Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Людмила Бороденко — ПРОБЛЕМА ЗАПОЗИЧЕНЬ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

У статті розглядаються лінгвістичні погляди на запозичення в діахронічному і синхронічному аспектах,
аналізуються різні типи запозичень.
Ключові слова: запозичення, запозичене слово, іншомовне слово, варваризм, вкраплення, чужорідне слово,
графічно-орфографічні іншомовності.

Зміни в суспільстві кінця ХХ – початку ХХI століття характеризуються кардинальними політичними та
економічними зрушеннями. Це не могло не знайти відображення в процесах, що відбувалися відповідно і в
сучасній українській мові, оскільки відомо, що еволюційні мовні зміни мають місце саме в період глобальних
трансформацій у суспільстві. Глобалізація – це насамперед відкритість, а отже, й інформаційна присутність
чужоземних учасників комунікативного процесу.
Серед причин запозичення, які існують в мові нашого часу, дослідники називають розширення складу
учасників комунікації, психологічну відстороненість від мови минулого, послаблення цензури та інше.
Вивчення сучасних процесів запозичення в зіставленні з процесами минулих етапів існування мови дає
можливість виявити тенденції мовного розвитку, простежувати співвідношення внутрішньомовних та
екстралінгвістичних факторів у визначні періоди розвитку мови.
Метою пропонованої статті є аналіз існуючих теорій запозичення та характеристика статусу цих мовних
одиниць на сучасному етапі розвитку мови.
Необхідно зазначити, що складні процеси в сучасній українській лексико-семантичній системі, пов‟язані
з появою значної кількості запозичень, спричинили посилення уваги вчених до особливостей засвоєння і
функціонування іншомовностей.
В українській лінгвістиці другої половини XX століття теоретичні питання функціонування запозичених
слів (запозиченої лексики) досліджували Б.М.Ажнюк, В.В.Акуленко, І.К.Білодід, Р.В.Болдирев,
Ю.О.Жлуктенко, А.П.Непокутний, С.В.Семчинський, К.М.Тищенко, О.Б.Ткаченко, Г.І.Халимоненко та інші.
Розробка основ теорії лексичного запозичення найбільш інтенсивно здійснювалася протягом XIX −
першої половини XX століття, коли почали з’являтися праці, присвячені вивченню переходу лексичних
елементів з однієї мови в іншу.
Аналізуючи запозичені елементи у тканині мови у цей період, лінгвісти перш за все робили акцент на
мовні контакти між народами, тобто «для праць кінця XIX − початку XX століття, присвячених запозиченням,
характерним є розгляд лінгвістичних питань у тісному зв’язку з питаннями культури» [Крысин 1968, с. 11]. Це
стосується праць як вітчизняних, так і іноземних лінгвістів: І.Ворда, Д.Джоунза, М.П.Кочергана, Л.П.Крисіна,
А.Сміта, Е.Хаугена, М.М.Шанського, О.О.Шахматова та ін.
Але слід зазначити, що ще в ХIX столітті О.О. Потебня підкреслював, що питати слід не те, від кого
запозичене слово, а про те, що додано, що створено в результаті діяльності, збудженої відповідним поштовхом
при запозиченні слова від іншого народу [Потебня 1968, с. 65]. Але цей погляд в той час не отримав підтримки.
Звертаючи увагу на творчий елемент у процесі запозичення, О.О.Потебня зазначав, що «запозичувати –
означає брати для того, щоб можна було внести в скарбницю людської культури більше, ніж отримуєш»
[Потебня 1968, с. 68]. Тобто, такий підхід до питання про запозичення дозволяє виявити закономірності, яким
підпорядковується розвиток словникового складу мови, пояснити явища, які в ньому відбуваються і виявити їх
причини, визначити зв’язок між історією окремих слів, історією мови та історією народу.
У лінгвістиці існує значна кількість визначень іншомовної лексики, які відображають розуміння самого
явища запозичення як факту.
Так, на думку Я.К.Грота, запозиченнями є «здавна пришлі слова, які можуть бути названі засвоєними
або, ще простіше, застарілими, а інші, новітніми, – іншомовними» [Грот 1849, с. 82].
У зв‟язку з вищезазначеним Я.К.Грот пропонує виділяти такі групи іншомовних слів за їхнім
входженням у мову:
1) чужі слова, які засвоюються без будь-яких змін (крім закінчення);
2) перероблені по своєму слова;
3) перекладені слова та складені за чужим зразком.
Для людини, яка не володіє іноземною мовою або навіть яка володіє, але спеціально не замислюється над
походженням того чи іншого слова, запозичені елементи будуть здаватися «своїми» або «чужими» не за
часовим критерієм.
© Бороденко Л.М, 2009 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

