Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Ірина Клименко — ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЛІНГВІСТИЧНОГО АНАЛІЗУ ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ

У статті проаналізовано сучасні підходи до визначення та дослідження дискурсу. З’ясовано
комунікативно-функціональну та соціальну сутність політичного дискурсу.
Ключові слова: дискурс, прагматичний аспект, комунікативна ситуація, політичний дискурс.

У сучасній лінгвістиці чітко окреслилися тенденції не тільки формально-структурного аналізу мови, але
й в аспекті тієї семантичної і прагматичної інформації, яку вона реалізує у комунікативному процесі.
Підґрунтям такого вивчення мови є її визначальна функція – бути засобом комунікації, зокрема політичної.
Політична комунікація – це процес обміну інформацією, під час якого відбувається передача повідомлень
усередині самої політичної сфери, а також від суб‘єктів політичної діяльності до адресатів у соціумі.
Українська політична комунікація ще й досі не була предметом усебічного лінгвістичного наукового аналізу, а
досліджувалися лише деякі її фрагменти (наприклад, дослідження політичної риторики Г.М.Яворською,
офіційного та альтернативного дискурсів О.В.Зарецьким, параметрів дискурсу І.В.Стецулою, мовної
репрезентації образу держави І.І.Брагою; аналіз ідеологічно забарвлених номінативних одиниць 1990-х років,
здійснений Г.Б.Мінчак, дослідження ідеологічного та національно-культурного компонентів дискурсу –
Т.В.Весною, аналіз синтаксичних закономірностей політичного газетного дискурсу А.П.Загнітком).
Метою статті є встановлення теоретичних засад лінгвістичного дослідження дискурсу зі з‘ясуванням
специфіки політичного дискурсу як мовленнєвого процесу відповідного соціального інституту. Мета зумовлює
потребу розв‘язання таких завдань: описати сучасні підходи до визначення та дослідження дискурсу; визначити
комунікативно-функціональну сутність політичного дискурсу.
Лінгвістичні дослідження останніх років свідчать про значну зацікавленість дискурсом як
багатовимірним явищем, що ґрунтується на комунікативно-функціональному підході до взаємодії його
учасників. Увага науковців звернена сьогодні до проблем лінгвістичного тлумачення постаті головного
продуцента вербальних дискурсів – адресанта. Ґрунтовне вивчення мовної канви дискурсу через призму
цільових настанов та вольових станів суб‘єкта мовлення зумовлено переважанням у сучасній вітчизняній
лінгвістиці антропоцентричного напряму. Зацікавленість вивченням діалогічного дискурсу (а таким є і
політичний) пов‘язана з розглядом функціонування мови як цілісної структури в різних сферах життя людини й
суспільства. Сутність дискурсу та підходи до його аналізу активно розробляються й уточнюються. Проблеми
комунікативної діяльності мовця та адресата, їх мовленнєві стратегії й тактики досліджувалися в
аргументативному та прагмалінгвістичному аспектах у різних типах діалогічних дискурсів.
У сучасній науковій традиції існує кілька підходів до вивчення дискурсу як одного з найважливіших
понять лінгвістики [Бацевич 2004, Селіванова 2002]. Як об‘єкт лінгвістичних досліджень дискурс вивчається з
позиції лінгвістики тексту, а також у прагматичному (комунікативно-функціональному), соціолінгвістичному,
© Клименко І.В., 2009 Розділ VІ. Проблеми лінгвістики тексту, дискурсології, дискурс-аналізу

183
когнітивному та семіотичному аспектах. Така багатоаспектність зумовила й різноманітність визначень поняття
дискурсу.
Соціолінгвістичний підхід до вивчення дискурсу ґрунтується на протиставленні особистісно
зорієнтованого та статусно зорієнтованого типів дискурсу. За прагматичного підходу дискурс сприймається як
висловлення в комунікативній ситуації. Процес міжособистісного спілкування здійснюється з використанням
ідіоетнічної мови у поєднанні з конкретними фізичними, психічними, когнітивними діями, станами, почуттями.
