Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Анатолій Загнітко — ЕКВІВАЛЕНТИ РЕЧЕННЯ: СТАТУС, ОБСЯГ І ФУНКЦІЙНА ТИПОЛОГІЯ

Розглянуто еквіваленти речень зі встановленням їхніх диференційних ознак, простежено визначальні і
визначувальні параметри еквівалентів речення, охарактеризовано класифікаційні і кваліфікаційні виміри цих
висловів, висвітлено структурні, семантичні і функційні типи еквівалентів речення, охарактеризовано слова-
речення, незакінчені (обірвані) речення, формули мовного / мовленнєвого етикету і речення-звертання як
основні типи еквівалентів речення з розмежуванням власне- і невласне-еквівалентів речення.
Ключові слова: еквіваленти речення, слова-речення, речення-звертання, обірвані речення.

1. Актуальність проблеми. Визначальні і визначувальні параметри еквівалентів речення. У лінгвістичній
науці загалом, та у слов‟янській і українській лінгвістиці зокрема, склалася певна традиція, за якою речення,
виражені словом або синтаксично неподільною сполукою слів, називають або нерозчленованими [Беларуская
1986, с. 236], нечленованими [Современный 1964, с. 438; Современный 1988, с. 190; Бабайцева 1979, с. 139;
Скобликова 1979, с. 145; Буряк 1987, с. 118], словами-реченнями [Шульжук 2004; Валгина 1991, с. 203;
Яўневіч, Сцяцко 1987, с. 150; Современный 1979, с. 83], синтаксично неподільними [Беларуская 1998, с. 119],
еквівалентами речення (замінниками речення) [Сучасна 1979, с. 289-309], вигуковими (у широкому сенсі)
[Гвоздев 1973, с. 186-191]. Водночас І.І. Слинько, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянська [Синтаксис 1994]
констатують, що більшість висловів з називним відмінком здебільшого вважали номінативними реченнями, з
непрямими відмінками – неповними або еліптичними реченнями, зі звертаннями, частками, вигуками –
ізольованими частинами, чи еквівалентами речень і под. [Сучасна 1972, с. 259-262, 289-309]. У шкільних
підручниках такі вислови називаються словами-реченнями. Інколи наголошують, що сьогодні “до еквівалентів
речення звичайно відносять слова-речення, незакінчені структури, звертання-речення (вокативні речення).
Розгляд їх поза межами двоскладних і односкладних структур зумовлюється тим, що вони не мають деяких
суттєвих ознак речення, зокрема не диференціюються на члени речення (слова-речення) або ж становлять
незакінчену частину речення (незакінчені речення) чи характеризуються підтекстом, реалізація якого може
бути різною (вокативні речення)” [Шульжук 2009, с. 173]. Очевидно, підтекст властивий усьому загалу таких
© Загнітко А.П., 2009 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

80
утворень – словам-реченням, незакінченим (обірваним) реченням, вокативним реченням і под., оскільки
підтекст завжди вмотивовує їхнє функційне навантаження.
Використання певних термінів на позначення загалу таких висловів є дискусійним. Не зовсім вдалим
постає термін слова-речення, оскільки його основу складає суто кількісний показник – “речення з одного слова”
[Шульжук 2004; Валгина 1991, с. 203; Яўневіч, Сцяцко 1987, с. 150; Современный 1979, с. 83]. Відомо, що
однослівними можуть бути й інші різновиди речень – безособові, номінативні, неповні, пор.: Смеркає. Знову
далеч млою затягло (А. Яна); Весна. Струмки. Проліски. Чарівність грає у душі (А. Яна); «Ти щось, юначе,
тут наче і шукаєш?» – «Коня» (М. Матіос); біл. Поцямнела. Вецер сціх. Залаціцца ціхі асенні дзень (К. Чорни);
Жніво. Ранне. Спелае жыта схіліла каласы (М. Гароцкі); «Ты помніш мяне?» – «Помню» (М. Лужанін);
рос. Светает!.. Ах, как скоро ночь минула! (А. Грибоедов); Тишина… Тишина… Не во сне – наяву. И сказал
пехотинец: «Отмаялись. Баста!» И приметил подснежник во рву (А. Сурков); «Что, господин адъютант,
какие новости!» – спросил офицер… – «Хорошие!» (Л. Толстой). До того ж, цим терміном позначають не тільки
речення з одного слова, але й синтаксично нерозкладні сполуки слів: «Щось лихе?» – «Ще ні» (Натан Рибак);
«То можна уже й починати сіяти?» – «А то ж як! Починайте» (Остап Вишня); біл. «Так, у вас ѐсць чаму
навучыцца?» – «А як жа ж… Вядома» (І. Мележ); рос. «Вот, я же тебя, я же тебя – на, на, на!» – говорила
бабушка, встав с места и поймав Викентьева за ухо (І. Гончаров). Наголошення в цьому разі, що кваліфікація
так званих слів-речень як нечленованих еквівалентів речень викликає найменше дискусій з-поміж усього загалу
еквівалентів речення [Шульжук 2009, с. 173], вимагає уточнення, оскільки саме їхнє виділення здебільшого
обґрунтовано принципом еквівалентності, пор. твердження: “С л о в а м и – р е ч е н н я м и називаються
речення, виражені одним неповнозначним словом чи сполученням неповнозначних слів, що служать для
передачі змісту цілого речення, виступаючи його еквівалентом (виділення наше – А.З.)” [Медушевський
1975, с. 343].
Інколи заперечують доцільність використання терміна еквіваленти речення [Беларуская 1986, с. 236] на
тій підставі, що він не дає відповідь на питання, чи можна вважати реченнями вислови типу Невже?;
біл. Няўжо?; Ах так?!, рос. Неужели?; Ах так!; див. також [Рагаўцоў 2001, с. 111]. Оскільки за синтаксичними
критеріями (у них не можна виділити ні головних, ні другорядних членів речення), тому, на думку
В.І. Рагавцова та ін., їх слід кваліфікувати як синтаксично неподільні (нечленовані, нерозчленовані). Такий
підхід вимагає певної корекції, тому що еквівалентність у жодному разі не означає повну формальну і
семантичну, і функційну тотожність, у цьому разі говориться про можливість певного вислову заповнювати
синтаксичну позицію речення і функційно дорівнювати йому – у комунікативному, денотативному,
сигніфікативному, когнітивному, семантичному аспектах. Тому доцільно їх кваліфікувати як еквіваленти
речень.
2. Основні піходи до розгляду еквівалентів речення. Еквіваленти речень можна розглядати у
вузькому і широкому вимірах. Перший ґрунтується на простеженні специфіки та особливостей вияву тільки
конструкцій з частками, модальними словами, вигуками. Широкий підхід має опертям розгляд усього загалу
еквівалентів речення: 1) конструкцій, виражених частками, модальними словами, вигуками; 2) обірваних
(незакінчених, незавершених) речень; 3) речень-звертань [Шульжук 2004, с. 138-150; Ачилова 2006, с. 34],
4) формул мовного / мовленнєвого етикету.
Для вичерпної картини необхідно простежити етапність аналізу таких висловів- еквівалентів спочатку у
вузькому розумінні, а потім – у широкому. У вузькому розумінні розгляд еквівалентів речення має свою
традицію. Так, О.О. Шахматов говорив про ті чи інші вислови у вигукових безпідметових реченнях [Шахматов
1941, с. 86]. Як особливий підтип односкладних речень їх чи не вперше виділив М.С. Поспєлов, вважаючи їх
словами-реченнями [Грамматика 1954, т. 2, ч. 2, с. 79]. Оскільки вони не мають членів речення, К.М. Галкіна-
Федорук вважає недоречним зараховувати їх до двоскладних чи односкладних речень, бо однослівними можуть
виступати будь-які інші різновиди односкладних. Визначальною ознакою цих висловів “є не тільки їхня
синтаксична нерозчленованість, а й абсолютна їхня неподільність на звичайні структурні склади – підмет і
присудок” [Современный 1964, с. 438]. Це зумовило кваліфікацію К.М. Галкіною-Федорук таких висловів як
неподільних речень [Современный 1964, с. 438-441]. Для Ю. Шевельова еквівалентами речення виступають
“…ті слова або словосполучення, в яких не виявлені і не можуть бути виявлені жодні головні члени речення,
що не перешкоджає цим словам або словосполученням концентрувати в собі значення цілих речень, напр.: «Так
ні, не лежиться Артемові!» (А. Гол.); «Може Ліда й боялася, а я – аніже» (Грін.)” [Шерех 1951, с. 98].
Ю. Шевельов наголошує, що саме такими висловами можна вважати також вигуки, якщо їх ужито самостійно
перед реченням або після речення, у цьому разі вони почуттєво висловлюють зміст думки, що оформилась у
речення або могла б у нього оформитися, напр.: «Вай, таточку, голубочку! – Цить, синку мій, цить!»
(Ю. Федькович), додаючи, що в ролі такого вигука може виступати і первісно повнозначне слово: «А крик, а
гомін від того народу, батечки» (Г. Квітка-Основ‟яненко) [Там само, с. 98]. Почуттєво висловлюють зміст
думки – це і є той підтекст, що постає доступним завдяки мотиваційній рамі певної ситуації. Такий підхід
постає досить аргументованим і переконливим.
З‟ясовуючи особливості еквівалентів речення у вузькому сенсі, П.С. Дудик, услід за Л.А. Булаховським,
Ю. Шевельовим, вважає їх еквівалентами речення і термінологічно позначає як слова-речення [Сучасна 1972, Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

