Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Алла Лупол — КИЇВ ТА КИЇВСЬКИЙ ТОПОС У ПОЕТИЧНОМУ СВІТІ ВАСИЛЯ СТУСА

У статті представлено фрагмент ономастичного простору поезій Василя Стуса: розглянуто
вживання та особливості значень топоніма Київ та інших топонімів київського топосу.
Ключові слова: Василь Стус, ономастичний простір, поетичний онім, топоніми Київ, Софія Київська,
Святошин.

Топоніми становлять у поезіях В.Стуса репрезентативний клас онімів. Перелік цих власних назв включає
лексеми, різні за частотністю, локалізацією та семантичним наповненням. Цікаво, що у ментальності В.Стуса,
як випливає з інформації про інтереси й уподобання майбутнього поета, власні географічні назви посідали
важливе місце: «В дитинстві він полюбляв гратися з сестрою Марією в «географічні піжмурки»: по черзі
«ховалися» в найневідоміших містах світу. Василь блискуче знав географію, від нього неможливо було
сховатися» [Білоус 2003: 21]. У Стусових поетичних текстах топоніми виконують різноманітні функції,
доносячи до читача різнопланові семи, представлені в онімі, – не тільки денотативні, а й конотативні.
Не аналізуючи спеціально використання топонімів у поезіях В.Стуса, дослідники його поетики тим не
менше зазначають важливість цих власних назв у його текстах: «Номінативний націопростір В.Стуса
обмежений: це, практично, Дніпро й Софія Київська, дуже рідко Київ, ще рідше – батьківська оселя.
Софійський собор як сакральна точка українського світу, його краса й унікальність; Дніпро як еквівалент
свободопростору. Ці національні святині, що є своєрідними кодами до розуміння міфоносної України, стали
топосами Стусової духовної автобіографії» [Яструбецька 2004: 40]. Аналіз уживання всіх топонімів у
поетичних текстах В.Стуса, представлених у найповнішому на сьогодні виданні його творів [СВ], дає змогу
показати за допомогою цифр і назв структуру «номінативного націопростору» поета. Виявляється, що ойконім
Київ аж ніяк не є рідковживаним, а навпаки, належить до найчастотніших у топоніміконі Стусової поезії: 39
уживань. Частіше згадуються лише Україна / український (94 рази) та Дніпро / дніпровий (48 разів).
© Лупол А.В., 2009 Розділ VІ. Проблеми лінгвістики тексту, дискурсології, дискурс-аналізу

191
Назва столиці України у поезіях В.Стуса семантично багатопланова. Вона може виконувати адресну
функцію, вказуючи на місце дії (Київ – місце, де буяють емоції та переживання ліричного героя: На віях сльози.
Новий рік. Прокляття. / Святковий Київ вироста в цю мить / На пів фужера [СВ, т.1, кн. 2: 165]). При
вживанні топоніма Київ можуть актуалізуватися й інші семи. Так, столичний Київ протиставлений глушині,
провінції: І от – прислали вчительку в село. / Аж з Києва [СВ, т.1, кн. 2: 175].
Типовим для мови є розвиток в ойконімі метонімічного значення «жителі даного поселення». Саме в
такому значенні – «жителі Києва», «кияни» – згадується Київ у кількох поезіях раннього Стуса, зокрема у вірші
«Не можу я без посмішки Івана…», написаному 6.12.1965, після арешту Івана Світличного [Стус 2005: 188]:
В проваллях ночі, коли Київ спить, / а друга десь оббріхують старанно, / склепить очей не можу ні на мить
[СВ, т.1, кн. 1: 93-94]. А також у вірші «Пригадуєш своє метро?»: А Київ спав / у нас над головою [СВ, т.2: 28],
де відбито реальні деталі біографії поета: після виключення у 1965 р. з аспірантури Інституту літератури В.Стус
не міг влаштуватися на роботу за фахом і працював прохідником у Київському містобуді [СВ, т. 2: 393].
