Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Олександр Рогожкин — PATHOS, LOGOS, ETHOS У ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ СПІЛКУВАННЯ

Стаття продовжує дослідження автора в галузі теорії риторики та мовленнєвої практики
суспільства. У статті розглянутий категоріальний зміст базових теоретичних понять класичного
красномовлення в його співвідношенні з культурою сучасного публічного спілкування.
Ключові слова: дискурс, pathos, logos, ethos, мовленнєвий жанр, образ оратора, риторика.

―Агресивна риторика‖, ―недолуга риторика‖, ―риторика війни‖, ―пафосна‖ і навіть ―сумнівна риторика‖ –
таким є далеко не вичерпний перелік означень, що можуть почути пересічні громадяни, які сприймають
© Рогожкин О.В., 2009 Розділ VІ. Проблеми лінгвістики тексту, дискурсології, дискурс-аналізу

217
міжфракційні, міжпартійні дебати та спілкування окремих політиків і керівників нашої держави. При цьому і
самим суб‘єктам мовлення, і їхній багатомільйонній аудиторії навіть на думку не спадає, що власне риторика
тут ні до чого. Вона не може бути ні недолугою, ні сумнівною. Риторика – це наука про мовлення і мовленнєве
спілкування. І якщо формулювати визначення риторики, то воно у найзагальнішому вигляді можливе в такому
варіанті: ―Риторика – це наука про історію, теорію і практику мовлення і, одночасно, навчальний предмет,
метою вивчення якого є засвоєння історичних фактів і теоретичних положень, а також оволодіння практичними
уміннями і навичками спілкування в різноманітних сферах людської життєдіяльності‖.
Подвійність тлумачення риторики – як науки і як навчального предмета – потребує більш детального її
визначення. Сучасні дослідження вітчизняних науковців обмежуються постановкою проблеми [Данилина
2003]. Іноземні дослідники розглядають цю проблему більш детально, але і вони не складають цілісної картини
[Oliver 1966]. З урахуванням цього завдання теоретичні дефініції риторики взагалі та політичної сфери
спілкування зокрема, на наш погляд, повинні базуватися на таких ідеологемах:
— по-перше, риторика – це класична теорія мовлення і ораторської майстерності: у галузі класичної теорії
досліджуються закони, правила і засоби складання всіх родів і видів промови; в галузі ораторської майстерності
увага зосереджується на практичних навичках і уміннях монологічного та діалогічного мовлення в
різноманітних обставинах спілкування. Ця ідеологема виходить із класичних джерел (Платон, Арістотель,
Цицерон, Ф. Прокопович, М. Ломоносов) і формулюється визначенням К.П. Зеленецького: ―Предмет риторики
є мовлення‖ [Зеленецкий 1991];
— по-друге, риторика – це мистецтво мислення. У вченнях давньогрецьких софістів: Протагор, Гіппій,
Горгій, Продік, у діалогах Сократа навчання ораторській майстерності передбачало комплексне опанування
умінь і навичок одночасного мислення, здобуття освіти, формування світогляду і висловлення життєвої позиції
в слові. У цьому сенсі риторика тісно преплітається з логікою й етикою. Без етико-логічної основи риторика
перетворюється на марномовлення. Ця ідеологема сформульована М.Ф. Кошанським: ―Граматика займається
словами, риторика думками‖ [Кошанский 1834] і збігається із сучасним визначенням дискурсу: ―Дискурс –
(лат. discursus – міркування). 1. Сукупність висловлювань, які стосуються певної проблематики; міркування
