі. Однак аристократію знищили у 1917 р., інтелігенцію і селян (основні соціальні
верстви в Україні) поступово знищили протягом наступних 100 років. Хто ж залишився, хто сьогодні є носієм
української мови і культури? Питання риторичне. Це нова політична «еліта», бізнесмени, службовці, частина
робітників і селян, до кінця не сформований і невизначений середній клас (до того ж нечисленний, на відміну
від так званих «розвинутих» країн).
Існує багато думок про те, як саме слід вирішувати сучасну мовну ситуацію в Україні. А. Корж вважає,
що «державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість із розсудливістю, тактовністю і
навіть обережністю у засобах» [Корж 2006, 89]. Цей підхід, на думку науковця, полягає у поступовому
створенні об’єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а
українську культуру – привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Зробити це непросто, з огляду на
глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію стихії подальшої русифікації. Розділ І. СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ ТА ЇЇ ІНСТИТУЦІЯХ

15

Література
Ботвина 2001: Ботвина Н. Ділова українська мова (офіційно-діловий та науковий стилі): Навчальний
посібник. 3-є вид., доп. та перероб. – К.: АртЕк, 2001. – 280 с.
Ботвина 2006: Ботвина Н. Міжнародні культурні та етичні норми ділової комунікації: Навчальний
посібник. Вид. 3-тє, доп. та перероблене. – К.: АртЕк, 2006. – 220 с.
Вісник 2000: Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 1. – С. 5-9.
Корж 2006: Корж А. Правові проблеми державної мови в Україні // Українська мова в юриспруденції:
стан, проблеми, перспективи: Зб. матеріалів наук.-практ. конф. – К.: Київський нац. ун-т внутр. справ, 2006. –
С. 88-93.
Костицький 2006: Костицький М. Світоглядні та правові проблеми використання української мови як
офіційної // Українська мова в юриспруденції: стан, проблеми, перспективи: Тези доп. ІІ Міжвузівської наук.-
практ. конф. (Київ, 9 листопада 2006 р.) / Ред. кол.: Є. Мойсеєв, О. Джужа, М. Костицький та ін. – К.: Київський
нац. ун-т внутр. справ, 2006. – С. 5-15.
Кушакова 2007: Кушакова Н. Проблема культурної ідентичності та її зв’язок з розвитком новітніх
інформаційних технологій (на прикладі України) // Українська мова в юриспруденції: стан, проблеми,
перспективи: Тези доп. ІІІ Міжвузівської наук.-практ. конф. (Київ, 9 листопада 2007 р.) / Відп. ред. І. Марунич.
– К.: Київський нац. ун-т внутр. справ, 2007. – С. 19-24.
Леоненко 2006: Леоненко М. Перспективи використання державної мови у кримінальному судочинстві
України // Українська мова в юриспруденції: стан, проблеми, перспективи: Тези доп. ІІ Міжвузівської
наук.-практ. конф. (Київ, 9 листопада 2006 р.) / Ред. кол.: Є. Мойсеєв, О. Джужа, М. Костицький та ін. – К.:
Київський нац. ун-т внутр. справ, 2006. – С. 24-29.
Степаненко 1998: Степаненко М. Історія української мови / НАН України; Український мовно-
інформаційний фонд. – К., 1998. – 150 с.
Тараненко 1992: Українсько-російський словник (сфера ділового спілкування) / Інститут мовознавства
ім. О. О. Потебні НАН України / О. Тараненко (уклад.), В. Брицин (уклад.). – К.: Пожінформтехніка, 2000. –
448 с.

The article deals with contemporary condition of the state language issue in Ukraine. Main factors of its
development have been described and ways of its settlement have been proposed in the context of foreign countries’
state language policy.
Key words: national language, state language, official language.

Надійшла до редакції 6 листопада 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.