В аналогічному метонімічному значенні виступає назва Київ у поетичному тексті, який набуває
по-справжньому трагічного звучання: Колись мене ти, Київ, визубриш / на ребрах прибережних круч, / від рук, в
конвульсії покручених, / і до очей, для смерті визрілих [СВ, т.1, кн. 2: 62]. У зазначеному метонімічному
значенні, проте з негативною оцінкою, назву Київ згадано у листі поета до Олега Орача від 22.11.1977: «Той,
що про шанці Волгограда писав, якось кинув був – іще тут бувши – дотеп про Київ: славна флора, але ж фауна
<…> Олеже, дякую, в мене тут усе є, крім Дніпра і Софії (не Києва, а їх – Дніпра і Софії!)» [СВ, т. 6, кн. 2: 134].
У листі йдеться про відомий дотеп письменника Віктора Некрасова про «фауну Києва», і Василь Стус чітко
позиціонує Київ (= «київську фауну», тобто київське літературне середовище радянських часів) та Дніпро і
Софійський собор – символи України.
У віршах періоду ув‘язнення ойконім Київ набуває нових семантично-емоційних нюансів. Адже
ліричний герой дивиться на місто з-за ґрат (Київ – за ґратами. Київ – / весь у квадраті вікна [СВ, т.3, кн. 1: 32-
33]), з-за тюремних мурів. Київ віддаляється від ліричного героя, що передано у досить несподіваному (і тому
експресивному) порівнянні: Відбіг, як пес, – / за мур і просто в рів – коханий Київ, / а замість себе пугача
лишив [СВ, т. 2, с.138]. Щемне прощання з містом є прощанням з батьківщиною: Моє життя, мій Києве,
прощай! / <…> / Дай віри, Києве! [СВ, т. 2: 174]. У поезіях часу ув‘язнення та заслання Київ постає у снах та
спогадах ліричного героя: За мною Київ тягнеться у снах [7, т. 3, кн. 1: 101]; Київ нічний ряхтить, ніби на
білім шклі, / мертвий мій сон летить на молодім крилі [СВ, т. 3, кн. 2: 178]; І пригадався Київ. Ніч морозна, / і
профіль твій – чорніє на стіні [СВ, т. 3, кн. 2: 294].
Для В.Стуса, кинутого тоталітарною державою в тюрми й табори, далекий Київ уособлює найдорожче.
Неодноразово він згадується разом з Софійським собором: Роєм птиць / благословенна свінула Софія, / і
галактичний Київ бронзовіє / у мерехтінні найдорожчих лиць [СВ, т.3, кн. 1: 32]. Поет навіть створює для нього
оказіональне, індивідуально-авторське іменування Софіїн град: І, визволений від погроз, Софіїн град відкрився.
/ <…> з тобою, люба, ми були – од гурту відставали, / від колотнечі передмість, бо Київ семигорий / став
посилати благовість – з усіх своїх соборів [СВ, т. 3, кн. 2: 130-131]. Втім, зрілому Стусові, як і кожному
справжньому поетові, не притаманне однозначне сприйняття Києва як на понятійно-логічному, так і на
емоційному рівні. Песимістичні нотки й зневіра у можливості ще раз побачити рідну землю, Київ звучать у
рядках І рідний Київ мій у золото гучливе / не вдарить шанобливо і не окрилить мрій, / медяні гуки бань стар-
княжої Софії / не оживлять надії і чару повертань [СВ, т. 3, кн. 2: 131].
Амбівалентне сприйняття Києва – як рідного і водночас чужого – у варіанті тексту «Яка нестерпна рідна
чужина…»: Як тяжко повернутися і не / побачити, як тяжко не зустріти! / Старанно, Києве, сховав мене / в
ці мертві закамарки, схрони, скрити. / Чужим відчути Київ – і піти, / тамуючи скупу сльозу образи… [СВ, т.3,
кн. 2: 26]. Біографічна основа цього вірша, як відомо, така. Влітку 1975 р. у В.Стуса, який перебував в таборі
ЖХ-385 у Мордовії, різко загострилася виразка шлунку. Тільки після того, як жінки-політв‘язні сусіднього
табору оголосили голодовку, В.Стусові надано допомогу таборовим лікарем. Проте замість лікарні поета
направили спецконвоєм до Києва: КДБ сподівалося, що хворий Стус підпише покаяння, аби вижити. Побачення
з рідними йому не дали. Тільки 10 грудня 1975 р. Стуса прооперовано в Ленінградській лікарні ім. Гааза
(лікарня для в‘язнів), див. [Стус 2005: 324]. Тож не дивно, що Київ у тій ситуації сприймався поетом як
нестерпна рідна чужина, а в незакінчених варіантах чистового автографа знаходимо іронічне: Зогрів мене
антоновим вогнем / мій рідний Київ, мій несамовитий [СВ, т. 3, кн. 2: 317].
