Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Ганна Бардукова — ПОНЯТТЯ “НОРМА” У ЇЇ СПІВВІДНОШЕННІ З ПОНЯТТЯМИ “СИСТЕМА МОВИ” ТА “МОВНА ПРАКТИКА”

У статті проаналізовано фундаментальні мовознавчі праці з проблеми ―мова як система‖. Визначено
поняття ―системна – мовна – літературна – діалектна норма‖, ―інновація в мові‖, ―девіація‖. Установлено
механізми й чинники змін у мові. Норму потрактовано як з‘єднувальну ланку системи мови й мовної практики.
Ключові слова: система мови, системна норма, мовна норма (дескриптивна), літературна норма
(прескриптивна), норма в діалекті, інновація, девіація.

Лавиноподібний приплив нових номінацій, засвідчених сучасною мовною практикою, дає сьогодні
вагомі підстави серйозно замислитися над тим, наскільки необхідним є засвоєння нового з перспективою його
подальшого вживання. Іншими словами, що дійсно потребує збереження з огляду на цінність і перспективність,
а що не варто фіксувати як загальноприйняте, нормативне. У процесі оцінювання нового щодо його доцільності
в системі мови та загальній мовній практиці стає у пригоді поняття “норма” як певний фільтр нового мовного
матеріалу, стримувальний механізм введення фактів мовлення до системи мови. Зрозуміти принцип дії норми –
означає насамперед встановити співвідношення понять ―система мови – норма – мовна діяльність‖, тобто
простежити почерговість виникнення – фільтрування – засвоєннянового у мові.
Метою пропонованої статті є з‟ясування специфіки умов і механізмів руху мовної системи. Поставлена
мета передбачає розв‟язання таких завдань: 1) визначення понять “система”, “мовна норма”, “літературна
норма”, “норма в діалекті”, “інновація в мові”, “девіація”; 2) установлення функцій норми як регулятора мовної
діяльності спільноти.
Аналіз визначень системи мови слід починати з ключових із цієї проблематики праць. Це передусім
лінгвістична спадщина І.О. Бодуена де Куртене, а також лінгвістичний структуралістський досвід вивчення
мови як знакової системи. Тим більше, що погляди структуралістів, Ф. де Сосюра насамперед, є вихідними: від
них відштовхуються, на них покликаються, їх спростовують, або ж уточнюють, конкретизують мовознавці
наступних поколінь (В.М. Солнцев, О.С. Мельничук та інші). І вже попередні результати такого аналізу дають
підстави стверджувати, що поняття “система мови” у лінгвістиці дуже неоднозначне, по-різному, часто
протилежно визначене, і це цілком закономірно, оскільки забезпечує рух углиб серйозної мовознавчої
проблеми.
Указуючи на необхідність розототожнення мови inpotentia та мови як безперервно повторюваного
процесу спілкування, утілення думок людиною у відчувані продукти й повідомлення їх таким чином іншим
людям (мова – мовлення – слово людське), І.О. Бодуен де Куртене робить непослідовний остаточний висновок
про мову як “чутний (рос. слышимый) результат правильної дії мускулів і нервів” [Бодуэн де Куртене 1964:
283]. Своєрідним продовженням і розвитком ідей І.О. Бодуена де Куртене є теорія мови Ф. де Сосюра.
Теорія мови Ф. де Сосюра ґрунтується на поняттях langue – parole – langage (мова – мовлення – мовна
діяльність 1). Мова – найбільш важливий компонент мовної діяльності – локалізована в загальному кругообігу
мовлення стадія асоціації в мозку поняття (явища свідомості) із акустичним образом, необхідним для його
вираження. Мова – це “знакова система, у якій суттєвим є лише поєднання змісту з акустичним образом, і ці
обидві частини мовного знака однаково психічні” [Сосюр 1998: 27], тобто словесний образ не збігається зі
звуком2. Мова – це посередник між поняттям і звуком.
Langue становить соціальну цінність, є колективним взірцем (І): “Мова – це скарб, відкладений
практикою мовлення у мовців однієї спільноти, це граматична система, потенційно (віртуально) наявна в

1Ми стоїмо на тих позиціях, щоб попри поширений переклад терміна Ф. де Сосюраlangage як мовленнєва діяльність
уживати з огляду на його твірну базу – тобто langue (мова) – відповідник мовна діяльність як більш коректний, точний.
2Тут доречно подати визначення мовного знака В.М. Солнцева: “Єдність звукового (матеріального) елемента й
значення (ідеального елемента) формують специфічну одиницю, або елемент мовної системи” [Солнцев 1971: 43].
Вияскравлюється, таким чином, специфіка теорії мови як ідеальної системи Ф. де Сосюра. Такий її характер підтверджено
випадками афазії та аграфії, тобто ураженням не стільки здатності вимовляти ті чи інші звуки або писати ті чи інші мовні
знаки, скільки здатності будь-яким чином викликати в пам‟яті знаки впорядкованої мовної діяльності. Фактом на
підтвердження є також розуміння та самостійне продукування позбавленою дару слова людиною мовних знаків. На
непрямий, не нерозривний зв‟язок між думкою й звуком указував свого часу й І.О. Бодуен де Куртене, утверджуючи
наявність посередника – уявлення про звук як внутрішнє відображення зовнішнього боку слова.
© Бардукова Г.О., 2012 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 24