задля встановлення істини. 2. Ораторська промова; дискурсивний – який здійснюється шляхом логічних
міркувань‖ [Сучасний 2006];
— по-третє, риторика як мовлення, в якому втілений певний стиль суспільно-політичних або
міжособистісних відносин. Кожна епоха розвитку людства, кожний історичний період породжує певний
риторичний ідеал. ―Риторика формує стиль життя через стиль мовлення‖ [Рождественский 2003];
— по-четверте, риторику можна визначити як вчення про мовленнєве виховання особистості. Тобто
риторика сприяє формуванню у людини відповідних знань та здібностей висловлювати і захищати свою
позицію в процесі мовлення. Відповідність такій вимозі дозволяє виховати особистість, для якої правильно
організоване мовлення є основою інтелектуального розвитку і самосвідомості. Ця якість формулюється
ідеологемою ―Мовлення – це людина в цілому‖ [Сопер 1995];
— по-п‘яте, риторика – це вчення про всі мовленнєві жанри в розвинутому інформаційному просторі, про
всю різноманітність текстів, включених у культуру спілкування. Людина завжди вибирає ту мовленнєву
поведінку, яка зумовлена певними життєвими обставинами. Розвинута мовленнєва особистість повинна
орієнтуватися в інтелектуальному часі й просторі, володіти різними видами словесності, розуміти їхню природу
і мати навички складання текстів задля досягнення бажаного результату.
Визначені п‘ять основних ідеологем складають певний дискурс: якщо предмет риторики – це мовлення в
усіх можливих родах, видах, жанрах і обставинах спілкування, то воно можливе тільки на основі системного
мислення, у свою чергу системне мислення формує певний стиль мовлення, а стиль мовлення формує певний
стиль життя. У результаті такого цілісного процесу людина породжує конкретні тексти, що складаються
відповідно до обставин спілкування і в межах своєрідних мовленнєвих жанрів. Загалом цей дискурс
завершується формуванням певного образу суб‘єкта мовлення (образу оратора) у свідомості того, до кого
промова звернена, чи то окрема особа, група осіб, чи то велика аудиторія, народ, нація.
Наочною ілюстрацією викладених теоретичних положень є політична сфера спілкування, або так звана
―політична риторика‖, як її визначають російські науковці [Данилина 2005]. Політичну сферу спілкування ми
кваліфікуємо як одну зі сфер мовлення нарівні із духовною, педагогічною, юридичною, побутовою тощо. Вона
повинна базуватися на трьох основних категоріях риторики, якими є pathos, logos, ethos. Ми наполягаємо саме
на такій послідовності процесу складання, публікації і сприйняття мовленнєвих текстів політичної
спрямованості. При цьому категорії pathos, logos, ethos можна розглядати і як самостійні, у функціональних
межах яких здійснюється мовлення, і як необхідні складові образу оратора. До речі, категорія образу оратора
останнім часом дуже часто замінюється англомовним поняттям ―імідж‖, яке широко вживається у новомодних
―public relations‖.
Категорію “pathos” ми пов‘язуємо із внутрішнім спонуканням до мовлення, його ідеологічною
спрямованістю і тією метою, якої оратор намагається досягти.
Внутрішнє спонукання може бути як природним, так і спровокованим, вимушеним. Але і в першому, і в
другому випадку воно є тим початком і кінцевим результатом мовлення, що містять у собі основні ідеї і мету ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

