Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Олена Тихоненко — ВПЛИВ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ НА СТАНОВЛЕННЯ НОРМ ОФІЦІЙНО-ДІЛОВОГО СТИЛЮ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Стаття продовжує дослідження автора з проблеми становлення й кодифікації норм офіційно-ділового
стилю української мови періоду 20-30-х рр. ХХ ст. Проаналізовано вплив мовної політики на становлення
офіційно-ділового стилю української мови досліджуваного і сучасного періодів.
Ключові слова: літературна норма, мовна політика, офіційно-діловий стиль, українізація, українська
мова.

Пошук витоків сучасних проблем української мови взагалі та її підсистеми – офіційно-ділового стилю
зокрема й оптимальних шляхів їх вирішення схиляють нас до потрактування змін мовних явищ саме періоду
національного відродження – 20-30-х рр. ХХ ст.: запровадження української мови як державної в усіх важливих
суспільних сферах. Історія української мови завжди була не лише об’єктом наукового дослідження, а й
предметом політичної боротьби. Тому в ній чимало нез’ясованих і дотепер “білих плям”, невирішених проблем,
навколо яких тривають наукові дискусії. Адже все це має велике значення для становлення й розвитку
національної свiдомостi. Однією з таких “білих плям” є періоди українізації (або дерусифікації) і “комунізації”
(термін І. Огієнка). З огляду на це питання мовної політики не втрачало актуальності у ХХ ст. і є тенденційним
понині, у ХХІ ст., у колі мовознавців, істориків та юристів. Свідченням цього є праці українських лінгвістів:
© Тихоненко О.В., 2009 Розділ І. СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ ТА ЇЇ ІНСТИТУЦІЯХ

19
С. Єрмоленко, М. Жовтобрюха, В. Німчука, В. Русанівського, Л. Масенко, Н. Непийводи, Б. Ажнюка,
О. Зарецького, Л. Лазаренко, В. Радчука, О. Ткаченко, В. Чемеса, Н. Шумарової, Г. Яворської, О. Данилевської
та ін.
На сьогодні відсутні комплексні дослідження, які б висвітлювали питання становлення, кодифікації норм
та їхньої динаміки в період 20-30-рр. ХХ ст. в офіційно-діловому стилі української мови, а також залишається
мало вивченим питання впливу екстралінгвального чинника на лексико-семантичну структуру означеного
стилю. При дослідженні явищ нормалізації й кодифікації літературної мови екстралінгвальний чинник на будь-
якому історичному зрізі – найвпливовіший. За висловом М. Грушевського, питання української мови завжди
було політичним. Він наголошував, що “…українське питання не обмежується ні вимогою політичних свобод,
ні економічним підйомом мас, але охоплює усю суму потреб і вимог, з якими пов’язана повнота національного
життя і розвитку” [Грушевський 1907: 150]. Тобто вже на початку ХХ ст., з березня 1917 р., предметом уваги
нової влади за Центральної Ради, очолюваної М. Грушевським, були насамперед проблеми української мови –
проблеми розширення її сфери функціонування в державному і громадському житті. Ставлення видатних
попередників до проблем української мови не обмежувалося, навпаки – маємо підстави стверджувати про
витоки їхньої спадщини. Мовна політика цілком пов’язана зі свідомим впливом суспільства на мову. У центрі
уваги постають національно-мовні проблеми, що мають соціальну та ідеологічну значущість. Так, не всі
правописні зміни й реформи, заходи щодо підвищення культури мовлення можна віднести до сфери її дії [УМЕ
2000: 332].
Отже, мова завжди виконувала державотворчу функцію, оскільки вона в на будь-якому синхронному
зрізі тісно взаємодіє з утвердженням соборної, незалежної держави і відповідно з національно-визвольним
рухом. Мовна політика насамперед впливає на лексико-семантичну структуру, а саме: на суспільно-політичну
лексику, на стилістичну диференціацію літературної мови, на правописні реформи країни тощо.
Мета пропонованого дослідження – проаналізувати вплив мовної політики на мовні зміни, що
відбувалися у становленні норм офіційно-ділового стилю української мови 20-30-х рр. ХХ ст., – зумовлюється
завданням здійснити порівняльний аналіз досліджуваного періоду й сучасності стосовно розвитку і
функціонування ділового стилю, становлення його норм.
