Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Олена Юсікова — ПИТАННЯ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХ ДИФТОНГІЧНИХ ВОКАЛІВ ТА ЙОГО МІСЦЕ В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАЛЕКТНІЙ ФОНОЛОГІЇ

Різні наукові течії породжують різні погляди на проблему статусу українських дифтонгічних вокалів,
які нині збереглися в українських північних говорах лише в наголошеній позиції на місці *o, *e у новозакритих
складах. Питання поліських дифтонгів було поставлене Ю.В. Шевельовим у центр концепції
загальослов’янського і східнослов’янського розвитку альтернації. І нині ця теорія отримує свій подальший
розвиток у працях з української діалектної фонології, підтверджена матеріалами діалектних текстів та
історичних пам’яток.
Ключові слова: діалектна фонологія, дифтонгічний вокал, концепція розвитку альтернації, рефлексація
давніх голосних.
© Юсікова О.В., 2010 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 21

238
Доробок українських діалектологів, починаючи з першої половини ХХ століття, переконливо свідчить
про вирішальну роль фонетичних і фонематичних особливостей української діалектної мови для розв’язання
проблем диференціації українського діалектного простору. Це питання не має остаточного вирішення в
українській діалектології і сьогодні. Мета статті – прослідкувати історію становлення поглядів на проблему
українських дифтонгічних вокалів в українському мовознавстві і її значення для розвитку концепції
східнослов’янської альтернації, а також диференціації українського діалектного простору. У дослідженні
ставимо завдання окреслити сучасний стан вивчення питання та роль діалектних даних у його вирішенні.
Ще на зорі розвитку української діалектної фонології в багатьох працях у центрі дослідження
фонетичної системи української діалектної мови залишалась проблема поділу українського діалектного
континууму на основі відмінностей у рефлексації давніх голосних. Послідовно у працях класиків української
діалектології (К.П. Михальчука [Шевельов 1994], О.Б. Курило [Курило 1924, 1925, 1928], В.М. Ганцова [Ганцов
1923: 80–144]), а також у працях В.М. Шевельова [Шевельов 2002], Ф.Т. Жилка [Жилко 1966], А.М. Залеського
[Залеський 1985: 53, 61] другої половини ХХ століття простежуємо думку про вирішальну роль акцентної
моделі для творення фонетичної системи північних українських говорів, на противагу південним, зокрема й у
питанні творення та функціонування дифтонгічних вокалів, про значення різних типів фонологічних систем
українських діалектів загалом для диференціації українського діалектного континууму й визначення
найхарактерніших рис українських говорів на фонетичному рівні.
Прикладом традиційного підходу до розробки питання дифтонгічних вокалів в українській діалектології
є праці Л.А. Булаховського [Булаховський 1946: 100–128], М.А. Жовтобрюха, В.М. Русанівського,
В.Г. Скляренка [Жовтобрюх, Русанівський, Скляренко 1979: 65–329, 276–277], В.В. Німчука [Німчук 1994],
Г.П. Півторака [Півторак 1978: 31–40; 1998: 3–14], Г.Ф. Шила [Шило 1970: 62–71] та ін. Учені послідовно
відстоювали можливість дифтонгічного розвитку рефлексів давніх голосних як наслідок дії замінного
подовження після занепаду редукованих на всій українській території (а значить відсутність особливих шляхів
розвитку північних українських говорів у порівнянні з південно-західними та південними) [Німчук 1994]. Але,
говорячи про перезвук а – е, що безпосередньо пов’язаний з трансформацією давніх голосних у закритих