218
спілкування. Мету можна досягнути шляхом інформування, агітації, переконання або спонукання, головне, щоб
мета конкретної промови відповідала загальним гаслам та ідеям політичної кампанії, програмі тієї політичної
інституції, яку уособлює ритор. Від характеру мети (поінформувати, загітувати, переконати, спонукати)
залежить зміст і спрямованість того комплексу ідей, який оратор прагне довести до свідомості аудиторії. Тому
досвідчені оратори рекомендують починати роботу над складанням будь-якого тексту з формулювання
основної ідеї і, бажано, одним реченням. Наприклад: ―Владу – народу‖, ―Бандитам – тюрми‖ тощо.
Вимоги до пафосу промови:
— пафос повинен відповідати задуму і меті мовлення;
— пафос завжди націлений на прийняття рішень і спонукання до психофізичних дій;
— у перебігу промови слід виключити принижуючий пафос, пафос завжди повинен носити піднесений
характер;
— пафос пов‘язаний із тими емоціями, які оратор бажає пробудити у слухачів;
— оратор зобов‘язаний контролювати свої емоції і коригувати свій психофізичний стан.
Категорія “logos” пов‘язана із засобами і техніками втілення загального замислу, мети та ідеї
безпосередньо в процесі мовлення. Цей процес описаний у класичній риториці ще за часів Аристотеля і в наші
дні відомий як ―традиційний риторичний канон‖: ―inventio‖ – винайдення змісту промови, ―dispositio‖ –
упорядкування, розташування винайденого, ―elocutio‖ – словесний вислів, висловлення і прикрашення промови,
―memoria‖ – запам‘ятовування, ―action‖ – дія, виголошення промови. При цьому інтенція забороняє створення
нетворчої промови і вимагає присутності в ній розумового зусилля; диспозиція передбачає організацію і
побудову промови як цілісного твору, який характеризується композиційною пропорційністю і завершеністю;
елокуція передбачає словесне оформлення промови, відбір слів і граматичних конструкцій, риторичних фігур і
тропів; меморія – це здатність до відтворення минулого, запам‘ятовування і збереження істини; акція – це сама
мовленнєва діяльність, у якій використовуються вербальні і невербальні засоби мовлення. Усі етапи
риторичного канону в їх взаємодії регулюються процесом мовлення. Вони спрацьовують лише в системі. Ідеал
античного оратора об‘єднував у собі мудрість філософа, витонченість діалектика, мову поета, пам‘ять юриста і
пластику актора.
Жорстка регламентація процесу мовлення в межах риторичного канону дозволяла оратору підкорятися
законам імовірності. Оратор повинен орієнтуватися в усій системі мовленнєвих засобів, у схемах, правилах і
риторичних шаблонах, але з тим, щоб кожного разу здійснювати свій вибір та індивідуально регулювати
створення промови і коригувати її в процесі виголошення.
Вимоги до логосу промови:
— мовлення має бути логічним, тобто побудоване за певним алгоритмом (початок, основна частина,
аргументація, висновки);
— кожне ствердження, теоретичне положення, висновок повинні бути аргументованими;
— мовлення має здійснюватися відповідно до реалізації стратегічної мети спілкування;
— стратегічна мета спілкування досягається за допомогою композиційних засобів мовлення;
— кожне судження має бути доведеним.
Категорія “ethos”, з одного боку, регулює можливості реалізації пафосу і логосу певними моральними та
правовими нормами, а з іншого, примушує оратора аналізувати і враховувати такі чинники, як емоційний стан,
компетентність, соціально-демографічні та інтелектуальні характеристики аудиторії, її ставлення до предмета
промови, до особистості оратора тощо.
Як правило, суб‘єкт мовлення і його опонент, оратор і аудиторія складають певну єдність вже перед
початком спілкування. І об‘єднувальним началом тут виступає той емоційний стан, який можна передбачити,
якщо проаналізувати мотивацію, тематику, спрогнозувати аргументацію сторін і можливі наслідки акту
комунікації. Виходячи з цього, оратор спроможний викликати у слухачів потрібні емоції, скоригувати
емоційний стан співрозмовника у потрібному напрямку.
Співрозмовники і велика аудиторія за ознакою компетентності можуть частково або повністю
представляти собою фахівців, обізнаних неспеціалістів, людей, зовсім далеких від предмету обговорення.
Оратор у процесі мовлення повинен враховувати рівень освіти та інтелектуального розвитку слухачів, ступінь
їхньої обізнаності з проблемою.
До соціально-демографічних характеристик відносять суспільний стан і соціальні ролі співрозмовників,
їхні професію і посади, національність, вік і стать.
За ознакою ставлення до предмета мовлення аудиторію можливо класифікувати за такими типами
слухачів, як поверховий, конструктивний, погоджувальний, нейтральний, змішаний.
За своїм ставленням до особи ритора аудиторія може бути доброзичливою, байдужою або ворожою. Ці
характеристики зумовлені загальною довірою або недовірою до оратора як особистості. При цьому слід
враховувати, що аудиторія, яка поділяє ідеї та гасла оратора, може ставитися недоброзичливо до нього
особисто, і навпаки, аудиторія, яка не погоджується з оцінками і судженнями оратора, може щиро поважати
його. Загалом ставлення слухачів до оратора-політика складається з двох основних рольових очікувань, що
зумовлені його посадою і особистісними якостями. Якщо слухачі мають можливість особисто спілкуватися з Розділ VІ. Проблеми лінгвістики тексту, дискурсології, дискурс-аналізу