144
кожному мозку, точніше, в мозках сукупності індивідів; адже мова неповна в кожному з них, вона існує вповні
лише в колективі” [Сосюр 1998: 25-26].
Мовлення визначається як індивідуальний вияв колективного взірця (І + І’ + I’’ + І’’’ + …). Це –
1) комбінування, користування мовцем мовним кодом з метою висловлювання конкретної думки;
2) психофізичний механізм, що уможливлює об‟єктивування цих комбінацій (імпульс від мозку до органів
мовлення й поширення звукових хвиль).
Між мовою та мовленням установлений взаємозв‟язок. Мова та мовлення один одного зумовлюють:
“мова необхідна, аби мовлення було зрозумілим і завдяки цьому результативним; проте мовлення необхідне,
аби сформувалася мова; в історичному плані факт мовлення завжди передує мові” [Сосюр 1998: 32]. Факту
еволюції мови – прийняттю колективом повторюваного феномена як зразка – завжди передують численні
вихідні факти мовлення. Мовлення, отже, – джерело всіх мовних змін. Мова водночас і знаряддя, і продукт
мовлення.
Мова (langue) і мовлення (parole) визначені Фердинандом де Сосюром як складники мовної діяльності
(langage).
Важливим з огляду на необхідність вирішення питання про природу мови, специфіку її функціонування
й змін у ній є аналіз праці В.М. Солнцева “Мова як системно-структурне утворення”. На знак непогодження з
визначенням Ф. де Сосюра мови як ідеального – чистої структури, позбавленої “луски субстанції”, –
запропоновано вивчення її як органічного синтезуідеального й матеріального, тобто стверджено необхідність
повернення до структурно-субстанційного погляду на мову.
З причин відсутності в лінгвістиці до сьогодні єдиноусталеного розуміння ключових понять структура
(=форма) і субстанція мови подано їхні визначення. Субстанція, за В.М. Солнцевим, – це сукупність
матеріальних елементів, із яких складається система. Структура – це організація, упорядкованість об‟єкта,
сукупність внутрішньосистемних зв‟язків, що природньо не існують поза субстанцією, але можуть бути штучно
абстраговані й виділені. Структура й субстанція формують систему мови – цілісний об‟єкт, що складається з
елементів і зв‟язків між ними.
Мова виникає як засіб інформування, спілкування: її матеріальні елементи цінні з огляду на властивості,
якими їх наділяє людина. Отже, “м о в а я в л я є с о б о ю ф у н к ц і й н у в т о р и н н у (додано нами. –
Г.Б.) м а т е р і а л ь н у с и с т е м у с е м і о т и ч н о г о, а б о з н а к о в о г о, х а р а к т е р у , ф у н к ц і-
о н у в а н н я я к о ї і є ї ї в и к о р и с т а н н я я к з а с о б у с п і л к у в а н н я” [Солнцев 1971: 4].
Є очевидним, що мова співіснує з мовленням. Відношення між ними є відношеннями між об‟єктом та
його застосуванням: “Мовлення є функціонуванням системи мови, є реальним використанням мови як засобу
спілкування” [Солнцев 1971: 170]. При цьому одиниці мови зазнають певних змін, зумовлених їхнім
використанням, тобто варіюються. Мова виявляється в мовленні, з нього науковці вилучають і конструюють її
як певний цілісний об‟єкт – систему.
Спробу осмислення понять “мовна діяльність3”, “мовні системи” та “мовний матеріал”, їхнього
визначення й представлення у співвідношенні один із одним робить Л.В. Щерба у розвідці “Про потрійний
аспект мовних явищ і про експеримент у мовознавстві”.
Мовна діяльність – перший аспект мовних явищ – це різного ступеня несвідоме усне / писемне
продукування й групування слів: “Безперечно, що в мовленні ми часто вживаємо форми, яких ніколи не чули
від певних слів, творимо слова, не передбачені жодними словниками, і, що головне й у чому, я думаю, ніхто не
сумнівається, сполучаємо слова хоча й за певними законами їх сполучування, але часто в найбільш
неочікуваний спосіб, і принаймні не тільки вживаємо почуті сполуки, але постійно творимо нові” [Щерба 1974:
24]. Мовна діяльність – це сукупність “індивідуальних мовленнєвих систем”, у тому числі й письменницьких4, –
конкретних проявів “мовної системи”5, – досліджуваних з метою пізнання останньої у спосіб порівняння й
зіставлення. Видається цілком прийнятним мовну діяльність суспільства в такому її розумінні визначати як
узус.
Сукупність усього вимовленого й усвідомленого в конкретних умовах у певну епоху життя певної
суспільної групи Л.В. Щерба визначив як мовний матеріал (третій аспект мовних явищ). Його значну частину
складає “негативний матеріал” (із позначкою “так ніхто не говорить”), або відхилення від норми, ляпсуси,
помилки (поняття, вжиті як синонімічні), не фіксовані в усному мовленні з огляду на їхню соціальну
зумовленість: “їхні можливості закладені в певній мовній системі, і вони, як звичні, не зупиняють на собі нашої

