Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Мирослава Венгринюк — ТИПОЛОГІЯ ВНУТРІШНЬОГО АДРЕСАТА У ПРОЗОВОМУ ТЕКСТІ

Проаналізовано різноаспектні підходи до вивчення питання «типологія адресата в художньому
тексті»; виокремлено типи внутрішнього адресата у прозовому тексті: внутрішній адресат,
актуалізований у наративі, та внутрішній адресат, актуалізований в інтеракційних частинах прозового
тексту; детально розглянуто типи внутрішнього адресата, представленого в наративних сегментах
прозового тексту.
© Венгринюк М.І., 2011 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 23

128
Ключові слова: зовнішній адресат, внутрішній адресат, типологія внутрішнього адресата, наратив,
комунікативний акт.

У сучасному мовознавстві вчені виділяють два основних типи адресата в художньому тексті:
зовнішній (читач) та внутрішній (персонаж, до якого спрямоване мовлення іншого персонажа). Встановлення
типології внутрішнього адресата – актуальна, багатоаспектна проблема, тісно пов‘язана, на нашу думку, із
необхідністю врахування неоднорідності комунікативної організації різних типів художніх текстів, відмінних
за родовими особливостями (епічних, ліричних, драматургійних ).
Зауважимо: у лінгвістиці розгляд таксономії внутрішнього адресата здійснювався фрагментарно. Так,
мовознавці, зосереджуючи свою увагу лише на окремих аспектах проблеми, пов‘язаної із встановленням
типології внутрішнього адресата, вивчали його односторонньо:
– тільки у поетичній площині [Безкровна 1998];
– як об‘єкт оцінки [Федотова 1987];
– у контексті аналізу когнітивних моделей поетичних і прозових текстів [Бутакова 2001];
Відсутність комплексного розгляду внутрішнього адресата, неврахування специфіки його актуалізації
у різних типах художніх текстів призвело до виникнення у мовознавстві окремих лакун, однією з яких є
встановлення типології внутрішнього адресата у прозі.
Мета статті – розглянути типи внутрішнього адресата, закодованого в структурі прозового тексту.
Поставлена мета передбачає розв‘язання таких завдань:
1) розкрити різноаспектні підходи до вивчення питання «типологія адресата в художньому тесті»
2) проаналізувати типи внутрішнього адресата, представленого в прозовому тексті, зокрема в його
наративній частині.
Вперше встановлення таксономії адресата здійснено Г. Г. Почепцовим, однак предметом розгляду
дослідника був не художній текст. На основі аналізу комунікативних взаємодій вчений виділив такі типи
адресата:
– власне адресат;
– квазіадресат;
– адресат-ретранслятор;
– непрямий адресат;
– співадресат
Так, на думку Г. Г. Почепцова, власне адресат – це ―особа або група осіб, якій/яким адресоване
висловлювання, що йде від мовця‖ [Почепцов 1986: 11], квазіадресат – псевдоспіврозмовник, нездатний до
рецепції та інтерпретації повідомлення (насамперед неістота). Адресат-ретранслятор виступає проміжною
ланкою між кодувальником і особою, якій призначене повідомлення. Комунікативне завдання ретрансляції,
на думку дослідника, полягає у передачі інформації через посередника в умовах, коли безпосередня
інтеракція неможлива (дистантність співрозмовника або соціальна неприйнятність і недоцільність
спілкування із ним)[Почепцов 1986]. Непрямий адресат – це слухач, на якого ілокутивна мета адресанта
спрямована імпліцитно. Співадресатам ―притаманний у комунікативному плані тотожний статус‖ [Почепцов
1986: 16], бо вони є об‘єктами однієї спільної інтенції кодувальника.
Із проблемою встановлення таксономії того, кому адресується повідомлення, тісно пов‘язане
дослідження А. А. Холодовича ―Про типологію мовлення‖ [Холодович 1979]. На основі вивчення
особливостей взаємодії адресанта і адресата вчений делімітує п‘ять ознак ідентифікації комунікативного
акту: засіб вираження, комунікативність, орієнтованість, квантифікативність, контактність. Важливим у
вказаному дослідженні є ґрунтовний аналіз репрезентацій адресата, який може бути присутнім, відсутнім;
безпосереднім, опосередкованим; контактним, дистантним; актуалізуватися у монолозі чи діалозі; різнитися
кількістю [Холодович 1979].
Вперше детальну типологію внутрішнього адресата на матеріалі художнього тексту (поетичного)
здійснила І. О. Безкровна [Безкровна 1998]. Дослідниця виділила такі види адресата: адресат, тотожний
адресантові; безпосередній адресат; метонімічний адресат; зовнішній адресат на позиції внутрішнього.
Проблема встановлення типології того, кому адресується повідомлення, частково розглядалась у
результаті вивчення комунікативно-функціональних і семантичних особливостей речень оцінного типу у
сучасній англійській мові [Федотова 1987].Так, О. І. Федотова, досліджуючи адресата, аналізує такі його
маніфестації: експліцитний (прямий, непрямий), імпліцитний (включений, виключений, включений
непрямий).
Однак з огляду на особливості прозового тексту, що характеризується наявністю оповідної частини й
інтеракційної, вирізняється тяжінням до комунікації в системі ―Я – ВІН‖[Лотман 1996], проектує
ускладнення внутрішньої комунікативної структури (оповідач – читач, персонаж – читач, персонаж –
персонаж) [Гришина 1988: 91], відзначається підпорядкованістю діалогу авторській оповіді [Зоненашвили
1980], класифікація внутрішнього адресата у вказаному типі тексту вимагає окремого розгляду.
В основу дослідження таксономії внутрішнього адресата ми кладемо типології адресатів
Г. Г. Почепцова та І. О. Безкровної, доповнюючи їх. Розділ ІІ. ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТЕКСТУ, ДИСКУРСОЛОГІЇ, ДИСКУРС-АНАЛІЗУ

