Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Марина Делюсто — ДІАЛЕКТНИЙ ТЕКСТ ЯК ДЖЕРЕЛО ДОСЛІДЖЕННЯ ДІЄСЛІВНОЇ ПАРАДИГМАТИКИ

Обґрунтовуючи дослідження граматики говірок винятково в опорі на діалектні тексти, автор здійснює
системний опис дієслівних словозмінних форм української степової говірки межиріччя Дністра і Дунаю.
Ключові слова: говірка, діалектний текст, дієслово, граматична форма, словозміна.

У дослідженнях з української діалектної граматики реалізовано передусім формальний підхід до аналізу
морфології. Вони мають в основі не системний та послідовний підхід у описі мовних явищ, а переважно показ
диференційних рис щодо літературного страту загальнонаціональної мови [Гриценко 2005: 237]. Вважаємо, що
сьогоднішня наука про діалекти потребує перегляду засад дослідження їх морфології і переходу до вивчення
говіркового мовлення на підставі широкого залучення діалектних текстів як джерела мовної інформації. Текст
має здатність впливати на мовні одиниці, які його утворюють, у складі тексту реалізуються нові, додаткові
елементи, що існують у системі мови у латентному стані, або зумовлені контекстом; тільки текст дає
можливість побачити лакуни граматичної системи. Дослідити такі досі непізнані явища граматики поза
текстом, наприклад, закласти у питальники, є неможливим [Гриценко 2000: 13]. Саме тому розглянути
діалектну граматику як таку, що обмежена лише текстом, доцільно і необхідно.
Виходячи з вищезазначеного у статті аналізуються дієслівні форми у діалектних текстах західностепової
говірки с. Шевченкове Кілійського р-ну Одеської обл. (загальний обсяг 11 арк.); до текстотеки залучено
ідіолекти 30 носіїв говірки (22 жінок і 8 чоловіків, 1918-1944 років народження).
З метою послідовного та системного аналізу використовується інваріантна модель-матриця опису
дієслова, створена на базі граматик літературної та діалектної мови.
У системі дієслова у говірці за своїми морфологічними ознаками відповідно до традиції виділяємо такі
класи форм: інфінітив як окрема форма; дієвідмінювані форми; дієприкметник; дієприслівник, присудкові
форми на -но, -то; модальні та предикативні слова. Обмежені статтею, зупинимось на інфінітивних та
дієвідмінюваних формах.
Форма інфінітива, що «привертала до себе увагу майже всіх дослідників українських говорів» [Ващенко
1957: 207], у текстах, як і у значній частині південно-східних говорів та у деяких південно-західних,
реалізується з суфіксами (флексіями) -ти (нес ти, ва рити) та -т’ (ра ботат’, гу л’ат’). Це підтверджують
матеріали «Атласу української мови» [АУМ: т.3: ч.4: к.67]. В.П.Дроздовський зауважує, що паралелізм суфіксів
інфінітива -ти й -т’ після основ на голосний – специфічна особливість південно-східного наріччя, що склалася
на базі взаємодії південних і північних діалектних явищ [Дроздовский 1962: 18].
З.Л.Омельченко вважає, що інфінітивні форми з афіксом -т’ стимулює інтерференційний вплив
російської мови [Омельченко 1985: 21], не заперечуючи її думку, висловлюємо припущення, що такі форми
можуть бути й одним з виявів явища економії мовленнєвих зусиль.
А.М.Мукан відзначала певну закономірність щодо уживання афіксів -ти та -т’: «суфікс -ти завжди
виступає після основи на приголосний (нес-ти, пек-ти), а суфікс -т’ – переважно після основи на голосний
(зна-т’, вари-т’)…» [Мукан 1961б: 165]. У аналізованих текстах ця тенденція також помічена (йе шо пит’;
хо дила вчит’; с тали жит’; ход’ат’ кол’аду ват’ – с тали пек ти; йе шо йісти). Хоча після основи на
голосний може виступати і флексія -ти (ко миш ру бати; не п лохо по ка ше жити; т реба все з нати).
У текстах подибуємо й пестливі інфінітивні форми з суфіксом -очки- ( йісточки шос’ понеи су).
© Делюсто М.С., 2009 Розділ VIІ. Особливості говорів української мови та проблеми соціолінгвістики

225
Закономірності функціонування особових дієслівних закінчень, а отже, й поділ на дієвідміни дієслів,
пов’язані зі співвідношенням між основами інфінітива і теперішнього часу, що у граматичній традиції
знаходить свій вияв у виділенні структурних класів дієслів.