Багатопланово сприймається та зображується Київ у вірші, де згадується Брест-Литовська дорога (нині
проспект Перемоги у Києві), в районі якої жив поет: Траса – біла-біла. Крижана. / Вища Брест-Литовської
дороги. / <…> Траси – біле-біле полотно, / Київ – наче заполярне коло. <…> / Вимерла вітчизна. Десь та хтось
/ гей-голосить на постелі білій. / Годі. Відлюбилось. Віджилось [СВ, т. 3, кн. 2: 186]. З одного боку, київський
топос пов’язаний з біографічними деталями. Але, з іншого боку, Київ у цьому контексті набуває
узагальнювального значення «вітчизна». Крім того, здійснюється накладання, нашарування двох топосів –
«київського» та «колимського». На київський топос поширюються ознаки колимського топосу: він
представлений як снігово-білий та холодний, цей холод поширюється й на постіль білу. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

192
Київ у Стусових поезіях може виступати і як репрезентант усієї України: Лиш билася об браму віхола /
білоголова. Об Кремля шпичасті зазубні. Мулькі / сни сновигали. І під Києвом / оглохла горбилась земля [СВ,
т. 3, кн. 2: 228].
Ужиті в поезіях В.Стуса власні назви, що позначають об‘єкти в межах Києва, формують київський топос,
який існував у ментальності поета й зовсім не повторював усі деталі реального топосу Києва. Цей стусівський
київський топос, представлений за допомогою назв і цифр як частина «номінативного націопростору» поета,
має такий вигляд. У поетичних текстах В.Стуса вжито 33 топоніми київського топосу, що їх використано 71
раз. Найчастіше у поетичних текстах В.Стуса згадується Софійський собор (Софія) – 15 разів (без урахування
варіантів). Серед неодноразово повторюваних київських топонімів – Хрещатик (9), Володимирська /
Володимирова гірка / гора (5), Святошин (5). Рідше згадуються Брест-Литовський проспект / тракт,
Видубичі, Дарниця, Труханів острів (по 3 рази), міст Патона (2). Інші київські топоніми згадані по одному
разу.
Частотність оніма Софія, таким чином, багатократно перевищує частотність усіх інших назв київського
топосу. Нерідко вірші, де згадується Софійський собор, належать до найкращих творів поета. Не випадково
один із перших дослідників Стусових творів Юрій Шевельов у статті «Трунок і трутизна», написаній одразу по
смерті В.Стуса (кінець 1984 р. – вересень 1985), двічі процитував поетові рядки, де згадується Софія [Шевельов
1994: 372, 379]. І пізніші дослідники звертали увагу на те, що поезія В.Стуса «позначена пильною увагою до
ролі речей у навколишньому світі – макро- і мікрокосмі митця, їхньої структуротворчої ролі (Софія, Хрещатик
<…>)» [СВ, т.2: 43]. Тож чим можна пояснити таку підвищену частотність згадок Софійського собору у
Стусових поезіях?