129
Виділяємо такі типи внутрішнього адресата у прозовому тексті:
а) адресат, актуалізований у наративі;
б) адресат, актуалізований в інтеракційній частині.
На думку окремих дослідників, зокрема О. В. Падучевої, ―у наративі в його основному, описовому,
корпусі внутрішній адресат у нормі відсутній…‖ [Падучева 1996: 209]. Однак, як показують результати
дослідження, внутрішній адресат може актуалізуватися не лише у діалозі (полілозі, монолозі) прозового
тексту. Хоча внутрішній адресат, репрезентований у наративі, і відрізняється від того, кому адресоване
мовлення, в інтеракційних сегментах, все ж не можна констатувати факт відсутності актів адресації у так
званому описовому корпусі художньо-образної площини. Незважаючи на те, що оповідь завжди подається
крізь призму гомо-або гетеродієгетичного наратора, у ній теж простежуються внутрішньоадресатні міти. Так,
репрезентація внутрішнього адресата у наративі уможливлюється внаслідок:
– повного розщеплення суб‘єкта нарації на оповідача і персонажа чи розповідача і персонажа.
Наприклад:
Коли він необережно запитав її: будемо спати? Вона перелякано замотала головою, а потім почала
перестелятися на верхній полиці [Кононенко 2001: 27].
– внаслідок неповного розщеплення суб‘єкта нарації на оповідача і персонажа. Наприклад:
Мирон розуміюче захитав головою:авжеж, дружина вимагає від свого професора дотримуватися
настанов лікаря. Але, любий докторе, педантичний нагляд Вашої жінки завдає хворому серцю куди більше
шкоди, як кілька грамів кофеїну та коньяку [Криштопа 2002: 29].
– внаслідок злиття суб‘єкта нарації (оповідача і персонажа, розповідача і персонажа). Наприклад:
Пономаренко довго не торочив, а сказав, що “буде найдоцільніше, коли приступимо до конкретних
дій” [Загребельний 1987: 128].
На рівні лінгвістичного зрізу названі три типи вияву внутрішнього адресата ретранслюються через
пряму мову (у першому випадку), невласне пряму мову (у другому випадку), непряму мову (в останньому
прикладі). Відносно найтісніший з усіх представлених зв‘язок оповідача і персонажа (у третьому сегменті) не
нівелює, на нашу думку, внутрішньоадресатну маніфестацію. Ми підтримуємо погляд С. М. Мезеніна, який
вважає: ―Непряме мовлення являє собою синтаксичну форму приєднання мовлення персонажа до мовлення
автора. Злиття при цьому відбувається лише у плані вираження: ―роль‖ (тобто зміст висловлювання) автора, з
одного боку, і ―роль‖ персонажа, з іншого, залишаються чітко розділеними‖ [Мезенин 1990: 104].
Внутрішнього адресата, актуалізованого у наративі, на нашу думку, слід означити як ―умовний‖,
оскільки в оповідній частині тексту він не має реактивного потенціалу. Однак у сучасній прозі, яка тяжіє до
посилення діалогу, різкого падіння авторського коментаря [Лагутин 1991], освоює нові форми художнього
відображення об‘єктивної дійсності, ламає стереотипи читача [Ильин 1989], чітко простежується тенденція
до актуалізації внутрішнього адресата в оказіональній позиції. Так, внаслідок розщеплення суб‘єкта нарації
на оповідача/розповідача, персонажа-адресанта та персонажа-адресата створюється ефект інтеракції.
Порівняймо:
Батьки Волина сміялися і було навіть лаяли стару: ―Що ти таке кажеш, бабо ? Дивись, ще
наврочиш !‖ Баба відказувала: ―Я віщую лиш те, що зірки пророчать, що написано у книзі життя !..‖
[Покальчук 2002: 6].
Представлений ―діалог‖ можна вважати проміжною ланкою між оповідною і неоповідною частинами
прозового тексту. Однак, якщо інтеракційні сегменти у позанаративному просторі зберігають ілюзію
реальності, ―відірваності‖ від наратора, самостійності щодо того, хто веде розповідь/оповідь, то вказаний
відрізок тексту репрезентує відносно тісний зв‘язок із суб‘єктом нарації.
Розглянемо ще:
Навпроти Ференца поставила свої тарілки методистка у сірому лапсердачку й побажала
фотографові смачного. Ференц чемно побажав навзаєм і подивився на неї [Єшкілєв 2002: 6].
За допомогою паралінгвістичного (графічного) актуалізатора у сегменті створюється ілюзія діалогу,
внаслідок чого внутрішний адресат репрезентується в оказіональній, невластивій для наративу позиції. Ефект
кодування і декодування, креатизований автором, у постмодерному дискурсі є одним із засобів
представлення ―підтримки процесу комунікації‖ [Ильин 1989: 206].
Однак включеним у структуру оповідного тексту може бути не лише формальний внутрішній адресат
(персонаж), але й зовнішній адресат (читач).
Зовнішній адресат на позиції внутрішнього вже був об‘єктом розгляду у лінгвістиці, проте
досліджувався виключно на матеріалі аналізу текстів поезії [Безкровна 1998]. У прозовому тексті, на нашу
думку, можна виділити такі репрезентації вказаного адресата:
а) зовнішній адресат на позиції внутрішнього з повним виділенням референтної ознаки.
Наприклад:
Любий мій читачу, це ж Карків щоденник (для того: розкрити природу типа), і тільки зрідка
проривався я [Хвильовий 1990: 154].
До вказаної групи адресатів належать усі читачі, незалежно від їх персонально-ідентифікаційних
характеристик; ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 23