Загалом система виділюваних в літературній мові 13 структурних класів дієслів [СУЛМ 2002] при
накладанні її як матриці на фактичний матеріал текстів говірки функціонує. Найактивнішими у мовленні носіїв
говірки виявляються дієслова з суфіксом -ува (-йува) в основі інфінітива і суфіксом -уй (-йуй) в основі
теперішнього часу (рос казувати, рос питувала, со в’етуватис’, д’іву вати, парубку вати, хаз’айну вати тощо),
що в літературній мові відносять до 1 класу. Досить часто вживаються й дієслова з суфіксоми інфінітива -ва і
теперішнього часу -вай (бу вати, нази вати, над’і вати, доби ватис’, за бувати, стр’і вати тощо), які відносять
до 2 класу, та дієслова з суфіксом інфінітива -а (-йа) та суфіксом -ай- теперішнього часу (з нати, почи нати,
п˙ідр’і зати, запи н’ати, зату л’ати) – 3 клас.
Зафіксовано випадки, коли дієслово, спільнокореневий аналог якого літературної мови належить до
одного класу, у говірці належить до іншого: дієслово 3 класу розпа датис’ функціонує як 1 класу (во но ж
роз падуйец’:а); дієслова 5 класу – як 3 класу (т’і ар т’істи ска кайут’; во на ота ко с калки ска кайе;
плат ками ма хайут’). Дієслівні форми з суфіксальним а та збереженням кінцевих приголосних основи
властиві й іншим південно-східним говорам, зокрема черкаським [Могила 1960: 59].
Взаємодія може відбуватися і між класами різних дієвідмін. Так, дієслово яке у літературній мові частіше
є 3 класу І дієвідміни, функціонує у говірці тільки як представник 10 класу ІІ дієвідміни, пор.: саджають (літ.) –
са довл’ат’ йіх і мийут’ йім ноги; цв’і ти садо вили / йолки / зас м’ін / та ке дереиво.
Парадигму теперішнього часу мають лише дієслова недоконаного виду. Дієслова теперішнього часу
І дієвідміни, внаслідок фонетичних процесів, а саме нерозрізнення фонем /е/-/и/ у ненаголошених позиціях
характеризує два типи парадигм – наголошена і ненаголошена [Марчук 1983]. Наголошена парадигма (типу
пр’ас ти, вез ти) є майже тотожною літературній мові – одн.: 1 ос. – -у, 2 ос. – -еш, 3 ос. – -е; мн.: 1 ос. – -емо
(-еимо) /-ем, 2 ос. – -ете (-еите), 3 ос. – -ут’. Як бачимо, відмінності стосуються лише скорочення фонеми /о/ у
1 ос. множини. Ненаголошена парадигма (типу гу л’ати, сп˙і вати) має більше особливостей – одн.: 1 ос. – -у,
2 ос. – -еиш /-іш, 3 ос. – -е /Ш/-ит’; мн.: 1 ос. – -імо / -ім /-еим, 2 ос. – -іте /-ите (иете), 3 ос. – -ут’.
Носії говірки у 1 ос. множини теперішнього часу, окрім повних (з флексією –емо, -еимо, -імо, -имо),
вживають скорочені дієслівні форми з закінченнями –ем, -еим, -им, -ім (і демо до к луба / а там во ди
куп л’айеим со лодткойі; вибеирем бур’а ки на го род’і; л’а гайім с пати), що «властиве взагалі для говорів
української мови» [Жилко 1966: 98].
Явище скорочення дієслівних форм у степових говірках констатували й З.Л.Омельченко [Омельченко
1985], Й.О.Дзендзелівський [Дзендзелевский 1952] та ін. Причину ж наявності таких форм можна вбачати не
тільки, як вважає З.Л.Омельченко [Омельченко 1985: 21], у впливі російської мови, а й (як і у випадку зі
скороченим варіантом інфінітива) у економії мовленнєвих зусиль.
Форми 1-ої ос. множини та 2-ої ос. одн. і множини ненаголошеної парадигми І дієвідміни, як у інших
степових та полтавських говорах, фіксуємо з флексіями, у яких наявний звук [і]: -імо / -ім; -іш; -іте (гу л’аім,
з наіш, тан ц’уйіте). Ф.Т.Жилко пояснює їх індукцією закінчень 2-ої ос. одн. ІІ дієвідміни, яка призводить до
того, що звуковий ряд /е/ в ненаголошених складах наближається до звукового ряду /и/, а в позиції після j звук
[е] набуває звуження [Жилко 1966: 96].