складах, В.В. Німчук, зокрема, відзначає, що це явище у південно-західному діалектному континуумі не
залежить від наголошуваності [Німчук 1994: 30–31]. Як відомо, у північному діалектному континуумі таку
залежність від наголосу явищ перезвуку підтверджують історичні пам’ятки, а також численні записи з
західнополіських говірок.
Отже, різні наукові течії у вирішенні цього питання породжують і різні погляди на проблему статусу
українських дифтонгічних вокалів, які нині збереглися в українських північних говорах лише в наголошеній
позиції на місці *o, *e в новозакритих складах. Слід зазначити, що першим, хто пояснював виникнення
українського і з давніх о, е через стадію дифтонгізації, був О.О. Потебня [Брахнов 1953: 69]. Критично
поглянути на обов’язковість дифтонгічної стадії в постанні і з о, е змусила праця С.Й. Смаль-Стоцького [Смаль-
Стоцький 1927-1928: 32]. На думку Ю.В. Шевельова, саме С.Й. Смаль-Стоцький та Т. Лєр-Сплавінський були
першими, хто відкидав і подовження, і дифтонгізацію як стадії загальноукраїнської еволюції о та е [Шевельов
2002: 422]. Продовжили розробку цієї проблематики В.М. Ганцов [Ганцов 1923: 80–144] і О.Б. Курило [Курило
1924]. В.М. Ганцов, загалом не відмовляючись від теорії загальноукраїнського подовження та
загальноукраїнської дифтонгізації, наголошував на відмінному трактуванні голосних у ненаголошених складах
у північних та південних діалектах. Так, учений, зокрема, показав, що о та е перед складами зі слабкими єрами
найімовірніше зазнали змін іще до занепаду єрів, відзначив можливість двох різних шляхів розвитку цих о та е,
одного – в південноукраїнських діалектах (без дифтонгів), другого – в північноукраїнських (з дифтонгами)
[Шевельов 2002: 6]. О.Б. Курило підтримала новий підхід, учена дійшла висновку, що в південноукраїнських
говорах ніколи не могло бути ні подовження, ні дифтонгізації голосних.
Л. Коць-Григорчук загалом поділяла погляди, згідно з якими у північній і південній частинах
українського діалектного континууму представлені різні акцентні моделі розвитку вокалізму, при чому у
північних говорах акцентуація подовжила голосні, що спричинило акустичне увиразнення спочатку
неусвідомлених перехідних звуків, поступово подовжений звук змінив свій первісний акустичний характер,
стаючи з однобарвного двобарвним. Новостворені елементи набирали поступово інформативного характеру, і з
монофтонгів поставали дифтонги [Коць-Григорчук 2002: 27].
Слід відзначити думку В.В. Німчука, який наголосив на тому, що південно-західний ареал не був
першовогнищем розвитку і – *o, *e через стадію дифтонгів. „Впадає в око той факт, що в великій частині
правобережних і майже в усіх лівобережних говірках приголосні ж, д, н, с, з перед і – *o м’які, тоді як у
сусідніх південно-західних говорах – тверді. Якби ікання прийшло з заходу, слід би й тут чекати відповідних
твердих приголосних” [Німчук 1994: 40–41]. Але в той же час прибічники теорії замінного подовження
поділяли думку В.М. Ганцова про те, що термін “дифтонг” до певної міри умовний, що мова йде про один
складний голосний звук. Отже, на нашу думку, палітра так званої дифтонгічної фонеми могла бути близькою до
монофтонгічної вимови або дуже широкою, що саме по собі відкидає думку про однакові умови трансформації
її у голосний і, або збереження дифтонгічності голосного.
У цьому ключі слід наголосити на значимості праці В.М. Шевельова “Історична фонологія української Розділ VIІ. ОСОБЛИВОСТІ ГОВОРІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ПРОБЛЕМИ СОЦІОЛІНГВІСТИКИ

