Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Руслана Коца — З ІСТОРІЇ ПОНЯТТЯ «ПРЕФІКС»

У статті розглянуто різні погляди українських мовознавців на поняття «префікс», починаючи з XV ст. і
до середини ХХ ст., описано, як відбувалося виокремлення категорії префікса із меж прийменників, якими
термінами називали поняття «префікс» у різні часи і різні граматисти.
Ключові слова: префікс, прийменник.
© Коца Р.О., 2011 Розділ І. СЛОВОТВІР: НАПРЯМИ, АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

49
У допитливих людей постійно виникає питання, чим зумовлена поява того чи іншого слова в українській
мові, яке його походження. Особливо це стосується наукових термінів, що містять у собі сліди історії тієї галузі
знань, до якої вони належать. Безперечно, розбудова термінологічних систем будь-якої мови – складна і
важлива справа, адже термінологія не постає відразу, а витворюється самим життям упродовж віків. Тому
дослідники української термінології намагаються осягнути тенденції розвитку сучасної мови, виходячи зі
столітніх національних традицій термінотворення. У цьому контексті історичні дослідження мають виняткове
значення, оскільки допомагають вивчити природу багатьох сучасних мовних термінів.
Наша стаття присвячена детальному розгляду та дослідженню виникнення словотвірної термінології, а
точніше, – походженню терміна «префікс».
У сучасній лінгвістиці терміном «префікс» (від лат. prae – попереду і fixus – прикріплений) називають
службову морфему, що розташована перед коренем або іншим префіксом, приєднується до всього слова,
виконує словотворчу і (або) граматичну функцію [Клименко 1998: 17]. Однак перед тим, як отримати такий
статус, префіксу довелося пройти досить довгу історію становлення: тривалий час граматисти не тільки не
визнавали його як самостійну граматичну одиницю, а й повністю ототожнювали з прийменниками. Більше того,
кожен граматист давав зазначеному поняттю свою назву, що призводило до невпорядкованості в термінології.
Так, уже найдавніша суто граматична слов‘янська праця – трактат про вісім частин мови, який у сербському
списку XV ст. озаглавлений «Ωсьмь честии слова, ıєлико глаголемь и пишемь», – засвідчила про фактичне
ототожнення префіксів і прийменників, що згодом стало традиційним для староукраїнського мовознавства.
Не була винятком і «Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенского языка», видана у Львові в 1591
році. У ній прийменник визначається як «часть слова нескланєма. пре(д)лагаєма всми слова частми, во
сложенїи и сочиненїи» [Німчук 1985: 66]. Отже, як зауважує В. Німчук, до прийменників відносяться і
префікси, і власне прийменники [Німчук 1985: 66]. Всього виділяється 18 прийменників – въ, во, (т), съ, к,
пре(д), до, по, ради, съ, при, во, мсто, на, , окрьстъ, по(д), чрезъ [Німчук 1985: 66]. безъ і кром, за
граматикою, належать до «раздлителны» прислівників [Німчук 1985: 67], а дл і ради – до сполучників
[Німчук 1985: 67].
Новим етапом в історії українського мовознавства став вихід «Грамматіки словенскої» Лаврентія
Зизанія, надрукованої у Вільні 1596 року. Автор, як і його попередники, розглядає префікси у межах
прийменників. Так, у розділі «О предлоз» («часть слова скланєма, пре(д) иными слова част(ъ)ми полагаєма»
[Німчук Граматика Зизанія: 86]) Л. Зизаній налічує 17 прийменників, наприклад: въ, къ, съ, на, при, у, ω(т), изъ,
чрезъ тощо. При їх виділенні Л. Зизаній пішов за граматикою 1591 року. Водночас досить важливою є думка
автора про те, що «суть же и ины нкї части», які можуть називатися прийменниками, але вони вживаються
тільки «въ сложенїи». Тобто, як зазначає В. Німчук, у цьому випадку мова йде про префікси: во(з), во(з)вышаю,
про, прореченїє, пре, презиранїє, или, превелїє, разъ, ра(з)грабленоє [Німчук Граматика Зизанія: 86].