81
с. 269; Дудик 1973, с. 212]. Він констатує, що “слова-речення є своєрідними з різних поглядів:
с и н т а к с и ч н о г о – не мають будови речення, будь-яких його членів, не поширюються за допомогою
пояснювальних слів; м о р ф о л о г і ч н о г о – виражаються переважно службовими словами, і лише деякі
типи повнозначних речень репрезентують їх; ф у н к ц і о н а л ь н о — з м і с т о в о г о – через
синтаксичну нечленованість не містять у собі значення диференційовано вираженого суб‟єкта і об‟єкта дії,
різних ознак, кількостей тощо” [Сучасна 1972, с. 290].
Аналізовані утворення Н.Ю. Шведова вважає відносно незалежними висловленнями або
неграматичними реченнями (під останнім витлумачено ненормативне вираження предикативної і/або
граматичної основи речення) [Русская 1980], у цьому разі під граматичні речення підведено всі усталені моделі
вираження предикативного мінімуму в односкладних та двоскладних реченнях. Утворення, виражені частками,
модальними словами, вигуками, Н.Ю. Шведова [Русская 1980] також називає словами-реченнями, а
І.І. Слинько, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянська наголошують, що “точніше визначати такі конструкції все-таки
не реченнями, а висловлюваннями чи комунікатами” [Синтаксис 1994, с. 202], що ні в якому разі не вичерпує і
не розв‟язує проблеми. Автори констатують тільки усталений вияв і функційне наватаження подібних висловів.
У вузькому розумінні еквіваленти речення інколи називають нечленованими реченнями (словами-
реченнями) на тій підставі, що вони “не мають у своєму складі окремих членів речення (ні головних, ні
другорядних), тому й не можуть бути віднесені ні до двоскладних, ні до односкладних речень” [Тихоша 2009,
с. 77] (див. також: [Валгина 1973], пор.: Ні, голосу я гучного не маю! (Леся Українка); Овва! Не вихвачуйся,
синку, з нерозумним словом (М. Коцюбинський); Еге! Це не ваші груші (І. Нечуй-Левицький). Надання
пріоритетності їм як словам-реченням не може бути викінчено мотивованим у силу того, що і ціла низка
номінативних односкладних речень здебільшого виражені одним словом, де останнє дорівнює реченню: Ліс.
Пітьма. І навколо ні звуку. І зоря над його головою (О. Підсуха); Осінь. Вокзал. І легенька валізка. Поїзд в
тумані на рейках заграв (С. Пушик); Сад і тіні, тишина. Очі сині край вікна (В. Сосюра). Щоправда, це слова
різних частин мови, оскільки у словах-реченнях зазвичай виступають частки, вигуки і под., а в номінативних –
іменники або інші субстантивовані слова, але ця різниця не акцентована в терміні. Визначення їх як
нечленованих речень має опертям також і те, що вони “нічого не називають, не описують ситуацію, але як і
кожне речення, виражають думку про щось” [Беляев 2007, с. 174], швидше не думку, а певну емоцію, волевияв,
що еквівалентна відповідній думці на психологічному рівні тощо.
Визначення еквівалентів речення у вузькому розумінні має опертям їхнє функційне призначення, коли
стверджують, що вживаються “синтаксично неподільні речення (курсив наш – А.З.) переважно в діалозі, де
контекст та особливості інтонації надають їм закінчення” [Беларуская 1989, с.162], констатуючи, що такі
речення подають позитивну (стверджувальні) або негативну (заперечні) відповідь на чиєсь висловлення,
модально-експресивну, емоційну оцінку (емоційно-оцінні (вигукові), спонукання до дії (спонукальні), питання
(питальні) [Беларуская 1989, с.162], пор.: «Ён же яшчэ летась прадаў хату!» – «Ну!» – «Вот табе і на!» Не
ведаў?» (К. Чорни); «Я, здаецця, не ў час прыйшоў», – разгублена прамовіў Лабановіч. «Нічога, нічога, – сказала
жанчына. – Здымайце паліто» (Я. Колас); «Максім яшчэ не вярнуўся?» – «Не» – «Не?» (Я. Колас); «Думаю,
што Сяргею Мажэйку, як аграному, больш па густу будзе самы адсталы па ўрожайнасці калгас». – «Вось
табе і на!» – ледзь не вырвалася ў Сяргея» (У. Шахавец); «Во-о-он! – раптом крычыць Галена. – Вон! Вон!»
(К. Чорни).
До еквівалентів речення у вузькому розумінні інколи відносять також і вокативні речення, що за формою
нагадують звертання, але характеризуються семантико-граматичною ізольованістю і на відміну від звертання
вокативні речення не супроводжуються висловленням на адресу співрозмовника, а особливою інтонацією
виражають почуття адресанта: докір, радість, подив, страх, пересторогу: «Алѐша!» – дзіка вырвалася з майго
нутра, і я адчуў, што звар‘яцею, калі не выратую яго (В. Бровка) [Беларуская 1989, с. 164]. Такий погляд
постає, певною мірою, мотивованим.
Інколи в розгляді таких висловів наголошують, що слово-речення – “окреме слово або нерозкладний
фразеологізований вислів, що функціонують як незалежні висловлення і виражають різні суто комунікативні
аспекти ситуації” [Гак 2004, с. 715], що дозволяє кваліфікувати їх як комунікативи (В.Г. Гак), пор. у [Синтаксис
1994] – комунікати. Такий аналіз постає досить привабливим, оскільки семантика терміна комунікативи є
прозорою, але вона радше відображає лише комунікативне спрямування, але аж ніяк не уможливлює їхній
розгляд на формально-граматичному, семантико-синтаксичному рівнях. Цей термін відображає комунікативну
орієнтованість утворень як спеціалізовану. Тому доцільніше їх кваліфікувати як еквіваленти речень, що
особливо показовим є на формально-граматичному і семантико-синтаксичному рівнях. Поняття
еквівалентності, інколи в цьому сенсі вживають термін аналогійність (М.Й. Конюшкевич), послідовно
використовуваним постає у морфологічних студіях, пор. еквіваленти прийменників (М.В. Всеволодова,
М.Й. Конюшкевич, Г.В. Ситар, І.Г. Данилюк, А.А. Лучик та ін. [Канюшкевіч 2008; Лучик 2003; 2006]). У цьому
разі під еквівалентністю витлумачено будь-який одно- чи багатослівний компонент, що у відповідній ситуації
постає еквівалентом певної морфологічної форми або морфологічного слова.
Аналіз таких висловів як еквівалентів речення інколи розглядають крізь призму невизначеності й
абстрагованості їхньої семантики, морфологічної “безформеності”, нечіткого вияву модально-часового ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