116
Серед багатьох українських досліджень запозиченої лексики значне місце посідають студії
С.В.Семчинського, присвячені лексичній взаємодії іншомовної лексики української та російської мов.
Запозичення вчений аналізує як результат дво- чи багатомовного спілкування носіїв мов, повністю засвоєного
мовою-реципієнтом. Дослідник підкреслює, що вивчаючи термін «запозичення», перш за все, слід звернути
увагу на лексичні сфери слів, проте не менш важливим є фонетичний та морфологічний аналіз такого
запозичення [Семчинський 1999, с. 25].
На початку ХХ століття значну увагу запозиченням приділяв І.І.Огієнко [Огиенко 1915].
Характеризуючи іншомовні елементи, вчений не дає єдиного визначення терміну «запозичена лексика», але
виділяє три групи запозичених елементів, позначаючи їх різними термінами:
1) іншомовні елементи – це «слова, які були запозичені здавна і цілком засвоєні в нашій мові, так що
іноземне походження вже не відчувається і вони вільно вживаються між людьми та мають похідні»: (літера,
пляшка, вишня, молоко, чобіт, скло та ін.);
2) запозичення – «слова суто іноземні, але які вживаються у нашій мові дуже часто, внаслідок чого вони
набули у нас право громадянства та проникли навіть у народну мову: доктор, аптека, солдат, школа, студент,
гімназія і т. ін.»;
3) варваризми – «слова суто іноземні, в нашій мові вживаються не часто; такі слова легко замінюються
російськими відповідниками і вживаються тільки серед інтелігентів – народній мові вони не відомі:
констатувати, культивувати, індустрія, гастричний і т. ін.».
Отже, характерними ознаками запозиченої лексики І.І. Огієнко вважає не тільки ознаку часу їх
запозичення, але й одночасно ступінь їх розповсюдження. Таке визначення запозичених елементів уявляється
нам дуже умовним і надто вільним.
Вчення про запозичення розширив С.О.Карцевський в 20-ті роки XX століття. Під запозиченням
дослідник розумів «не тільки входження в мову іншомовного слова, але й проникнення слів з будь-якої
спеціальної мови – технічної, жаргону або говору якої-небудь соціальної групи, галузевої мови і т. ін. в
загальну мову» (див. за [Крысин 1968, с. 108]). Причому, дослідник вважав процес запозичення позитивним
явищем для розвитку і вдосконалення мови в цілому.
Такої ж думки на сучасному етапі дотримується Р.А.Будагов, підкреслюючи, що вдосконалення мови
також пов’язане із запозиченням іншомовних слів: «Певна річ, нові слова, як і запозичення слів, звичайно
збагачують лексику кожної мови і в цьому плані дають матеріал для осмислення проблеми вдосконалення
мови» [Будагов 1953, с. 71].
Найбільшої уваги, на нашу думку, заслуговує концепція Д.С.Лотте, який виділив основні критерії для
віднесення будь-якого слова до числа «чужих» або «своїх» (засвоєних). Дослідник називає такі критерії
виокремлення запозичень у тканині рідної мови: 1) наскільки склад звуків певного слова відповідає
загальноприйнятому звукоскладанню відповідної мови; 2) наскільки морфологічна форма й окремі склади слів
(афікси) відповідають загальноприйнятим у цій мові, гармонують зі всім складом мови; 3) чи аналізовані слова
мають похідні. Зважаючи на всі ці три основні фактори Д.С.Лотте розуміє запозичені слова – як іноземні (чужі)
слова, які не засвоєні нашою мовою (фонетично, морфологічно) та не мають відповідних синонімічних форм у
мові-рецепторі [Лотте 1968, с. 33].
Учений зазначає: «Під «запозиченими словами у чистому вигляді» (дамо йому назву буквальне
запозичення) будемо розуміти слово, перенесене у дану мову з якої-небудь мови у тому вигляді (у тій формі), в
якій воно в ній існує на момент запозичення. У тому випадку у запозиченій мові відсутні будь-які творчі
елементи (елементи власного творення слова, елементи словотворчості). При цьому дрібні фонетичні зміни,
обумовлені різними системами звуків, на увазі, природно, прийматися не повинні. Не слід враховувати також
особливості «народної фонетики» (наприклад, перестановку в словах звуків р і л, заміну одного з двох р звуком
л і т. ін.)» [Лотте 1968, с. 42].
На відміну від Д.С.Лотте, дослідник О.Б.Ткаченко визначає запозичені слова як іншомовні, які цілком
засвоєні мовою, що їх запозичила. На думку О.Б.Ткаченка, запозичені слова не сприймаються мовцями як
чужорідний елемент і не потребують пояснень щодо форми і значення. На відміну від іншомовних слів, які
розглядаються у спеціальних словниках, запозичені слова подаються у загальних словниках разом із питомою
лексикою [Ткаченко 2007, с. 121].
Енциклопедія «Українська мова» не розводить поняття «запозичення» та «іншомовні слова», а визначає
запозичення як перехід елементів однієї мови в систему іншої, що є наслідком більш чи менш тривалих
контактів між цими мовами.
Аналогічного погляду дотримується російська дослідниця і О.С.Ахманова, яка в «Словнику
лінгвістичних термінів» визначає запозичення таким чином: «Запозичення – звернення до лексичного фонду
інших мов для вираження нових понять, подальшої диференціації вже тих, які є, та позначення невідомих
раніше предметів. Нерідко самі ці поняття або предмети стають відомими носіям певної мови лише внаслідок
контактів з тими народами, з чиїх мов запозичуються відповідні слова» [Ахманова 1969, с.150-151]. Отже,
запозичення – це поняття іншої дійсності, яке виконує функцію економії мови, тобто її стискання. Розділ IV. Функціональна семантика лексичних і фразеологічних одиниць

