Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Уляна Міщук — ПОЕТИЧНИЙ СВІТ ШІСТДЕСЯТНИКІВ: ПРОБЛЕМА ДИСКУРС-АНАЛІЗУ

У статті заторкнуто проблему адресованості поетичного дискурсу на матеріалі творчості
шістдесятників. Порушено питання системно-типологічної організації дискурсу, дискурсивно-когнітивної
парадигми. Поетичний світ Василя Стуса, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського розглянуто як єдність
культурологічного, лінгвістичного і прагмалінгвістичного рівнів.
Ключові слова: поетичний дискурс, дискурсивний аналіз, мовно-національна картина світу.

Кінець ХХ – початок ХХІ ст. позначений розвитком нового категоріального апарату в контексті
лінгвістичної наукової парадигми. Особливо помітним є становлення та розвиток теорії дискурсу в руслі
комунікативного та когнітивного підходу.
Дискурс був предметом лінгвістичного зацікавлення американських та європейських дослідників,
зокрема З. Харріса, Т. ван Дейка, С. Томпсона, У. Чейфа, Дж. Дюбуа, Ф. Боаса, В. Матезіуса та ін. В україністиці їх
послідовниками стали: Я. Бондаренко, С. Швачко, Т. Гладир, Ф. Бацевич, О. Галапчук, Л. Ільницька,
І. Шевченко.
Термін «дискурсивний аналіз» вперше використаний З. Харрісом. Як власне науковий напрямок
дискурсивний аналіз формується в останні десятиліття ХХ ст. і стає одним із центральних розділів лінгвістики
[Почепцев 1999]. Ця проблема перебуває в полі зору таких українських мовознавців, як Л. Мацько, Т. Гладир,
О. Крижко, О. Найдюк та ін. Дискурс-аналіз дає змогу не тільки визначити структуру дискурсу, але й виявити
його вербальні компоненти, когнітивні та прагматичні чинники. Та все ж таке важливе питання, як
адресованість у поетичному дискурсі, залишається майже не дослідженим.
Тому в пропонованій роботі зосередимо увагу на адресованості та національній маркованості поетичного
дискурсу, його реалізації як когнітивної одиниці на матеріалі творчості поетів-шістдесятників.
Дискурс (франц. discourse – промова, виступ) – це текст разом з умовами його творення і сприймання,
динамічний контекст культури [виділення наше], у якому здійснюється прочитання тексту та його вплив на
свідомість читача [Єрмоленко 2001: 48]. У широкому розумінні – це тісна взаємодія власне мовних факторів з
екстралінгвістичними – прагматичними, соціокультурними, етнокультурними та ін. [Жайворонок 2007: 18].
Отже, поняття дискурсу не обмежується письмовим і усним мовленням, воно позначає, крім того, і позамовні
семіотичні процеси, тобто немислиме без соціального контексту.
Найчастіше дискурс тлумачать як взаємодію трьох підходів: культурологічного, лінгвістичного і
прагмалінгвістичного [Караулов 2006]. За допомогою такого синтезу можемо пізнати культурний, науковий код
етносу, цивілізації.
Якщо перший підхід передбачає розгляд культурних домінант відповідного сусупільства у вигляді
одиниць ментальної сфери – образів, концептів, другий – змістову і формальну зв’язність, дискурсивну
сегментацію та поліфонію, то рівень прагматики пов’язаний насамперед із поняттям «прецедентний текст» і
«прецедентний знак». Прецедентними Ю. Караулов називає ті тексти, які «мають надособистісний характер,
тобто добре відомі і широкому оточенню даної особистості, включаючи її попередників і сучасників, і нарешті
такі, звернення до яких відновлююється неодноразово в дискурсі мовної особистості» [Караулов 2006: 217].
Під прецедентним знаком розуміють як мовний, так і немовний знак, який апелює до вже відомого
широкому загалові прикладу, активізуючи його у свідомості мовця чи слухача. Такі знаки здатні активізуватися
у політичному, соціальному, ідеологічному чи будь-якому іншому контексті епохи.
Дискурс як знакова категорія має певну систему і безпосереднє відношення до комунікативної сфери.
