Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Ірина Ніколаєнко — МОВНА ПРАКТИКА ПЕТРА БІЛИВОДИ В ОЛІТЕРАТУРЮВАННІ МОВЛЕННЯ, ВЛАСТИВОГО НОСІЯМ ДІАЛЕКТНО-РОЗМОВНОЇ КУЛЬТУРИ

Проаналізовано вживання розмовних елементів, оказіоналізмів та ін. у збірці поетичних творів Петра
Біливоди „Ось така мені випала доля‖, з‘ясовано стилістичну функцію використання цих мовних елементів.
Ключові слова: просторіччя, суржик, авторські новотвори, ліричний герой, мовна особистість.

У наш час увагу дослідників привертають явища, пов‟язані з існуванням варіантів української
літературної мови в ХІХ – першій половині ХХ ст. [Єрмоленко 2008: 56]. Зокрема, І. Матвіяс стверджує, що на
основі певних ознак можна виділити слобожанський різновид східноукраїнського варіанта літературної мови,
пов‟язаний у першій половині ХІХ ст. з мовою творів Г. Квітки-Основ‟яненка, а в кінці ХІХ – на початку
ХХ ст. – П. Грабовського, Я. Щоголева, І. Манжури, Б. Грінченка [СУГГ 2002: 3]. Щоб поставити й розв‟язати
питання про значення та місце слобожанських рис у складі літературної мови, треба глибоко вивчити пам‟ятки
регіону, укласти та проаналізувати діалектні словники, хрестоматії текстів, а також укласти словник
оказіоналізмів письменників Слобожанщини. Це допоможе з‟ясувати: використання діалектизмів у творчості
письменників кінця ХХ – початку ХХІ ст. – це інновація чи продовження традицій?
Отже, крім часового виміру, літературна мова має й просторовий вимір, його відбито, наприклад, у
стилістичних ремарках, застосованих у тлумачних, перекладних словниках, а також у відповідних уточненнях
до деяких слів [Єрмоленко 2008: 57].
У другій половині ХХ ст. почала відроджуватися традиція олітературювання діалектів. Зокрема, частина
письменників з метою популяризації діалектного мовлення та введення його в літературний ужиток пишуть
твори художньої літератури мовою діалекту, що рідний для дійових осіб чи ліричного героя поетичних творів.
Такими, наприклад, є деякі вірші Петра Біливоди, який використовував у своїх творах діалектизми для
зображення життя людей та опису навколишньої дійсності Східної Слобожанщини. Деякі його поезії написані
виключно народною мовою, що дає змогу говорити про значний духовний і поетичний потенціал живого
мовлення й розглядати діалектне мовлення як повноцінний засіб спілкування, випробовуваний століттями.
Не випадково Микола Гладкий ще 1929 року в науковій розвідці „Мова сучасного українського
письменства” зауважував, що „письменник повинен не тільки досконало знати свою народню мову, свої
літературні язикові традиції, але й уміти з сирового матеріялу селянських діалектів творити мовні форми,
близькі й рідні духові й інтересам широких мас працівників” [Гладкий 1930: 159].
У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. діалектно-етнографічний складник у художньому дискурсі набуває все
більшого значення, що й зумовлює актуальність нашого дослідження.
Отже, мета статті – з‟ясувати та визначити роль позалітературних елементів у мовній практиці Петра
Біливоди (Шевченка) на матеріалі його збірки „Ось така мені випала доля”. Завданням нашої розвідки вважаємо
розгляд питання про доцільність використання поетом просторічних слів, окреслення їхньої художньо-
естетичної ролі в поетичному тексті тощо.
Олекса Неживий у статті „Петро Шевченко (Біливода): незакінчена розмова” підкреслював таке: „Усе
недовге життя Петра Миколайовича Шевченка пройшло на Луганщині. Він народився в селищі Біловодськ
Луганської області… До українського читача Петро Шевченко прийшов у 1981 році, коли в альманасі
„Вітрила” була опублікована його добірка поезій. Тоді ж він назавжди пов‟язав свою літературну долю із
псевдонімом Петро Біливода. Чим викликане його походження, сьогодні важко сказати. Можливо, насамперед,
потребою мати обличчя в літературі й закріпити назавжди відчуття рідного краю – Біловодщини. Ще приводом
могла стати природна скромність, яка допомогла йому наголосити, що в історії української літератури є один
Шевченко – Великий Кобзар…” [Неживий 2007: 56-59].
Спроба письменника відтворити свої переживання народнорозмовною мовою демонструє шукання
поета. Іноді йому здавалося, що в розмові з мамою, сестрою, рідними йому краще спілкуватися тією мовою, яка
побутує в Біловодську.
© Ніколаєнко І.О., 2012 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 24
194

