Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Євдокія Кравченко — СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРНА НОРМА ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ НОВОЇ ПАРАДИГМИ СОЦІУМУ

Стаття присвячена розгляду підходів до проблем мовної норми у сучасному суспільстві. Окреслюються
чинники динаміки мовної норми як внутрішньомовні, так і позамовні, коли мовна ситуація є результатом
історико-динамічного процесу, з одного боку, та вихідним моментом для наступного розвитку мови – з іншого.
Ключові слова: демократизація мови, соціум, мовна норма, варіант, мовна ситуація.

Розвиток української літературної мови в нових суспільних умовах вимагає розв’язання багатьох
теоретичних і практичних питань. Проблема сутності літературної мови, її функцій і норм в суспільному житті
залишається першочерговою в українському мовознавстві.
Вивчення категорії літературної норми в сукупності всіх інтра- та екстралінгвістичних чинників в
синхронії чи діахронії є актуальним з різних причин. У контексті конкретних мовних ситуацій на різних
історико-культурних етапах у XX столітті відбувалися розвиток та стабілізація норм української літературної
мови. Темпи мовних змін, як відомо, значно зросли особливо наприкінці XX століття, що викликало
необхідність у розробці категорій та наукового інструментарію, які б дозволили описати ці зміни, зокрема
динаміку літературних норм. Як констатує Г.Яворська, сучасний етап нормалізації та кодифікації української
мови „вимагає не лише розгляду фактів, а й створення відповідної теоретичної моделі їхньої інтерпретації, для
того, щоб за позірною сваволею проглянули певні закономірності” [Яворська 2000, с.154]. Цим зумовлене,
зокрема, й звернення все більшої уваги у багатьох новітніх теоріях на мовлення і мовленнєву діяльність, мовну
особистість, мовну норму. У центрі їх розгляду – мовна політика, комунікативні ситуації, мовленнєва
діяльність, комунікативна компетенція, типи лінгвістичної свідомості, культура мови, екологія мови, мовні
норми та їх кодифікація тощо.
Реагуючи на вимоги новітньої доби, маючи новітні культурно-ідеологічні засади та наукові здобутки з
проблем розвитку української літературної мови й усталення її норм (див. праці Ф.Бацевича, І.Вихованця,
М.Жовтобрюха, А.Загнітка, Г.Мацюк, Л.Масенко, В.Німчука, М.Пилинського, О.Пономаріва, В.Русанівського,
Л.Струганець, О.Ткаченка, Р.Трифонова, Н.Шумарової, Г.Яворської та ін.), вважаємо актуальним і доцільним
© Кравченко Є.Г., 2009 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

236
заклик мовознавців щодо до перегляду й уточнення особливостей формування та усталення норм української
літературної мови в певні історичні періоди її розвитку, зокрема в сучасному соціумі на зламі ХХ – ХХІ ст.
Актуальність дослідження мовно-нормативних проблем в Україні особливо зросла наприкінці ХХ ст.
Подібні процеси відбуваються і в усьому світі ,про що переконливо свідчать матеріали багатьох міжнародних
конференцій з проблем вивчення літературних мов, культури мови, кодифікаційних підходів у контексті нових
мовних ситуацій, бо „…зміни політичної і економіко-культурної ситуації у Європі зумовлюють формування
мультилінгвальної мовної компетенції і такого культурного рівня мовців, який забезпечував би шанобливе і
терпиме ставлення до інших мов та їх носіїв” [Normalizacja …1992; Трошина 1996, с.77].
У статті ставимо за мету з’ясувати роль лінгвістичних та історико-соціальних чинників у процесі
уніфікації норм української літературної мови у сучасному соціумі.
На наше переконання, ширше залучення категорій соціолінгвістики, зокрема таких, як „мовна ситуація”,
„мовна стійкість”, „мовна стабільність”, „мовна компетенція”, „типи мовленнєвих культур” тощо, є
оптимальним кроком у вирішенні завдань щодо усталення мовних норм в української літературної мови на
зламі ХХ – ХХІ ст., оскільки цей категорійний інструментарій відображає часовий аспект існування мови в
соціально-культурному та історико-лінгвістичному контексті [Трошина 1996; Масенко 2002]. Крім того, ці
категорії мови дають можливість здійснити порівняльний аналіз мовних ситуацій різних часових відрізків у
розвитку мови, адже опис сучасної мови й опис її попередніх етапів можна проводити синхронно, тобто на
основі фіксації окремих мовних рівнів, їхніх явищ на синхронному зрізі. З вилученням соціального аспекту
поняття норми втрачає сенс, оскільки вона практично прирівнюється у такому випадку до системи мови як
гомогенного утворення; крім того, варіювання у межах гомогенної структури незначне і практично несуттєве
для комунікації. Саме норма є поєднувальним ланцюжком у процесі реалізації системних одиниць у їх проявах
за певних умов комунікації.
