Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Ганна Бабак — ХРОНОЛОГІЗАЦІЯ МОВНИХ ЯВИЩ У СТУДІЯХ УЧЕНИХ ХАРКІВСЬКОЇ ЛІНГВІСТИЧНОЇ ШКОЛИ

У статті розглянуто особливості абсолютної та відносної хронологізації мовних явищ у працях
О. О. Потебні, П. Г. Житецького, М. О. Колосова.
Ключові слова: абсолютна та відносна хронологізація, генеалогічне дерево, архетип.

На початку XIX ст. лінгвістика поставила чи не єдиним своїм завданням вивчення історії мови. Більше
сторіччя тому Г. Курциус писав, що історія є ніщо без хронології та пов’язаної з нею періодизацієї; без
хронології історія мови залишається агломератом окремих фактів, а самі ці факти не будуть достовірними.
У формулі фонетичного закону як ніде краще відбито просторово-часовий зв’язок звукових процесів.
Фактор історичного часу опинився в центрі уваги лінгвістів Європи. На матеріалі індоєвропейських мов
складається порівняльно-історичний метод, основною метою якого висувається реконструкція прамови. Однак
прамова, яку реконструювали, мала позачасовий характер, була лише своєрідним складом реконструйованих
праформ-архетипів. Категорія історичного часу підключалася в процесі реконструкції архетипів, відтворення їх
змін у форми, історично засвідчені в пам’ятках писемності, або живі форми сучасної мови чи діалекту.
Визначення порядку послідовності змін виконувалося шляхом координації з астрономічним календарем. Так
встановлювалась абсолютна хронологія лінгвістичних процесів і явищ.
Зазначеною проблемою займався Ф. М. Березін [Березин 1976], про погляди О. О. Потебні на проблему
визначення часових меж мовних явищ писав І. С. Олійник [Олійник 1962], більш повно проблему використання
прийому хронологізації вченими Харківської школи висвітлено в монографії В. А. Глущенка [Глущенко 1998].
Але наведені праці розглядають особливості використання прийому хронологізації побіжно, окремих
спеціальних праць з цієї проблеми немає, що й зумовлює актуальність даного дослідження.
Метою статті є розкриття особливостей використання прийому хронологізації ученими Харківської
лінгвістичної школи (залучаються праці О. О. Потебні, П. Г. Житецького та М. О. Колосова). Досягнення цієї
мети передбачає розв’язання таких завдань: 1) розгляд особливостей використання прийому абсолютної
хронологізації та 2) аналіз специфіки використання прийому відносної хронологізації.
Досягнення порівняльно-історичного мовознавства, які чітко окреслилися в середні ХІХ ст., підготували
ґрунт для потужного розвитку лінгвістичної думки в Росії в цьому напрямку, особливо в 80-х рр., коли в
російському мовознавстві уперше з’являються окремі лінгвістичні школи з широкими творчими задумами,
своєрідним розумінням явищ мови і оригінальними методами дослідження. Різне розуміння цими школами
завдань порівняльно-історичного методу було показником широких перспектив, які відкрила російська наука
для мовознавства.
Представники Харківської школи в усіх випадках намагалися дати абсолютну хронологію тих
фонетичних змін, історію яких розглянуто в їх працях. «Очерк истории звуков и форм русского языка с XI по
XVI столетие» [Колосов 1872] М. О. Колосова став, за словами С. К. Булича, «першим у нашій науковій
літературі хронологічним оглядом звукових і формальних особливостей руської мови за пам’ятками» [Булич
1899: 832].
У своїй роботі «Очерк истории звуков и форм русского языка с ХІ по XVI столетие» М. О. Колосов
визначає за історичними пам’ятками фонетичні особливості «руської мови» з ХІ до XVI ст. Так, наприклад,
автор зазначає, що «зближення r та O» згідно з історичними пам’ятками почалось у ХІІІ ст., так само як і заміна
и на е [Колосов 1872: 104]. Разом з тим М. О. Колосов нерідко обмежувався вказівкою на першу та наступні
фіксації певних фонетичних рис у давніх писемних пам’ятках, не ставлячи питання про час появи тих або інших
фонетичних явищ (процесів) у самій мові (її діалектах). Так, заміни літери h М. О. Колосов відзначав у
давньоруських пам’ятках XI ст. (це, на думку вченого, особливо характерне для пам’яток кінця XI ст.), причому
замість h найчастіше вживається літера е. Щодо питання про час виникнення відповідного фонетичного
процесу в східнослов’янських діалектах, то його М. О. Колосов не ставить.
Більш рішуче підходив до проблеми хронологізації архетипів і фонетичних законів П. Г. Житецький.
Так, відштовхуючись від свідчень давньоруських пам’яток, у яких уживання літер і та е замість h
спостерігається вже в XI ст., П. Г. Житецький зосереджує свою увагу на переході ĕ > і в «малоруському наріччі
та в новгородському говорі» і відзначає, що цей фонетичний закон «народився на самому початку історичного
життя слов’яноруських племен», тобто в період виникнення давньоруської писемності [Житецький 1876: 9], або
© Бабак Г.В., 2009 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