Очевидним є факт, що розвиток офiцiйно-дiлового стилю української мови, як i будь-якої іншої мови на
будь-якому етапі її становлення і формування, тісно пов’язаний з розвитком державності [Тименко 2002: 24].
Показово, що в донаціональну епоху розвитку літературних мов за відносно невеликого обсягу книжної
соціалеми, що має елітарний характер, проблема нормалізації літературної мови не ставиться настільки гостро,
як у національний період [Журавлев 1982: 238]. Можна сказати, що національний період в Україні у першій
половині ХХ ст. розпочався з 1917 р.
Періоду українізації передували часи визвольних змагань 1917-1921 рр., коли статус української мови за
критичні роки “змінився разюче, а багато в чому і вирішально, порівняно з попередніми десятиріччями. Після
двохсотлітньої перерви українська мова стає мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів” [Шевельов
1998: 57]. Таким чином, мовна політика у період визвольних змагань була ґрунтом для становлення норм
офіційно-ділового стилю української мови. У цей період, хоча й під значним впливом російської мови,
вибудовується система мовних засобів офіційно-ділового стилю української мови.
Варто згадати, що “аж до 1905 року українську мову було цілковито вилучено з науки й громадського
обігу, а заборона на її використання в освіті, в офіційних документах тощо протривала в Росії до 1917 року”
[Матвієнко 2002: 79]. Наприклад, на лексичному рівні, незважаючи за короткий час існування української
державності, дипломатична лексика української мови функціонувала як система, хоч не в усіх своїх частинах
завершена. Існувала тенденція до створення своїх національних термінів на позначення дипломатичного
етикету. На зразок, до слова візит уживали синонім відвідини (відвідини за «Російсько-українським словником
що-найпотрібніших у діловодстві слів» М. Осипіва (Харків-Полтава, 1926) як відповідник російського слова
визит, одвідини – за «Словником ділової мови» М. Дорошенка, М. Станіславського, В. Страшкевича
(Х.-К., 1930); до слова аудієнція – прийняття (а вже в «Російсько-українському словнику правничої мови»
(К., 1926; голов. ред. А. Ю. Кримський) спостерігаємо питому лексику, що відповідає російській: аудиенция –
послухання, вислухання; до слова раут – прийом (у словнику М. Осипіва слово раут відсутнє, а до російського
прием – український відповідник приймання) тощо.
Уже в 1918-1920 рр. в українському мовознавстві розширився діапазон лексикографічних праць у
термінологічній галузі, проте методологічні засади укладання термінологічних словників, методи добору,
збагачення і принципи нормалізації української термінологічної лексики здебільшого не відповідали живій,
реальній практиці, були відірвані від розвитку науки й національної культури українського народу [Жовтобрюх
1991: 47].
Так, протягом 1918-1920 рр. виокремилися два напрями у виробленні й упорядкуванні термінології –
історичний романтизм та етнографічний романтизм. Саме другий напрям стане популярним серед мовознавців-
термінотворців і лексикографів у добу українізації. Для прибічників етнографічного романтизму “провідна
думка полягала в тому, що основну масу термінології слід опрацьовувати на базі діалектних словникових
запасів. Для відсутніх у народі понять треба поступово надавати нового значення відомим словам або творити
нові терміни, беручи за підставу поширені в сільській мові морфеми” [Шевельов 1998: 57]. У цей період ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

20
простежувалася конкуренція між лексикографічними осередками. Відомо, що два найбільші з них
розміщувалися у Харкові й Києві. Така конкуренція досвідів нормування є характерною для перших етапів
формування національної літературної мови.
