Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Євдокія Кравченко — НОВОТВОРИ У ПОЕТИЧНОМУ ДИСКУРСІ В. СТУСА В АСПЕКТІ ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ А. ЗАГНІТКА

У статті аналізується експресивний потенціал новотворів поетичного мовлення В.Стуса як риса
індивідуального стилю. Особлива увага звертається на словотвірні інновації поета, на формування в їхній
семантиці експресивно-оцінних конотацій, які спричинені порушенням регулярних в українській мові моделей
категоризації світу. Визначено продуктивні моделі новотворів у ідіолекті поета та їхнє місце у процесах
збагачення стилістичної системи української літературної мови ХХ ст.
Ключові слова: інновація, новотвори, конотація, експресивність.

Внесок А.П.Загнітка у розвій наукових лінгвостилістичних студій неоціненний, адже слугує міцним
підґрунтям для осягнення глибинних основ національної мовотворчості.
Неможливо осягнути всі грані мовознавчої концепції ювіляра, та повсякчас виникає потреба у зверненні
до наукового доробку професора А.П.Загнітка при опрацюванні теоретичних і практичних питань лінгвістики
тексту, функціональної, лінгвопоетичної і лінгвопрогнозованої стилістики, експресивного синтаксису, аспектів
внутрішньотекстової актуалізації, специфіки мовленнєвого клішування та ін. [Ткачук, Домрачева, Ситар 2002].
Осмислення лінгвістичної концепції А.П.Загнітка не може бути короткотривалим, його ідеї, конкретні
© Кравченко Є.Г., 2010 Розділ VI. ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТЕКСТУ, ДИСКУРСОЛОГІЇ, ДИСКУРС-АНАЛІЗУ

211
спостереження, теоретичні висновки і практичні напрацювання щоразу відкривають нове бачення проблем з
лінгвістики тексту, лінгвостилістики та шляхів їх розв‟язання.
У працях талановитого мовознавця А.П.Загнітка простежується чіткий антропоцентричний підхід до
вивчення мови, що зорієнтований на такі проблеми, як «мова в людині» та «людина в мові». Яскраву сторінку у
творчому пошуку вченого становить відома широкому загалу низка праць, присвячених специфіці поетичного
мовлення [Загнітко 1998; Загнітко 2001; Загнітко 2005]. Дослідник переконливо доводить, що зрушення
комунікативного характеру спричиняють активізацію та поповнення запасу експресивних засобів мови. Адже
саме експресивно марковані одиниці вносять в усталені стандарти та штампи національного, логічного
елементи новизни, пробуджують певні почуття, викликають ті чи інші емоції [Загнітко 2005].
Визначення ролі письменника в історії літературної мови, у розвитку її системи художньо-виражальних
засобів потребує об‟єднання мовного матеріалу з іншими літературними джерелами, осмислення в інших
категоріях, що узагальнюють мовні процеси. Саме матеріали вивчення авторського стилю необхідні для
розв‟язання цих завдань, оскільки визначити характер і рівень впливу письменника на стилістичну систему
літературної мови, на процес її розвитку можливо лише за умови освоєння і осмислення принципів
індивідуальної мовотворчості, творчого методу. Мовно-художня практика, як відомо, – джерело розвитку
літературної мови, основа становлення художньої норми.
Мовно-художня система В.Стуса засвідчує, на думку багатьох дослідників, європейський рівень
філософсько-поетичного мислення і водночас сприймається органічною складовою української поетичної
культури: „Мовотворчість Василя Стуса розвинула поетичні традиції національної мови, пов‟язані з розкриттям
психічної екзистенції людини, являючи собою новий варіант відображення в художній творчості” [Бондаренко
1995, с.47]. В.Стус увійшов у історію української мови й літератури ХХ століття як письменник,
індивідуальний стиль якого вирізняється постійним прагненням до новацій у галузі художнього слова.
Професор А.П.Загнітко акцентує увагу саме на інтенсифікованій виразності, притаманній і домінувальній в
ідіостилі поета, наголошуючи при цьому, що вона пов‟язана насамперед з планом цілеспрямованого вживання,
актуалізації лінгвістичних одиниць.