117
Отже, цілком можна погодитись з Л.П.Єфимовим, що «в дослідженнях ХХ століття запозичення
розумілося лише як пересування слів і окремих елементів слів з однієї мови в іншу» (див. за: [Крысин 1968, с.
106]).
Таким чином, на сьогодні в лінгвістиці немає єдиного визначення явища запозичення. Російський
дослідник Л.П.Крисін вважає, що це пов‟язано з відсутністю досліджень, які характеризують процес
лексичного запозичення, міграції лексичних елементів з однієї лексичної системи в іншу, що, в свою чергу,
пояснюється відсутністю єдності в завданнях, цілях та методах досліджень у вивченні процесу запозичення»
[Крысин 1968, с. 108].
Крім того, в сучасній лінгвістиці запозиченням називають не лише міжмовні процеси, але й
внутрішньомовні. Так Л.В.Щерба зазначає: «Запозичення можуть відбуватися не тільки з чужих мов, але й із
діалектів, як географічних, так особливо із соціальних» [Щерба, 1957, с.56]. Такої ж думки дотримується і
О.О.Реформатський: «Можуть бути запозичення і в середині однієї мови, коли загальна літературна мова
запозичує будь-що з діалектів, професійного мовлення, жаргонів, і навпаки» [Реформатский, 2001, с. 476].
Слід зазначити також, що термін «запозичення» може використовуватися для визначення відповідно
процесу та результату цього процесу. Так М.О.Брейтер розглядав запозичення як: «процес, під час якого
відбувається поступове просування від разових, оказіональних використань певного запозичення, шляхом його
поступового засвоєння засобами мовної системи і, нарешті, включаючи його як повноправного елемента в
систему мови-рецептора з наданням характеристик, властивих первинним одиницям відповідних класів»
[Брейтер 1997, с. 60].
Досліджуючи термін «запозичення», М.Маковський вважав, що запозичення – це звук, морфема, слово,
або його окреслене значення, фразеологізм, синтаксична конструкція, перенесена з однієї мови в іншу, а також
сам процес подібного перенесення [Маковский 1970, с. 11-19].
Французький лінгвіст Ж.Марузо вказував на два значення терміна «запозичення». Цей елемент позначає
одночасно і акт, у результаті якого одна мова засвоює елементи іншої мови, і сам запозичений елемент [Марузо
2004, с. 82].
Отже, традиційно термін «запозичення» вживається в мовознавчій літературі в двох значеннях: у
широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні термін «запозичення» розглянуто у зв‟язку з теорією
мовних контактів, взаємодією мовних систем, як один із шляхів збагачення словникового складу мови. Так, у
дослідженнях О.О.Реформатського лексичні запозичення розглянуті як один із шляхів та наслідків культурних,
політичних, економічних взаємовпливів між народами. У вузькому розумінні термін «запозичення» позначає
процес входження в систему мови й адаптацію лексичної системи. Наприклад, у дослідженнях І.М.Обухової
запозичення розглянуто як складний мовний процес, що відбувається в межах міжмовного і характеризується
освоєнням іншомовної лексики системою мови-реципієнта на всіх рівнях.
Терміном «запозичення» можуть називатися запозичені слова, а також одиниці мови будь-якого рівня. І в
такому разі постає питання про термінологічне розмежовування понять «запозичення» і «запозичене слово»
Оскільки терміном «запозичення» на сьогодні позначаються одиниці різних мовних рівнів.
Термін «запозичення» використовується також для охоплення одним словом усього кола явищ: як
запозичених одиниць, так і самого процесу запозичення (наприклад, іншомовне слово, екзотизм, варваризм,
калька, екзонім і т. ін.).
Деякі вчені розглядали запозичення в мові як початковий етап входження слова в мову і, таким чином,
тимчасовим явищем (див. за [Сорокина 1979, с. 91-93; Рахманова, Суздальцева 1997, с. 194-195]).
Отже, як бачимо, в науковій літературі запозичення розглядали як мовні одиниці, що в певній мірі
адаптовані до системи мови. Але недостатньо вивченими є також запозичення, які не адаптувалися до мови, яка
їх запозичила.
Іншомовні слова, представлені в мові в неадаптованому вигляді, в лінгвістичній науковій літературі
позначаються термінами «іншомовні вкраплення» [Леонтьев, 1966; Крысин, 1968; Крысин, 1998] або
«варваризми» [Ахманова 1965, с. 70; Баш 1989, с. 22-34]. Окремі дослідники уточнюють ці терміни – «графічні
варваризми» [Арапова, 1989].
Але, не зважаючи на те, що вищезазначені одиниці нечасто, але все ж таки вживалися в мові, хоча б у
вигляді сталих виразів, запозичення вважалося чужорідним і деякі наукові джерела описували його дуже
обмежено (М.М. Шанський, Д.Е.Розенталь, М.А.Теленкова), визначаючи їх як іншомовні слова і вирази, не до
кінця засвоєні мовою, «частіше за все у зв’язку з труднощами граматичного засвоєння» [Розенталь, Теленкова,
1976, с. 44].
Досить активно на сьогодні постає питання доцільності вживання запозичених елементів у мові. Одні
вчені вважають процес запозичення позитивним явищем, що збагачує мову, сприяє активним зв‟язкам між
представниками різних національних культур (І.К.Білодід, Ю.О.Жлуктенко, М.М.Шанський). Інші –
заперечують позитивний характер запозичень, засвідчуючи, що такі елементи засмічують мову (В.А.Будагов,
С.О.Карцевський, М.П.Кочерган). Хоча, вчені підкреслюють, що окремі запозичення вживалися або й досі
вживаються тільки з моди, без потреби, як наприклад: Власне кажучи, якби я робив це відкрито, тримаючи
книгу на своєму столі, усе виглядало б не так peinlich (нестерпно соромно) (Ю.Андрухович «Таємниця»). У 98-
му ми з ним кілька годин крокуавли Бродвеєм, і це було something! (Ю.Андрухович «Таємниця»). A soft of (типу ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