130
б) зовнішній адресат на позиції внутрішнього з частковим виділенням референтної ознаки.
Наприклад:
Записуйте, невігласи. Життя людині дається один раз, і прожити його треба так, аби не зіпсувати
майбутнє одним-єдиним сніданком [Винничук 2003: 62].
До цієї групи аналізованого внутрішнього антропоцентра входять не усі читачі, а тільки ті, що певним
чином марковані наратором. У наведеному прикладі – невігласи.
Аналіз комунікативної організації наративу дає підстави виділити ще один тип внутрішньої адресації.
Так, в оповідній частині прозового тексту актуалізується й узагальнено-особовий адресат. Наприклад:
Тепер він міг знати напевне, чого від нього хочуть, і несподівано для себе теж став відвертішим з
нею – немов спрацював якийсь неписаний закон взаємності стосунків: що б ти не робив, воно повернеться до
тебе, не обов‘язково так, як очікуєш, але повернеться [Криштопа 2002: 41].
Делімітація вказаного типу адресата, детермінована виділенням у сучасному мовознавстві так званого
узагальнено-особового використання 2-ої особи [Винокур 1990: 124], у семантику якої, на думку
О. В. Падучевої, входить компонент ―я хочу, щоб ти став на моє місце і уявив собі, що все, що я говорю про
себе, відбувається начебто з тобою‖ [Падучева 1996: 212].
У представленому сегменті аналізоване ―ти‖ вміщує вказівку і на внутрішнього автоадресата
(персонажа) і маркує ―вихід‖ на зовнішнього адресата (читача). Порівняймо ще:
Та настає в житті людини час, коли вона замислюється й над речами, здавалося, найпростішими, і
ось уже ти питаєш себе, чому ти Іван або Петро, і щоб це мало означати,і шукаєш у минулому своїх
славних попередників, чи то щоб прилучитися до них якимось чином, а чи для здивування або й для жалю
[Загребельний 1987: 77].
Узагальнено-особовий адресат синкретизує внутрішню і зовнішню адресацію через специфічну форму
використання 2-ої особи, яка репрезентує персонажа і читача в одному художньо-текстовому континуумі.
Таким чином, у наративі виділяємо такі типи внутрішнього адресата:
– формальний внутрішній адресат, активізація якого у прозі зумовлена повним або неповним
―розщепленням‖ суб‘єкта нарації на оповідача/розповідача та персонажа-комуніканта; злиттям суб‘єкта
нарації (оповідача/розповідача) із персонажем-комунікантом;
– оказіональний внутрішній адресат (включений в умовну інтеракцію) – репрезентується у тексті
внаслідок структурно-семантичного поділу суб‘єкта нарації на оповідача/розповідача, персонажа-адресанта
та персонажа-адресата;
– зовнішній адресат на позиції внутрішнього з повним або частковим виділенням референтної ознаки
(адресат-читач проектується у художньому тексті як образ внутрішнього адресата);
– узагальнено – особовий адресат, що синкретизує зовнішню і внутрішню адресацію через специфічну
(узагальнено-особову) форму використання 2-ої особи.
Незважаючи на маркери внутрішньоадресатної актуалізації у наративі, специфічною сферою
«побутування» внутрішнього адресата є інтеракційні сегменти художнього тексту, які найповнішою мірою
дозволяють розкрити природу адресата і встановити його типологію. У міжперсональних інтеракціях
ререзентується реактивний, інтерпретаційний, креативний потенціал внутрішнього адресата. Внутрішній
адресат у діалозі, полілозі функціонує насамперед як детермінант мовленнєвих дій адресанта. Через те
перспективою подальших досліджень є встановлення типології внутрішнього адресата в інтеракційних
сегментах прозового тексту.