82
значення, що дозволяє кваліфікувати їх як “замінювачі” речень на осі перехідності від лексико-фразеологічної
до синтаксичної системи [Современный 1996, с. 343]. Для І.Р. Вихованця нечленованими реченнями (словами-
реченнями) є “речення, виражені частками, модальними словами і вигуками” [Вихованець 1993, с. 100],
водночас автор наголошує, що висловлене нечленованими реченнями можна передати звичайними реченнями,
пор.: Ти підеш сьогодні до лісу по листя для гербарію? – Так ( = Я піду сьогодні до лісу по листя для гербарію)
або Ні (Я не піду сьогодні до лісу по листя для гербарію). У цій тезі імпліковано принцип еквівалентності.
Суттєвим постає твердження про те, що у нечленованих реченнях наявні “реакції, відгуки мовця на
висловлення мовця, найчастіше – на його запитання. Без зв‟язку з відповідним контекстом вони втрачають
комунікативний сенс” [Вихованець 1993, с. 100]. Основу тлумачення таких висловів у І.Р. Вихованця складає
якраз еквівалентність, тому що будь-який такий вислів постає еквівалентним цілісному реченню: «Геть» –
«Ідіть звідси!» і под. Цю ознаку тлумачить як визначальну і К.Ф. Шульжук [Шульжук 2004, с. 138-150].
Нечленованими такі вислови вважають В.В. Бабайцева та Л.Ю. Максимов [Бабайцева 1981, с. 115], які, на їхню
думку, завершують систему структурно-семантичних типів простого речення.
У широкому розумінні усі еквіваленти речення в чомусь подібні до власне-речень і водночас
відрізняються від них. Спільним з граматичним реченням для них є: 1) наявність відповідного інтонаційного
оформлення; 2) можливість вираження суб‟єктно-модальних значень; 3) наявність/відсутність поширювачів;
4) можливість поставати компонентом складного речення. Не менш значущими виступають відмінності таких
висловів від граматичних речень: а) відсутність граматичного зразка чи прихованої орієнтації на нього;
б) неможливість утворення парадигмальних форм; в) відсутність постійних реалізацій; г) відсутність
номінативного значення у слів, що утворюють конструктивну основу таких висловів. О.Б. Сиротініна повністю
підтримує погляди Н.Ю. Шведової [Сиротинина 1980, с. 83] щодо неграматичності таких висловів. Оцінка їх як
синтаксичних сегментів є цілком коректною і ґрунтується на суто стилістичних засадах [Дудик 1975, с. 215].
Виділення таких відносно незалежних висловлень тільки на підставі комунікативного функціонування
дозволяє І.І. Слиньку, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянській кваліфікувати їх як комунікати [Синтаксис 1994,
с. 286] (пор. також погляди Г.В. Валімової, О.Б. Сиротініної [Валимова 1971, с. 34; Сиротинина 1980, с. 93]), на
підтвердження чого констатовано: “…предикативні одиниці у певному розумінні становлять собою
висловлення, комунікати, але за ними усталилась назва речення. Щоб розрізняти ці одиниці, варто
користуватись терміном комунікати” [Синтаксис 1994, с. 286]. Сам термін комунікати є не зовсім прозорим у
формально-граматичному і семантико-синтаксичному аспектах, у межах яких ці вислови прагнуть розглядати.
Цей термін відображає тільки комунікативний статус таких висловів, а на цьому рівні і граматичні речення
постають висловленнями не певною мірою (як стверджують І.І. Слинько, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянська), а
цілком самодостатніми.
3. Кваліфікативні і класифікаційні ознаки еквівалентів речення. Еквівалентам речень не властиві
граматичні обмеження і їх здебільшого в широкому розумінні систематизують і класифікують за семантикою
вияву.
Кваліфікативними ознаками еквівалентів речення в широкому розумінні є: 1) контекстуальна і
ситуативна мотивованість значення; 2) відсутність внутрішнього членування, тобто виділення головних і
другорядних членів речення; 3) амальгамність номінативного та оцінного начал; 4) співвідношення не з
пропозицією, а із судженням; 5) інтонаційне оформлення; 6) відсутність парадигми у вузькому і широкому
виявах (варіації, модифікації, трансформації); 7) наявність високого ступеня абстрагованості семантики;
8) відносна семантико-граматична автономність.
За метою висловлення еквіваленти речення в широкому розумінні можна класифікувати за:
а) комунікативною настановою (розповідні, питальні та спонукальні речення); б) емоційно-експресивним
забарвленням (поділяються на окличні і неокличні); в) співвідношенням з об‟єктивною дійсністю і логічним
критерієм (стверджувальні і заперечні). Розгляд усіх еквівалентів речення як рівнорядних без належного
коментаря (типу стверджувальні, заперечні, питальні, спонукальні, далі додаючи емоційно-оцінні (виражають
емоційну оцінку висловленого або чиїхось дій (схвалення, радість, здивування і под.), є невиправданим (пор.:
[Тихоша 2009, с. 78]), оскільки поєднано різні класифікаційні начала і параметри. Включення до складу
еквівалентів речення утворень типу «Яка краса! – тихо вигукнула мати» є не зовсім коректним, тому що
останні є номінативними за умови їхньої інтонаційної цілісності і двоскладними за умови наявності в них паузи
між двома елементами. Не кажучи уже про спробу включити до їхнього складу також “слова-речення, які
виражають привітання, подяку, вибачення, інші формули мовного етикету: Наприклад: «На добраніч, ниви і
поля» (М. Коцюбинський)” [Тихоша 2009, с. 78], адже такі формули мовного / мовленнєвого етикету належать
до еквівалентів речення, але аж ніяк не до слів-речень.
Непоодинокими постають твердження, що поза контекстом еквіваленти речень у вузькому розумінні не
можуть уживатися, бо вони не мають номінативної функції, а виконують тільки комунікативну функцію – не
називають певну дійсність, а виражають ствердження або заперечення чого-небудь, дають емоційно-оцінну
характеристику, спонукають до дії, подають питання (В.Г. Гак та ін.), тому такі вислови поділяються на
стверджувальні, заперечні, емоційно-оцінні, спонукальні, питальні, що знову ж таки засвідчує синтез кількох
класифікаційних параметрів. Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

83
Щодо класифікації за особливостями вираження, то еквіваленти речень можуть бути виражені частками,
модальними словами, вигуками, фразеологізмами, для їхньої семантики властивий високий ступінь
абстрагованості. Морфологічне вираження еквівалентів речення дозволяє в загальному реєстрі розмежувати:
а) слова-речення, виражені частками; б) модальні слова-речення; в) вигукові слова-речення [Бабайцева
1981, с. 113].
Не зовсім викінченим та аргументованим постає твердження, що за “засобами вираження такі
конструкції (еквіваленти речення у вузькому розумінні – А.З.) можна назвати неповнозначними комунікатами,
бо вони виражаються переважно неповнозначними словами – частками” [Синтаксис 1994, с. 202], оскільки
неповнозначне вираження ні в якому разі не може поставати діагностичним показником неповнозначності
речення, пор.: Вибігає (маляр – А.З.), кругом глип, – Мужика й ні пари! (С. Руданський), де простий присудок
виражений вигуком, але речення залишається двоскладним і повністю, вичерпно відображає певну пропозицію.
4. Функційна типологія еквівалентів речення. У широкому сенсі еквіваленти речення охоплюють і
1) слова-речення (структурно нечленовані синтаксичні одиниці, що виражаються частками, модальними
словами і вигуками); і 2) незакінчені (або обірвані) речення (структури, які не містять виражених ознак
внутрішньої структурної організації і комунікативно-інформативної завершеності); і 3) звертання-речення
(однослівні речення, виражені кличним відмінком іменника, що самостійно передають нерозчленовані думки,
почуття, волевиявлення); і 4) формули мовного / мовленнєвого етикету.
У [Шульжук 2004, с. 138-150] до таких висловів віднесено тільки перші три. Цього ж погляду
дотримується і В.П. Ачилова [Ачилова 2006, с. 34].
За семантикою часто з-поміж еквівалентів речення розрізняють: 1) форми називання; 2) форми вказівки;
3) форми замінників речення [Русская 1980, с. 419] і под. Щоправда, у такій класифікації не зовсім коректною
постає остання група, що, власне, цілком синонімічна з поняттям еквівалента речення і є поняттєво досить
ємною, охоплюючи також і дві попередні.
Перший різновид у цьому разі містить форми називного уявлення, на який звернув увагу і подав чи не
першу кваліфікацію О.М. Пєшковський, констатуючи, що таким формам властива або 1) оклична інтонація; або
2) інтонація незакінченості; або 3) питальна інтонація [Грамматика 1954, т. 2, ч. 2, с. 72-23]. Переконливішою є
кваліфікація подібних форм називного як особливого вияву односкладних номінативних речень, що
перебувають на межі між односкладними реченнями та еквівалентами речення [Бабайцева 1968, с. 137; Сучасна
1982, с. 262]. Розширюючи обсяги висловів зі значенням уяви та називання, до них зараховують також і
відповідні інфінітивні вислови, для яких властиві: 1) відсутність емоційного забарвлення і 2) постійний зв‟язок
з текстом за допомогою займенників [Русская 1980, с. 420], пор.: Підвищувати вимоги до сучасного бізнесу!
Таке завдання стоїть сьогодні не тільки перед Кабінетом Міністрів України, але й перед профільними
комітетами Верховної Ради України (Україна молода. – 2007. – 21 липня). Виражені формами називного
відмінка та формами інфінітива (див., наприклад: [Синтаксис 1994, с. 286-289]) конструкції зі значенням уяви і
називання аж ніяк не належать до еквівалентів речення, тому що в їхній структурі наявний єдиний головний
член речення (форма називного відмінка або форма інфінітива), від якого можуть залежати інші члени речення,
їхня ж функція уяви і називання є чітко простежуваною в рамах певної ситуації, що засвідчує їхню ситуативну
мотивованість і закріпленість. Тут уже не заторкнуто форми називання, виражені непрямими відмінковими або
прийменниково-відмінковими формами типу І тої ж ночі… У Тригубенка в хаті метушня – збори в дорогу
(А. Головко); Біля ожереду. Саме місяць за хмару зайшов (А. Головко), де форми І тої ж ночі… і Біля ожереду,
кваліфіковані у [Синтаксис 1994, с. 289] як форми називання з вказівкою на місце або час, є суто
внутрішньотекстовим виявом реченнєвої реорганізації для виділення певного сегмента, для чого він займає
ініціальну позицію. Увесь його зміст і формальне вираження підпорядковані внутрішньореченнєвим інтенціям.
Вислови зі значенням вказівки типу Он Тибр перед носом у нас (І. Котляревський) або Он і млин та
болота! Передні ж підводи, погляньте, в улицю радо в‘їжджають (П. Тичина); От і берег. Пий, Аркадію, з
каски воду золоту (В. Сосюра) [Синтаксис 1994, с. 289] постають односкладними номінативними реченнями з
єдиним головним членом речення, виконуючи, поза усяким сумнівом, у спілкуванні роль комунікатів. Свого
часу ще О.М. Пєшковський кваліфікував їх як номінативні речення [Пешковский 1956, с. 345]. Подібні погляди
висловлювали і Ю. Шевельов, і Л.А. Булаховський та ін. Так, Ю. Шевельов констатував, що “…мовець може
виявити свою участь, супроводячи називне речення вказівними частками ось, он, от, ніби показуючи
сприймане слухачеві. Це так звані вказівні називні речення, напр.: «От пляшка дулівки, от пів сотні тарані,
ще свіжа була по весні; осьде ж і серпаночок» (Кв.)” [Шерех 1951, с. 96], пор. також: [Бінтенко 1967, с. 103;
1968]. Аргументація їхнього нереченнєвого статусу тим, що вони не називають предмети чи ситуації, а “тільки
вказують на них і не мають форм парадигми” [Русская 1980, с. 421] з наголошенням особливого статусу
вказівних елементів у структурі таких висловів, визначаючи їх як “вказівні прислівники” [Там само, с. 289], є
дещо сумнівною. Не рятує ситуації і визначення таких вказівних елементів як синтаксичних вказівних часток
[Синтаксис 1994, с. 290], тому що не з‟ясовано найголовнішу специфіку таких висловів – їхню цілісність, ядром
якої виступає форма називного відмінка. Необхідність концентрації уваги на певному явищі, предметі
зумовлює з‟яву відповідного вказівного елемента. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

