Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Ілля Данилюк — СПЕЦИФІКА СИНКРЕТИЧНИХ ЯВИЩ У МЕЖАХ СЕМАНТИЧНОГО ПІДХОДУ ДО ЧАСТИН МОВИ

У статті розглянуто проблему синкретизму в межах одного із гомогенних підходів до класифікації
частин мови. Встановлено принципи такої класифікації, з‟ясовано її переваги й недоліки, визначено класи, що
мають синкретичну природу.
Ключові слова: синкретизм, частина мови, семантика.

Проблема синкретизму в межах частин мови залишається актуальною для теоретичної і прикладної
лінгвістики: для першої як складова теорії частин мови, для другої – як одна з передумов побудови
лінгвістичного процесора й блоку автоматизованого морфологічного аналізу. Синкретизм, тобто поєднання
ознак (семантичних, формальних, функціональних) різних частин мови в одному слові, становить значну
перешкоду автоматизації морфоаналізу.
Проблема синкретизму випливає із підходу до виділення частин мови в тій чи іншій лінгвістичній
моделі. Як відомо, розрізняються гетерогенний і гомогенний підходи. Метою статті є розгляд синкретичних
явищ у межах одного із гомогенних, а саме семантичного підходу. Об‘єктом розгляду є кілька частиномовних
класифікацій, запропонованих О.О.Потебнею, Ш.Баллі, М.Комарком. Також ми будемо спиратися та авторське
розуміння синкретизму, викладане в [3].
Семантичний підхід до виділення частин мови ґрунтується на групуванні слів за їхнім лексичним
значенням: іменники – назви предметів, дієслова – назви дій тощо і частково перегукується з інтуїтивною
класифікацією. Однак семантичний критерій сам по собі, очевидно, не здатен бути єдиним класифікаційним
принципом у силу того, що зорієнтований на позамовну дійсність, а типологія об‘єктів і явищ
екстралінгвістичної природи аж ніяк не належить до завдань мовознавства. Проте не можна заперечувати, що
семантика слова відіграє помітну роль в інтуїтивній класифікації за частинами мови, більше того, можна
припустити, як це робить Ю.О.Карпенко [4, с. 76], що первісно іменниками були тільки назви предметів,
прикметники – тільки назвами ознак.
У лінгвістичних класифікаціях семантичному критерію практично завжди відводиться не самостійна,
однак головна роль в ієрархії принципів частиномовної типології: О.О.Потебня, Ш.Баллі використовували його
в поєднанні із синтаксичним критерієм, тому їхні класифікації слід трактувати як частково гетерогенні
семантико-синтаксичні, а не власне семантичні.
В.В.Виноградов окремо вирізнив серед принципів виділення частин мови два аспекти семантичного
критерію: розбіжності предметних (лексичних) значень слів і розбіжності в способі відображення дійсності
[2, с. 29].
У першому випадку йдеться про різницю між денотативними значеннями слів, носієм яких є корінь:
дерево – конкретний предмет, сміятися – конкретна дія, білий – конкретна ознака. Однак із логічного погляду
неможливо розрізнити дерево й дерев‟яний, сміятися й смішний, сміх, смішно. На думку О.О.Потебні,
„Дієслово біліє, іменник білизна, прислівник біло-білісінько з однаковим правом можна іменувати назвами
якості або властивості, як і прикметник білий‖ [7, с. 93]. Отже, семантичний критерій в аспекті безпосереднього
відображення дійсності на сучасному етапі не може бути підставою розмежування слів різних частин мови.
В іншому випадку, натомість, мається на увазі відмінність інтерпретації екстралінгвістичних явищ,
несхожість більш абстрагованих, ніж денотативні, категорійних значень слів, носієм яких у флективних мовах є
не корінь, а афікс. Постійне зростання комунікативних потреб і поступове ускладнення людського мислення
зумовили в українській мові розвиток системи афіксів і відсутність у більшості випадків прямої кореляції між
частиномовною природою слова і його позамовним відповідником.
Прикладом власне семантичної класифікації частин мови є типологія М.Комарка, уточнена
А.Є.Супруном [7, с. 210] (схема 1.). Однак навіть у ній принциповими є тільки ті семантичні множники слова,
які знайшли відображення в граматиці, тому в загальних рисах вона збігається з типовою граматичною
класифікацією.
У такій класифікації немає, по-перше, займенників, по-друге, числівники займають дві позиції, що
відображає їхню синкретичну із семантичного погляду сутність, але шкодить класифікації, по-третє, не
представлені службові слова.
Власне, сам семантичний критерій як класифікаційний подекуди не визнається вченими. Наприклад,
А.А.Леонтьєв вказує, що « …„значення‖ частин мови формуються … на основі системи „супутніх‖
© Данилюк І.Г., 2009 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

