Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Володимир Глущенко, Ірина Рябініна — ПРОБЛЕМА ДЖЕРЕЛ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ МОВИ В УКРАЇНСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВІ 10-30-Х РР. ХХ СТ.

Розглядаються погляди українських лінгвістів на джерела вивчення історії східнослов’янських мов і їхня
практична реалізація в історико-фонетичних студіях.
Ключові слова: джерела вивчення історії мови, пріоритетне джерело, матеріал давніх писемних
пам’яток, сучасні діалектні дані.

Проблема джерел вивчення історії мови є однією з найважливіших у генетичному мовознавстві. Розгляд
цієї проблеми в лінгвоісторіографічному аспекті видається дуже важливим і перспективним, оскільки історія
мовознавства є історією лінгвістичних методів, а методологія та методика лінгвогенетичних досліджень тісно
пов’язані з джерелами вивчення історії мови.
У наших публікаціях на значному фактичному матеріалі розкрито погляди українських мовознавців
зазначеного періоду на джерела вивчення історії мови та виявлено специфіку використання цих джерел
[Глущенко 1998, с. 141–152; Рябініна 2005а; Рябініна 2005б; Рябініна 2008, с. 8– 13].
Водночас подальше опрацювання теми, поява нових матеріалів викликає необхідність нового звернення
до проблеми.
З урахуванням цього пропонована стаття має за мету показати особливості й закономірності розробки
проблеми джерел вивчення історії мови в українському мовознавстві 10-х – 30-х рр. ХХ ст. У зазначений період
увагу дослідників було зосереджено на проблемі пріоритетності джерел, оскільки від неї залежить характер
викладу матеріалу та його інтерпретація. Пріоритетність сучасних діалектних даних як джерела вивчення
історії мови теоретично обґрунтовували молодограматики (Г. Остгоф, К. Бругман, Г. Пауль), проте в практиці
їхніх досліджень сучасні діалектні дані виступають як доповнення до матеріалу давніх писемних пам’яток.
Учені Харківської лінгвістичної школи вважали пріоритетним джерелом вивчення історії мови сучасні
діалектні дані; при цьому матеріалові давніх писемних пам’яток відводилася роль найважливішого серед
допоміжних за умови широкого використання різноманітних джерел (О. О. Потебня, П. Г. Житецький,
М. О. Колосов). Ця позиція відбилася в практиці їхніх досліджень. О. О. Потебня першим органічно поєднав
сучасні діалектні дані та матеріал давніх писемних пам’яток. Учені Казанської лінгвістичної школи
(І. О. Бодуен де Куртене, М. В. Крушевський, В. О. Богородицький, К. Ю. Аппель) також надавали перевагу
даним, здобутим із спостережень над “живими” мовами та діалектами (у порівнянні з фактами, відбитими в
пам’ятках писемності різних епох). Це базувалося на критичному ставленні до пам’яток. Так, І. О. Бодуен де
Куртене вбачав недоліки давніх писемних пам’яток у тому, що вони не передають усього мовного багатства та
їхній правопис не завжди точно передає звуки мови. Учені Московської лінгвістичної школи (О. О. Шахматов,
М. М. Дурново, Є. Ф. Будде, С. М. Кульбакін та ін.) як пріоритетне джерело вивчення історії мови розглядали
сучасні діалектні дані, про що свідчать їхні теоретичні та практичні досліження. До матеріалу давніх писемних
пам’яток (другого за значенням після сучасних діалектних даних джерела вивчення історії мови) вони
ставилися критично, убачаючи недоліки пам’яток у штучному характері мови, пов’язаному з наслідуванням
письма, у можливості відбиття церковної вимови, у локальній і хронологічній обмеженості [Глущенко 1998,
с. 49–51; Рябініна 2008, с. 8–9].