3Термін Ф. де Сосюра “мовна діяльність” тут ужито як еквівалент рос. “речевая деятельность” Л.В. Щерби з огляду
на його змістове навантаження.
4
Від визначення “індивідуальна мова”, “мова письменника” Л.В. Щерба свідомо відмовляється з причин їх глибокої
внутрішньої суперечливості: мова – це насамперед соціальна цінність. Пор. погляд Е. Косеріу, який розвиває думку
А. Гардинера та вважає, що, кваліфікуючись “мовою”, “ідіолект” насправді не є реально суто індивідуальною мовою. Адже
бути суто “індивідуальною” – означає не бути мовою взагалі: не існує мови, якою не говорили б “із іншими”. Ідіолект – це
якщо й індивідуальна мова, то тільки технічно в розумінні “індивідуального мовного фонду” [Косериу 2001: 43].
5
Лінгвісти часто ототожнюють теоретично не тотожні поняття “індивідуальна мовленнєва система” і “мовна
система”: усі відмінності, що зумовлюють взаємонепорозуміння, зникають під час соціального спілкування. Розділ Х. ПРИКЛАДНА ЛІНГВІСТИКА: НАПРЯМИ Й АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

145
уваги в умовах усного мовлення”6 [Щерба 1974: 36]. Такий матеріал є дуже цінним, оскільки уможливлює
сподівання на створення в майбутньому цілком адекватних дійсності граматики й словника. За його відсутності
опис граматик мов неможливий [Fromkin 1973: 218]. Крім того, такі відхилення роблять ще виразнішою норму,
певне правило, підтверджують їх усвідомлення носіями мови.
На основі виявленого в індивідуальних мовних системах мовного матеріалу лінгвісти “конструюють”
мовну систему, – за Л.В. Щербою, укладають словник і граматику. Тут в гру входить норма як певний фільтр
матеріалу. Мовна система – другий аспект мовних явищ – це соціально цінне, спільне й загальнообов‟язкове
для всіх членів суспільної групи “те, що об‟єктивно закладене в певному мовному матеріалі й що виявляється в
індивідуальних мовленнєвих системах, які виникають під упливом цього мовного матеріалу” [Щерба 1974: 28].
Схематично співвідношення трьох аспектів мовних явищ можна зобразити так:
Схема 1.
МОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ
(УСНА / ПИСЕМНА)

МОВНИЙ МАТЕРІАЛ ЯК ПРОДУКТ ПРАКТИКИ Й РЕАЛІЗАЦІЯ СКЛАДНИКА СИСТЕМИ
(належить обом, проте лише частково)
(“ТАК ГОВОРЯТЬ” І “ТАК ТРЕБА ГОВОРИТИ” = НОРМА ЯК ОЦІННО СОЦІАЛЬНО ВИЗНАЧЕНІ
МЕЖІ КОЛИВАННЯ, ФІЛЬТР + “ТАК НЕ ГОВОРЯТЬ”)