118
цього) у першому таборі кучкувалися православні слов’яни, а в другому – жидомасони (Ю.Андрухович
«Таємниця»).
В українському мовознавстві традиційно прийнято виділяти такі групи запозиченої лексики: запозичення
і власне іншомовні слова. Запозичення – це слова, які давно і глибоко ввійшли в мову, підпорядкувалися всім її
законам, близькі за фонетичною структурою до звукового складу власне українських слів; власне іншомовні
слова – ті, які зберегли чужорідність звучання і форми та наводяться в словниках іншомовних слів [Пономарів
2003, с. 215].
Проте слід зазначити, що сучасний стан розвитку мови фіксує такі запозичені мовні елементи, які не
зовсім відповідають проаналізованим вище. Ці елементи вже виконують не стільки функцію економії мови,
скільки зворотню функцію: розширюють смислові граматичні і власно текстові обрії. А отже, на нашу думку,
на сьогодні постала необхідність уточнення терміну «запозичення». Для позначення іншомовних
неадаптованих вкраплень в тканині української мови, зокрема в тканині художнього тексту, ми пропонуємо
використовувати термін графічно-орфографічні іншомовності. Цей термін ми розуміємо як слова,
словосполучення, фрагменти тексту, запозичені з інших мов, які усвідомлюються мовцями як чужорідні,
повністю зберігаючи ознаки свого походження. Тобто графічно-орфографічними іншомовностями ми вважаємо
мовні елементи, абсолютно не адаптовані до фонетичної, семантичної та лексичної системи української мови;
вони вживаються у тому вигляді, в якому існують у мові першоджерелі і являють собою не лише цільні слова,
словосполучення, але й речення, вислови та цілі частини тексту. Прикладом цього можуть слугувати тексти
української художньої прози пострадянського періоду. Наприклад: Вони побили наших французькою зброєю і
тепер марширують центром Станиславова і співають своє rozkwiatały pęki byałych rуż – так вона мені про це
розповідала багато-багато років по тому (Ю.Андрухович «Таємниця»). And I kissed her – good bye – said all
beaty must die…- Марла потріпала його русяве волосся (І.Карпа «Фройд би плакав»). Well, Fabian, its inuf, —
сказонув він, даючи мені сеанс розшифровки логопедичних загадок (Кузьма Скрябін «Я, «Побєда» і Берлін»).
Виключають muse, вмикають FM станцію (І.Карпа «Перламутрове порно»). Дівчина – то public person, а я від
них тримаюся подалі (І.Карпа «Перламутрове порно»). Його лист складався лише з двох речень: Hello. Will you
marry me? (І.Карпа «50 хвилин трави»). В цей же барчик заглядають головно підстаркуваті канадійці разом зі
своїми хазбендами (“On, let me introduce my hasband…”- “fuck, no! You are my husband”) (І.Карпа
«Перламутрове порно»).
До теперішнього часу не було спеціальних досліджень з проблеми виникнення графічно-орфографічних
іншомовностей. Кожного дня зростає кількість незрозумілих, невідомих для широких мас читачів нових слів в
ЗМІ, які частіше використовуються як відданість моді, тому дослідження графічно-орфографічних
іншомовностей потребують подальшої детальнішої уваги, а запровадження цього терміна має подальший
перспективний розвиток і в семантиці, і в структурі тексту.