1619 року у м. Єв‘ї біля Вільна вийшла друком славнозвісна праця Мелетія Смотрицького «Грамматіки
Славенскї правилноє Сvнтаґма», яка тривалий час впливала на розвиток лінгвістичної думки слов‘янських
народів і відіграла видатну роль у теоретичній підготовці граматик східнослов‘янських мов та лінгвістичної
славістики [Німчук Граматика Смотрицького: 100]. М. Смотрицький, як і автори інших європейських граматик
XVI – XVII ст., вважає префікси прийменниками. Він виділяє прийменники «Сочинителн и Сложн» [Німчук
Граматика Смотрицького: 127]. До першого різновиду належать прийменники, які сполучаються з формами
іменних частин мови, тобто мова йде про власне прийменники; до другого – ті, що беруть участь у творенні
нових слів, тобто виступають як префікси. Всього у граматиці нараховується 20 прийменників. Прийменник
бе(з), як і в «Граматиці» 1591 року та Л. Зизанія, потрапив до прислівників.
Система української мови XVII ст. викладена у праці «Граматыка словенская» (1643, 1645) І. Ужевича.
Автор, як і його попередники, розглядає префікси у системі прийменників, проте, на відміну від них, серед
прийменників правильно називає слова безъ та черезъ, що традиційно в українському мовознавстві XVI –
XVII ст. трактувалися як прислівники [Німчук Граматика Ужевича: 195].
Не стали винятком і граматичні праці XVIII – XIX ст.: їхні автори й надалі розглядають префікси у
межах прийменників. Проте в ХІХ ст. вже починається чіткий розподіл прийменників на дві групи: 1) ті, що
пишуться зі словами окремо; 2) ті, що пишуться зі словами разом. Наприклад, М. Лозинський ділить
прийменники на «розлучні», що «лучать ся з поодинокими відмінками» [Граматика Лозинського: 131], і
«нерозлучні», які «самі без инших слів не можуть стояти» [Граматика Лозинського: 131]. У «Граматиці руского
языка» (1864) М. Осадци у розділі «О предлогахъ» виділяються прийменники «фтдльни» і «нефтдльни»
[Осадца 1864: 133]. До останніх автор відносить такі, які «лише зъ иными словами соєдинены, значенье ихъ
близше означаютъ» [Осадца 1864: 133], наприклад, пере, роз, воз, вз, вы, па, пра та ін. Відомий мовознавець
ХІХ ст. О. Потебня у праці «Из записок по русской грамматике» називає 25 прийменників і так само, як його
попередники, розглядає два випадки їх застосування: 1) «разделительное употребление» і 2) «слитное
употребление» [Потебня 1985: 190-234].
Проаналізувавши визначення, приклади, котрі наводять граматисти, можна легко зробити висновок, що
саме друга група прийменників і є власне префіксами у сучасному розумінні цього поняття. Однак сам термін
для позначення такого граматичного явища починає з‘являтися тільки у ІІ половині – кінці ХІХ ст. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 23

50
Характерною рисою зазначеного часу стало різноманіття назв на позначення прийменників, що пишуться зі
словами разом, і як наслідок – повний безлад у термінології. Назвемо основні:
1) чстка – «Оупражненія грамматичніи» міст. у кн. «Руска языкоучебна читанка» (Відень, 1863);
2) прставка – «Методична грамматика языка малоруского» П. Дячана (Львів, 1965); «Грамматика
руского языка для шкфлъ середнихъ» О. Огоновського (Львів, 1889); «Руска граматика» С. Смаль-Стоцького та
Ф.артнера (Львів, 1893; 2-е вид. – 1907); «Руска граматика для шкіл народних» О. Поповича (1897, част. 2);
«Методична граматика рускої мови» В. Коцовського та І. Огоновського (2-е вид., Львів, 1904); «Руска
правопись зі словарцем» (Львів, 1904); «Коротка граматика української мови» П. Залозного (Полтава, 1906);
3) нарост – «Няські граматки» («Основа», 1862, кн. 1);
4) припона – «Малоруско-німецкий словар» Є. Желехівського та С. Недільського (1886, т. 2);
5) препона – «Грамматика руского языка для шкфлъ середнихъ» О. Огоновського (Львів, 1889);
6) приросток – «Про наголос в українсько-російській мові» В. Охрімовича («Записки НТШ», 1900, кн. 1);
«Грамматика церковно-словенського языка» (1900);
7) приствка – «Русско-малороссійскій словарь» Є. Тимченка (Київ, 1897, 1899, т. 2);
8) передросток – «Знадоби для пізнання угорсько-руских говорів» І. Верхратського («Записки НТШ»,
1899, кн. 1 і далі); «Про говор галицьких лемків» І. Верхратського (Львів, 1902);
9) prefix – «Грамматика руского языка для шкфлъ середнихъ» О. Огоновського (Львів, 1889).