Що ж до мовної політики періоду визвольних змагань, то вона безперечно стала ґрунтом для політики
українізації, впроваджуваної новою – радянською владою. Таким чином, панівна влада мусила знайти
прихильників. Відомо з офіційних джерел, що з метою посилити вплив на національні околиці, залучити
національні кадри до соціалістичного будівництва, зміцнити примусово створений СРСР у 1923 р. на ХІІ з’їзді
РКП(б) партійне керівництво вимушене було проголосити політику коренізації [КПСС 1983: 441]. Український
варіант коренізації було названо “українізацією”. Так, Василь Іванишин і Ярослав Радевич-Винницький
[Іванишин 1994: 195] зазначають, що українізація є процесом відродження української мови; це фактично
дерусифікація (деполонізація, дерумунізація тощо). Інші дослідники (історики, політологи, мовознавці)
переконливо доводять, що треба говорити не про “українізацію”, а про відродження української мови, про її
дерусифікацію, деполонізацію, дерумунізацію [Куць 2004: 158]. Навіть у добу національно-визвольних змагань
1917-1930 рр. деякі автори виступали проти цього терміна. Наприклад, І. Огієнко вважав за краще говорити
“дерусифікація”, інші ж, – що це політика “совєтизації”, спрямована на прискорення входження України в нову
імперську систему [Куць 2004: 158]. До того ж, наявність серед українців численної групи носіїв мішаної
говірки давала підстави ключовій фігурі у здійсненні політики українізації – М. Скрипникові – розрізняти у
процесах упровадження української мови два завдання – українізації й дерусифікації [Масенко 2004: 29]. Із
погляду історії культури мова особливо швидко збагачується в епохи найбільш енергійної суспільної діяльності
людей, якщо не створено штучних перешкод задля її розвитку. Деколонізація в мовній сфері за Совєтов мала
примарні перспективи, хоча у 20-ті рр. вона мала всі належні їй риси: збільшення кількості носіїв української
мови; розширення її у функціональних сферах, де вона представлена мінімально (у тому числі, в офіційно-
діловому мовленні); очищення корпусу мови від іншомовного впливу, передусім її дерусифікація.
Зауважимо, що розвиток різних функціональних стилів української мови у 20-ті рр., а також їх активне
вживання спричинили загальне збільшення інтелекту української нації.
Нині вже став поширеним сам факт, що “українізація” 20-х рр. стала чинником могутнього підйому
національної ідеї [Куць 2004: 163]. Проте не всім відомо, що без українізації 20-х, можливо, й не було б
проголошено незалежність України як держави в 1991 р. Головну ознаку українізації 20-30 рр. ХХ ст. та її
надзвичайну роль для вистражданого проголошення незалежності України 1991 р. визначив у праці екс-
президент України Л. Д. Кучма: “Українізація радянського типу, що часто забувають, мала один спільний
знаменник з українізацією в УНР і Українській державі Скоропадського, а саме – дерусифікацію…При будь-
якому ставленні до 20-х років, треба визнати, що, якби не проведена на той час українізація школи, нашої
сьогоднішньої незалежності, можливо, не було б” [Кучма 2003: 285]. Адже розуміння народом певного рівня
формування своєї національної мови часто стає знаменням національно-визвольної боротьби у процесі
перетворення народності в націю.
Загальновідомо, що історія української мови – хвилеподібна: “Українська мова протягом майже трьох з
половиною століть жила від заборони до заборони, від дискримінації до дискримінації. Але, як той казковий
птах Фенікс, щоразу воскресала” [Шевченко 2004: 1]. Якби українська мова не воскресла у 20-ті рр. ХХ ст., то
наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. вона вже б реально не змогла б задовольнити вимоги часу, адже за 20-ті рр.
було зроблено стільки для відродження й розвитку мови, скільки максимально реально зробити це за
десятиліття за тих умов. Із цього приводу І. Огієнко слушно зауважує, що “…20-ті роки біжучого століття були
роками найбуйнішого розвою української культури, а в тому й української літературної мови. Ці роки
пробудили в українського народу глибоку національну свідомість та міцну самопевність” [Огієнко Ел. рес.].
Процеси українізації йшли таким шляхом: від живонародної лексики селян – до інтелігенції, котра
занотовувала, обробляла цю термінологію, а в разі необхідності й створювала неологізми (на ґрунті звичайних
для мови основ, суфіксів тощо), викладала мову в школах і на курсах, кінцевий же продукт призначався
передусім для класу-гегемону – пролетаріату, який дійсно відігравав велику роль у соціальних зрушеннях на
початку ХХ ст. Лексика і фразеологія української мови, що здавна рясніли образами, позиченими із сільського
життя (часто це відбито навіть у семантиці), мали швидко переорієнтуватися, заповнити виниклі прогалини,
інтелектуалізуватися й обслуговувати, крім села, й індустріалізоване місто.