Василь Стус як поет – носій літературної мови, але він і найактивніший творець національної мови в
тому розумінні, що глибоко відчуває найтонші порухи народного слова. Поява ж новотворів у поетичному
дискурсі В.Стуса зумовлюється потребою позначити нові реалії, для яких не існує назв у загальнонародній
мові, бажанням виокремити новим словом певні відтінки змісту, власну оцінку. Під пером майстра
оновлюються, засвічуються новими гранями давно відомі і новостворені мовні скарби. У зв‟язку з цим
слушною є настанова Б.О.Ларіна про те, що індивідуальне слововживання є центральним в стилістиці
художнього мовлення, оскільки саме своєрідність оказіоналізмів є однією із типових відмінностей естетичного
використання мови на відміну від всіх інших форм літературного вираження поетичної системи письменника
на фоні систем інших художників слова.
Метою статті є аналіз особливостей ідіостилю В.Стуса, визначення найбільш продуктивних способів
творення оказіоналізмів, вияв їхнього експресивного потенціалу при поповненні системи художньо-виразових
засобів української літературної мови.
Реалізація авторського задуму через поетичний текст вимагає конденсації думки у невеликому
текстовому утворенні, а отже, потребує умотивованого вибору кожної мовної одиниці, чим і зумовлюється
посилене функціонування індивідуально-авторських неологізмів у віршованому мовленні порівняно з
прозовим. У зв‟язку з цим стиль письменника передбачає й певну систему у відборі зображувальних засобів
мови. Загальномовне знаходить своє вираження в індивідуальному мовленні”, і вміння розпізнати й описати це
особливе, не порушуючи його єдності із загальним” повинно бути метою кожного дослідника.
Вивченню особливостей функціонування авторських новотворів у художньому мовленні присвячено
наукові розвідки багатьох сучасних вітчизняних і зарубіжних мовознавців (Н.Бойко, П.Білоусенка,
С.Єрмоленко, А.Загнітка, О.Земської, Є.Карпіловської, А.Коваль, В.Ковальова, Г.Колесника, О.Ликова,
Д.Мазурик, В.Маслової, В.Русанівського, Н.Сологуб, Є.Сенько, О.Стишова, Т.Юрченко та ін.).
Однак, незважаючи на численні дослідження з цієї проблематики, у науковій лінгвістичній літературі
немає єдності при розгляді деяких аспектів досліджуваної проблеми. Зокрема, досі не існує єдиної дефініції на
позначення нових мовних утворень. Не вироблено чітких критеріїв розмежування інновацій індивідуального
мовлення на оказіональні та потенційні [Загнітко 2005; Карпіловська 2005; Сенько 2001].
Як переконуємося, опрацювання і тлумачення синонімічних лексем новотвір – неологізм – неолексема –
інновація – новація попри сучасне поширення й усталене вживання „не можна вважати викінченим”. Адже, на
думку А.П.Загнітка, „пропонований розгляд типологічних виявів інновацій у поетичному” дискурсі слід
віднести до піонерських [Загнітко 2005, с.131]. Про це свідчить і відсутність термінів інновація, новація у
новітніх спеціальних лінгвістично-енциклопедичних виданнях, термінологічних розвідках і відповідних
словниках. Окремі словники тлумачать термін інновація як: 1) Нововведення; 2) ек. комплекс заходів,
спрямованих на впровадження в економіку нової техніки, технологій і т.ін.; 3) лінгв. Нове явище у мові
[ВТССУМ 2001, с.400]. Розгляд і тлумачення слів інновація та новація як абсолютних синонімів є дещо
некоректним, як вважають А.Загнітко і Є.Карпіловська, оскільки наявність префікса вказує на певну змістову
різницю: у першому слові підкреслено процес введення нового до чогось, у щось. Інші мовознавці вважають, ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20

212
що „у відповідності з вихідним розумінням об‟єму, змісту поняття та критеріїв виокремлення новотвори – це
різновид інновацій, що становить собою утворені у літературній мові певного періоду узуальні лексичні
одиниці, а поняття неологізм (новотвір) виступає як видовий різновид родового поняття, водночас під
„інновацією” розуміють недиференційоване позначення всіх нових елементів мови: узуальних, оказіональних
(морфем, фразем, слів, словотвірних моделей тощо) [Сенько 2001, с.53-54]. Слушною нам видається і думка
Є.А.Карпіловської про те, що „термін неологізм або вживаний останнім часом термін неолексема об‟єднують
два різновиди лексичних інновацій: новотвори і нові запозичення” [Карпіловська 2004, с.229]. Загалом у
мовознавстві найбільш поширеним є тлумачення інновації як проникнення чогось нового в усталені процеси і
моделі, переосмислення чогось усталеного, а новації як витворення певних нових зразків, різновидів [Загнітко
2005; Карпіловська 2005].
