Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Володимир Мозгунов – МОДАЛЬНІСТЬ ПРЕДИКАТІВ ДОЗВОЛУ: СПРОБА ЕКСПЛІКАЦІЇ

Стаття присвячена аналізові одного із актуальних питань сучасної української лінгвістичної науки, що
залишається й надалі маловивченим – проблемам деонтичної модальності зокрема. Водночас, цей матеріал є
елементом комплексного дослідження автора щодо стратифікації категоріальних значень модальності як
текстотвірної універсалії.
Ключові слова: модальність, семантика дозволу, обов’язковість, предикат.

Робота присвячена спробі семантичної і синтаксичної характеристики дієслів, які в своїй значеннєвій
структурі мають елемент деонтичної обов‘язковості взагалі і дозволу зокрема. Мета запропонованого
дослідження полягає у з‘ясуванні характеру функціонування модальних предикатів з семантикою дозволу у
сучасній українській мові.
Предметом аналізу будуть дієслівні реалізації предикатів, що означають дозвіл: дозволяти, а також
основні лексичні деонтичні показники: могти, вільно, можна, треба, належить.
Елемент деонтичної обов‘язковості є критерієм, на основі якого були виділені з широкої групи так звані
волюнтативні висловлення, що складаються з дієслів, які передають прохання, намову, пораду, рішення, тобто
такі, у яких основним є семантичний компонент ―хотіти‖ (на підставі елемента хотіти, щоб виділяються
модально каузативні дієслова, які означають намову, пораду, прохання, наказ, заборону і дозвіл; у даному
випадку говорять також про предикати нахиляння, поділяючи їх за критерієм згідності//незгідності преференції
суб‘єктів; звертається також увага, що мусити – це чисте модальне значення, яке виражає тільки
обов‘язковість, натомість наказувати, крім цього модального змісту, передає також вираження волі певного
суб‘єкта, волі позитивної і категоричної в опозиції до радити, намовляти – семантичним центром цих слів є
мусити).
Ю.Апресян значенням слова визнає упорядкований набір семантичних рис. Учений вважає, що значення
слова є тотожним з усіма спорідненими з ним значеннями, якщо в дефініції виступають усі семантичні риси
[Апресян 1986]. У свою чергу, якщо дефініція буде містити всі семантичні обов‘язкові риси, тоді вона буде
відрізнятися від інших подібних значень, але не тотожних. Тотожними він вважає ті значення, які мають
однаковий набір упорядкованих рис. Звертається також увага на поняття відтінка значення. У більшості
випадків через відтінки значення розуміємо частини подібних значень. Часто при цьому можна зазначити
розрізнювальні риси контекстів, для яких ця різниця була б облігаторною. Один із можливих способів опису
таких відмінностей полягає у тому, що підкреслюється відповідний компонент словникової дефініції, який
ставиться на перше місце. Таке або інше формальне виділення компонентів є обов‘язковим як у теорії
синонімів і лексичних конверсів, так і в теорії лексичної семантики як цілісності.
У рамках генеративної граматики часто застосовується метод так званих значеннєвих експлікацій (або
семантичних експлікацій/семантичних примітивів). Такий підхід представляє А.Вєжбіцька, яка робить спробу
конструювати модель універсальної системи мови людської думки (lingua mentalis) [Wierzbicka 1989]. У
семантичному описі мови вона іде до визначення списку невизначальних, основних елементів мови, які були б
придатні до семантичного опису природніх мов. До трансформаційних методів схиляється У.Чейф, який
вважає, що аналіз мови повинен починатися із семантичного аналізу [Чейф 1975].
Потребу значеннєвого аналізу у дослідженнях мови підкреслює також Дж.Лайонз. Він пропонує
визначення семантичної структури в категоріях реляцій між словами, які входять до складу окремих лексичних
субсистем [Lyons 1977]. Ці категорії стосуються реляцій подібності, тотожності, протилежності. Говориться
також про ядерні елементи словника, які дозволяють деревацію цілого засобу лексичних значень мови.
Отже, бачимо, що єдиної теорії значення не існує і концепції опису значення висловлень природньої
мови, різні концепції і погляди щодо значення і способів його опису щораз більше показують явища, яких не
могла розтлумачити традиційна граматика.