Під поняттям мовної ситуації, яке широко вживається в сучасній лінгвістичній літературі, здебільшого
розуміють сукупність функціонально розподілених мовних утворень (окремих мов чи форм їх існування), які
обслуговують спілкування в країні або в етнічній спільності. З соціального й лінгвістичного характеру цієї
важливої категорії випливає вирішальна роль двох основних критеріїв – лінгвістичних і соціальних, що
визначають суть мовної ситуації, або, за термінологією деяких авторів, соціолінгвістичної характеристики мови
та її окремих компонентів. Кожна мовна ситуація є результатом історико-динамічного процесу, з одного боку,
та вихідним моментом для наступного розвитку – з іншого. До числа параметрів мовної ситуації входять:
1) кількість населення держави, що володіє більше ніж однією мовою; 2) форми існування мови (літературна
мова, мовний стандарт, розмовно-побутова мова, діалект); 3) варіанти мови, що використовуються у різних
комунікативних сферах (тобто функціональних стилях, жанрових стилях і стилях типів текстів; 4) спосіб
реалізації мови (усне мовлення, писемно-друкована мова); 5) характер норми – кодифікована / некодифікова,
варіантна / інваріантна, реальна / прескриптивна; 6) сфера комунікації (наука, спорт, культура); 7) соціолекти
(мова поколінь, напр.: молодіжний, соціальний жаргон); 8) оцінки, висловлювані мовцями (позитивні оцінки
даються „престижним” мовам) тощо [Scharnhorst 1994, с.294; Шумарова 1994].
Застосувоючи термін „мовна ситуація” до сучасних національних мов, А.Єдлічка під мовною ситуацією
розумів також „сукупність утворень і форм національної мови (тобто форми існування національної мови), їх
функціонування в соціальній комунікації даного суспільства, їх взаємовідношення, з точки зору наявності в
окремих комунікативних сферах, їх конкуренцію в них і, зумовлене цим, зіткнення та інтерференцію норм”,
сукупність же соціальних і комунікативних умов автор називав соціальною і комунікативною ситуацією
[Едличка 1988, c.29, 180].
Основні тенденції розвитку мовної ситуації і характер її подальшої трансформації передбачити, як
вважають мовознавці, не так вже й важко. Аналогічні процеси відбувалися не тільки у сучасному світі і не
тільки в нас, та й історія людства подає нам широкий матеріал для порівнянь та зіставлень. Однак при всій
своїй типовості динаміка мовних ситуацій та еволюція мовних норм української літературної мови, зокрема
протягом ХХ ст. мають свою специфіку.
Історична зміна норм літературної мови – закономірне, об’єктивне явище. Розвиток суспільства, зміни
соціального устрою життя, виникнення нових традицій, удосконалення взаємопорозуміння між людьми,
функціонування літератури, мистецтва призводить до постійного оновлення літературної мови та її норм.
В історії розвитку української мови, у процесі вироблення її норм на особливу увагу заслуговує ХХ століття –
період, коли відбувалося формування загальнонаціональної мовної єдності та значно пришвидшилися темпи
мовних змін. І саме процеси нормалізації відбивають думки соціуму щодо прийняття чи неприйняття вживання
у мовленні тих чи інших регулярних утворень.
Загалом етапні віхи в історії української літературної мови та її унормування, окреслені науковцями,
логічно співвідносяться із періодизацією історії українського народу. Однак по-різному, неоднозначно
визначається роль соціолінгвістичних факторів у формуванні норм української літературної мови. Детально, з
глибоким історико-культурним коментарем дослідники виокремили етапні віхи розвитку української
літературної мови. Унормування української літературної мови у ХХ ст., враховуючи здійснені хронологічні
періодизації, відбувалося в таких специфічних, умовно визначених нами хронологічних межах: роки 1900-1917 – Розділ VIІ. Особливості говорів української мови та проблеми соціолінгвістики

237
етап легалізації українського слова. У 1917-1920 роках здійснюються статусні і корпусні мовнореформаторські
рефлексії. Наступний період – це доба українізації (1920-1930 рр.). Починаючи з 1932 р. і до 1985 р. наступає
доба лінгвоциду, що характеризується то посиленням русифікаторського курсу у мові й розгромом
українізаційних намагань (1932-1939 рр.;1944-1956 рр.; 1968-1985 рр.), то незначним послабленням русифікації
(1939-1941рр. – приєднання Галичини й Буковини). Крім того, період 1941-1944 років позначений обмеженням
функціонування української мови за часів німецької й румунської окупації. З часів „перебудови” (1985-1989
рр.) та державної незалежності (з 1989 року) – це період офіційного визнання, функціонального розвою та
усталення норм української літературної мови” [Горбач 1993; Масенко 1995; Пилинський 1976; Шевельов
1987]. Запропонований часоподіл слугуватиме нам орієнтиром у аналізі лінгвальних явищ. Адже „мовна норма –
категорія певного періоду в розвитку літературної мови, а не явище позаісторичне” [Жовтобрюх 1967, с.57-58].