На сучасному етапі розвитку української лінгвостилістики пріоритетним є один із актуальних напрямків
дослідження – характеристика співвідношення художньої мови з загальнолітературною мовою. Текстові
особливості віршових творів Василя Стуса свідчать і про зв‟язки його мовотворчості з виражально-
зображувальним арсеналом поезії шістдесятників (В.Голобородька, П.Засенка, І.Світличного) з її культурною
атмосферою значення й цінності внутрішнього світу людини, що відбилося на активізації поетичних інновацій.
Подібне явище спостерігається насамперед у творчості поетів, у яких „ліричний струмінь викладу домінує над
епічним”, – М.Воробйов, М.Вінграновський, І.Драч, Л.Костенко, Б.Олійник, Д.Павличко. Відчутною ж
особливістю, притаманною майже всім шістдесятникам, було „органічне злиття народнопісенного начала з
інтелектуальним, філософським” [Беценко 1997, с.18].
У поезії В.Стуса, чи не найповніше з-поміж інших представників його доби, розвинувся пошук нових
лексем, нових відтінків слів емоційно-психологічного змісту. Почуттєва інформація, що її витворює поет із
конкретного предмета, стає певною мовною формою емотивного змісту. Індивідуально-авторський ракурс
смислової структури болю, як зазначає А.Бондаренко, демонструє утворення на основі цього слова лексичних
оказіоналізмів (стобіль, перебіль, самобіль) і оказіональних словосполучень (тороси болю, груди болю, тінь
болю, біль мічений, на попіл вигорілий, грім болю, голос болю, біль загуслий, пелехатий) [Бондаренко 1995].
Естетичним орієнтиром та впізнаваною рисою мовомислення Василя Стуса, що вирізнила його мовну
особистість на тлі тогочасного історико-культурного процесу, стала народність, фольклорність його поезії. Це
слугує одним із потужних факторів, завдяки яким зберігається й підтримується стійкий читацький та
дослідницький інтерес до його поетичного спадку. Адже практично кожен образ поезії В.Стуса можна вважати
відбитком живого народнопісенного слова, його продовженням і розвитком, змістовно ємним кодом
національного мовомислення. „Для Василя Стуса очевидними постають інтелектуально-мисленнєві завдання”,
які він постійно ставить і які „прочитуються при сприйнятті глибинного підтексту, …всього розмаїття”
словникових значень слова, „всієї системи внутрішньосистемних семантико-парадигматичних та асоціативно-
концептуальних зв‟язків” [Загнітко 1998, с.134]. У них Василь Стус активізує глибинний потенціал
народпоетичного словника, що свідчить про глибокий внутрішній демократизм духу, коли мистецька
рафінованість органічно поєднана із сповідуванням простих істин і відчуттям рідного кореня. Так, наростання
почуттів передає поет у рядку: „Неосяжна осонцена днина”, використовуючи образ сонця – символ світла,
тепла, радості, життя взагалі. Неологізм осонцена у цьому випадку має головне змістове навантаження.
Василь Стус сприймає і оцінює навколишній світ та висловлює своє поетичне бачення через багатство
народпоетичного словника, типові фольклорні формули й засоби, створюючи новотвори і нову якість асоціацій.
Постійно повторювані й щоразу по-новому осмислювані, вони стають константами, диференційними ознаками
його індивідуального авторського мовостилю, набувають статусу мовних кодів національної культури: І вже
болить душа на дуб здубіла, в цій чужаниці, чужбі, чужині!; Обабіч – чужаниця-чужина. Під кожним під
крилом – чужа чужина; Кривокрилий круком крячу (із „Палімпсестів”).