Безперечно, одним із важливих імпульсів, що зумовив входження концепту Софія Київська у
ментальність поета (а відтак і в його твори), була специфіка особистісних життєвих вражень митця. Адже саме
поблизу Софійського собору розташовувалися місця роботи опального поета, див. [СВ, т. 2: 390], [СВ, т.3, кн. 1:
422]. Важливою виявилася і ще одна біографічна обставина. Як зазначає Д.Стус, «з вікон камери попереднього
ув‘язнення Київського КДБ, де перебував під слідством В.Стус, було видно дзвіницю Софії. Ймовірно, саме
тому в текстах В.Стуса образ Софії виступає втіленням останньої твердині духу, найвищою пам‘яттю про
Батьківщину» [СВ, т.3, кн. 1: 429]. «В‘язничний» погляд на Софію зафіксовано у рядках В віконних ґратах
майне Софія / тонка, як шклянка. Лякливий дзвін / і сяйво леза осердя гріє / живим подзвінням живих годин
[СВ, т. 3, кн. 1: 159] – це замальовка побаченого під час попереднього ув‘язнення у 1972 р. чи спогад про
враження того періоду. Тринадцятим серпня 1972 р. датовано вірш, у якому Софія виступає знаком
позатюремного світу, котрий уже знаходиться десь (тобто далеко) і втрачає свою реальність: Десь цвіте Софія,
мов бузок,<,…>, / десь під нею мева походжає, / та сумний у меви кожний крок. / <…> Стало меві жити
осоружно, / бо розтав зелено-синій мир [СВ, т. 2: 171]. Порівняння Софії з бузком повторюється й в іншому
вірші: Уже Софія відструменіла, відмерехтіла бузковим гроном [СВ, т.3, кн. 1 153]. А мотив загрози
київському топосу, мотив його щезання, танення звучить у вірші «Немов вогненні кільця леопард…»: а брама
Заборовського сховалась, / почезли бані золоті Михайла, / вже на Почайну гору не зведуть. / Так незбагненно
белькотять тополі, / так хижо сонце свище над Софією, / і віщий вітер Видубичів носить / в твоїх очах
ослаблих пам’ять літ [СВ, т.1, кн. 2 173-174]. Софія оточена в київскому топосі Стуса іншими знаковими
об‘єктами, онімійно поіменованими (Михайлівський золотоверхий собор, зруйнований за радянської влади, –
бані золоті Михайла; Видубичі – урочище на правому березі Дніпра, де знаходиться монастирський комплекс;
брама Заборовського коло собору св. Софії). Насичене київськими топонімами оточення Софійського собору й
у рядках Як гостро сколотий уламок, / що білим болем голубів, / підвівся Ярославів замок / і в серце ніж мені
встромив. / Завійно-голуба Софія, / не видзвонена голубим, / до мене бігла, наче мрія, / і виривалася з обійм. / А
на Михайловім узгір’ї, / на Володимира горі / мені світило надвечір’я, / зорю клечавши до зорі [СВ, т. 3, кн. 2:
154-155]. Таким чином, Софійський собор знаходиться у центрі київського топосу, що постає у зболеній пам‘яті
ліричного героя.
Софія виступає не тільки як символ Києва, а й – ширше – як символ батьківщини, як її просторовий
центр. Пор. послідовне звуження топосу Україна –> Київ –> Софія: Отак собі й живу, позбутий часоплину, / і
рідну Україну не кличу, не зову. / В невільницьких шляхах відмарилось поволі, / вже не шумлять тополі у мене в
головах. / І рідний Київ мій у золото гучливе / не вдарить шанобливо і не окрилить мрій, / медяні гуки бань
стар-княжої Софії / не оживлять надії і чару повертань [СВ, т. 3, кн. 2: 131]. Зворотний порядок переліку тих
самих об‘єктів – Софія –> Київ –> Україна – знаходимо в листі поета до Михайлини Коцюбинської від
5.12.1977: «П‘ю до Тебе – чолом на Захід, на Захід, на Софію, на Київ, на Україну!» [СВ, т.6, кн. 2: 135].
