Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Галина Осіпчук — КОРЕФЕРЕНТНІ НАЗВИ З ОНІМНИМ КОМПОНЕНТОМ У ТВОРЧОСТІ ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА

Стаття продовжує цикл публікацій автора з вивчення стилістики української мови, зокрема
дослідження засобів кореферентності у системі художнього ідіолекту В.Шевчука. У ній простежено
динаміку кореферентних рядів у публіцистиці та художніх творах письменника, розглянуто структурні і
стилістичні особливості таких рядів. Проаналізовано функціонування власних назв у ролі кореферентів.
Ключові слова: номінація, кореференти, кореферентний ряд, власна назва, ідіолект.

Кореферентність як мовознавча категорія є важливим об‟єктом наукових праць. Дослідження проблеми
кореферентності пов‟язують із філософсько-логічними аргументаціями явища тотожності знаків, а згодом і
висловлювань (праці С. Кріпке [Крипке 1982] та У. Куайна [Куайн 1982]). Теоретичні основи вивчення
кореферентності закладено, зокрема, у працях зарубіжних лінгвістів К. Доннелана [Доннелан 1982] і
П. Стросона [Стросон 1982]. Семантико-синтаксичний, функціональний та комунікативно-прагматичний
підходи в інтерпретації кореферентності запропонували російські вчені О. Падучева [Падучева 1986, 1990],
В. Гак [Гак 1998] та Н. Арутюнова [Арутюнова 1976], які значно поглибили лінгвістичну сутність названої
категорії.
В основі поняття „кореферентність” лежить термін референція (англ. reference), що походить від дієслова
to refer, яке в перекладі означає „відноситися до об‟єкта, мати на увазі який-небудь об‟єкт, посилатися на що-
небудь” [Арутюнова 1982; 5]. Іншими словами, референція – це відношення актуалізованих, введених у мову
імен, називних виразів, називних груп або їхніх еквівалентів до об‟єктів дійсності (референтів та денотатів).
Кореферентність, у свою чергу,  це мовне явище, що в перекладі з лат. означає: со-  префікс, вказує на
сумісність, референт – відношення між компонентами вираження (називними групами), які називають чи
вказують на один і той самий об‟єкт чи ситуацію, тобто мають один і той самий референт” [Падучева 1990;
243].
© Осіпчук Г.В., 2009 Розділ VIII. Проблеми ономастики

255
В українській лінгвістиці типологія кореферентних співвідношень у синтаксисі представлена у
монографії Н. Гуйванюк [Гуйванюк 1999]. Різні аспекти кореферентності досліджували Л. Куриляк [Куриляк
2004] та О. Максим‟юк [Максим‟юк 2006]. Однак, поблема кореферентності з її неоднозначністю інтерпретацій,
інтерпарадигмальністю, різноаспектністю, що необхідно враховувати при її категоризації і що передбачає
розгляд кореферентності крізь призму кількох галузей філології, в українській лінгвістиці ще не знайшла
належного висвітлення.
Актуальність дослідження кореферентних засобів на матеріалі творчості Валерія Шевчука полягає в
необхідності вивчення особливостей індивідуального стилю автора. Це передбачає цілісне, різноаспектне
висвітлення кореферентних текстових одиниць у номінативному плані, врахування текстотвірного потенціалу
референційно тотожних одиниць (утворених ними кореферентних пар і рядів) у забезпеченні структурно-
семантичної організації текстів творів, що дасть можливість більш глибоко дослідити індивідуальний стиль
письменника та охарактеризувати функціональні і номінативні різновиди кореферентів.
У мистецькому ідіолекті Валерія Шевчука парадигма засобів кореферентності відзначається
семантичною різноплановістю, численними структурними видозмінами.
Найуживанішим повторним найменуванням, а отже, засобом кореференції, у творах письменника є
використання власних назв з метою індивідуалізації героїв.
Власні назви ще з давніх часів привертають увагу учених. Зацікавленість цією проблемою філософів,
логіків, лінгвістів, психологів та інших дослідників цілком зрозуміла, адже саме за допомогою цього виду
лексики забезпечується ідентифікація конкретного індивіда серед йому подібних.