Але розглядати його лише крізь призму комунікативної одиниці було б доволі спрощено. Адже кожний дискурс
є «мовою, зануреною в життя» [Арутюнова 1990: 32], світом особистості, що його творить. Тому слід брати до
© Міщук У.Б., 2009 Розділ VІ. Проблеми лінгвістики тексту, дискурсології, дискурс-аналізу

205
уваги ще й когнітивний аспект, аби простежити реалізацію мовної особистості як суб’єкта того чи іншого
дискурсу.
Для системності дискурсивного аналізу доцільно виділяти два види дискурсу – офіційний і неофіційний.
До першого належатимуть наукові та офіційні тексти, до другого – художні (прозові та поетичні). Коли
провести паралель між двома типами дискурсу, то останній відрізнятиметься насамперед суб’єктивністю
викладу, образністю, впливом авторського висловлювання на читацьке сприйняття, наявністю індивідуального
стилю. Саме в художньому (у нашому випадку поетичному) дискурсі найповніше реалізується відношення
адресат – адресант, причому на суб’єктно-суб’єктному рівні. Будь-який художній текст стає дискурсом лише
тоді, коли він сприйнятий читачем (і це сприйняття буде неоднозначне). Особливістю поетичних текстів є
синкретизм інтелектуального, естетичного та емоційного.
Шістдесятництву як соціально-політичному, ідеологічному, філософському та естетичному феномену
присвячено чимало праць в Україні та за її межами. Творчість поетів-шістдесятників перебувала у полі зору
таких лінгвістів, як С. Єрмоленко, В. Русанівський, Л. Пустовіт, В. Калашник, А. Загнітко, О. Степанюк,
Р. Стефурак, Т. Берест, Т. Беценко, П. Білоусенко, А. Бондаренко, Н. Данилюк та ін. Попри різнобічне
розкриття цієї проблеми вона все ж не вичерпала себе і далі продовжує бути предметом дослідження як
літературознавців, так і мовознавців.
Творче покоління 60-х рр. ХХ ст. стало рушійною силою не тільки власної, індивідуальної творчості, але
й всенародної, загальнонаціональної. Складність і самодостатність, гостре, нестандартне мислення, право на
поетичне «переінакшення» світу – ось ті головні домінанти, що вирізняли поетів у літературно-дисидентських
колах.
Проповідуючи культ свободи в усіх її виявах, шістдесятники «заклали генетичний код сучасної України»
[Пахльовська 2000: 65]. Творчість поетів цього періоду постає як цілісне філософське й естетичне явище, в
основі якої – індивідуальна свобода самовираження, виокремлення з аморфної маси.
Шістдесятники відкидають провінційність мислення, його зашореність і примітивізм, виходять за межі
офіціозу. Звідси і нестандартність форм, майстерне володіння художньо-інтелектуальним потенціалом, що
втілюється у мотиви, сюжети та образи національної і світової культури.
Їхня поезія – не просто намагання віднайти відповідну словесну форму для самовираження чи прагнення
до мовної оригінальності, це природній стан кожного митця. Творчість поетів-шістдесятників не є творчістю
заради експерименту, вона виражає невичерпні естетичні можливості, прагнення до висоти, бажання відшукати
поетичність у прозі життя. Їх поетичний дискурс можна розглядати, як щось надіндивідуальне – таке, що
одночасно належить всім і нікому. Але за творчістю кожного з митців проглядає неповторна особистість
автора.
Об‘єктом нашого лінгвістичного спостереження стали тексти вибраних поезій Ліни Костенко, Василя
Стуса, Миколи Вінграновського – одних із найяскравіших представників шістдесятництва, мовотворчість яких
є взірцем високого художнього синтезу та інтелектуалізації поетичного слова.
Якщо розглядати поетичний дискурс Л. Костенко, В. Стуса та М. Вінграновського з погляду
лінгвістичного підходу, то варто зосередити увагу на їх ідіолексиконі, який здебільшого репрезентований
групою номінацій з національно-культурним компонентом. Критеріями розмежування таких номенів можуть
бути: 1) семантичний; 2) граматичний; 3) функціонально-стилістичний.
Перший критерій передбачає виділення денотативного і конотативного змісту слів та словосполучень.
