Загнітко А. П. Український синтаксис: навчально-практичний комплекс. Хрестоматія.

V.З НОВІ ЯВИЩА В СИНТАКСИСІ

загрузка...

План
1. Сегментація: основні підходи до аналізу.
2. Парцеляція та приєднання: спільне та відмінне.
3. Називний теми.
4. Лексичний повтор із синтаксичним поширенням
Рекомендована література
а) основна
1. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія.
— Донецьк: ДонНУ, 2001. — 662 с.
2. Акимова Г.Н. Новое в синтаксисе современного русского язьїка. — М.:
Вьісш.шк., 1990.-168 с.
б) додаткова
1. Гуц Л.М. Синтаксична синоніміка як один із засобів мовної експресії // Укр.
мова і літ. в шк. — 1973. -№ 6. -С.35 -41.
2. Галкина-Федорук Е.М. Об зкспрессивности и змоциональности в язьіке //
Сборник статей по язьїкознанию. — М.: Изд-во АН СССР, 1958. — СІ 19 — 132.
Завдання І.
У наведеному тексті виявити вставлені конструкції, з’ясувати ступінь
вставлепості.
Леді й джентельмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малюється на ваших
обличчях, ви вже проставили подумки діагноз, кеуеге р8усЬо1о§іса1 ргоЬІетз* з обох
сторін — націонал-мазохістка (хоча з таким діагнозом ви, напевно, не знайомі…) й
аутичний маньяк (тут простіше, бо, крім суто комунікативних негараздів,
неконтактності отої, чи як воно там зветься, можна б випімнути й дрібніші, клінічно
промовистіші симптоми — приміром, його повну неспроможність бодай на мить
вдержати в голові телефонний номер перш ніж записати, і особливо характерне,
дивно курлапе письмо — несподівані пропуски літер, а то враз посеред речення слово
з великої, або заблукале з сусідніх абеток «з» чи «}», мовби на те, щоб рядок краще
стулявся графічно, — нехороші речі, тривожні, а коли ще згадати оті його підозрілі
мігрені, од яких, хваливсь, непритомнів, бувало, то й геть кепська картина
складається), що ж тут заперечиш, це гарне, похапне слівце — ргоЬІетв, воно означує і
математичну задачку, і рак грудей, і втрату любові, в кожному випадку десь завше
існує хтось, спроможний зарадити, професор, лікар, психоаналітик, — якщо, звичайно
маєте чим заплатити, а якщо не маєте, то вже якось поувихайтеся, нашкребіть по
засіках борошенця, нічого не вдієш, життя — штука коштовна: оно Розі, Маркова
дружина, сьомий рік поспіль вчащає до психоаналітика, два сеанси на тиждень, чого
сердега Марк, кроткий гладкий школяр побільшеного формату, не бувши навіть
повним професором, оплатити, звісно, негоден, так що від часу до часу,
кількамісячними нападами, Розі — сорокарічна дівчинка, мати дорослої дочки, і така
ж маленька, худенька, як горобчик (крутозадий горобчик із відьмацьки зрослими на
переніссі бровами), незмінно чи то перестуджена, чи перегріта на сонці, чи
принаймні перевтомлена (рука на чолі, як у колгоспної жниці, зібгана мокра грудочка
«Клінексу» коло носа) змушена підшукувати собі якусь працю, і знаходить, і щось
Розділ III. Зміст аудиторної та самостійної роботи
ТМ4 робить місяць, і два, або навіть три, — і все на те, аби мати змогу й далі двічі на
Тиждень лягати на ту саму канапку й оповідати комусь, хто її слухає. Яка вона
нещаслива, — на шостий рік вони з Марком перестали трахатися, і це очевидне
зрушення: тепер обоє скрегочуть зубами од абсистенції, сварки спалахують з
голодним тріском, як добре підсушений хмиз, на кожний словесний доторк, і, схоже,
доведеться збільшити число сеансів: ргоЬІетв є ргоЬІетя, і суспільство велить їх
розв’язувати, згідно з чотирма арифметичними діями: дано А, дано В, їх можна
додавати, множити, ділити, переставляти місцями, і все то в надії добути якусь третю
величину. Всепоглинаюче заняття! — десь у кінці задачника міститься відповідь,
набрана петитом, маймо терпець, коли-небудь нам її покажуть (О. Забужко).
Завдання II.
Визначте структурні і семантичні особливості вставлених конструкцій у
наведених текстах і встановіть тип вставленої конструкції за логічним,
функціональїіо-семантичпим критеріями.