Власна назва у мові виконує „функцію індивідуалізації однотипних об‟єктів, діючи у рамках законів
діалектики: у кожному своєму вживанні воно є вираженням суті (предметності) та іншого (відмінності), що
характеризують дане виявлення суті” [Блох 2001; 24-25]. Іншими словами, те, що стосується значення слова
взагалі, стосується і значення власної назви зокрема.
Щодо семантичного статусу власних назв серед учених існують різні, часто протилежні думки. Деякі
дослідники стверджують, що особливістю власних назв є відсутність семантики [Кurylowicz 1956]. Зокрема,
Є. Курилович зазначав, що „замість того, щоб просто означати, як усі загальні назви, ім‟я, власне, називає”
[Курилович 1962; 252].
О. Реформатський, у свою чергу, писав: „…Загальна властивість власних назв полягає в тому, що,
співвідносячись із класом речей, вони мають своє значення в називанні і тільки, жодних понять не виражають”
[Реформатский 1967; 60].
Однак необхідно зазначити, що більшість учених визнає наявність семантики у власних назвах,
звертаючи увагу на те, що їх можна поділити на дві групи: назви з багатою, або повною семантикою (прізвища,
імена людей, географічні назви тощо) та назви з бідною семантикою (інші). У назвах з багатою семантикою
завжди „ступінь знаності є відносним, залежно від обізнаності людини в певній галузі – географії, фізиці і т. ін.
і взагалі від ерудиції мовця” [Желєзняк 2001; 14], що вже не має прямого відношення до семантичної
наповненості тієї чи іншої власної назви.
У мові досить часто виникає необхідність обґрунтування „того чи іншого імені, тим самим
підкреслюється його зміст, уточнюється внутрішня форма” [Земская 1990; 27]. Ось як пояснюється прізвище
одного з героїв Валерія Шевчука у романі „Привид мертвого дому”:
У квартирі №8 жила Червона Шапочка [Шевчук 2005; 100] /// Я думав, що її так прозивають через те,
що носила червоного капелюшка (я підозрював, що вона в ньому навіть спить), але, як сповістила мені мати,
котра була агітатором під час голосувань, отже, мала обов’язок обходити всі квартири і знати паспортні
дані пожильців, прізвище в сусідки й справді було Червона Шапочка, власне, писалося воно Червоношапочко;
річ цілком вірогідна, що ця жінка одягла так стаціонарно на себе червоного капелюшка, пристосовуючи до
свого прізвища [Шевчук 2005; 100] // На відьму Червона Шапочка схожа була [Шевчук 2005; 102].
У будь-якому художньому тексті власні назви становлять специфічний ряд одиниць мови. Окремі власні
назви використовуються автором багаторазово протягом усього твору, а отже, акцентують увагу читача на
конкретних персонажах, об‟єктах тощо.
Крім того, в художньому тексті об‟єкт представлений, як правило, кількома співвідносними
найменуваннями, кожне з яких додає певних смислових відтінків у значенні, часто абсолютно різних,
наприклад:
…Хай іде собі цей незнайомець [Шевчук 1989 а; 50] // Широкоплечий хлопець із зачесаним набік чубом і з
плямкою вусиків під носом, широкогубий і широколиций, дивився на неї й дивився, і їй стало дивно, що очі в
нього темно-сині, – мали б бути чорні чи зелені [Шевчук 1989 а; 56] // Дивно змінилася Галя відтоді, коли
вийшов на їхню гору отой кривий директор, коли замахав він безпомічно руками, а вона змушена була кинутися
до нього, підтримала й бережно всадовила на лавку [Шевчук 1989 а; 155] // Тоді ж бо вона й збагнула: ось воно
те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, – цей чоловік піднявся до них ізнизу й напився з її рук
[Шевчук 1989 а; 155] // Стежка почала пнутися крутіше, і Володимир забув про Хлопця за спиною [Шевчук
1989 а; 41]. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

256
Лексема незнайомець вказує на чоловічий рід об‟єкта. Кореферент широкоплечий хлопець із зачесаним
набік чубом і з плямкою вусиків під носом, широкогубий і широколиций підкреслює особливості зовнішності
героя. Повторне найменування отой кривий директор акцентує увагу на індивідуальних вадах та родові занять.