Модальність, яку розглядають лінгвісти, є дуже складною проблемою, оскільки до неї відносять дуже
різні явища. Звідси неоднакові внутрішні поділи, класифікації, а також різна термінологія, яка важко піддається
перекладу. Незважаючи на все це, можна зауважити два основних напрямки дослідження щодо потреби
виділення двох сфер явищ: з одного боку, модальності, пов‘язаної з формальним типом висловлення
(розповідні, питальні, окличні), яка застосовується у класифікації усіх речень – така модальність є
облігаторною рисою речення; і друга сфера, пов‘язана з вираженням ставлення автора висловлення (який може
бути тотожний або відмінний з граматичним підметом речення) до висловлюваного змісту, який сприймається
автором як спланований, бажаний, обов‘язковий або можливий.
На сьогоднішній день, беручи до уваги досягнення не лише теоретичної лінгвістики, а й психології,
соціології, філософії, можна говорити принаймні про обов‘язковість виділення трьох типів модальних явищ.
Перший із них – це реченнєва модальність, реляційна (також і модальність складних речень, яка стосується
© Мозгунов В.В., 2010 Розділ IV. ФУНКЦІОНАЛЬНА СЕМАНТИКА ЛЕКСИЧНИХ І ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ

165
структури всього речення). Основні типи реченнєвої модальності представляють розповідні і питальні речення
[СУЛМ 1973; Немец 1991; Загнітко 2001]. У генеративній інтерпретації реченнєва модальність вводиться на
самому початку генеративного виведення:

Де М означає реченнєву модальність
Мрозп – модальність розповіді
Мпит – модальність питання
Мвіт – модальність привітання
Мзверн – модальність звернення
Мвигук – модальність викрику.
Від вибору типу М залежать істотні властивості, якими відрізняються речення, що належать до різних
інтенціональних типів.
Другий тип становить так звана вербальна модальність, яка виражає такі семантичні категорії, як:
реальність, нереальність, оптативність, можливість, обов‘язковість. Вербальна модальність пов‘язана з
граматичною категорією способу і модальними дієсловами, що альтернують зі способом. До такого типу
модальності можна віднести наказові речення. Речення наказові, як правило, виражаються за допомогою
наказового способу або модальних дієслів.
Я.Пузиніна відділяє площину модальності, яка стосується структури всього речення, від модальності, що
розглядається як ставлення автора до змісту висловлення. Об‘єктивна модальність відноситься до розряду
висловлень (асерторичні, проблематичні і дейктичні), у свою чергу суб‘єктивна модальність пов‘язана зі
ставленням автора N щодо адресата А через передачу певних змістів. У цьому типі виділяється модальність
справжності (стосується переконання N у правдивості змісту інформації) і волюнтативна (пов‘язана з волею N)
[Puzynina 1981].
Волюнтативне ставлення N дослідниця представляє за допомогою Схеми 1.
Волюнтативне відношення розглядається на тому самому модальному рівні, як відношення правдивості, і
відноситься до модальності, пов‘язаної з такими мовними засобами, як способи, модальні дієслова і модальні
слова. Обов‘язковість локалізується у типі суб‘єктивної модальності.
Для Р.Гжегорчикової модальність є обов‘язковою складовою кожного речення, оскільки в кожному
реченні мовець визначає відношення між комунікатом (реляція підмет – предикат) і дійсністю. Автор може
сприймати зміст висловлення як реальний, гіпотетичний, бажаний, або може питати (хотіти знати)
[Grzegorczykowa 2001]. Ставлення мовця уже є предметом предикації.
Схема 1.
ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20

166
Імпліцитними показниками ставлення того, хто говорить, до висловлюваного змісту (до реальності
висловленого змісту) є способові форми, інтонація, модальні слова і модальні дієслова. Авторка вирізняє
значення об‘єктивної обов‘язковості (тобто інформація про існування або неіснування умови, яка імплікує стан
речей, що передається головним дієсловом) – у таких випадках ідеться про констатацію певного об‘єктивного
стану речей, який стосується підмета без втручання автора. Суб‘єктивна обов‘язковість інформує про волю або
інтелектуальне ставлення автора [Grzegorczykowa 2001: 94].