Як бачимо, термін «префікс» у латинському написанні вперше в українському мовознавстві використав
О. Огоновський у 1889 році у праці «Грамматика руского языка для шкфлъ середнихь».
Набагато далі у своїх дослідженнях пішов І. Верхратський. Мовознавець слідує традиції своїх
попередників і не відокремлює префікси від прийменників, називаючи їх «приіменниками» чи
«приіменниковими частицями» [Верхратский 1902: 19, 102, 107]. Важливими є спостереження І. Верхратського
над способами творення нових слів. Зокрема у праці «Говір Батюків» (1912) автор називає два способи
творення прикметників. Одним з них є «зсувка» (Zusammenrьckung), у межах якої учений виділяє такі підвиди:
1) частиця занїкуюча з іменем (Negationspartikel und Nomen). Наприклад: непоцтивий, нечистий;
2) приіменникова частиця і імя (Praepositionelle Partikel und Nomen). Наприклад: пасинє, пригнилий,
призеленоватий, призеленкуватий [Верхратський 1912: 38].
Крім того, прикметники, на його думку, можуть утворюватися за допомогою «зложеня приіменника і
імени» (Composition von Praeposition und Nomen), наприклад: без рога – безрогий [Верхратський 1912: 39]. Як
видно, перший із зазначених способів творення нових прикметників відповідає сучасному змісту терміна
«префіксація», а другий – «конфіксація».
Загалом слід сказати, що в граматичних описах до початку ХХ ст. словотвірний матеріал або не
подавався взагалі, або ж був представлений у неповному вигляді в розділах із морфології.
Інтерес мовознавців до вчення про будову слова зростає в І пол. ХХ ст. У граматиках цього періоду
з‘являються не тільки визначення морфем, а й подається їхня характеристика, сполучуваність зі словами тощо.
Так, Є. Тимченко в «Украінській граматиці» (1917) поділяє слово на морфеми, чи «морфольоічні
одиниці» [Тимченко 1917: 14], до яких відносить «корінь», «суфикс» і «префікс» [Тимченко 1917: 14].
Сполучаючись з коренем, префікси, на думку Є. Тимченка, «надають йому певних відтінків значіння і творять
таким чином нові слова, споріднені з собою спільним коренем» [Тимченко 1917: 36]. Водночас дослідник
наголошує на такій особливості: префікси тільки тоді виокремлюються у нашій свідомості, коли «стрівають ся
в різних сполученнях з більш-менш визначеним відтінком значіння, що вони надають кореневому комплексові»
[Тимченко 1917: 37]. Є. Тимченко вважає, що здебільшого префіксами бувають прийменники, і виділяє 25
таких, серед яких з прикметниками вживаються 15 (без- / безо-, до-, за-, на-, над-, най-, перед- / пред- / передо-,
під-, по-, пра-, пре-, при-, про-), причому подає їх значення і сполучуваність із різними частинами мови.
