Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Адінцова Юлія — ПРОБЛЕМА ОПИСОВОГО ПРЕДИКАТА В КЛАСИЧНІЙ ФРАНЦУЗЬКІЙ ЛІНГВІСТИЦІ

У статті подано аналіз досліджень, що присвячені вивченню дієслівно-іменних предикатів у
французькій мові, узагальнено відомості про їхню структуру, мовне значення та функції.
Ключові слова: описовий предикат, структура, дієслівний компонент, іменний компонент.

Французька мова, як і багато інших мов, має велику кількість сполучень дієслова та іменника (V+N) на
позначення дії (стану, вияву ознаки, відношення до чого- або кого-небудь).
На морфологічному рівні подібні утворення не можуть постати цілісними, оскільки репрезентують різні
частиномовні виміри (кожне слово характеризується власним інвентарем реалізації частиномовної семантики),
що виступають єдиним цілим тільки на синтаксичному рівні. При цьому констатація дієслівно-іменного складу
подібних структур коректна лише щодо їхнього вияву на морфологічному рівні, а на синтаксичному рівні вони
еквівалентні дієслову (вести бесіду → бесідувати, проводити агітацію → агітувати і под.).
В українській мові ці одиниці мають назву дієслівно-іменний описовий предикат, мовний статус цих
структур остаточно не визначений, що і зумовлює актуальність пропонованого дослідження.
Метою статті є аналіз досліджень, що присвячені вивченню дієслівно-іменних предикатів у французькій
мові й узагальненню відомостей про їхню структуру, мовне значення та функції.
Велику кількість досліджень, що присвячені вивченню описових предикатів, можна пояснити
різноманітністю підходів до виділення самого предмета дослідження і визначення його місця в системі мови,
що призводить до появи різних термінів на позначення досліджуваних одиниць.
Загалом виділяється чотири основні підходи до визначення мовного статусу аналізованих сполучень:
фразеологічний (Ш. Баллі та ін.), граматичний (Н.С. Дмитрієва, З.Н. Левіт та ін.), синтаксичний (В.Г. Гак,
П.А. Лекант, О.Н. Скворцова та ін.) та перехідний (А.Н. Степанова, Г.В. Макович та ін.).
У французькій мові на позначення сполучень типу avoir faim, faire date, prendre congй звичайно
використовують термін “locutions verbales” „дієслівні вислови‟ [Brunot 1965: 220].
Аналізовані сполучення також називають locution „вислів‟, unitй syntagmatique verbale „дієслівна
синтагматична єдність‟, groupes figйs „сталі групи слів‟, complexe verbal „дієслівний комплекс‟ [Bjorkman 1978:
8-9].
Ж. Дамурет та Е. Пішон ввели в науковий обіг термін coalescence „сполучення‟. Вчені запропонували
семантичну інтерпретацію тісного зв‟язку „union intime‟ між компонентами сполучення, при цьому відзначили
семантичне злиття „la fusion sйmiematique‟ компонентів та згасання „l’etouffement‟ значення дієслова (розгляд за:
[Bjцrkman 1978: 8]).
Концепція Дамурета та Пішона отримала подальший розвиток у працях А. Блінкенберга [Blinkenberg
I960] та С. Бйоркмана [Bjцrkman 1978]. А. Блінкенберг розглядав описові предикати „coalescence‟ у французькій
мові у зв‟язку із явищем транзитивності (перехідність визначувана як семантична неповнота – incomplйtude)
[Blinkenberg 1960: 12, 81-82].
С. Бйоркман зазначає, що “типове” „сполучення‟ складається із дієслова загального значення та
абстрактного іменника. Ці два елементи в семантичному плані створюють нову одиницю, де іменник несе
семантичне навантаження, тоді як дієслово домінує синтаксично [Bjцrkman 1978: 37].
На думку Р.-Л. Вагнера та Ж. Піншон, дієслівні вислови «виражають одне поняття так само, як просте
дієслово, та являють собою “лексичні одиниці”» [Wagner, Pinchon 1968: 458].