Дієслова 3 класу (з суфіксом в основі інфінітива –а та теперішнього часу –аj) у формі 3 ос. однини у
ненаголошеній позиції, поряд з флексійними формами на –е (полу чайе ди тину; Бог не поки дайе; гармо н’іст
г райе марш), характеризує фонетичний процес, тісно пов’язаний з граматичною структурою слова, що полягає
у повному стягненні дієслівної основи ( доўшеи гу л’а; ут’і ка до дому; во на пи та; дошч лупа; д’едушка
синов’і пома га; вхва тилас’ / з ма шини ст’а га). Н.Й.Марчук пояснює, що ці форми у південно-східних
говорах «утворені за моделлю безфлексійних і стягнених форм старожитніх говорів за аналогією до
безфлексійних форм» [Марчук 1983: 112].
У формі 3 ос. одн., як і в інших говірках придунайського регіону, у 3 випадках наявні закінчення –ит’,
-іт’ (а мама кажит’ а Бог на с в’іт’і йе). А.М.Мукан так пояснювала наявність цих форм: «тут, у нових
умовах, ці дієслівні форми, що є напевне, залишками ще колишніх давньоруських форм на –ть (несєть,
знаєть), були підтримані впливом з боку відповідних форм суміжних російських говірок», «не виключена
також можливість уподібнення до дієслів ІІ дієвідміни (колиет’, сипит’)» [Мукан 1961а: 189]. А.П.Могила
пиcав, що пояснення таких форм впливом російської мови не має достатнього обґрунтування і вважав їх
залишками давньоруського дієвідмінювання [Могила 1960: 57].
Спорадично у формі 1 ос. однини дієслова 8 класу мог ти фіксуємо відсутність чергування г//ж (шо йа
могу; не могу ска зат’; шос’ не могу), наголошеною при цьому є коренева морфема, але частіше субституція
цих приголосних у 1 ос. однини відбувається (йа вже не можу; і все ш таки можу; можу то д’і роска зат’; і
не можу; це йа можу приго товиц’:а!). На відміну від задньоязикового /г/, що непослідовно переходить у
шиплячий /ж/, звук /к/ завжди переходить у /ч/ (вже два годи йа вже неи пеи чу; пас ки пеи чут’).
Дієслова ІІ дієвідміни також характеризують наголошений та ненаголошений парадигматичні підтипи.
Cистема наголошених флексій дієслів теперешнього часу ІІ особової парадигми має такий вигляд – одн.: 1 ос. – -у, ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

226
2 ос. – -иш, 3 ос. – -ит’/-іт’; мн.: 1 ос. – -імо / -имо /-им, 2 ос. – -ите (иете), 3 ос. – -ат’. Ненаголошений підтип
протиставляється наголошеному у формах 3 ос. однини, де дієсловам властиві варіантні форми з флексіями
-ит’ / -е. В інших формах вони тотожні.
У дієслівних формах 1 ос. множини ІІ дієвідміни, як і І, поряд з повними, функціонують скорочені
дієслівні форми з флексіями –им, -ім (го товим переид Паскойу; постимо тоже / ну йак постим / дес’ йак
той ска заў постим / а дес’ і зйі мо).
У формі 1 ос. однини дієслова цього парадигматичного типу не мають субституції д//дж (не о б˙ід’ус’а
на йіх; йа йі йі ноч˙ійу буд’у; йа ви ход’у та с тала та ко; ше ход’у / ра ботайу; вже ле дача й серд’ус’ на
себе), т//ч ( кот’у там де ка м’ін’:а; ота ко недоту л’айус’а но гами ле т’у); с//ш (у тешч’і на ру ках вис’у;
поп рос’у йа Бога), це відзначено і в АУМ [т.3: ч.2: к.70–71]; а також з//ж (л’у дей при воз’у / од воз’у) й ст//щ
(а йа пос˙т’у так). Зауважимо, що форми з д’, т’, з’, с’ в дієслівній основі 1 ос. однини, окрім інших степових
та слобожанських говірок, властиві також західнополіським та середньополіським діалектам, а також
українським говіркам Воронежчини тощо [АУМ: т.3: ч.4].
Діалектологи вважають, що форми з зубними на місці шиплячих виникли внаслідок аналогії до інших
особових форм [Мукан 1961а: 188]. Проте питання того, які саме форми спричинили цю аналогію, у
мовознавстві вирішується по-різному. Зокрема, С.П.Бевзенко вважає, що «форми з відсутністю чергування д, т,
з, с, ст з відповідними шиплячими являють собою новотвори, що виникли за аналогією до більшості форм цих
слів (пор.: ходиш, ходить, просиш, просить і т.д.)» [Бевзенко 1980: 271]. Ф.Т.Жилко пояснює їх «впливом
аналогії до основи інших форм, насамперед 3-ої особи мн.» [Жилко 1966: 94]. Н.Й.Марчук, покликаючись на
Ф.Т.Жилка, причину виникнення таких форм вбачає у індукції форм саме 3-ої ос. мн. на форми 1-ої ос. одн. на
основі кореляції твердих і м’яких задньоязикових приголосних [Марчук 1964: 90] (пор. ход’ат’ – ход’у).