Так, до лексем предметно-логічної співвіднесеності (денотативні семи) можна віднести: господа, призьба,
ґанок, стріха, сволок, тин, студня, живопліт, дровітня; крайка, плахта, намітка, сірячина; рогачі, лантухи;
голянички, поставці; шлях, манівці, бездоріжжя, безмежжя (Л. Костенко); шлях (Л. Костенко, В. Стус,
М. Вінграновський.); піднеб’я, намистиння (М. Вінграновський); круча, круговерть, свічадо, віть (В. Стус).
Таку лексику, в якій зафіксована матеріальна і духовна культура українського народу, прийнято називати
понятійно-безеквівалентною А до експресивно-емоційних елементів, що належать до конотативного шару,
відносимо стилістично забарвлені слова, зокрема номени вигукового походження, що містять інтенсивно-
параметричні та оцінні семи. Найбільш яскраво вони репрезентовані у творчості Ліни Костенко: «А цар вже в
душу скипетром – пихиць!» [Костенко 1999: 39], «У мене коні – ігиги!» [Костенко 1999: 41], «А він себе лясь по
грудях…» [Костенко 1999: 45] (сема підсилення); «Я вже не я. Мене вже улелекали» [Костенко 1999: 5] (сема
ослаблення).
Константа національно-мовної свідомості вербалізується також в інтенсивно-параметричних семах, які
простежуємо в поетичних рядках М. Вінграновського: «І тінь її, і відер тінь гойдлива Ідуть із нею – гойда-
гойда-хить…» [Вінграновський 1993: 169]; «Бо кохання – нема йому краю, Гей-йо-гей, гой-йо-гой, ой-йо-йой…
[Вінграновський 1993: 115]. Панорама творчих шукань митця часом знаходить свій вияв у суголосності
мотивів. Порівняймо: «Стояла баба, руки склала, Старій давно пра-пра-пра-про…» [Вінграновський 1993: 86] і
«дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра – усі ідуть за часом, як за плугом» [Костенко 1989: 4].
Другий критерій ставить за мету виявлення номенів із показовими пестливо-зменшувальними суфіксами,
тавтологічними утвореннями, порівняльними зворотами, неповними реченнями тощо. Ось наприклад: «Красо
моя! Вкраїночко моя! Ну, що мені робити – я не знаю» [Вінграновський 1993: 50]; «Гиля, моє скіфеня, гиля на ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

206
вичинку шкіри» [Вінграновський 1993: 49]; «Я думав – сам іду. Дорога, і витребеньочка-ріка…», «Я думав – сам
іду. Тополі, та покаміннячко-струмок…» [Вінграновський 1993: 22]. Іноді на основі лексем із суфіксами-
демінутивами творяться цілі мікротексти: «Постояли. Зайшли в якесь подвір’ячко. Осель нема. Сади іще живі.
Та все біжать по двієчко, по двієчко куріпочок рябесеньких в траві…» [Костенко 1999: 19] або «Човен хлепче
водиченьку, зламалось весельце. Цілять йому у личенько, цілять йому в серце» [Костенко 1999: 45].
За третім критерієм виявляємо фонову лексику, яка може виконувати в тексті функції створення
національного колориту, інтимізації висловлювання і т. ін. Наприклад: «Трипільських сонць шалена
коловерть» [Стус 2003: 62]; «…На синій звук любові і свободи, На синю Рось, що в снах моїх тече»
[Вінграновський 1993: 200]; «Від магістралі за два метри, уся закутана в що є, сидить бабуся, як Деметра, у
відрах моркву продає» [Костенко 1989: 123].
Лінгвістичний підхід до вивчення поетичного дискурсу так чи інакше переплітається з культурологічним
та прагмалінгвістичним.
Культорологічний підхід дає можливість прочитати поетичний дискурс як «динамічний контекст
культури», простежити, як завдяки ментальному фактору, авторському мовомисленню, розвинутому світогляду
та небуденному світобаченню письменник здатний витворити власну, неповторну картину світу, вплинути на
читача.
Оскільки першоосновою поезії є образ, то зосередимо увагу на тих образах, символах, які найбільше
розкривають мовно-національну картину світу і, крім того, є засобами інтелектуалізації поетичного мовлення.