Ш. Баллі розглядав ОП серед фразеологічних одиниць перехідного типу між фразеологічною групою та
фразеологічною єдністю. Критерієм розмежовування таких сполучень та фразеологічних єдностей Ш. Баллі
вважав наявність/відсутність артикля при іменному компоненті. Фразеологічні одиниці звичайно вживаються
без артикля, сполучення перехідного типу – з артиклем. Сполучення перехідного типу можуть поширюватися
(пор.: on a une habitude de faire une chose ‘ми маємо звичку робити щось’; on a une habitude bonne ou mauvaise,
inveteree, ancienne ‘ми маємо добру або погану, застарілу, давню і под. звичку’), припускають зміну порядку слів
© Адінцова Ю.А., 2009 Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

69
[Bally 1965: 72]. З фразеологічною одиницею avoir coutume ‘мати звичай’ такі перетворення неможливі. Тому як
більш або менш вільні Ш. Баллі розглядає сполучення recuеillir des informations ‘збирати відомості’; jeter un
coup d’oeuil ‘кинути погляд’; faire un tour ‘здійснити прогулянку’; jouer un tour а qn ‘зіграти жарт з ким-небудь’.
До фразеологічних єдностей він відносить вислови avoir реиr ‘лякатися’, avoir faim ‘відчувати голод’, perdre
connaissance ‘втратити свідомість’; tenir tкte ‘чинити опір’ і под. [Bally 1965: 72].
За Dictionnaire de linguistique et des sciences du langage, маємо таке визначення “вислову” − «це група слів
(іменна, дієслівна, прислівникова), своєрідний синтаксис якої надає цій групі характеру стійкого вислову і
відповідає цільнооформленим словам. Таким чином faire grвce „помилувати, простити‟ − це дієслівний вислів,
що співвідноситься з gracier „милувати‟» [Dictionnaire 1994: 289].
Погляди лінгвістів на функцію ОП у мовній системі є різними. Так, на думку П. Гіро, вислови являють
собою мовні утворення, що не вкладаються в систему мови й існують на периферії цієї системи [Guiraud 1961:
7]. Б. Грюні зазначає: “…вислів не має лінгвістичного визначення. Він витлумачується іншим шляхом (зокрема
за допомогою сучасної наукової психології) і його особливі лінгвістичні характеристики є наслідком його
визначених якостей” [Grunig 1996:17].
Р. Мартен дотримується такого погляду: “… вислів − це стала синтагма, що займає позицію з одного
боку слова, а з іншого − сталої фрази” [Martin 1997: 292]. Він пояснює те, що характеризує прототипні вислови,
коментуючи три характерні ознаки аналізованих одиниць: вибіркові обмеження, нерозкладність змісту,
інтенціональнне значення (протиставлене референтному значенню).
Основоположник романського мовознавства Фридрих Діц, досліджуючи аналітичні лексеми в розділі
“Словотвір”, відносить ці утворення до словоскладання. Як приклади таких одиниць він наводить дієслова avoir
pitiй, demander pardon, faire signe, mettre fin, prendre garde і под. [Diez 1882: 737, 741-742, 755-759].
У романському мовознавстві вживано термін “аналітичне словотворення”, тому дієслівний компонент
faire “робити” у французькій мові розглядають як “словотворчий дієслівний суфікс” [Левит 1979: 126]. На нашу
думку, дієслівний компонент описового предиката – це саме слово, а не афікс. На користь цього твердження
слугує те, що синсемантичне дієслово зберігає архісему “дії” або “стану” і надає всьому сполученню
характеристик дієслова.
Для Ф. Брюно дієслівне сполучення − це “справжнє складне слово” [Brunot 1965: 221]. На думку
Д. Гаатона, дієслівне сполучення – не складне слово, бо кожен cкладовий компонент, за рідкісним винятком,
має здатність виступати в іншх контекстах, і еквівалентність слову є тільки функційною [Gaatone 1981: 49].
Сполучення дієслівного та іменного компонентів не функціонує в реченні як синтаксичний блок, тобто
справді дорівнює слову, тому що дозволяє різні включення елементів між своїми складовими компонентами:
prends en soin, mettez-y fin, avez-vous faim [Gaaton 1981: 56].
Еквівалентність описового предиката слову виступає диференційною ознакою описового предиката. На
погляд Д. Гаатона, дієслівний вислів – це нечленована конструкція (і це її відрізняє від дієслівної синтагми,
вільної конструкції), що наближається до цілісного дієслова, еквівалентом якого вона є prendre fin = finir
[Gaatone 1981: 50].
А. Ломбар вважав, що форми VN демонструють наявність нового синтезу і зливаються з морфологічною
системою [Lombar 1930: 222], звідси термін “аналітичне дієслово”.
