Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

Розділ XV. СКЛАДНЕ РЕЧЕННЯ. СТАТУС, СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ 1. ЗАКОНОМІРНОСТІ ФОРМАЛЬНОЇ І СМИСЛОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ СКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ

загрузка...
Складне речення належить до тих феноменів, які постійно виклика­ють різне тлумачення. Це зумовлюється, з одного боку, неоднаковими приципами їх кваліфікацій, з другого боку, неадекватними підходами до визначення місця і статусу предикативних одиниць-компонентів цілісного утворення. У лінгвістиці відоме тлумачення складного речен­ня як поєднання окремих речень, що тільки певною мірою сполучаються і функціонують на текстовому рівні як відносне формальне їх об’єднан­ня. При цьому заперечувалася навіть необхідність терміна «складне речення», а надавалася перевага поняттю «об’єднання речень» тощо (пор. погляди О. О. Шахматова, О. М. Пєшковського таін.). На думку інших лінгвістів, у складному реченні спостерігається смислове і фор­мальне об’єднання предикативних одиниць, цілісне звучання яких не дорівнює сукупності значень усіх компонентів, тобто значення склад­ного речення — це не просте сумарне значення всіх його складників. Це утворення ієрархічно вищого порядку, значення якого зумовлюється

 

640


Синтаксис


багатьма чинниками, зокрема лексичним наповненням моделей преди­кативних одиниць-компонентів, співвіднесеністю модальних площин (видо-часовою взаємодією), особливостями інтонаційного оформлення та ін. (пор. погляди В. О. Вогородицького, М. С. Поспєлова, І. Р. Ви­хованця, В. А. Бєлошапкової, І. М. Кручиніної, Є. М. Ширяєвата ін.).

Водночас неусталеність підходів до аналізу складного речення як смислової і формальної цілісності зумовлюється відсутністю єдиного визначення понять «синтаксичнакатегорія», «синтаксичне значення», «синтаксична форма». Правда, останнім часом спостерігається спроба послідовно розмежувати формально-граматичний, семантико-синтак- сичний, власне-семантичний і комунікативний рівні синтаксису, що дозволяє диференціювати самі синтаксичні категорії за їх функціо­нальним призначенням, які охоплюють: 1) формально-реченнєві, 2) се- мантико-синтаксичні, 3) логічно співвіднесені, 4) комунікативно співвіднесені й ситуативно орієнтовані. Тут і слід шукати мотивуван­ня спробам подати вичерпний логічний аналіз мови, її окремих оди­ниць і, зокрема, реченнєвих утворень [Логический 1988, с. 101-109, 112 і далі; Логический 1989, с. 41-56, 63-71 і далі; Арутюнова 1988, с. 25-41, 56 і далі]. Та й саме поняття пропозиції, що останнім часом все більшою мірою поширюється у спеціальних синтаксичних дослі­дженнях [Вихованець 1992, с. 25-28; Вихованець, Городенська, Руса- нівський 1983, с. 35-62 і далі] та вузівських посібниках і підручниках [Загнітко 1990; Загнітко 1991; Загнітко 1993Г, с. 45-67], зумовлене ло­гічним підходом до розгляду реченнєвої структури та аналізом остан­ньої як номінативної одиниці.

Спроба аналізу мовних одиниць із погляду їх участі в реалізації загальноконцептуальної причиновості визначає специфіку тлумачен­ня слова через його власне оточення, унаслідок чого Ю. С. Степанов розрізняє шість основних причинових концепцій в історії лінгвісти­ки: 1) Річ є причина речі (Аристотель); 2) Річ є причина події (Аристо- тель, Фома Аквінський); 3) Властивість є причина події (Галілей, Ньютон); 4) Властивість є причина властивості (Гобс, Лок); 5) Стан є причина стану (Лаплас, сучасна фізика); 6) Подія є причина події (Юм, сучасні філософи). Власне, у розрізі останньої концепції і постає мож­ливим аналіз причини як факту [Степанов 1991, с. 5-14]. Факт постає як реалія об’єктивного світу, і його наявність у мові визначається накладанням мовної сітки на сам світ. Тому в цьому випадку катего­рія «факт» певною мірою збігається з категорією «істинної пропозиції», тому й факти належать водночас і до об’єктивного світу, і до мови (пор. кваліфікацію як факту проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 року; Сонце — факт Всесвіту; любов Степана Радченка до Зосі у романі «Місто» Валер’яна Підмогильного — художній факт). У цьому розрізі концепт причиновості релятивізований щодо системи мови, оскільки причина — відношення, «що пов’язує факт з подією в умовах правильного вживання певної мови» [Степанов 1991, с. 8]. Таке тлумачення співвідношення факту і причини відповідає дійсності, оскільки поза реальною конкретною мовою не можна стверджувати,