219
оратором, їхня думка про нього основана, як правило, на особистому досвіді й може бути докорінно не такою,
як у переважної більшості громадян. Якщо слухачі оцінюють оратора за тією інформацією, що подається ЗМІ,
їхні оцінки можуть значною мірою відрізнятися від реального образу.
Вимоги до етосу промови:
— мовлення має бути чесним;
— мовлення має бути компетентним;
— у процесі мовлення не можна порушувати моральні і правові норми;
— мовлення має бути відповідальним;
— мовлення не повинне ображати;
— у процесі мовлення не можна розголошувати факти особистого життя опонентів і використовувати їх
як аргументи;
— позитивні і негативні характеристики мають бути аргументованими і доведеними.
Мовець завжди розпочинає реалізовувати своє мовлення у межах певного мовленнєвого жанру і з
наступною взаємодією з іншими жанрами. В акті мовлення мовленнєві жанри послідовно постають як
нормалізовані схеми мовленнєвих дій, загальноприйняті в певних обставинах і функціонально спрямовані на
передачу певного змісту. Наприклад, у політичній сфері спілкування можлива така класифікація промов за їх
жанрами: інформаційна промова, агітаційна промова, переконуюча, спонукальна і змішана. При цьому
обставини і мета спілкування постійно коригують використання різноманітних стильових і жанрових елементів
мовлення у загальному мовленнєвому спектрі: від похвали до осуду та від протокольних фраз до іронії і навіть
лайки. Мовленнєві жанри в межах дискурсу організують мовлення, як форма організує зміст.
Таким чином, дискурс риторики у взаємодії мовленнєвих жанрів з обов‘язковим врахуванням пафосу,
логосу й етосу складають і створюють певний образ оратора. ―Почни говорити, щоб я тебе побачив‖, – цей
вислів, відомий у риториці зі стародавніх часів, якраз і спрямований на створення образу мовця. Тобто промова
крім інформативної та цілеспрямованої складової містить ще й такі елементи, які детермінують виникнення
іміджевих характеристик мовця у свідомості слухачів. У цьому сенсі індивідуальний образ оратора формує
аудиторія. Саме вона визначає оратора як людину авторитетну і впливову, кожному слову якої можна довіряти і
за якою можна йти без сумнівів і побоювань. Або як таку особистість, яка є сумнівною з точки зору пафосу,
логосу і етосу.
З іншого боку, аудиторія є продуктом мовленнєвої поведінки оратора: у перебігу спілкування промова
оратора формує світоглядні, моральні орієнтири, життєві уподобання і переваги слухачів. У результаті оратор і
аудиторія певним чином відбиваються один в одному і закріплюють один за одним ті мовленнєво-культурні
стереотипи, які проявляються у вигляді взаємних оцінок під час інтерв‘ю, публічних дебатів, звернень,
виборчих кампаній тощо.
На основі теоретичних викладок спробуємо створити гіпотетичні образи трьох відомих українських
політиків. Перший, виходячи з опублікованих промов [Сайт 2008], є прибічником сервісної моделі
економічного розвитку, тобто такої, при якій країна інтегрується в союз розвинених держав із метою
перекладання своїх проблем на плечі більш успішних союзників. У сфері політики сповідує теократичну
модель державної влади, тобто глава держави бачить себе батьком нації, який за своєю природою має право
повчати, моралізувати, тільки йому відкривається сутність речей, подій і явищ. І з цієї причини тільки він має
право не враховувати реалії, нехтувати думкою опонентів і навіть народу. Народ не згодний – отже, він
неправий. За своєю політичною ідеологією – націоналіст. У структурі мовлення переважає pathos, який дуже
часто заміняє собою ethos. Logos у межах однієї промови певним чином простежується, але у порівнянні
декількох промов, відсторонених одна від одної у часі, відсутній.
Другий політик [Офіційний 2008] в економіці сповідує авторитарне, так зване ―ручне‖ управління. На
відміну від філософії глибинного марномовлення Першого, вона переконана, що всі, від Президента до
прибиральниці, повинні напружено працювати, створювати якісний продукт і довіряти його перерозподіл
справедливому лідерові. У політиці її також приваблює автократична модель влади. Справа вождя, керівника
нації – ефективно проектувати майбутнє, справа народу – виконувати розумні вказівки і не сумніватися у
прекрасному майбутньому. За політичною ідеологією – ліберал. У структурі мовлення pathos органічно
поєднується з ethos(ом) і logos(ом) в межах однієї промови. У порівнянні з іншими промовами logos часто
порушується під впливом ситуативних завдань мовлення, у деяких випадках змінюється на протилежний.
Третій політик [Сайт ya 2008] – традиціоналіст за переконаннями. В економічній сфері він сповідує
споглядальні методи. Головне – не заважати природним процесам і допомагати шляхом створення
законодавчих актів. У політичній сфері він прибічник концепції правової держави у її класичному варіанті. За
політичною ідеологією – капіталіст. У структурі мовлення pathos носить нестійкий характер, що зумовлено
несформованістю внутрішніх переконань мовця. Ethos виконує другорядну, допоміжну функцію і
простежується далеко не в усіх промовах. Logos в усіх промовах досить чіткий, навіть однолінійний, але не
завжди переконує тих, хто слухає. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