Відштовхуючись від усталеного, беручи його за основу, автор демонструє всю глибину українського
поетичного слова, його традиційність і здатність до асоціативного оновлення водночас. Зауважимо, як
лаконічно, гранично чітко автор карбує думку, нагнітаючи при цьому почуття. Вагоме емоційно-змістове
навантаження припадає насамперед на нульсуфіксальні утворення. Цікавими у цьому плані є незвично короткі,
ніби надламані, але вагомі нульсуфіксальні похідні, що зароджувалися в надрах народно-розмовної мови. Тому
вони закономірно ставали складниками поетичного мовлення В.Стуса як виразники почуттів, переживань та
бажань, напр.: Глухоніма вода і сонця спах, І зойк лісів, нагальний, як падуча („Бриніли по обранених ярах…”);
Ця рвань віків, посовгнутих, як ріки, од гирла до джерел („Оце збавлення довгих літ жити…”).
Дослідники наголошують, що нульсуфіксальних новотворів у поезіях В.Стуса досить багато й ужиті
вони так органічно, що важко сказати яке слово створене ним, а яке відтворене [Білоусенко, 1997]. Так, В.Стус
взяв з народної мови гар (горіти), лет (летіти), смерк (смеркати), рик, синь, щем тощо. У переважній більшості
випадків поет завдяки такій формі створює власні неолексеми й увиразнює та розширює поетичний образ: Ці
прогри відчаю горять, немов офіри („Смерть – то повище зір…”); Зайти непомітно за грань сподівання, за
обрій нестерпу, за мури покори, за грані шаленства („Як хочеться – вмерти!”); Ні витерпу немає ні розради
(„Дорога болю”)
Поетичне мовлення В.Стуса пронизує „повсюдне нульсуфіксальне зціплення зубів”, яке зумовлене тим,
що він не сприйняв тюремного фольклору, а напругу почуттів і сувору ритмомелодику передає через Розділ VI. ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТЕКСТУ, ДИСКУРСОЛОГІЇ, ДИСКУРС-АНАЛІЗУ

213
„обрубаність” слова: Цей погар раю, храм зазналий скверни („Яка нестерпна рідна, чужина…”); Просипання і
входження зненацька – в сто світів, де кожен надмолодь („В мені уже народжується Бог”); Над головою –
світлий гар віражів реактивних пілотів („Який це час…”).
У префіксально-нульсуфіксальних структурах (погар, поповз, посмерк, передуми та ін.) поєднується рух
і зупинка, префікс перед усіченням створює напругу підкрадання, напр.: Колючий посмерк повз немов їжак
(„Чотири вітри полощать душу…”); Повільний поповз опуст, розпадання („Який це час…”).
У римованій поезії з суворою ритмомелодикою часом слова подовжуються чи скорочуються задля того,
щоб не руйнувати гармонію вірша. Подібні явища вишиковуються в закономірності. Так, у поетів ХХ століття,
наприклад у В.Сосюри, рясніють закінчення –ії, -еє (солов’їнії, високеє), у П.Тичини бринять подвоєння, довгі
суфікси, закінчення (срібнодзвонні, панно Інно). У поетичному мовленні В.Стуса найвиразнішими є короткі
нульсуфіксальні структури – маркери ідіостилю поета.
Велику кількість новотворів у поезіях В.Стуса становлять суфіксальні індивідуальні утворення. Це
зокрема і слова із формантами –ння, -ття, -ств: свобода німування, реве повесіння, предковічні начування,
спромагання, довкола безгоміння, останнє спинання. Приклади свідчать, що твірною основою виступає не
лише дієслово, а й інші частини мови, зокрема іменники, прикметники, а це підвищує незвичайність,
нетривіальність вислову: Жити – то не є долання меж, А навикання і самособою -наповнення („Мені зоря
сіяла нині вранці”); За окрутенства вікові покутуватимеш… („Палімпсести”).
Незначну групу новотворів складають прикметники з дієслівним суфіксом -ав-, що походять від
дієслівних та прикметникових основ і характеризують зовнішні ознаки предмета, істоти: Надії озеречка навколо
тьмавих вій… („Палімпсести”).