Сама норма може бути правильно витлумачена лише з урахуванням умов її історичного становлення,
підкреслюють мовознавці. У цьому аспекті однак не слід забувати застережень академіка В.М. Русанівського,
який ґрунтовно довів історичну зумовленість розвитку мовної норми, засвідчив її спадкоємність на
граматичному рівні, дослідив роль граматичних норм у стандартизації донаціональної української літературної
мови та національної української літературної мови. Він зазначає, що недоцільно „вбачати причини мовного
розвитку лише у впливові на мовну систему факторів позамовної дійсності, шукання причин змін у мові лише
поза її внутрішньою організацією навряд чи може бути ефективним. Екстралінгвістичні фактори, безперечно,
впливають на можливість появи тієї чи іншої інновації, але не пояснюють причин, що дають їй змогу
проникнути в мовну систему” [Русанівський 1968, с.5].
Дослідники вказують також, що особливість моделі розвитку української літературної мови та
вироблення її норм визначається тим, що впродовж багатьох десятиліть вертикальний розвиток мови не був
пов’язаний із державною та владною вертикаллю. Це призвело до незбалансованого і перерваного розвитку та
функціонування окремих її підсистем (професійне мовлення, міське розмовне мовлення, жаргон тощо). Крім
того, ці субсистеми, які повинні корелювати із владною вертикаллю, розвивалися у різних лінгвістичних
просторах: російському, польському, німецькому. Нетривале існування держави після революціі, інтеграція
західної та східної української мовних норм, двоїстий характер радянської мовної політики змінили
дореволюційну модель розвитку української мови. Історичний аналіз дозволяє правильно оцінити мовну
ситуацію тому, що здійснюється у двох напрямах: з одного боку, реєструються мовні риси, різночасові за своєю
появою, але співіснуючі на цьому синхронному зрізі мови (тобто архаїзми і неологізми та вказуються їх
джерела, як-от: запозичення, кальки, новотвори структурно-граматичні і семантичні), з іншого боку,
визначаються шляхи переоцінки і переосмислення елементів, що існують на певному синхронному зрізі мови
[Ярцева 1969, с.26-46].
Вироблення і стабілізація норм української літературної мови – це тривалий, складний процес, який
залежить не тільки від внутрішніх (системних), але значною мірою і від зовнішніх (соціальних) факторів. Для
вироблення літературної норми завжди є важливою сукупність умов, що характеризують визначені законом і
насправді реалізовані правила мовної поведінки громадян; використання державної мови у сфері державного
управління, освіти та виховання (від дитячих освітньо-виховних закладів до вищих навчальних закладів), у
силових структурах, у сфері науки, культури, засобів масової інформації та ін. Сфера торгівлі, реклами також
належить до важливих показників мовної ситуації в державі. Як відомо, мовна ситуація залежить від
здійснюваної в державі мовної політики, державного планування у сфері книгодрукування, наповнення
інформаційного простору, від цілеспрямованих заходів щодо мовного виховання громадян.
Концептуальною вважаємо тезу, що саме мовна ситуація виступає з’єднувальнувальним елементом між
діахронією та синхронією в лінгвістиці. Мова йде при цьому про з’ясування взаємовідношень літературної мови
з іншими утвореннями й формами національної мови, що функціонують у певному суспільстві та впливають на
вироблення мовних норм української літературної мови.
Так, компонентами мовної ситуації (іноді дуже важливими, іноді периферійними) стають поряд з рідною
мовою населення, наприклад, і ті іноземні мови, що займають особливе місце в системі шкільної освіти, коли
вагомим чинником є і їх престижність. З цього погляду важливими є в динаміці української мовної ситуації
особливості контактування української і російської, української та польської мов протягом ХХ ст., що певним
чином вплинуло і на фомування літературної норми української мови. Наприклад, аналізуючи повоєнну мовну
ситуацію й мовну політику (1945-1985 рр.), С.Єрмоленко підсумовує, що у цей час проголошена політика
двомовності насаджувалася всіма наявними важелями – економічними, соціальними, політичними,
адміністративними. „Із чисто гуманітарної сфери – дво-багатомовності окремих людей, соціальних груп –
російсько-українська двомовність підносилася до рівня стратегії, оскільки розглядалася як чинник збереження
тоталітарної багатонаціональної держави” [Єрмоленко 1999]. Мовна ситуація в колишньому СРСР
характеризувалася „тоталітарною”, „стереотипною” стабільністю. Зміна мови (звуження функцій української
мови у 70-80 роки ХХ ст.) до певної міри змінила мовну картину світу та світогляду українців (політика
вербоциду), коли українці замість питомо українських мовних одиниць стали вживати інтерфереми, пор.: рос.
по понедельникам – по понеділках (укр. щопонеділка); рос. по крайней мере – по крайній мірі (укр. принаймні);
рос. желающие – бажаючі (укр. зацікавлені). Водночас членування ж об’єктивної дійсності та її відображення у ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

238
мережі понять, а також семантичні відносини між ними, незважаючи на спільність людської цивілізації та
мислення, залишаються специфічними для кожної мови.