Намагання розглядати мовлення як соціальну дію привернуло особливу увагу до вивчення мовленнєвої
діяльності як багатогранного процесу. Об‘єктом лінгвістичного дослідження стало вивчення актуального
функціонування мови в соціальному контексті. У лінгвістичній літературі термін «дискурс» тлумачиться дуже
широко, однак на сьогодні не існує єдиного визначення, що охоплює всі контексти його вживання. Одним з
перших, хто вживав «дискурс» як термін, позначивши ним мовлення, що привласнюється мовцем, був
Е.Бенвеніст. За його концепцією теорії дискурсу як прагматизованої форми тексту, дискурс є реальним виявом
мовлення, текст, узятий у подієвому аспекті, мовлення, занурене в життя. Згодом поняття дискурсу було
поширено на всі види прагматично зумовленого мовлення, які розрізняються за своїми цільовими настановами.
Узагальнивши різні розуміння поняття дискурсу як у вітчизняному, так і в зарубіжному мовознавстві,
В.Є.Чернявська пропонує звести їх до двох основних типів: 1) «конкретна комунікативна подія, зафіксована у
тексті й усному мовленні, що здійснюється у конкретному когнітивно зумовленому комунікативному
просторі», і 2) «сукупність тематично співвіднесених текстів» [Чернявская 2001 с. 14, с. 16]. В основу нашого
аналізу покладено визначення дискурсу як конкретної комунікативної події, що здійснюється у конкретному
інтенційно зумовленому комунікативному просторі.
За своєю організацією дискурс є інтерактивним явищем, а у змістовому відношенні дискурс є
використанням мови в соціальному контексті, тобто дискурс є діалогічним за своєю суттю. Однак не слід
ототожнювати діалог як форму, що припускає обмін репліками, та діалогічність (адресність) як особливу
властивість дискурсу. Дискурс не репрезентує реальність, а активно конструює її, іншими словами, дискурс
розуміється в термінах діалогічних відношень, що встановлюються між комунікантами. Визначаючи дискурс як
комунікативну подію, Т.А. ван Дейк зазначав, що «дискурс» у широкому розумінні є складним поєднанням
мовної форми, значення й дії, яку можна найкраще схарактеризувати через поняття комунікативної події чи
комунікативного акту. Адресант і адресат, їх особистісна й соціальна характеристики, інші аспекти соціальної
ситуації, безсумнівно, стосуються цієї події [Дейк ван Т.А. 1988]. Багатозначність терміна «дискурс» і
дискусійність проблем, пов‘язаних із його дослідженням, як зазначає О.О.Селіванова, «зумовлені новизною й
нерозробленістю дискурсології як галузі мовознавства» [Селіванова 2002]. Розглядаючи дискурс як складний
феномен, погоджуємося з твердженням про те, що дискурс – це «замкнена цілісна комунікативна ситуація,
складниками якої є комуніканти й текст як знаковий посередник, зумовлена різними чинниками, що
опосередковують спілкування й розуміння (соціальними, культурними, етнічними і т. ін.)» [там само].
Підсумовуючи різноманітні підходи до поняття «дискурс», російський лінгвіст М.Л.Макаров зазначає,
що «можливі три типи координат визначення сутності дискурсу», а саме: з погляду формальної інтерпретації
дискурс – це утворення вищого рівня, ніж речення; з позицій найширшої функціональної інтерпретації –
дискурс є уживання мови у всіх її різновидах; у дещо звуженій ситуативній інтерпретації дискурс – це
вживання засобів мови (мовного коду) в оточенні соціальних, психологічних і культурних обставин
спілкування особистостей [Макаров 2003]. У такому розумінні дискурс виступає як прагмалінгвістичне явище,
що є важливим для нашого дослідження.
Дискурсна репрезентація є справді ємною. У сучасній лінгвістичній літературі зустрічається кілька
типологій дискурсу, зокрема, дискурси розрізняють на підставі мети, типу актуалізованих в мовленні знань,
мовленнєвих операцій тощо. За характером стосунків між учасниками комунікативного діалогу виділяють
міжособистісний, публічний, масовий та організаційний дискурси. За умови різних загальних настанов й
комунікативних принципів реалізуються аргументативний, конфліктний та гармонійний типи дискурсу. До
прагматичного типу дискурсу належать: педагогічний, батьківський, етичний, релігійний, науковий, критичний,
політичний, адміністративний, діловий, юридичний, військовий, спортивний, медичний, рекламний, масово-
інформаційний дискурси. Усі перелічені дискурси відносять до того чи іншого типу на тій підставі, що в
кожному з них актуалізуються певні комунікативні стратегії.