330
ще раніше: «зародившись у доісторичну епоху», і < ĕ «виступило в давньоруський період як досить рельєфна
діалектна особливість» [там же: 137].
Більш детально розробляє питання абсолютної хронологізації О. О. Потебня. Однією з особливостей
історичного підходу вченого до фонетичних явищ є намагання там, де це можливе, чітко встановлювати їх
абсолютну хронологію, спираючись на свідчення писемних пам’яток. Проте робить це О. О. Потебня дуже
обережно: недоліки писемних пам’яток як джерела вивчення історії мови в часи О. О. Потебні були вже добре
відомі [Глущенко 1998: 137], тож висновки щодо того або іншого мовного явища він робить тільки тоді, коли в
нього є достатня кількість фактів, здобутих унаслідок дбайливого аналізу численних пам’яток чи даних
діалектів. Він сам не робив і застерігав учених від поспішних, необґрунтованих висновків, зроблених на основі
аналізу поодиноких фактів. Учений у багатьох випадках встановлює лише приблизну хронологію, нерідко
вказуючи на століття, не пізніше якого відбулася та або інша фонетична зміна, або століття, у якому або раніше
якого відбувся певний перехід. Так, О. О. Потебня дотримувався того погляду, що «стародавні глухі звуки у
багатьох випадках були ще живі в ХІV – ХV ст., а в деяких випадках… спорадично доходять аж до нашого
часу» [1878: 810]; про перехід е в о в південновеликоруському наріччі мовознавець говорить: «Час, коли цей
перехід відбувся, визначити не можемо. Безсумнівно лише, що він, з одного боку, набагато новіший за поділ
великоруської мови, а з іншого, – що він старіший половини ХVІ ст.» [Потебня 1866: 65]; щодо подовження
приголосних української мови у сполученнях з j О. О. Потебня зазначив: «Час появи подвоєння не пізніше
XV ст.; у кінці цього століття в західноруській грамоті знаходимо иллиничы». Іноді О. О. Потебня вказує на
століття, з якого, на його думку, почала відбуватися певна фонетична зміна. Так, початком переходу е в о в
північновеликоруських говорах є XIII ст., а якісне розрізнення складів (тобто «чергування о і у, ѐ і ю, е і є»)
з’явилося, згідно з писемними пам’ятками, не пізніше початку ХІV ст. [там же: 106]. Лише в окремих випадках
О. О. Потебня наважується давати більш точну абсолютну хронологію. Зокрема, він робить висновок, що
сучасні форми другого повноголосся в північновеликоруських говорах можна датувати XIV – XV ст. [Потебня
1876]. Це твердження було аргументоване численними посиланнями на писемні пам’ятки XI – XV століть.
Полемізуючи з О. І. Соболевським, О. О. Потебня твердить, що ъ, ь у пам’ятках XV –XVII ст.
«позначають не лише м’якість чи твердість, але й приналежність приголосних до попереднього складу, тобто
minimum глухої голосної, яка не становить складу. Це quantum збільшується, – продовжує О. О. Потебня, – в
напрямі до давнини, і в XII – XIII ст. …повинне бути прийняте як рівні складові». О. О. Потебня переконливо
доводить, «що не лише в різних говорах, але і в тому самому говорі в різних розрядах слів зникання глухих
проходило неодночасно», чим заперечує довільне твердження О. І. Соболевського, ніби «воно відбувалося в
усіх наріччях і говорах одночасно».
Часто О. О. Потебня вагався в датуванні того чи іншого фонетичного явища (процесу) і прямо вказував
на це. На великі труднощі у визначенні часу занепаду редукованих поряд з О. О. Потебнею вказували
М. О. Колосов і П. П. Житецький.
Так само О. О. Потебня відмовляється від категоричного твердження щодо часу появи і з ĕ, він гадає, що
звук і на місці ĕ там, де він є тепер, був у ХІІІ ст. «Окремі випадки, –говорить О. О. Потебня, – з яких між
іншим ми не зважуємося виводити загального правила, є уже в ХІ ст. у «Святославім ізборнику» 1073 –
смотривьше. Відзначимо досить пізню появу замін звука h в інших слов’янських наріччях» [Потебня 1866: 112].
Ідентично О. О. Потебня висловлює свою думку щодо змішання і – ы, зазначаючи, що дане явище існує уже в
повному розвитку в ХVI ст., але про те, коли з’явилося таке змішання, можна, на думку мовознавця, лише
здогадуватися, але все ж, вочевидь, сталося це в багатьох говорах не пізніше ХІІІ – ХVI ст.
Звернення до праць учених Харківської школи показує подальше – порівняно зі студіями лінгвістів 20-х –
60-х рр. ХІХ ст. – вдосконалення методики відносної хронологізації (остання полягала насамперед у визначенні
часової послідовності фонетичних змін). Так, О. О. Потебня, а слідом за ним П. Г. Житецький і М. О. Колосов
розробляли твердження про те, що подовженню та подальшій дифтонгізації о, е в нових закритих складах в
українській мові передував занепад редукованих голосних. На думку М. О. Колосова, перехід ĕ > і виник
раніше тих змін в українському вокалізмі, які були пов’язані з якістю складу або з наголосом. Це стосується,
зокрема, якісних змін о, е в нових закритих складах [Колосов 1872].
За спостереженнями В. А. Глущенка, складність лінгвістичних завдань, які прагнули розв’язати вчені
Харківської школи, призводила їх до невмотивованих визначень часової послідовності звукових змін
[Глущенко 1998: 65]. Так, розглядаючи збіг голосних ы, і в «середньому» и, М. О. Колосов висловив
припущення, що спочатку відбувся перехід ы > и, а потім зміна і > и. Оскільки, за М. О. Колосовим, перехід
і > и був зумовлений необхідністю відрізнити споконвічний і від і, що виник з ĕ, зміна ĕ > і передувала
переходу і > и. Отже, учений установлює відносну хронологію трьох фонетичних процесів: 1) ы > и; 2) ĕ > і;
3) і > и. При тому зауважимо, що подібні реконструкції не були достатньо вмотивованими і в інших випадках.
Так, О. О. Потебня встановлює відносну хронологію ряду «ослаблень» приголосних в історії української мови:
на думку вченого, спірантизація проривного г відбулася до переходу в і л в ў та появи дієслівних форм без т у
3-й особі теперішнього часу [там же: 140], проте ніяких аргументів О. О. Потебня не наводить. Те ж саме можна
сказати про відносну хронологію занепаду редукованих і виникнення повноголосся в інтерпретації
П. Г. Житецького. На його думку, повноголосся сформувалося в спільноруській прамові слідом за занепадом
редукованих: воно є наслідком цього процесу. Пояснюючи це твердження, П. Г. Житецький звертається до Розділ ХІ. Історія мови та лінгвістики