84
4.1. Еквіваленти речення: структурний аспект. Для послідовного розмежування вузького і широкого
розуміння еквівалентів речення слід умовно їх диференціювати. У вузькому розумінні еквіваленти речення
охоплюють тільки вислови, виражені частками, модальними словами і почасти вигуками. Це група так званих
власне-еквівалентів речення, а незакінчені (обірвані) речення, речення-звертання, формули мовного /
мовленнєвого етикету – це невласне-еквіваленти. Між цими двома різновидами еквівалентів не існує
абсолютної рівнорядності, тому їх доцільно розглядати окремо.
4.1.1. Власне-еквіваленти речення: основні різновиди. Класифікацію власне-еквівалентів речення
слід здійснювати за функцією з урахуванням аспектів мовленнєвої ситуації (категорії істинності,
комунікативної настанови, модальності і под.).
Логічні власне-еквіваленти речення корелюють з категорією істинності і диференційовані на
стверджувальні і заперечні їхні різновиди. Їхньою особливістю є анафоричний характер: у первинній функції
вони корелюють з попереднім реченням і набувають точного значення завдяки цьому зв‟язку, що дозволяє
інколи кваліфікувати їх як фразові займенники: «Ти сьогодні працював багато над продовженням
експерименту?» – «Ні» (П. Загребельний); «Чи вдалося вам побувати на новобудові?» – «Так» (Україна
молода. – 2008. – 11 червня). Поза анафоричним використанням так, ні/ані виконують вторинні функції. Так, ні
може виражати заборону, якщо воно використовується як реакція на чиюсь дію. Як логічні власне-еквіваленти
можуть виступати інші частки, модальні слова зі значенням ствердження або заперечення.
Для стверджувальних власне-еквівалентів притаманні формальні вияви типу так, але, ого, правильно,
добре, правда, звичайно, відомо; але ж, ну а як же, певне що і под.; біл. так, але, ого, правільна, добра, праўда,
ладна, звичайно, вядома; але ж, ну а як жа, пэўне што; рос. да, нет, правильно, хорошо, известно: «Та це ж
наш Варгун!» – «Ну, але… Зять твій, Микола, їде» (П. Загребельний); «Ти вже йдеш додому?» – «Очевидно»
(Гр. Тютюнник); «Зерно стеріг?» – «Атож. На горобців кишкав» (Остап Вишня); біл. «Та й добре нам сьогодні
трапилося…» – «Авжеж» (В. Земляк).
Заперечні власне-еквіваленти речень охоплюють вияви у формі заперечних часток та їхніх сполук: ні,
так ні, ні-ні, ні за що, ні в якому разі, не може бути; слова-предикативи: неправда, неправильно, нічого; біл. не,
ды не, ды не ж, ні-ні, ні за што, ні ў якім разе, не можа быць; няпраўда, няправільна, нічога: «Чи знаєш,
Максиме, що то за мара була в Зіньківцях?» – «Ні, не знаю, не чув», – відповів Максим і з тривогою подивився
Оксані в очі (М. Дзюба); біл. «А ты сказаў яму пра авѐс?» – «Ды не! Ні в якім разе. Няхай пакуль не ведае», –
адказаў Мілоўскі (П. Галавач).
Функційно стверджувальні власне-еквіваленти речень внутрішньо диференційовані на:
а) актуалізаційно- або власне-стверджувальні, що виступають прямою відповіддю на те чи інше питання і
виражені частками типу еге, еге ж, ага, ага ж, авжеж, аякже, так, угу, точно та ін.: «А що вдало ми
виступили на змаганнях?» – «Еге ж» (Сільські вісті. – 2008. – 11 липня); «Еге! Це не ваші груші» (І. Нечуй-
Левицький); б) неактуалізаційно-стверджувальні, виражені словами добре, гаразд, правильно, достеменно,
звичайно, безперечно і под., де певна ситуація стверджується як така, що має відповідний вимір у часо-просторі:
«Швиденько сідлай коней та поїдемо в район», – сказав голова. – «Гаразд» (О. Копиленко); в) підсумково-
стверджувальні, характерним вираженням яких виступають конструкції типу, що позначають певний підсумок
як ствердження: Хвалити Бога!; Так тому і буть!; А то ж таки так!, пор.: «Добре тут зорано, тому будемо
висаджувати капусту в ґрунт мілко», – сказав бригадир. – «Так тому і буть»; г) підтверджувально-
стверджувальні, виражені здебільшого словом так (характерним постає підтвердження власних думок,
міркувань, резюмувань; для наголошення їхнього статусу вони виступають в ініціальній позиції: «Так, так,
так. Сьогодні я й справді правильно зробив» (О. Довженко). Група стверджувальних власне-еквівалентів
речення охоплює також конструкції типу Не без того; Нічого.
Заперечні власне-еквіваленти речень внутрішньо диференційовані на: 1) власне-заперечні, що прямо
заперечують поставлене запитання і виражаються часткою ні (для змістової активізації може подвоюватися,
потроюватися), яка інколи ускладнюється іншими частками (та ні, бо ні, ба ні, майже ні, ой ні, ще ні, зовсім ні),
вигуками (о!; е!; ах!; ох; ой!): «Не покинеш?» – «Ні, Ярино» (Т. Шевченко); «Дмитре, ти нічого не чув?» –
озивається невидюща темінь. – «Ні» (М. Стельмах); «Може, й тут розпочнемо?» – «Ні, ні, ні» (Т. Осьмачка);
«Це так важливо?» – «Зовсім ні» (О. Довженко). Цю ж функцію виконують модальні слова неправда,
неправильно, невірно, навпаки, ніскільки, дзуськи і под.: Поки вчителька читала твори, коментувала, сидів
Петрик спокійно, аж тут почув про свій твір, що він списаний. «Неправда» (П. Качкан); «Пішли попросимо
вибачення», – прошипів Василь. – «Дзуськи!» (М. Івченко); 2) монологійно-центрично-заперечні (заперечення
адресата самому собі), виражені часткою ні: «Поміркуйте, чи справді хтось може не любити ці чорнобривці,
що цілий рік цвітуть і милують око. Ні! Їх не можна не любити (Г. Малкович).
4.1.2. Невласне-еквіваленти речення. До них належать формули мовного / мовленнєвого етикету,
речення-звертання, незакінчені (обірвані) речення.
4.1.2.1. Формули мовного / мовленнєвого етикету. Особливої уваги потребують формули мовного /
мовленнєвого етикету, які здебільшого еквівалентами речення “вважають умовно, оскільки вони нічого не
стверджують і не заперечують, позбавлені емоційно-модальної оцінки чужого висловлення, а виражають лише Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