Водночас потрібно зазначити, що більшість текстів містять у собі ознаки різних дискурсів. Ще одним
визначальним критерієм у розмежуванні видів дискурсів є орієнтованість на реципієнта. Кожен дискурс
подається у вигляді різноманітних ситуацій, які утворюють типи всередині дискурсу.
Визначальним в дослідженні дискурсу на сучасному етапі є вивчення взаємодії дискурсу та суспільства.
Дискурс аналізують з позицій загальної теорії комунікації із залученням категорій лінгвопрагматики, таких, як
особливості ролей комунікантів, комунікативно-прагматичні наміри адресанта, міжособистісні стосунки
учасників тощо.
Відповідно до дихотомії «мова усна – мова писемна» фіксують: дискурс тексту та дискурс усної
комунікації. Залежно від кількості учасників спілкування виокремлюють монологічний та діалогічний типи
дискурсу. Діалогічному дискурсу властивий емоційно-експресивний контакт його учасників та взаємне ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

184
сприйняття ними комунікативної ситуації. Формування цього типу дискурсу залежить від того, як взаємодіють
його компоненти, пов‘язані з партнерами комунікації (їхніми комунікативними ролями та досвідом), з темою і
предметом спілкування, мовленнєвою ситуацією.
Водночас вважаємо за необхідне наголосити, що, хоча текст і дискурс пов‘язані відношеннями реалізації,
однак вони не є однозначними. Як компонент дискурсу текст є знаковим посередником між комунікантами,
результатом людської діяльності, що спрямована на виконання стратегічного й тактичного завдання
спілкування.
Ознакою, яка відрізняє дискурс від тексту, є дискурсний контекст, що є визначальним чинником як
єдність соціальних, психологічних, прагматичних параметрів. Так, у соціологічному дискурс-аналізі дискурс
прийнято визначати як мовлення, взяте в єдності зі своїм соціальним контекстом, як соціально структурований
феномен. Дослідники з лінгвістики тексту встановили, що позиція в тексті та функція визначають не лише
особливу послідовність речень або цілих фрагментів тексту, а й фонологічну та синтаксичну структури, а також
семантичну інтерпретацію речень. Текст формується на основі логіко-смислового розгортання комунікації і
залежно від обсягу тексту ступінь його формальної організації зменшується відповідно до зростання
інформаційної насиченості. Текст є комунікативною діяльністю (чи її скопійованою формою), і його структура
відображає логічні взаємозв‘язки між відповідними комунікативними діями. Семантична цілісність і
структурна організація тексту, яка базується на ній, може бути зрозумілою лише на основі вищого
комунікативного призначення.
Дослідники дискурсу намагалися визначити основну одиницю членування дискурсу. У фокусі їх уваги
перебувають, залежно від шкіл, які вони представляють, функціонально-структурні та когнітивно-семантичні
аспекти дискурсу. Представники шкіл дискурс-аналізу до основних одиниць дискурсу відносять комунікативну
взаємодію, трансакцію, обмін, хід, комунікативний акт, вважаючи мінімальною одиницею комунікативної дії
комунікативний хід.
Сучасні вчені-дискурсологи виділяють визначальні риси дискурсу як комунікативної ситуації. По-перше,
це контекстуальність, що визначається як сукупність викладених подій, їх учасників, перформативної
інформації та обставин, що супроводжують ці події; оцінювання учасників подій. По-друге, це особистісність
дискурсу, яка є двобічною й визначається спільним для адресанта й адресата світом. По-третє, це
процесуальність дискурсу, закладена у спільній комунікативній діяльності комунікантів, що розвивають його
структуру. По-четверте, структура дискурсу є замкненою, відкритою є лише інформація тексту.