Микола Мірошниченко, роздумуючи над цим, зауважує: „Либонь, ота провінційність спричинилася й до
того, що Петро Біливода заповзявся видобути бодай-якийсь мистецький ефект з суржику. Поетові здавалося, що
між літературною та народною мовою завелика дистанція, подолання якої потребує стаєрських зусиль нового
Котляревського. Я з цікавістю слухав, як Петро читав свої суржикові поетичні спроби „Лист до брата”, „На
Восьме марта маму поздравлять”, „Дім”, алe душа моя всіляко опиралася мовному натуралізму. У тій лексичній
мішанині не сприймав я відвертих русизмів, тож переконував Петра, що варто лише такі використовувати, які
під впливом української артикуляції видозмінилися. При цьому посилався на приклад свого дядька Сашка,
водія спецаварійного автомобіля міськводоканалізації, який скільки жив у Луганську, ніяк не міг вимовити
сделал – говорив зділав” [Мірошниченко 2004: 154-155].
У вірші „Лист до брата” Біливода вдається до вживання розмовних лексем город, діла, росіянізму
карандаш, фразеологізмів з яскравим експресивним забарвленням жаба цицьки дасть, в рота води набрав, не
хватає зла та ін. Ці мовні засоби, з одного боку, звичайне для поезії мовлення огрублюють, однак, з іншого, –
наближають до дійсності, натуралізують.
Ти у городі – ми в селі,
ясно, в городі – веселіш.
Я пишу тобі – ти мовчиш,
ясно, в тебе діла свої.

І у мене свої діла,
а от бач – все одно пишу,
а твоєму карандашу
наче жаба цицьки дала.

Як поїхав ти із села –
наче в рота води набрав.
В мене вже не хватає зла:
ну, який ти у чорта брат?!

Понімаєш, роки летять
та ще й ти полетів кудись…
Мама хоче в останній раз
Подивиться на тебе, брат [Біливода 1998: 117].
Носіями просторіччя, за визнанням Ф. Філіна, нерідко є люди, які відірвалися від діалекту, але не
засвоїли літературної мови. Соціальна база просторіччя репрезентована різними прошарками містян і жителів
села, мова яких значною мірою відійшла від архаїчного типу діалекту. Але в обох випадках – це мова осіб, які
недостатньо володіють літературної мовою [Филин 1973: 3-12].
Багато просторічних слів та росіянізмів містить вірш Петра Біливоди „На восьме марта…”:
На восьме марта маму поздравлять
я буду, кажеться, опять по телефону,
возьму талон минут на двадцять п‘ять
і закажу напівзабутий номер.

Течуть мої слова по проводам –
за кажде з них і п‘ятака не дам,
тут в трубку наливається вода,
та з трубки пар виходить – там.

Там мама трубку держе, як гранату,
до взрива ще четирнадцять минут:
розірветься на часті наша хата,
а собирать осколки треба тут [Біливода 1998: 114].
Дослідники творчості поета (Віктор Філімонов) констатували: „Петро Біливода, здається, першим в
українській поезії (зауважимо: це предмет спеціального дослідження) увів суржик, відверто непоетичний (тобто
сильно прозаїзований) у свою лірику. Причому ввів його не тільки як чужий голос персонажа, але й помітив
ним авторське мовлення” [Винахід 2004: 127].

Я у лодку тебе посажу,
І вода, будто нож, заблистить,
Нам по річкі, немов по ножу,
Треба їхати, бігти і плить [Біливода 1998: 116]. Розділ ХІ. УКРАЇНСЬКІ ДІАЛЕКТИ СЬОГОДНІ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

195
Питання про доцільність уживання поетом просторічних слів часто викликає дискусії. Однак, коли
звернутися до проблеми образу ліричного героя – маргінальної особистості, який, виїхавши із села, утратив
традиційні морально-етичні орієнтири, а інших духовних основ не набув, тоді, можливо, зрозуміємо ще одну
ознаку його поетичної самобутності (наприклад, у вірші „Марійко, не спи!”).
…Здрастуй, Марійко. Це я.
Ну, як тобі спиться-лежиться?
Навірно, соскучилась ти
без мене в підземній світлиці.

Вставай-бо, чого тут лежать?
Роботи он дома по горло:
картошку садить, побілить
у хаті, бо стіни аж чорні.