У посттоталітарному просторі набула рис значного динамізму і мовна норма, що пов’язано з
глобальними процесами дезинтеграції, зростанням національної самосвідомості, посиленням процесів
демократизації, лібералізації та гуманізації суспільства. Оцінюючи характер мовних змін наприкінці ХХ ст.,
мовознавці одностайні в тому, що українська мова розширюється в соціальному просторі з одночасним
розвитком її зображальних можливостей. „Стан української мови є дуже неоднозначним і нерідко
суперечливим, його динаміка не однаковою мірою в різних сферах та в різних регіонах країни є
поступальною…” [Тараненко 2003, с.35]. Це наочно підтверджується і збільшенням в сучасному мовному
вжитку кількості полонізмів (як власне запозичень, так і словотвірних похідних). Так, на лексичному рівні
активно вживаються лексеми: амбасада, імпреза, засадничий та ін. З виходом на рівень граматики: спортовець,
бізнесовець, бізнесовий, пресовий, спортовий тощо. В плані конкретних граматичних форм вияву – це помітна
активізація варіантності: агентство – агенція, телебачення – телевізія, військовослужбовець, військовий –
військовик, вояк тощо. Ця переорієнтація соціуму зумовлена насамперед пуристичними тенденціями,
піклуванням про самобутній розвиток національної мови, прагненням до очищення літературної мови та
відходом від надмірного взорування на російську мову. Можливість кількох нормативних реалізацій у кожній
мові закладена в особливостях її системи і структури. Але сама поява таких реалізацій цілком залежить, як
переконуємося, від особливостей функціонування мови у соціумі, від складу і структури цього суспільства за
певних політико-історичних умов.
Крім того, вітчизняні дослідники, порівнюючи мовну ситуацію „століття нинішнього” і „минулого
століття ”, звертають увагу на те, що процеси кінця ХХ ст. подібні до процесів у 20-і роки, що „будучи швидко
зупиненими”, все ж „залишили значні сліди у нашому освіченому спілкуванні” та вплинули на формування
граматичних норм української літературнї мови. Однак і досі, на думку мовознавців, українська мова з
українською культурою перебувають у стані „постійної анемії” [Горбач 1993; Німчук 2003; Мацюк 2002;
Струганець 2002; Шевельов 1997].
Літературна мова як суспільно-історична норма теж є компонентом мовної ситуації, а „зовнішній” аспект
її соціологічного розгляду включається в аналіз мовної ситуації, що залежить, врешті-решт, від конкретних
соціально-історичних умов. Інше коло проблем включає „внутрішній” аспект соціології літературної мови.
Увага дослідників при цьому зосереджується насамперед на соціальній диференціації, притаманній самій
літературній мові. Оскільки мовна ситуація визначається тими функціями, які виконує у суспільстві літературна
мова, то суттєву роль відіграють норми саме літературної мови. Літературна норма мови визначається як
вагомий компонент мовної свідомості суспільства, як соціально-історична категорія, тобто мовна величина,
змінювана у зв’язку з соціальними змінами. З літературною нормою тісно пов’язані явища кодифікації і узусу.
Якісна оцінка мови (мовлення) визначається трьома факторами: мовною системою, нормою, узусом.
Суспільство, вказують мовознавці, у якому ці три феномени надто віддалені, зіштовхується з величезними
комунікативними проблемами, на відміну від суспільства, у якому ці феномени врівноважені.
Питання національної специфіки мови, мовної норми є одним з аспектів співвідношення індивіда і
суспільства. Першорядного значення для української мови у такому разі набуває усвідомлення приналежності
до певної нації чи національності, а також розуміння того, яка мова є рідною мовою. Без урахування цих
уявлень про національну мову, які містять наукове та інтуїтивне відображення функціонування мови, загальна
картина мовної ситуації у ХХ ст. є неповною. Кожний член мовного колективу повинен мислити і розмовляти
більш-менш подібно до інших, але це відбувається не тому, що його розумові здібності раз і назавжди
зумовлені характером етнічної групи, до якої він належить, а тому, що життя у колективі привчило його думати
і дивитися на речі так, як це притаманно іншим членам колективу. Специфіка мови визначається не тільки її
системою, а й її нормою, тому „норма кожної мови – явище глибоко національне”. Національна нормалізація
літературної мови становить собою один з важливих актів культурно-мовного будівництва певної нації.
Національна норма відображає мову, є суверенною і самостійною, вона усвідомлюється і підтримується у
межах кожної національної спільноти, тобто носії мови не тільки виявляють лояльність у ставленні до
виробленої норми, але й ідентифікують з її допомогою належність особистості до певного колективу
(національного соціуму) носіїв мови. Таким чином, національна норма вважається однаковою мірою зразковою,
суспільно затвердженою [Ярцева 1969, с.250]. Намагання пояснити суперечності у системі мови, навіть у межах
теорії саморозвитку цієї системи, не можуть виключити потреби враховувати функціонування мови і умов
цього функціонування. Спрямованість і зміст нормалізаційних процесів, що відіграють значну роль у
формуванні літературної мови, значною мірою залежать від того, як розподілені різні форми існування мови
між сферами суспільної діяльності, за якої мовної ситуації відбуваються ці процеси; і врешті, мовна ситуація
визначає і соціальну базу літературних мовних норм.