Номінація цей чоловік вказує на конкретного персонажа, а власна назва Володимир ідентифікує дійову особу.
Такої ж уваги заслуговує використання кореферентів В.Шевчуком і в наукових працях, зокрема
історичних нарисах:
Мені вже доводилося писати в передмові до книжки „Іван Мазепа”…, що поглядів на великого гетьмана
в історичній літературі є три: патріотичний, антипатріотичний та об’єктивний; що навколо його імені
існує забагато шуму-піни, збитої імперською російською історіографією, і що цю піну треба змити, щоб перед
нами постав вірогідний образ цього політичного діяча [Шевчук 1995; 167] // Сам Іван Мазепа народився в селі
Мазепинцях на Білоцерківщині, вчивсь у Київській академії та єзуїтській колегії у Варшаві чи Полоцьку
[Шевчук 1995; 168] // Влітку 1674 року, посланий до Криму й Туреччини, був полонений запорожцями, які
відіслали його І.Самойловичу [Шевчук 1995; 168] // Отже, людина з автономічними переконаннями, яка хотіла
служити все-таки своєму народові, а не чужому, могла діяти тільки тут [Шевчук 1995; 169].
У першому реченні слово гетьман, вказуючи на військовий чин, підкреслює вибраний автором
хронологічний простір, а саме: козацьку епоху, в якій розгортається зміст твору. Повторне найменування
політичний діяч налаштовує на запропонований автором ракурс висвітлення подій – представлення суспільного
життя героя, а не особистого. Кореферент посланий до Криму й Туреччини, був полонений запорожцями
акцентує увагу на періоді, коли відбулася зміна світогляду героя. Власна назва Іван Мазепа ідентифікує об‟єкт.
Повторне найменування людина з автономічними переконаннями, яка хотіла служити все-таки своєму
народові підкреслює індивідуальну авторську інтерпретацію історичних подій.
Проте найважливішим у процесі представлення суб‟єкта є базове найменування, роль якого найчастіше
виконує власна назва. Кореферентні ж номінації у процесі розгортання сюжетної лінії ідентифікують,
кваліфікують за певними ознаками або ж диференціюють індивідуальні особливості цього персонажа,
наприклад: Старий Підгаєцький насторожено звів обличчя [Шевчук 1987; 136] // Старий рушив до дверей,
ступаючи навшпиньки, його рот розтулився, а з нього вигулькнув язик [Шевчук 1987; 136]; І десь коли вечеря
майже доварювалася на керогазі, що стояв тут-таки в кухні, на стежці, що вела до дому від мосту,
з’являлася жінка Івана Касперовича, звали її просто Олька, з важким, одутлим обличчям і з виряченими очима
[Шевчук 2005; 32].
Важливою ознакою художньої мови Валерія Шевчука є використання повторних номінацій
загальномовного ресурсу та авторських новотворів. На основі таких вжитих кореферентів будуються
кореферентні ряди.
Існування кореферентного ряду як явища є відкритим у перспективу. Адже розвиток мови перебуває у
постійному русі, а, отже, його наповнення є довільним і може збагачуватися автором на різних історично-
мовних етапах.
Власні назви, які функціонують у творах В. Шевчука як повторні номінації, утворюють кореферентні
ряди, що охоплюють такі найменування:
— історичні імена державних діячів: Богдан Хмельницький народився близько 1595 року, тобто саме тоді,
коли палало перше національно-визвольне повстання Северина Наливайка, Г.Лободи та М.Шаули [Шевчук
1995; 54] // Походив майбутній гетьман із дрібної української шляхетної родини [Шевчук 1995; 54] // Освіту
Б.Хмельницький здобув достатню, знав він чимало мов: латинську, польську, турецьку, татарську, французьку
[Шевчук 1995; 56] // Хмельницький не поступився, і комісари згодилися на поставлені умови [Шевчук 1995; 65];
Кирило Розумовський почав із найнасущнішого – з реформи судівництва [Шевчук 1995; 286] // Ще одного досяг
К.Розумовський при Петрі ІІІ – повернув у своє відомство Київ [Шевчук 1995; 287].
