Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Людмила Наконечна-Роганіна — СИНТЕЗ СЕМАНТИКИ ЧАСУ І ПРОСТОРУ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

У статті висвітлено такі мовні явища української мови, які поєднують семантику і часу, і простору;
зроблено короткий огляд історичних змін уявлень людства про часопростір. Проблему синтезу семантики часу
і простору в українському мовознавстві порушено вперше.
Ключові слова: час, простір, хронотоп, мовна категорія.

Час і простір є одними із фундаментальних категорій людського буття, підґрунтям для формування
фізико-математичної проблематики і предметом філософського осмислення, поняття час є також однією з
основних категорій граматики. Крім того, категорії часу і простору є ключовими у формуванні світоглядної
картини людини. На думку історика та культуролога А. Гуревича, простір і час належать до «основоположних
категорій людської свідомості». «Ці універсальні поняття у кожній культурі пов‘язані між собою, утворюючи
свого роду «модель світу», – ту сітку координат, за допомогою яких люди сприймають дійсність і будують
образи світу» [Гуревич 1972: 84].
Поєднання категорій часу і простору як ключових чинників формування колективного світосприйняття
народу заслуговує на особливу увагу, оскільки, на нашу думку, залежність семантики часу і простору в мовних
конструкціях безпосередньо пов‘язані з колективним світосприйняттям народу.
Відомо, що в уявленнях деяких народів категорії часу і простору тісно взаємопов‘язані. Наприклад, у
мові інків існує слово pacha, що означає час і простір водночас; пересування назад у слові pacha поєднується з
минулим часом, а рух вперед переплітається з рухом у майбутнє. В українській мові слів, які поєднували б
семантику часу і простору, немає. Проте чи означає це, що мовна картина світу українців не містить у собі
елементів поєднання семантики цих двох категорій? Отож, метою нашого дослідження і є з‘ясувати наявність
синтезу значення часу і простору в українських мовних конструкціях, а також розглянути механізми, за
допомогою яких категорії часу і простору виявляються в цих мовних явищах.
Категорії часу і простору були предметом розгляду великої кількості наукових досліджень, зокрема
теорію часопростору в російському художньому тексті детально розробив М. Бахтін. В українському
мовознавстві проблему синтезу семантики часу і простору не порушували, що й визначає новизну та
актуальність нашої роботи.
Час і простір – це ті засадничі категорії, що формують як світосприйняття та самоусвідомлення кожної
окремої людини, так і картину світу цілих епох. Тому не можна розглядати сучасне загальноприйняте
розуміння категорій часу і простору без залучення історичних та культурологічних аспектів вивчення цих
понять, адже уявлення сучасної людини про часовий та просторовий виміри світу має тривалу історію
формування протягом багатьох епох, які, залишивши слід у сучасному мисленні, відтворилися і в мовленнєвих
категоріях.
© Наконечна-Роганіна Л.Б, 2011 Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

33
Мислителі усіх без винятку епох намагалися осягнути й пояснити природу часу, створюючи при цьому
доволі різноманітні теорії. В історії природознавства і філософії можна окреслити дві основні концепції
часопростору. Одна з них бере свій початок від античних атомістів: Демокрита, Епікура, Лукреція, – які ввели
поняття порожнього простору і розглядали його як однорідне (однакове у кожній точці) та безкінечне. Поняття
часу розглядали як суб‘єктивне відчуття дійсності.