Моєї мови не жахайтесь (Бо нею управля Зевес) і зараз з військом одправляйтесь
Брать город… (І. Котляревський) — … з Дніпра повиринали малії діти, сміючись.
«Ходімо грітись! — закричали, — Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь; 3 осоки коси, бо
дівчата) (Т. Шевченко). Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як
засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала (Я себе ловлю, що до
сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує
ГОВариства людей?) (М. Коцюбинський). Звідкись згори, як зі стелі, хтось начеб
гукнув мені в вуха (може, то був голос самої долі!): плюгавче й заздріснику, перед
тобою відхилилася завіса любові, радій, що це побачив (Б. Харчук). Може, саме тому
поет не боїться бути самотнім наодинці зі світом (і читачем), що цей світ для нього
єдиний і неповторний… (Н. Білаш). І, мабуть, пізніше цю формулу життя добре
усвідомлять малюки, котрі поки що неохоче слухають правду з вуст сивого дідуся (а
це ж і є казка без кінця!), що не може не пам’ятати: «Вибух. Дорога. Вітер. Сльози.
Жінки. Війна…» (О. Логвиненко). Готую зараз до друку книжку, якій віддав усі своє
творче життя (тобто, це має бути своєрідне вибране, яке б вмістило кращі з
написаних віршів) (М. Петренко). І смеркалося, а в Чигирині, Як у домовині. Сумно-
сумно. (Отак було По всій Україні Проти ночі Маковія, Як ножі святили)
(Т. Шевченко). … А з Чигирина й з Батурина в тумані (Козацьке сонце тільки
виплива) два гетьмани виходять мертві й п’яні, І кожен довго плаче і співа
(Є. Маланюк). То я йому — галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в
руки — їж, Карпе! (Гр. Тютюнник). Зараз ви можете будь-коли приїхати у військову
частину, де служить ваш син (а служить він тепер дома, в Україні, часто в своїй
області, а то й районі), провідати його, поговорити (Літературна Україна. — 1996. —
15.02). Марія уважно подивилася на сина і відчула щось непевне в його поведінці
(Вона як мати часто передбачала зміни в його настрої, але сьогодні щось трапилось
інше, бо перед нею стояла наче зовсім чужа людина) (А. Яна). Учені досить швидко
прийшли до висновку про необхідність синтезу віднайдених речовин (Такий синтез
водночас слід було проводити в абсолютно нових лабораторних умовах, які тільки-
тільки починали опрацьовуватись і на сьогодні не давали якогось відчутного
результату) (Україна молода. — 2991. — 14 квітня). Поводяться невимушено, розкуто:
жартують (хоч того ранку було їм не до жартів), сміються й перемовляються)
(Сизоненко О. «І це був сум, і це була краса…» // Літературна Україна. — 2001. — 26
квітня. — С. 4). І знову перед очима постала постать матері такої рідної і близької
89
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНИЙ АСПЕКТ
(такою він пам’ятав ще з дитинства, і її з’ява збурювала у ньому щось нове, що часто
дозволяло уникати на роботі несподіваних кроків) (А. Яна). Вони відзначали, що за
зовнішніми структурами (які включають не лише питання ідеології, а й взагалі сферу
соціальних викладок, програм тощо і, зокрема, умовності, а саме — літературні
умовності романтизму) існують значно важливіші глибинні структури (Г. Грабович).