Пріоритетним джерелом вивчення історії мови вважали сучасні діалектні дані й П. М. Селіщев,
Є. К. Тимченко та О. Б. Курило. О. І. Соболевський, М. М. Каринський та А. Ю. Кримський орієнтувалися на
матеріал пам’яток як на пріоритетне джерело вивчення історії мови. При цьому сучасним діалектним даним
відводилася лише констатувальна роль, що не давало можливості цим ученим повною мірою використовувати
інформативний матеріал сучасних говорів, який був у їхньому розпорядженні. Це значно збіднювало
результати досліджень [Глущенко 1998, с. 112–114; Рябініна 2008, с. 9]. Зокрема, А. Ю. Кримський зазначав,
що він “вважає за потрібне шукати вказівок найпередше не де, як у давніх-таки її пам’ятках: треба копотливо
© Глущенко В.А., Рябініна І.М., 2009 Розділ ХІ. Історія мови та лінгвістики

333
порпатися по старих рукописах, навитягати звідти якнайбільше фактичних даних – і оперувати тільки
документально засвідченими лінгвістичними фактами” [Кримський 1924, с. ІІІ]. Такий підхід А. Ю. Кримський
свідомо протиставляв опорі на сучасні діалектні дані, яку він пов’язував з ім’ям О. О. Шахматова [там же].
Сучасні діалектні дані А. Ю. Кримський використовував дуже обмежено, з метою підтвердження вже
одержаних результатів вивчення матеріалу давніх писемних пам’яток.
Цікавою в зазначеному аспекті є праця Є. К. Тимченка “Курс історії українського язика” (1930).
Розгляд історії української мови Є. К. Тимченко починає з “того часу, коли ми маємо писані його
(язика – В. Г., І. Р.) пам’ятки, беручи за “точку еволюції” момент, гіпотетично відбудований на підставі
порівняння звуків і форм, засвідчених в найдавніших пам’ятках усіх слов’янських язиків” [Тимченко 1930,
с. 20–21]. Історія української мови, на думку вченого, починається з другої половини ХІ ст., “бо перші
пам’ятки, де відбилися прикмети нашої мови, сягають саме цієї доби” [там же, с. 21].
Вважаючи найстарішими писаними пам’ятками української мови “Ізборники Святослава”,
Є. К. Тимченко зазначав, що внаслідок помилок при списуванні з оригіналу в цих пам’ятках де-не-де
виявляються ознаки тогочасної української мови, зокрема ро, ло замість ра, ла, повноголосні форми оу замість
въ і, навпаки; ж замість жд; ч замість щ [там же, с. 22].
Пам’ятки ХV – ХVІ ст., як вважав вчений, слугують матеріалом для дослідження української мови:
таким матеріалом є церковні пам’ятки, акти, описи замків, київські пом’яники ХVІ ст. і ряд перекладів на
українську мову [там же, с. 29].
ХVІІ та ХVІІІ ст. дають багато різного літературного матеріалу: акти, релігійно-полемічні трактати,
переклади Святого письма, казання, мемуари, літописи, драматичні твори, вірші, граматики, словники і т. ін.
Мова цих пам’яток різною мірою близька до „живої” мови [там же].
Досліджуючи давні писемні джерела (без чого неможливе вивчення історії української мови),
Є. К. Тимченко звертав увагу на те, що недоліками пам’яток найдавнішої доби (ХІ – ХІІ ст.) є те, що вони були
писані “староболгарською” мовою і тільки списані на Україні, тобто суто українських пам’яток цієї доби немає.
“Пізніших мовних здобутків, як, наприклад, “Слово о полку Ігоревім” й літописи, ми не маємо в українських
правописах чи списках: вони загинули в історичних перевертах… Крім того, церковні здобутки нашої мови
ХІV – ХV ст. знаходились під впливом тогочасної графічної моди середньоболгарських пам’яток, і таким
чином під тією модою знаходяться фонетичні прикмети української мови” [там же].