24
морфологічних категорій і самі для неї певною мірою є супутніми. Вони виникають, очевидно, у результаті
несвідомого семантичного узагальнення слів, які спочатку були свідомо зараховані до певного класу за
граматичними ознаками. …Узагальнені семантичні представлення частин мови є лінгвістичною фікцією –
еквівалентом граматичних класів у мовній свідомості носіїв мови» [5, с. 86].
Ще одним зразком частиномовної класифікації слів на основі семантичного критерію (із поєднанням
синтаксичного) є типологія, запропонована Ш.Баллі. Учений називає частини мови лексичними категоріями,
які містять „слова, а точніше віртуальні семантеми, що означають предмети (істоти й неістоти), якості, процеси
й різновиди якості й дії; інакше кажучи: іменники (людина, камінь), прикметники (червоний, добрий), дієслова
(ходити) і прислівники (добре, дуже)‖ [1, с. 128]. „Крайнім випадком‖ лексичних категорій є вигук, який
значною мірою співвідноситься з дієсловом, виявляючи в такий спосіб свою синкретичну природу: обидва
виступають у реченні тільки в актуальному вигляді1, у французькій мові в обох є транспоновані форми
(інфінітив, дієприкметник).

Значення лексичних категорій невіддільні від їхніх функцій: „…прикметник покликаний слугувати
епітетом іменника, а іменник може бути охарактеризований тільки прикметником,… дієслово не мислиться без
суб‘єкта, а суб‘єкт, яким є місцеперебування предиката, не мислиться без дієслівного означення; … прислівник
покликаний означати прикметник або дієслово‖ [1, с. 128].
За межами системи частин мови в інтерпретації Ш.Баллі опиняються всі слова (граматичні знаки й
зв‘язки), що виражають відношення й об‘єднують одиниці лексичних категорій у синтагми. Це виділювані
традиційно зв‘язки, прийменники, сполучники, закінчення (особові займенники), кількісні визначники
(числівники), а також актуалізатори (вказівні займенники, артиклі) й імпліцитні граматичні знаки. Позбавлені
лексичного значення й не виражаючи віртуального поняття, вони не мають також типової для них синтаксичної
функції. Зокрема, щодо числівників учений зауважує, що кількісні визначники, як він їх називає, лише вказують,
яка частина цілого мається на увазі в кожному конкретному випадку: жодної різниці між deux soldats „два
солдати” і des soldates „солдати” немає; а порядкові числівники визначаються як специфічні вказівні
прикметники: у реченні Павло перший у своєму класі лише вказується місце, яке займає Павло. Займенники
типу я, ти, він і т.д. виконують функцію особових закінчень дієслова, хоча й винесені в препозицію.
Синкретичною природою в Ш.Баллі характеризуються певні типи зв‘язок, зокрема, прийменники, які в
багатьох випадках бувають лексикалізованими, тобто виражають часове, просторове або абстрактне поняття,
що стосується згаданих чотирьох категорій: у словосполученні битва при Лейпцигу прийменник виражає
просторове поняття близькості. Визнання наявності в прийменника, традиційно зарахованого до
неповнозначних частин мови, певного лексичного значення обґрунтовується в новітніх розробках, зокрема, у
рамках міжнародного проекту „Слов‘янські прийменники у синхронії і діахронії: морфологія і синтаксис‖.
Перехід слів з однієї категорії в іншу здійснюється на основі детально описаного Ш.Баллі механізму
транспозиції, яка може бути функціональною, коли слово приймає на себе функцію лексичної категорії, до якої

1
Актуальним віртуальне (загальне) поняття стає тоді, коли мовець співвідносить його з конкретним реальним
явищем [1, с. 87].
Значення слова
зрозуміле як
ознака
не зрозуміле як ознака

ознака
співвідноситься з
часом
ознака не
співвідноситься з
часом

зрозуміле як
число
(числівник)

не зрозуміле
як число
(іменник)
ознака
зрозуміла
як дія
(дієслово)
ознака не
зрозуміла
як дія
(предикатив)
ознака
ознаки
(прислівник)
ознака не-
ознаки
ознака зрозуміла як
кількість (числівник)
ознака не зрозуміла як
кількість (прикметник)
Схема 1.
Семантична класифікація М.Комарка Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