У Новий Час Ісаак Ньютон розгорнув концепцію атомістів, враховуючи опрацьовані основи динаміки, і
стверджував, що час і простір є особливими началами, які існують незалежно від матерії, а також один від
одного. На думку Ньютона, абсолютний простір – це порожнє, абсолютно непорушне, безкінечне, безперервне,
однорідне, ізотропне вмістилище тіл; воно не впливає на матерію і не піддається впливам матерії,
характеризується трьома вимірами. Відповідно час є абсолютним і ні від чого не залежним, універсальним,
одновимірним, безперервним, безкінечним, однорідним; це протяжність, яка рівномірно перетікає від минулого
до майбутнього; це порожнє вмістилище подій, які можуть його заповнити, а можуть і не заповнювати, перебіг
подій не впливає на потік часу. Таким чином, Ньютон розглядав час і простір як абсолютні і не залежні одна від
одної категорії. Розроблена Ньютоном концепція часу і простору була панівною в науці протягом XVII-XIX ст.,
оскільки відповідала теоріям та фізичній картині світу тієї епохи: евклідовій геометрії, класичній механіці та
класичній теорії тяжіння.
Другу концепцію часу і простору (першопочатком якої були ще ідеї Аристотеля) розробив
Готфрід Лейбніц, спираючись на деякі ідеї Декарта. У цій концепції заперечується уявлення про час і простір як
самостійні начала буття, які існують паралельно з матерією і не залежать від неї. Простір – це відношення
взаємного розташування множини тіл, а час – відношення стану тіл або явищ, які змінюють один одного.
Лейбніц наполягав на принципі відносності: про розмір, а також про зміну тіл можна судити, тільки
зіставляючи їх із розмірами та змінами інших тіл. Часопросторову концепцію Лейбніца сучасники філософа не
визнали, адже вона суперечила панівним на той час постулатам евклідової геометрії. Теорія Лейбніца хоч і
вплинула на філософські погляди Гегеля та Канта, однак актуальності набула тільки через два століття після
своєї появи.
Наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст. відбулися глибокі зміни наукових уявлень і, відповідно, радикальні
зміни тлумачення понять часу і простору. Було введено поняття поля – ефіру, який заповнює світовий
абсолютний простір. Теорія відносності Альберта Ейнштейна змінила парадигму сприйняття хронотопу та
виявилася новою фізичною теорією часу і простору: розміри тіла (і будь-яка відстань між двома матеріальними
точками) та тяглість (і ритм) процесів є відносними величинами (а не абсолютними і самостійними началами
буття, як доводила механіка Ньютона); вони формуються під час перебування в них інших об‘єктів. Тобто, за
теорією відносності, після вилучення усіх інших об‘єктів із часу та простору існування часопростору
припиняється як таке. Крім того, час має різну швидкість у різних системах відліку, є невіддільним від трьох
просторових вимірів та залежить від швидкості спостерігача [Алексеев, Панин 2003; Грюнбаум 2003;
Рейхенбах 1985].
Відповідно до теорії відносності, просторово-часовий континуум неподільний, тобто всесвіт складається
з трьох просторових вимірів і одного часового, які формують єдність. Час є невіддільним від трьох просторових
вимірів і залежить від швидкості спостерігача. Отож, час і простір, за теорією Ейнштейна, є нероздільними.
Якщо дана теорія має зв‘язок із колективною картиною світу народу, то мова, яка є транслятором
основоположних світоглядних принципів народу, повинна, на нашу думку, відображати в собі закономірності
такого типу.
Аналіз мовленнєвих конструкцій дає можливість побачити, що в українській мові хоча не часто
вживаною, проте звичною є конструкція, яка передає просторове значення через опис певного процесу.
Вимірювання простору через час пов‘язане з фізичними закономірностями, які забезпечують подолання певної
відстані протягом фіксованого проміжку часу. Звичність для мовців таких процесів і відображено у мові,
наприклад: А вдалині, на кілька днів погоні, / але з фортець ще видимі як сон, – / стоять кургани царських
пантеонів, / і чайка плаче з вітром в унісон (Л. Костенко); Сажнями тижнів / відмірював простір
(М. Горбаль); …Три кілометри мовчання / по колу, / окружністю в одну годину (М. Горбаль); Дочка Анни
знаходилася в той момент на відстані одного переходу від Ялівця (Т. Прохасько); Ідеш і відстань міряєш
сигаретами (Л. Якимчук).