Кожен майстер слова має індивідуальний смак і щодо новотворів, і щодо відбору засобів із
загальновживаної народної мови. Індивідуальний стиль поета водночас залежить від того, які шари лексики
залучені ним до художнього твору, як використано багатозначні слова та їх стилістичні можливості [Сологуб
2007; Чабаненко 2002].
Як свідчать наші попередні спостереження, що узгоджуються з висновками інших дослідників поетичної
мови В.Стуса, новими в процесах творення лексем з експресивно-оцінними конотаціями у поезіях В. Стуса є не
стільки прийоми побудови слів, скільки конкретні залучені до цього засоби (морфеми, форманти, основи)
[Берест 1999; Карпіловська 2005].
У „Словнику поетичної мови Василя Стуса (рідковживані слова та індивідуально-авторські новотвори)”,
укладеного Л.В.Олефіренко [СПМВС 2007], крім нових слів, створених за активними в сучасному лексиконі
моделями, подано й шеренги неолексем, які засвідчують моделі, уподобані Василем Стусом, проте
малопродуктивні, а то й унікальні в загальному лексиконі. „До слів останнього типу належать новотвори поета –
складні іменники з першою основою все-. У реєстрі МСФ засвідчено лише 7 іменників, утворених на базі
сполуки означального займенника весь (вся, все) з іменником, на зразок всевідання, всезнання,
всепрощення, всеспалення [Карпіловська 2005, с.234-235]. Іменники цієї групи, як всевладдя і всесилля,
мають подвійну мотивацію, сполукою займенника з іменником та складним прикметником, створеним на її базі
пор.: всевладдя – вся (повна) влада і всевладний, тобто значення опредмеченої ознаки в такому іменнику може
виражатися аналітично, безпосередньо (див. СУМ: всевладдя – необмежена влада ) і синтетично, через
посередництво складного прикметника (пор. СУМ: всевладний – 1. Який має необмежену владу;
повновладний). У поетичному мовленні В.Стуса зафіксовано 28 іменників такої ж формально-семантичної
будови [Колоїз 2003; СПМВС 2007], які переконливо засвідчили нові можливості цієї словотвірної моделі в
процесах мовної категоризації світу, напр.: всебездоння, всебезрух, всевікна, вседобро, всемежа,
всенезустріч, всенищівність, всеочі, всепереляк, всерозхрестя, всетривога, всецарствіє, всечекання та ін.
Напр.: Я єсмь, Вітчизно, як і ти, – єси на всевіки і віки („З ціложиттєвого ждання…”); Бог уседуші Усе душа –
спів („З ціложиттєвого ждання…”); Десь Україна там уся – в антоновім огні – жахтить Усеочам („Золотокоса
красуня”); Пронозистий вітер. Таксі шурхотіння. Заплакані вікна, всевікна твої („І край мене почує”).
Про потужну експресивність цієї моделі словотворення в художньо-образному, експресивно-оцінному
сприйнятті дійсності свідчить її активне використання й іншими письменниками, пор.: всебутність
(О.Підсуха), всевіда (Яр Славутич), всечасність (М.Вінграновський). Як переконуємось, у художньо-
образному поетичному сприйнятті з‟являються нові аспекти понять, що стосуються вже не безпосереднього
осмислення їхніх фізичних, природних якостей, а того емоційно-експресивного впливу, який вони справляють
на психіку людини, на її духовну діяльність. Зростання активності в сучасному лексиконі цієї
малопродуктивної моделі за рахунок термінів та професіоналізмів засвідчують і нові словники
загальновживаної лесики, пор.: в(у)сеозброєння, всеєдність, всесушарка [Віняр 2002; Карпіловська 2004;
Мазурик 2002].