239
мови” [Шевельов 2002] для утвердження концептуальних положень розвитку української діалектної мови від
давнини до сьогодення, і зокрема, для розв’язання питання поліських дифтонгів. Саме це питання було
поставлене Ю.В. Шевельовим у центр концепції загальослов’янського і східнослов’янського розвитку
альтернації. Так, спираючись на своє бачення функціонування рефлексів давнього ě і давніх о, е – від
праслав’янської доби до наших днів, учений наголошував на відмінних шляхах розвитку українських півночі й
півдня, а значить і на особливій ролі поліських дифтонгічних вокалів. Ю.В. Шевельов зазначив, що дослідників
“спокушає” перспектива представлення лінії розвитку ě в усіх слов’янських мовах шляхом поступового
звуження через різні стадії функціонування фонем а, е до і [Шевельов 2002: 261]. І, зважаючи на типовість для
північноукраїнського континууму дифтонгічного рефлексу давнього ě, наголошує на відмінній лінії еволюції
української діалектної мови, яка йшла шляхом дифтонгізації [Шевельов 2002: 261]. Прибічниками цієї
концепції Ю.В. Шевельов вважає також О.І. Соболевського, О.О. Шахматова, В. Ягича, до неї після певних
вагань і перегляду своїх поглядів пристав, на думку автора, і І.М. Зілинський [Зілинський 1924: 67].
Саме Ю.В. Шевельов піднімає питання не лише еволюції вокальної системи діалектної мови на тлі інших
слов’янських мов, але й питання своєрідності цієї еволюції. “Жодна з-поміж суміжних слов’янських мов (чи
діалектів) не мала аналогічного розвитку”, – стверджує автор [Шевельов 2002: 263].
Слід зазначити, що серед прибічників теорії замінного подовження багато вчених пов’язували це явище
з трансформацією давніх часокількісних розрізнень голосних і тим самим заперечували “прямолінійне”, за
твердженням Т.В. Назарової [Назарова 1972] розуміння послідовності зв’язку між занепадом редукованих і
замінним подовженням. Як відомо, в українському мовознавстві дифтонг потрактовано як складний голосний
звук неоднорідного творення. Прибічники теорії замінного подовження вважали так зване явище
монофтонгізації дифтонгів з давніх *o, *e однією з найважливіших диференційних рис української фонетики
загалом, що спричинило відповідні чергування голосних е – і, о – і. Велика увага була звернена й на питання
першочерговості розвитку ікавізму, що проливає світло на механізми перебігу замінного подовження і
дифтонгізації. Підставами для розвитку концепції замінного подовження, на думку Ю.В. Шевельова, була низка
разючих “збіжностей” [Шевельов 2002: 932] альтернантів о та е у південно та північноукраїнському наріччях.
Так, до цих “збіжностей” автор зараховує подібність звуків у, що походить з о, у південній смузі північних
говірок і у, що походить з о, в гуцульських говірках; и, що походить з о, на Берестейщині і и, що чергується з о,
в центральній частині Закарпаття, и, що походить з о, на півночі Сумської області та и, що походить з о, в
частині лемківських і закарпатських говірок, транслітерацію рефлекса о на Берестейщині як і [Шевельов 2002:
932]. Ще більше “збіжностей”, як пише автор, серед альтернацій е та ě. Учений звертає увагу на суттєву
відмінність шляхів розвитку цієї, на перший погляд, схожої, але генетично відмінної альтернації на півночі і
півдні [Шевельов 2002: 263]. На різну рефлексацію *o, *e у північних і південно-західних говорах вплинули не
послідовність заміни, а різні часокількісні відношення. Ця концепція знайшла свій розвиток в українському
мовознавстві у працях А.М. Залеського. Учений зазначав, що у північних говорах споконвічна довгота
голосних утрималась у всіх позиціях або ще до занепаду зредукованих, або в час їх занепаду, а новонабута із
замінного подовження могла виступати і в наголошених, і в ненаголошених складах; в північних поліських
говорах споконвічна довгота втратилась лише в ненаголошених складах і продовжувала зберігатись в
наголошених, унаслідок чого постала нова модель акцентуаційно-ритмічної структури слова, яка допускала
існування довготи тільки під наголосом [Залеський 1985: 59, 62]. Сьогодні цю концепцію підтримує дослідник
фонетичної системи Полісся В.М. Мойсієнко [Мойсієнко 2006: 174]. Вивчаючи поліські пам’ятки XVI–XVII
століть, учений прийшов до висновку, що дифтонгічні звуки не відображають первинного (найдавнішого) етапу
переходу *o, *e в і, тобто дослідник піддає сумніву концепцію витворення українських дифтонгів внаслідок
замінного подовження давніх голосних у закритих складах, що є класичною, прийнятою в українському
мовознавстві версією розвитку зазначених рефлексів.
Досі немає одностайності у трактуванні причин акцентних відмінностей півночі і півдня українського
діалектного простору. На думку В.М. Мойсієнка, причини такого поділу слід шукати в позамовних факторах.
Але беззастережними залишаються факти фонетичної диференціації рефлексів давніх голосних на основі різних
просодичних моделей у північно і південноукраїнському діалектних континуумах.
В усіх протоукраїнських діалектах, на думку Ю.В. Шевельова, з давнього ě розвинувся дифтонг ie, який
зберігся (під наголосом) лише на Поліссі, але перейшов в ’е в південно-західному наріччі й імовірно також на
Київщині [Шевельов 2002: 263]. Звук е у складах перед слабким ь змінювався на дифтонг у північних районах
України (приблизно на Середньому та Східному Поліссі) і на півдні – у монофтонг, представлений у системі
давньоукраїнської мови; причому в деяких говірках “(мабуть, південно-західних)” – в усіх позиціях, у решті –
тільки під наголосом [Шевельов 2002: 419]. Звук о зазнав зміни перед складом зі слабким ь і ъ, у цій позиції
перейшов у південних діалектах у закритий голосний о, тим часом як у північних діалектах у дифтонг уо.
Дифтонг зберігся під наголосом у багатьох північноукраїнських говірках (і в південній частині Білорусії)
[Шевельов 2002: 406]. Згідно з цією точкою зору, звук ě зазнав дифтонгізації в усіх позиціях, але далі зберіг
дифтонгічну вимову тільки в наголошених складах [Шевельов 2002: 402].
Такий підхід є на сьогодні, на нашу думку, найбільш обґрунтованим і переконливим, він дає можливість
на концептуальному рівні узагальнено вирішити питання українських дифтонгічних вокалів, на базі ґрунтовних
історико-порівняльних спостережень крізь призму конкретних мовних явищ дати відповідь на питання генези ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 21