— імена культурних діячів: Шевченко повернувся занепокоєно й насурмив брови [Шевчук 1989 б; 467] // І
вона знову подивилася на великого й доброго дядечка, і знову став він спиною до сонця [Шевчук 1989 б; 471];
Метлинський прижмурився, ставши на порозі каюти, але сухе, похмуре обличчя його лишалося незворушне
[Шевчук 1989 б; 490] // Метлинський витягся й посерйознішав: „Відставний професор Харківського
університету Амвросій Лук’янович Метлинський!” [Шевчук 1989 б; 502] // „Я, Степан Руданський, так само,
як ви, бавлюся українськими віршами і так само, як ви, закоханий в українську народну словесність” [Шевчук
1989 б; 502].
— імена осіб за певними характеристиками: Учасники цього дійства, всі троє, і в гадці не мали, що бере в
ньому участь ще й таємничий четвертий [Шевчук 1994; 9] // Горбатий зняв з гімнастерки павутиння, в яке
вбрався, роззирнувся, ніби приміряючись до втечі, – на його гарному обличчі стояла кривенька усмішечка
[Шевчук 1994; 9].
— географічні назви: Становище було безвиглядне, і саме тоді Хмельницький остаточно зважується на
новий план поборення Польщі, а заодно й Криму – союз з Москвою, тобто спробу побудувати українську
державу під протекторатом Москви [Шевчук 1995; 72] // Так і настав сумної пам’яті акт не приєднання
України до Московської держави, а входження у підданство царя… [Шевчук 1995; 73]. Розділ VIII. Проблеми ономастики

257
— назви казкових героїв: „Розповідай краще про Великого Слона”, – буркнув Вовка [Шевчук 1981; 151] //
Про Слона, який раптом утратив спокій [Шевчук 1981; 151] // „Звали того чудного Слона Харонді”, – сказав я
[Шевчук 1981; 151] // Тоді й пішов Великий Слон через жовті джунглі до премудрого царя [Шевчук 1981; 152];
І Золота Птаха спустилася на землю [Шевчук 1990; 86] // Тоді побіч нього засміялася Рітозія [Шевчук 1990;
86].
— назви фантастичних героїв: Олізар вийшов на ґанок; як завжди сидів там у кутку Розенрох [Шевчук
1989 г; 226] // Великий гриб, нерухомий і заслуханий в себе, пах грибним духом чи, може, духом місячної ночі
[Шевчук 1989 г; 226].
Письменник для всіх своїх героїв, зокрема казкових та фантастичних, знаходить досить влучні імена, що
характеризують їх зовнішні і внутрішні ознаки, особливості поведінки, що певною мірою визначають і їх долю.
Бо, як відомо, „не тільки для казкових героїв, а й для реальної людини власне ім‟я є вісником долі та стає
визначальним у формуванні характеру, певних внутрішніх та зовнішніх рис” [Флоренский 1990; 367].
Порівняймо: Отак попрощалася Золотокоса з Літом, поцілувавши її найніжніше [Шевчук 1990; 32] // Але
дорогою йшла сама Осінь [Шевчук 1990; 33]; А в цей час Зеленокоса сестра готувалася вже вийти з
Блакитного палацу [Шевчук 1990; 22] // Тоді зовсім схвилювалася Весна [Шевчук 1990; 22].
Як відомо, у казках всі герої умовно поділені на негативних, які здійснюють погані вчинки, та
позитивних, які врешті перемагають зло. У дитячих творах Валерія Шевчука немає надмірної фантазії, дія
найчастіше змальована з реального людського життя. Втративши елементи магічності й міфологічності, його
казки набули рис цікавих пізнавальних творів для дітей. Власні імена, вжиті письменником у дитячих творах,
одразу дають можливість розпізнати, яким буде герой – відважним і сміливим, що завжди перемагатиме своїх
ворогів, чи саме отим „ворогом”, якого і необхідно перемогти:
І диво дивне вчинилося на тій галявині, на якій зупинився був Котило [Шевчук 1990; 78] // Чудисько
кидалося туди й сюди, як оглашенне, ревіло, рикало, кричало, хрипіло, сопіло, свистіло носом, клацало зубами,
толочило траву й дерева, кидалося, підскакувало, а довкола нього миготіли золоті п’яточки і чувся дзвінкий
сміх [Шевчук 1990; 78].