Світські пам’ятки, на думку Є. К. Тимченка, також спочатку підлягали графічним звичкам церковних
пам’яток, пізніше – впливові білоруських канцелярій, впливам польським і т. ін. Автор приходить до висновку,
що саме через це відповідні матеріали мають великі огріхи й недоліки, які не дозволяють назвати пам’ятки
пріоритетним джерелом вивчення історії мови. Перевагу слід віддавати живим говорам: “Всі вказані хиби
наших здобутків мовних не дозволяють бачити в них вагоме джерело, цю вагу належить класти на дослідження
живої мови у всій різноманітності людських говірок. Виходячи з сучасної системи мови, ми можемо
підноситися до найдавніших діб, ідучи за законами зміни звуків і форм, і щоразу коригуючи подання пам’яток
мовних” [там же, с. 30]. Отже, для Є. К. Тимченка пріоритетним джерелом вивчення історії мови були сучасні
діалектні дані.
І. І. Огієнку належать праці в галузі історії старослов’янської мови, граматики української мови, історії
російської мови.
Значний інтерес становить монографія вченого “Пам’ятки старослов’янської мови Х – ХІ віків.
Історичний, лінгвістичний і палеографічний огляд” (1929). У праці подається докладний історичний,
лінгвістичний та палеографічний аналіз багатьох пам’яток старослов’янської мови, визначається “національна”
приналежність пам’яток, вказуються основні риси південної (української) вимови східнослов’янських пам’яток
ХІ ст. [Огієнко 1929].
У своїх працях І. І. Огієнко проаналізував декілька пам’яток української мови, уперше в історії
українського мовознавства вводячи ці пам’ятки в науковий обіг. До таких праць належить “Вербська євангелія
1560 року”. І. І. Огієнко дає палеографічний опис та лінгвістичний аналіз пам’ятки, висвітлює проблему
діакритичних знаків у слов’янських стародруках, у яких наголос був не лише літературним, а й живомовним;
він і досі зберігається в говорах, особливо в південно-західних; у ХVІ – ХVІІ ст.ст. цей наголос був і
східноукраїнським. Українські стародруки не мають якихось значних відмінностей від білоруських;
український наголос має чимало спільних рис із південнослов’янським, зокрема сербським, оскільки “сербський
спосіб розставлення наголосових знаків панує у нас в рукописах ХV – VІІ віків” [Огієнко 1923, с. 29]. Система
наголосу може служити ключем для визначення “національної” приналежності рукописних акцентованих
пам’яток і місця виходу акцентованих стародруків.
С. Й. Смаль-Стоцький і Т. Гартнер у своїй граматиці [Smal-Stockyj 1913] майже не використовували
матеріал давніх писемних пам’яток. Звертаючись до сучасного матеріалу, вони будували своє дослідження на
фактах української літературної мови західного варіанту, не брали до уваги дані українських діалектів.
Погляди С. Й. Смаль-Стоцького та Т. Гартнера критикував О. О. Шахматов, звертаючи увагу на
хронологізацію явищ мовної історії, на необхідність урахування ранніх (прамовних) і пізніших змін
[Шахматов 1914, с. 8]. Зокрема, учений відзначив, що збереження дзвінкості приголосних у кінці слова не є
рисою, спільною для української та сербської мов, бо в частині українських і сербських говорів тут ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

334
відбувається оглушення. До того ж умови зміни дзвінких приголосних на глухі виникли після занепаду
редукованих, а отже, ця ознака не може свідчити про споконвічну близькість української та сербської мов [там
же, с. 17–18].
Подібні критичні зауваження щодо праці С. Й. Смаль-Стоцького та Т. Гартнера зробили такі мовознавці,
як Є. Ф. Карський, В. Вондрак, І. Г. Голанов, Т. Лер-Сплавінський та ін. [Глущенко 1998, с. 142–143].
Так, на думку Є. Ф. Карського, головний недолік праці С. Й. Смаль-Стоцького та Т. Гартнера полягає в
застосуванні “неповних методів дослідження та викладу”. Поставивши собі за мету довести цілковиту
самостійність української мови та відсутність тісного генетичного зв’язку зв’язку її з російською, автори книги
“знехтували всіма сталими прийомами досліджень мови”. Вони ігнорували дані української та російської
діалектології. За вихідний пункт авторами української граматики було взято “літературну галицьку мову”.