Зазначимо, що це яскрава риса досліджуваної української говірки, яку аж ніяк не можна пояснити «наслідком
діалектної неоднорідності, послабленням ролі загальнонародних мовленнєвих традицій» [Дроздовський 1962: 18].
Напротивагу відсутності чергувань з шиплячими, чергування б//бл, п//пл, в//вл, м//мл у дієсловах 10
класу у 1 ос. однини та у 3 ос. множини відбуваються (зв’із ду робл’ат’ ве лику та ку; го товл’ат’ до
четвер га; на л’іпл’у т’іх ва реник˙іў; йа ш таке л’убл’у).
Щодо наявності або відсутності флексії –ит’ у говірці у формах 3 ос. однини, то дієслова наголошеної
парадигми мають лише фіналі –ит’, -іт’ (р’ад о деж’і ви сит’; то но′га бо лит’; в’ін сто йіт’), натомість
дієслова ненаголошеної парадигми зафіксовано як з закінченням –ит’ ( топит’ у пе ч˙і; к рутит’ / там то / то
руки), так і без флексії –е ( мати по ложе йіх на с˙т’іл; і тут бу ло по ложе нас; в чел’ус˙т’ неи в лазе; і де
во на / при ходе). АУМ також засвідчує наявність цих паралельних форм у говірці [т.3: ч.2: к.73]. А.П.Могила
відзначає: «Поява в 3-ій ос. однини ІІ дієвідміни форм без –т’- – продукт змін, які відбулися в минулому і в
різних говорах української мови проходили неоднаково. О.О.Шахматов відносить його до ХІІІ ст.» [Могила
1960: 61]. Дієслівні форми зі скороченим –ит’ відомі й іншим степовим говіркам, а також слобожанським,
наддністрянським, волинським, подільським, гуцульським та ін. [АУМ: т.3: ч.4: 217]. Поділяємо думку
Ф.Т.Жилка та Н.Й.Марчук, що пов’язували форми з закінченням –е з вирівнюванням парадигми цих дієслів за
зразком І дієвідміни, а також опосередкованим впливом фонетичних чинників: збереженням опозиції
ненаголошених /е/-/и/ в кінцевих складах (влазит’ > влази, влазе). Н.Й.Марчук причину функціонування
безфлексійних форм 3 ос. одн. ненаголошеної парадигми ІІ дієвідміни у говорах південно-східного ареалу
вбачає й у поєднанні у деяких з них південно-західних і південно-східних елементів у процесі
діалектотворення, що, на її думку, і стало сприятливою базою для різноманітних інновацій [Марчук 1983: 108].
Зафіксовано випадки функціонування дієслів, що в літературній мові належать до І дієвідміни, з
флексіями ІІ лише у 3 ос. множини (а д’іў чата не хо т’ат’ брат’; о це ж те пер к лич˙ут’ в арм˙ійу і то не
хо т’ат’ і ти). Деякі діалектологи наявність таких форм пояснюють змішуванням І та ІІ дієвідмін у 3 ос.
множини [Могила 1960: 58]. Однак А.М.Мукан відзначає, що інтерпретувати такі форми, як результат
змішування дієвідмін, неправомірно, оскільки у говорах української мови такі випадки поодинокі [Мукан 1969: 198].
Форми 3 ос. множини дієслів, що в літературній мові складають ІІ дієвідміну, спорадично мають флексії
І (меи не йак і не‿ бачут’; во ни‿ж бачут’ шо йа ба лакайу). Дослідники степових говірок (З.Л.Омельченко,
А.М.Мукан, В.П.Дроздовський) також помічали дане явище. А.М.Мукан пише: «Появу цих варіантів
пояснюють теж впливом дієслів І дієвідміни та тенденцією до узагальнення в звуковому відношенні 1-ої ос.