220
Таким чином, при формуванні та аналізі образу оратора важливо знати відповідні жанрові стереотипи
його мовленнєвої поведінки й усвідомлювати ті особистісні якості оратора, що проявляються при створенні
формально-змістовного контексту його мовлення.
Усе вищесказане дозволяє визначити політичну сферу спілкування як таку галузь риторики, яка вивчає
мовленнєву поведінку політиків у різноманітних стилях і жанрах з точки зору реалізації змісту базових понять
пафосу, логосу і етосу при формуванні образу оратора.

Література
1. Данилина 2003: Данилина В.В. Ритмический анализ политической публичной речи: Учебное пособие. –
М.: Флинта: Наука, 2004.
2. Данилина 2005: Данилина В.В. Политическая риторика как научное направление // Вестник
Московского университета. Серия 21. Управление (государство и общество). – № 2. – 2005. – С. 65-78.
3. Зеленецкий 1991: Зеленецкий К.П. Исследование о риторике. – М.: Наука, 1991. – С.12.
4. Кобринский А.Л. Жириновский, Зюганов, Явлинский в Государственной Думе 1993-1995 годов: По
материалам стенограмм пленарных заседаний Государственной Думы. – М.: Изд-во Московского
университета, 2003.
5. Кошанский 1834: Кошанский Н.Ф. Общая риторика. – СПб., 1834.
6. Михайловская Е.В. Говорящий Путин: Информация к размышлению // Верховский А.М.,
Михайловская Е.В., Прибыловский В.В. Россия Путина. Пристрастный взгляд. – М.: Центр «Панорама»,
2003.
7. Ольшанский Д.В. Политический PR. – СПб.: Питер, 2003.
8. Офіційний 2008: Офіційний сайт Юлії Тимошенко. – www.timoshenko.com.ua.
9. Рождественский 2003: Рождественский Ю.В. Принципы современной риторики / Под
ред. В.И. Аннушкина. – М.: Флинта: Наука, 2003. – С.23.
10. Сайт 2008: Офіційний сайт Президента України Віктора Ющенка. – wap.president.gov.ua.
11. Сайт ya 2008: Офіційний сайт Віктора Януковича. – www.ya2008.com.ua.
12. Сопер 1995: Поль Л. Сопер. Основы искусства речи: Пер. с англ. – 3 испр. изд. – М.: Издательство
Агентства «Яхтсмен», 1995. – С.7.
13. Сучасний 2006: Сучасний тлумачний словник української мови: 50 000 слів / За заг. ред. д-ра філол.
наук, проф. В.В. Дубинського. – Харків: ВД „Школа‖, 2006. – С.204.
14. Хазагеров Г.Г. Политическая риторика. – М.: Никколо-Медиа, 2002.
15. Hart R. The Sound of Leadership: Presidential Communication in the Modern Age. – Chicago; London: The
University of Chicago Press, 1987;
16. Humes J. Speak Like Churchill, Stand Like Lincoln: 21 Powerful Secrets of History‘s Greatest Speakers. –
Roseville: Prima Publishing, 2002.
17. Oliver 1966: Oliver R. The Psychology of Persuasive Speech. – New York: David McKay Company. Inc.,
1966.

The article deals with the author’s researching in the sphere of rhetoric theory and oral speaking practice of a
society. The categorical context of basic theoretic notions on classic perfect speaking practice in its correlation with the
culture of public connections have been studied here.
Key words: discourses, rhetoric, pathos, logos, ethos, genre of oral speaking, the orator’s image.

Надійшла до редакції 12 листопада 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.