Північне наріччя української мови, що зберегло багато рис давнини, які ріднять його з білоруськими та
великоруськими говорами, залишено без уваги. Навіть у посиланнях на білоруську мову, найбільш близьку й
географічно, й історично за багатьма рисами до української, багато всіляких неточностей: автори знайомі з нею
у межах даних, зібраних Ф. Міклошичем й О. Огоновським. До того ж упорядники книги не беруть до уваги
даних історії мови [Карский 1962, с. 558–562]. Як вважав Є. Ф. Карський, С. Й. Смаль-Стоцький і Т. Гартнер не
використовували повно ні пам’ятки, ні говори.
В. М. Ганцов відомий у славістичному світі насамперед своїми фундаментальними розвідками з
української діалектології. У дослідженні “Діалектична класифікація українських говорів (з картою)”,
присвяченому діалектам Чернігівщини, автор намагався системно й науково подати складну мовну картину
краю. У замітці “Чергові завдання української діалектології” дослідник підкреслював важливість діалектного
матеріалу не лише для діалектологічних студій, а й для історичних. Праці з української діалектології не
посідають належного місця серед діалектологічних студій на матеріалі інших слов’янських мов, і причини
цього полягають у недостатності матеріалу й слабкому дослідженні окремих говірок. Досліджуючи історію
звука і після префіксів на приголосний у південних українських говорах і в літературній мові [Ганцов 1925,
с. 82], В. М. Ганцов використовував матеріал пам’яток, спираючись на дослідження О. О. Шахматова та
В. Ягича. Матеріал говорів В. М. Ганцов порівнював з даними писемних пам’яток. У нього ці джерела вивчення
історії мови виступають як рівнозначні.
У 20-х – 30-х рр. ХХ ст. з’являються й монографічні праці з історичної фонетики української мови, в
яких здійснюються спроби ввести в науковий обіг нові фактичні матеріали. Такими є “Нариси з історії
української мови” І. С. Свєнціцького (1920), у яких знаходимо чимало нових даних із староукраїнських
пам’яток; серія статей Л. А. Булаховського під загальною назвою “Порівняльно-історичні уваги до українського
наголосу” (1928), де вперше широко на порівняльно-історичному тлі висвітлено питання українського
наголосу; стаття О. Б. Курило “Спроба пояснити процес зміни о, е в нових закритих складах у південній групі
українських діалектів” (1928) та ін.
О. Б. Курило будувала свої дослідження на діалектних матеріалах. Дослідниця описувала зміни давніх
о, е в нових закритих складах як процес, пов’язаний з іншими мовними процесами: ”Зіставивши наявні язикові
явища, які й тепер ще живі в українській мові, в її південних діалектах, явища, що свого часу спричинилися до
зміни о, е в нових закритих складах незалежно від наголосу, я даю ту базу, на якій виросла названа зміна, як
неминучий результат збігу певних язикових тенденцій” [Курило 1928, с. 2]. Досліджуючи давні українські
пам’ятки й порівнюючи їх мову з мовою південних українських діалектів, О. Б. Курило зазначає, що в давніх
пам’ятках дифтонги не відбито. Не відзначено дифтонгічних звуків і в південних українських діалектах [там же, с. 4].
Посилаючись на праці Я. Ф. Головацького та В. О. Розова, О. Б. Курило не тлумачить дані пам’яток буквально,
говорячи, що не слід довіряти свідченням пам’яток при вивченні дифтонгів [там же].
Дослідниця зауважила, що російські дифтонгічні звуки відрізняються від українських і білоруських не
тільки позицією складових елементів [Курило 1928, с. 16–17]. О. Б. Курило звернула увагу на те, що, згідно із
спостереженнями О. О. Шахматова та Л. Л. Васильєва, російський дифтонгічний звук ио наявний в
наголошеному складі там, де він вийшов з о висхідної інтонації: це збігається з певними даними
південнослов’янських (переважно словенської) та західнослов’янських мов. А в українських та білоруських
говірках дифтонгічні звуки розвинулися незалежно від праслов’янських наголосово-інтонаційних умов, у
певних, залежних від звукового оточення, наголошених позиціях.