одн. з 3-ою ос. мн. ( кот’у – кот’ут’)» [Мукан 1969: 198]. Однак лінгвіст ставить під сумнів такі пояснення,
оскільки «не всім говорам властивий асоціативний зв’язок 3-ої ос. мн. з 1-ю ос. одн.» [там само: 198], а
взаємовпливи І та ІІ дієвідмін мають різну частотність (дієслівні форми ІІ дієвідміни, утворені за зразком І,
значно переважають над формами І, утвореними за зразком ІІ). Тому дослідниця схилялась до думки, що
варіанти на –ут’ «зумовлені різними чинниками, в тому числі і впливом сусідніх російських говірок» [там
само: 198]. В.П.Дроздовський пояснював їх появу та функціонування, окрім аналогії з 1 ос. та впливу російської
мови, й «акомодацією (пор. звуження а < Ѧ в і: д вац’іт’, дес’іт’)» [Дроздовський 1962: 19].
У формі 3 ос. однини і множини теперішнього та минулого часу у дієсловах з суфіксом –ува-, -у-
спостерігаємо відсутність субституції д//дж (о так заго род’ували); т//ч ( часто йо го сх ват’увало; на в˙ійалку Розділ VIІ. Особливості говорів української мови та проблеми соціолінгвістики

227
переик рут’уйемо; к лали гус тен’ко і ск рут’ували); с//ш (ми посто ли т’і подо нос’ували; губи
понак рас’уйут’), що характеризує й інші степові говірки [Жилко 1966: 95].
Серед дієслів архаїчної дієвідміни у текстах представлені лексеми дати, йісти, роспо в˙істи.
Н.Й.Марчук зазначає, шо «структура всіх форм парадигми атематичних дієслів, крім форм 3-ої ос. мн., має ту
особливість, що їх основа закінчується на голосний, і цим обумовлює консонантний початок флексії» [Марчук
1983: 113]. У говірці вони характеризуються наступною парадигмою: одн.: 1 ос. – -м, 2 ос. – -и /-иш, 3 ос. –
-с’т’; мн.: 1 ос. – -мо, 2 ос. – -сте, 3 ос. – -ут’, -ат’. У 1 ос. Однини, як і у всіх південно-східних говорах,
зустрічаємо закінчення –м (шо‿ж йа вам роспо в’ім?). Форми 2 ос. однини зафіксовано з флексіями –и (3
словоформи) (ти меи не за ц’ого не од:а си) та –иш (2 словоформи) (йак‿шо не поі сиш / то ў тебе сам / сам
сок же лудочний буде же лудок розйі дат’). Услід за деякими дослідниками, припускаємо, що форми з
закінченням –иш, поширені у багатьох українських говірках [АУМ: т.3.: ч.4], виникли за аналогією до дієслів І
та ІІ дієвідміни, де наявний кінцевий /ш/ [Марчук 1983: 113]. У 3 ос. однини ці дієслова мають закінчення –с˙т’
(в’ін дас’т’; у чора йіс˙т’).
Дієслова дати, йісти розрізняються флексіями 3 ос. множини, перше має флексію –ут’ (д рова там
да дут’), а друге – -ат’ (во ни у се зйі д’ат’; с вин’і йі д’ат’). Слово розпо в˙істи у цій формі не зафіксовано.
Від дієслова бути в теперішньому часі, окрім форми йе (ра д’ійем шо в нас це йе у хат’і), утворено
також йес˙т’ (йес’), напр.: і ш’і час йес˙т’ і в зуц’:а і вд’аг нуц’:а; вишиўки в мене і сч˙ас йес˙т’; ну во на і
те пер йес’ матова бу мага.
Форми минулого часу чоловічого роду, як і в багатьох українських говорах, регулярно творяться за
допомогою суфікса –ў- (якщо основа інфінітива закінчується на голосний) та нульової морфеми (якщо основа
інфінітива закінчується на приголосний), а форми жіночого та середнього роду – за допомогою суфікса –л-.
Однак спорадично афікс –л- фіксовано і у формах минулого часу чоловічого роду (шоб н’іх то не дож дал і не
знаў; бил гар д˙іроп а тут ск рин’а), що, очевидно, є результатом впливу російської мови.
Парадигму минулого часу характеризує наступна система форм – одн.: 1, 2, 3 ос. ч.р. – писа-ў, н’іс-Ш,
би-л; 1, 2, 3 ос. ж.р. – писа-л-а; 3 ос. с.р. – писа-л-(о); мн.: 1, 2, 3 ос. – писа-л-и, нес-л-и. Відзначаємо також,
подібно до деяких дослідників наддунайських говорів [Мукан 1961а] та інших південно-східного наріччя
[Могила 1960], збереження афікса –ну-, наявного в неозначеній формі дієслова, при творенні особових форм
минулого часу (а прийш ли та к˙і шо й не бачили й не чули і рост’аг нули на чал’ство).