Якщо визначити модель відносин в оповідних творах (відкриту й очевидну в
ліричних та «політичних» поезіях), то стає зрозумілим, що така маргінальність
притаманна для кожного кроку людського життя (Г. Грабович). У вірші «Якби тобі
довелося…» поет з самого початку показує селянського юнака, що вбиває пана за те,
що той намагається зґвалтувати сільську дівчину (ситуація, аналогічна тій, що
знаходимо у «Варнаку», «Буває, в неволі іноді згадаю…» і, в поширеному вигляді, у
«Гайдамаках»), як «святого» месника, а його заслання в Сибір — як форму мучеництва
(Г. Грабович). Брехт тут достачає особливо вдячний матеріал — не лише власне-
художніми, а, ще більше, теоретичними текстами, в яких охоче, розлого й
багатослівно рефлектує над своїм методом (1ЧВ: цей останній термін упроваджено в
обіг марксистською естетикою — на місце «напрямку» чи, скажімо, «стилю»: соціальні
теорії також по-фройдівському «прохоплюються» про свої істинні наміри отакими
термінологічними обмовками, і за названою — «метод» замість «стилю» — легко
прочитується принципово антиромантичне, раціоналістичне розуміння мистецтва як
галузі індивідуального виробництва зі своє специфічною технологією, «ноу-хау»,
котрим треба тільки поправно оволодіти, щоб законно й підставно здобути
кваліфікацію — я замалим не сказала «диплом» — «інженера людських душ»)
(О. Забужко). Події розгорталися навдивовижу швидко: розвінчували ще вчора
поціновувані авторитети (нині їх уже ніхто навіть не згадував), заперечували будь-
яку вартість протижотого, більше того — навіть відкритого (О. Забужко). Марія
стояла стривожена (ця тривожність йшла звідкись зсередини і була вона якась
дітклива, незрозуміла, якось душа боліла) (А. Яна). Поема «Катерина» Т. Шевченка
(її розгляд мотивований не тільки особливостями стилістики, але й образною
системою) належить до тих творів, через призму яких можна розглядати долю не
тільки жінки, але й усієї України (М. Шевченко). Заспокоївшись, було, на тому, що
тоталітаризм убиває літературу асі аейпіііоп, силою тої простої обставини, що
перекриває на всіх рівнях, канали для незалежного індивідуального помислу, і що,
відтак, залишена нам у спадок чисельно величезна література (чи «паралітература»)
30-50-х років є немовби, послуговуючись перифразом із Орвелла, бібліотекою «не
книжок», тобто книжок, які, хоч фізично й існують, але в читацькій свідомості, на
правах духовної реальності не існували ніколи, ми воліємо, власного душевного
спокою ради, заплющувати очі на той дражливий (і на позір непоясненний!) факт, що
деяким літературним явищам — не тільки поодиноким творам, і не тільки поодиноким
авторам, а радше повному різновидові авторів — таки вдалося «проскочити» крізь хай
щільне сито естетико-ідеологічної «докси» соцреалізму без видимої шкоди для
мистецької вартости їхніх творів (дарма що свого часу Ч. Мілош, у тих розділах
«Поневоленого розуму», де проаналізовано чотири письменницькі долі й відповідно
чотири типи мистецького сам поневолення, з відчайдушністю гравця-ризикатна
поривався довести якраз протилежне) (О. Забужко). Сьогодні ні для кого не дивина,
що професія фітодизайнера (спеціаліст у галузі облаштування ландшафту) набуває
все більшої популярності (Голос України. — 2001. — 12 вересня). Комунікативна
структура речення (організація речення з урахуванням підпорядкування його частин
90
Розділ III. Зміст аудиторної та самостійної роботи
ситуативно-комунікативним завданням) певною мірою співвіднесена з формально-
граматичною і семантико-синтаксичною його будовою (І. Вихованець). Українська
ментальність (поняття з’явилося в активі на початку 80-х років) включає не тільки
тип мислення, але й увесь комплекс національно-світоглядних орієнтацій (А. Яна).
Поширення прецедентних імен в семантично неелементарних простих реченнях
значною мірою співвіднесене із стильовою диференціацією і стильовим закріпленням
речень: в науковому стилі набули активізації речення з прецедентними іменами в
суб’єктній позиції (37,5 % від загального числа), а в публіцистичному вони можуть
займати поряд із суб’єктною й об’єктну позицію (33 % і 12,4 % відповідно)
(Т. Мачай). В той час, як душа поета тяжіє до сфери сакрального, писання філософів
та учених, яких поет зневажливо прирівнює до «куцого німця узлуватого» («І
мертвим, і живим…»), належать до сфери чужого й профанного (Г. Грабович). Брехт
може слугувати тут за модельний взірець — порівняно з Маяковським чи навіть
Ґалчинським (не кажучи вже про Кочергу) він просто щасливчик, ніби самим
провидінням призначений на свою роль у драмі великого гріхопадіння світової
літератури 20-го століття (О. Забужко). «Дивна війна», яка відбувається в Україні, є
наслідком того, що — визнаємо ми це чи ні — у нас не була здійснена українська
«оксамитова революція», що певним чином ще існує «УРСР» та «СРСР» (День. —
2001. — 19 січня. — С. 21). Випадок кохається з Долею — і все взаємно, гармонійно
(алгеброю не перевіриш), хоча й фрагментарно, бо екзистенція загалом
фрагментарна. Отож (І. Павлюк. Олюднення горизонту // Літературна Україна. —
2001. — 22 лютого. — С. 3). Поезія — це обіцянка визволення (ні в якому разі нехай не
думає читач, що всезагального): вона дарує людині надію, що життя «в принципі»,
засадничо може бути опановане — хай не цілком, хай би лише в своїх най значущіших
хвилинних проблисках (звісно, це також ілюзія, адже, хоч як ревно силкуємося
вполювати ті самоцвітні хвилини в словесний невід, здебільшого вони нам гаки
вислизають…) (О. Забужко). АЧ (актуальне членування) речення перебуває в полі
зору лінгвістів із самого початку XX століття (А. Яна). Слова, що прості і суворі (А
інші — негідні слова). Як їхні децизії скорі, Як величність того Різдва (О. Ольжич).