Наприклад: без- / безо- «сполучає ся тільки з іменнями» [140, с. 73] і «показує на небуття або брак того, що
виражено йменням (= не) – без-костий, без-бокий, без-окий, без-зубий» [Тимченко 1917: 74]. Новою і
прогресивною для того часу була думка автора про те, що префіксами можуть бути й інші слова, які не є
прийменниками. Серед них мовознавець називає не-, пів-, полу-, напів-, межи-, проти-, серед- [Тимченко 1917:
82-83].
У «Граматиці української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науцї» (1919) В. Сімович
частину слова, що стоїть перед коренем, називає «приростком» [Сїмович 1919: 107]. На думку вченого,
приєднання приростка до слова «цїлком змінить значіння слова» [Сїмович 1919: 112]. За походженням
префікси здебільшого є прийменниками, причому «значіння приростка звичайно таке ж, як і приіменика»
[Сїмович 1919: 325]. Всього В. Сімович виділяє 13 префіксів прийменникового походження: в- (у-, ув-, уві-), від-
(од-, віді-, оді-), до- (ді-), з- (зі-, із-, су-, с-), за-, на-, над- (наді-), об-, перед- (пред-, переді-), під- / піді-, по- / пі-,
при-, про- [Сїмович 1919: 326-327]. До неприйменникових префіксів він відносить ви-, най-, пере-, пра-, пре-,
роз- [Сїмович 1919: 113]. Як і в Є. Тимченка, у граматиці В. Сімовича наводяться значення кожного префікса.
Наприклад: над-: надморський (над чимось), надлюдський (через край); при-: придуркуватий (потрохи)
[Сїмович 1919: 327] та ін.
У «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера (1928) сучасному терміну префікс відповідає
поширений і в граматиках інших авторів початку ХХ ст. (напр., В. Сімовича, О. Синявського) термін Розділ І. СЛОВОТВІР: НАПРЯМИ, АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

51
«приставка»: «Найбільше приставок служить особливо до творення дієслів із дієслів» [Смаль-Стоцький 1928:
43]. Засвідчено і похідні від названого терміна, зокрема, префіксальний спосіб словотворення іменується
авторами названої праці як «приставкованнє»: «Ще иньшим способом творення нових дієслів у живій мові є
приставкованнє» [Смаль-Стоцький 1928: 49]. Слова, утворені за допомогою префіксів, у ―Граматиці‖
називаються «сприставкованими»: «…коли поєдинче дієслово є вже само собою доконане, творимо до
сприставкованих дієслів доконаних… відповідні нові дієслова недоконані» [Смаль-Стоцький 1928: 50]. Слова, у
морфемному складі яких відсутній префікс, – «безприставкові»: «Знов иньші безприставкові дієслова
відріжнялиби ся, здаєть ся, від відповідних протягових лише наголосом» [Смаль-Стоцький 1928: 47].
У «Граматиці руського язика для шкфл середних и горожанських» І. Панькевича (1936) частини слова,
що стоять перед коренем, називаються «приставками або приростками» [Панькевич 1936: 34]. На думку автора
граматики, префікси змінюють значення слова, оскільки «они обмежують и звужують значня слфв та их
спеціялизують» [Панькевич 1936: 48]. Префіксами, як зазначає І. Панькевич, найчастіше бувають
«приименники, в значню прислфвникфв та злучники» [Панькевич 1936: 34], а також «части ця не» [Панькевич
1936: 48].
Отже, початок ХХ ст. став важливим етапом у розвитку українського наукового (лінгвістичного)
термінотворення, адже, як зазначає Л. Пена, у цей час з‘явилися перші граматичні праці з української мови, в
яких зароджувалися й перші спроби вироблення термінологічного апарату, що пізніше вдосконалювався,
видозмінюючись та озвичаюючись [Пена]. Саме тоді виникають і назви на позначення морфем. І хоча ще не
було якогось одного усталеного терміна на позначення префікса, вже робляться спроби описати його
походження, значення, властивості, здатність сполучатися з різними твірними основами. Граматичні праці поч.
– І пол. ХХ ст. не були досконалими з точки зору опису морфеміки і словотвору, але послужили важливим
підґрунтям для формування понять «префікс», «префіксація», «префіксальний спосіб творення» у ІІ пол.