240
поліських дифтонгів, його центральної ролі у вирішенні проблем східнослов’янського й загальнослов’янського
розвитку альтернації. Перспективою подальших досліджень у цьому напрямі є розвиток теорії української
альтернації у працях з української діалектної фонології, підтвердження її положень матеріалами діалектних
текстів та історичних пам’яток.

Література
Брахнов 1953: Брахнов, В.М. О.О. Потебня – діалектолог [Текст] / В.М. Брахнов // Діалектологічний
бюлетень. – К.: ВАН СРСР, 1953. – Вип. IV. – C. 64-71. – Бібліогр.: c. 71.
Булаховський 1946: Булаховський, Л.А. З історичних коментарів до української мови. Голосні повного
творення [Текст] / Л.А. Булаховський // Наукові записки Київського університету. – К.: Видавництво
Київського університету, 1946. – № 5. – Вип. 1. – С. 100-128. – Бібліогр.: c. 128.
Ганцов 1923: Ганцов, В.М. Діялектологічна класифікація українських говорів (з картою) [Текст] /
В.М. Ганцов – К.: Українська Академія наук, 1923. – С. 19 / Окрема відбитка з “Записок Історико-філологічного
Відділу”. – 1923. – Кн. 4. – С. 80-144. – Бібліогр.: c. 144.
Жилко 1966: Жилко, Ф.Т. Нариси з діалектології української мови [Текст] / Т.В. Баймут (ред.). – К.:
Рад. шк., 1966. – 307 с. – Бібліогр.: с. 304. – 6500 пр.
Жовтобрюх, Русанівський, Скляренко 1979: Жовтобрюх, М.А. , Русанівський, В.М., Скляренко, В.Г.
Історія української мови. Фонетика [Текст] / В.В. Німчук (відп. ред.), М.А. Жовтобрюх (ред.),
В.М. Русанівський (ред.) – К.: Наук. думка, 1979. – 368 с. – Бібліогр.: с. 351-364. – 4400 пр.
Залеський 1988: Залеський, А.М. Замінне подовження голосних в українській мові [Текст] /
А.М. Залеський // Мовознавство. – 1988. – № 2. – С. 58-64. – Бібліогр.: с. 64.
Залеський 1985: Залеський, А.М. Функціональний статус шиплячих у говорах північного наріччя
української мови [Текст] / А.М. Залеський // Структурні рівні українських говорів. – К.: Наук. думка, 1985. –
С. 52-75. – Бібліогр.: c. 75.
Зілинський 1924: Зілинський, І.М. До питання про діалектологічну класифікацію українських говорів
[Текст] / І.М. Зілинський // Ювілейний збірник Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів: Видавництво
НТШ, 1925. – 19 с. – Бібліогр.: с. 17.
Коць-Григорчук 2002: Коць-Григорчук, Л. Лінгвістично-географічне дослідження українського
діалектного простору [Текст] / О. Захарків (реценз.), П.Ю. Гриценко (передмова). – Наукове товариство
ім. Шевченка. – Філологічна секція. – Мовознавча секція. – Нью-Йорк. Львів: Видавництво НТШ у Нью-Йорку,
2002. – 268 с. – Бібліогр. c. 248-266. – ISBN – 966-7055-56-0.
Курило 1924: Курило, О.Б. Фонетичні та деякі морфологічні особливості села Хоробричі давніше
Городнянського повіту, тепер Сновської округи на Чернігівщині [Текст] / О.Б. Курило // Всеукраїнська академія
наук. – Збірник історико-філологічного відділу. – № 21. – Праці етнографічної комісії. – К.: З друкарні ВАН,
1924. – 111 с. – Бібліогр.: c. 109. – 1200 пр.
Курило 1925: Курило, О.Б. До характеристики процесу монофтонгізвції чернігівських дифтонгічних
звуків [Текст] / О.Б. Курило // Відбиток журналу “Україна”. – 1925. – Кн. 5. – С. 14-37. – Бібліогр.: с. 37.
Курило 1928: Курило, О.Б. Спроба пояснити процес зміни о,е в нових закритих складах у південній групі
українських діалектів [Текст] / О.Б. Курило // Історико-філологічний відділ всеукраїнської академії наук. –
Збірник № 80. – Постійна комісія історії української мови за головуванням Аг. Кримського. – Вип. 2. – К.: З
друкарні ВАН, 1928. – 88 с. – Бібліогр.: с. 86. – 800 пр.
Мойсієнко 2006: Мойсієнко, В.М. Фонетична система українських поліських говорів у XVI–XVII ст.
[Текст] / В.В. Німчук (відп. ред.). – Житомир.: Видавництво ЖДУ ім. І.Франка, 2006. – 448 с. – Бібліогр.: с. 404-
446. – 300 пр. – ISBN 966-8456-60-2.
Назарова 1970: Назарова, Т.В. Характеристика украинского волынско-полесского вокализма [Текст] /
Т.В. Назарова // Общеславянский лингвистический атлас. Материалы и исследования. 1970. – М.: Видавництво
“Наука”, 1972. – С. 40-64. – Бібліогр.: с. 64.
Німчук 1994: Німчук, В.В. Проблеми українського діалектогенезу [Текст] / В.В. Німчук // Проблеми
сучасної ареології. – К.: Наук. думка, 1994. – С. 25-47. – Бібліогр.: 44-47.
Півторак 1998: Півторак, Г.П. Занепад зредукованих ъ, ь і його вплив на формування систем
слов’янських мов [Текст] / Г.П. Півторак // Мовознавство, 1998. – № 2-3. – C. 3-14. – Бібліогр.: с. 14.
Півторак 1978: Півторак, Г.П. До питання про українсько-білоруську мовну взаємодію [Текст] /
Г.П. Півторак // Мовознавство. – 1978. – № 3. – С. 31-40. – Бібліогр.: с. 40.
Смаль-Стоцький 1927-1928: Смаль-Стоцький, С. Поліські змішані говори і поліські дифтонги [Текст] /
C. Смаль-Стоцький // Slavia. – Praha. – 1927-1928. – Roč 6. – S. 32.
Шевельов 2002: Шевельов, Ю.В. Історична фонологія української мови [Текст] / Л. Ушкалов (ред.). –
Харків: Видавництво “Акта”, 2002. – 1058 с. – Бібліогр.: с. 1001-1006. – ISBN 966-7021-62-9, ISBN 966-7021-34-
3-серія.
Шевельов 1994: Шевельов, Ю.В. Про генезис у діалектологічній концепції К. Михальчука [Текст] /
Ю.В. Шевельов // Проблеми сучасної ареології . – К.: Наук. думка. – 1994. – С. 11-19. – Бібліогр.: с. 19