Література
1. Арапова Н.С. Варваризмы как этап в освоении иноязычного слова // Вестник Моск. ун-та. Сер. 9:
Филология. – М., 1989. – № 4. – С. 9–16.
2. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М., 1969. − 608 с.
3. Баш Л.М. Дифференциация термина «заимствование»: хронологический и этимологический аспекты //
Вестник Московского университета. Серия 9: Филология. − М., 1989.– № 4. — С. 22-34.
4. Брейтер М.А. Англицизмы в русском языке. М., 1997. – 274 с.
5. Будагов Р.А. Очерки по языкознанию. – М., 1953. – 280 с.
6. Грот Я.К. Учебник русского языка. — 2-е изд.− М., 1849. – С. 194-204.
7. Крысин Л.П. Иноязычное слово в контексте современной общественной жизни // Русский язык конца
ХХ столетия (1985-1995). – М., 1996. – С.142-161.
8. Крысин Л.П. Иноязычные слова в современном русском языке. – М., 1968.− 209 с.
9. Леонтьев А.А. Иноязычные вкрапления в русскую речь // Вопросы культуры речи. – М., 1966. – № 7. –
С. 60-68.
10. Лотте Д.С. Как работать над терминологией. Основы и методы. – М., 1968. – 76 с.
11. Маковский М.М. Языковой механизм лексико-семантического заимствования // Иностранные языки в
школе. – 1970. – № 3. – С. 11-19.
12. Марузо Ж. Словарь лингвистических терминов. – К.: Едиториал УРСС, 2004. − 440 с.
13. Огиенко И.И. Иноземные элементы в русском языке. – К., 1915. – 186 с.
14. Пономарів О.Д. Сучасна українська мова. – К., 2003. – 400 с.
15. Потебня А.А. Из записок о русской грамматике. – М.: Просвещение, 1968. – 269 с.
16. Рахманова Л.И., Суздальцева В.Н. Современный русский язык. Лексика. Фразеология. Морфология.
Учебное пособие. – М., 1997. – 480 с.
17. Реформатский А.А. Введение в языкознание. – М., 2001.- 536 с.
18. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. Пособие для
учителей. – М., 1976. – 543 с. Розділ IV. Функціональна семантика лексичних і фразеологічних одиниць

119
19. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К., 1999. – 413 с.
20. Сорокина Л.Н. Графическое переоформление заимствованной лексики // Русский язык в школе. –
1979. – № 3. – С. 89-94.
21. Ткаченко О.Б. Мова і національна ментальність. – К., 2007. – 240 с.
22. Щерба Л.В. Безграмотность и еѐ причины // Избранные работы по русскому языку. – М., 1957. – С. 56-62.

In the article linguistic looks are examined to borrowing in diachronous and synchronous aspects, the different
types of borrowings are analysed.
Keywords: borrowing, borrowing word, foreign word, varvarism, interspersion, stranger word, graphic-
orthographic borrowings.

Надійшла до редакції 18 березня 2009 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.