Різновидом мовленнєвих конструкцій, які виражають просторове значення через опис процесу є форма
на відстані …ходу / їзди: Яке треба мати вухо, щоб за дві години ходу почути крізь нетрі собачий гавкіт, та
ще й упізнати, що то Заливай, а не інший який (І. Багряний); Євгенові усе ще не вірилось, що Шура зараз
перебуває за кілька хвилин ходу від нього (О. Гончар); Де ти? – Десять годин їзди до тебе, – відповів голос у
трубці (М. Матіос); Рибалки казали йому, що до найближчого острова Кугаралу, коли вітер дме ходовий, дві
години ходу, але вітер мінявся (З. Тулуб).
Набагато рідше в українській мові трапляються конструкції, які відображають окреслення часу через
просторовий вимір: Час мій став безчасом, він рухався разом з сонцем, а відмірювався відстанню між двома
казанками рисової чорби, яку мені давали щодня (П. Загребельний); І через те отак тут споконвіку – життя і
смерть на відстані стріли (Л. Костенко). Проте доволі поширеним явищем у нашій культурі є зіставлення часу
з певними елементи простору. Так, наприклад, переживання людиною якогось проміжку часу часто ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 22

34
порівнюється із проходження певного шляху. Уявлення про життя як про дорогу, шлях, стежину, ниву, поле і
т.п. має глибокі міфологічні корені, про що свідчать фразеологічні конструкції, наприклад: життя прожити –
не поле перейти; кожен іде своєю дорогою; дорога життя; життєвий шлях; у житті – як на довгій ниві та ін.
У сучасному суспільстві категорія простору більш зрозуміла та звична для сприйняття і здебільшого
пов‘язана із сенсорними відчуттями та проекціями на навколишню дійсність. Натомість час потребує більш
інтуїтивного сприйняття. Тому закономірним є перенесення спрощених уявлень про простір на певні часові
явища або їхні ознаки, а надання процесам, які відбуваються в часі, якостей просторових процесів – звичне
мовне явище. У мовних конструкціях (дієслівних метафорах) час доволі часто виступає суб‘єктом дії, він йде,
біжить:. А прийде ніч, – болить душа словами (Л. Костенко); Віки ішли, народ не перевівся, і врешті-решт
вони зробились нами (Л. Костенко); Смеркалося. Година йшла на сьому (М. Вінграновський); Час біжить
захланний, наближує мене до реченця (В. Стус).
Початкове значення дієслів іти, бігти – пересуватися, рухатися, змінюючи місце в просторі. Таким
чином, мовна картина категорії темпоральності пов‘язана з уявленнями про переміщення «часу» (як певного
фізичного явища) в просторовому вимірі. Мова фіксує уявлення (певною мірою стереотипні) про розміреність,
однорідність, плавність, повільність, тяглість руху часу, адже в мові час пливе, тече, ллється, летить, паде.
Дієслівні метафоричні конструкції такого типу найповніше виявляють зафіксоване в мові усвідомлення
фізичної сутності часу, який поміщений у простір. Наприклад: Час рікою пливе, як зустрів я тебе (І. Франко);
Століття за століттям протекло, Епохи просміялись, наче діти (М. Вінграновський); Тут дні мої зливаються
у роки (М. Вінграновський); Ніхто ж бо не зважувався заговорити про найтривожніше – як далі потече
життя (Р. Іваничук); А коли запало надвечір’я, з Камерального лісу обізвалися олені (Р. Іваничук).