85
ставлення мовця до особи, якої стосується мовлення” [Шульжук 2004, с. 144]: «Добридень, пане-товаришу!»
(Ю. Мушкетик), у цьому разі назва особи і форма вітання складають одну конструкцію.
Кваліфікація формул мовного / мовленнєвого етикету як еквівалентів речення є проблемною, свого часу
О.О. Шахматов, О.М. Пєшковський вважали їх неповними реченнями [Шахматов 1941, с. 128; Пешковский
1956, с. 362]. Інколи їх визначають як однослівні речення [Грамматика 1954, т. 2, ч. 2, с. 88], неподільні речення
[Современный 1968, с. 441], вигукові речення [Гвоздев 1958, с. 160]. Деякі лінгвісти вислови типу Моє
шанування! / Моє шануваннячко!; Хліб-сіль!; Добрий день!; Щасливої дороги; біл. Маѐ шанавание!; Хлеб-соль!;
Добры дзень!; Добры шлях; рос. Мой привет!; Хлеб-соль!; Добрый день!; Щасливого пути! вважають
різновидом номінативних речень – напівпредикативними [Руднев 1968, с. 43], спонукально-побажальними
[Бабайцева 1968, с. 132-133; Бурак 1987, с. 113-114]; спорадично кваліфікують їх як конструкції, що тільки за
формою прилягають до номінативних речень, але до них не належать [Беларуская 1986, с. 232], або
розглядають як нерозчленовані (емоційно-оцінні) речення [Современный 1998, с. 193-194] або неповні
спонукальні [Граматыка 1966, с. 458], пор.: «Доброго ранку, матінко!» (І. Карпа); «Гарного дня!» (М. Бажан);
біл. Добры дзень, дзяўчаты! (К. Крапіва); Бывайце, дарагія! Добры шлях! (П. Глебка); Прывітанне!
(Б. Мікуліч); рос. Потом он шагнул к костру, улыбнулся еще светлее и сказал: «Хлеб да соль, братцы!»
(А. Чехов). О.М. Гвоздєв вислови зі значенням мовного / мовленнєвого етикету на позначення привітання
зараховує до особливого різновиду вигукових речень [Гвоздев 1973, с. 189], напр.: А чорнобривці привітно
кивають і шепочуть зусібіч: «Добридень!» (О. Матусенко); рос. Липа поклонилась низко и сказала:
«Здравствуйте, Григорий Петрович!» (А. Чехов); Она подбежала к воротам. «Прощайте!» – крикнула она
(А. Чехов). Інколи їх (конструкції типу Привіт!; Доброго ранку!; Добридень!) кваліфікують не як різновид
односкладних номінативних речень [Бабайцева 1968, с. 132-133], а як емоційно-оцінні нечленовані речення
[Современный 1998, с. 194]. Такі вислови передають не існування предмета або його вияв, а почуття мовця,
тому їх доцільно визначати як еквіваленти речення, оскільки кожен такий вислів окреслює ту чи іншу ситуацію.
Щодо висловів зі значенням побажання, погрози типу На добраніч!; Щасливої дороги! Доброго здоров‘я!
(біл. Добрай ночы!; Шчаслівай дарогі!; Добрага здароўя!) їх здебільшого розглядають як нечленовані з
контактновстановлювальною функцією [Скобликова 1979, с. 149] або як емоційно-оцінні [Современный 1998,
с. 194], пор.: (Марія:) «Щасливої дороги! Ми чекаємо на ваш приїзд» (О. Слісаренко); біл. Ну, бабка, іду на
станцыю. Паеду не больш як на два-тры дні. А ты ўжо даглядай госця. Усяго добрага, бабка Параска!
(Я. Колас); рос. До свидания. Я вызову вас, если понадобится (К. Федин); …Поднялся и обнял за плечи
товарищей: «Ну, счастливо» (А. Толстой). В окремих працях наголошено, що такі утворення тільки “умовно
можна віднести до неповних речень” [Грамматика 1960б, с. 108; Граматыка 1966, с. 458], пор.: «На добраніч!
На добраніч»; біл. «Ну, добрай ночы! Кладзіцеся ды адпачывайце трохі!» (П. Глебка); рос. «С благополучным
происшествием!» (М. Гоголь). У [Беларуская 1986, с. 249] наголошено, що фразеологізовані речення типу На
добраніч! З Новим роком!; біл. Добрай ночы!; З Новым годам!; рос. Спокойной ночи!; С Новым годом! та ін.
тільки граматичною структурою наближені до еліптичних; за функцією і за відсутністю синтаксичних
відношень між словами (основна ознака неподільності, нечленованості) вони наближені до синтаксично
неподільних, нечленованих: Так; Ні; Відомо; біл. Так; Не; Вядома; рос. Да; Нет; Известно і под. На думку
П.С. Дудика, формули мовного / мовленнєвого етикету “до слів-речень … відносять умовно: вони нічого не
стверджують і не заперечують, не містять експресивно-модальної оцінки чийого-небудь висловлення…
Підставою для зарахування таких утворень до слів-речень служить, з одного боку, здатність їх виражати
ставлення до особи, і, з другого – нерозкладність синтаксичної будови, відсутність у ній членів речення”
[Сучасна 1972, с. 302]. У [Русской 1980, с. 420] формули мовного / мовленнєвого етикету не включено до слів-
речень і розглянуто як відносно незалежні висловлення, а в [Синтаксис 1994, с. 204] витлумачено як комунікати
з уточненням: “Оскільки вони виражаються своєрідними формами повнозначних слів – наказовим способом
дієслова, іменниками, прикметниками, прислівниками чи вигуками, – мають спеціальне значення, доречно
відмежовувати цей вид комунікатів від попередніх і назвати їх комунікатами мовного етикету” [Там само,
с. 204], що відображає лише їхнє комунікативне призначення, але аж ніякою мірою не окреслює співвідносність
/ неспіввідносність з іншими подібними і/або неподібними утвореннями: «Добридень, Маріє!» – «Вітаю,
вітаю!» (Ю. Винничук); «Добрий ранок! Добрий ранок! Давненько вас не бачив». – «Драстуйте! А чого ж ви
хотіли» (О. Чорногуз); «Добривечір! Чого ж ви навіть голови не повернете» (О. Чорногуз).
Формули мовного / мовленнєвого етикету належать до еквівалентів речення, оскільки вони, попри свою
певну нейтральність, ініціюють спілкування і водночас репрезентують один із параметрів речення – виражати
певну думку або емоційну почуттєвість. Навіть нейтральність – це також вияв оцінки, але оцінки як похідної
від осмислення, від судження.
Функційно такі еквіваленти речення диференційовані на такі, що виражають: 1) вітання, привітання:
Добридень!; Добрий день!; Доброго дня!; Добривечір!; Добрий вечір! і под.; 2) прощання, прощавання:
Прощайте!; Будьте здорові!; До побачення!; На все добре!; Будьте здорові!; На добраніч! та ін.; 3) побажання,
подяки, пробачення: Дякую!; Спасибі!; Вибачайте!; Будь ласка; Прошу і под. Якщо разом з формулою мовного
/ мовленнєвого етикету використовувана також форма звертання, то разом вони складають цілісну ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

86
конструкцію – еквівалент речення: «Дякую, брате!» (О. Гончар); «Прощавай, друже-козаче!»
(М. Грушевський); «Доброго здоров‘ячку, пане Василю» (О. Слісаренко).
4.1.2.2. Еквіваленти речення – звертання – невласне-еквіваленти. Одним з перших такі вислови
вирізнив О.О. Шахматов, кваліфікуючи їх як односкладні вокативні речення [Шахматов 1941, с. 261], “де
головним і єдиним членом є звертання: ім‟я особи, до якої звернене мовлення, якщо це ім‟я вимовлене з
особливою інтонацією, що викликає складне уявлення, в центрі якого стоїть дана особа; в цій думці може бути
виражений докір, жаль, закид, обурення. Пор., наприклад, Коля!, сказане тоном дорікання і яке викликає думку:
навіщо ти це зробив, для чого ти так вчинив; як тобі не соромно” [Там само, с. 261], а О.М. Пєшковський
зараховував їх до односкладних [Пешковский 1956, с. 369]. Погляд О.О. Шахматова розвиває В.В. Бабайцева
[Бабайцева 1968, с. 154], Б.М. Кулик [Кулик 1965, с. 168] та ін. Наголошуючи на тому, що такі вислови можуть
виражатися не тільки кличним, але й називним відмінком, П.С. Дудик кваліфікує їх як звертання-речення,
наголошуючи, що “Наявний у звертаннях-реченнях єдиний головний член (у кличній формі або у формі
називного відмінка) не можна вважати ні підметом чи присудком двоскладного речення, ні головним членом
односкладного. Тому звертальні конструкції слід вважати не реченнями – двоскладними чи односкладними, а
лише їх своєрідними еквівалентами, функціональними замінниками” [Сучасна 1972, с. 309]. У [Русская 1980,
с. 421] вони визначені як висловлення – ізольовані звертання – заклики, О.Б. Сиротініна надає їм статус
комунікатів [Сиротинина 1980, с. 93], подібну думку розвивають і в [Синтаксис 1994, с. 296]. К.Ф. Шульжук
витлумачує такого типу вислови як звертання-речення або вокативні речення, під якими він розуміє “однослівні
речення, виражені кличним відмінком іменника, що самостійно передають нерозчленовані думки, почуття,
волевиявлення” [Шульжук 2004, с. 146]: Микола побачив його. Щось його вразило в ньому. «Романе!». Він так
тривожно кликав, а той навіть не озирнувся (О. Слісаренко).
Невласне-еквіваленти речення – звертання містять ту чи іншу думку, якесь почуття і вимовляються з
відповідною посиленою інтонацією. Цим вони відрізняються від звичайних звертань, семантика яких постає
прозорою, без будь-яких глибинних відтінків. Звертання стосується речення і входить до нього як елемент
інтонаційно-смислового цілого, воно не виступає і не може бути окремим висловленням, пор.: «Брате Павле,
коли вирушимо в дорогу? Чи знову тут будемо ночувати?» (Б. Лепкий) – брате Павле – це звертання; «Брате
Павле, будемо вже врушати». – «Брате Миколо!..» – «Та що такого я сказав» (Б. Лепкий) – «Брате Миколо!..»
– еквівалент речення – звертання. Обсяг змісту невласне-еквівалентів речення – звертань постає очевидним з
інтонаційного малюнку, вони є самостійними і не вимагають додаткового, ширшого контексту.
Невласне-еквівалентам речення – звертанням властива відносна семантико-граматична автономність, на
відміну від звертання такі вокативні еквіваленти речень не супроводжуються висловленням на адресу
співрозмовника, а особливою інтонацією виражають почуття мовця: докір, радість, здивування, страх,
пересторогу, пор.: «Олексію!» – дико вирвалося з мене, і я відчув, що здурію, якщо не врятую його (І. Карпа) –
страх; «Ех, Петре, Петре!» (О. Слісаренко) – докір і под.
Функційно вокативні невласне-еквіваленти речення диференційовані на спонукально-кличні та
оцінно-емоційні. У перших наявні заклик, вимога, спонукання адресата мовця для привернення його уваги,
відповідної реакції: «Вартовий!» – суворо промовив капітан (А. Кокотюха); «Друзі», – вимушено посміхаючись
повернувся до них Василь, на обличчі якого відобразилося якесь внутрішнє переживання (В. Дрозд). З-поміж
таких еквівалентів речення К.Ф. Шульжук [Шульжук 2004, с. 147-149] розмежовує дві групи: 1) еквіваленти
речення, що є закликом, проханням чи вимогою відповісти, відгукнутися і под. У таких висловах домінує
волевияв адресанта: «Наталю!», – гукнув він, коли вона вже доходила до дверей. – «Чого вам?» – не
повертаючись, запитала вона (Панас Мирний); 2) вислови з домінуванням емоційності, що зумовлює певне
послаблення спонукання, здебільшого це вислови, що виражають докір, закид, осуд, радість, тривогу тощо; цим
мотивована їхня глибинна експресія: В Овксентія очі горіли якоюсь несамовитістю, він не сподівався від сина
такого: «Миколо!..» (С. Яровий). Окреслювана ними семантика уможливлює їхнє ускладнення вигуками ой, ах,
ох, гей, о та ін., основним призначенням яких виступає посилення емоційності: «Ой синку, синку!…» У її словах
наче зібрався сум і тривога пережитого протягом усіх цих важких днів і років (В. Підмогильний). Сюди ж
належать і вислови, що виражають пізнавання певної особи, предмета, виражаючи “емоційну реакцію того, хто
говорить, до названого ним адресата” [Там само, с.148], пор.: «Іди, іди, поглянь, хто б це міг бути такої ранньої
години». – «Тату! Тату!» – бігла вона назустріч (М. Стельмах).
Оцінно-емоційні еквіваленти речень – звертання виражають емоційну реакцію на ті чи інші дії
співрозмовника, постають відповідною емоційно-оцінною реакцією: «Мамо!» – Їй важко було підняти очі і
подивитися на свою рідну матір, яка таке їй сказала (А. Дімаров). В українсьому мовознавстві до їх розгляду
існує кілька підходів. Одні лінгвісти розглядають їх окремо, виводячи за межа односкладних та односкладних
речень (Б.М. Кулик, П.С. Дудик, І.І. Слинько), інші кваліфікують їх як односкладні та наголошують на їхній
членованості, мотивованій комунікативно-ситуативними завданнями (І.Р. Вихованець [Вихованець 1993],
І.К. Кучеренко [Кучеренко 2003], М.С. Скаб [Скаб 2002]). П.С. Дудик аналізує такі вислови “як такі
синтаксичні одиниці мови і мовлення, що знаходяться поза межами як двоскладних, так і односкладних. Адже
вони скільки-небудь відчутно не виявляють ні змістової, ні синтаксичної розчленованості, не мають логічної та
граматичної основи двоскладного чи односкладного речення” [Сучасна 1972, с. 310], тому вони, на його думку, Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