25
не належить (іменник функціонально стає прикметником: (systиm) planйtaire планетна (система)) і
семантичною, коли вжите переносно слово не тільки переходить до іншої категорії, але також змінює своє
лексичне значення (порівняйте кров‟яний (тиск) і кривавий (заколот)). У результаті функціональної
транспозиції в мові виникають синкретичні одиниці – транспоновані форми основних лексичних категорій. Це,
зокрема, інфінітив – „транспонована форма дієслова, що дозволяє йому відігравати роль іменника‖ [1, с. 326].
Далі вчений прямо називає інфінітив іменником, але не коментує, яке ж предметне значення він виражає.
Ад‘єктивовані й власне дієприкметники зараховуються до класу прикметників [Там само].
Отже, у частиномовній класифікації Ш.Баллі можна визначити два зрізи: власне лексичний, на основі
якого виділяються іменник, прикметник, дієслово, прислівник і вигук, і лексико-функціональний, за яким класи
слів виділяються на основі їхньої функції й включають у себе, крім первісних, непохідних, також транспоновані
форми. Виражену синкретичну природу в такій класифікації мають вигук, інфінітив, дієприкметник. Крім того,
синкретичною є природа прийменника, який хоча й не включений до складу лексичних категорій, однак має
певне лексичне значення. Ш.Баллі відмовив у частиномовному статусі числівнику й займеннику з огляду на
відсутність у них специфічної семантики й синтаксичної функції.
Складною й неоднозначною є класифікація частин мови, викладена О.О.Потебнею у його
фундаментальних «Записках о русской грамматике». У визначенні різних частин мови вчений користується
семантичним критерієм, хоча їхню природу розглядає невідривно від синтаксичної функції. Важливими
видаються два ключові положення наукової концепції О.О.Потебні: а) „значення слова можливе тільки в
мовленні. Вирване зі зв‘язків слово є мертвим, не функціонує, не виявляє ані своїх лексичних, ані тим більше
формальних властивостей, бо не має їх‖ [7, с. 42]; б) „Слово в мовленні кожного разу відповідає одному акту
мислення, а не кільком, тобто кожного разу, коли вимовляється або розуміється, має не більше одного
значення‖ [7, с. 15]. Отже, частиною мови слово може бути, власне, тільки в реченні й тільки з одним
значенням. Урахування О.О.Потебнею синтаксичних властивостей слова відображається також у твердженні,
що не всі слова в арійських мовах мають частиномовну природу – деякі з них виконують тільки вказівну
функцію інших слів або речень, тому називаються граматичними, формальними або службовими.
Серед повнозначних частин мови вчений розрізняє такі:
1. Іменник. В історичному плані іменник виокремився з первісної синкретичної категорії імені, яке
„відноситься до дієслова як згадка про вже пізнане до пізнаваного знову, у відношенні до пізнаваного в імені
подається ознака не як така, що виробляється предметом (сонце світить), а як така, що подана в предметі,
знаходиться в ньому (світле сонце)‖ [7, с. 93-94]. Давнє ім‘я, яке поєднує в собі як ознаки власне іменника, так і
пізнішої за розвитком категорії прикметника, виконує функцію суб‘єкта й об‘єкта (підмета й присудка) з одного
боку, і використовується як означення (жар-птиця, цар-дівиця, рать-сила), з іншого. Іменник, на думку
вченого, первісно є ознакою, вміщеною (поданою) у чомусь, визначеному для думки без допомоги іншого
слова. Із часом така ознака втрачається, і на сучасному етапі розвитку конкретний іменник є такою назвою
певного вмістища або носія ознак, що не дає можливості визначити, яка із цих ознак ближча до свідомості. Далі
О.О.Потебня визначає іменник як слово, що може бути „означеним (прикметником), підметом і додатком, є
граматичною назвою речі – субстанції, суб‟єкта й об‟єкта‖ [6, с. 6].
2. Прикметник. Ця частина мови пізніше, ніж іменник, виділилася з первісного імені й зберігає з
іменником безпосередній зв‘язок. Появу прикметника мотивує потреба мови в чистому атрибуті – поза
загальним комплексом ознак і субстанції, яка їх породжує. Прикметник – „це ознака, подана в чомусь, яка без
допомоги іншого слова залишається з боку змісту невизначеною‖ [7, с. 94]. Далі О.О.Потебня вказує, що
граматичному терміну прикметник (назва ознаки, яка знаходиться в речі, означення іменника, атрибут)
відповідає категорія якості або властивості речі, тобто сила в спокійному стані [6, с. 7]. Різниця між
прикметником й іменником поступово зростає.
3. Дієслово. „Кажуть, що дієслово означає дію, але це одне не складає його дієслівну природу, бо слова
політ, біг також означають дію, не будучи дієсловами‖ – пише вчений [7, с. 90]. На його погляд, різниця між
дієсловом й іменником є чисто формальною, тобто полягає не в змісті, а в способі його репрезентації: у дієслові
ознака подається як така, що виробляється предметом (сонце світить). Терміну дієслово, граматичному
присудку (назва ознаки, що виробляється підметом) відповідає сила, властивість речі, яка пізнається за
відображенням на інших речах (об‘єктах), отже, властивість, у якій проявляється зв‘язок між речами [6, с. 7].
4. Прислівник. Прислівник – це „ознака (а отже, повнозначна частина мови), пов‘язана з іншою
ознакою, даною або такою, що виникає, і тільки через неї віднесена до предмета (суб‘єкта, об‘єкта), а сама по
собі позбавлена будь-якого з ним зв‘язку‖ [7, с. 124]. Його синтаксична роль – обставина. За походженням
прислівники бувають: 1) відіменні, включаючи відзайменникові, які утворилися в простих реченнях і
включають підгрупи: а) похідні від узгоджуваних частин речення (наприклад, від означень у називному
відмінку); б) похідні від додатків; 2) утворені від присудків (мабуть). До прислівників також зараховуються
прикметники у формі ступеня порівняння [7, с. 125].
5. Числівник. Класифікація О.О.Потебні, на відміну від пізнішої типології Ш.Баллі, не перекреслює
частиномовної природи числівника. Заперечуючи абстрактність, а отже, на думку Ф.І.Буслаєва, формальність і
службовий статус категорії числа, вчений наголошував, що „не будь-яка абстрактність є формальністю. Число є
однією з найвищих абстракцій, але числівник не є словом формальним…: в арійських [мовах] воно містить у ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