Отже, вихідним пунктом характеристики літературної норми в певну епоху мова повинна йти при цьому
про виявлення відношення літературної мови до інших утворень та форм національної мови, що функціонують
у певному мовному суспільстві. А історія розвитку системи української мови та її норм в такому разі становить
не просто послідовне нашарування синхронних зрізів. Саме тому при визначенні історичних змін в Розділ VIІ. Особливості говорів української мови та проблеми соціолінгвістики

239
унормуванні мови маємо на увазі, що позамовні чинники виявляють лише найзагальніший вплив, є лише
поштовхом, стимулом, а безпосередній напрям і характер змін визначають уже власне мовні фактори. Цілком
правомірними у зв’язку з цим є виявлені М.А.Жовтобрюхом закономірності щодо еволюції норм української
літературної мови. Він зазначав: „Окремі звукові зміни відбувалися спонтанно, за внутрішніми
закономірностями української фонетичної системи, деякі були наслідком свідомого впливу суспільства на
розвиток мови з метою надання процесові нормалізації бажаного напрямку…” [Жовтобрюх 1968, с.7].
Літературна мова, закріплюючи пам’ятки духовної культури, є в цьому розумінні, вершиною
мовленнєвої культури, мірилом і точкою відліку явищ, усвідомлюваних як нормативні. Це підкреслював і
Б.Гавранек, який вбачав у літературній мові „мовне вираження культурного і цивілізованого життя”. Завдяки
літературній мові виражається „хід і результати філософсько-релігійного, наукового, політичного і
адміністративно-юридичного мислення, причому не тільки в інтересах практичного обміну інформацією, але і з
метою передачі професійних знань і кодифікованих формулювань” [Havrбnek 1963, с.11-18].
Як різновид соціальних норм, мовна норма є відносною як у часі, так і у просторі, оскільки вона
визначається специфікою суспільного життя певного народу Так, наприклад, мовна норма української
літературної мови ХХ ст. істотно відрізняється від норми української мови ХІХ ст., оскільки існують певні
розбіжності між сучасним суспільством і українським суспільством того періоду. Соціальні критерії
внутрішньої диференціації мовних ситуацій – це суспільно зумовлені відмінності (варіанти) вживання мовних
засобів у межах мовної системи. Елементи цієї системи є чутливими до соціальних змін. У спробах утвердити
той чи інший зразок українські нормалізатори поч. ХХ ст. змушені були посилатися на авторитети. Такими
авторитетами для них були і окремий письменник, і мова окремої соціальної групи. У теорії мовної еволюції
Є.Поливанова вказувалося на необхідність вивчення еволюції мови, її норм у тісному зв’язку з еволюцією її
носіїв, адже обсяг і соціальний зміст, кількісні та якісні зміни контингенту носіїв кожної мови певним чином
впливають на характер і темп мовної еволюції. Ці положення стосуються насамперед української літературної
мови, процес унормування якої не стільки з внутрішньомовних, а насамперед із зовнішніх соціально-
політичних, ідеологічних та інших причин триває й до наших днів. Зразок „правильності” історично мінливий.
Соціальна характеристика реалізацій мовної структури змінюється залежно від розвитку і диференціації
функціональної структури літературної мови. Так, історія української літературної мови демонструє зростаюче
прагнення визначити норми літературної мови насамперед на основі соціальних критеріїв. Однак соціальна
характеристика норми заважає поширенню її серед широких прошарків населення, оскільки, виступаючи
лінгвістично об’єктивною, вона може зустріти вороже, несхвальне ставлення інших груп населення.
Динаміка суспільного життя віддзеркалюється на всіх мовних рівнях, у мовно-етикетних нормах
української мови, культуромовних смаках та мовній поведінці носіїв мови, базується на врахуванні
динамічного аспекту кожної конкретної мовної ситуації, зумовленої „мовленнєвою діяльністю всього
населення країни у різних комунікативних ситуаціях” [Карлинский 1992, c.120]. Адже зі зміною характеру і
об’єму цієї діяльності у соціальній, комунікативній і, особливо, культурній сферах здійснюється перехід до
іншої мовної ситуації. Особливої значущості набуває теза про те, „що мовна ситуація становить собою не
якийсь пасивний феномен, що лише підлягає впливові інших факторів. Рівень розвитку мови виявляє
затримуючий чи стимулюючий вплив на макро-, медіо- і мікросоціальний розвиток суспільства. Тому існуюча в
суспільстві культура мови та її норми є суттєвими для подальшої долі суспільства ” [Scharnhorst 1994, c.11].