87
і постають замінниками речень. Не має достатніх аргументів для заперечення їхньої належності до еквівалентів
речення, що складають окрему своєрідну групу.
4.1.2.3. Невласне-еквіваленти речення – незакінчені (обірвані) речення. На ці вислови немає єдиного
погляду. Здебільшого їх розглядають з-поміж неповних речень, оскільки недомовлені компоненти можна
відновити через урахування найближчого контексту. Заторкували їх і в розгляді стилістичного навантаження
неповних речень у художньому мовленні. Одні дослідники вважають незакінчені (обірвані) речення різновидом
неповних і називають їх “власне-неповними”, “нерозгорнутими” реченнями (І.А. Попова [1953, c. 33]) або ж
“недомовленими” (П.С. Дудик [Сучасна 1972, с. 303-306], О.М. Гвоздєв [1954, с. 202]), інші ж взагалі не
визнають їх реченнями (К.М. Галкіна-Федорук [Галкина-Федорук 1958, с. 134]). П.С. Дудик називає їх
незакінченими реченнями, для яких головною ознакою “є їх незакінченість, незавершеність”, які слід розуміти
“поширено – як незакінченість змістову, структурну та інтонаційну” [Сучасна 1972, с. 303], наголошуючи, що
поняття “«речення» береться тут умовно: конструкції, що їх з певних причин не завершено, не сформовано в
усіх тих складниках, які властиві загальній категорії речення, не можуть вважатися справжніми реченнями”,
тому вони складають “початкові частини звичайних речень – простих «самостійних», складносурядних і
складнопідрядних” [Там само, с. 303]. Їхня “уламковість”, за твердженням П.С. Дудика, стає на заваді для
їхнього адекватного опису, оскільки з-поміж таких висловів “дуже складно скільки-небудь чітко розмежувати
явища типові і менш типові, рідше простежувані і епізодичні” [Там само, с. 303]. Їхня малослівність,
фрагментарність та відповідна будова не постає випадковою, оскільки вона мотивована їхнім функційним
призначенням, джерелом якої виступає “певний емоційний стан мовця, його волевиявлення за конкретної
ситуації, переживання й оцінка, міркування, наміри тощо” [Там само, с. 303].
І.А. Попова наголошує, що у таких висловах “думка … ще недостатньо сформувалася, ще не
перетворилася повністю у явище мови – речення” [Попова 1953, c. 33], а О.М. Гвоздєв констатує: “Навмисне
недоговорювання речень створює враження повної прозорості недомовленого, а також небажання
договорювати що-небудь неприємне” [Гвоздев 1954, c. 202]. У [Грамматика 1954, т. 2, ч. 2, с. 89] щодо таких
висловів зазначено, що до “неповних речень не належать речення перервані, недомовлені”. Найкатегоричнішим
постає підхід К.М. Галкіної-Федорук, яка чітко резюмує: “Не можна зараховувати до неповних речень
особливий розряд перерваних речень, де наявна і неповнота, і недомовленість думки. «А что касается… то нет.
Не жди, беги как-либо» (Твард.). Такі недомовлені вислови не можна вважати й реченнями, оскільки ми навіть
не знаємо, що хотів сказати мовець” [Галкина-Федорук 1958, с. 134].
Незакінчені (обірвані) речення поряд з іншими типами еквівалентів речень виступають важливим
засобом оформлення думки, засобом відтворення почуттів і відношень мовця до зображуваного явища, події,
особи і под. Для адекватного висвітлення особливостей таких висловів їх слід зіставити з власне-неповними та
еліптичними реченнями, що дозволить визначити їхній статус у синтаксичній системі, пор.: 1) «А де мої? Вони
ж знаходилися біля церкви». – «Вони – біля школи» (П. Загребельний); 2) Я до Львова, він – зі Львова;
3) «Бувало, й обманюєш, і неправду горою преш, поки не стомишся… А сучасні… (хитає головою). Не
розумію…» (О. Слісаренко). У всіх виділених реченнях немає присудка, але в (1) відсутній член речення
відновлюється з попереднього контексту. Залежно від мовленнєвої ситуації так само може бути опущеним і
підмет, і другорядні члени речення і под. У (2) відсутність присудка – дієслова руху – не залежить від
контексту. Тут наявна неповнота структури. Подібні речення “…не вимагають ні контексту, ні ситуації для
створення уяви про дії і стани” [Валгина 1962, с. 349], тому як еліптичні речення вони здебільшого
конструйовані з підмета та обставини мети [Галкина-Федорук 1958, с. 136]. Щодо (3) не можна говорити ні про
контекстуальну неповноту складу, ні про неповноту структурну. Неповне перше речення та еліптичне друге на
відміну від обірваного третього мають надзвичайно важливу синтаксичну ознаку – інтонаційне завершення.
У третьому реченні наявна тільки інтонація початку, що переривається мовцем. Наголошення хитає головою не
може навіть приблизно відтворити недостатній предикативний член, пор. думку О.М. Гвоздєва, який відносив
такі вислови до неповних речень: “Жести, що часто супроводжують усне мовлення, інколи можуть замінювати
окремі члени речення, здебільшого присудок. Існує низка жестів, що виражають ствердження, заперечення,
співчуття… У цих випадках заміна словами може бути тільки приблизною” [Гвоздев 1954, с. 178]. Інтонаційне
незавершення ще не означає незавершення думки в комунікативному плані, оскільки те, що хотів сказати
мовець, завдяки широкому контексту, мовленнєвій ситуації та жестам, постає настільки прозорим, що будь-
якого уточнення не потребує. Отже, це самостійна комунікативна одиниця. Інтонаційне незавершення для
висловів типу А сучасні…; …а я… та ін. виступає суттєвою особливістю їхньої синтаксичної структури, що
відрізняє незакінчені (обірвані) речення від неповних і від еліптичних.
Іншою розрізнювальною ознакою незакінчених (обірваних) речень є різноманітність форм їхнього вияву.
Внаслідок недомовлення може обриватися вся головна або підрядна частини, друга частина складносурядного
речення, будь-яке слово або словосполучення простого речення; еквівалент речення – незакінчене (обірване)
речення може складатися тільки з одного слова, навіть з одного сполучника: «Ми справді сьогодні
від‘їжджаємо, так що…» (Я. Стельмах); «І ти смієш мені це говорити. Мені, хто від самих перших твоїх
кроків і до сьогодні поряд з тобою, хто переживає за тебе більше, ніж твої рідні батьки, а…» (М. Зарудний).
На відміну від неповних та еліптичних речень, частини в незакінчених (обірваних) реченнях не співвідносні з ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