Шило 1970: Шило, Г.Ф. Поліські дифтонги й монофтонги в історичному та лінгвогеографічному
висвітленні (говори на захід від річки Льви) [Текст] / Г.Ф. Шило // Праці XIII Республіканської діалектологічної
наради. – К.: ВАН УРСР, 1970. – С. 62–71. – Бібліогр.: с. 71.

Разные научные течения порождают разные взгляды на проблему статуса украинских дифтонгичных
вокалов, которые ныне сохранились в украинских северных говорах лиш в ударной позиции на месте давних *o,
*e в новозакрытых слогах. Вопрос полесских дифтонгов был поставлен Ю.В. Шевельовым в центр концепции
общеславянского и восточнославянского развития альтернации. И ныне эта теория получила свое дальнейшее
развитие в трудах по украинской диалектной фонологии, подтверджена материалами украинских диалектных
текстов и исторических памятников.
Ключевые слова: диалетная фонология, дифтонгический вокал, концепция развития альтернации,
рефлексация давних гласных.

Different scientific schools generate different views on the problem of status of the Ukrainian diphthongs vocals,
now surviving in the Ukrainian Northern dialect only in the emphasizes position on the spot of the old *o, *e in the new
close syllables. Shewelov put the problem of the marshy scrubs diphthongs in center of the conception of the Slavonic
and the Eastern Slavonic alternation of vowels. Now this theory got further development in the works of the Ukrainian
dialectal phonology, were confirmed in the Ukrainian dialects materials and literary monuments.
Key words: dialectal phonology, diphthongs vocal, conception of the development of the alternation of sounds.

Надійшла до редакції 22 січня 2010 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.