У ХХ столітті, як відомо, зміни торкнулися „не тільки мови чи форм її існування, але і самого ставлення
суспільства до мови”, адже мова стає символом інших суспільно вагомих явищ: народу, традицій, культури
[Крауз 1994, с.83]. Мовленнєва практика реагує на зміни в суспільстві: „…кожна мова відображає реалії того
соціуму, де мова функціонує, і при цьому адекватно обслуговує його культуру” [Сметанина 2002, с.367].
Важливим чинником у ХХ ст. є ставлення членів мовної спільноти до мови, що виявляється, зокрема, у
діяльності щодо уніфікації і кодифікації літературної мови і деяких, особливо публічних, видів комунікації.
Велика роль у цьому належить прогресивній громадськості у період формування й усталення норм української
літературної мови, зокрема й на зламі ХХ – ХХІ ст. Регуляція мови тісно пов’язана з системою мовного
вихованння, пояснення кодифікаційних рішень. Ці рішення можуть бути успішними лише тоді, коли вони
враховують і результати наукового опису мови, і реальну комунікацію, і сукупність часто дуже суперечливих
поглядів громадськості на мову, культурні традиції (особливо міцні щодо орфографії, емоційної оцінки
лексичних запозичень, окремих явищ формальної морфології).
Найновішим і найбільш вагомим аспектом, який враховуватиметься у дослідженнях з проблем мовної
норми є „особистійний”: „Норма, що враховує як системний, так і еволюційний аспекти мови, неможлива без
третьої координати – особистісної, тобто мовної свідомості.” Зворотній зв’язок теж незаперечний: „Поняття …
мовного типу мертве без включення в нього мовної особистості, але воно водночас втрачає сенс поза системою
і еволюцією” [Караулов 1987]. Численні і добре відомі історичні спостереження свідчать, що кожна мовна зміна
виникає у певній мовній групі, а шлях, який веде до усталення цієї зміни у мовному колективі загалом,
складний, нерівномірний та неоднорідний. Так, І.Шарнхорст зазначає: „Оскільки суспільство як сукупність
мовців ніколи не буває однорідним (тобто воно поділене на підгрупи, поширене на певній території),
твердження про мовні зміни передбачає, що факти, які їх викликають, виявляються неоднаково і що зміни ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

240
повинні поширюватися у неоднорідних мовних спільнотах” [Scharnhorst 1994, с.9]. Вчений прийшов до
висновку, що мовні зміни насамперед зумовлені внутрішньосистемно, оскільки мова йде про їх лінгвістичну
природу, але залежать вони і від соціально-історичного оточення для реального їх втілення через механізм
свого поширення, розповсюдження. Провідним чинником, що у зв’язку з цим вступає у силу, стає явище
варіативності, яке спотерігається як у просторовому відношенні (діалектне варіювання), так і у відношенні
соціальної варіативності (професійні, молодіжні, жаргонні варіанти). Якісні перетворення, що відбуваються у
мові, хоча й готуються дуже поступово, зазвичай не відбуваються одночасно й на всіх рівнях мовної системи.
Тільки за певних умов механізм перетворень включається на повну силу, а сам процес здійснюється через
варіативність і зміну норм.
Узус, що залежить від мовного чуття, смаку, навіть примх мовної моди, впливає на норму, забезпечуючи
спадкоємність літературного стандарту, боронячи його структуру від зайвих змін. Оскільки мова, як соціальне
утворення, виявляється у процесі комунікативної діяльності, то це означає, що місце норми повинне
окреслюватися у межах цієї діяльності. Вивчення норми з позицій соціолінгвістики дозволяє збагатити поняття
норми, повніше розкрити сутність мови, специфіку і механізм її функціонування. Адже стосовно мовної
системи мовна норма характеризується сталістю, певною консервативністю, а щодо функціонального
розшарування норма є категорією змінною. Так, М.Пилинський варіантність мовних засобів пов’язував зі
стильовим членуванням мови і визначив основні тенденції зміни норм: „1) норми переходять з одного
функціонального стилю до іншого у зв’язку з суспільними причинами (незважаючи на їх розподіленість за
основними стилями) – розширюється спільний фонд норм у зв’язку з розширенням суспільних функцій
літературної мови; 2) відбувається зближення норм усної і писемної мови (і мовлення), зокрема в галузі
слововживання, вимови, словозміни тощо; 3) норми сучасної літературної мови дедалі більше орієнтуються на
книжні стилі: науковий, публіцистичний, формування нової української літературної мови на народній основі;
4) триває все ж вузька стилістична спеціалізація варіантів норм, особливо варіантів регіонального або
діалектного походження” [Пилинський 1976, с.54-55]. Крім того, пропонуються й інші чинники диференціації:
1) творцями і носіями літературної мови нерідко виявляються різні соціальні угруповання…; 2) оскільки
літературна мова, особливо в пізні періоди історичного розвитку, виконує різноманітні соціальні функції,
обслуговуючи різні сфери спілкування – художню літературу і релігію, науку і публіцистику, діловодство і
державне управління, школу і буденне спілкування – відбір мовних засобів варіюється залежно від конкретних
завдань кoмунікації. На думку мовознавців, варіантність на всіх мовних рівнях мовної структури призводить до
того, що елементи мови, співіснуючи протягом певного часу, врешті чи витісняють один одного, чи чітко
диференціюються у своїх функціях. Пор.: клас – кляса, письменник – письмак, філал – філія, генезис – генеза,
туристський – туристичний, вал – валовина, володар – владар – владика, у роду – у роді та ін.