Завдання III.
У наведених реченнях визначте закономірності парцелювання, доведіть, що
перед вами парцеляти.
Як умру, то поховайте / Мене на могилі, / Серед степу широкого, / На Вкраїні
милій. // Щоб лани широкополі, / І Дніпро, і кручі / Було видно, було чути, / Як реве
ревучий (Т. Шевченко). Сусіда його хропів безпробудним сном, уживши
найшаленішого снодійного — кілька пляшок «оболонського» змішаних з «алко»;
провалений за межі буггя, він не чув, як друзяка розчинив вікно і також виліз, ставши
на межу.
Бо Нуся.
Бо Вадя:
«Нусю, той, оце. Словом…» (Б. Жолдак. Як один те, а другий інше).
Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме,
хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою
умиватиметься…
Щоб потім умерти… (Остап Вишня).
91
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНИИ АСПЕКТ
Суттєвим постає те, що сьогодні ми розв’язуємо питання майбутнього
входження України у Північний Альянс. Бо майбутні покоління оцінюватимуть нас
за наслідками такого входження (Українське слово. — 2002. — 16 вересня). Мода на
позичене слово іноді набуває смішних форм. Бо, наприклад, що означає єврокухня
чи євроодяг? (О. Сербенська, М. Волощак). Почну з анекдота. Вашого. Польського
(Є. Дудар). Почну з анекдота. Вашого. Польського. Який за владарювання
Владислава Гомулки побутував у Варшаві … (Є. Дудар). Одначе голод є голод. Та ще
тайговий, вовчий (І. Багряний).
Завдання IV.
Проаналізуйте наведений текст і визначте особливості обірваних речень,
парцельованих одиниць в їхній структурі, прокоментувавши статус парцелятів
щодо реченнсвих структур і встановивши їхнє функціональне навантаження.
Мороз і вітер, що вже третій день вигулювалися на європейських просторах,
увірвалися вночі й на терени України. А тут уже пустилися на цілого… Вони
товклися по дворі, як перепилі гості, то стогнучи і бормочучи щось нісенітне, то тихо
наспівуючи. Або починали горланити і гримати у двері та вікна, вимагаючи
продовження забави та по частунку… І все це під акомпанемент дикої, розгульної
метелиці, яку від душі шкварив невидимий оркестр під керуванням зими. Лежачи з
заплющеними очима, легко було вгадати, коли вступають у гру цимбали, а коли лиш
бубон піддає жару невгамовним танцюристам.
У хаті ж було студено і тихо. Так тихо, що, зваблена цією тишею, висунулася з
нірки мишача голівка, і чорні намистини очей сторожко розгледілися по кімнаті.
Особливо уважно приглядаючись до купи перин і кожухів на ліжку обабіч печі. Саме
звідти час од часу долинали покректування й сухий надсадний кашель. Але зараз
тиша була цілковита. Осміліла миша вифуркнула з нірки і подріботіла до ліжка,
знаючи, що лиш там ще можна знайти крихти їжі.
Вторуючи хуртовині, надворі завила, знявшись у небо, ракета хімічної тривоги,
хтось десь щось горланив… Село продовжувало відзначати прихід нового
тисячоліття, перший справжній сніг, планове вимкнення електроенергії,
подорожчання американської та усіх інших валют відносно національної, нестачу
товарного зерна… Одне слово, селяни раділи зимі. Тому, що в черговий раз,
незважаючи на все і всіх, зуміли дотягнути до неї і свят. Тому, що до весни їм не
треба зриватися з ліжка вдосвіта, раніше, ніж заграє гімн, що трохи відпочинуть від
роботи м’язи і розігнеться спина. Що в погребі є картопля й солені огірки, що
зароблена пшениця змелена на муку, що добре викисла розчина, що… Агій! Чи ж то
мало є причин для радощів? Особливо в українського селянина? От і гуляє село! Хоч
і холодно, хоч і без світла, хоча в борг…
Ну й нехай, мишці то байдуже. Але новий, геть несподіваний звук таки спинив її
на півдорозі. Вона не одразу й збагнула, що це зарипіли, відчиняючись, сінешні
двері.