В.Г. Гак розглядає дієслівно-іменні предикати як “аналітичний дієслівний присудок, що складається з
напівслужбового дієслова та віддієслівного іменника” [Гак 1983: 187].
У лексичному плані можна говорити про взаємозамінність між простим дієсловом та дієслівно-іменним
предикатом, проте повної синонімії не існує. С. Бйоркман зазначає, що навіть такі пари як connaоtre „знати‟ /
avoir connaissance „знати‟, figurer „мати вигляд‟ / faire figure „мати вигляд‟, tйmoigner „свідчити‟ / porter
tйmoignage „свідчити‟ різняться за структурою, змістом та функцією [Bjorkman 1978: 9].
Л. Гільбер зазначає, що функція ОП є доповнювальною, разом із простими дієсловами описові предикати
“доповнюють гамму моделей вербалізації” [Guilbert 1975: 264]. Р.-Л. Вагнер говорить про “компенсувальну
функцію” ОП, з огляду на відносно меншу кількість у мові дієслівних категорій у порівнянні з іменними
[Цитується за Guilbert 1975: 265].
А. Реї так визначає аналізовані одиниці: “функційна одиниця довша за графічне слово, що будується за
мовними законами як стійка форма і підкоряється синтаксичним правилам так, що бере на себе доповнювальну
функцію” [Rey 1993: VI ].
С. Бйоркман зазначає, що аналізовані конструкції належать мові, а не мовленню [Bjцrkman 1978: 9].
У термінології відбивається тісний зв’язок між компонентами ОП indissociables „неподільні‟ [Bjцrkman
1978: 7]; inseparables „нероздільні‟ [Brunot 1965: 221] і под., до того ж багато лінгвістів зазначає, що ОП – це
стійке сполучення.
Визначення стійкого виразу залежить інколи від синтаксичної стійкості, а інколи від стійкості
семантичної. Г. Грос розрізняє ці два типи стійкості таким чином: “Послідовність (слів) є стійкою з
синтаксичного погляду, коли вона заперечує всі комбінаторні або трансформаційні можливості … Вона є
стійкою з семантичного погляду, коли зміст виступає непрозорим або не складається зі змісту конституентів”
[Gross 1996: 154]. А. Блінкенберг відзначив, що вислови типу avoir besoin (de) „мати потребу (в), потребувати‟, ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

70
не є сталими ‗figйs‘ через те, що вони припускають включення до свого складу прикметників: avoir le plus
pressant besoin „мати настійну потребу‟, та перестановку компонентів: le besoin qu’il avait toujours eu de
„потребу, яку він завжди відчував‟ [Blinkenberg 1960: 12, 81-82].
Все ж таки, дєслівно-іменні предикати характеризуються семантичною та синтаксичною нерозкладністю.
Синтаксична нерозкладність виражається в тому, що на синтаксичному рівні дієслівно-іменний предикат
відрізняється від простого дієслівного присудка тільки кількісно, дієслівний компонент ОП піддається всім
дієслівним формальним перетворенням (особа, число, час, спосіб). І на семантичному рівні дієслівно-іменний
предикат є нерозкладною одиницею [Guiraud 1967: 6], бо загальне значення дієслівно-іменного предиката не є
сумою значень його складових компонентів. Семантична нерозкладність підтверджується існуванням досить
численних рядів: при одному дієслівному компоненті кілька іменних, напр. avoir faim, soif, sommeil, peur, mal і
под. або при одному іменному компоненті кілька дієслівних: avoir, prendre, fare peur; avoir, prendre, fare plaisir,
де заміна дієслова відповідає протиставленню значення, що демонструє семантичне навантаження дієслівного
компонента.
Ми погоджуємося з Д. Гаатоном, що не існує суворих критеріїв, які дозволяють згрупувати велику
кількість мовних одиниць, які традиційно мають назву дієслівні вислови [Gaaton 1981: 71].
С. Бйоркман пропонує тести заміни для виділення ОП на формальному рівні: 1) наявність нульового
артикля, 2) відсутність прийменника de при запереченні; 3) неможливість зміни числа іменного компонента;
4) неможливість заміни іменного компонента займенником; 5) неможливість наявності більше одного іменного
компонента; 6) неможливість синтаксичного поширення за допомогою підрядного означального речення;
7) неможливість поширення іменного компонента означенням; 8) неможливість інверсії; 9) неможливість
трансформації у пасивну конструкцію; 10) неможливість “зовнішньої” прямої транзитивності (неможливість
мати прямий додаток) [Bjцrkman 1978: 39]. Більшість таких трансформацій спрямована на з‟ясування ступеня
граматичної самостійності іменного компонента описового предиката. З.Н. Левіт зазначає: “якщо у результаті
подібних трансформацій вихідний зміст порушується або отримуємо сполучення, що не співвідноситься із
вихідним членом, то це словосполучення слід вважати ОП; якщо ж трансформація не змінює вихідний зміст, то
цю одиницю слід віднести до вільного словосполучення” [Левит 1968: 205].