О. Б. Курило намагалася знайти у фактах сучасних говірок пояснення тих процесів історичного розвитку,
які сформували сучасну українську мову [Курило 1928, с. 72].
У працях О. Б. Курило практично стирається межа між описовою діалектологією й історією мови.
Збираючи діалектний матеріал, О. Б. Курило використовувала його для історико-лінгвістичних реконструкцій,
мало цікавлячись послідовними описами-переліками всіх (чи всіх головних) рис окремої говірки. У статтях і
книгах дослідниці з діалектології розглядаються окремі питання історичної фонетики, наукові пояснення
типових рис української звукової системи побудовані на записах сучасних говірок, а інші джерела
використовуються лише принагідно [там же, с. 73]. Отже, О. Б. Курило очевидну перевагу віддавала сучасним
мовним (діалектним) даним.
Значний внесок в українське лінгвістичне джерелознавство зробив П. О. Бузук. В “Основних питаннях
мовознавства” (1924) він стверджував, що “першим і найголовнішим джерелом для вивчення історії мови є Розділ ХІ. Історія мови та лінгвістики

335
пам’ятки писемності; щодо періоду, який передує появі писемності, ми можемо відтворити його тільки шляхом
порівняльного методу. Порівнюючи між собою мови, ми помічаємо подібність між деякими з них” [Бузук 1924,
с. 172]. У більш пізньому виданні цієї праці (1926) учений не змінив думки щодо пріоритетності джерел
вивчення історії мови: хоча П. О. Бузук і спрямовує увагу на вивчення сучасних діалектів, пам’ятки писемності
він вважає головним джерелом вивчення історії мови, а діалекти – допоміжним, зазначаючи, що “порівняльно-
історичний метод ми вживаємо при вивченні не однієї окремої мови, а сім’ї споріднених мов” [там же, с. 94].
Учений робить висновок про те, що українські говори є важливим джерелом для вивчення мови, бо саме
в них збереглася старовина [Бузук 1927, с. 22]. П. О. Бузук надає великої ваги рисам північноукраїнських
говорів (дифтонги із старих е, о, ствердіння р у закінченнях, дифтонги на місці давнього ě, скорочені форми и, і
називного відмінка однини прикметників тощо) [там же, с. 23].
Аналізуючи згадану працю вченого, М. К. Грунський наголошує на тому, що при вивченні історії
української мови П. О. Бузук звертається до Остромирового євангелія, хоча в цій пам’ятці немає специфічних
рис. Говорячи про збірники Святославові, вчений обмежується тільки діалектним матеріалом [Грунський 1927,
с. 262]. Позитивним, на думку М. К. Грунського, є те, що у своій праці П. О. Бузук подає загальний перегляд
усіх джерел, загальну характеристику всієї історії української мови [там же].
Проведений нами аналіз книги П. О. Бузука “Нарис історії української мови” [Бузук 1927] свідчить, що
матеріал давніх писемних пам’яток і сучасні діалектні дані виступають тут як рівнозначні джерела.
Отже, П. О. Бузук теоретично обґрунтовував пріоритетність матеріалу давніх писемних пам’яток, проте в
практиці його досліджень сучасні діалектні дані та матеріал давніх писемних пам’яток виступають як
рівнозначні джерела вивчення історії мови.
Головними завданнями свого дослідження “Український язик у минулому й тепер” (1926) К. Т. Німчинов
вважав з’ясування зародження ще в праслов’янську добу “праукраїнського діалекту” в межах більш широкої
“групи” – східнослов’янської; виділення вже окремої “української мовної групи” із спільної східнослов’янської
прамови; виявлення напрямків розвитку української мови, що спричинилися до сучасного її стану; розкриття
деяких помилкових поглядів стосовно історії української мови [Німчинов 1926, с. 72]. Найголовнішим
надійним матеріалом автор визнає звукову структуру української мови, зауважуючи, що процеси змін у кожній
мові відбуваються постійно й безперервно, більш швидко чи повільно; це стосується й української мови. Але в
історії українськї мови після ХІV – ХV ст. не можна вже вказати на значні зміни, які б помітно змінили
характер мови [там же].