Почувши, як у хату хтось увійшов, Богдан насилу вивільнив голову з-під кожуха
і ледь чутно прохрипів:
-Я тут…
Пара, вихопилася при цьому з рота, нараз закрила від очей двері, і він якийсь час
не міг зрозуміти, що то не пара, а просто до хати увійшов хтось запорошений снігом.
Принаймні так видавалося на перший погляд. Богдан мимохіть зробив спробу
підвестися і зручніше вмоститися, але лиш зі стогоном безсило випростався, часто
закліпав повіками, бажаючи ліпше роздивитися постать, що все ще мовчазно
92
Розділ III. Зміст аудиторної та самостійної роботи
бовваніла біля порога. А потім якось раптово, одним невловимим рухом опинилася
поруч і виявилася молодою незнайомою жінкою у весільній сукні.
«Хто ж це і піст вінчається» — устиг ще здивуватися хворий, а жінка вже
нахилилась над ним і, лагідно усміхаючись, прошепотіла:
— Час, Богдане… Час…
І тієї ж миті хворий з безжальною ясністю збагнув, що за гостя завітала до його
хати і що час справді настав. Але не хотілося. Попри всю підготовленість, попри
усвідомлення власної приреченості — як не хотілося!
-Вже?!
Жінка осудливо похитала головою.
— Кожного разу одне і те ж… проклинаєте своє життя на всі заставки,
скаржитеся, а прийду — бідкаєтеся, що завчасу. А чим нинішній день гірший за
завтрашній?
— Одним днем життя!
— Пфу! Мигне і не помітиш. А потім знову скиглитимеш… Що такого можна
встигнути за одну добу, чого до сьогодні не зробив? Учили ж вас — живіть так, наче
плануєте бути тут вічно, а померти можете завтра.
— Перше пам’ятав, а от далі… Суєта суєт, всячеська суєта і томління духу…
Попрощатися б хоч… Не шануємо ми за життя рідних своїх, гриземося, наче пси за
кістку, а потім — жалкуємо. Так нікому вже вислухати… Розумієш?
— Розумію. Але на те й дана вам воля вибору, аби ви самі несли свій хрест. І не
моя провина в тім, що замість полегшувати ношу, ви ще й каміння за пазуху
складається.
— То хоч молитву змовити дозволь? — нелюдським зусиллям хворий спромігся
витягнути з-за пазухи хрестика і безвольно приклав, як ударив, до пошерхлих уст.
— Вважаєш, що багато согрішив? — осудливо поцікавилася Смерть.
— Та ж не святий, живий чоловік… Свідомо кривди не чинив нікому, але й чужі
помисли виїце за власні не клав.
— Ну, молися… — погодилася. — Не перешкоджатиму. Але поквапся, чого вже
там… Хвилиною не надихаєшся. А якщо життя з глупоти власної чи пихи жадоби
змарнував, то за день-два, однак, не поправиш. Хоч би й даровані вони тобі були.
Сам маєш розуміти…
— Істинно так, — похилив голову хворий і звернувся помислами до того, перед
ким мав невдовзі постати з усім тягарем прожитих літ.
— Отче наш…
(О. Говда. Бо прийдуть до тебе // Нічний гість:
Збірник. — Львів: ЛА „Піраміда», 2001. — С. 161-162).
* * *
Завдання V.
Прочитайте увалено наведений уривок, визначте особливості нових явищ у
реченнсвих структур, розмежовуючи доцентрові і відцентрові тенденції у
формально-граматичному і семантико-синтаксичному аспектах. Простежте
співвідношення / неспіввідношення закономірностей актуального членування і
формально-граматичної будови речення.
Оцю рецензію я написав спеціально для журналу «Дніпро», членом редколегії
якого був. Одніс до редакції, коли вже розгорнувся шабаш на адресу роману
Загребельного, в надії, що там вистачить мужності надрукувати думку письменника,
93
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНИЙ АСПЕКТ
що не збігається з думкою прокурорського клану, який дружно став на захист «честі
мундира».
Рецензію мені повернули, і вона так і пролежала до цього часу ненадрукованою.
Та я не дуже гнівався на тогочасних працівників журналу «Дніпро». Де б вони
опинилися, коли б надрукували цю рецензію?