Особливістю індивідуального стилю написання казок Валерія Шевчука є використання імен, пов‟язаних
як з характерними ознаками героя, так і з його захопленнями, уподобаннями: Отже, ходячи отак по світі,
спинялася Зеленоочка в якогось господаря, ставала в нього на службу [Шевчук 1990; 103] // „Ні, це Панна
квітів прийшла на землю, дивіться, дивіться, дивіться!.. ” [Шевчук 1990; 128].
Особлива увага приділяється автором підбору кличок тварин, улюбленців своїх героїв: „Це, знаєте,
такий розумний кіт… ” [Шевчук 1984; 146] // „Тут був винуватий все-таки Маньо, а не він” [Шевчук 1984;
153];
— назв космічних об‟єктів: Чи не легше податися по тій тонкій нитці променя, яку милостиво спустив
мені Ведмедюк, – йти на дорогу без кінця [Шевчук 1989 в; 291] – (Авторська примітка В.Шевчука: Ведмедюк –
українська назва зодіакального знака Скорпіона) // Отож і вдивлявся в той химерний відсвіт, у візерунки зір –
не міг не попросити в них помічі і співчуття [Шевчук 1989 в; 291];
— назв міфологічних істот: І бог Білун прийшов [Шевчук 1989 б; 466] // „Нічого”, – відповів Білий Бог
[Шевчук 1989 б; 466] // „В моєму другому імені”, – відказав Білун [Шевчук 1989 б; 466].
Характерною ознакою ідіостилю Валерія Шевчука є олюднення неживих предметів та явищ, вживання
власних назв на позначення людських почуттів: Відтепер, скажу тобі наперед, любий читальнику, він не
покидатиме мене – той, котрим дітей лякають… [Шевчук 1986; 36] // Я ж не став з ним змагатися, тільки
повернувсь у той бік, де сидів і пив пиво Страх [Шевчук 1986; 46]; Розум був птахом і вільно літав по землі
[Шевчук 1986; 39] // Отож літав дивний птах улітку і взимку, весною і восени [Шевчук 1986; 39]; Якось його
покликав Пустельник [Шевчук 1986; 39]; За якийсь час покликав його Заброда [Шевчук 1986; 39]; По тому
покликав його Будівничий [Шевчук 1986; 39]; Тоді прийшов до нього Філософ [Шевчук 1986; 39] // Замість
птаха в сітці заборсалися всі вони: Пустельник, Заброда, Будівничий і Філософ [Шевчук 1986; 40].
Порівняймо загальноприйняте та авторське бачення образу-теоніму: Сповіщу тобі, читальнику, як я
уявляв її, Фортуну [Шевчук 1989 в; 298] // Це здорова, грудаста баба з чоловічим грубим обличчям, безока,
лише світять два чорні провалля; називаю тобі їхні назви: перше – успіх, а друге – неуспіх, сміх у якої
переможний або гіркий; вона у двох іпостасях, що складають її тіло: коли одна половина радіє, друга
смутиться, коли одна половина перемагає, друга терпить поразку [Шевчук 1989 в; 298].
За допомогою власної назви-кореферента письменник передає негативне ставлення до героя: Я спокійно
лежав і по-філософському роздивлявся світ, аж раптом побачив свою господиню, яка йшла через греблю,
покручуючи надітим на палець ключем із ланцюжком – побіч неї ступала її вислозада й карачкувата (не можу
знайти делікатніших означень) подруга, а з другого боку йшов чолов’яга, так густо зарослий, наче він
готувався до анімалістичного перетворення, щоправда, я не збагну, у який вид тварин [Шевчук 1984; 142] // Я
зробив вузькі очі й твердо вирішив триматися од цього типа якомога далі [Шевчук 1984; 143] // Зрештою,
мені навіть здалося, що Переходовець (називатимемо його для зручності так) подивився на мене поглядом,
яким дивляться на готову, щойно вийняту з печі печеню [Шевчук 1984; 143] // Так от, той чоловік, якого я ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

258
назвав Переходовцем, через певний час з’явився біля нашого дому знову… [Шевчук 1984; 145] // Тим часом
з’явився і Гевал [Шевчук 1984; 157].