Під засобами інтелектуалізації розуміємо сукупність мовних одиниць, що мають значне смислове навантаження
(культурологічне, історіософське, філософське тощо), зумовлене лініями семантичних зв‘язків, контекстним
оточенням.
Одна з найхарактерніших рис мовостилю поетів-шістдесятників – глибинне осмислення філософських
проблем. Мовна особистість кожного автора насамперед виражена через розуміння людської екзистенції. Так,
асоціативні можливості образу життя в поетичних текстах Ліни Костенко, Василя Стуса, Миколи
Вінграновського набувають щоразу нових трансформацій.
Найперше образ життя в поетичному дискурсі шістдесятників асоціюється з пам‘яттю (роду, народу):
«прийти до пам’яті й розстатися на віки-вічні, на-не-на…» [Стус 2003: 380]; «тут на землі я шукаю хоч слід
роду свого у плачах і легендах!» [Костенко 1989: 15], хоч дуже часто має інше просторово-темпоральне
забарвлення: життя – дорога, ріка (В. Стус, Л. Костенко), «стернисте поле», «стовбур літ», «вавилонська
вежа чекань», «час прозрінь» (В. Стус), «божевільне раллі», «вокзал», «калейдоскоп» (Л. Костенко).
Якщо розглянути «життя» крізь призму екстралінгвістичного контексту, то впадає у вічі мотиваційний
чинник, без якого образ не мав би такого довершеного звучання. Ось, наприклад, у Василя Стуса: життя –
страх («Бо до життя – і страшно, і далеко, і сил не стане. А до смерті – ближче…») [Стус 2003: 148], життя –
«спертий запах смерти» [Стус 2003: 150], «усевитончуваний зойк» [Стус 2003: 370]. У Ліни Костенко –
«дитинство, вбите на війні» [Костенко 1989: 38], «косовиці смерті» [Костенко 1989: 7].
І все ж у свідомості українців образ життя постає ще й в іншому вимірі: сприймається як дар, як
святість. Так, для В. Стуса це «длань Господня», «високий день», «жито і зело» [Стус 2003]. У поетичному
дискурсі Л. Костенко сакральний мотив набуває нової конотації. Він переосмислений автором і донесений до
читача з погляду безсмертя у мистецтві та потреби слова: «Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова як
молитви» [Костенко 1989: 9].
Потреба слова найповніше і найяскравіше засвідчує національну специфіку і змістову своєрідність
культури, зокрема в ракурсі бачення української ментальності поетів. В індивідуальному словнику кожного з
досліджуваних авторів образ слово займає помітне місце і щодо частоти вживання, і щодо семантичних
відтінків.
Так, у творчості М. Вінграновського образ слова увібрав семи: «сила», «слава», «сльоза», «гнівань» і
навіть «народ» («Народ всевічний. Слово – наш народ» [Вінграновський 1993: 227]). Громадянську позицію
автора засвідчують генітивні метафори «очі слів», «повіки слів», які довершують попередній контекст і
зорієнтовані на однозначне сприйняття з боку адресата: «Згорають очі слів, згорають слів повіки. Та є слова,
що рвуть байдужий рот. Це наше слово. Жить йому повіки» [Вінграновський 1993: 227].
Сприйняття слова як символу мови, мистецтва висновується із поетичних рядків В. Стуса та Л. Костенко:
«Тарасові провісні птиці – слова шугали над Дніпром» [Стус 2003: 81]; «Хто заболить словами об
струну?»[Костенко 1999: 30]; «Ще буде Слово більше за слова» [Костенко 1999: 120]; «А де ж те Слово, що
його Тарас коло людей поставив на сторожі?!» [Костенко 1989: 156].
Вагоме місце у поетичному дискурсі В. Стуса, Л. Костенко та М. Вінграновського займає образ народу,
що поєднує в собі цілу низку асоціативних рядів.
У поетичних текстах Л. Костенко та М. Вінграновського народ постає не тільки як населення України, а
перш за все як національна та етнічна єдність: «Я чую вже, як думи наші древні З твого коріння п’ють твої
гілки, І розвидняється у світі… Недаремно Моїм народом поросли віки!» [Вінграновський 1993: 192];
«Зласкався, доле, над моїм народом, Щоб він не дався знівечить себе!» [Костенко 1999: 82]. Присвійний
займенник «мій» у поєднанні з іменником «народ» надає контекстові інтимізуючого, навіть сакрального Розділ VІ. Проблеми лінгвістики тексту, дискурсології, дискурс-аналізу

207
звучання.