 

Розліл XV. Складне речення. Статус, структура і Функції


641


що певна подія є причиною певного стану тощо. Водночас такий підхід по-новому розкриває статус предиката як реченнєвотвірного начала і висвітлює механізм відображення тієї чи іншої пропозиції предика­том певної семантики. Концепт причини диференціює предикати щодо їх участі у відображенні відношень між предметами, реаліями об’єктив­ної дійсності. У межах складного речення простежується співвідно­шення кількох пропозицій, що на площині концепта причиновості відображають рівнорядні і/або нерівнорядні пропозиції. Останнє може набути формалізованих і/або неформалізованих ознак. У межах склад­ного речення може подаватися один факт (цільові, часові, умовні та інші конструкції) або кілька фактів, логічно поєднаних між собою. Особливості кваліфікації факту впливають на синтаксичне значення відповідної форми.

У цьому розрізі надзвичайно суттєвою постає спроба до кінця роз­в’язати питання щодо місця і статусу формалізованих засобів вира­ження зв’язку між компонентами у моделі складного речення як по- ліпредикативного утворення. Частина дослідників схиляється до дум­ки, що сполучник виступає формальним виразником співвідношення між компонентами складного речення, тому й аналогічні утворення без нього відносяться до відповідних сполучникових, пор. розрізнення одними лінгвістами складносурядних речень сполучникового і безспо­лучникового типу (див.: [Кислиця 1990, с. 41-76; Чорній 1969, с. 68- 96]), інша частина лінгвістів схиляється до думки про необхідність послідовного розмежування власне-безсполучникових складних речень і речень, що за своїми смисловими відношеннями нагадують відповідні сполучникові складні речення. У сучасній лінгвістиці панує погляд на безсполучникові складні речення як окремі утворення, формальна і смислова організація в яких характеризується власними закономірно­стями. Останній погляд послідовно розвивається у працях М. С. По- спєлова, О. С. Мельничука, А. П. Грищенка, В. А. Бєлошапкової та ін., хоча й тут наявна спроба розглядати безсполучникові речення поряд із сполучниковими щодо їх формальної і семантичної організації, у силу чого постає розмежування відкритих і закритих структур [Бе- лошапкова 1967, с. 138-144], пор.: Хай тобі щастить будувати, сія­ти, творить, нехай буде в тебе дім багатий сяйвом книг, картин, пісень і статуй, хай тебе твоя доба нова золотим вінком сповива (М. Рильський); Знову цвітуть каштани, хвиля Дніпровська б’є… (А. Малишко); / ти добре знав суворий древній міф: під нами — Хаос і над нами — Хаос (О. Пахльовська); / ти промовила: чудесно в світі жить.’ (М. Рильський). Два перших речення становлять відкриті струк­тури і за особливостями своєї семантичної і формальної організації є ідентичними із відповідними сполучниковими, третє і четверте речен­ня — це утворення закритої структури і їх смислова та формальна організація тільки наближається до сполучникового типу.

загрузка...

У межах сполучникового зв’язку компонентів складного речення чітко розрізняються сурядний і підрядний типи зв’язку. Показником зв’язку виступають відповідні сполучники, з-поміж яких розмежовуються пер-

21 ‘Теоретична граматика»

 

642


Синтака


винні засоби сурядного зв’язку (і, та, але, чи, або) і вторинні сполучні ки типу і також, і тільки, тільки ж, і лише, до того ж, які не форму ють принципово нових різновидів сурядності, якщо, звичайно, не виді­ляти приєднувальні, приєднувально-компенсувальні, приєднувально- характеризувальні та інші відношення між компонентами складносу­рядного речення як окремі різновиди сурядних відношень.