Ще на початку 20-х рр. (до 1923 р. – дійсного початку українізації) точилася гостра дискусія навколо
“теорії боротьби двох культур” – “нижчої” селянської та “вищої” міської, її підтримував тодішній секретар
ЦК КП(б)У Д. Лебідь. У цій боротьбі, на його погляд, мала перемогти “вища” – російська культура. Проте
пізніше більшовики зрозуміли, що легітимізоване вживання української мови на різних рівнях життя
суспільства приверне селян-власників до комуністичних ідей: “найкраще, коли селянин не почуватиме ніякої
відмінности між вашою і його мовою – ви для нього тоді своя людина” [Гладкий 1928: 116]. Як відомо, “чия
мова, того й влада”. Українське село, що століттями зберігало й витворювало українське слово, як зазначав
один із впливових українських комуністів Степан Сірополко, не надавалося до русифікації. Це змушувало
більшовиків удаватися до гнучкішої національної політики” [Масенко 2004: 27]. Роль українського села також
полягала в невідворотному донорстві робочої сили для міста, покликаному потребами загальноєвропейської
індустріалізації, – тож, відповідно, “з українського села прийде новий робітник – пролетар, принесе свою мову, Розділ І. СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ ТА ЇЇ ІНСТИТУЦІЯХ

21
зукраїнізує завод, зукраїнізує місто…” [Масенко 2004: 30].
У національному відродженні будь-якої країни найактивнішу участь завжди брала інтелігенція –
політична, наукова, мистецька еліта: “Якщо етнос, як правило, домагається конституювання у націю, то
провідну роль у цьому відіграє її еліта. Це світовий досвід утворення нації-держави” [Куць 2004: 114]. І саме
національна еліта має силу надзвичайного авторитету, вона підвищує престижність певної мови, котрою
говорить і пропагує: “Історичні приклади показують, що ефективно спрацьовує сила авторитету. Причому
впливає як авторитет влади, так і інтелектуальний авторитет” [Мацнєва 2003: 148]. Сама по собі українська
народна мова не досягла б розвою до рівня літературної, якби не копітка, творча робота високоосвічених
українців – представників інтелігенції. Адже не лягла в основу сучасної української літературної мови та сама
народна мова, яку ми чуємо в селах, невеличких містах. Тут літературна мова – це мова письменників, нехай
представників, вихідців із народу, але тих, які одержали освіту, які навчалися в університетах
[Літ. мова 2004: 27]. Вони брали матеріал із народу й безкінечно вибирали найкраще, доцільніше, обробляли
його. Українська інтелігенція 20-х рр. уперше за останні 300 років зробила відчайдушно героїчну спробу
підвестися з колін, випростатися, закрити своїм “відповідальним серцем” свій народ, свою культуру [Куць
2004: 160]. Українська еліта усвідомила себе відповідальною за долю української держави й мови,
спрямовуючи їх розвиток на природній, національній основі. Перетворившись на літературну, українська мова
стала необхідною в партійно-державному управлінні. Такий характер мала тогочасна мовна політика,
відповідно до якої утвердження української мови як державної і відповідно її всебічний розвиток потребували
згуртування всієї української нації. Тож, визначальна роль інтелігенції в національних рухах була здавна відома
правлячій верхівці в усі часи: “За україномовність і царський, і більшовицький режими переслідували
поголовно інтелігенцію, адже, щоб домогтись від усіх українців, аби вони говорили російською, треба було
спочатку навчити їх цієї мови… Переслідування україномовної інтелігенції мали далекосяжну дію. Вони
перешкоджали національному розвитку всього етносу, адже від інтелігенції поширювалися в маси вищі форми
національної культури і свідомості” [Бурковський 1997: 32]. У політиці українізації (дерусифікації) українська
політична еліта орієнтувалася, перш за все, на пролетаріат. Пролетаріат, робочі маси при цьому часто
протиставлялися “класовому ворогу” – буржуазії і куркульству. Наприклад, тодішній керівник Науково-
дослідного інституту мовознавства Г. Ткаченко звинуватив своїх попередників у тому, що вся мовознавча
робота, усі шукання не були пов’язані з потребами соціалістичного будівництва… Щодо самого плану роботи,