Софійський собор представлений у текстах В.Стуса як явище, котре вивищується над усім, що його
оточує. Він постає на фоні неба, на фоні птахів, що летять над собором: Свіча. Сосна. І роєм птиць / примарна
свінула Софія [СВ, т. 3, кн. 1: 184-185]; Пливе Софія – і блакитні птиці / летять по вертикалі – із проваль [СВ,
т. 3, кн. 2: 155]. Софійський собор настільки вивищений над усім, що навіть при погляді зверху, з сьомого неба,
він сприймається як такий, що знаходиться зверху, та порівнюється з птахом – жайворонком, що злетів у небо –
жайвірна Софія (Аж ось і я: заліз на сьоме небо / і звідти надокола зазираю: / оце Дніпро, це жайвірна –
Софія, / а це Ярила вичамрілий яр [СВ, т. 3, кн. 2: 195]). Фізична характеристика Софії Київської – висота її Розділ VІ. Проблеми лінгвістики тексту, дискурсології, дискурс-аналізу

193
дзвіниці – уособлює злет людського духу: Над цей тюремний мур, над цю журу / і над Софіївську дзвіницю
зносить / мене мій дух [СВ, т.3, кн. 1 47]. Саме останні поетові рядки процитував Ю.Шевельов, підтверджуючи
та ілюструючи ними свою думку про те, що «свідомість своєї місії підносить його [поета] понад обставини
біографії, понад всякі обставини побуту й географічної приналежності» [Шевельов 1994: 372]. Але
«географічна приналежність» все ж таки проступає у Стусовому поетичному світі, втілюючись у топонімах, що
іменують найважливіші для ліричного героя географічні реалії українського топосу. І навіть у тих випадках,
коли топонім не вводиться у поетичний текст, вистачає стислого опису об‘єкта, щоб зрозуміти, що йдеться саме
про Софію Київську: Зелена, блакитна, прозора дзвіниця / так світиться щедро, так ясно світиться. / <…>
Бубнявіє золото гроном калини, / тут Бог ся рождає, Господь України. / Злотогук цяткований гроном калини, /
бо тут ся рождають сини України [СВ, т.3, кн. 2: 64]. До зазначених вище рядків близькі емоційно та образно
рядки На колимськім морозі калина / зацвітає рудими слізьми. / Неосяжна осонцена днина, / і собором дзвінким
Україна / написалась на мурах тюрми [СВ, т. 3, кн. 2: 77], де собором, очевидно, названа саме Софія Київська.
Хрещатик, центральна вулиця Києва, у Стусових поезіях згадується 9 разів. Характерно, що Хрещатик
представлений переважно в раннього Стуса. Зображуваний об‘єкт може мати різну емоційну оцінку. Це
поетичний, гарний вечірній Хрещатик, де можна зустріти майже блоківську незнайомку: Хрещатиком
вечірнім, під неоновим / блідавим світлом, у суху поземку / ти плинеш, таємнича незнайомко / із Блока – в вечір,
ніби в синій сон. / <…> Хрещатик сивий, Київ теж – красиві [СВ, т.1, кн. 1: 114]. Іншим разом ліричний герой
помічає незграбні будинки Хрещатика [СВ, т.1, кн. 1: 105] або ж взагалі підкреслено уникає будь-якої оцінки
об‘єкта: Пройшли Хрещатик, вийшли на Володимирську гірку [СВ, т.1, кн. 1: 146]. У вірші «Не можу я без
посмішки Івана…» Хрещатик представлений як місце зустрічей з друзями та знайомими: Прости мені,
недільний мій Хрещатик, / що, сівши сидьма, ці котли топлю / в оглухлій кочегарці [СВ, т.1, кн. 1: 93-94].
Мабуть, такими самими конотаціями (Хрещатик – місце зустрічей з друзями) породжені рядки, написані
набагато пізніше, але теж пов‘язані з Іваном Світличним: Цей плав Хрещатиком – плече в плече Іван. / Потоки,
здвиги, тлум, сирен протяглі скрики [СВ, т. 3, кн. 2: 185].
Втіленням Києва, його характерною та невід‘ємною частиною постає Хрещатик (разом з Подолом) у
рядках То як тобі пенати? / Тягнись, як шарий віл. / Десь шамотить Хрещатик / і кішлиться Поділ [СВ, т. 2:
34]. Тут введення оніма Хрещатик не лише репрезентує Київ, що від нього ліричний герой відірваний (вірш
написано В.Стусом через 17 днів після арешту), а й дає змогу посилити алітерацію з використанням глухого
шиплячого (шарий – шамотить – Хре[шч]атик – кішлиться).