Особливістю ідіостилю В.Стуса є часте використання оказіоналізмів-складних іменників, прикметників і
прислівників з формантом сто- (стоголосий, столовий, стоустий, сторукий, сторіки, стоголоси, стооко),
крім того й неологізмів (стобіль, стогнів). У таких новаціях внутрішня форма є досить прозорою, а створеним
за їх допомогою образам притаманна посилена негативна експресія: Дай нами серця неприкаяні, дай
стрепіхатий стогнів; Бо що застарілі наші болі над цей невидимий стобіль? („Дорога болю”); Кутки
позеленіли, стооко звисли гронами зажур („Дорога болю”). ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 20

214
У поезіях В.Стуса для оказіональних іменників характерне поєднання префіксів пра-, про-, па-, пона-,
які надають словам відтінку пафосності, урочистості, піднесеності, із емоційно нейтральними основами,
різними за частиномовною приналежністю. В результаті такі неолексеми збагачують поетичне мовлення: Отак
живу з чолом прогрішним…; Тут паверх, паниз, пажиття і паскін; І разом з тобою розшукуємо все – до
найменшого панігтя; І рідні лиця … тобі здадуться з понагірних веж („Палімпсести”).
Група лексем із префіксом пів- у поезіях Василя Стуса формує основне значення новотворів, що є
експресивно-оцінно зарядженими. За умови їх градаційного використання автор передає індивідуальні,
своєрідні асоціації, викликані бажанням автора щонайемоційніше передати власні почуття, викликати
відповідну реакцію читачів, пор.: О царство півсердець, півнадій, півпричалів, півзамірів царство, півзмаг і
півдум („І край мене почує”).
В результаті авторського словотворення Василя Стуса іншомовні форманти -анти, -архі, які надають
словам книжного відтінку, приєднуючись до нейтральних слів, утворюють інновації, які значно впливають на
функціонально-стилістичне та емоційно-експресивне забарвлення усього контексту: антисебе, антивбивця,
антиєзуїт тощо: Антивбивця, антиєзуїт, Антидеспот, антиможновладець („Антивбивця, антиєзуїт…”).
Серед оказіональних складних утворень помітне місце займають інновації, до складу яких входить
більше двох компонентів. Подібні утворення вживаються автором з метою розширення кола виражальних
можливостей поетичного мовлення, оскільки здебільшого перший компонент надає додаткової ознаки до
якісної характеристики поняття: Гарноброва, пожежностанна, і лячна… („Гарноброва,
пожежностанна…”); І котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барліг; Як прохопитись
чорнокриллям під сонцем божевільно-білим..; безоглядно-голі небеса; твій обоюдожалий край
(„Палімпсести…”). Ти десь блукаєш досі, босоніжко („Ти десь блукаєш досі, босоніжко”).
Цілісність художнього задуму поетичних творів Василя Стуса втілилась у мовленнєву системність
конкретного художнього тексту. На кожному етапі історичного розвитку стилістична система і стилістичні
норми визначаються суспільною мовною практикою, естетикою мови, частково й мовними тенденціями
окремих суспільних верств. У Стусовій творчості відбувається „розвиток”, В.Стус дає нам поезію, яка є
„історично значущою, потрібною і новою”, бо він створив правильний мімезис світу, в якому жив [Павлишин
1993, с.21]. У поетичному світі В.Стуса таїна справжньої поезії полягає в тому, що просте слово, втілюючись у
найвідповіднішій формі, незбагненно як набуває великої поетичної сили, дає ефект присутності,
співпереживання й співдумання.
Новотвори в поетичному дискурсі В.Стуса мають велику вагу, оскільки матеріалізують „магму
почувань”. Неолексеми виявляються стилістично маркованими у поезіях Василя Стуса і зазвичай становлять
структурний і змістовий каркас тексту, відображають індивідуальну версію буття, сутність якої закодовано у
структурах назв матеріальної субстанції, узуальних і оказіональних. Звернення поета до новотворів дає
прекрасну можливість оновити поетичне мовлення, розширити коло його зображально-виразових та
експресивно-оцінних засобів.
Як відомо, індивідуально-авторські утворення як частина стилістичних елементів залишаються
стилістично виразними насамперед у своїй епосі. Проте й ці стилістичні засоби переходять і в наступну епоху
розвитку мови та її стилістичної системи, розвивають поетичні традиції національної мови, являючи собою
новий варіант відображення в художній мовотворчості. Проаналізований матеріал становить певну цінність для
подальшого виявлення типових тенденцій розвитку оказіонально-стилістичних ресурсів української
літературної мови. Закономірно, що початок ХХІ ст. ознаменувався подальшим лінгвістичним осмисленням
глибин інновацій та появою цілою низки словників новотворів та оказіоналізмів, укладачі яких здійснили
спробу змоделювати лексикони окремих функціонально-стильових різновидів сучасної української мови.