Слід зазначити, що, проводячи порівняльно-історичне вивчення пам’яток та говорів ранньослов’янських
мов, К. Т. Німчинов у своїх дослідженнях використовує такі джерела, як матеріал давніх писемних пам’яток та
сучасні діалектні дані. Ці джерела в К. Т. Німчинова виступають як рівнозначні.
О. М. Колесса в праці “Погляд на історію української мови” (1924) стверджував, що історію “живої”
народної мови можна пізнати на основі дослідження й порівняння сучасних говорів з їхніми слідами в
писемних пам’ятках минулого [Колесса 1924, с. 7]. Говорячи про самостійне місце української мови в групі
слов’янських мов, учений зауважує, що “фізіологічна відокремленість” української мови йде від глибокої
старовини; що деякі її “фонологічні” особливості, відмінні від великоруських, з’явилися вже в Х, ХІІ та ХІІІ ст.
і відбилися в писемних пам’ятках, особливо оригінальних [там же, с. 17]. Якщо писемна мова українського
народу розвивалася, набуваючи “живих” елементів, то жива народна мова “скристалізовувалася” та
“здиференціювалася”, тобто поділялася на діалекти [там же]. У зазначеній праці сучасні діалектні дані та
матеріал давніх писемних пам’яток виступають як рівнозначні джерела.
Таким чином, розгляд праць українських мовознавців 10-х – 30-х рр. ХХ ст. виявив, що проблема джерел
вивчення історії мови була поставлена та розв’язана на рівні досягнень тогочасної компаративістики в працях
А. Ю. Кримського, Є. К. Тимченка, В. М. Ганцова, О. Б. Курило, П. О. Бузука та інших учених. Ідеї, висунуті
українськими вченими зазначеного періоду, знайшли втілення в мовознавстві другої половини ХХ ст.
Подальше дослідження проблеми можливе на шляху поглибленого вивчення наукових текстів
компаративістів 10-х – 30-х рр. ХХ ст. Це найбільшою мірою стосується конкретного історико-мовного
матеріалу.

Література
Бузук 1924: Бузук П. А. Основные вопросы языкознания / П. А. Бузук. – 2-е изд. – М., 1924. – 218 с.
Бузук 1927: Бузук П. О. Нарис історії української мови: Вступ. Фонетика і морфологія з додатком
історичної хрестоматії / П. О. Бузук. – Київ, 1927. – 98 с.
Ганцов 1924: Ганцов В. М. [Рец.] П. О. Бузук. Коротка історія української мови. 1. Вступ і звучання.
Видання етнолого-діалектичної секції Одеської комісії краєзнавства при ВУАН / В. М. Ганцов. – Одеса. – 1924,
ст. 60, 80 // Зап. іст.-філол. відділу Україн. Академії наук. – 1925. – Кн. V. – С. 252–267.
Глущенко 1998: Глущенко В. А. Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському та
російському мовознавстві (70-і рр. ХІХ ст. – 20-і рр. ХХ ст.) / Глущенко Володимир Андрійович / НАН
України, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; відп. ред. О. Б. Ткаченко. – Донецьк, 1998. – 222 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 19

336
Грунський 1927: Грунський М. К. [Рец]. Завдання наукових підручників історії української мови
(З приводу нових підручників проф. П. Бузука та проф. Є. Тимченка) / М. К. Грунський // Зап. іст.-філол.
відділу Україн. Академії наук. – 1927. – Кн. ХV. – С. 260–270.
Жовтобрюх 1991: Жовтобрюх М. А. Нарис історії українського радянського мовознавства (1918–1941) /
М. А. Жовтобрюх / відп. ред. В. М. Русанівський. – К. : Наук. думка, 1991. – 260 с.