Сидю поміж них, як в гробу
або як у лодці гребу
і веслами воду ширяю:
поплив би куди, та не знаю…

І син уже взрослий, а дай
копійку йому й до копійки.
Марійко, вставай, заробляй –
у мене вже кончилась силка…

Марійка, Марійка! Не спи!
До себе в світлицю впусти! [Біливода 1998: 123].
Окремі вірші поета, написані суржиком, звучать надто переконливо, пронизані теплотою й поетичністю,
наприклад:
Ми всі в райцентрі народилися, і нас
в роддомі переплутали случайно
і розвели по світу так далеко,
що не зведе докупи і лелека [Біливода 1998: 58].
Поетичні експериментування із суржиком, які Петро вважав „надзвичайно перспективними”, тривали
недовго, однак вони ще не були предметом окремого наукового вивчення. Якщо питання про сутність
просторіччя в українській мові досліджені В. Товстенко [Товстенко 2000; Товстенко 2003], особливості
репрезентації просторіччя в лексикографічних працях – у роботах Р. Бесаги [Бесага 1997], функції
народнорозмовних елементів у прозі Григора Тютюнника – у працях С. Бибик [Бибик 1994] та ін., то художньо-
естетичну роль просторіч у поетичному тексті ще належить дослідити. Вона, на наш погляд, полягає в тому,
щоб: по-перше, назвати предмети, явища, дії лексемами, які є природними для жителів Східної України (город
„місто‟; діла „справи‟; понімаєш „розумієш‟); по-друге, використати експресивний потенціал
загальнозрозумілих лексем, фразеологізмів (п‘ятак – п‟ять копійок; роботи по горло – роботи вдосталь); по-
третє, створити ефект інтимності завдяки вживанню загальнопоширених у регіоні форм (сидю „сиджу‟); по-
четверте, використати росіянізми як маркери розмовного стилю (март „березень‟; провода „дроти‟).
У 1984 році поет повернувся до норм літературної мови. Далі у своїй творчості Петро Біливода знову
використовує лише окремі діалектизми (що стане предметом нашого окремого дослідження).
Василь Старун згадує, що хрещеним батьком Біливоди був (і є) Микола Мірошниченко. Саме він
спонукав Петра писати українською, якось подарувавши невеликий словничок, який сам і створив, занісши
туди українську лексику Луганщини, інших куточків Слобожанщини. Зауважимо, що Василь Старун (теж поет
зі Східної Слобожанщини, як і Петро Біливода, Біловодського району Луганської області) – автор
„Слобожанського словника” (на жаль, поки що доступний тільки в рукописному варіанті), до реєстру якого
введено лексичні одиниці, не зафіксовані нормативними загальномовними словниками. Помітно, що в словнику
Василя Володимировича ми натрапляємо й на слова, які за звучанням наближені до діалектних слів або є
діалектизмами, і на оказіоналізми, оскільки Василь Старун прагне знайти більш виразні, експресивні слова
тощо. Петра Біливода, також уживаючи оказіоналізми, прагне увиразнити індивідуально-авторське мовлення.
Авторські новотвори поета поповнюють поетичний словник, виконуючи експресивну функцію, допомагаючи
по-новому позначити реалії, посилити емоційний вплив на читача тощо:
Ніхто тобі не доріка
за те, що ти – недоріка,
недоземля, недоболід,
оселі, що пішла в політ,
оселі, що уже летить, ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 24
196

яка летить уже давно,
з якої падає вікно,
мов око, вправлене в блакить.

У тому оці сонце спить,
як спить в колисці немовля,
воно вже й слово вимовля,
і слово те – „недоземля‖… [Біливода 1998: 36].
Як бачимо, на межі жанрових трансформацій лірики Біливоди постає проблема його поетичного слова,
яку він намагається вирішити за допомогою авторських новотворів.
Ігор Римарук у передмові до збірки „Ось така мені випала доля” написав: „Читаючи такі поетичні збірки,
ще раз переконуєшся в умовності поділу літераторів на „школи” та „покоління”… Головне тут – особистість,
цільна навіть у метаннях і сумнівах, у душевному сум‟ятті, необхідному й неминучому для митця” [Римарук
1998: 4].
Галина Шевченко, дружина поета, писала: „Я інколи говорила йому : «Пиши російською, тоді більше
людей зможе прочитати твої вірші»”. А він відповідав, що йому боляче й образливо бачити, як помирає така
прекрасна мова, як українська, тому нехай буде менше тих, хто зрозуміє його вірші без перекладу, але він хоче
писати нею. Він по-справжньому любив свою Україну і хотів, щоб вона була, щоб не зникла мова його батьків,
щоб люди, які говорять нею, не відчували себе у власній країні людьми «другого сорту»” [Неживий 2007: 69].
Отже, при вживанні розмовних елементів у поезії Петро Біливода мав свою мету, визначену завданнями
його творів. Автор, імовірно, прагнув подати новий тип ліричного героя, який говорить тією ж мовою, що й у
побуті, відобразивши спосіб мислення простої людини й використавши типові мовні елементи. В інших творах
Біливода лише з певною стилістичною метою вживає діалектизми. Цей мовний дуалізм – не випадковість, а
свідчення творчих пошуків поета. Перспективою подальших наукових розвідок уважаємо аналіз прийомів
естетизації топонімів у поезіях автора, з‟ясування особливостей та ролі діалектизмів у творчості митця.