Література
Берест 1999: Берест Т. Лексичні новотвори у поезії Василя Стуса [Текст] / Т.Берест // Лінгвістичні студії:
Зб. наук. праць. Вип. 5 / Укл.: А.Загнітко (наук. ред.) та ін. – Донецьк: ДонНУ, 1999. – С.312-318. – Бібліогр.: с.318.
Беценко 1997: Беценко Т. Лінгвостилістичний аналіз поезій Василя Стуса [Текст] / Т.Беценко //
Дивослово. – 1997. – № 8 . – С. 17-21.
Білоусенко 1997: Білоусенко Петро, Біленко Тетяна. Поетика іменникової нульсуфіксації В.Стуса [Текст] /
П.Білоусенко, Т.Біленко // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. – Вип. 5 / Укл.: А.Загнітко (наук. ред.) та ін. –
Донецьк: ДонНУ, 1997. – С.24-27. – Бібліогр.: с.27.
Бондаренко 1995: Бондаренко А.І. Лексична парадигма „страждання” в поетиці В.Стуса [Текст] /
А.І.Бондаренко // Мовознавство. – 1995. – № 2-3. – С. 47-54.
ВТССУМ 2001: Великий тлумачний словник сучасної української мови [Текст] / Укл. і гол. ред.
В.Т.Бусел. – К. – Ірпінь: „Перун”, 2001. – 1440 с. – ІSBN 966-569-013-2.
Віняр 2002: Віняр Г.М., Шпачук Л.Р. Словник новотворів української мови кінця ХХ століття [Текст] /
Віняр Г.М., Шпачук Л.Р. – Кривий ріг, 2002. – Вип.2. – 232 с.
Єрмоленко 2007: Єрмоленко С.Я. Мова і українознавчий світогляд: монографія [Текст] /
С.Я. Єрмоленко – К.: НДПУ, 2007. – 444 с. – Бібліогр.: с. 427-443. Розділ VI. ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТЕКСТУ, ДИСКУРСОЛОГІЇ, ДИСКУРС-АНАЛІЗУ

215
Загнітко 1998: Загнітко А.П. Синтаксична поетика Василя Стуса: тенденції і закономірності [Текст] /
А.П.Загнітко // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Вип. 4 / Укл.: А.Загнітко (наук. ред.) та ін. – Донецьк:
ДонНУ, 1998. –– С.133-136. – Бібліогр.: с. 136.
Загнітко 2001: Загнітко А.П., Постова О. Естетичне навантаження оказіоналізмів у поезії В.Стуса [Текст]
/ А.Загнітко, О.Постова // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Вип. 8 / Укл.: А.Загнітко (наук. ред.) та ін. –
Донецьк: ДонНУ, 2001. – С.209-214. – Бібліогр.: с.214.
Загнітко 2005: Загнітко А.П. Постмодерністський поетичний синтаксис: типологічні вияви інновацій
[Текст] / А.П.Загнітко // Граматика слова і граматика мови: Зб. наук. праць, присвячений ювілею доктора
філологічних наук, професора, члена-коресподента НАН України, завідувача відділу граматики та історії
української мови Інституту української мови НАН України І.Р.Вихованця / Укл.: А.Загнітко (наук. ред.). –
1 портр. – Донецьк: ДонНУ, 2005. – С.129-151. – Бібліогр.: С. 150-151.
Загнітко 2005: Загнітко А.П., Носко К.В. Способи творення оказіональних слів в ідіостилі Василя Стуса
[Текст] / А.П.Загнітко, К.В.Носко // Лінгвістика. – 2005. – №1. – С.203-211. – Бібліогр.: С.211
Карпіловська 2004: Карпіловська Є.А. Динаміка сучасної української мови в словниках нового покоління
(проект серії словників нової української лексики) [Текст] / Є.А.Карпіловська // Українська мова. – 2004. – №3.
– С.3-29. – Табл. – Бібліогр.: С. 28-29.