Особливостями письменницького таланту Валерія Шевчука є тяжіння до символіки та образності, що
допомагає йому більш глибоко та яскраво передати внутрішній світ героїв, їх звички, стиль життя: Той вихор
утілився у високу й дивовижно худу жінку… [Шевчук 1989 а; 26] // Був це, можливо, й справді Вітер, котрий
гуляв по полях та лісах, набравшися духу земного й сили небесної [Шевчук 1989 а; 26] // …Вітер прийшов був
сюди із щіткою, із горням, повним білої глини, миттю обмахав почорнілі стіни й стелю… [Шевчук 1989 а; 26] //
Олександра Панасівна погукала дітей, і Володимир здригнувся [Шевчук 1989 а; 26].
При побудові композиції своїх творів Валерій Шевчук центральну роль залишає за людиною, в усій її
неповторності та універсальності, використовуючи при цьому засоби кореферентності, що дає змогу
увиразнити людські долі й характери, показати їх в умовах соціального життя.
Референційно тотожні номінації у художньому тексті демонструють різноструктивність одиниць, що
вступають у кореферентні відношення. Повторне номінування об‟єкта в межах тексту утворює тематичну лінію
художнього твору.
Загалом же дослідження власних назв як кореферентних засобів у творчості В.Шевчука проливає світло
на особливості образно-композиційної системи художнього ідіолекту письменника. А вивчення лексико-
фразеологічного, семантичного та синтаксичного рівнів динаміки кореферентних рядів у різножанрових творах
письменника стане наступним етапом наукових досліджень у стилістиці української мови.

Література
Арутюнова 1982: Арутюнова Н. Д. Лингвистические проблемы референции // Новое в зарубежной
лингвистике. – Вып. 13. Логика и лингвистика (Проблемы референции). – М.: Радуга, 1982. – С. 5-40.
Арутюнова 1976: Арутюнова Н. Д. Референция имени и структура предложения // Вопросы
языкознания. – 1976. — № 2. – С. 24-35.
Блох 2001: Блох М. Я., Семенова Т. Н. Имя личное как номинативная единица // Блох М. Я.,
Семенова Т. Н. Имена личные в парадигматике, синтагматике и прагматике. – Глава 1. – М.: Готика, 2001. –
С. 10-47.
Гак 1998: Гак В. Г. Повторная номинация на уровне предложения // Гак В. Г. Языковые
преобразования. – М.: Школа „Языки русской культуры”, 1998. – С. 545-554.
Гуйванюк 1999: Гуйванюк Н. В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних
одиниць. – Чернівці: Рута, 1999. – 336 с.
Доннелан 1982: Доннелан К. С. Референция и определѐнные дескрипции // Новое в зарубежной
лингвистике. – Вып. 13. Логика и лингвистика (Проблемы референции). – М.: Радуга, 1982. – С. 134-160.
Желєзняк 2001: Желєзняк І. М. Про деякі лінгвістичні ознаки власних назв // Мовознавство. – 2001. –
№ 1. – С. 13-18.
Земская 1990: Земская Е. А. Словообразование и текст // Вопросы языкознания. – 1990. – № 6. – С. 17-30.
Крипке 1982: Крипке С. Тождество и необходимость // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. 13.
Логика и лингвистика (Проблемы референции). – М.: Радуга, 1982. – С. 340-367.
Куайн 1982: Куайн У. О. Референция и модальность // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. 13.
Логика и лингвистика (Проблемы референции). – М.: Радуга, 1982.– С. 87-108.
Курилович 1962: Курилович Е. Положение имени собственного в языке // Курилович Е. Очерки по
лингвистике. – М., 1962. – С. 252.
Кurylowicz 1956: Кurylowicz J. Le position linguistique du nom propre // Onomastika. – 1956. – Rocz. 2. Sesz.
1 – 5. – P. 1-14.
Куриляк 2004: Куриляк Л. П. Кореферентність у сучасному українському текстотворенні: Автореф. дис.
… канд.філолог.наук. – Івано-Франківськ, 2004. – 24 с.