Щодо структури описових предикатів погляди дослідників розходяться. Так, одні вчені обмежують
аналізовані одиниці типом V+N − “дієслово + іменник без детермінатива”, а інші − включають до описових
конструкцій, утворення з різними детермінативами V+dйt.+N “дієслово + детермінатив + іменник”. Під
детермінативом ми розуміємо лінгвістичний показник при іменнику, що виражає граматичне значення
означеності (артикль, присвійний займенник тощо).
Л. Гільбер бачить у відсутності артикля ознаку сталості, але не вирішальний критерій [Guilbert 1975:
262]. Ж. Гугенем вважає відсутність детермінатива обов‟язковим критерієм віднесення одиниці до описових
предикатів [Gougenheim 1962: 133]. Він наголошує, що вислів prendre la fuite „вдатися до втечі‟ не є описовим
предикатом. Проте багато лігвістів відносять до аналізованих одиниць велику кількість сполучень з
детермінативами, у яких наявна семантична та/або синтаксична зв‟язаність: prendre la fuite „вдатися до втечі‟ –
fuir „втекти‟, prendre son parti „примиритися‟ − se rйsigner „примиритися‟, faire la guerre „вести війну‟– guerroyer
„воювати‟ [Gaaton 1981: 58]. Л. Гільбер зазначає, що в цих випадках детермінативи є типово сталими [Guilbert
1975: 262], тобто вони не можуть взаємозамінюватися з іншими детермінативами, бо ця заміна зруйнує
значення описового предиката.
О.М. Скворцова, розглядаючи аналітичні форми присудка, проводить розмежування між “аналітичними
дієслівними словами” (avoir peur „мати страх, боятися‟, avoir faim „бути голодним‟, prendre fin „закінчуватися‟)
та “аналітичними дієслівними сполученнями” (prendre la fuite „вдатися до втечі‟, faire son entrйe „увійти‟, faire
un sourire „посміхнутися‟), причому останні розглядаються як найважливіші форми аналітичного присудка у
французькій мові [Скворцова 1952: 7].
Функція артикля в описових предикатах не є однорідною. Використання чи невикористання артикля
може розмежовувати аналітичну одиницю та вільне словосполучення (prendre racine „пустити коріння‟ –
prendre la racine „взяти корінь‟), різні аналітичні одиниці (tenir tкte „чинити опір‟ – tenir la tкte „тримати
голову‟), аспектуальні варіанти аналітичних одиниць (faire signe „зробити знак‟ – faire un signe „кивнути‟ – faire
des signes „кивати‟), семантичні варіанти (faire mal „боліти (про частину тіла)‟ – faire du mal „спричиняти біль‟ –
faire le mal „робити шкоду‟) [Левит 1968: 376].
Паралельно з відсутністю детермінатива констатовано відсутність прийменника de при запереченні
прямого додатка (avoir faim – n‘avoir pas faim).
М. Шампань Деб‟єн та М. Сімон виділяють чотири групи дієслівних висловів: 1) дієслівні сполучення,
що припускають включення всіх типів детермінативів, без зміни значення (іменний компонент має тільки
конкретне значення, і зміни значення неможливі avoir tort, faire signe, faire erreur, prendre soin); 2) дієслівні
сполучення, що не припускають включення жодних детермінативів (іменний компонент – абстрактний іменник,
який не може мати конкретного значення avoir horreur, porter secours, prendre garde, rendre visite); 3) дієслівні
сполучення, що зазнають зміни значення при включенні детермінативів (іменний компонент – іменник, що має
конкретне і абстрактне значення demander pardon, avoir sommeil, faire bruit); 4) дієслівні сполучення, що Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

71
припускають включення певних детермінативів (вибір детермінатива залежить від природи іменного та
дієслівного компонентів avoir confiance, avoir pitiй, avoir besoin) [Champagne Desbiens, Simon 2003: 47].