І нічого, крім правди
Писатиму трохи хаотично, а часом і безладно, як вся ота розбурханість думок,
що спалахувала в мені під час прочитання «Південного комфорту». Писатиму
безоглядно щиро, як безоглядно щире письмо в цьому романі.
Павло Заіребельний ніколи на гнався за легкістю викладу, за карколомність
сюжету. Бо легкість облітає, як пух під вітром серйозної критики, а сюжет, в який
баранячий ріг він не був би закручений, сам собою нічого не важить. Тож полишимо
оту легкість безжурну, ту сюжетність загострену авторам легковагомих
пригодницьких шкіців («Поденка — век короткий» — точніше, здається, не скажеш,
хоч стосується назва цієї прекрасної повісті зовсім іншого явища), полишимо такому
ж невибагливому, до примітиву доведеному споживачеві пригодницької лише
продукції — цій нещасній дитині зацивілізованої нашої епохи, та й звернемося до
прози серйозної, прози глибокої, яка, відколи й появилася на світ, намагається
відповісти на одне й те ж питання: людино, хто ти єси? Для чого з’явилася на цей
білий світ?
Павло Загребельний ніколи не може писати спокійно і розважливо, а тим більш
— помірковано. Він до нестями, до болю проймається тим, про що пише, він страждає
і мучиться, як страждають і мучаться всі герої його, а може, ще й більше, може, ще й
глибше; він ніколи не судить, як судять іноді, розсудливо й холодно, деякі
забронзовілі літературні боги, він спалює себе всього на безжальному вогнищі
творчості — до самоспустошення, до повного виснаження, і вся ота напруга
нелюдська, вся ота самовіддача шалена лишається потім на сторінках його книг, в
абзацах та реченнях, часто зовні хаотичних, невпорядкованих, як хаотичне й
невпорядковане, на перший погляд, життя, що нас обіймає, і читач обпікатиметься об
ті сторінки, пройматиметься тим же гнівом і тією ж любов’ю, йому так же
болітимуть всі проблеми, породжувані щоденно житгям і без яких життя взагалі не
можливе, — де тут уже спокій, де тут уже споживання бездумне, на м’якенькій канапі,
під абажуром модерним, де тут уже той душевний комфорт, що його, власне, й
покликаний руйнувати новий роман Павла Загребельного!
Загребельний уже брався писати роман чисто пригодницький («Добрий
диявол»), але нічого з того не вийшло. Бо він стільки вкладає — в події, у образи, в
авторські відступи — соціального заряду, що його б вистачило на добрий десяток
книжок; бо оті загальнолюдські проблеми так гарячково пульсують на сторінках його
творів, що читач забуває і про сюжет, і про найнеймовірніші пригоди; для нього
єдино цікавими, єдино хвилюючими стають оці вічні питання, які не втомлюється
ставити перед нами життя і на які кожен з нас змушений відповідати теж протягом
усіх своїх днів, — своїми вчинками, своєю поведінкою, своєю, зрештою, совістю. Тож
і новий роман Павла Загребельного, незважаючи на всі атрибути пригодницької
повісті (і слідчий — головний герой цього твору, і викриття злочинів, хай і не завжди
кримінальних), не є романом пригодницьким.
Але що ж тоді це? Роман — сатира? Роман — памфлет? Полишаю
літературознавцям визначити належність цього твору до того чи іншого жанру, бо
особисто для себе я вже визначив твердо: це — роман-біль. Біль за все, що не
розквітло з тих чи інших причин, за втрачені можливості, за приспані душі, за отого
94
Розділ III. Зміст аудиторної та самостійної роботи
хить-похить, гойдь-погодь хлопчика, який, обділений батьківською любов’ю та
ласкою, одинокий щодня вирушає київськими вулицями до дитячого садочка (одна з
найблискучіших знахідок письменника), навіть за тих, кого він таврує, з кого кепкує,
з кого готовий здерти міщанську їхню шкіру, але не знущається, жорстоко й холодно;
біль за всі наші помилки, навіть найменші, наші недогляди; біль за нашу іноді
черствість і байдужість, за нашу неуважність, хай до найнесуттєвішого,
найдрібнішого на перший погляд, бо дрібниць взагалі не існує, бо з дрібного часто-
густо виростає велике, як з макового зерняти проростає дивовижне й прекрасне
суцвіття.