331
тенденції відновлення вокалізму, ослабленого занепадом редукованих. Схематизм і абстрактність такої
інтерпретації викликали негативну оцінку з боку О. О. Потебні та М. О. Колосова.
У історико-фонетичних студіях учених Харківської школи зроблено також окремі спроби синхронізації
фонетичних явищ (процесів) минулого. Так, О. О. Потебня визначає часову співвідносність спірантизації
проривного г і виникнення форм типу мозку в українській мові. На його думку, ці зміни відбулись одночасно, і
критерієм є легкість-важкість вимови: сполучення зh є ще більш важким для вимови, ніж зк [Потебня 1876: 44 – 45].
При датуванні деяких фонетичних явищ учені школи поєднують абсолютну й відносну хронологію.
Прикладом такого поєднання може служити датування О. О. Потебнею спірантизації проривного г в
українській мові. Відзначивши в написі на чарі Володимира Давидовича Чернігівського (1151 р.) форму
господаря, учений зауважує, що в ній міг занепадати лише початковий фрикативний приголосний, а зміна
проривного г у фрикативний «почалася, звичайно, задовго до цього занепаду» [Потебня 1866: 133].
Значним був внесок учених Харківської школи в розробку проблеми розрізнення архаїзмів і іновацій у
фонетичних системах східнослов’янських мов. Конкретно-історичний підхід до мовних явищ із широким
використанням матеріалу як давніх писемних пам’яток, так і сучасних діалектів у багатьох випадках дозволяв
одержати надійні результати, що стали надбанням мовознавства ХХ ст. [Глущенко 1998: 66].
Отже, ученими Харківської лінгвістичної школи було зроблено вагомий внесок у розвиток прийому
хронологізації мовних явищ, зокрема було доведено ненадійність інформації, отриманої шляхом аналізу
історичних пам’яток, на базі чого ґрунтується абсолютна хронологізація. Усе частіше мовознавці, особливо
О. О. Потебня та М. О. Колосов, спираються на відносну хронологізацію, зазначаючи час появи чи зміни
певного явища за колінами «родовідного дерева» чи відносно іншого явища.
Подальше дослідження проблеми можливе на шляху поглибленого вивчення наукових текстів
компаративістів інших лінгвістичних шкіл, зокрема Московської, Казанської та Лейпцизької.