ХХ ст., часі становлення словотвору як окремої мовознавчої дисципліни.

Література
Верхратський 1912 : Верхратський, І. Говір Батюків [Текст] / І. Верхратський. – Львів, 1912. – 307 с.
Верхратский 1902 : Верхратский, І. Про говор галицких Лемків [Текст] / І. Верхратский. – Львів, 1902. –
480 с.
Граматика Лозинського: Граматика Лозинського // Возняк М. Галицькі граматики української мови
першої половини ХІХ ст. – Львів, 1911. – 340 с.
Клименко 1998: Клименко, Н. Ф. Основи морфеміки сучасної української мови: Навч. посібник для
студентів філол. факультетів та педінститутів [Текст] / Н. Ф. Клименко. – К.: ІЗМН, 1998. – 181 с.
Німчук Граматика Зизанія: Німчук, В. В. «Грамматіка словенска» Л. Зизанія [Текст] / В. В. Німчук //
Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст. / Німчук В. В. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 68-89.
Німчук Граматика Смотрицького: Німчук, В. В. «Грамматіки Славенски правилноє Сvнтаґма»
М. Смотрицького // Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст. [Текст] / Німчук В. В. – К.: Наукова
думка, 1985. – С. 89-145.
Німчук Граматика Ужевича: Німчук, В. В. «Граматыка словенская» І. Ужевича // В. В. Німчук.
Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст. [Текст] / Німчук В. В. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 155-198.
Німчук 1985: Німчук, В. В. Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст. [Текст] / В. В. Німчук. – К.: Наукова
думка, 1985. – 224 с.
Осадца 1864: Осадца, М. Граматика руского язика [Текст] / Михаилъ Осадца. – Львовъ: Въ печатки
Инститта Ставропигїйского, 1864. – 256 с.
Панькевич 1936: Панькевич, И. Граматика руського языка для шкфл середних и горожанських [Текст] /
И. Панькевич. – 3-є вид., пер. і доп. – Прага, 1936. – 205 с.
Пена: Пена, Любов. Лінгвістичні терміни у ―Граматиці української (руської) мови‖ С. Cмаль-Cтоцького
та Ф. Гартнера [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/…11/…/lingvistuchni%20terminu.pdf
Потебня 1985: Потебня, А. А. Из записок по русской грамматике [Текст] / А. А. Потебня. – Т. IV, вып. I.
Существительное. Прилагательное. Числительное. Местоимение. Член. Союз. Предлог. Для студентов филол.
фак. пед. ин-тов. – М.: Просвещение, 1985. – 319 с., ил.
Сїмович 1919: Сїмович, В. Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці
[Текст] / Василь Сїмович. – 2-е вид. з одмінами й додатками. – Київ-Ляйпці, 1919. – 584 с.
Смаль-Стоцький 1928: Смаль-Стоцький, С. Граматика української (руської) мови. Четверте виданнє
[Текст] / С. Смаль-Стоцький, Ф. Гартнер. – Львів, 1928. – 209 с.
Тимченко 1917: Тимченко Є. Украінська граматика [Текст] / Є. Тимченко. – К.: Друкарня Ін-ту
св. Володимира, 1917. – 168 с.

Статья посвящена детальному рассмотрению и исследованию возникновения словообразовательной
терминологии. В ней рассмотрены разные взгляды языковедов на понятие термина «префикс», начиная с XV в. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 23

52
и до средины ХХ в., описано, как происходило выделение категории приставки из рамок предлогов, как
называли приставки в разное время и разные грамматисты.
Ключевые слова: префикс, приставка, предлог.

The paper is devoted to the detailed consideration and investigation of the origin of word-formation
terminology. Various views of linguists concerning the concept of the term «prefix», from 15th century to the middle of
20th century, are examined, it is described how the separation of the prefix category from the preposition frameworks
occurred as well as how prefixes were called at different times by various grammarians.
Keywords: prefix, preposition.
Надійшла до редакції 17 вересня 2010 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.