Сурядний чи підрядний сполучник — це специфічний граматичний засіб з унікальними морфолого-синтаксичними властивостями. Він позбавлений реального (речового) значення, оскільки воно в нього суто формальне. Водночас сполучник — це слово, яке не має граматичної фор­ми, або, за висловом О. М. Пєшковського, «безформенне слово». Питання про те, як слово, позбавлене граматичної форми, може бути носієм граматичного значення, у науковій літературі висвітлювалося неодно­разово. Так, зіставляючи «безформенні» службові слова із «безфор менними повнозначними (невідмінювані іменники, прислівники)»,

О. М. Пєшковський підкреслював: «Останні безформенні так, що в них залишається одне речовинне значення і зовсім немає формального… Перші, навпаки, безформенні так, що в них залишається одне формаль не значення і немає зовсім речовинного. З тих двох начал, на які роз падається формальне слово… на долю одних безформенних слів (повних) припадає одне перше начало, а на долю інших (часткових) — одне дру­ге. Таким чином, з погляду значення ми приходимо до того парадоксаль­ного висновку, що останні тому безформенні, що реалізують собою власне-форму, одну суцільну форму без змісту. Це наче афікси, що відірвалися від основ, які вільно переміщуються на поверхні мови…» [П ешковский 1956, с. 67]. Отже, сполучник — безформенне слово, оскільки він власне-форма. Під семасіологічним кутом зору цей пара­докс також констатував О.О. Шахматов, який відносив сполучники до розряду слів, які не виділяють із себе формальних значень, оскільки вони його мають як постійне. Стверджуючи власне-формальний статус сполучника, О. М. Пєшковський водночас запропонував диференціаців складнопідрядних речень на підставі класифікації саме сполучникових засобів, що по суті виходило із концептуальних положень формально лінгвістичної школи. Спрямовуючи свою критику проти логіко-грама тичного підходу до аналізу складнопідрядних речень, один із яскравих представників формально-граматичного підходу щодо значущост підрядних сполучникових елементів підкреслював: «Якщо ми поставимо питання, чим саме з формального погляду відрізняється підрядне речен ня від головного, то побачимо, що єдиною відмінністю його є сполуч ник або займенник відносний» [Кудрявский 1913, с. 124-125].

У спеціальній літературі формальні значення сурядних (так само і підрядних) сполучників часто звужуються до їх власне-синтакст них — єднальних (підпорядкувальних) — функцій або обмежуються спільним для них недиференційованим значенням відношення. До сить помітною виступає також тенденція розглядати і сам підрядний зв’язок — у загальному обсязі або частково — як категорію семантич но безознакову, нульову. Цей погляд започаткував О. М. Пєшковський

 

РОЗДІЛ XV. Складне речення. Статус, структура і функиіі


643


який постійно декларував, що «сурядний сполучник — це тільки спо­лучник, тільки зв’язка речень» [Пешковский 1956, с. 44]. Розгорнутість смислової основи більшості сурядних сполучників — факт незапереч­ний. Про семантичну складність, семантико-синтаксичну наванта- женість, переобтяженість значеннями засобів сурядного зв’язку веде мову й В. В. Виноградов [Виноградов 1986, с. 577-593]. І все ж кожен окремий сурядний або підрядний сполучник має свою граматичну се­мантику, свої, незалежні від вживання, категорійні властивості. Яким би не було широким коло значень, виражених тим чи іншим сполучни­ком, він завжди має свої семантичні контури, які можуть зміщувати­ся і ставати ємнішими або поступово звужуватися, набуваючи чітко окресленої спеціалізації та однозначності (пор. погляд М. М. Холодова на сполучник і, який, на думку вченого, постійно розширює свою се­мантичну спеціалізацію і витісняє із неї синонімічні йому компоненти типу а, ні [Холодов 1991, с. 23-35, 47 і далі], дослідження функцій та умов вжитку сполучникових засобів у реченнєвій структурі В. В. Лу- щай, Г. Ф. Гавриловою, О. Б. Морозкіною, Є. Ф. Троїцьким [Лущай 1987, с. 45-53; Морозкина 1987, с. 30-38; Гаврилова 1987, с. 4-7; Троиц- кий 1987, с. 106-110]). У межах кожного окремого сполучника всі його значення закономірно пов’язані і взаємопередбачені його синтагмати­кою і парадигматикою. Чітку і послідовну внутрішню організацію мають і сурядний, і підрядний зв’язок загалом.