Отже — роман-біль. Роман-заклик не проходити мимо, заклик не плакатний, які
нам так приїлись і які вже ні на кого не діють, а втілений в живих, повнокровних
героях, в їхні вчинки, в їхні роздуми й прагнення.
І тут перш за все треба згадати Твердохліба. Федора Федоровича Твердохліба,
слідчого прокуратури.
Серед загальновідомих літературних героїв, які завоювали читацькі симпатії,
появилась людина така несподівано щира, така цільна й чиста духовно, така
непохитно рішуча, коли йдеться про зло, і така дитинно ніжна й дитинно беззахисна,
коли йдеться про добро, така непристосована до службових драбин (в чисто
міщанському розумінні цього слова) й така спрагла до простих стосунків людських,
така некомфортна душевно, така непоступлива там, де міщанська ганчір’яна
культура непомітно засмоктує в себе, така глевкувата й неоковирна на перший
погляд, така по-селянському неповоротка й тугодумна (бо вріс же у землю, як
камінь!), така добра й чула, що цей Твердохліб віднині назавжди лишається з нами.
Федір Федорович. Федя Федькович.
Позитивний герой, герой нашого часу. Не взірець для пісногубої критики, не той
ідеальний герой, од якого нудить, не ікона, яку тільки й вішають на покуті, а живий,
повнокровний герой, яким може стати кожен із нас: на будь-якій посаді, хай навіть
найнепомітніший, бо не посади визначають лице людини, а той духовний неспокій,
те горіння, що вона його несу у собі.
Заради одного Твердохліба треба було писать цей роман.
А їх же, позитивних героїв, не так і мало в цій книзі. Як, до речі, і в житті. Вони
світять нам з кожного розділу, чи то пак — глави, так незвично найменованих:
«Прислівник», «Прикметник», «Дієслово»… Граматика стосунків людських,
морфологія душ.
И обертаються на житейських орбітах своїх не в безповітряному просторі.
Стикаються з добром і злом, і якщо добро захищають, то із злом боряться нещадно й
рішуче. І безкомпромісно. Разом із автором. Не даремно ж роман весь наповнений
авторськими відступами, що сприймаються нами як голос ще однієї дійової особи, і
ми не можемо не прислухатися до нього.
Весь свій гнів, весь свій сарказм, весь свій уїдливий дотеп спрямовує Павло
Загребельний супроти тих, хто не тільки несе на собі печать посередності, але
намагається все підігнати під оцю посередність. Хто міряє своїм сірим аршином все
наше життя і прагне від нього лише особистої вигоди.
Великий законознавець і не менший словоблуд, закамуфльований в тогу
вченого міщанин Андрій Ярославич Ольжич — Предславський.
Його донечка Мальвина, яблуко од яблуні, яка з нами всіма, з усім нашим світом
існує лише паралельно (а паралелі, як відомо, ніколи й ніде не стикаються: ні в часі,
ні в просторі), новітня хижачка з пережитками явно не дрібнобуржуазними. Не
даремно ж автор з таким сарказмом говорить про тих, хто всі наші негативні явища
95
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНИИ АСПЕКТ
списує на дрібнобуржуазні пережитки. Що, звісно, найлегше: питайте з проклятої
буржуазії, а не з нас.
Савочка Федоськович, він же й Феодосія Саввіна, якийсь дивовижний
бюрократичний гібрид, що давно втратив не тільки стать, а й подобу людську, — щось
раблеанське, щось до болю смішне, щось до відрази огидне в цьому опудалі. Та якби
ж тільки смішне! Якби ж тільки огидне! Згадаймо засторогу Володимира Ілліча
Леніна про бюрократію, яка може поглинути радянську владу. Не дарма ж автор так
часто й доречно цитує Леніна і Маркса.
Нечиталюк, оцей потирач рук, слизький, наче в’юн, чоловічок, здатний
підставити ніжку найближчому другові (та й чи є в нього друзі, в цього плюгавця, що
клянеться у дружбі першому стрічному?).
І ще, і ще, і ще…
Й блискучі, які поціляють несхибна, описи їхніх діянь.
«В понеділок у Савочки була нарада. Твердохліб подумав: для з’ясування, хто
коли йде в відпустку, щоб згодом усім усе перекапустити, попсувати, того затримати,
того відпустити передчасно, того не відкликати.
Як завжди, він не вгадав. Та й хто може розгадати Савочку?
Була вузько губа усмішка, дарована щедро кожному зосібно, було вузькооке
змовницьке підморгування так само всім і кожному зосібно, ні про які справи не
говорилося, бо справи — це рутина, а в Савочки — свобода, ініціатива, самодіяльність,
хоч і без самовольства і самоуправства.