Перенесення ознак, які позначають просторові явища (наприклад: довгий, короткий, глибокий) на
характеристики часових відрізків, доволі поширене явище в українській мові. (Причому саме визначення
відрізок часу також має цілком просторове походження!) Серед нормативних та оригінальних художніх
означень номінації час «Словник епітетів української мови» [Бибик, Єрмоленко, Пустовіт 1998] фіксує такі
прикметники, як: великий, гарячий, довгий, золотий, короткий, швидкоплинний, волохатий, глибокий, димний
(димен), залізний, імлистий, розгойданий, сталевий, темний (темен) та ін. Усі наведені епітети пов‘язані з
простором, кожен із них базується на якомусь одному з п‘яти органів чуття людини. Оскільки для людей
звичними і більш зрозумілими є характеристики навколишнього простору, тому, очевидно, не маючи змоги
відчувати час безпосередньо органами чуття, мовці переносять більш звичні просторові ознаки на категорію
темпоральності, приписуючи їй зорові, дотикальні чи інші характеристики.
Найбільш поширеними в мові характеристиками часу є прикметники короткий, довгий, що пов‘язано з
уявленнями про час як про відрізок певної довжини: Зосталось тільки зоряно і вітряно / На довгий час
(О. Слоньовська); Лише коротка мить, як блискавка, на двох (О. Слоньовська); По довгій неволі хотів тут віку
дожити (Л. Костенко); Енкаведист насправді довгий час шукав його (Р. Іваничук). До цього ряду належить і
епітет глибокий на означення давності дії чи процесу: Так що такі й подібні процедури / восходять ще в
глибоку давнину (Л. Костенко).
Прислівник довго, маючи просторове походження на позначення довжини, протяжності явища, набув
широкого вжитку саме із часовою семантикою: Ридає жінка в Ольвії, у гавані, — / чого ж гречин той довго так
у плаванні? (Л. Костенко); Глинські кажани, що виводились у виспах, ще довго супроводжували його,
пролітаючи над самим візком (В. Земляк); Степаниха ще довго ворочалась, зітхала, тихенько схлипувала й
задрімала десь аж перед першими півнями (Гр. Тютюнник); Потім довгенько мовчить, стежачи за тим, як
хмаринка підкрадається до сонця (Гр. Тютюнник).
Прислівник довго в українській мові прижився саме на означення часових явищ, проте інколи, досить
рідко, використовується і для характеристики просторової величини, що підтверджує його змішану,
часопросторову семантику: Чебрець вабить до себе гаї – ясенові, берестові, черемхові, й сам губиться в них,
однак ненадовго – зразу ж за Вавилоном вигулькує з-під старих вільх (В. Земляк).
Далекі стосовно моменту мовлення події в мовних конструкціях доволі часто позначаються як такі, що
перебувають в далині, віддалені від суб‘єкта мовлення, далеко. Антоніми близько / далеко, безперечно, мають
просторову етимологію значення, проте міцно вкоренилися в українській мові для характеристики часових
явищ: Літові далеко до дощу, / Перевито золото туманом, / Ще далеко – здрастуй – не пущу! – / І вікно
виглядається тьмяно (М. Вінграновський); Їй уже далеко за двадцять, а самостійного життя ще не зазнала
(Р. Іваничук); Розходимося десь уже далеко за північ (Гр. Тютюнник); Записали в п’ятий лінійний батальйон і
найближчими днями відправлять до місця служби (З. Тулуб).
Іменник даль із просторовою семантикою поширився на означення темпоральних явищ, унаслідок чого
прислівник далі вживається паралельно на позначення і просторових понять, і часових явищ. Таким чином,
просторова семантика для прислівника далі є первинною: Сонце, мабуть, тільки що зійшло, бо від скирти
через тік і ще далі на стернях лежала довга тінь у сизій росі (Гр. Тютюнник); Кадрига скрадається понад
берегами, береться далі й далі на південь — до благословенних земель Анатолії, до Богазічі-Босфору
(П. Загребельний). Проте в мовленні доволі високою є частотність вживання прислівника далі на позначення
часових характеристик: Скажи мені, як далі жить мені??! (М. Вінграновський); Він [ведмідь] замовк,
розжовуючи солодощі, а далі ще грізніше заревів (І. Пільгук); Все ж таки Ялівець далі знаходився в Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

35
Українських Карпатах, а не просто в Чехо-Словацькій республіці (Т. Прохасько); Далі він уже не чув, кусало
його чи ні, а тихо крався поміж лататтям, розсовуючи його грудьми (Гр. Тютюнник).