Сучасні дослідники часто цитують слова 0. О. Шахматова про те, що «сполучник має значення не сам по собі, а як вираження того чи іншого сполучення, як словесне виявлення такого сполучення», нада­ючи слову «значення» буквальний термінологічний смисл. Але оче­видно, що тут спостерігається не заперечення самостійного (віртуаль­но відображеного) значення сполучника, тобто не твердження того, ідо сполучник сам по собі не має значення, а наголошення, що він є одним із конкретних виявів функціонального призначення. Останнє твердження розвиває основну тезу Шахматовської теорії про те, що «категорія граматична пізнається в синтаксисі» [Шахматов 1941], пор. синтаксичний погляд на морфологічну категорію способу дієслова зу­мовив розрізнення О. О. Шахматовим кількох нових граматичних зна­чень типу потенційного (не скажу, не згадаю), передбачуваного (він може бути вдома), мотивування яким лінгвіст бачить у відповідних синтаксичних конструкціях. Останнє засвідчує перенесення синтак­сичної семантики у морфологічну, що не послідовно відображає особ­ливості мовної структурації. Можливо, у такому погляді на сполуч­ник відобразилося тлумачення місця сполучників у реченнєвій струк­турі Д. М. Овсянико-Куликовським, який стверджував, що вони «слу­жать для створення суто формальної (синтаксичної) перспективи все­редині речення і в сполученні їх, але не перспективи у самому змісті фрази, тобто не перспективи у просторі, у часі і в інших відношеннях, нк це роблять прийменники» [Овсянико-Куликовский 1912]. Тим са­мим чітко підкреслюється залежність значення сполучника від семан­тичного співвідношення компонентів складного речення, по суті спо­


 

644


Синтаксис


лучнику приписується значення реалізованих відношень. У такому ви­падку розрізнення сурядних і підрядних сполучників є власне-фор- мальним, воно тільки вирізняє типологічно різні види синтаксичного зв’язку. Водночас у багатьох дослідженнях констатується значущість при розрізненні сурядного і підрядного зв’язку інтонаційного малюн­ку, тобто інтонація постає як взаємозв’язаний із сполучником засіб вираження певного зв’язку. За умови відсутності сполучника інтона­ція виконує функцію зв’язку компонентів складного речення, н підставі чого й розрізняються безсполучникові речення як квазіреченн (пор. погляди на безсполучникові речення Є. М. ШиряєваіЄ. О. Бри гунової, які тлумачать безсполучникові речення на підставі визнанн за інтонацією «компенсаційної» функції [Русская 1980; Ширяев 198 с. 31] і кваліфікацію безсполучникових речень як менш кодових п рівняно із більш кодовими сполучниковими). Подібні визначення зн ву наголошують питання про особливість сполучникового і безсполу никового зв’язку у складному реченні. Відповідь на нього по суті роз риває механізм творення складного речення, дає підстави для викінч- ної класифікації складних речень, висвітлює питання категорійног апарату різних синтаксичних аспектів складного речення. Сурядніст і підрядність як типи синтаксичного зв’язку розрізняються удвох свої вимірах: на рівні поєднання синтаксичних слів і на власне-реченнєво му рівні, коли за їх допомогою конструюються одиниці вищого поряд ку. Тлумачення синтаксичного зв’язку виходить із закономірносте реалізації синтаксичних позицій, які у своїй кількості замкнені н предикаті та його участі в таксонімічному та морфологічному визна ченні всіх співвіднесених із ним компонентів. На цій підставі і поста розрізнення кількох форм синтаксичного прислівного підрядного зв’яз ку (керування, узгодження, прилягання та ін.). Водночас співвідно шення предиката з підметом, тобто його лівобічна валентність і визна чення валентно зв’язаним компонентом-підметом морфологічних фор особи, числа у предиката дає підстави кваліфікувати цей зв’язок я особливий — предикативний (або координація, взаємозалежна коор динація).

Сурядним називається такий зв’язок, при якому пов’язуються син таксично рівноправні одиниці. При підрядному зв’язку поєднуютьс синтаксично нерівноправні елементи. І підрядність, і сурядність висту пають на рівні складного речення. На реченнєвому рівні ядро сурядност і підрядності утворюють різні сполучники. Пов’язуючи рівноправн компоненти, сурядність передбачає кілька різновидів відношення мі компонентами складного речення, що зумовлюються: 1) особливостям лексичного їх наповнення, 2) їх модально-часовими відтінками