Значення минулої нерегулярно повторюваної дії передає дієслово-частка було, що може поєднуватись з
формою теперішнього чи майбутнього часу (во на до мене бу ло п рийде нос ки п лете, і ду бу ло / бу ло
С:ан’ейу дойімо вдвох; йо го ж’інку бу ло / Ки лина звут’; д’ід І ван бу ло шо каже). Слово було у таких
контекстах може змінюватись за родами (та ка жу бу ла / ска ж’іт’ йі йі / шо йа / йа жи ва).
Форми давньоминулого часу носіями досліджуваної говірки, як і інших українських, вживаються доволі
активно. Вони представлені поєднанням слова буў (була, було, були) та узгоджуваних з ним дієслівних форм
минулого часу (йа то д’і шос’ бу ла прибо л’іла; і мама тут бу ла жила і йа вже с˙ т’іки год; бо буў Валик
йак раз ро диўс’а; ран’чеи в церкву хо дили сил˙но / а то д’і гет’ бу ли переис тали). Як і А.М.Мукан [Мукан
1961а], спостерігаємо випадки уживання лексеми було для множини (с˙ т’іки по мерло л’у дей / т’іфом бо л’іли
// то шо у голод бу ло по мерли / а по том ше і т’іф). У текстах фіксуємо випадок поєднання слова було у
формі множини та дієслівної форми минулого часу з підметом, що познає старшого члена родини, по-різному
( мама забоу л’іла бу ли). Повага до матері виражається формою множини були, а жіноча стать за допомогою
форми дієслова минулого часу забоу л’іла.
Парадигма дієслів майбутнього часу доконаного виду, що означають дії, які будуть здійснені в момент
мовлення або після нього, у текстах є тотожною системі особових закінчень теперішнього часу, що виявляється
й у варіативності скорочених і повних форм 1 ос. множини (ну шо ми з робимо; ми думали шо пере робим; ну
з н’імемо / го род пово лочим) та тотожному фонетичному вияві інших флексій (чо го ви не п рийдеите / н’і коли
не п рийдеите та маму не од в’ідайіте).
Дієслова майбутнього часу недоконаного виду характеризують виключно аналітичні форми, що
складаються з дієслова бути, яке змінюється за І парадигматичним типом особово-числової парадигми, та
основного дієслова у формі інфінітива, причому, як правило, з суфіксом –т’- (те пер буду п лакат’; ше буду
рос казуват’; шо ви будеите ме н’і пома гат’; л’уди будут’ см˙і йац’:а).
Синтетичних форм майбутнього часу недоконаного виду, що в літературній мові та у багатьох
українських говорах творяться за допомогою морфеми –м-, яка є частиною колишніх форм дієслова ѩти,
тексти не дають. Відсутність та маловживаність у мовленні носіїв українських говірок таких форм фіксували й
дослідники лівобережнополіських, подільсько-волинських, середньокарпатських та західнокарпатських,
слобожанських та інших степових говорів [Бевзенко 1980: 137].
Ф.Т.Жилко відзначає: «Відмінності наказ. Способу дієслів у діалектах мають здебільшого інноваційний
характер» [Жилко 1966: 102], це підтверджують і наші тексти. Парадигма наказового способу представлена
синтетичними формами 2-ої ос. однини і множини та аналітичними формами 1-ої ос. множини, 2 ос. однини і
множини та 3-ої ос. однини і множини. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

228
Синтетичні форми 2-ої ос. однини мають флексії –и (ве зи л’у дей на ро боту; Господи / хра ни ме не), Ш
(запр’а гай по воску; го тоў зноў / а то д’і зноў мий) та –і (воз’ м’і розту ли йій ротик; за в’едуш’ій ска заў /
воз’ м’і г р’елочку / покла ди). Закінчення –і, яке не властиве українській літературній мові, – старослов’янське.
Ймовірно, також, що воно з’явилося під впливом російської мови.
У наказових формах 2-ої ос. з нульовим закінченням кінцеві приголосні основи /д/, /т/, /з/, /с/, /н/, як і в
літературній мові, пом’якшуються (брос’ т’і баги!; оц тан’ од мене; с’ад’ на лаву; у ход’ і фс’о; не помо роз’
нашу ба гу), але, на відміну від літературного стандарту, пом’якшується й звук /р/ (на с’ін’:а жар’).
У формах 2 ос. множини наказового способу центральною є флексія –те (во ни кажут’ / т’і ха з’айіва /
поус’і вайте; так д’іў чата / про ход’те / про ход’те). Закінчення –ит’ є менш вживаним (розр’і шит’
кал’аду ват’, не пус˙ т’іт’ йі йі), воно притаманне й іншим говіркам межиріччя Дністра і Дунаю [Мукан 1961а].