Кримський 1924: Кримський А. Переднє слово // Кримський А. Нариси з історії української мови та
хрестоматія з пам’ятників писемної староукраїнщини ХІ – ХVІІІ вв. / Олекса Шахматов, Агатангел Кримський. – К.,
1924. – С. ІІІ–ІV.
Карский 1962: Карский Е. Ф. [Рец.:] Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache von
S.von Smal-Stockyj und T. Garthner. Wien, 1913. 80. XV + 550 // Карский Е. Ф. Труды по белорусскому и другим
славянским языкам / Ефимий Федорович Карский. – М.: Изд-во АН СССР, 1962. – С. 558–562.
Курило 1928: Курило О. Б. Спроба пояснити процес заміни о, е в нових закритих складах у південній
групі українських діалектів (з мапою Поділля) / О. Б. Курило. – К., 1928. – С. 80–83.
Німчинов 1926: Німчинов К. Т. Український язик у минулому й тепер / К. Т. Німчинов. – 2-е вид. – К.:
Держвидав України, 1926. – 90 с.
Огієнко 1929: Огієнко І. І. Пам’ятки української мови Х – ХІ віків. Історичний, лінгвістичний та
палеографічний огляд / І. І. Огієнко. – Варшава, 1929. – С. 98–188.
Огієнко 1923: Огієнко І. І. Український наголос на початку ХVІІ віку / І. І. Огієнко. – Жовква, 1923. – С. 29.
Павлюк 1978: Павлюк М. В. Основні етапи розвитку українського мовознавства дожовтневого періоду /
М. В. Павлюк. – К.; Одеса: Вища школа, 1978. – 184 с.
Рябініна 2005а: Рябініна І. М. Джерела вивчення історії мови в українському мовознавстві 20-х – 30-х рр.
ХХ ст. / І. М. Рябініна // Лексико-граматичні інновації в сучасних слов’янських мовах: Матеріали
ІІ Міжнародної наукової конф. (Дніпропетровськ, 14 – 15 квітня 2005 р.) / упорядник Т. С. Пристайко. –
Дніпропетровськ: Пороги, 2005 а. – С. 363–365.
Рябініна 2005б: Рябініна І. М. Українські компаративісти про джерела вивчення історії мови /
І. М. Рябініна // Вісник Дніпропетровського університету: Мовознавство / відп. ред. Л. П. Столярова. –
Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2005 б. – Вип. 11. Т. 2. – С. 138–144.
Рябініна 2008: Рябініна І. М. Джерела вивчення історії мови в українському та російському мовознавстві
ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст.: автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.15 “Загальне мовознавство” / Рябініна Ірина
Миколаївна. – Донецьк, 2008. – 20 с.
Тимченко 1930: Тимченко Є. К. Курс історії українського язика / Є. К. Тимченко. – 2-е вид. – К.; Х., 1930. –
Ч. І: Вступ і фонетика. – С. 5–40.
Шахматов 1914: Шахматов О. О. До питання про початок української мови. Кілька слів про нову працю з
граматики українського язика: Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache von S. von Smal-Stockyj und
T. Garthner. Wien, 1913. /О. О. Шахматов // Україна. – 1914. – Кн. 1. – С. 7–19.
Шевельов Ю. В. Портрети українських мовознавців / Юрій Шевельов // упор., вступ. слово Л. Т. Масенко –
К.: Видавничий дім “КМ Академія”, 2002. – 130 с.
Smal-Stockyj 1913: Smal-Stockyj S. Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache / S. Smal-Stockyj,
T. Garthner. – Wien, 1913. – XV.

The article different views deals with of Ukrainian scientists on sources of study the ancient East-Slavic
languages and their practical realization in history-phonetics researches of famous linguists.
Key words: the sources of language history study, priority source items of the ancient literary texts, modern
dialectical data.

Надійшла до редакції 14 листопада 2008 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.