Прислівник вперед (інколи – назад) набув часового значення у зв‘язку з уявленнями про момент
мовлення як точку відліку, де рух уперед асоціюється з рухом у майбутнє, а назад – у минуле, наприклад: Ото
вже як пішло із первовіку, то так уже на всі віки вперед (Л. Костенко); І то за два-три дні вперед
(І. Багряний); Ще годину назад одержав дуже втiшного листа вiд свого сина (Г. Тютюнник); Люди шляхетнi
прозирають назад крiзь цiлi вiки! (П. Загребельний).
Прислівник там (що первинно вживається на позначення більш віддаленого порівняно з іншим місця)
поширився на часові означення потім, згодом, незабаром, тоді. Наприклад: Може ж таки, до ранку мати
нічого не помітять, а там буде як буде! (Гр. Тютюнник); Стрибай у рів! До ночі перележиш, / а там і гайда –
навпрошки додому (Л. Костенко). Очевидно, ці приклади свідчать, перш за все, про уявлення, що закони
просторового виміру є справедливими і у вимірі часовому.
Синтез семантики часу і простору можна виявити й у системі прийменників, які практично всі за своїм
походженням є просторовими. Тож, і темпоральні прийменники розвинулися на основі просторових: Бо він
один крізь весни і крізь зими / Веде свій слід з не бути у буття (М. Вінграновський); При зимі-осені-весні, /
Розхитуючи кладку, / Біг дід мій (М. Вінграновський); А тоді на Царині по суботах грала крізь цілу ніч музика
(Р. Іваничук); І навіщо я проти ночі вирушив? (Гр. Тютюнник).
Отже, в українській мові наявні конструкції, у яких одночасно відтворюється семантика категорій часу і
простору. Часові значення нерідко виражаються за допомогою просторових мовних засобів (наприклад, усі
часові прийменники мають просторове походження) і досить часто збігаються зі значеннями просторовими,
мають просторове походження, зіставляються з елементами простору. Такі закономірності можна пояснити
тим, що часові явища потребують більш інтуїтивного сприйняття, тому в мові часто характеризуються більш
зрозумілими просторовими поняттями. Проте дуже рідко в українській мові можна натрапити на вираження
часу безпосередньо через опис простору, хоча вираження просторових величин через опис певного процесу
більш поширений (наприклад: на відстані десяти хвилин ходу, години їзди, двох спалених цигарок і т.ін.).
Історично концепція сприйняття часу пройшла чимало переломних трансформацій, що, зрештою,
сформувало ту картину світу, яку можемо спостерігати в суспільстві сучасної епохи. Час і простір є тими
універсальними інтердисциплінарними категоріями, що споконвіків були і є понині способом осягнути та, як
наслідок, описати основоположні поняття буття. Саме тому час і простір – це, передусім, одні із засадничих
філософських категорій, які реалізуються в різноманітних сферах людського буття, зокрема у мовленні. Синтез
елементів семантики часу і простору в єдиних мовних конструкціях може бути прямим свідченням поєднання
цих двох категорій у свідомості мовців, що є важливою темою для культурологічних та філософських студій.
Не досліджене досі в українському мовознавстві явище синтезу семантики часу і простору має, на нашу думку,
перспективи для його подальшого лінгвістичного вивчення.

Література
Алексеев, Панин 2003: Алексеев, П.В., Панин, А.В. Философия: Учебник [Текст]. – 3-е изд., перераб. и
доп. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2003. – 608 с. – 3500 экз. – ISBN 5-98032-164-0.
Бахтин 1975: Бахтин, М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике [Текст]
/ М. Бахтин // Вопросы литературы и эстетики: СПб. – М.: Худож. лит, 1975. – С. 234-407. – Библиогр.: с. 407.