У значенні наказового способу для 1 ос. множини використовується форма теперішнього часу з флексією
–ем (а ну і дем по бачите / шо в нас робиц’:а) та –ом (і д’ом / на гар ман / ту ди). Закінчення –ом у 1 ос.
множини дієслів наказового способу властиве й іншим говорам південно-східного наріччя [Жилко 1966: 103].
Як бачимо з наведених прикладів, форма теперішнього часу може виступати разом з синтетичною формою
майбутнього часу недоконаного виду. У функції вираження наказового способу 1 ос. множини зафіксовано й
слова минулого часу ( д’іду / п˙іш ли поц˙і луйемс’а; ну і тоу д’і брат каже / ну по йехал’і).
Наказ для 1 ос. множини також виражають частки гай, гайда, що виступають разом з особовою формою
теперішнього часу (гай бабо п˙і демо у же на д ругий ден’ соби рат’ кирпи чу в бри гаду; гайда п рийдем мам’і
паску спеи чем).
Частки гай, гайда можуть й лише підсилювати синтетичні наказові форми 2 ос. однини (бе ри о с’о
ко шолку із д’ійвами не си гай; оуд’і вай д’і тей і гайда до церкви; оуд’і вай д’і тей і йди у церкву гай).
Спонукання до дії для форм 2 ос. однини у текстах підсилюється також, як і в інших південно-східних говорах,
й за допомогою слів да вайте, да вай (да вай зн’і май ц’у зас лонку; да вай і ди ўправ л’ац’:а; да вайте
по йідеимо ў Кил’і йу).
Наказовий спосіб для форм 3 ос. однини і множини твориться за допомогою часток хай, неихай та
особових форм дієслова теперішнього часу (не хай во на ме н’і о це пос тавит’ банки р’ізан’і на но гах; не хай
шу кайе же н’іх дру гу н’е в’есту; хай во ни со б˙і йдут’ сво йім пу т’ом ). Зауважимо, що А.М.Мукан писала,
що частка хай у говірках даного типу не вживається [Мукан 1961а: 196]. Як бачимо, говірки с. Шевченково це
не стосується.
Форми умовного способу є результатом поєднання дієслівної форми минулого часу та часток б, би
(до дому полеи т’іла б / полеи т’іла б до дому; дес’ йак би буў би в’ік; о то си д’іў би ота ко зак ритий і
не пикнуў би).
У текстах фіксуємо специфічні форми «умовного минулого способу» [СУЛМ 2002: 376], які утворено
додаванням до власне форм умовного способу слова було з часткою б у відповідній контексту особово-числовій
формі (шоб ми не в кол хоз’і ми бу ли б по / по дохли; йо го бу ли б і в били б у пл’е ну).
Спонукання до дії (поєднання наказу і умови) виражається дієсловом було разом з часткою б і формою
інфінітива опорного дієслова (ну бу ло б йо му ше то д’і йі йі б росит’; ка жу побо йалас’ так і так / н’е / бу ло
б ска зат’), а також вживання разом частки умовного способу (б, би) і наказового способу (хай, неи хай) з
дієслівною формою теперішнього (неи вру билис’а вра ч˙і шо / з разу йо му не да вай по в’еску / неи хай б л’а га
(лягав) на опе рац’ійу) та минулого часу (от дур ний / а шо йа йі йі шу каў / хай би дос’і си д’іла каже в
по ловнику).
Отже, у світлі діалектного тексту дієвідмінювані та інфінітивні дієслівні форми говірки характеризують
такі ознаки: широка реалізація дієслів 1, 2, 3 класів; функціонування дієслів, спільнокореневі аналоги яких
літературної мови належать до інших класів одного типу дієвідміни (роз падуйуц’:а – у гов. 1 клас, у літ. м.
розпадаються – 3 клас; ска кайут’, ма хайут’ – у гов. 3 класу, у літ. м. скачуть, машуть – 5 класу), або різних
типів дієвідмін (садовл’ат’ / сад’ат’ – у говірці тільки 10 клас ІІ дієвідміна, а у літ. М. перевага надається
формі саджають – 3 клас І дієвідміна); взаємодія І, ІІ типів дієвідмінювання та дієвідміни атематичних дієслів,
що передусім виявляється у набутті: дієсловами І дієвідміни флексій ІІ у формах 3 ос. однини (кажит’, з найіт’)
та множини (хо т’ат’), дієсловами ІІ дієвідміни – у формах 3 ос. однини (при ходе, в лазе) та множини ( бачут’)
флексій І, атематичними дієсловами – флексій 2 ос. однини ІІ дієвідміни (поі сиш, да сиш). Констатуємо явище
уніфікації словозміни.