26
собі, а не передбачає тільки в минулому як лексичні, так і формальні стихії, тобто має своє спеціальне значення,
і відношення‖ до інших граматичних категорій [7, с. 36]. За походженням числівники тісно пов‘язані з
іменниками й прикметниками.
6. Займенник. У класифікації О.О.Потебні займенники займають специфічне місце: вони
протиставляються не кожній частині мови окремо, а всім відразу. Первісним, на думку дослідника, був поділ
коренів слів на дієслівні, які він називає безвідносними, якісними або об‘єктивними, і займенникові – відносні,
вказівні або суб‘єктивні. Пізніше, після виділення окремих частин мови, різниця між якісними й вказівними
словами відійшла на другий план. З огляду на це, займенники включаються до складу інших повнозначних
частин мови, зокрема, іменників, прикметників („я, ти, він, ми, ви, вони, незалежно від своєї вказівності, є
іменами субстанцій; той, цей, мій, твій – це імена ознак…‖) [7, с. 100] і прислівників (де). Це стає можливим
завдяки тому, вказує вчений, що „займенники, крім деяких випадків, позначають не відношення й зв‘язки, а
явища й сприйняття, але роблять це не через ознаку, узяту з кола самих сприйняттів, а через відношення до
мовця, тобто не якісно, а через вказівку‖ [7, с. 36]. Крім того, частина історичних займенників поповнила
категорії прийменника й сполучника. Окрему групу становлять особові займенники. Щодо них О.О.Потебня
зауважує, що в романських мовах такі слова є лише окремо розташованим особовим закінченням дієслова, і
тільки в мовах, яким відношення особи не є властивим, вони мають речовинне значення. Особові займенники
можуть бути тільки речовинними словами, або речовинно-формальними (як той, цей), або тільки
формальними. На сучасному етапі вчений окремо виділив можливість взаємного обміну функціями між
іменником і займенником: пан набуває вказівної функції займенника ви, а сам – означальної функції іменника
господар.
7. Прийменник. О.О.Потебня фактично погоджується з Гумбольтом, який назвав прийменник
„особливою частиною мови з формальним значенням‖ [7, с. 67]. Одночасно вказується, що для виникнення
тільки формальних слів потрібна „тривала робота думки‖, а поява прийменника з певною відмінковою формою
свідчить про прагнення мови передавати складніший смисл. Крім того, кожне нове значення прийменника є
підставою виділення нового відмінка: насправді за формою, наприклад, орудного ховається кілька різних
генетично пов‘язаних відмінків. Найдавніші прийменники, на погляд ученого, утворилися від найдавніших
займенникових прислівників.
8. Сполучник. Джерелом поповнення цієї категорії службових слів у сучасній мові О.О.Потебня називає
прислівники й займенники [6, с. 182-190].
9. Член. Таку назву вчений дає артиклю, який розвивається в слов‘янських мовах головно із вказівних
займенників, але втрачає свою вказівну функцію, коли вживається із прикметниками й іншими займенниками.
У певних випадках член перетворюється на частку то.
10. Частка. Щодо власне часток як службових слів, то ця група лише подекуди згадується в працях
О.О.Потебні, однак детальну її характеристику, як, наприклад, для сполучників і прийменників, він не подає.
Вказується, однак, можливість перетворення часток на дієслова: гетьте, нумо, нуте.
Тісна взаємодія виділених ученим основних частин мови відбивається в синкретичних формах, зокрема,
дієприкметнику, дієприслівнику, інфінітиві, дієслівній зв‘язці.
Дієприкметник як складова частина групи імені прямо стосується дієслова, займаючи за значенням
середину між ним й іменником-прикметником. Первісне ім‘я до виділення іменника й прикметника було
найбільше схоже на дієприкметник без граматичних категорій часу й стану [7, с. 95]. Коли виникає іменник, то
сама ознака не змінюється, а тільки носій ознаки стає визначеним.
Дієприслівник, виконуючи синтаксичну функцію обставини, належить до категорії прислівника, а
утворюється, на думку О.О.Потебні [7, с. 125], з форми називного відмінка однини дієприкметника.
Щодо інфінітива вчений наголошує, що ця синкретична форма є іменем в етимологічному значенні й
дієсловом у синтаксичному відношенні [7, с. 338].
Предикативну зв’язку, яка разом з іменем входить до складеного присудка, О.О.Потебня називає
іменниковим дієсловом [7, с. 117].
Отже, у роботах видатного вченого були окреслені основні аспекти виділення частин мови за
семантичним і синтаксичним критеріями. О.О.Потебня виявив синкретичну природу займенника й числівника,
яка досі викликає дискусії в мовознавстві, описав напрямки й історичні причини взаємодії категорій іменника й
прикметника між собою й із дієсловом, прислівника з іншими частинами мови. Певну увагу дослідник приділив
синкретичними формам дієприкметника, дієприслівника, інфінітива.
Узагальнюючи огляд семантичної класифікації слів, ми дійшли висновку, що на основі послідовного
дотримання тільки вказаного принципу можливою є побудова типології семантичних класів лексики, у яких,
очевидно, не відбивається вся глибина різниці між частинами мови. Назви предметів, дій, ознак предметів й
ознак дій лише у своєму ядрі співвідносяться з категоріями іменника, дієслова, прикметника й прислівника, а
загалом семантичні класи являють собою синкретичні групи, у яких змішуються інтуїтивно різні частини мови.
Крім того, за межами системи залишається значна кількість слів, позбавлених власного самостійного
лексичного значення, що не сприяє її пізнавальній цінності. Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