МОВНА СИСТЕМА
Проблема системи мови, її специфіки – одна з широкого кола мовознавчих зацікавлень
О.С. Мельничука – стала предметом наукового пошуку в статті “Розвиток мови як реальної системи”.
Відстоюючи необхідність лінгвістичних досліджень у спосіб поєднання синхронно-описового та історичного
підходів, жодному не надаючи статусу провідного, науковець утверджує думку про мову як складну соціальну
знакову систему, що реально існує й безперервно змінюється. Реальна система конкретної мови, за
О.С. Мельничуком, є впорядкованою сукупністю підсистем7 різних планів і рівнів. Особливу увагу слід, на наш
погляд, акцентувати на субстанціально-компонентному плані. Згідно з ним мова є складною сукупністю
компонентів трьох рівнів: 1) фонетичного (фонема → алофони), 2) лексичного (лексема → індивідуальні
випадки застосування однакових за звучанням і значенням слів, що складаються з алофонів і аломорфів),
3) граматичного [Мельничук 1981: 26].
Розвиток мови визначається, таким чином, зв‟язками і взаємодією компонентів, рівнів і підсистем різних
планів (ще фізично-матеріального, функціонально-дистрибутивного, соціально-дистрибутивного,
субординативного, інтегративного) між собою й із суміжними системами мовної свідомості й об‟єктивної
дійсності. Розвиток мови регулює розв‟язання суперечностей між 1) стійкістю відтворюваних елементів мовної
системи, усталеними мовними навичками й щоразу новими потребами вираження думок та 2) тенденцією до
стійкості й однаковості мовних навичок у всіх членів мовного колективу й нагромаджуваними
неусвідомлюваними відхиленнями від загальноприйнятих зразків вимови й осмислення мовних форм в мовній
практиці кожного члена мовного колективу [Мельничук 1981: 29]. У результаті в системі мови відбуваються
якісні, прогресивні зміни, що відповідають завданню підвищення ефективності мови як засобу спілкування й
вираження думки, трьох типів: 1) становлення й розвиток нових класів мовних фактів, 2) заміна одних класів
мовних фактів у відповідних функціях іншими (новими) та 3) некомпенсована втрата класів мовних фактів
[Мельничук 1981: 30-32]. Фактично – це розширення меж і збільшення способів застосування елементів мови.
Окремо О.С. Мельничук акцентує увагу на свідомих / несвідомих замінах класів мовних явищ однієї мови
класами іншої в ситуації двомовності. За відсутності свідомого контролю з боку носіїв такі зміни зумовлять
загальну деградацію мови, її повне заміщення іншою мовою, тобто матимуть регресивний характер [Мельничук
1981: 32].
На увагу заслуговує й розуміння системи мови Е. Косеріу з огляду на те, що це дискусійне поняття
розглядається в кореляції з поняттям норми, а також інновації: “Система є “системою можливостей”,
координат, що вказують на “відкриті й закриті шляхи” в мовленні, “зрозумілому” певному колективу; норма,
навпаки, – це “система обов‟язкових реалізацій”, прийнятих у певному суспільстві й певною культурою: норма
відповідає не тому, що “можна сказати”, а тому, що вже “сказане” й за традицією мовиться в досліджуваному
суспільстві” [Косериу 2001: 36]. Таким чином, система – це ідеальні форми реалізації певної мови, це техніка й

6Пор.: “Жаргонне афазійне мовлення, як і зроблені мовцем без патологій помилки, виявляють, що „нормальні‟
обмовки й афазійні жаргонні висловлення стримуються лінгвістичною системою” [Fromkin 1973: 229].
7
Система мови становить сукупність підсистем, рівнів, що характеризуються своїми специфічними елементами, і на
думку В.М. Солнцева [Солнцев 1971: 81, 84] та О.О. Леонтьєва [Леонтьев 1965: 30]. Основними системними елементами –
одиницями мови – В.М. Солнцев визначає фонему, морфему й слово [Солнцев 1971: 177].

ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 24

146

Система
еталони; норма ж – це моделі8, історично вже реалізовані за допомогою цієї техніки й за цими шаблонами.
Такий погляд Е. Косеріу поділяє й Г.П. Мацюк, визначаючи норму як “сукупність найбільш стійких,
традиційних реалізацій елементів мовної структури, відібраних і закріплених суспільною мовною практикою”.
Мовознавець також зауважує, що “в нормі поряд із регулярним відображенням сучасної мовної структури
завжди існують елементи, які ілюструють уже неіснуючі її стани” [Мацюк 2002: 9].
Співвідносячи поняття “система” і “норма”, науковець доходить висновку: “З одного боку, норма
ширша, ніж система, оскільки норма містить більшу кількість ознак. Проте, з іншого боку, норма вужча, ніж
система, оскільки пов‟язана з вибором у межах тих можливостей реалізації, які допускає система”[Косериу
2001: 36]. Отже, праці Е. Косеріу властивий діалектичний підхід до осмислення еволюції мови.
Подане вище визначення норми є, власне, визначенням дескрипції (мова, якою вона є). Чітке тлумачення
прескрипції (мови, якою вона має бути), або прескриптивної,літературної норми, – результату спрямованої
діяльності суспільства з відбору й фіксації певних мовних засобів як зразкових, рекомендованих до вживання, –
у праці Е. Косеріу відсутнє, але вже очевидним є розототожнення цих понять – того, як говорять, і того, як
правильно говорити.
М.М. Пилинський, виходячи з розуміння понять “система мови”, “мовна норма” (дескрипція) і
“літературна норма” (прескрипція) Е. Косеріу, а також орієнтуючись на основні завдання, що ставить перед
собою культура мови (дотримання насамперед системних норм), так схематично подає зв‟язви між цими
поняттями:
Схема 2.