Ключова лексема народ є невід‘ємним компонентом індивідуально-авторських метафор та афоризмів:
«Народе вільний, аж тепер ти – віл» [Костенко 1999: 5]; «Бува народ маленький, а – великий. А ми давно
розбовтані багном» [Костенко 1999: 82]; «У просторі віків, любові і свободи Народ – Віки, Свобода і Любов»
[Вінграновський 1993: 33]; «Бо він народ. Бо він глагол життя. Він зміна змін. Йому нема заміни»
[Вінграновський 1993: 42]; «Що справді робимо ми Для щастя народу Дніпра» [Вінграновський 1993: 59].
Крім традиційних асоціацій типу «брати», «кобзарі», «вершники», «людоньки», «співці краси земної»,
«майстри», «генії», «мандрівник», у поетичному дискурсі Ліни Костенко образ народу набуває негативно-
оцінної семантики, яка віддзеркалює духовно-психологічний портрет української нації: «Ох лицарю, не
зв’язуйся з отарою – вона тебе затопче в пилюгу!» [Костенко 1989: 176]; «Негідно бути речником юрби. Раби
рабів ще гірше ніж раби» [Костенко 1989: 262]; «І вже новітні канібали, і втрат людських не одридать»
[Костенко 1989: 262]. Але ця вбивча самокритичність нівелюється вже в наступних рядках, де любов до народу
бере верх над зневагою та осудом: «У антисвіті зірочкою марю, в антинароді свій народ люблю» [Костенко
1989: 201].
У поетичному світі В. Стуса образ народу віддзеркалює історичну приреченість, людську меншовартість
і ницість, породжену тогочасною системою. Так, у свідомості автора народ постає «володарем своєї смерти»,
«одмерлою душею», «старим родоводом нагірньої біди», «катюгою», «батьковбивцею», людьми-«лицемірними
іудами», «лялечками із алкоголем щасть», «скаженими синами України»: «Ні до неба, ні до землі – не сягнути
нікуди. Не будіте мої жалі, лицемірні іуди!» [Стус 2003: 132]; «Володарю своєї смерти, доля – всепам’ятна,
всечула, всевидюща – нічого не забуде, не простить» [Стус 2003: 228].
Схожі мотиви зустрічаємо і в М. Вінграновського, в якого синівська любов до України проступає цілими
ампліфікаційними рядами пейоративної лексики: «Бо не спрочуєшся, як збрешешся ти раптом, І станеш
підспівайлом стягачів…І станеш ти новітнім байстрюком Із випеченим серцем в чорносилі, І житимеш ти
ситим мертвяком…» [Вінграновський 1993: 20]; «Упало б щастячко на сліпоту і неміч Отих рабів німих…
Самому заніміть На гнівній палі правди понад сміттям!» [Вінграновський 1993: 20]; «Кривавсь, мій гніве,
чорно, тлусто, Кривавсь вогнем своїх щедрот І дмухай в світ, і дмухай в людство, В мій кукурудзяний народ!»
[Вінграновський 1993: 21].
Як бачимо, «здатність мовних знаків вступати в найрізноманітніші асоціативно-семантичні зв‘язки,
розширювати лексичну валентність аж до руйнування нормативної сполучуваності слів і набувати таким чином
вторинних суб‘єктивно-образних та імпліцитних значень засвідчує невичерпність загальновживаної мови як
мистецького засобу і дозволяє поетам, естетично організовуючи її, творити власну індивідуально-художню
мову, а читачам – сприймати її» [Невідомська 2004: 300].
Прагмалінгвістичний підхід найбільш повно репрезентує мовостиль досліджуваних авторів. Як
прецедентні знаки постають тексти В. Стуса та М. Вінграновського: «І те – померти ачи жить –
однаковісінько, їй Богу ж однаково» [Стус 2003: 122]; «Усім однаково: і сущим, І тим, що будуть, що були…»
[Вінграновський 1993: 15 ]; « Дай, Боже, хоч біди якої, Коли ні краю, ні коня, І долі дай – та злої! – нехай
донищує до пня» [Стус 2003: 302].