Максим‟юк 2006: Максим‟юк О. В. Кореферентність нерозкладних компонентів у структурі речення:
Автореф. дис. … канд.філолог.наук. – Чернівці, 2006. – 20 с.
Падучева 1990: Падучева Е. В. Кореферентность // Лингвистический энциклопедический словарь /
Гл. ред. В. Н. Ярцева. – М.: Сов. энциклопедия, 1990. – С. 243.
Падучева 1986: Падучева Е. В. О референции языковых выражений с непредметным значением //
Научно-техническая информация. Информационные системы и процессы. – Сер. 2. — №1. – М.: ВИНИТИ,
1986. – С. 23-31.
Реформатский 1967: Реформатский А.А. Введение в языковедение. – 4-е изд., испр. и доп. – М., 1967. –
С. 60.
Стросон 1982: Стросон П. Ф. О референции // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. 13. Логика и
лингвистика (Проблемы референции). – М.: Радуга, 1982. – С. 55-86.
Флоренский 1990: Флоренский П. Имена // Опыты: Литературно-философский ежегодник. – М.:
Советский писатель, 1990. – С. 351-412. Розділ VIII. Проблеми ономастики

259
Шевчук 1987: Шевчук В. О. Двоє на березі: Повість-диптих // Камінна луна: Повісті. – К.: Молодь,
1987. – С. 135- 213.
Шевчук 1989 а: Шевчук В. О. Дім на горі: Повість-преамбула // Вибрані твори: Роман-балада.
Оповідання / Передм. М.Жулинського. – К.: Дніпро, 1989. – С. 17- 228.
Шевчук 1986: Шевчук В. О. Ілля Турчиновський (листок перший): Повість // Три листки за вікном:
Роман-триптих / Передм. М.Жулинського. – К.: Рад. письменник, 1986. – С. 15- 136.
Шевчук 1981: Шевчук В .О. Казка про великого слона: Оповідання // Долина джерел: Оповідання. – К.:
Рад. письменник, 1981. – С. 113- 164.
Шевчук 1995: Шевчук В. О. Козацька держава: Етюди до історії українського державотворення.
Науково-публіцистичне видання. – К.: Абрис, 1995. – 392 с.
Шевчук 1989 б: Шевчук В. О. Мандрівка в гори: Оповідання про митців // Вибрані твори: Роман-балада.
Оповідання / Передм. М.Жулинського. – К.: Дніпро, 1989. – С. 445- 525.
Шевчук 1984: Шевчук В. О. Моє вечірнє інтермеццо: Повість // Маленьке вечірнє інттермеццо: Повісті. –
К.: Молодь, 1984. – С. 133- 198.
Шевчук 1990: Шевчук В. О. Панна квітів: Казки моїх дочок: Для мол. та серед. шк. віку / Худож.
О. М. Рубіна. – К.: Веселка, 1990. – 183 с.
Шевчук 2005: Шевчук В. О. Привид мертвого дому: Роман-квінтет / Передм. Р. Мовчан. – К.: Унів. вид-
во ПУЛЬСАРИ, 2005. – 600 с.
Шевчук 1989 г: Шевчук В. О. Птахи з невидимого острова: Фантастична повість // Птахи з невидимого
острова: Роман, повісті. – К.: Рад. письменник, 1989. – С. 189 — 262.
Шевчук 1989 в: Шевчук В. О. Сповідь: Фантастична повість // Птахи з невидимого острова: Роман,
повісті. – К.: Рад. письменник, 1989. – С. 263- 362.
Шевчук 1994: Шевчук В. О. Стежка в траві. Житомирська сага. У 2-х т. Т. 2. – Харків: Фоліо, 1994. –
526 с.

The article continues the cycle of publications of the author with the study of Ukrainian language stylistic, and
the investigation of the correfference in the systeme of art idiolect of V.Shevchuk. The dinamic of the correfference raws
in the publicatios and beletristic works of the writer. The structure and style peculiarities of that raws were shown. The
function of the proper names in the role of correfferents were analysed.
Key words: nomination, correfferents, correfferente row, proper names, idiolect.

Надійшла до редакції 12 листопада 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.