Карпіловська 2005: Карпіловська Євгенія. Мовна категоризація світу і тенденції українського
експресивно-оцінного словотворення [Текст] / Є.А.Карпіловська // Граматика слова і граматика мови: Зб. наук.
праць, присвячений ювілею доктора філологічних наук, професора, члена-коресподента НАН України,
завідувача відділу граматики та історії української мови Інституту української мови НАН України
І.Р.Вихованця / Укл.: А.Загнітко (наук. ред.). – 1 портр. – Донецьк: ДонНУ, 2005. – С.229 – 254. – Бібліогр.:
С.251-252.
Колоїз 2003: Колоїз Ж.В. Тлумачно-словотвірний словник оказіоналізмів [Текст] / Ж.В.Колоїз. – Кривий
Ріг, 2003. – 166 с.
Мазурик 2002: Мазурик Д. Нове в українській лексиці: Словник-довідник [Текст] / Д. Мазурик. – Л.,
2002. – 130 с.
Павлишин 1993: Павлишин М. Квадратура круга: пролегомени до оцінки Василя Стуса [Текст] /
М.Павлишин // Дивослово. – 1993. – № 1. – С.15-21.
Рудь 2001: Рудь О.М. Поетичне слововживання складних прикметників та дієприкметників [Текст]:
Навч. пос. / М.Павлишин – Суми, 2001. – 258 с. – Бібліогр.: с. 256-257.
Сенько 2001: Сенько Е.В. Теоретические основы неологии: [Текст]: Учебное пособие / Под ред
проф. Алефиренко. – Владикавказ: Изд-во СОГУ, 2001. – 107 с. – Бібліогр.: С. 103-107.
СПМВС 2007: Словник поетичної мови Василя Стуса (рідковживані слова та індивідуально-авторські
новотвори) [Текст] / Укл. Л.В.Олефіренко. – К., 2003. – 88 с.
Сологуб 2007: Сологуб Н. Словники письменників // Лінгвостилістика: об‟єкт – стиль, мета-оцінка:
Зб. наук. праць, присвячений 70-річчю від дня народження проф. С.Я.Єрмоленко [Текст] / Укл.: С.Я. Єрмоленко
(наук. ред.). – 1 портр. – К., 2007. – С.133-138. – Бібліогр.: с.138.
Стус 1999: Стус В. Твори: у 6 т. – Львів: Просвіта, 1994-1999.
Ткачук В.М., Домрачева І.Р., Ситар Г.В. Лінгвістична концепція Анатолія Загнітка [Текст] /
В. М. Ткачук, I.Р.Домрачева, Г. В. Ситар ; Тернопільський держ. педагогічний ун-т ім. В.Гнатюка. – Т.: ТДПУ,
2002. – 200с. – Бібліогр.: в кінці розділів. – ISBN 966-528-169-0.
Чабаненко 2002: Чабаненко В. Стилістика експресивних засобів української мови [Текст]: Навч. пос. /
В. Чабаненко. – Запоріжжя: ЗДУ, 2002. – 351 с. – Бібліогр.: с. 324-343. – ISBN 966-599-139-6.

В статье проанализирован экспрессивный потенциал окказионализмов поэтической речи В.Стуса как
черты индивидуального стиля. Особое внимание уделено словообразовательным инновациям поэта,
формированию в их семантике экспрессивно-оценочных коннотаций, которые обусловлены нарушением
регулярных в украинском языке моделей категоризации мира. Определены продуктивные модели
окказионализмов в идиолекте поэта и их место в процессах обогащения стилистической системы языка.
Ключевые слова: инновация, окказионализм, коннотация, экпрессивность.

In this article the tendencies of modern Ukrainian expressive-evaluative word-formation in connection with
established ways of language world categorization are considered. Special attention is given to the formation such
expressive-evaluative connotations in the semantics of studied nouns which caused by the infringement in the models of
world categorization established in the Modern Ukrainian language. For analyzed affixes spectra of their role in the
modification of mentioned above integral seme are determined. Considerable attention is spared to interpretation of
term innovatsiya in modern scientific literature.
Keywords: innovation, Word-formations, connotation, expressive-evaluative, lexicon.
Надійшла до редакції 30 вересня 2009 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.