Безперечно, значному успіху опрацювання ідеї варіантності літературної норми сприяло вивчення як
внутрішньої організації мовних систем, так і різноманітності зв’язків мовних систем з суспільством, яке вони
обслуговують. Особливо плідними виявилися твердження, висловлені відомими лінгвістами А.Мартіне і
Е.Косеріу: „…Мова може не бути ідентичною самій собі на всій території свого поширення” [Мартине 1963,
с.393] і „…мова – це „архісистема”, яка включає в себе декілька функціональних систем… Ці системи можуть
відрізнятися територією поширення…” [Косериу 1963, с.175]. Вони дають найбільш повне визначення
характерних рис поняття варіантності мови, можливість подолати помилки інших у їх намаганнях підійти до
термінологічної інтерпретації стану неоднорідності однієї й тієї ж мови, що обслуговує різні соціально-мовні
спільноти. Спеціальне теоретичне вивчення літературних мов у їх національному просторі знайшло подальше
вивчення у працях Г.В.Степанова і А.Д. Швейцера. Згідно найбільш широкому уявленню, сформульованому у
цих працях, явище варіантності норми становить собою особливі форми адаптації єдиної літературної мови до
умов, потреб і традицій нації – носія певної мови, тобто особливі форми існування і функціонування мови
[Степанов 1980]. „Нормальний хід розвитку кожної мови такий, що старі, давно вживані слова, звороти й
конструкції відмирають не враз, а живуть часто сотні літ, помалу гублять своє первісне значення, змінюють
його й стають звичними шаблонами, тими відомими з дитячих літ образами, що полегшують нам процес
сприймання нового й заощаджують тим психічну енергію” [Гладкий 1927, с.70].
Зіставляючи синхронні зрізи історичного розвитку української літературної мови у ХХ столітті,
виходимо з необхідності аналізувати факти усталення норм з метою їх зісталення і визначення всієї суми
подібностей та відмінностей, які можуть слугувати доказами існування закономірностей, що регулюють процес
поступального руху української мови, еволюції мовних норм. Причому за таких умов єдність синхронії і
діахронії виявляється в кожний конкретний момент у варіативності мовних елементів. Це свідчить про те, що
ми можемо безпосередньо спостерігати і виявляти зміни та динаміку, зокрема, норм морфологічної парадигми
української літературної мови протягом ХХ ст. та з’ясувати особливості типу еволюції для конкурувальних
граматичних варіантів – високодинамічний, помірний чи низькодинамічний.
Отже, концептуальна база кожної мовної ситуації служить підґрунтям цілісності соціуму та
взаєморозуміння між мовцями, стан лінгвістичної свідомості та граматичної правильності репрезентують
концептосферу знань про граматичні характеристики української літературної мови та критерії норми в
конкретні періоди, зокрема на зламі ХХ – ХХІ ст. Відтак становлення й кодифікація норм української Розділ VIІ. Особливості говорів української мови та проблеми соціолінгвістики

241
літературної мови виявляються не тільки через теоретичне підґрунтя лінгвістичних приписів і принципів їх
відбору, а й шляхом врахування динаміки діалектично складної мовної ситуації, її компонентів, що дозволяє
окреслити основні етапи еволюції й уніфікації норм, розкрити теоретичні засади нормативно-оцінного підходу
до української літературної мови, визначити домінувальні в певний історичний момент уявлення про норму та
відібрати найбільш перспективний варіант як зразок (норму), засвідчений нормативними кодексами та мовною
практикою на зламі ХХ – ХХІ ст. для мовленнєвої комунікації.

Література
Гладкий 1927: Гладкий М. Проблема культури українського слова // Життя й революція 1927. – № 2. –
С.203-204.
Горбач 1993: Горбач О. Засади періодизації історії української літературної мови й етапи її розвитку //
Горбач О. Зібрані статті. – Т.ІІІ. – Мюнхен,1993. – С.45-52.
Едличка 1988: Едличка Б. Литературный язык в современной коммуникации // Новое в зарубежной
лингвистики. – М.: Прогресс. – 1988. – С.40-41.
Єрмоленко 1999: Єрмоленко С. Просторова і часова глибина літературної норми: Хроніка. Літературна
мова в теорії і практиці // Дивослово. – 1999. – №4. – С.61.
Загнітко 2003: Загнітко А. Структурні й семантичні різновиди українських синтаксичних інновацій //
Лінгвістичні студії: Зб.наук. праць. – Вип.11. У 2-х ч. – Донецьк: ДонНу, 2003. –350 с.