Література
Безкровна 1998: Безкровна, І.О. Поетичний текст як комунікативний акт: типи адресатів [Текст] /
І. О. Безкровна // Мовознавство. – № 4–5. – 1998. – С. 67–72.
Бутакова 2001: Бутакова, Л.О. Авторское сознание в поэзии и прозе: когнитивное моделирование
[Текст] / Л. О. Бутакова. – Барнаул : Изд-во Алтайского ун-та, 2001.–283с.
Винничук 2003: Винничук, Ю. Груші в тісті [Текст] / Ю. Винничук // Четвер. – 2003. – № 17.– С. 60-64.
Винокур 1990: Винокур, Г.О. Филологические исследования. Лингвистика и поэтика [Текст] /
Г. О. Винокур. – М. : Наука, 1990. – 452с.
Гришина 1988: Гришина, О. Н. Уровни коммуникации и информационная структура высказывания
[Текст] / О. Н. Гришина // Коммуникативные единицы языка и принципы их описания: сб. статей МГПИИЯ
им. М. Тореза. – М., 1988. – Вып. 312. – С. 39–49.
Єшкілєв 2002: Єшкілєв, В. Візантійська фотографія. Проза [Текст] / В. Єшкілєв. – Львів : Сполом,
2002. – 128 с.
Загребельний 1987: Загребельний, П. Неймовірні оповідання: оповідання, повість [Текст] /
П. Загребельний. – К. : Рад. письменник, 1987. – 367с.
Зоненашвили 1980: Зоненашвили, Д.С. Диалог в драме и диалог в прозе [Текст]: автореф. дис… канд.
филол. наук: 10.02.04 / Д. С. Зоненашвили. – М., 1980. – 20с.
Ильин 1989: Ильин, И. П. Проблема речевой коммуникации в современном романе [Текст] /
И. П. Ильин // Проблемы эффективности речевой коммуникации. – М. : Акад. наук СССР, 1989. – С. 187–208. Розділ ІІ. ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТЕКСТУ, ДИСКУРСОЛОГІЇ, ДИСКУРС-АНАЛІЗУ