В інших роботах здебільшого зустрічаємо подібні погляди. Вирізняється основна модальність, до якої
відносяться типи речень (розповідь, наказ, намір, побажання, питання), а також так звані факультативні
модальні значення, які виражають негацію, невпевненість, умовність, обов‘язковість [Durovič 1956;
Klemensiewicz 1957; Łuczkуw 1997]. Модальність розуміють не лише як вираження реальності чи нереальності
події, а одночасно як прагнення N до впливу певним чином на адресата, тобто модальність розглядається як
комунікативні наміри автора висловлення (N). Основні реченнєві модальності приписуються так званому
передпредикативному ядру за допомогою операторів – такий підхід близький до поглядів представників
генеративної граматики. Цінним є те, що він вводить також допоміжні оператори, наприклад, для прохання чи
суворого наказу. Ці субоператори пізніше визначаються при реалізації речення.
Визначається також модальність загальна (розповідь, питання, побажання), модальність певності і
волюнтативна модальність. Ця остання розглядається в категоріях можливості і обов‘язковості. Проте, від
модальності відношення і правдивості відділяється так звана модальність виконавця, яка виражає
обов‘язковість, можливість і намір. П.Адамець говорить про предикативну модальність, яка може бути
немаркованою (якщо виражає розповідь, впевненість, фактивність), або маркованою (якщо виражає
заперечення, наказ, умовність, сумнів, правдоподібність) [Адамец 1974]. Дослідник виділяє і так звану
диктальну модальність, у якій зміст сприймається як обов‘язковість, повинність, намір.
На генеративних засадах розглядає модальність Р.Ружичка, який представив схему генерування речень з
урахуванням модальності [Ружичка 1963]. До основних правил він вводить факультативний елемент М, уже на
початку:
(1) S → (M) Nom O + Praed P
Де:
S – вихідний символ (речення)
М – модальність як факультативний елемент
Nom O – номінальний комплекс
Praed P – предикативна фраза
Символ М розвиває правило 2:

де:
Neg – негація
Int – питальна модальність
Imp – наказова модальність
H – волюнтативна модальність, прогностично-гіпотетична
Imph – оптативний імператив
Модальність розповіді він розглядає як нульову.
Представники генеративної семантики, які бачать у семантиці центральний компонент, що генерує
глибинну структуру, приймають існування в ній елементів типу: питальність, наказ – і аналізують наказові
речення в термінах тривалентного предиката, аргументами якого є N (автор), А (адресат) і зміст події, який
повинен бути виконаний. Таким чином, наказові речення можна представити як структури з певними
матричними реченнями:
(NP1 + Vperf + NP2) + S
де:
NP1 – особовий займенник = я
Vperf – перформативне дієслово
NP2 – особовий займенник в Д.в. = тобі, вам
S – зміст події, яка має бути виконана
Наприклад: Розділ IV. ФУНКЦІОНАЛЬНА СЕМАНТИКА ЛЕКСИЧНИХ І ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ

167
Зроби! → (Я + наказую + тобі//вам) + ти зробиш // ви зробите
Перформативне дієслово робить специфічною так звану іллокутивну силу речення, на початку якого
стоїть іллокутивна матрична фраза, яка може бути виражена експліцитно або імпліцитно. У залежності від
цього у поверхневій структурі слід розрізняти явні перформативні дієслова (Я наказую тобі відкрити двері) і
приховані (Відкрий двері). Глибинна структура в обох випадках є однаковою, оскільки в ній виступає
перформатив наказую.
Отже, перформативні дієслова тлумачаться не як набір абстрактних рис, а як конкретний лексичний
елемент. Мабуть, у цьому випадку більш адекватно було б говорити про існування загальних перформативних
дієслів ―у широкому розумінні‖, що містять певний перформативний зміст, як про показники модальності:
говорити, наказувати, питати, хотіти. У такому випадку вони виражають зміст, реалізований через
синонімічні групи, до яких можуть входити перформативи з вузьким значенням, тобто дієслова, що реалізують
цей основний зміст. Синонімічні дієслова, що представляють перформатив у широкому значенні, виражають
різні відтінки основного значення. Певний значеннєвий відтінок можна позначати за допомогою індексів при
дієслові, наприклад: говорити (категорично), закликати (порада), закликати (рекомендація).
Можна говорити про обов‘язковість опрацювання у слов‘янських мовах набору дієслів, що належать до
таких синонімічних груп, визначення їх семантичних відтінків, а також окреслення способу їх символічного
запису з вказівкою зв‘язків між паралельними поверхневими конструкціями типу: Мати наказала мені
відкрити // Мати наказала мені, щоб відкрив // Мати наказала мені: “Відкрий!”,– а також зв‘язків між
конструкціями типу: Мати наказала мені щодо Я наказую тобі. Десь ―на середині дороги‖ між глибинною і
поверхневою структурою речення є запрограмований якийсь стилістичний показник, що визначає вибір тієї чи
іншої морфолого-синтаксичної реалізації ідентичної семантичної структури.