НОРМА

Прескрипція

Система, і це очевидно, реалізує свої можливості, отже, виявляє себе вже наявна системна норма.
Результатом – ураховано також позасистемні елементи з мовної практики (див. Схема 1) – є постання
численних варіантів – мовний матеріал (за Л.В. Щербою), результат мовної діяльності (за Ф. де Сосюром).
Частина мовного матеріалу, результату мовної діяльності, тобто сукупність конкретних колективних
(узуальних) та індивідуальних (авторських, зокрема письменницьких) проявів мовної системи, становить мовну
норму. Узуальні й індивідуальні варіанти розототожнено умовно. Адже індивідуальний стиль, зауважує
Н.М. Сологуб (див. також виноску 4), – це формування нових асоціативних зв‟язків, творчий вияв,
вияскравлення, естетизація загальнонародної мови. У його межах письменник, користуючись
загальновживаною мовою, дотримуючись шаблонів, дає свободу для вияву своєї особистості: індивідуальне
світосприймання, психологія мовотворчості зумовлюють витворення особливого мовного світу, індивідуальних
художніх образів [Єрмоленко 2004: 653]. Письменник засвідчує, таким чином, авторську картину світу, в основі
якої – вихідні принципи індивідуального світогляду, пріоритет загальнолюдських цінностей, національна
заглибленість, наприклад. Свіжість, нетрафаретність використання мовних засобів у майстра слова завжди
поєднується з глибинним проникненням у потенції мови. Опробування нових елементів у художньому тексті й
згодом підтримка, упізнавання й відтворення узусом (читачами) робить їх здобутком загальнонародної мови,
інколи й об‟єктом словників, тобто мовно-естетичними знаками національної культури. Такими синтезованими
індивідуально-суспільними мовними формами, в які непересічні мовні особистості вкладають ними інтуїтивно
відчутий і талановито трансформований колективний досвід у сприйманні естетичної природи слова
[Єрмоленко 1999: 359].
Із варіантів згодом відбувається вибір найкращого, який стає літературною нормою, або прескрипцією,
та фіксується словниками мови. Відбір, за Г.П. Мацюк, визначається розумінням граматичної правильності
літературної мови (зв‟язку, узгодження системи мови з мовною практикою) у момент кодифікації. Вибір
найкращого варіанта – коли власне мовний критерій відповідності системі мови вже врахований –
здійснюється за визначеними М.М. Пилинським шістьома позамовними критеріями літературної норми:
1) територіальний, 2) критерій авторитетних письменників, 3) критерій визнаних зразків, 4) статистичний,
5) національний, 6) естетичний. Зауважимо, що свого часу мовознавці 1920-1930 рр. як критерії визначення

8Поняття “модель” використовує й О.О. Леонтьєв на позначення абстракції, каркасу з уявних одиниць, що спрощено
подає реальні системні відношення. Кількість подібних моделей може бути необмеженою. Саме одну з таких моделей, того
не усвідомлюючи, лінгвіст зазвичай і називає системою мови. Сама ж система мови існує до лінгвіста й незалежно від нього
та може бути інтерпретована за допомогою різних моделей [Леонтьев 1965: 35-37]. Розділ Х. ПРИКЛАДНА ЛІНГВІСТИКА: НАПРЯМИ Й АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