88
членами речення. Їх не можна вважати ні головними, ні другорядними членами речення. Це синтагматичні
одиниці, а не члени речення.
У неповних реченнях відсутній член речення здебільшого згадується у попередній частині висловлення
або ж у самому питанні, тому його відновлення у відповіді постає цілком надлишковим. У незакінчених
(обірваних) реченнях, навпаки, опущена частина речення якщо і відновлювана мовцем або співрозмовником, то
тільки у подальшому мовленні.
Незакінчені (обірвані) речення не співвідносні з неповними та еліптичними і за самою суттю неповноти.
Причини неповноти в перших, і лінгвістичні, й екстралінгвістичні, різноманітніші. Вираження гніву, осуду,
зневаги, небажання продовжувати мовлення або формулювати думку, відсутність необхідності продовжувати її
(співрозмовнику і так все ясно), різні переривання у мовленні і т.ін. – все це може стати основою для обривання
речення.
Ще однією рисою незакінчених (обірваних) речень є підвищення інтонації на слові, після якого
обривається речення, а само слово набуває особливого смислового навантаження.
4.2. Типи еквівалентів речення за комунікативною настановою. За категорією комунікативної
настанови всі еквіваленти речення поділяються на розповідні, питальні, спонукальні.
Розповідні еквіваленти речень повідомляють певну інформацію в згорнутому вигляді, постаючи
співвідносними з попереднім інформаційним насиченням. Вони повністю корелюють зі стверджувальними або
заперечними еквівалентами речень (вирізнюваних за логічним критерієм), що промовляються з відповідною
інтонацією, притаманною для розповідних речень: «Заспівай про нашого Йвана». – «Про Йвана? Ну, добре»
(О. Довженко); біл. «Даруйце, калі спазніўся». – «Ды не! Я меркаваў, што ты прыбудзеш пазней – дарого ж
вунь якая паганая!» – «Так, дужа паганая» (М. Ткачов).
Питальні еквіваленти речень вимовляються з відповідною інтонацією і можуть бути виражені словами
типу так, ні; модальними словами: добре, правильно, неправильно, справді; частками: хіба, невже, навряд і
под.: «Полк, який втратив прапор, розформовується. Не існуватиме більше». – «Справді?» (О. Гончар).
Внутрішньо питальні диференційовані на: 1) такі, у яких попередня конструкція вимагає прямої відповіді на
поставлене запитання: «Отут сядеш і чекатимеш маму з роботи. Гаразд?» – «Гаразд» (О. Довженко); 2) такі,
у яких виражена семантика перепитування, уточнення: «А дітям прищеплення уже робили?» – «Ні». – «Ні?»
(Сільські вісті. – 2007. 18 жовтня); 3) такі, у яких реалізоване вагання, подив, сумнів або інші емоційно-оцінні /
емоційно-кваліфікаційні відтінки: Хіба?; Справді?; Та ну?; Овва?; Невже? та ін., пор.: «Чуєте, залізне путо
бряжчить?..» – «Хіба?» (М. Стельмах); 4) такі, що виражають спонукання до певних учинків, дій. Здебільшого
виражені часткою ну, що часто супроводжувана іншими словами: У глухому закутку його зустріли двоє. «Ну?».
– «Не маю, чим з вами поділитися, а хочби й мав, то не дав би» (А. Кокотюха).
Спонукальні еквіваленти речень виражають спонукання: наказ, заклик, прохання і под., відображаючи
певну реакцію мовця в тій чи іншій ситуації. Для них здебільшого характерне вираження вигуками та
близькими до них словами типу геть, годі, ґвалт, доволі, досить, караул, марш, стоп, ура, цить, шабаш і под.:
«Геть!» – вискакує з-за столу Крамовий (М. Стельмах); «Цить!» – прошепотіла Оксана (С. Васильченко). До
спонукальних еквівалентів речення належать і відповідні звертання до свійських тварин, що передбачають
відповідну реакцію останніх: «Вйо! Вйо!» – щораз гучніше долинало зі степу (М. Івченко).
4.3. Емоційно-експресивні різновиди еквівалентів речення. За емоційно-експресивним забарвленням
виділяють емотивні та неемотивні еквіваленти речення. Виділення окремої групи емотивних (або емоційно-
оцінних) еквівалентів речення постає мотивованим, оскільки такі утворення завжди містять емоційну або
модальну оцінку ситуації, дії або висловлення співрозмовника. За специфікою свого морфологічного
вираження вони диференційовані на вигукові: «Тьху! – вилаявся, закидаючи рушницю за спину, Тихін. –
Мерзота яка…» (К. Пісоцький); біл. «Ага! Папаўся такі, не мінуў маіх рук!» – крычав дзед (М. Лицьков);
«Брава! Брава»! – запляскаў у далоні памочнік, а пан падлоўчы громка засмяяўся (Я. Колас); та іменникові:
«Біда! Знову їдуть нас перевіряти» (Сільські вісті. – 2006. – 19 січня) еквіваленти речення.
Вигукові емотивні (емоційно-оцінні) еквіваленти речення виражають ставлення мовця до тих чи інших
явищ, подій, предметів. За модально-експресивними відтінками вони надзвичайно багаті. Такі еквіваленти
здебільшого виражені вигуками або словосполуками вигукового характеру а, е, о, у, ат, ет, ей, ех, ох, тьху, ого,
ба, овва, ага і под., пор.: «Овва! Не вихвачуйся, синку, з нерозумним словом» (М. Коцюбинський). Їхнє значення
є ситуативно мотивоване і легко впізнаване через вузький і широкий контекст. К.Ф. Шульжук наголошує, що
досить поширеними виступають емоційно-оцінні вигукові слова-речення із застиглою формою називного та
кличного відмінків, напр.: Ой леле! Жартуючи, я розказав найщиріші свої почування (Леся Українка) [Шульжук
2004, с. 143], пор. також: Господи, Боже, лишечко, лишенько та ін.
Вигукові еквіваленти речення за емоційно-оцінним значенням є досить ємними, охоплюючи відтінки
різних почуттєво-емоційних сфер: біль, страх, жаль, переживання, тривога, сумнів, вагання, докір,
невдоволення / незадоволення, гнів, іронія, недовіра, насмішка, подив, захоплення і под.: «Ой леле! Як воно
болить» (М. Івченко); «Тьху! Тьху! Тьху! І ще раз тричі тьху!». Ганна Гнатівна гнівно дивилася на свого
кривдника (Остап Вишня). Група емоційно-оцінних вигукових власне-еквівалентів речення охоплює також
інтер‟єктивовані фразеологізми: «Та сором ніби сказати, батьку! За дівчиною тужу». – «От тобі на! Нехай Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

89
вона за тобою тужить, а не ти за нею» (М. Грушевський) (приклад із [Шульжук 2004, с. 143]) та сполуки з
компонентами Боже, Господи, пор.: «О Боже мій! Дай сили і духу величного вистояти в цій нелегкій борні»
(М. Драй-Хмара).
До іменникових емоційно-оцінних власне-еквівалентів речення належать такі вислови, що виражені
формою називного відмінка зі значенням ставлення мовця до ситуації, окреслюють певну оцінку останньої:
Ганьба! Наші депутати не підтримали ініціативу Президента України (Україна молода. – 2008. – 14 квітня).
Неемотивними можуть виступати будь-які еквіваленти речення – розповідні, питальні тощо: Так; Ні,
Ага і под.
5. Еквіваленти речення і структурно подібні до них вислови. До еквівалентів речення у жодному разі
не належать: 1) однослівні речення, що містять будь-який член речення, виражений певною повнозначною
частиною мови: Вас на вулиці запитують: «Були?» І ви відповідаєте: «Був!» (Остап Вишня), де Були! і Був!
виступають контекстуально неповними реченнями; 2) речення, у яких після часток наявні повнозначні слова,
такі частки вжиті для надання вислову того чи іншого відтінку: Ну й погода (М. Стельмах); Невже, тобі неволя
не обридла? (Леся Українка). Такі утворення легко можуть бути поширені, доповнені відповідними членами
речення, щоб стати повними.
Проблема еквівалентності в синтаксисі ніякою мірою не вичерпується простежуваними явищами,
оскільки вона охоплює і закономірності вияву варіантності, синонімічності та ін. Усі ці явища вимагають свого
цілісного та ємного вивчення, що уможливить належну їхню кваліфікацію та визначення функційно-
семантичної парадигми тих чи інших лексико-граматичних класі слів, зокрема часток, вигуків і под.