У подальшій роботі, присвяченій деонтичним предикатам, приймаємо без дискутування на цю тему
твердження про існування реченнєвої модальності. Водночас слід зазначити про існування третього типу (або
рівня) модальності – модальності тексту. Причому на цьому рівні кваліфікуємо модальність як текстотвірну
категорію, ґрунтуючись на постулатах сучасної психології про егоцентричність сприйняття людиною світу, а
також спираючись на твердження про те, що людина формулює свою думку не просто окремими реченнями, а
текстами. Розглядаємо цей тип модальності як універсальну категорію, наявну у кожній мові, оскільки автор
завжди має якесь ставлення до висловлюваного змісту: розповідає (знайомить), питає, вимагає. У свою чергу
засади, на які спираємося, відносяться до іншого типу модальності, яку розглядаємо як факультативну
семантичну категорію, що сприймається у зв‘язку з виділенням так званих можливих світів, у яких події, що
описуються в реченні, можуть або мусять відбуватися. Отже, факультативна модальність розпадається на три
пити: деонтична, епістемічна і алетична.
Деонтична модальність відноситься до світу норм і оцінок і стосується дій людини, які з волі
індивідуального або збірного діяча наказані їй або дозволені. Деонтичні предикати обов’язок, дозвіл, заборона
мають свої лексичні показники у вигляді основних модальних дієслів могти, мусити, повинен, можна, а також
дієслів та інших лексем, що виражають наказ, заборону і дозвіл.
Епістемічна модальність відноситься до світу переконань автора і стосується ступеня впевненості у
висловлюваних ним судженнях. У цьому світі подія, про яку йдеться у реченні (чи тексті), представляється як
певна, правдоподібна, сумнівна, неправдоподібна. Основні епістемічні предикати: можливий,
нефальсифікований і фальсифікований можуть мати різні лексичні показники.
Алетична модальність стосується світу зовнішніх подій, так званих об‘єктивних, щодо яких автор має
експліцитне ставлення констатації: твердження існування причиново-наслідкового зв‘язку між двома подіями.
Змістом цих подій, пов‘язаних каузативними реляціями, є явища, що не залежать від волі або переконання
автора. Взаємна детермінація виникає з їх імманентних рис. Центральними поняттями алетичної модальності є:
обов‘язковість, можливість, неможливість. Проте, беручи до уваги егоцентричність у сприйнятті світу, постає
слушне питання: чому мовець констатує наявність окремих речей «об‘єктивного» світу і водночас ігнорує інші
[Мозгунов 2009].
Характеризуючи основний деонтичний функтор ‗дозволено П‘, який означає деонтичну можливість, слід
відзначити, що у природній мові його представляють так звані основні модальні одиниці (могти, можна,
вільно), а також повнозначні дієслова дозволу: дозволяти – дозволити, і у певних варіантах вживання
погоджуватися – погодитися. Вони виражають каузативні відношення: Х спричиняє, що Y можна Z.
Дозвіл, як наказ і заборона, є станом, який спричиняється особою, що дозволяє (суб‘єкт дозволу).
Ситуацію дозволу можемо спостерігати у таких прикладах:
Мати дозволила Іванові піти в кіно.
Директор дозволив Петрові поїхати на екскурсію.
Андрій дозволяв дочці запрошувати додому своїх подруг.
Керівник погодився на те, щоб ми самі визначили графік чергування.
Спільним змістом дієслів дозволу є те, що вони передають певну інтелектуально-волютивну позицію
якогось агенса (суб‘єкта дозволу), яка не суперечить позиції іншого агенса (адресата дозволу). Учасники
ситуації дозволу залишаються у певних визначених інтерперсональних відношеннях: суб‘єкт дозволу має певну
владу над об‘єктом і від суб‘єкта залежить, чи об‘єкт виконає, чи не виконає сплановану дію Z. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20

168
Деонтична можливість, на відміну від епістемічної можливості, не ступенюється: не можна трохи
дозволити або багато дозволити (дуже дозволити). На шкалі деонтичної обов‘язковості, яка може зміцнюватися
або слабнути, можливість займає нейтральний пункт.
