Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

6. АКТУАЛІЗАЦІЯ НА РІВНІ ТЕКСТУ

загрузка...
Основною функцією актуалізації на текстовому рівні є висування на передній план, посилення текстової категорії. Висуванню різною мірою підпорядковуються всі текстові категорії.

 

792


Синтаксис


Одним із найбільш насичених та актуалізаційно маркованих компо­нентів тексту є заголовок, який виконує різноманітні функції, висту­паючи складником різних категорій тексту.

Категорія інформативності виявляється в ономасіологічній, означу- вальній, номінативній функції заголовка, яку він виконує згідно з внутрішнім механізмом ономасіологічного процесу: називає об’єкт (текст) за однією з його ознак — темою.

Категорія модальності виявляється в заголовку експліцитно — че­рез використання емоційно-оцінних слів в їх прямих значеннях, пор.: «Із записок Холуя» (І. Сенченко) та ін. Категорія модальності постій­но наявна в усіх заголовках, але особливої актуалізації набуває в га­зетних жанрах: «Смерть поезії?» (В. Базилевський//Літературна Україна. — 1994. — 24 листопада); «Маятник рушив праворуч» (В. Яворівський, там само) таЛн.

Категорія завершеності знаходить своє вираження в делімітативній функції заголовка, який відокремлює один завершений текст від іншого. Особливо це яскраво видно у збірках оповідань, де одне оповідання від іншого відокремлене тільки заголовком.

Проміжні заголовки, які даються окремим розділам твору, актуалі­зують категорію членованості тексту, полегшують сприйняття твору й актуалізують певну структурну частину, вирізняючи її як підтему за­гальної будови.

загрузка...

Категорія проспекції у заголовку виявляється в тому, що своїм змістом заголовок спрямований у структуру тексту і водночас він про­гнозує наступний зміст, пор.: «Лебеді» (М. Драй-Хмара); «Київзлівого берега» (М. Зеров); «Журавлі» (Г. Журба) і т. ін.

Як основний актуалізатор текстового концепту заголовок являє со­бою динамічне утворення. Перервавши читання тексту на певному місці, ми перериваємо і формування концепту, і, відповідно, формування змісту заголовка.

Семантична специфіка заголовка полягає в тому, що в ньому одно­часно здійснюється і конкретизація, і генералізація значення, перше відбувається за рахунок прив’язування до певної ситуації, репрезенто­ваної в тексті, і відрізняється від звичайної контекстуальної реалі­зації значення тим, що відбувається, по-перше, з розривом між по­явою форми та її осмисленням і, по-друге, наступає не одночасно, не в одну мить, а поетапно.

Генералізація, що йде за конкретизацією, пов’язана із включенням у розшифровку заголовку множинності значущостей різних елементів художнього тексту, що і дає можливість заголовку стати знаком типо­вого, узагальнювального, знаком концепту.

У внутрішньотекстовій побудові суттєву функцію відіграє власне ім’я. У його межах воно виступає контекстуально наповненим. Остан­ня залежить від обсягу знань комунікантів про об’єкт, який нази­вається. Свого часу В. І. Никонов запропонував розрізняти три типи значень власних імен, які відображають діахронічне освоєння імені в суспільстві: доантропонімічне (етимологічне), антропонімічне (вказів­

 

РОЗЛІЛ XIX. Текст. Основні ОЛИНИШ тексту.

 

793

 

не), відантропонімічне, яке виражає суспільну оцінку носія імені, що й переноситься на власне ім’я.

Усі сучасні імена пройшли через перший етап розвитку. Для бага­тьох із них інколи непросто відновити їх власну внутрішню форму, а деякі легко співвідносяться з вихідним поняттям. У художніх тек­стах етимологічне значення широко виявляється у так званих промов­ляючих іменах, які за формою ідентичні іменникам, що позначають характеристику особи за певною ознакою.

Власне-антропонімічний етап — функціонування власного імені — відбувається у текстовій системі, підпорядковуючись загальним зако­нам внутрішньотекстової організації, являє собою власне-авторську інтерпретацію імені. Останнє може супроводжуватись навіть поєднан­ням графічного виокремлення з оцінним, пор.: у М. Хвильового персо­нажі мають імена Льольо, Фур’є (таким чином наголошується іронічна оцінка самого автора) та ін.

У художньому тексті складне поняття, асоціативне узагальнення може характеризуватись згорнутістю, що досягається відповідними ху­дожніми деталями, тлумачення яких й досі в лінгвістичній науці є неоднозначним. Інколи під поняття художньої деталі підводять синек­доху, оскільки саме остання часто виступає яскравим виразником асо­ціативного уміння автора через частину показати ціле. Такий підхід вимагає певної корекції, тому що художня деталь повинна тлумачи­тися як уміння автора через незначуще показати вагоме, суттєве, на­дати чомусь другорядному значущості, важливості в межах художньо­го тексту, аби воно поставало визначальним і самодостатнім при пізнанні концепту художнього твору. При цьому художня деталь подається ніби мимохідь і постає наче щось несуттєве на тлі важливого, хоча саме ця несуттєвість і надає їй вагомості. У деталі має місце не заміщення (як у синекдосі) реалії, а її розгортання, розкриття. При розшифровуванні деталі однозначності не може бути. Істинний її зміст може бути сприй­нятий різними читачами неоднаково, з різними відтінками глибини, яка залежить від глибини їх особистого тезаурусу, уважності, спосте­режливості, настрою при читанні та інших особистих якостей. Деталь функціонує в цілому тексті. її повне значення реалізується лексичними вказівними ресурсами і лексичним вказівним мінімумом, але вимагає участі всієї художньої системи, оскільки вона пізнається на її тлі. В оповіданні М. Хвильового «Мадам Фур’є» є фраза «Тоді Льоля подума­ла..,», яка, постійно повторюючись, водночас є незавершеною, і через неї передано особливість характеру головної героїні твору. Узагалі худож­ня деталь може відігравати в контексті художнього твору різні функції, що засвідчує її неодноплощинність та нерівнорядність її застосування, призначення у контексті художнього твору.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.