Поетичні твори шістдесятників неможливо уявити поза Шевченковою стихією. Про це свідчать і
наступні контексти, позначені суголосністю мотивів: «Тарасові провісні птиці – слова шугають над Дніпром»
[Стус 2003: 81]; «А де ж те слово, що його Тарас коло людей поставив на сторожі?! [Костенко 1989: 156];
«Той Сон – вітрило нації. Той син – Безсмертя нації на всі літа і всевіч» [Вінграновський 1993: 20].
Внутрішній діалог, неприйняття диктуючої волі обставин прочитуємо в таких рядках В. Стуса: «Тоді
прости, прощай, проклятий краю, Вітчизно боягузів і убивць» [Стус 2003: 86] (пригадаймо слова І. Франка: «Я
ж не люблю її з надмірної любови» [Франко 1966: 94] або Є. Маланюка: «Це ж ти – попівна Роксолана,
Байстрюча мати яничар» [Маланюк 2001: 87]).
Твердість, непохитність духу митця засвідчують слова Ліни Костенко «страждаю, мучусь, гину, а
живу!» [Костенко 1989: 161] (ремінісценція на Шевченкове «караюсь, мучусь, але не каюсь»); «Як мовчанням
душу уяремлю, то який же в біса я поет?!» [Костенко 1989: 164] (перегук із Франковим «Декадентом»).
Вагоме місце у філософсько-естетичній системі В. Стуса та Л. Костенко займає осмислення
євангельських тем. Так, у віршах В. Стуса «Йди з-перед очей відрадо» та Л. Костенко «Ісус Христос розп‘ятий
був не раз» простежуємо досить вільний парафраз біблійної науки про сад Гетсиманський: «Дзюркоче вода
нагірня, як проповідь марноти. Зірко моя вечірня, доле моя безмірна, дорога моя стозірна – і сам – проти себе
– ти…» [Стус 2003: 78]; «Куди піду? Куди тепер піду? Де на землі земля обітована? Казарми в Гефсіманському
саду, і всі народи – як розкрита рана…» [Костенко 1989:366].
Стилістично та змістово довершеними є неординарні ремінісценції поетів із «Псалмів Давидових»:
«Блажен той муж, воістину блажен, котрий не був ні блазнем, ні вужем» [Костенко 1989: 216]; «Блажен, хто
тратити уміє, коли заходить час утрат» [Стус 2003: 134]. Євангельській темі присвячений цілий ряд поезій
Л. Костенко («Був Ірод, і була Іродіада», «Райська елегія», «Брейгель. «Шлях на Голгофу», «Перш ніж півень
запіє»…), що творять своєрідний мікродискурс, крізь який постає багатий духовний світ автора. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

208
Надзвичайно різноманітна палітра світового культурно-мистецького простору у творчості
шістдесятників, передана крізь призму національного світобачення. Це вічні образи з «Трістана та Ізольди»
(«Ластівки тікають із Європи»), із «Дон Кіхота» Сервантеса («Балада моїх ночей»), імена історичних постатей,
героїв середньовіччя, діячів культури, героїв античної та національної міфології. Все це, безперечно, вимагає
окремого дослідження. Ми ж зосередимо увагу лише на одній деталі – прояві інтертекстуальності у поетичних
текстах Л. Костенко та В. Стуса. Порівняймо: «Учора в дощ зайшов до мене Блок» [Костенко 1989: 249] і «Раз
Бетховен зайшов у гості – Буду вдома» [Стус 2003: 271] або: «Летів розлого чорний-чорний ворон
обезземеленим безкраїм небом, і безберегий лет його значився, як апокаліпсису переддень» [Стус 2003: 143] і
«Біле – біле – біле поле. Чорний гомін. Вороння. Посідало та й замріялось про убитого коня» [Костенко 1989:
144] Така сугосність мотивів дає можливість виявити не тільки рівень інтелектуального світу митців чи
відчитати у кожному тексті прецедентний знак, а переконує в тому, що константи авторського стилю не є
прерогативою одного поета: вони характеризують літературну епоху.