147
норми враховували поширеність певного мовного явища в народній мові та в мові кращих знавців українського
слова (О.Б. Курило “Уваги до сучасної української літературної мови” (1923 р. та пізніші перевидання)); зв‘язок
мовного факту з народною мовою в її найголовніших діалектах, дотримання традиції літературної мови та
перспективність майбутнього розвитку (О.Н. Синявський “Норми української літературної мови” (1931 р.,
1941 р.)). Кодифікуються також дібрані із загального корпусу мовного матеріалу одиниці, що кваліфікуються як
діалектна норма9. Тобто все те, що з погляду носіїв не виходить за межі їхньої говірки. Така норма менш
соціально значуща та усвідомлювана суспільством. Усі інші варіанти залишаються поза літературною й
діалектною нормами, хоча з погляду системи мови є цілком нормативними її реалізаціями.
Варто особливо наголосити на тому, що кодифікація – мовознавче вивчення норм літературної мови,
кодекс правил, свідомо прийнятих суспільством, – орієнтована на мовну норму, але не в змозі її всю охопити.
Тому цілком закономірно періодично в правописах, словниках відбуваються зміни. Такі зміни не обов‟язково
вказують на кардинальну зміну норми – ліквідацію старої та формування нової. Зміни в правописі – це
насамперед наближення до реальної норми, або ж – і таке явище справедливо кваліфікується як негативне –
відхід від неї: рекомендація мовознавців часто може не відбивати мовних норм, суперечити їм. Велику роль
відіграють такі явища, як мовна мода, мовний смак суспільства (див. відому працю В.Г. Костомарова “Мовний
смак епохи” (“Языковой вкус эпохи”)), тобто система переваг, уподобань щодо вживання мовних одиниць,
творення мовних моделей із орієнтацією на наслідування зразків, розцінених як престижні, нові, авторитетні,
оригінальні, сучасні, експресивні у певний період функціонування мови (наприклад, молодіжний жаргон, більш
престижна іноземна, мова соціально авторитетних категорій мовців, діалект національної мови) [Тараненко
2004: 366].
Система мови, мова існує, бо реалізується, і, реалізуючись, змінюється. Мова – це вільна й спрямована
діяльність, що в собі має свою мету і є реалізацією цієї мети: “За своєю справжньою сутністю мова є чимось
постійним і водночас у кожний конкретний момент минущим. Навіть її фіксація на письмі є далеко не
довершеним мумієподібним станом, що передбачає відтворення його в живому мовленні. Мова є не продуктом
діяльності (Ergon), а діяльністю (Energeia). … Мова є постійно відновлювальною роботою духа, спрямованою
на те, щоб зробити артикульований звук придатним для вираження думки” [Гумбольдт 2000: 70].
Для з‟ясування механізму змін у мові, а отже, змін мовної системи, необхідно насамперед з‟ясувати
поняття мовної інновації. За Е. Косеріу, “усе те, в чому сказане мовцем (розглянуте з погляду мовних
закономірностей) не відповідає наявним у мові, якою ведеться розмова, моделям, може бути назване
інновацією” [Косериу 2001: 53]. Інновацією, на думку науковця, може бути: 1) викривлення традиційної моделі;
2) вибір одного з ізофункційних варіантів та елементів, наявних у мові; 3) системне утворення – “винайдення”
форми відповідно до можливостей системи; 4) запозичення з іншої мови – повне або часткове, у певних
випадках кваліфіковане щодо власних моделей як їх викривлення; 5) функційна економія.
Ототожнювати інновацію зі змінами в мовній системі не можна. Спочатку така інновація повинна
усвідомитися носіями мови як модель для подальших висловів, тобто сприйнятися: факт мовлення повинен
стати фактом мови. Іншими словами, інновація повинна отримати системну (перебувати в парадигматичних,
синтагматичних і епідигматичних відношеннях із уже наявними одиницями в системі мови) та комунікативну
підтримку (взаємодіяти з одиницями мови у межах продуктів реалізації системи мови в певних комунікативних
ситуаціях). На міру ж усталення інновації вказуватиме її функціональний потенціал [Карпіловська 2007: 6].
Поняттям “інновація” в розумінні Е. Косеріу охоплено й означено явища як негативні щодо впливу на
систему мови, так і позитивні. Видається сумнівним доречність його вживання з таким змістовим
термінологічним навантаженням, оскільки лексема інновація, на наш погляд (НОВАЦІЯ “2. Нововведення”
[СУМ 1974: 432]), має “позитивну” семантику. За необхідності ж комплексного вивчення відхилень від
типового, прийнятого в нормальних станах свідомості найбільш доречно послуговуватися запропонованим
Ф.С. Бацевичем терміном-гіперонімом “девіація”, що своєю узагальненою семантикою покриває всі можливі
гіпоніми: відхилення, аномалію, неправильність, помилку, погрішність, похибку, неточність, обмовку, описку,
ляпсус. До цього ряду абсолютно справедливо ми додаємо й інновацію, зауважуючи однак, що інновація лише
частково перетинається за змістом із девіацією: не будь-яка девіація дає нове.
Ф.С. Бацевич визначає основні два підходи у вивченні девіацій:
1. Психологічний та психолінгвістичний (О.О. Леонтьєв, Ю.В. Красиков).
2. Лінгвістичний:
2.1. Нормативний:
2.1.1. Дидактико-нормативний, викликаний практичними потребами освіти, підвищення культури
мовлення;
2.1.2. Нормативно-видавничий.
2.2. Сучасний логіко-комунікативний і функціонально-комунікативний.

9В.О. Виноградов пропонує виділяти епінорму (кодифіковану літературну норму) та її різновиди: стратонорму
(норму окремих функціональних стилів), топонорму (норму регіональну, діалектну) та квазінорму (норму ідіолектів) у праці
“Лингвистика и обучение языку” (М., 2003). ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 24