Жовтобрюх 1967: Жовтобрюх М.А. Про один теоретичний аспект культури української мови //
Мовознавство. – 1967. – №3. – С.55-64.
Жовтобрюх 1968: Жовтобрюх М.А. Українська літературна мова в радянський час // Мовознавство. –
1968. – №1. – С.2-9.
Караулов 1987: Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность. – М.,1987.
Карлинский 1992: Карлинский А.Е. Основы теории взаимодействия языков. – Алма-Ата, 1992.
Косериу 1963: Косериу Э. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвистике. – М. : Прогресс,
1963. – Вып.ІІІ. – С.143-343.
Крауз 1985: Крауз И. Языковая ситуация в странах развитого социализма и проблемы культуры языка //
Вопросы языкознания. – 1985. – №1. – С.24-27.
Краус 1990: Краус Ї. До питання про динаміку компонентів чеської мовної ситуації // Мовознавство.–
1990. – №2. – С.11-16.
Масенко 1995: Масенко Л.Т. Роль офіційної ідеології 70-х років у поглибленні деформації мовної
ситуації в Україні // Мова тоталітарного суспільства. – К.,1995. – С.68-76.
Мартине 1963: Мартине А. Основы общей лингвистики // Новое в лингвистике. – М.: 1963. – Вып.3. –
С.366-566.
Мацюк 2002: Мацюк Г. Прескриптивна лінгвістика у Галичині (перша половина ХІХ ст.). – Львів:
Видавничий центр ЛНУ ім .І.Франка, 2002. – 210 с.
Німчук 1999: Німчук В.В. До проблеми українського правопису у ХХ ст. // Український правопис
(Проєкт найновішої редакції). – К.: Наукова думка, 1999. – С.242-333.
Пилинський 1976: Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К.: Наукова думка, 1976. – 276 с.
Русанівський 1968: Русанівський В.М. Стійкість граматичної структури // Мовознавство. –№ 4. – 1968. –
С.4-16.
Сметанина 2002: Сметанина С.И. Медиа-текст в системе культуры. Динамические процессы в языке и
стиле журналистики конца ХХ в. – СПб. – 2002. – 383 с.
Степанов Ю.С. Исторические законы и исторические объяснения // Гипотезы в современной
лингвистике. – М.:Наука, 1980. – С.90-117.
Тараненко О. Демократизація і / або лібералізація // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації
україністів. Мовознавство: Зб. наукових статей. – Чернівці: Рута, 2003. – С.10-18.
Ткаченко 2003: Ткаченко О. Українська мова і українська культура (3) // Українська мова. – №3-4. –
2003. – С.3-17.
Трошина 1996: Трошина Н.Н. Языковая ситуация и культура языка: сравнительный анализ по состоянию
в различных странах: актуальные проблемы языка в Европе // Реферативный журнал. Социальные и
гумманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература: серия 6 . Языкознание. – 1996. – С.77- 83.
Шевельов 1987: Шевельов Ю .Українська мова в першій половині ХХ ст. (1900 -1941): стан і статус. –
Івано-Франківськ: Сучасність,1987. – 207 с.
Шумарова 1994: Шумарова Н.П. Мовна компетенція особистості: соціопсихологічний аспект:
Авторефер. дис… докт.- ра філол. наук: 10.02.01. – К., 1994. – 48 с.
Яворська 2000: Яворська Г.М. Прекриптивна лінгвістика як дискурс: мова, культура, влада. – К., 2000. – 288 с.
Ярцева 1969: Ярцева В.Н О территориальноой основе социальных диалектов // Норма и социальная
дифференциация языка. – М., 1969. – С.26-46. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

242
Normalizacja 1994: Normalizacja języka w krajach zachodu. Materialy konferencji naukowej zorganizowanej
przez Komisję Kultury Slowa Towarzystwa Naukowego Warszawskiego 12 grudnia 1992 r. – Warszawa:
Wydawnictwo Naukowe Semper, 1994. – 91 t.
Scharnhorst 1994: Scharnhorst J. Shrachsituation und Sprachkultur als Forschungsgegenstand: T.1 //
Sprachreport. – Mannheim, 1994. – №2. – S.9-12). Havrбnek 1963: Havrбnek B. Studie o spisovnйm jazyce. – Praha. – 1963.
Havrбnek B. Studie o spisovnйm jazyce. – Praha. – 1963.
Hermann 1875: Hermann Lewi. Das osterreichische Hochdeutsch. – Wien, 1875.

The article is devoted to questsjn lange norm. Language norm has duble dispositson: on jne hand a language
norm is bi language phenomenon, and a languagenjrm distinctly comes forward and public phenomenon. Like so,
during estimation process, choice and fixsng of normative realizations necessary to take into account as in lying and
external factors/
Keywords: democratization of language, language norm, variant.

Надійшла до редакції 17 листопада 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.