Література
Ачилова 2006: Ачилова В.П. Синтаксис і пунктуація української мови в таблицях та схемах /
В.П. Ачилова. – Сімферополь: Доля, 2006. – 172 с.
Бабайцева 1968: Бабайцева В.В. Односоставные предложения в современном русском языке /
В.В. Бабайцева. – М.: Просвещение, 1968. – 160 с.
Бабайцева 1979: Бабайцева В.В. Русский язык: Синтаксис и пунктуация / В.В. Бабайцева. – М.: Высшая
школа, 1979. – 205 с.
Бабайцева 1981: Бабайцева В.В., Максимов Л.Ю. Современный русский язык. Синтаксис и пунктуация /
В.В. Бабайцева, Л.Ю. Максимов. – М.: Высшая школа, 1981. – 272 с.
Беларуская 1986: Беларуская граматыка: У 2-х ч. – Ч. 2. – Мн.: Навука і тэхніка, 1986. – 563 с.
Беларуская 1986а: Беларуская мова: Сінтаксіс. Пунктуацыя / Пад рэд. Я.М. Адамовіча. – Мн.: Навука і
тэхніка, 1986. – 463 с.
Беларуская 1998: Беларуская мова: У 2-х ч. – Ч. 2: Сінтаксіс / Пад агул. рэд. Л.М. Грыгор‟евай. – 2-е
выд. – Мн.: Навука і тэхніка, 1998. – 571 с.
Беляев 2007: Беляев Ю.И. Синтаксис современного русского литературного языка / Ю.И. Беляев. –
Częstochowa: Wyd-wo Akademii im. Jana Dlugosza, 2007. – 442 s.
Бінтенко 1967: Бінтенко Л.О. Номінативні речення в сучасній українській літературній мові /
Л.О. Бінтенко // Наукові записки Київського педагогічного інституту. – 1967. – Т. 24. – С. 99-114.
Бінтенко 1968: Бінтенко Л.О. Деякі відомості про номінативні речення / Л.О. Бінтенко // Наукові записки
Київського педагогічного інституту. – 1968. – Т. 29. – с. 87-104.
Бурак 1982: Бурак Л.І. Далучэнне ў сучаснай беларускай мове / Л.І. Бурак. – Мн.: Навука і тэхніка,
1982. – 263 с.
Валгина 1962: Валгина Н.С. Современный русский язык / Н.С. Валгина. – М.: Высшая школа, 1962. – 478 с.
Валгина 1973: Валгина Н.С. Синтаксис современного русского языка / Н.С. Валгина. – 2-е изд. – М.:
Высшая школа, 1973. – 412 с.
Валгина 1991: Валгина Н.С. Синтаксис современного русского языка / Н.С. Валгина. – 3-е изд. – М.:
Высшая школа, 1991. – 407 с.
Валимова 1971: Валимова Г.В. К вопросу о коммуникативных единицах // Вопросы синтаксиса русского
языка / Г.В. Валимова. – Ростов н/Д: Изд-во Ростов. ун-та, 1971. – С. 29-37.
Вихованець 1993: Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис / І.Р. Вихованець. – К.: Либідь,
1993. – 368 с.
Гак 2004: Гак В.Г. Теоретическая грамматика французского языка / В.Г. Гак. – М.: Добросвет, 2004. – 862 с.
Галкина-Федорук 1958: Галкина-Федорук Е.М., Горшкова К.В., Шанский Н.М. Современный русский
язык. Синтаксис / Е.М. Галкина-Федорук, К.В. Горшкова, Н.М. Шанский. – М.: Учпедгиз, 1958. – 200 с.
Гвоздев 1954: Гвоздев А.Н. Очерки по стилистике русского языка / А.Н. Гвоздев. – М.: Учпедгиз, 1954. – 316 с.
Гвоздев 1958: Гвоздев А.Н. Современный русский литературный язык: В 2-х ч. – Ч. 2. – Изд- 2-е /
А.Н. Гвоздев. – М.: Учпедгиз, 1958. – 209 с.
Гвоздев 1973: Гвоздев А.Н. Современный русский литературный язык: В 2-х ч. – Ч. 2: Синтаксис. – 4-е
изд. / А.Н. Гвоздев. – М.: Просвещение, 1973. – 219 с.
Граматыка 1966: Граматыка беларускай мовы: у 2-х т. – Т. 2: Сінтаксіс. – Мн.: Навука і тэхніка, 1966. – 612 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

90
Грамматика 1954, т. 2, ч. 2: Грамматика русского языка: Синтаксис. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. –
Т. 2. – Ч. 2. – 440 с.
Грамматика 1960а: Грамматика русского языка: В 2-х т. – Т.2: Синтаксис. – Ч. 1. – М.: Наука, 1960. – 702 с.
Грамматика 1960б: Грамматика русского языка: В 2-х т. – Т.2: Синтаксис. – Ч. 2. – М.: Наука, 1960. – 440 с.
Дудик 1973: Дудик П.С. Синтаксис сучасного українського розмовного літературного мовлення: (Просте
речення: еквіваленти речення) / П.С. Дудик. – К.: Наукова думка, 1973. – 288 с.
Дудик 1980: Дудик П.С. Явища номінації, сегментації і контамінації в структурі речення / П.С. Дудик //
Синтаксис словосполучення і простого речення. – К.: Наукова думка, 1975. – С. 204-227.
Канюшкевіч 2008: Канюшкевіч М.І. Беларускія прыназоўнікі і іх аналагі. Граматыка рэальнага ўжывання.
Матэрыялы да слоўніка. У 3 ч. – Ч. 1. Дыяпазон Ф – Л / М.І. Канюшкевіч. – Гродна: ГрДУ, 2008. – 492 с.
Кулик 1965: Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови: Синтаксис / Б.М. Кулик. – К.: Рад.
шк., 1965. – Ч. 2. – 312 с.
Кучеренко 2003: Кучеренко І.К. Вокатив як виразник функціонуючого члена речення і так зване
звертання / І.К. Кучеренко // Кучеренко І. Актуальні проблеми граматики. – Львів: Світ, 2003. – С. 114-128.
Лучик 2003: Лучик А.А. Російсько-український та українсько-російський словник еквівалентів слова /
А.А. Лучик. – К.: Довіра, 2003. – 493 с.
Лучик 2006: Лучик А.А. Словник еквівалентів слова української мови / А.А. Лучик. – Katowice: Wyd-wo
Uniwersytetu Šląńskiego, 2006. – 220 s.
Медушевський 1985: Медушевський А.П. Синтаксис // Сучасна українська літературна мова. – К.: Вища
школа, 1975. – С. 284-390.
Пешковский 1956: Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – Изд. 7-е /
А.М. Пешковский. – М.: Учпедгиз, 1956. – 511 с.
Попова 1953: Попова И.А. Неполные предложения в современном русском языке / И.А. Попова // Труды
Института языкознания. – 1953. – Т. 2. – С. 31-39.
Рагаўцоў 2001: Рагаўцоў В.І. Сінтаксіс беларускай і рускай моў: Дыскусійныя пытанні: Дапам. /
В.І. Рагаўцоў. – Мн.: Універсітэцкае, 2001. – 109 с.
Руднев 1968: Руднев А.Г. Синтаксис современного русского языка / А.Г. Руднев. – Изд. 2-е. – М.:
Просвещение, 1968. – 378 с.
Русская грамматика 1980: Русская грамматика: В 2-х т. – Т. ІІ. – М.: Наука, 1980. – 710 с.
Сиротинина 1980: Сиротинина О.Б. Лекции по синтаксису русского языка / О.Б. Сиротинина. – М.:
Высшая школа, 1980. – 142 с.
Скаб 2002: Скаб М.С. Граматика апеляції в українській мові / М.С. Скаб. – Чернівці: Рута, 2002. – 272 с.
Скобликова 1979: Скобликова Е.С. Современный русский язык: Синтаксис простого предложения /
Е.С. Скобликова. – М.: Поросвещение, 1979. – 326 с.
Синтаксис 1994: Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної української мови:
Проблемні питання: навчальний посібник / І.І. Слинько, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянська. – К.: Вища школа,
1994. – 670 с.
Современный 1988: Современный русский литературный язык / Под ред. Н.М. Шанского. – Изд. 2-е,
исправленное и дополненное. – Л.: Высшая школа, 1988. – 298 с.
Современный 1996: Современный русский литературный язык / Под ред. П.А. Леканта. – Изд. 3-е,
исправленное и дополненное. – М.: Высшая школа, 1996. – 497 с.
Современный 1964: Современный русский язык. Морфология. Синтаксис / Под ред. Е.М. Галкиной-
Федорук. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1964. – 597 с.
Современный 1979: Современный русский язык / Под ред. Д.Э. Розенталя. – 3-е изд. – М.: Высшая
школа, 1979. – 349 с.
Сучасна 1972: Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За ред. І.К. Білодіда. – К.: Наукова
думка, 1972. – 516 с.
Тихоша 2009: Тихоша В.І., Олексенко В.П., Гайдученко Г.М., Нагіна В.О. Сучасна українська мова.
Синтаксис / В.І. Тихоша, В.П. Олексенко, Н.В. Гайдученко, Г.О. Нагіна. – Х.: Українське видавництво, 2009. –
287 с.
Шахматов 1941: Шахматов А.А. Синтаксис русского языка / А.А. Шахматов. – Л.: Учпедгиз, 1941. – 620 с.
Шерех 1951: Шерех Ю. Нарис сучасної української літературної мови. – Мюнхен: Наукове Товариство
ім. Шевченка, 1951. – 402 с.
Шульжук 2004: Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови / К.Ф. Шульжук. – К.: Академія, 2004. – 408 с.
Шульжук 2009: Шульжук К.Ф. Еквіваленти речення чи речення? // Філологічні студії: Зб. наук. праць /
За заг. ред. проф. Л.А. Лисиченко. – Харків: Вид-во Харіквського національного педагогічного університету
імені Григорія Сковороди, 2009. – С. 173-182.
Цой 1971: Цой А.А. О так называемых усеченных, или недоговоренных, предложениях / А.А. Цой //
Русский язык в школе. – 1971. – № 6. – С. 70-79. Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

91
Яўневіч, Сцяцко 1987: Яўневіч М.С., Сцяцко П.У. Сінтаксіс сучаснай беларускай мовы. – 3-е выд. /
М.С. Яўневіч, П.У. Сцяцко – Мн.: Навука і тэхніка, 1987. – 439 с.

The equivalents of sentenses with determination of their differential signs are considered, the determining and
determined parameters of equivalents of sentense are certain, the classification and qualifying parameters of these
utterances are described, the structural, semantic and functional types of equivalents of sentenses are considered,
words-sentenses, ragged sentenses, formulas of linguistic / vocal etiquette and sentenses-appeal as basic types of
equivalents of sentenses with differentiating of actually- and not actually-equivalents of sentenses are described.
Keywords: equivalents of sentense, word-sentenses, sentenses-appeal, ragged sentenses.

Надійшла до редакції 5 березня 2009 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.