Деякі вчені вбачають у відсутності детермінатива прямий наслідок неозначеності іменного компонента
описового предиката, неповний статус іменника. На думку Ж. Дюбуа, “відсутність артикля ліквідує існування
іменної синтагми”, що і забезпечує синтаксичну нерозкладність [Dubois 1965: 150]. Цей погляд підтримує
С. Бйоркман: “іменний компонент без артикля позбавлений основи своєї синтаксичної незалежності” [Bjцrkman
1978: 39]. Втрата артикля пов‟язується вченим з ознакою “абстрактний” на семантичному рівні, виявляється, в
свою чергу, у відсутності різниці між одниною та множиною [Bjцrkman 1978: 39]. Інші вчені не надають цьому
факту значення, часто мотивуючи це наявністю закріплених детермінативів в усіх різновидах описових
предикатів [Gaaton 1981: 59].
Іменний компонент описового предиката найчастіше має форму однини, рідше – множини. Відсутність
даної парадигми також може пояснюватися неповним номінальним статусом іменного компонента. Для
передачі однократності дії використовується модель “дієслово + іменник в однині з неозначеним артиклем”:
jeter un regard „кинути погляд‟, pousser un cri „крикнути‟. А ітеративність дії у французькій мові виражається за
допомогою структурного типу “дієслово + іменник в множині з неозначеним артиклем”: donner des conceils
„давати поради‟, donner des explications „давати пояснення‟, faire des rйflexions „міркувати‟, prendre des dйcisions
„приймати рішення‟ і под.
Неможливість заміни іменного компонента займенником le „його‟, la „її‟, les „їх‟ або en „їх‟, без зміни
вихідного змісту, також виступає однією з диференційних якостей ОП. С. Бйоркман зазначає, що тільки
розмовний стиль мови дозволяє подібні заміни, і наводить такий приклад: Georges Pompidou devait garder
confiance pour que les autres ne la perdent pas „Жорж Помпіду повинен зберігати віру для того, щоб інші її не
втратили‟ [Bjцrkman 1978: 40].
С. Бйоркман відзначив роль атрибутивних компонентів у формуванні зворотів. Прикметники і
прислівники, за його спостереженнями, вносять додаткові смислові відтінки в дієслівно-іменні сполучення або
змінюють їхню семантику [Bjorkman 1978: 52]. Прикметник у цій функції наближається до прислівника
(позначається характеристика дії) (prendre part active „брати активну участь‟ – participer activement „активно
брати участь‟), але формально він залежить від субстантивного компонента, що зберігає певні валентні якості
повноцінного іменника, функція ж узгодженого означення виступає у модифікованому вигляді [Левит 1968:
383].
Велика кількість описових предикатів французької мови дозволяє включення прикметника або іншого
поширювача стуктури, і це поширення веде за собою включення артикля: avoir faim „відчувати голод‟ – avoir
une faim terrible „відчувати жахливий голод‟.
Існування кількох іменних компонентів при одному дієслові, на думку Д. Гаатона, можливе за умови, що
іменники входять до описового предиката ідентичної структури: Nous avons faim et soif „Ми хочемо їсти та
пити‟; Il me fait а la fois peur et pitiй „Він одночасно викликає у мене страх і жалість‟. Яскравим прикладом
зв‟язаності ОП є наступне речення: J‘ai perdu patience et j‘ai perdu mon enthousiasme „Я втратив терпіння та
ентузіазм‟ [Gaaton 1981: 64].
Іменний компонент ОП займає позицію прямого додатка, тому “зовнішня” пряма транзитивність є
неможливою. С. Бйоркман зазначає, що трансформація ОП у пасивну форму принципово не можлива, і пасивні
конструкції з ОП є не частими, частіше це конструкції з дієсловами donner „давати‟, faire „робити‟ [Bjцrkman
1978: 42-43].
Всі обмеження для іменного компонента (нульовий артикль, неповна парадигма числа, обмеження при
поширенні) призвели до того, що такий іменник називають “несправжнім” [Gaaton 1981: 57].