Література
1. Белодед А. И. Вопросы становления украинского вокализма в лингвистической интерпритации
А. А. Потебни / Белодед А. И. – К., 1964. – 19 с.
2. Березин Ф. М. Русское языкознание конца ХІХ – начала ХХ в. / Березин Федор Михайлович – М. :
Наука, 1976. – 367 с.
3. Брицына О. И. Вопросы украинского языкознания в трудах П. И. Житецкого / Брицына О. И. –
Харьков, 1958. – 15 с.
4. Булич С. К. Русский язык и сравнительное языкознание / С. К. Булич // Энциклопедический словарь /
Изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. – СПб., 1902. – Т. 36. – С. 322 – 323.
5. Глущенко В. А. Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і російському
мовознавстві (70-і рр. ХІХ ст. – 20-і рр. ХХ ст.) / Глущенко Володимир Андрійович / НАН України, Ін-т
мовознавства ім. О. О. Потебні; відп. ред. О. Б. Ткаченко. – Донецьк, 1998. – 222 с.
6. Житецький П. И. Очерк звуковой истории малорусского наречия / Житецький П. И. – К., 1876. – VI, 376 с.
7. Колесов В. В. Относительная хронология просодических изменений в праславянском / В. В. Колесов //
Исследования в области сравнительной акцентологии индоевропейских языков. – Ленинград : Наука, — 1979. –
С. 111 – 142.
8. Колосов М. А. Материал для характеристики северновеликорусского наречия / М. А. Колосов //
Варшавские университетские известия. – 1874. – № 5. – С. 1 – 62.
9. Колосов М. А. Очерк истории звуков и форм русского языка с ХІ по XVI столетие / Колосов М. А. –
Варшава, 1872. – 192 с.
10. Кравчук Р. В. З історії слов’янського мовознавства (видатні славісти-мовознавці) / Кравчук Р. В. – К. :
Радянська школа, 1961. – 140 с.
11. Олійник І. С. Питання історичної фонетики української мови в працях О. О. Потебні / І. С. Олійник //
Матеріали ІІІ Республіканської славістичної конференції, присвяченої 125-річчю з дня народження
О. О. Потебні. – Харків, 1962. – С. 43 – 84.
12. Плачинда В. Г. Павло Гнатович Житецький / Плачинда В. Г. – К. : Наук. думка, 1987. – 208 с.
13. Потебня А. А. Два исследования о звуках русского языка : І. О полногласии, ІІ. О звуковых
особенностях русских наречий / Потебня А. А. – Воронеж, 1866. – 156 с.
14. Потебня А.А. К истории звуков русского языка / Потебня А. А. – Воронеж, 1876. – Ч. 1. – VI, 243 с.
15. Потебня А.А. К истории звуков русского языка: Этимологические и другие заметки / Потебня А. А. –
Варшава, 1880. – Ч. 2. – II, 31, 70, 25 с.
16. Потебня А.А. К истории звуков русского языка: Этимологические и другие заметки / Потебня А. А. –
Варшава, 1881. – Ч. 3. – 144 с.
17. Потебня А.А. К истории звуков русского языка: Этимологические и другие заметки / Потебня А. А. –
Варшава, 1883. – Ч. 4. – 86, X с.
18. Потебня А. Разбор сочинения А. Житецького «Очерк звуковой истории малорусского наречия» /
Потебня А. – К. , 1876. – СПб., 1878. – 76 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

332
19. Франчук В. Ю. Олександр Опанасович Потебня / Франчук Віра Юріївна – К.: Наукова думка, 1985. –
168 с.

In the article it is considered peculiarities of absolute and relative chronology of the linguistic phenomena in the
works of O. Potebnya, P. Zhytezkyi, M. Kolosov.
Keywords: absolute and relative chronology, genealogical tree, archetype.

Надійшла до редакції 14 листопада 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.