Література
Бесага 1997: Бесага, Р.В. Нестандартизовані елементи в українській літературній мові [Текст] : автореф.
дис. … канд. філол. наук : спец. 10.02.01 „Українська мова” / Р. В. Бесага. – Ужгород, 1997. – 23 с.
Бибик 1994: Бибик, С.П. Естетичні модифікації народнорозмовності в ідіостилі Григора Тютюнника
[Текст]: автореф. дис. … канд. філол. наук : спец. 10.02.01 „Українська мова” / С. П. Бибик. – К., 1994. – 25 с.
Біливода 1998: Біливода (Шевченко), П.М. Ось така мені випала доля. Поезії та листи [Текст] / Петро
Біливода. – К. : Молодь – Фірма „Деркул”, 1998. – 224 с.
Винахід 2004: Винахід Петра Біливоди. Спогади, статті, твори [Текст] / упоряд. Сергій Чирков. – К. :
Фірма „Деркул”, 2004. – 328 с.
Гладкий 1930: Гладкий, М. Мова сучасного українського письменства [Текст] / Микола Гладкий. – Х. ; К:
Держ. вид-во України, 1930. – 160 с.
Єрмоленко 2008: Єрмоленко, С.Я. Літературна мова – культивована форма національної мови [Текст] /
С. Я. Єрмоленко // Сьогоденні українського мовного середовища : зб. наук. пр. / за ред. д-ра філол. наук,
проф. Єрмоленко С. Я. і д-ра пед. наук, проф. Оникович Г. В. – К. : ІВО АПН України, 2008 – С. 54-67.
Мірошниченко 2004: Мірошниченко, М.З білих днів Петра Біливоди [Текст] / М. Мірошниченко //
Винахід Петра Біливоди. Спогади, статті, твори / упоряд. СергійЧирков. – К. : Фірма „Деркул”, 2004. – С. 143-
156.
Неживий 2007: Неживий, Олексій. Час неминущий : літ.-крит. ст. та нариси [Текст] / Олексій Неживий. –
Луганськ : Світлиця, 2007. – 87 с.
Римарук 1998: Римарук, І. „Моя душа мені лишитись серед вас веліла” : передмова [Текст] / Ігор
Римарук // Біливода (Шевченко) П. М. Ось така мені випала доля. Поезії та листи. – К. : Молодь – Фірма
„Деркул”, 1998. – С. 3-4.
СУСГ 2002: Словник українських східнослобожанських говірок [Текст] / К. Глуховцева, В. Лєснова,
І. Ніколаєнко, Т. Терновська, В. Ужченко. – Луганськ : Луган. держ. пед. ун-т імені Тараса Шевченка, 2002. –
234 с.
Товстенко 2000: Товстенко, В.Р. Просторіччя в українській мові як структурно-функціональне явище
[Текст]: автореф. дис. … канд. філол. наук : спец. 10.02.01 „Українська мова” / В. Р. Товстенко. – К., 2000. –
22 с.
Товстенко 2003: Товстенко, В.Р. Просторіччя в українській мові як структурно-функціональне явище
[Текст] / Вікторія Товстенко. – К. : Ін-т укр. мови НАН України, 2003. – 278 с.
Филин 1973: Филин, Ф.П. О структуре современного русского литературного языка [Текст] /
Ф. П. Филин // Вопр. языкознания. – 1973. – № 2. – С. 3-12.
Розділ ХІ. УКРАЇНСЬКІ ДІАЛЕКТИ СЬОГОДНІ: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

197
Проанализировано употребление разговорных элементов, русизмов и др. в сборнике поэтических
произведений Петра Билыводы „Вот такая мне выпала судьба‖, определена стилистическая функция
использования этих языковых элементов.
Ключевые слова: просторечье, суржик, авторские новообразования, лирический герой, языковая
личность.

The use of colloquial elements, Russisms and others phenomena in the collection of poetical works „There is
such fate for me‖ by Petro Bilyvoda was analyzed. Stylistic function of such linguistic elements usage was described.
Keywords: popular speech, mixed Russian-Ukrainian subdialect, author’s neologism, lyric hero, linguistic
personality.
Надійшла до редакції 17 жовтня 2011 року

Категорія: Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.