Семантичну структуру висловлень із дієсловами дозволу створює предикат дозволу разом із
аргументами Х, Y, Z: Р (Х, Y, Z), де:
Р – предикат дозволу;
Х – суб‘єкт дозволу;
Y – адресат дозволу;
Z – немодалізований зміст дозволу.
Аргументи Х і Y денотують осіб, які мають здатність вираження інтелектуальних суджень, волютивних і
оцінних суджень, причому суб‘єкт дозволу має певний авторитет (владу).
Аргумент Z має характер події, його зміст підлягає селективному правилу: Z мусить денотувати дії,
можливі для виконання Y-ом. Для аргументів дозволу семантичні елементи є такими самими, як для аргументів
наказу. У глибинній структурі актів дозволу місце деонтичної обов‘язковості займає елемент деонтичної
можливості:
Posdeon Z = ~ Nec deon ~ Z
Дієслова, що виражають дозвіл, також мають метаінформативний характер, означають висловлення
тексту, у якому щось дозволяється: Х дозволяє Y = Х говорить, що Y може = Х говорить, що Y можна Z.
Тому в есплікації наявні усі елементи структури основного деонтичного дієслова МОГТИ, а також
елемент, що означає мовну інформацію.
У зв‘язку із цим можна запропонувати такі елементи експлікації предиката ДОЗВОЛЯТИ:
1. Y хоче зробити Z.
2. Х має владу над Y.
3. Не є так: якщо Y зробить Z, то Х зробить Z1.
4. Z1 – погано для Y.
5. Х говорить Y, щоб Y зробив Z.
Елементи 3 і 4 разом виражають негацію обов‘язковості, що рівнозначно кон‘юнкції 3 і 4 як деонтичної
можливості.
Кон‘юнкція всіх елементів створює експлікаційну формулу:
{(Voly, (Ag y,z)) ^ (Autx,y) ^ [(NEG (Agy,z → Agx,z1) ^ (V-z1,y))] ^ (Tx,y,(Ag y,z))} ↔ X дозволяє Y Z
Пермісивне значення можна характеризувати за допомогою набору семантичних ознак, що
представляють прості предикати: [+ ВОЛЯ Y] [+ ВЛАДА Х] [+ МОЖЛИВІСТЬ Z] [+ МОВЛЕННЯ Х], причому
ознака [+ МОЖЛИВІСТЬ] у своїй сутності становить комбінацію обов‘язковості і негації [~ОБОВ‘ЯЗКОВІСТЬ
НЕ Z].
Дозвіл не імплікує волі суб‘єкта. Окремі елементи експлікації можуть підлягати структуралізації,
створюючи складні речення, наприклад:
Якщо хочеш іти в кіно, я тобі дозволяю.
Петро дозволив Ганні поїхати, не хотів їй перешкоджати, і навіть прагнув, щоб її не було кілька днів.
Микола дозволив дочці повернутися пізніше, тому, незважаючи на велику невдоволеність, нічого не
сказав, коли вона повернулася опівночі.
Не просила тебе прибирати, але, якщо хочеш, можеш це зробити, не буду тобі в цьому перешкоджати.
Якщо дозволяю тобі керувати машиною, то це не значить, що я хочу, щоб ти це робив, так само, як не
хочу, щоб ти цього не робив.
Ти не говорила мені переодягнутися, тому я зрозуміла, що дозволяєш вийти у цій сукні.
Лікар дозволив Галині короткі прогулянки, побачивши, що вона дуже цього хоче.
Командир не дав наказу, але і не заборонив стріляти, тому ми подумали, що він дозволяє ці щоденні
вправи.
Дієслово дозволити є найбільш нейтральним засобом мовної реалізації деонтичного предиката ‗є
дозволене‘, тому в усіх контекстах може відбуватися альтернація з іншими пермісивними дієсловами.
Інші дієслова цієї групи є функціонально спеціалізованими синонімами, стилістично маркованими.
Приклади показують, що ці дієслова найчастіше пов‘язані із офіційно-діловим стилем і виступають у
безособових формах дозволено // не дозволяється. Характерна безособовість дозволяє оминати в реченні
підмет, тобто того, хто видає розпорядження – наказ, заборону, дозвіл. Девербатив ДОЗВІЛ зараз має конкретне
значення – називає продукт дії – дозвіл – це документ, у якому вміщено текст дозволу, найчастіше у шаблонній
формі перформативного висловлення: ЦИМ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ (кому, що); або: ―ХХ‖- (назва адміністративного
органу) дозволяє (кому, що)‖. У висловленнях із дієсловом ДОЗВОЛИТИ елемент семантичної структури
ВЛАДА набуває додаткової предикації, яка окреслює тип влади, наприклад: виконком, адміністрація тощо.