Бибик, Єрмоленко, Пустовіт 1998: Бибик, С.П., Єрмоленко, С. Я., Пустовіт Л. О. Словник епітетів
української мови [Текст] / НАН України. Інститут української мови. — Київ: Довіра, 1998. – 431 с. – Бібліогр.:
с. 411-426. – 5000 пр. – ІSBN 966-507-059-2.
Грюнбаум 2003: Грюнбаум, А. Философские проблемы пространства и времени [Текст] / А. Грюнбаум. –
М.: Едиториал УРСС, 2003. – 568 с. – Библиогр. (на англ. языке): с. 553-569. – 960 экз. – ISBN 5-354-00274-5.
Гуревич 1972: Гуревич, А. Категории средневековой культуры [Текст] / А. Гуревич. – М.: Искусство,
1972. – 318 с. – 7000 экз.
Игнатьева 2004: Игнатьева, М. Отражение времени и пространства во фразеологии русского и
английского языков: Автореф. дис… канд. филол. наук: 10.02.20. – Казань, 2004. – 20 с.
Кравченко 1990: Кравченко, А.К когнитивной теории времени и вида [Текст] / А. Кравченко //
Филологические науки, 1990. – № 6. – С. 81-90. – Библиогр.: с. 90.
Кравченко 1996: Кравченко, А. Когнитивные структуры пространства и времени в естественном языке
[Текст] /А. Кравченко // Известия РАН. Серия литературы и языка. – Т. 55. – №3. – 1996. – С. 3-24. – Библиогр.:
с. 24.
Лисюк 2006: Лисюк, Н. Міфологічний хронотоп: Матеріали до курсів «Міфологія», «Міфологія
слов‘янська і світова» [Текст] / Н. Лисюк. – К.: Український фіто соціологічний центр, 2006. – 200 с. – 500 пр. –
ISBN 966-306-122-5.
Рейхенбах 1985: Рейхенбах, Г. Философия пространства и времени [Текст] / Г. Рейхенбах; Перевод с
англ. Ю. Молчанова; Общ. ред. А. Логунова; Послесловия И. Акурина. – М.: Прогресс, 1985. – 344 с. – 2000 экз.
Топоров 1983: Топоров, В. Пространство и текст [Текст] / В. Топоров // Текст: семантика и структура. –
М., 1983. – С. 227-284. – Библиогр.: С. 284. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 22

36
Яковлева 1994: Яковлєва, Е. Фрагменты русской языковой картины мира (модели пространства, времени,
восприятия) [Текст] / Е. Яковлева. – М., 1994. – 344 с. – ISBN 5-7333-0424-8.
Anusiewicz 1994: Anusiewicz, J. Kulturowa teoria języka. Zarys problematyki [Text] / J. Anusiewicz // Język a
Kultura T.I. – Wroclaw: Wiedza о Kulturze, 1994. – S. 17-30.
Bartminski 1994: Bartminski, J. Konwersatorium „Język a kultura‖. Projekt programu [Text] / J. Bartminski //
Język a Kultura T.I. – Wroclaw: Wiedza о Kulturze, 1994. – S. 9-16.

В статье рассмотрено такие языковые явления украинского языка, которые сочетают в себе
одновременно семантику и времени, и пространства. Также представлен краткий осмотр исторических
изменений представлений человечества о хронотопе. Проблема синтеза значения времени и пространства в
украинском языкознании сформулирована впервые.
Ключевые слова: время, пространство, хронотоп, категория языка.

The main attention of the article is paid to the linguistic phenomena of the Ukrainian language which combine
the semantics both the time and the space. A review of the historical changes of the humanity’s time-space conception is
given in the article. The problem of synthesis of the semantic of time and space is formulated for the first time in the
Ukrainian linguistics.
Keywords: time, space, chronotope, language category.
Надійшла до редакції 14 вересня 2010 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.