то, на думку Г. Ткаченка, “необхідно ті самі слова й форми, що використовуються в кабінетах, передавати на
апробацію широких мас: треба, щоб українська мова так само, як і всі форми нашого радянського будівництва,
росла, розвивалася саме в тому напрямкові, в якому це потрібно й вигідно для пролетаріату” [Сірополко
2001: 802]. На жителів міст, промисловиків, індустріалізаторів орієнтувався у своїй політиці дерусифікації
М. Скрипник: “Ми стаємо на шлях дерусифікації робітників, техніків, інженерів тощо, що є українцями з
походження, але говорять ламаною мовою, на три чверті російською і на одну чверть українською” [Шліхтер
1933: 62]. Проте Сталін вважав, що “не можна українізувати пролетаріат зверху, не можна примусити російські
робітничі маси зректися мови й російської культури і визнати за свою культуру і свою мову українську”
[Масенко 2004: 29]. Думка М. Хвильового була така: “Україну заливають робітники-москалі, – ми ж хочемо
творити свій український робітничий пролетаріят” [Огієнко Ел. рес.].
Таким чином, орієнтація на пролетарське протиставлялася всьому “провінційному” й “хуторянському” в
політиці українізації. Так, у червні 1926 р. ЦК КП(б)У було видано постанову, де чітко зазначалося, що влада
“стоїть за самостійний розвиток української культури, за виявлення всіх творчостей українського народу.
Партія стоїть за широке використання розвиваючоюся українською соціалістичною культурою всіх досягнень
світової культури, за цілковитий її розрив із традиціями провінціальної обмеженості і рабського наслідування,
за створення нових культурних досягнень, гідних творення великої класи. Але партія це робить не шляхом
протиставлення української культури культурам інших народів, а шляхом братського співробітництва
робітників і працюючих мас усіх національностей в ділі будівництва міжнародної пролетарської культури, в
яку український робітничий клас зуміє вложити свою частку” [Огієнко Ел. рес.]. Отже, на підтвердження
сказаного можна навести також слова, академіка В. П. Затонського з виступу на січневій сесії Академії наук
1933 р.: “…Лінгвісти повинні допомогти зростанню української мови на основі не старої зашкарублої
хуторянської ’україніки’, а тих живих пролетарських, колгоспних мас, що творять українську соціальну
індустріалізацію” [Солодкіна 2001: 128].
За часів Сталіна, Хвилі, Кагановича було знищено особливості нашої мови – це було відчутно особливо
на орфографічному, лексичному рівнях при аналізі мови архівних документів чи інших джерел (словників), що
є перспективою наших подальших розвідок.
Сучасні заходи, здійснювані у сфері мовної політики, залишаються декларативними, як і було 15 років
потому. Із плином часу робота у справі розв’язання мовного питання загальмувалася, причиною цього є
політичне протистояння. Нерішуча політика уряду щодо впровадження української мови як державної
активізувала наступ проти української культури, освіти, державності, міжнаціональну ворожнечу [Іванишин
1994: 159]. Для порівняння зазначимо, за часів Гетьманату все діловодство й офіційні відносини слід було вести
українською мовою, оскільки передбачено невідкладне запровадження курсу українознавства, маючи на меті
доведення за короткий термін знання державної мови до належного високого рівня [ДВ 1918]. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

22
Принагідно зазначимо, що нині зростає суспільне значення української мови, здійснюється активна
робота щодо вивчення і ведення діловодства державною мовою. Отже, найвагомішим є національний офіційно-
діловий стиль мови, який відображає рівень освіти нації та її культури, оскільки його вивчення, правильне
використання значно підвищують престиж української нації. Але, на жаль, на сьогодні бракує теоретичних
праць із вивчення проблеми культури мовлення у сфері ділового спілкування на сучасному етапі, котрі б стали
механізмом для мовнореформаторських заходів. Тож, розв’язання мовних проблем залежить не лише від стану
мовознавства чи змін у структурі мови, а й від екстралінгвальних чинників, породжених гострим ідеологічним
протистоянням у сучасній Україні.