Здавалося б, не варто було очікувати якоїсь варіативності топоніма Хрещатик, але все ж таки
варіативність є: у вірші «Опівночі, о дванадцятій годині…» [СВ, т.1, кн. 2: 46] зустрічаємо назву Хрещатицька
долина. Тут у сюрреалістичній манері, характерній для В.Стуса періоду збірки «Веселий цвинтар», зображено
абсурдну картину, типову для радянських часів. Вночі миють пам‘ятник Леніну в Києві на розі Хрещатика й
бульвару Тараса Шевченка: до пам’ятника, що проти Бессарабки, / з’їжджаються мовчазні машини <…>. /
Мовчазні люди <…> починають мовчки шмарувати вождя. / <…> брудні патьоки води – / єдині сліди часу – /
течуть асфальтом, сходами, / і навіть Хрещатицькою долиною, / де ось уже майже 200 років / не родить ні
капуста, ні помідори, ні огірки [СВ, т.1, кн. 2: 96; т.3, кн. 2: 46]. У вірші топографічно точно (зі згадкою т.зв.
Бессарабки – Бессарабського ринку) позначено розташування пам‘ятника. Проте Хрещатик перестає бути
київською вулицею та перетворюється на Хрещатицьку долину (якою він був у часи, коли там ще родили
капуста, помідори й огірки). «Хронологічні розкопки» (пересунення часу назад) здійснюються й завдяки згадці
про мезозойських / трипільських півників на вишиваних рушниках, якими нібито витирають викупаного вождя.
Більшість згадок Хрещатика знаходимо у раннього Стуса – в поезіях другої половини 1960-х років.
Тобто Хрещатик сприймався як важлива, знакова частина Києва лише тоді, коли місто ще не стало близьким
для поета. Пізніше частотними стають назви Софійського собору та місць особистого Стусового топосу –
Святошина та Брест-Литовського шосе.
Святошин – район Києва, де поет жив з родиною [див. СВ, т.3, кн. 1: 421]. Лише один раз Святошин
згадується у радісному контексті – в момент пробудження весняної природи: У Святошині весна – / води
задзюрчали, / грає річка голосна / ніби на цимбали [СВ, т. 3, кн. 2: 150]. Всі інші згадки лексем Святошин /
святошинський трагічні, сповнені болем. Адже Святошин виступає тією точкою у просторі, де знаходиться
сім‘я ліричного героя. Тож точка ця стає больовою, бо й сама вона, і люди в ній стають недоступними: Зазираю
в завтра – тьма і тьмуща / тьма.<…> / Тільки – чорноводь. І тільки пуща. / А твого Святошина – нема. / Ні
сестри, ні матері, ні батька, / ні дружини. Синку, озовись! [СВ, т. 3, кн. 1: 115]. Святошин разом із Києвом
опинився за мурами тюрми, крізь які неможливо пройти: Дивись, дивись – за муром цим рудим, / за другим,
п’ятим, може, й сотим муром / дрімучий Київ здибився буй-туром: / лукавим косить оком і незлим. /
Святошин там – якраз дивись на ріг / в той кут глухий, де вартовий ступає. [СВ, т.3, кн. 1: 43]. Для ліричного
героя Святошин залишається лише в спогадах і снах, і пов’язаний він з дружиною: Ти снишся мені – і тріпоче
дорога / і сон, ніби сонях, пішов у танок. <…> / Святошинський присмерк тріпоче святково, / і костуром
спогад напростує путь [СВ, т. 3, кн. 2: 180]; безокрай марень полудневих, / спогадувань рожевий дим: / в дуеті
з лижвою – узлісся, / Святошин. Тиша. Свято [СВ, т.3, кн. 1: 36]. Обігравання внутрішньої форми оніма
(Святошин – свято) підсилює експресивність поетичних рядків. Святошинський топос постає і в одному з ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

194
найпроникливіших Стусових віршів, присвячених дружині: Зажди! Нехай паде над нами дощ / спогадувань
святошинських, пречиста [СВ, т.3, кн. 1: 37].