148
У своїх наукових пошуках ми беремо за основу дидактико-нормативний підтип лінгвістичного підходу.
Особливість його полягає в нормативно-описовому, системно-рівневому баченні причин продукування девіацій
мовцями: виникнення девіацій пояснюється внутрішньомовними причинами, а їхня типологія пов‟язується з
порушенням норм на різних рівнях мовної системи. Але підхід скориговано з огляду на те, що причини девіацій
не тільки лінгвальні, а передусім екстралінгвальні, а саме: прагнення якомога краще виконати комунікативне
завдання творця тексту, передати певний зміст якомога точніше або створити якомога яскравіший образ чогось
і таким чином вплинути на почуття реципієнта тексту. Отже, девіація може призводити до розвитку системи
мови або залишатися у мовленні як наслідок порушення її закономірностей, спричинений, зокремом, браком
мовної компетенції авторів таких девіацій.
Отже, мова – це складна вторинна семіотична система, упорядкована сукупність підсистем, що,
реалізуючись у мовній практиці й зазнаючи впливу ззовні, постійно змінюється. Регулюють цей процес мовні
(реалізація потенційно закладених у системі мови можливостей, що, знайшовши підтримку в об‟єктивній
дійсності, закріплюються) та позамовні чинники. Провідною є роль норми, що фільтрує мовний матеріал і
визначає мову, якою вона повинна бути. Відбрані мовні факти згодом фіксуються словниками літературної /
діалектної мови, стають новою системною нормою. Так відбувається зміна в мовній системі.
О.С. Мельничук, акцентуючи увагу на нерівномірності темпів та інтенсивності розвитку, неоднаковому
ступені стабільності різних рівнів мови і класів компонентів, що ці рівні формують, найбільш динамічним
визначив рівень лексики й фразеології. Це зумовлено їхніми якісними (залежність від потреб думки й ступінь
чутливості до впливів мовних і позамовних чинників) та кількісними (ступінь відкритості для входження нових
компонентів) характеристиками. Тож перспективу нашого дослідження вбачаємо в залученні набутих знань до
вивчення фраземіки мови: в обґрунтуванні її системного статусу, визначенні типів фразем, простеженні
процесів змін – девіацій від системних фраземних зразків та встановленні чинників формування нової
фразеологічної норми сучасної української літературної мови.

Література
Бацевич 2000: Бацевич, Ф.С. Основи комунікативної девіатології [Текст] / Ф. С. Бацевич ; Львівський
національний університет ім. І. Франка. – Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2000. – 236 с. – Бібліогр. : с. 209-223 –
300 пр. – ISBN 966-613-050-5.
Бодуэн де Куртене 1964: Бодуэн де Куртене, И.А. Некоторые общие замечания о языковедении и языке
[Текст] / И. А. Бодуэн де Куртене // Звегинцев, В.А. История языкознания ХІХ – ХХ веков в очерках и
извлечениях : В 2 частях. – М. : Издательство “Просвещение”, 1964. – Ч. 1. – 466 с. – 16000 экз. – С. 263-283.
Гумбольдт 2000: Гумбольдт, В. фон. Избранные труды по языкознанию [Текст] / В. фон Гумбольдт; пер.
с нем. и общ. ред. Г. В. Рамишвили ; послесл. А. В. Гулыги и В. А. Звегинцева. – М. : ОАО ИГ “Прогресс”,
2000. – 400 с. – 1000 экз. – ISBN 5-01-004661-Х.
Єрмоленко 1999: Єрмоленко, С.Я. Мовно-естетичні знаки національної культури [Текст] /
С. Я. Єрмоленко // Нариси з української словесності : (стилістика і культура мови). – К. : Довіра, 1999. – 431 с. –
Бібліогр. : с. 407-416. – ISBN 966-507-077-0. – С. 358-369.
Єрмоленко 2004: Єрмоленко, С.Я. Стиль індивідуальний [Текст] / С. Я. Єрмоленко // Українська мова.
Енциклопедія. – К. : Видавництво “Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2004. – 824 с. – 5000 пр. – ISBN
966-7492-19-2. – С. 653. – Бібліогр. у кінці словникової статті.
Желєзняк 2007: Желєзняк, М.Г. Норма в діалектах (мовна) [Текст] / М. Г. Желєзняк // Українська мова.
Енциклопедія. – К. : Видавництво “Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2007. – 854 с. – 5000 пр. – ISBN
978-966-7492-43-4. – С. 438. – Бібліогр. у кінці словникової статті.
Карпіловська 2007: Карпіловська, Євгенія. Тенденції розвитку сучасного українського лексикону:
чинники стабілізації інновацій [Текст] / Євгенія Карпіловська // Українська мова. – 2007. – № 4. – С. 3-15. –
Бібліогр. : с. 14-15.
Карпіловська 2008: Карпіловська, Євгенія. Тенденції розвитку сучасного українського лексикону:
чинники стабілізації інновацій [Текст] / Євгенія Карпіловська // Українська мова. – 2008. – № 1. – С. 24-35. –
Бібліогр. : с. 35.
Косериу 2001: Косериу, Э. Синхрония, диахрония и история (проблема языкового изменения) [Текст] /
Э. Косериу ; пер. с исп. И.А. Мельничука. – М. : Эдиториал УРСС, 2001. – 204 с. – Библиогр. в сносках. –
400 экз. – ISBN 5-8360-0258-4. – (Серия “Лингвистическое наследие ХХ века”).
Леонтьев 1965: Леонтьев, А.А. Слово в речевой деятельности [Текст] / А.А. Леонтьев. – М. :
Издательство «Наука», 1965. – 246 с. – Библиогр.: с. 221-240. – 4500 экз.
Мацюк 2002: Мацюк, Г.П. Кодифікація української мови в галицьких граматиках першої половини
ХІХ ст. [Текст] : автореф. дис. докт. філол. наук : 10.02.01 – українська мова / Галина Петрівна Мацюк ;
Інститут мовознавства імені О.О. Потебні НАН України. – К., 2002. – 32 с.
Мельничук 1981: Мельничук, О.С. Розвиток мови як реальної системи [Текст] / О. С. Мельничук //
Мовознавство. – 1981. – № 2. – С. 22-35. – Бібліогр. у виносках. Розділ Х. ПРИКЛАДНА ЛІНГВІСТИКА: НАПРЯМИ Й АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