— Значить так, — промовило начальство ласкаво, — з чого почнемо? Почнемо з
інформації для розгляди. До прокуратури пробився автор проектів, як порятувати
Венецію від затоплення, як випрямити Пізанську Башту, як вивести корову з овечою
вовною, як здобувати автомобіль без двигуна і як відкрити формулу вічного миру.
Нам він не поможе? Як, Нечиталюк?
— У нас складніше.
— Що на порядку деннім?
Об’єднання «Імпульс».
— Які пропозиції?
— Треба створити групи. Для одиниці тут — труба.
— Кого курівником?
Всі спектаклі тут ставились тільки одним режисером, режисера звали Савочка,
постановки завжди відзначалися бездоганністю.
Отже, за режисерським задумом Савочка мав запитувати про кандидатуру
керівника слідчої групи, а Нечиталюк — безрадно розводити руками: мовляв, це вже
діло не наше. За тим же задумом запитання слід було повторити, і воно повторилося:
Кого керівником?
Ще енергійніше розведення Нечиталюкових рук, тривала пауза, потрібна
начальству для мислення і прийняття рішення, тоді добродушне помлямкування губ і
ще добріший вияв верховної волі:
— Немає думок? Ну, ну… Можна було сподіватися… Можна, можна… А як у нас
товариш Твердохліб? Не завантажений?
— Вроді ні, — швиденько підіграв Нечиталюк.
— То, може, й благословимо? Як, товаришу Твердохліб?
— Старий, — нахилився до Твердохліба Нечиталюк, — вітаю і поздоровляю! Пішли
наші вгору!» < ... >
(А. Дімаров // Літературна Україна. — 12 грудня. — 2003 року).
96
Розділ III. Зміст аудиторної та самостійної роботи
Завдання VI.
Проаналізуйте наведені речення і встановіть закономірності і шляхи
контамінації.
Ми продовжували робити що хотіли і думати що хотіли (О. Слісаренко). Гості
обідали чим було (А. Яна). Садівникам — добрі саджанці і продуктивні промислові
сорти. У мокроступах — за імперською величчю (Українське слово. — 2002. — Ч. 24);
Зараз — Молдова (Українське слово. — 2002. — Ч. 23). Не забудь взяти в школу зошит,
бо тоді не матимеш в чому виконувати контрольну роботу. Пенсіонерам — пристойну
пенсію. Гірникам — зарплату вчасно. Я завжди знав Ольгу скромною і мовчазною
(І. Вільде); І померла в гризоті вона молодою, залишився назавжди без матері я
(Д. Павличко). Темнооким чудесним гостем я чекала тебе з доріг (Л. Костенко) (пор.:
Темнооким чудесним гостем я чекала тебе з доріг = *Я чекала тебе з доріг + *Була я
гостем + *Гість чудесний +* Гість мовчазний). Учні в класі зчинили такий галас, все
летіло вгору, ніхто навіть не звернув уваги на появу нового вчителя і всі
продовжували робити що хотіли (А. Яна). Справжнє щастя — це коли на пасіці
бджоли літають і мед носять. І коли ліс духмяніє (А. Яна). Перша ознака повного
краху підприємства — це коли люди йдуть з нього, навіть не отримавши зарплати
(Українське слово. — 2001. — Ч. 32); Криза сьогоднішньої влади в Україні — це коли
народ починає її боятися, але не усвідомлено, а на рівні підсвідомості (Голос
України. — 2001. — 16 листопада). Сьогодні все більше живемо за принципом «що
хочемо, те й робимо» (Голос України. — 2001. — 13 січня); А як повертається додому
хто хоче того, батько чи діти зі школи, здалеку почують і з веселим гавканням біжать
далеко в поле назустріч (С. Денисенко).
Завдання VII.
У наведених реченнях встановити наявність фразеологізованих утворень,
прокоментувати особливості їхніх моделей і вияви структурних схем.
Що маємо, те маємо. Як було, так було. Все нічого, але щось. — Життя як життя.
Коли й допечуть тобі до живого, а потім глянеш… твою ж таки роботу видно…
(О. Гончар).
Запитання для самоперевірки
1. Охарактеризуйте поняття сигментації.
2. Приєднувальні конструкції: еволюція поглядів.
3. Подайте типологію парцельованих структур.
4. Прокоментуйте поняття емоційності, експресивності, емотивності.
.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.