Дієслову у текстах говірки також властиво: спорадична відсутність субституції г//ж при збереженні
наголосу на корені ( могу) у слові могти та с//ш, т//ч у дієслів І дієвідміни з суфіксами –ува-, -у-; тотальна
відсутність субституції д//дж, з//ж, с//ш, т//ч у дієслів ІІ дієвідміни ( ход’у, при воз’у, вис’у, ле т’у); наявність
усічених форм 3 ос. однини (гу л’а, пи та, лупа) у ненаголошеній парадигмі І дієвідміни; відсутність реалізації
синтетичних форм майбутнього часу недоконаного виду; м’якість у синтетичних формах наказового способу
ІІ ос. однини приголосного /р/ (жар’); розгалуженість і активність аналітичних форм наказового способу;
вживання дієслівної зв’язки було для множини при вираження давньоминулого часу (бу ло при ходили).

Розділ VIІ. Особливості говорів української мови та проблеми соціолінгвістики

229
Література
АУМ: Атлас української мови: [в 3 т.]. – Т. 1. Полісся, Середня Наддніпрянщина і суміжні землі. – К.:
Наукова думка, 1984. – 498 с. (391 карта); Т. 2. Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. – К.:
Наукова думка, 1988. – 520 с; Т. 3. Слобожанщина, Донеччина, Нижня Наддніпрянщина, Причорномор’я і
суміжні землі. – К.: Наукова думка, 2001. – 266 с. (206 карт).
Бевзенко 1980: Бевзенко С.П. Українська діалектологія. – К.: Вища школа, 1980. – 246 с.
Ващенко 1957: Ващенко В.С. Полтавські говори. – Харків: Вид-во Харківськ. ун-ту, 1957. – 539 с.
Гриценко 2000: Гриценко П.Ю. Текст як простір вияву діалектних явищ // Збірник лінгвістичних праць:
до 60-річчя проф. О. А. Колесникова. – Ізмаїл, 2000. – С. 9–15.
Гриценко 2005: Гриценко П. Ю. Діалектологія // Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України –
75, 1930-2005: Матеріали до історії. – К., 2005. – С. 216–242.
Дзендзелевский 1952: Дзендзелевский И.А. Украинские говоры Нижнего Поднестровья: автореф. дисс. …
канд. филол. наук. – Одеса, 1952. – 15 с.
Дроздовский 1962: Дроздовский В.П. Украинские говоры Бессарабского Приморья (на материале
обследования Саратского, Татарбунарского и Белгород-Днестровського районов Одесской області): автореф.
дисс. … канд. филол. наук. – К., 1962. – 27 с.
Жилко 1966: Жилко Ф.Т. Нариси з діалектології української мови. – К.: Радянська школа, 1966. – 307 с.
Марчук 1964: Марчук (Бовтрук) Н.Й. Форми 1-ої особи однини дієслів теперішнього часу в українських
говорах // Українська діалектологія і ономастика. – К., 1964. – С. 80–94.
Марчук 1983: Марчук (Бовтрук) Н.Й. Система дієслівної словозміни // Фонетична, морфологічна і
лексична система українських говорів. – К., 1983. – С. 101–126.
Могила 1960: Могила А.П. Словозміна в говірках середньої Черкащини // Середньонаддніпрянські
говори. – К., 1960. – С. 44–64.
Мукан 1961а: Мукан А.М. Українські придунайські говірки. Фонетико-морфологічні особливості : дис. …
кандидата філол. наук. – Суми, 1961. – 241 с.
Мукан 1961б: Мукан А.М. Словотвір українських наддунайських говірок // Праці Х республіканської
діалектологічної наради. – К., 1961. – С. 156–168.
Мукан 1969: Мукан А.М. Варіантність форм у деяких новостворених говорах української мови //
Українська діалектна морфологія. – К., 1969. – С. 191–199.
Омельченко 1985: Омельченко З.Л. Морфологическая структура восточностепных говоров Украины :
автореф. дисс. … канд. филол. наук. – Ужгород, 1985. – 25 с.
СУЛМ 2002: Сучасна українська літературна мова / А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; за
ред. А. П. Грищенка. – 3-тє вид. – К.: Вища школа, 2002. – 439 с.

This article deals with the study of dialect grammar on the basis of dialect text. In dialect texts of Ukrainian
steppe dialect in the area between the Danube and the Dniester rivers the author by using such methodology describes
the system of the verb inflexion.
Keywords: dialect, dialect text, verb, grammatical form, word-inflexion.

Надійшла до редакції 11 березня 2009 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.