149
Пилинський 1976: Пилинський, М.М. Мовна норма і стиль [Текст] / М. М. Пилинський; відп. ред.
В. М. Русанівський; Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні АН УРСР. – К. : Наукова думка, 1976. – 288 с. –
Бібліогр. у виносках. – 1500 пр.
СУМ 1974: Словник української мови : В 11-ти томах [Текст] / [редкол. : І. К. Білодід, А. А. Бурячок,
Г. М. Гнатюк та ін.]. – К. : Наукова думка, 1974. – Том 5 : Н – О. – 840 с. – 29970 пр.
Солнцев 1971: Солнцев, В.М.Язык как системно-структурное образование [Текст] / В. М. Солнцев. – М. :
Главная редакция восточной литературы изд-ва «Наука», 1971. – 292 с. – Библиогр. : с. 276-282. – 3600 экз.
Сологуб 1999: Сологуб, Н.М. Мовний світ Олеся Гончара [Текст] / Н. М. Сологуб ; відпр. ред.
В. М. Русанівський; Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. – К. : Наукова думка, 1999. – 140 с. –
Бібліогр. : с. 114-119. – 1100 пр. – ISBN 5-12-002303-7.
Сосюр 1998: Сосюр, Фердінанд де. Курс загальної лінґвістики [Текст] / Фердінанд де Сосюр ; пер. з фр.
А. Корнійчук, К. Тищенко ; науковий редактор К. Тищенко. – К. : ОСНОВИ, 1998. – 324 с. – ISBN 966-500-021-
7.
Тараненко 2004: Тараненко, О.О. Мода в мові [Текст] / О. О. Тараненко // Українська мова.
Енциклопедія. – К. : Видавництво “Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2004. – 824 с. – 5000 пр. – ISBN
966-7492-19-2. – С. 366. – Бібліогр. у кінці словникової статті.
Трудности 1974: Трудности словоупотребления и варианты норм русского литературного языка [Текст] :
Словарь-справочник / Составители: К. С. Горбачевич, Г. А. Качевская, А. М. Невжинская и др.; Институт
русского языка АН СССР. – Ленинград : Издательство “Наука” Ленинградское отделение, 1974. – 518 с. –
40000 экз.
Щерба 1974: Щерба, Л.В. О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании
[Текст] / Л.В . Щерба // Щерба, Л.В. Языковая система и речевая деятельность. – Ленинград: Издательство
«Наука» Ленинградское отделение, 1974. – 428 с. – 5500 экз. – С. 24-39.
Яворська 2000: Яворська, Г.М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс (методологічний,
соціолінгвістичний, етнокультурний аспекти) [Текст] : автореф. дис. докт. філол. наук : 10.02.15 – загальне
мовознавство / Галина Михайлівна Яворська ; Інститут української мови НАН України. – К., 2000. – 36 с.
Fromkin 1973: Fromkin, Victoria. The non-anomalous nature of anomalous utterances : [Electron resource]. –
Access procedure : http://www.find-docs.com/.

В статье проанализированы фундаментальные языковедческие работы по проблеме ―язык как
система‖. Определены понятия ―системная – языковая – литературная – диалектная норма‖, ―инновация в
языке‖, ―девиация‖. Установлены механизмы и факторы изменений в языке. Норма истолкована как
связующее звено системы языка и языковой практики.
Ключевые слова: система языка, системная норма, языковая норма (дескриптивная), литературная
норма (прескриптивная), норма в диалекте, инновация, девиация.

The fundamental linguistic investigations of problem ―the language as a system‖ are analyzed in the article. The
concepts ―the system – linguistic – literary – dialectal norm‖, ―the language innovation‖, ―the deviation‖ are defined.
The language change mechanisms and factors are fixed. The norm is interpreted as the system of language and the
language practice link.
Keywords: the system of language, the system norm, the linguistic norm (description), the literary norm
(prescription), the dialect norm, the innovation, the deviation.
Надійшла до редакції 27 жовтня 2011 року.

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.