Отже, описовий дієслівно-іменний предикат це семантично нечленована, синтаксично неподільна
одиниця мови, що складається із дієслівного компонента, що домінує синтаксично, та іменного, який є
семантичним центром сполучення. Взагалі описовий предикат за своєю природою – дуже суперечлива мовна
одиниця, бо являє собою за формою – словосполучення, за функцією – слово, за відношеннями між
компонентами – аналітичну конструкцію. Описові предикати французької мови, що мають у складі
детермінатив, відрізняються від конструкцій з нульовим артиклем ступенем зв‟язаності компонентів і є менш
лексикалізованими. ОП виконують у мові доповнювальну функцію і розширюють вербальні можливості мовців
у вираженні думки. Не існує суворих критеріїв, що дозволяють згрупувати всі описові предикати, набір
критеріїв залежить від підходу автора. Основними диференційними ознаками ОП є: семантична та синтаксична
зв‟язаність, функційна еквівалентність дієслову.

Література
Гак 1983: Гак В.Г. Сравнительная типология французского и русского языков. – М.: Просвещение,
1983. – 290 с.
Гак 1965: Гак В.Г. Десемантизация языкового знака в аналитических структурах синтаксиса //
Аналитические конструкции в языках различных типов. М., 1965. – С. 129 – 142. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

72
Левит 1968: Левит З.Н. К проблеме аналитического слова в современном французском языке. – Минск,
1968. – 445 с.
Скворцова 1952: Скворцова О.Н. Аналитические построения глагольного сказуемого в современном
французском языке: Автореф. дис. … канд. филол. н. – М., 1952. – 17 с.
Bally 1965: Bally Ch. Linguistique gйnйrale et linguistique franзaise. 4e йd., Francke, Berne, 1965. − 416 р.
Bjцrkman 1978: Bjцrkman S. Le avoir besoin. Йtude sur la coalescence verbo-nominale en franзais. – Uppsala,
1978. – 252 p.
Blinkenberg 1960: Blinkenberg A. Le problиme de la transitivitй en franзais moderne. Essai syntacto-
sйmantique, Kobenhavn, Munksgaard, 1960.− 366 p.
Brunot 1965: Brunot F. La Pensйe et la Langue. 3e йd., Paris: Masson, 1965.− 982 p.
Champagne Desbiens, Simon 2003: Champagne Desbiens M. and Simon М. Dйterminants et locutions verbales.
Manuscript, 2003 // www.er.uqam.ca/nobel/scilang/cesla02/ mara_margue.pdf.
Diez 1882: Diez F. Grammatik des romanischen Sprachen. Fьnfte Auflage. Bonn, 1882.− Р. 737, 741-742, 755-
759
Dubois 1965: Dubois J. Grammaire structurale du franзais: nom et pronom, Paris, 1965 – 192 p.
Dictionnaire 1994: Dictionnaire de linguistique et des sciences du langage. − Paris: Larousse, 1994 − 514 р.
Gaatone 1981: Gaatone D. Les “locutions verbales”: Pour quoi faire? // Revue Romane, 1981. −№ 16-1/2. −
Р. 49-73.
Gougenheim 1962: Gougenheim G. Systиme grammatical de la langue franзaise. Paris: Ed. D’Artrey, 1962 −
373 p.
Gross 1997: Gross G. Du bon usage de la notion de locution. La locution entre langue et usage. − Fontenay-
Saint-Cloud: Coll. Langages ENS Editions, 1997 − P. 201-223.
Grunig 1996: Grunig B.-N. Prйface // Martins-Baltar M. La locution entre langue et usages. − Fontenay Saint-
Cloud: ENS Йditions, 1996. − P. 13-17
Guilbert 1975: Guilbert L. La crйativitй lexicale, Paris, Larousse, 1975. − 285 p.
Guiraud 1961: Guiraud P. Les locutions franзaises. − Paris: PUF, 1961. − 122 p.
Rey 1993: Rey А. Locution // Dictionnaire des expressions et locutions. Dictionnaires Le Robert, Paris, 1993.
Lombard 1930: Lombard A. Les constructions nominales dans le franзais moderne . Uppsala, 1930. – 295 p.
Martin 1997: Sur les facteurs du figement lexical // Martins-Baltar M. La locution entre langue et usages. −
Fontenay Saint-Cloud: ENS Йditions, 1997. − P. 291-305.
Wagner, Pinchon 1968: Wagner R.L., Pinchon J. Grammaire du franзais classique et moderne, 2-iиme йd., Paris,
1968. – 648 р.

The analysis of researches, which are devoted the study of verbal-nominal predicates in French and
generalization of information about their structure, linguistic value and functions, is given in the article.
Keywords: descriptive predicate, structure, verbal component, nominal component.

Надійшла до редакції 31 березня 2009 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.