2) порядком розташування частин та ін. Надаючи статусу рівноправнос сполучниковим (разом з інтонацією) і безсполучниковим (власне-інто нація) засобам зв’язку предикативних частин-компонентів складног речення, слід визнати за інтонацією разом з іншими супровідними за собами внутрішньореченнєвого зв’язку компенсаційний статус. Компен саційність є первинним виявом зв’язку предикативних частин, оскільк

 

Розділ XV. Складне речення. Статус, структура і Функції


645


сполучникова реалізація їх зв’язку і/або реалізується/не реалізується (пор. погляд на безсполучникові речення як на первісний тип складного речення, з якого беруть початок різноманітні похідні структури [Мель- ничук 1967, с. 102-119]). Це дає підстави вести мову про узагальнені типи складних речень і на їх підставі подавати набір їх структурних схем, перелік яких на сьогодні ще не можна вважати вичерпним. Незапереч­ним є розрізнення функціонально-співвідносних різновидів сполучни­кового і безсполучникового складного речення. При цьому безсполуч­никовість як тип зв’язку між предикативними частинами набуває ста­тусу формального вираження їх відношень тільки в межах склад­ного речення. Усі інші семантично споріднені одиниці типу речень із

1)  відокремленими зворотами, які інколи характеризують як складні (М. І. Греч, О. X. Востоков, С. Чорній, Д. Кислиця), 2) згорнутими пре­дикативними утвореннями (причинові, цільові, часові, умовні, на­слідкові, допустові іменниково-прийменникові конструкції), що є фор­мально простими і семантично складними, 3) однорідними членами ре­чення з інтонаційно оформленими зв’язками постають як прості, оскіль­ки в них відсутня експлікація окремого предикативного зв’язку.

Сурядність і підрядність як синтаксичні категорії співвідносяться з реченнєвим рівнем, хоча підрядність співвіднесена також із при- слівним різновидом зв’язку, що переважно торкається валентного ча­стиномовного потенціалу та умов смислового поширення слова з ме­тою розгорнутої номінації предмета. Підрядність охоплює цілий спектр синтаксичних значень, що реалізується різноманітними сполучнико­вими засобами, з-поміж яких завжди виділяється ядерний носій се­мантики і такі, що набувають певного значення в умовах певного лек­сичного наповнення, пор.: бо — причинове значення; так що — зна­чення наслідку; незважаючи на те що — значення допустовості тощо. На підставі регулярних носіїв певної семантики і постає можливим розрізнення тих чи інших реченнєвих моделей, які відображають спе­цифіку синтаксичної форми. Аналогічні тенденції наявні і в межах сурядності, яка характеризується також різноманітними синтаксич­ними значеннями і якій властиві власні структурні схеми. Співвідно­шення тієї чи іншої моделі з тим чи іншим змістом зумовлює витво­рення якісно нових типів реченнєвої структури, більшість із яких є модифікаціями (мовленнєвими) уже відомих, що переважно зумовлю­ються ситуативно-прагматичними завданнями.

Щодо безсполучникового типу зв’язку, то тут значно складніше по­слідовно розрізняти те чи інше синтаксичне значення, що зумовлюється відсутністю достатніх критеріїв фіксації інтонаційного малюнку. І тому й постає такою привабливою спроба багатьох лінгвістів наблизити їх формальні та смислові особливості до сполучникових різновидів зв’яз­ку. Теза про те, що інтонація виражає смислові відношення між части­нами безсполучникового речення, є умовною, оскільки інтонація лише відображає той чи інший тип смислових відношень. Останні ґрунту­ються на лексико-семантичному наповненні предикативних одиниць — компонентів безсполучникового речення. Тому синтаксична форма без­

 

646

 

Синтаксис

 

сполучникового складного речення виступає активізатором смислових відношень між предикативними одиницями-компонентами і її відобра­ження у структурних моделях можливе тільки при графічному зобра­женні відповідного типу інтонаційного малюнку разом з іншими грама­тичними засобами зв’язку.

Синтаксичні категорії сурядності і підрядності дають можливість послідовно диференціювати відмінні типи складних речень на підставі особливостей їх формальної і смислової організації, безсполучникові складні речення окреслюються тільки на підставі відсутності в їх складі відповідного формального репрезентанта сурядності або підрядності, що й дає підстави віднести їх до того типу складних утворень, які виступають початком витворення викінчено диференційованих сполуч­никових складних речень. Безсполучникові складні речення — це по­єднання частин у динамічному аспекті, коли частини вступають у се мантичні відношення, що набувають викінченості у сполучниковом типі зв’язку.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.