До групи пермісивних дієслів, що реалізують деонтичний предикат ―є дозволене‖ можна залучити також
ПОГОДИТИСЯ, ПРИСТАТИ у значенні, яке вони приймають у висловленнях типу: погодитися на те, щоб;
пристати на те, (щоб): Розділ IV. ФУНКЦІОНАЛЬНА СЕМАНТИКА ЛЕКСИЧНИХ І ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ

169
Павло погодився на те, щоб Ольга поїхала в Болгарію.
Погоджуюся на твій виїзд.
Аліна зрештою погодилася на те, щоб я віддала її блузку.
Робітники погодилися з таким рішенням.
Анжела пристала на пропозицію подруги.
Михайло пристав на те, щоб ми зупинилися на ночівлю в готелі.
Погоджуюся на все, чого захочеш.
Змістом цих дієслів є інформація про тотожність інтелектуально-волютивного відношення двох осіб,
учасників комунікативної ситуації, причому вони не імплікують відношення інтерперсональної залежності
(влади), не містять елемента деонтичної можливості. У свою чергу, вони імплікують волю одного з учасників
(Х), на перешкоді якій не стоїть воля другого (Y). Вони також можуть вводити пряму мову. У цьому відношенні
мають метаінформаційний характер, тобто є інформацією про виголошений текст або про дію знакового
характеру, наприклад, жест:
Кивком голови пристав на нашу пропозицію.
На цій підставі їх можна визнати неповними синонімами пермісивних дієслів. Ю.Апресян вважає, що
обов‘язковою і достатньою умовою для визнання двох слів (або синтаксично нерозкладних фразеологічних
одиниць) А і Б лексичними синонімами є: 1) повне покриття словникових дефініцій, тобто ці слова повинні
перекладатися на однакові вирази семантичної мови; 2) однакова кількість активних семантичних
валентностей, причому таких, у яких валентності з однаковим номером мають однакові ролі; 3) приналежність
до однієї глибинної частини мови [Апресян 1995]. Квазі-синоніми, на його думку, відрізняються від
абсолютних синонімів першою рисою (їх словникові дефініції мають багато спільного, але не замінюють
повністю одна одну), натомість не відрізняються за другою і третьою ознакою.
Нарешті хочемо розглянути пермісивні конструкції, у яких заперечуються облігаторні компоненти
дієслівного значення, не спричиняючи семантичної суперечності, наприклад:
Максим дозволив Тетяні піти в кіно, хоча зовсім не хотів (щоб Тетяна пішла в кіно).
Мати дуже неохоче дозволила дочці пофарбувати волосся.
Сержант дозволяв хлопцям такі самостійні вчинки, хоч прагнув, щоб вони цього не робили.
Батько дозволяв мені ходити на дискотеку, хоч я зовсім не хотів туди ходити.
? Дозволив мені виїхати, хоч я зовсім не хотів цього робити.
*Андрій дозволив Павлові поїхати, хоч не мав над ним ніякої влади.
В останніх трьох із наведених прикладів структуралізується заперечний елемент волі суб‘єкта дозволу
(Х), хоч дозвіл нейтралізує цей елемент, оскільки деонтичний предикат ‗є дозволене‘ не імплікує активної волі
суб‘єкта, тобто: ‗не є так, що Х хоче Z і не є так, що Х не хоче Z‘. Тому, якщо у структурі речення цей елемент
присутній, то слід очікувати суперечності, оскільки:
Якщо Х не хоче, щоб Y зробив Z – то Х забороняє Z, натомість Х дозволяє Z.
Ці приклади показують, що Х дозволяє дещо всупереч власній волі з огляду на якісь інші елементи, не
передані в реченні, або передані факультативно, наприклад:
Дозволив йому, щоб…, хоча не хотів цього, але пожалів//але не хотів робити прикростей//але зробив це,
зважаючи на похилий вік.
Такі речення мають характер невдалого висловлення, оскільки немає сенсу і приводу дозволяти те, чого
хтось і так робити не хоче, або якщо не визнається право особи, яка дозволяє, на висловлення будь-яких
директивних думок.