Семантичну вагомість онімів у поетичному тексті, а часто у зв‘язку з цим і семантику самого тексту
неможливо осягнути без фонових знань – не маючи інформації про особливості цих об‘єктів чи про зв’язок
іменованих об‘єктів з обставинами життя ліричного героя або й самого автора. Так, неможлива інтерпретація
згаданих у Стусових поезіях Брест-Литовського проспекту / брест-литовського тракту / Брест-Литовської
дороги, якщо не знати, що йдеться про місце проживання поета з родиною у 1965-1972 роках – київську
вулицю, яка сьогодні називається проспектом Перемоги (див.: [СВ, т.3, кн. 1: 437]). А володіючи цією
інформацією, читач розуміє, що у рядках Червоні коні пристрасті давно / відцокотіли брест-литовським
трактом [СВ, т.1, кн. 1 55] йдеться про кохання. Про розлуку з коханою, про відчуження і страждання
внаслідок цієї розлуки – у рядках я раптом з туги, з затканого неба, / із забуття, з безмежної розлуки, / од
довгої надсади захмелілий, / на Брест-Литовський упаду проспект, / на ту четверту просіку зчужілу [СВ, т.3,
кн. 1: 89-91]. Додаткового пояснення потребує згадка четвертої просіки – ще одної власної назви, хоч і
неофіційної: «Назва «просіка» збереглася від 30-50 рр. ХХ століття, коли на місці лісових вирубок почали
надавати земельні площі під житлову забудову» [СВ, т.3, кн. 1: 437]. Проте для правильного розуміння тексту
досить знання про Брест-Литовський проспект як про місце, де колись жив ліричний герой.
Цікаво, що листи В.Стуса часів ув‘язнення та заслання містять набагато менше київських топонімів, аніж
його вірші цього періоду. При цьому у листах згадуються частотні у його поезіях топоніми Дніпро, Софія,
Володимирська гірка (листи до дружини від 8.03.1976 [СВ, т.6, кн. 1: 221] та до М.Коцюбинської від 4.07.1979
[7, т.6, кн. 2: 173]. Єдиний топонім, згаданий у листі й відсутній у поезіях, – площа Калініна – явно
«антипоетичний» («Прошу, розкажи мені про київську весну, про київські квіти, котики вербові, про Дніпро з
Володимирської гірки, про Софію – як вона мерехтить із узвозу – від пл. Калініна йдучи вгору» [СВ, т.6, кн. 1: 221]).
Топографічна детальність у зображенні київського топосу представлена лише в поетичних текстах
молодого Стуса, де згадуються міст Патона, вулиця Вернадського, Львівська вулиця, ресторан «Верховина»,
Червоноармійсьа вулиця, площа Толстого, Микола Щорс (пам‘ятник), музей Леніна, Бессарабка, Зелений
театр, Жуляни, Лук’янівка, універмаг «Україна», Золоті ворота, Київський / ботанічний сад тощо. У
пізніших творах київський топос віддаляється у просторовому й часовому плані від внутрішнього світу
ліричного героя. Тому в них зустрічаються згадки лише про об‘єкти, особливо важливі для ліричного героя –
Софію Київську як символ України, а також Святошин та Брест-Литовський проспект, які належали до
індивідуального київського топосу поета.

Література
Білоус 2003: Білоус Григорій. Рокований вересень: Із роздумів про життя і творчість Василя Стуса //
Дивослово. – 2003. – № 3. – С. 20-21.
Стус 2005: Стус Дмитро. Василь Стус: життя як творчість. – К.: Факт, 2005. – 368 с.
Шевельов 1994: Шевельов Юрій. Трунок і трутизна // Українське слово: Хрестоматія української
літератури та літературної критики ХХ ст. Т.3. – К.: Видавництво «Рось», 1994. – С. 366-395.
Яструбецька 2004: Яструбецька Галина. Концепт «Україна» в поезотворчості Василя Стуса // Слово і
час. – 2004. – №10. – С. 37-43.
СВ: Стус Василь. Твори у чотирьох томах шести книгах. – Львів: Просвіта, 1994-1997.

Summary: The fragment of onomastic space of poetry of Vasyl’ Stus is presented in the article: the uses and
features of value of toponim Kyiv and other toponims of the topos of Kyiv are considered.
Key-words: Vasyl’ Stus, onomastic space, poetic onim, toponim Kyiv, Sofia Kyivska, Svyatoshin.
Надійшла до редакції 12 листопада 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.