Як бачимо, жоден з трьох підходів до вивчення поетичного дискурсу не може існувати в абсолютно
«чистому» вигляді. Усі рівні надзвичайно тісно пов‘язані між собою. Тож коли мова йде про поезію, не можемо
говорити про моносуб‘єктний дискурс, а швидше – діалогічний. Адже кожен автор мусить мати свого читача,
інакше, без такої співдії, дискурс, а точніше дискурсивно-когнітивна парадигма, не відбудеться.
Наведені окремі контексти засвідчили, що імпліцитні та експліцитні засоби адресованості (алюзії,
аналогії, гра слів, авторські відступи і т.ін.) впливають на зовнішню структуру поетичного дискурсу. Крім того,
фактичний матеріал дозволяє порушити питання про створення словника авторської мови поетів-
шістдесятників.

Література
Арутюнова 1990: Арутюнова Н. Д. Метафора и дискурс // Теория метафоры. – М., 1990. – С. 32.
Безугла та ін. 2005: Безугла Л. Р., Бондаренко Є. В., Донець П. М та ін. Дискурс як когнітивно-
комунікативний феномен / За заг. ред. Шевченко І. C. – Х., 2005. – 354 с.
Григорьева 2007: Григорьева В. С. Дискурс как елемент коммуникативного процесса:
прагмалингвистический и когнитивный аспекты. – Тамбов, 2007. – 288 с.
Жайворонок 2007: Жайворонок В. В. Українська етнолінгвістика: Нариси. – К.: Довіра, 2007. – С. 18.
Зборовська 2001: Зборовська Н. Стильовий портрет шістдесятництва // СіЧ. – 2001. – №2. – С. 26-27.
Караулов 2006: Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность. – Изд. 5-е, стер. – М.: Комкнига,
2006. – 261 с.
Карпчук 2006: Карпчук Н. П. Адресованість в офіційному та неофіційному англомовному дискурсі
(комунікативно-прагматичний аналіз). – Луцьк: РВВ «Вежа», 2006. – 161 с.
Невідомська 2004: Невідомська Лілія. Особливості ідіостилю Івана Драча: імпліцитність семантики
поетичного слова // Вісник Львівського університету. Серія філол.: Вип. 35. – 2004. – С. 300.
Пахльовська 2000: Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту // Сучасність. – 2000. –
№ 4. – C. 65.
Почепцов 1999: Почепцов Г. Теорія комунікації. – К.: Київський університет, 1999. – 308 с.
Реформатский 1987: Реформатский А. А. Лингвистика и поэтика. – М.: Наука, 1987. – 263 с.
Шевченко 2005: Шевченко І. С. Дискурс як когнітивно-комунікативний феномен. – Харків, 2005.– С. 9-20.
Язык. Текст. Дискурс. Научный альманах Ставропольского отделения РАЛК / Под ред. проф.
Г. Н. Манаенко. Вып. 6. – Краснодар, 2008. – 288 с.

Джерела
Вінграновський 1993: Вінграновський М. З обійнятих тобою днів: Поезії. – Київ, 1993. – 303 с.
Єрмоленко 2001: Єрмоленко С. Я., Бибик С. П., Тодор О. Г. Українська мова. Короткий тлумачний
словник лінгвістичних термінів / За ред. С. Я. Єрмоленко. – К.: Либідь, 2001. – С. 47-48.
Костенко 1989: Костенко Л. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – 559 с.
Костенко 1999: Костенко Л. Берестечко. – К.: Український письменник, 1999. – 157с.
Маланюк 2001: Маланюк Є. Невичерпальність: Поезії, статті / Упоряд., передм. та приміт. Л. В. Куценка. –
2-ге вид. – К.: Веселка, 2001. – С. 87.
Стус 2003: Стус В. Палімпсест: Вибране. – К.: Факт, 2003. – 432 с.
Франко 1966: Франко І. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1966. – С. 94.

In the article the problem of the address of poetic discourse is analysed on the material of the creative work of
the poets of the 60 ies. The questions of the system-typological organization of discourse and discourse-cognitive
paradigm are touched upon. The poetic world of V. Stus, L Kostenko, M Vinhranovsky is considered as a unity of
culturological, linguistic and pragmalinguistic levels.
Keywords: poetic discourse, discourse analysis, language-national world image.
Надійшла до редакції 15 жовтня 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.