Заперечні елементи семантичної структури предиката можуть реалізуватися як підрядні речення, які
вводяться в позицію обставинних операторами дозволу ХОЧА, НЕЗВАЖАЮЧИ НА. Вони виражають
обставину, яка всупереч семантичним імплікаціям не перешкоджає реалізації змісту основного речення.
Допустові речення можуть становити мовне свідчення того, що в семантичній структурі речення (а отже і
дієслова) виступають простіші семантичні елементи.
Проведений аналіз виявив характер деонтичної модальності дозволу, особливостей її реалізації на рівні
речення. Водночас, можна говорити про перспективи дослідження деонтичної модальності на рівні тексту,
оскільки виходимо із постулату, що модальність є текстовою універсалією, що може реалізуватися на всіх
рівнях мовної системи. Окремого вивчення потребуватимуть і дієслова з деонтичною семантикою, що є одними
з основних засобів реалізації деонтичних значень у поверхневій структурі висловлення. Продуктивними також
можуть бути соціолінгвістичні та гендерні аспекти вивчення цієї проблеми.

Література
Адамец 1974: Адамец П. Актуальное членение, глубинные структуры и перифразы [Текст] / П. Адамец //
Papers on functional sentence perspective / Ed. by Daneš. – Prague: Academia, 1974. – P. 189-195.
Апресян 1986: Апресян Ю.Д. Перформативы в грамматике и в словаре [Текст] / Ю.Д. Апресян //
Изв. АН СССР. – Сер. лит. и яз. – 1986. – Т.45. – Вып.3. – С. 208-233.
Апресян 1995: Апресян Ю.Д. Интегральное описание языка и системная лексикография [Текст] /
Ю.Д. Апресян. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1995.– 767 с. – ISBN 5-02-017906-X. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20

170
Арутюнова 1988: Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений. Оценка. Событие. Факт [Текст] /
Н.Д. Арутюнова. – Москва, 1988. – 338 с.
Арутюнова, Ширяев 1983: Арутюнова Н.Д., Ширяев Е.Н. Русское предложение: бытийный тип
(структура и значение) [Текст] / Н.Д. Арутюнова. – М.: Русск. яз., 1983. – 199 с.
Бабайцева 1963: Бабайцева В.В. О логико-психологической основе субъекта речи в некоторых
синтаксических конструкциях [Текст] / В.В. Бабайцева // Материалы по русско-славянскому языкознанию. –
Воронеж: Изд-во Воронежск. ун-та, 1963. – С. 17-20.
Баранов 1993: Баранов А.Г. Функционально-прагматическая концепция текста [Текст] / А.Г. Баранов. –
Краснодар: Изд-во Кубанского ун-та, 1993.– 182 с.
Бахтин 1986: Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества [Текст] / М.М. Бахтин . – М.: Искусство,
1986. – 444 с.
Бевзенко 1959: Бевзенко С.П. До питання про модальні слова в українській мові [Текст] / С.П. Бевзенко //
Наукові записки Ужгород. ун-ту. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту.– 1959.– Т. 37.– С. 188-191.
Беличова-Кржижкова 1984: Беличова-Кржижкова Е. О модальности предложения в русском языке
[Текст] / Е. Беличова-Кржижкова // Актуальные проблемы русского синтаксиса. – М.: Изд-во Моск. ун-та,
1984. – С. 49-78.
Брицын 1990: Брицын В.М. Синтаксис и семантика инфинитива в современном русском языке [Текст] /
В.М. Брицын. – К.: Наук. думка, 1990.– 320 с.
Вихованець 1992: Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови [Текст] /
I. Р. Вихованець ; АН України ; Iн-т укр. мови. – К. : Наук. думка, 1992. – 224 с. – Бібліогр.: с.215-220. – ISBN
5-12-002283-9.
Загнітко 2001: Загнітко, А. П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія. [Текст] /
А. П. Загнітко. – Донецьк : ДонНУ, 2001. – 662 с. – Бібліогр.: с.553-613. – 500 пр. – ISBN 966-7277-90-9.
ЛЭС 1990: Лингвистический энциклопедический словарь [Текст] / Научно-редакционный совет
издательства “Советская энциклопедия”; Институт языкознания АН СССР / В.Н. Ярцева (гл.ред.). — М.:
Советская энциклопедия, 1990. — 685с. : ил. — Библиогр.: в конце статей. — ISBN 5-85270-031-2.