Література
Бурковський 1997: Бурковський І. Національні процеси в СРСР після сталінської епохи// Розбудова
держави. – 1997. – № 12. – С.30-33.
Гладкий 1928: Гладкий М. Д. Наша газетна мова. – К.: Держвидав, 1928. – 178 с.
Грушевский 1907: Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. – СПб., 1907. – 294 с.
ДВ 1918: Державний вісник. – 1918. – № 43, 47.
Жовтобрюх 1991: Жовтобрюх М. А. Нарис історії українського радянського мовознавства (1918-1941). –
К.: Наук. думка, 1991.– 260 с.
Журавлев 1982: Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторы языковой эволюции. – М.,: Наука,
1982.– 328 с.
Іванишин 1994: Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич: Відродження, 1994. –
218 с.
КПСС 1983: Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов,
конференций и пленумов ЦК (1898-1986). – Т.2: 1917-1922. – 9-е изд., доп. и испр. – М.: Политиздат; 1983. –
606 с.
Куць 2004: Куць О.М. Мовна політика в державотворчих процесах України: Навч.посібник. – Х.: ХНУ
імені В. Н. Каразіна, 2004. – 275 с.
Кучма 2003: Кучма Л.Д. Україна – не Росія. – М.: Время, 2003. – 560 с.
Літ.мова 2004: Літературна мова у просторі національної культури/ Відп. ред. Л. І. Шевченко. – К.: Вид.-
полігр.центр “Київ. ун-т”, 2004. – 135 с.
Масенко 2004: Масенко Л. Доба українізації 20-х років ХХ ст.: засади освітньої й культурної політики
Миколи Скрипника// Дивослово. – 2004. – № 5. – С.27-30.
Матвієнко 2002: Матвієнко А. Українська мова й українська політика // Дніпро. – 2002. – № 9-10. –
С.77-79.
Мацнєва 2003: Мацнєва Є. А. Українська мова в процесі консолідації українського суспільства в націю//
Вісник ДонДУЕТ. – 2003. – № 2.– С.147-151.
Огієнко Ел. рес.: Огієнко І. Історія української літературної мови: Українська літературна мова під
совєтами// http://litopys.narod.ru/ohukr/ohu18.htm.
Сірополко 2001: Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К.: Наук. думка, 2001. – 912 с.
Солодкіна 2001: Солодкіна Т. В. Теорія української наукової мови початку ХХ ст. в контексті
етнопсихологічної наукової домінанти (до постановки проблеми)// Актуальні проблеми української лінгвістики:
теорія і практика: Зб. наук. пр. – К.: Вид.-полігр.центр “Київ. ун-т”, 2001. – Вип.4. – С.127-131.
УМЕ 2000: Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тараненко (співголови),
М. П. Зяблюк та ін. – К.: Укр. енциклопедія, 2000. – 752 с.
Тименко 2002: Тименко Л. Умови розвитку офіційно-ділового стилю української мови у 20-их роках XX
століття// Слово. Стиль. Норма: Зб. наук. пр., присвячений 65-річчю з дня народження д-ра філол. наук,
проф. С. Я. Єрмоленко. – К., 2002. – С.24-29.
Шевельов 1998: Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст. (1900-1941): Стан і статус. –
Чернівці: Рута, 1998. – 208 c.
Шевченко 2004: Шевченко А. Без мови немає держави//Літературна Україна. – 2004. – 1 січня. – С.1-2.
Шліхтер 1933: Шліхтер О. Посилимо більшовицьку пильність на фронті боротьби за здійснення
ленінської національної політики на Україні// Більшовик України. – 1933.– № 9-10. – С.62.

The article is the sequential of the author’s series of publications on problem of development of the standards
and codification of Ukrainian official-business style in the 20-30 years of the 20th century. The language policy
influence of the being researched and the modern period on the formation of the Ukrainian official-business style has
been shown.
Key words: language policy, ukrainization, Ukrainian, official-business style, literary norm.

Надійшла до редакції 26 листопада 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.