27

Література
1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М.: Изд-во иностр. лит., 1955. – 416 с.
2. Виноградов В.В. Русский язык (Грамматическое учение о слове). – М.: Высшая школа, 1986. – 640 с.
3. Данилюк І.Г. Синкретизм у системі частин мови: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Донецьк, 2006.
– 20 с.
4. Карпенко Ю.О. Ще раз про критерії виділення частин мови // Мовознавство. – 2001. – № 3. – С. 76-80.
5. Леонтьев А.А. Фиктивность семантического критерия при определении частей речи // Вопросы теории
частей речи на материале языков различных типов. – Л.: Наука, 1968. – С. 80-86.
6. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике: В 4 т. – М.: Просвещение, 1968. – Т.3. – 551 с.
7. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике: В 4 т. – М.: Учпедгиз, 1958. – Т.1-2. – 536 с.
8. Супрун А.Е. Грамматические свойства слов и части речи // Вопросы теории частей речи на материале
языков различных типов. – Л.: Наука, 1968. – С. 208-218.

We consider the problem of syncretism within one homogeneous approach to the classification of parts of
speech. The principles of classification are established , its advantages and disadvantages are found out,classes , which
have syncretic nature, are defined .
Key words: syncretism, part of speech, semantics.

Надійшла до редакції 11 лютого 2009 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.