Комунікативно-функціональна сутність політичного дискурсу репрезентується насамперед як реалізація
потенцій системи мови для досягнення учасниками спілкування комунікативної мети. Актуальним при цьому
стає не лише вивчення особливостей ролі комунікантів чи комунікативно-прагматичних намірів адресанта, а й
усього комунікативного ланцюжка та специфіки міжособистісних стосунків комунікантів. Адресант як
ініціатор політичної комунікації добирає адекватні форми для досягнення конкретної мети спонукання, тим
самим опосередковано керуючи поведінкою адресата. Структуру мовця-адресанта лінгвісти розглядають у
термінах «бази знань» і «бази цілей». Ознака соціального статусу є одним із компонентів прагматичного
значення, разом з ознакою оцінювання, модальності, емотивності, стилістичного регістру тощо. При цьому
відкривається можливість розглянути як спільні, так і специфічні характеристики поведінки комунікантів, які
розмовляють однією мовою і поділяють систему оцінних норм певного суспільства.
Дискурс є частиною безперервного руху людського досвіду. Завдяки цьому він відображає той
унікальний збіг обставин, у яких і для яких він був створений. Визначаючи основні умови успішної взаємодії
комунікантів політичного дискурсу, поділяємо думки учених (Ф.С.Бацевич, В.І.Карасик, О.О.Селіванова), які
зараховують до таких умов: 1) комунікативні наміри адресанта-ініціатора; 2) взаємостосунки адресанта й
адресата; 3) різноманітні «обставини», значущі й випадкові; 4) стилістичний клімат епохи і того конкретного
середовища та конкретних особистостей, до яких звернено повідомлення; 5) жанрові й стилістичні риси як
самого повідомлення, так і тієї комунікативної ситуації, частиною якої воно є.
Акцентуючи не лише комунікативно-функційну, а й соціальну природу дискурсу, ми визнаємо той факт,
що політичний дискурс, з одного боку, є породженням соціального контексту, а з іншого – продукує зміни, що
виникають у соціальному контексті в результаті функціонування дискурсу.
Політичний дискурс розглядається лінгвістами як об‘єкт лінгвокультурологічного вивчення, як вторинна
мовна підсистема з функціями, словником та комунікативним впливом. У політичному дискурсі
репрезентується майже весь комплекс взаємозв‘язків між людиною та суспільством, його аналіз передбачає,
передусім, дослідження текстів у сукупності з екстралінгвальними чинниками та показує, як у різних мовних
колективах моделюються культурні цінності, як пропагується соціальний порядок, які елементи мовної картини
світу лишаються поза межами свідомих мовленнєвих стратегій мовців, як формується концептуальна картина
світу, властива кожному мовному колективові.
Цілями політичного дискурсу можуть бути: досягнення суспільної згоди, прийняття й обґрунтування
політичних і соціально-ідеологічних стратегій, підтримка або руйнування позицій, нав‘язування тієї або іншої
ідеологічної орієнтації масовій свідомості та інше. Розділ VІ. Проблеми лінгвістики тексту, дискурсології, дискурс-аналізу

185
Основними функціями політичного дискурсу є: маніпулятивна; функція переконання; інформативна;
аргументативна; створення переконливої картини кращого майбутнього.
Загалом політика й ідеологія не можуть бути нейтральними до мови як найрепрезентативнішої ознаки
людського суспільства, тому що не можуть існувати незалежно від людей, людської спільноти. Репрезентуючи
собою сукупність ідей, які виражають зацікавлення, мету і завдання відповідних класів, політика
опрацьовується на ґрунті накопиченого мисленнєвого матеріалу й активно впливає на суспільство,
пришвидшуючи або гальмуючи його розвиток. Політика народжується, розвивається в суспільстві, у процесі
діяльності людей, за своєю природою вона відображається у мові, тому що людське суспільство, перебіг його
життя не можуть існувати поза мовою [Загнітко 2007].
Для досягнення тих чи інших політичних завдань можуть бути використані не тільки певні слова, але й
та чи інша синтаксична конструкція. Думка, що в синтаксисі, меншою мірою ніж у лексиці, відображаються
особливості політичної комунікації, некоректна, оскільки синтаксична організація мовлення, як форма для
вираження відповідного змісту, відіграє суттєву роль у вияві функції впливу публіцистики.