Мозгунов 2009: Мозгунов В. Пресуппозиции экзистенциальных предложений: к вопросу о модальных
значениях текста [Текст] / В.В. Мозгунов // Русский язык и литература в Украине: проблемы изучения и
преподавания: Материалы Международной научной конференции.– Горловка: Изд-во ГГПИИЯ, 2009.– С.119-121.
Немец 1989: Немец Г.П. Семантико-синтаксические средства выражения модальности в русском языке
[Текст] / Г.П. Немец.– Ростов-на-Дону: Изд-во Рост. ун-та, 1989. – 144 с.
Немец 1991: Немец Г.П. Грамматические средства выражения модальности в русском языке [Текст] /
Г.П. Немец. – Харьков: Око, 1991.– 176 с.
Ружичка 1963: Ружичка Р. Предложение и глагол [Текст] / Р.Ружичка // Otažky slovanske syntaxe. – Praha,
1962. – S.140-156.
СУМ: Словник української мови [Текст]. – Київ, 1970-1980.
СУЛМ 1973: Сучасна українська літературна мова [Текст] / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук. думка,
1973. – 516 с.
Чейф 1975: Чейф У. Значение и структура языка [Текст] / У. Чейф. – М.: Прогресс, 1975.– 482 с.
Austin 1962: Austin J. How to Do Things with Words [Text] / J. Austin .– Oxford, 1962.– 167 р.
Durovič 1956: Durovič L. Modбlnost‘ [Text] / L. Durovič . – Bratislava, 1956.– 165 s.
Grzegorczykowa 2001: Grzegorczykowa R. Wprowadzenie do semantyki językoznawczej [Text] /
R. Grzegorczykowa . – Warszawa: PWN, 2001. – 182 s.
ЕJO 1999: Encyklopedia językoznawstwa ogуlnego [Text]. – Wrocław-Warszawa-Krakуw, 1999.– 732 s.
Klemensiewicz 1957: Klemensiewicz Z. Zarys składni polskiej [Text] / Z. Klemensiewicz . – Wyd. 2.–
Warszawa: PWN, 1957. – 167 s.
Lyons 1977: Lyons J. Semantics II [Text] / J. Lyons.– London, 1977. – 307 p.
Łuczkуw 1997: Łuczkуw I. Wyrażanie imperatywności w języku rosyjskim i polskim [Text] / I. Łuczkуw. –
Wrocław: Wyd-wo Uniwersytetu Wrocławskiego, 1997. – 141 s.
Searle 1987: Searle J. Czynności mowy [Text] / J. Searle. – Warszawa: PWN, 1987. – 246 s.
SB 1966: Stylistyka Bally‘ego. Wybуr tekstуw [Text]. – Warszawa, 1966. – S. 150-186.
Puzynina 1981: Puzynina J. O znaczeniu czasownika ―oceniać‖ we wspуłczesnym języku polskim [Text] /
J. Puzynina // Studia Gramatyczne IV. – Wrocław, 1981. – S. 113-126.
Wierzbicka 1988: Wierzbicka A. The Semantics of Grammar [Text] / A. Wierzbicka. – Amsterdam-
Philadelphia, 1988. – 257 p.
Wierzbicka 1989: Wierzbicka A. Semantic Primitives and Lexical Universals [Text] / A. Wierzbicka // Quaderni
di semantica 19. – 1989. – 1. – P. 103-121.

Статья посвячена аналізу одного из актуальних вопросов современной украинской лингвистической
науки, который все еще остается малоизученным – проблемам деонтической модальності в частности. В то Розділ IV. ФУНКЦІОНАЛЬНА СЕМАНТИКА ЛЕКСИЧНИХ І ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ

171
же время, представленный материал является элементом комплексного исследования автора по вопросам
стратификации категориальных значений модальності как текстообразующей универсалии.
Ключевые слова: модальность, семантика разрешения, обязательность, предикат.

Article is about analysis of the one of the most current questions in modern Ukrainian linguistic science, which
is poorly studied and is devoted to problems in deontical modality. At the same time this material is one element of
author’s complex survey in stratification of categorical meanings of modality, as the text-forming creation.
Key words: modality, semantics permit, obligatoriness, predicate.
Надійшла до редакції 25 вересня 2009 року.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.