131
Кононенко 2001: Кононенко, Є. Імітація: роман [Текст] / Є. Кононенко. – Львів : Кальварія, 2001. –
188с.
Криштопа 2002: Криштопа О. Мистецтво склеювати черепки [Текст] / О. Криштопа. – Івано-
Франківськ: Лілея – НВ, 2002. – 72с.
Лагутин 1991: Лагутин, В. И. Проблемы анализа художественного диалога (к прагмалингвистической
теории драмы) [Текст] / В. И. Лагутин. – Кишинев : Штиинца, 1991. – 98с.
Лотман 1996: Лотман, Ю.М. Автокоммуникация: «я» и «другой» как адресаты [Текст] / Ю. М. Лотман
// Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров. Человек-текст-семиосфера – история. – М.: «Языки русской
культуры», 1996. – С. 23–45.
Мезенин 1990: Мезенин, С. М. Коммуникативный акт в художественной прозе [Текст] /
М. М. Мезенин // Коммуникативные аспекты значения : межвуз. сб. научных трудов. – Волгоград : Изд-во
Волгогр. ун-та, 1990. – С. 99–107.
Падучева 1996: Падучева, Е. В. Семантические исследования (Семантика времени и вида в русском
языке; Семантика нарратива) [Текст] / Е. В. Падучева. – М. : «Языки русской культуры», 1996. – 464с.
Покальчук 2002: Покальчук, Ю. Озерний вітер : повісті та оповідання [Текст] / Ю. Покальчук. – Івано-
Франківськ : Лілея – НВ, 2002. – 232с.
Почепцов 1986: Почепцов, Г. Г. О коммуникативной типологии адресата [Текст] / Г. Г. Почепцов //
Речевые акты в лингвистике и методике. – Пятигорск : Пятигорск. гос. пед. институт иностр. языков, 1986. –
С. 10–17.
Федотова 1987: Федотова, Е. И. Коммуникативно-функциональные и семантические особенности
предложений оценочного типа в современном английском языке (объект оценки – адресат) [Текст]:
автореферат дис… канд. филол. наук: 10.02.04 / Е. И. Федотова. – К., 1987. – 24с.
Хвильовий 1990: Хвильовий, М. Твори в 2-х томах [Текст] / М. Хвильовий. – К. : Дніпро, 1990. – Т.1. –
925с.
Холодович 1979: Холодович, А. А. О типологии речи [Текст] / А. А. Холодович // Холодович А. А.
Проблемы грамматической теории. – Л. : Наука, 1979. – С. 269–276.

Проанализированы разноаспектные подходы к изучению вопроса «типология адресата в
художественном тексте»; выделены типы внутреннего адресата в прозаическом тексте: внутренний
адресат, актуализированный в наративе, и внутренний адресат, актуализированный в интеракционных
сегментах прозаического текста; основательно рассмотрены типы внутреннего адресата,
представленного в наративных сегментах прозаического текста.
Ключевые слова: внешний адресат, внутренний адресат, типология внутреннего адресата, наратив,
коммуникативный акт.

Various approaches to learning the typology of the inner addressee in literary text are analysed; the types of
the inner addressee in prose text such as an inner addressee which is actualized in a narrative and an inner
addressee in interactive segments of prose texts are distinguished; the types of the inner addressee in narrative
segment of literary text are described in detail.
Keywords: external addressee, inner addressee, typology of inner addressee, narrative, communicative act.
Надійшла до редакції 17 вересня 2010 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.