Політичні дії здійснюються переважно за допомоги політичного дискурсу, глобальною метою якого є
боротьба за владу, її розподіл і використання. Лінгвістичний підхід до політичного дискурсу має своїм
предметом як політичну мову, використовувану з маніпулятивною метою, так і мову політики – термінологію і
риторику політичної діяльності. Проте політичний дискурс не обмежений професійними рамками і доступний
для розуміння переважній більшості суспільства.
Політичний дискурс є складним комунікативним явищем, метою якого є боротьба за владу способом
формування суспільної думки, яке включає текст як вербалізований результат мовлення, контекст –
ситуативний і соціокультурний, а також спеціальні мовні засоби, які відповідають цілям і завданням дискурсу.
Соціокультурний контекст політичного дискурсу характеризується орієнтацією на масову аудиторію,
об‘єднану спільними цінностями і настановами, якими можна керувати; національно-культурною специфікою;
ідеологічністю (дискурс відображає погляди, переконання, ціннісні орієнтації певної соціальної групи).
Зацікавленість аналізом політичних текстів зумовлена такими чинниками: внутрішніми проблемами
лігністичної теорії, цей аналіз потрібен для суто практичних цілей: для вивчення політичного мислення
суспільства і моніторингу різноманітних тенденцій у царині громадської свідомості, спроби звільнити
політичну комунікацію від маніпуляції громадської свідомості.
До політичного дискурсу можна віднести публічні виступи політиків, заяви політиків, політичних
оглядачів та коментаторів, публікації у ЗМІ, матеріали спеціалізованих видань, що мають справу з різними
аспектами політики. Політичний дискурс – це дискурс політиків. Він формується в контексті функціонування
політичних інститутів (засідання уряду, сесія парламенту, з‘їзд партії тощо) і є політичним, якщо супроводжує
політичний акт у відповідній інституційній атмосфері.
Сучасне політичне життя в Україні актуалізувало значення політичного слова, це істотно змінює систему
вимог до політика, до кожного члена суспільства та ситуації загалом. Політик мусить вміти зрозуміло
висловлювати свою думку, а також політичну волю спільноти, лідером якої він виступає.
Враховується, перш за все, те, що основною функцією політичного дискурсу є функція впливу за
допомоги мовлення, а лінгвістів цікавить те, які мовні та мовленнєві засоби використовуються для нав‘язування
політичних уявлень.
Прагматичний аспект наявний у всіх стилях і в усіх жанрах, а у текстах політичного дискурсу він
відрізняється кількісним і якісним характером. Кількісність характеризується інтенсивністю впливу, а якісний
аспект вирізняється змістом прагматики і засобами її реалізації у процесі комунікації. Політичний дискурс – це
продукт ментальних процесів як індивідуальних, так і колективних. Кожна ментальна модель унікальна. Але
гендер, вік, ролі належать до груп і виявляються релевантними дискурсу тільки в тому випадку, коли
комуніканти звертають на них увагу.
Отже, політичний дискурс як мовленнєвий процес відповідного соціального інституту вимагає
ґрунтовного дослідження, тому що його складники постають дієвим засобом політичного впливу.

Література
Бацевич 2004: Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики. – К.: Академія, 2004. – 342с.
Дейк ван Т.А. 1988: Дейк ван Т.А., Кинч В. Стратегии понимания святного текста: Пер.с анг.// Новое в
зарубежной лингвистике. – Когнитивные аспекты языка. – М.: Прогресс, 1988. – Вып.23. – С.153-211.
Загнітко 2007: Загнітко А. Сучасний політичний газетний дискурс: риторика і синтаксис // Донецький
вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т.16 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2007. – С.5-19.
Макаров 2003: Макаров М.Л. Основы теории дискурса: Монография. – М.: Гнозис, 2003.
Селіванова 2002: Селиванова Е.А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации. – К.: Брама,
2002. – 336 с.
Чернявская 2001: Чернявская В.Е. Дискурс как объект лингвистических исследований // Текст и дискурс.
Проблемы экономического дискурса. – СПб.: Изд-во С.-Петербургск.гос.ун-та экономики и финансов, 2001. –
С.11-22. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

186
In the article the modern approaches to identify and research discourse are analyzed. Communicative-functional
and social nature of political discourse is found out.
Key words: discourse, pragmatic aspect, communicative situation, the political discourse.
Надійшла до редакції 5 листопада 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.